ВІД АВТОРА

Понад 20 років я вивчаю цензуру і пропаганду. Я народився в ті радянські часи, коли всі люди читали газету “Правда”, дивилися Центральне телебачення, а за прослуховування “Радіо Свобода” або “Голосу Америки” могли потрапити за ґрати. Цензурою тоді займався Головліт — сувора контора з непривітними дядьками й тітками в окулярах із товстими лінзами. За багато років вони виробили певний стиль: один лише погляд крізь лінзи навіював на авторів страх. Пропаганда в умовах цензури процвітала, як клумби під кремлівськими стінами. “Ватники” — прибічники путінської політики, які ностальгують за Радянським Союзом, — походженням звідти. Вони — як динозаври. Продовжують жити по-радянськи, навіть не підозрюючи, що можна інакше.

Якщо узагальнювати образ “ватника”, то він складається з передових статей газети “Правда”, репортажів радянського телебачення про те, як “в Америці негрів лінчують”, численних портретів Сталіна і Лєніна, бадьорих пісень і маршів, постійних обіцянок, що ось-ось настане світле майбутнє, і багатокілометрових черг — за лікарською ковбасою, м’ясними консервами, гречкою, дитячими колготками, туалетним папером, сірим і колючим. Однакових “ватників” не буває: частина з них хотіла б повернутися у 30-ті роки, щоб “жодна гнида не могла писнути” проти нашого дорогого й улюбленого товариша Путі..., тобто Сталіна. Інші хотіли б знову потрапити у брєжнєвські роздольні часи, коли можна було обійняти якусь незначну посаду, а потім просуватися вперед — до тієї самої корупційної годівниці, що дозволяла безбідно жити. Здається, тоді, у брєжнєвські часи, з’явився такий дивний підвид начальників — прибиральниці, які завжди на всіх кричать.

Мозок “ватників” — складна конструкція. Здається, у них там також мають бути звивини, що відповідають за пам’ять, за логіку, за оцінку доцільності вчинків, за знання, врешті-решт. Пишу, наприклад, статтю про боротьбу з корупцією у Грузії, як її позбулися, як обрубали всі нитки, що пов’язували суспільство з чиновниками-корупціонерами. “Ватники” зазвичай коментують — ти брешеш. Потім починають вигадувати відмовки. Таке відчуття, що вони щиро люблять корупцію, без якої просто не бачать сенсу життя. Як тхір, який народився у зоопарку, — він ніколи не зможе жити самостійно, його ніхто не вчив полювати.

Замість відсутніх звивин у “ватників” є незрозуміло чим заповнені пустоти. Частина мозку відповідає за історичні “факти”. Цю порожнечу заповнювали за радянських часів, заповнюють і досі. Там міститься антологія радянських міфів про всілякі війни, у яких Росія здобувала численні перемоги, — від знищення китайської імперії у I тисячолітті до нашої ери до непереможної російської зброї нині. У цій порожнечі живуть численні герої, здебільшого невідомі, але всі вони здійснювали неймовірні подвиги. Найважливіша частина цієї порожнечі — “миротворча” місія російського народу, а всі країни, з якими воював СРСР, самі винні — вони нападали першими, починаючи з Польщі й Фінляндії, закінчуючи Афганістаном, Грузією та Україною.

Ще один сегмент порожнечі — велич Росії. Оскільки особливої величі російські президенти за чверть століття не додали, то “ватники” користуються радянськими казками. Наприклад, про те, що більшість винаходів у всіх галузях належить росіянам, без уточнення відкриття або з посиланням на легенди, складені авторами радянських підручників. Перше радіо, перший паротяг, перший літак, трактор, електрика — хіба мало що вигадали російські вчені, які незаслужено не отримали за це Нобелівські премії? До тієї самої категорії входять міфи про непереможну російську зброю. Будь-які спроби пояснити, що автомат Калашнікова створив Хуґо Шмайсер, сприймаються в штики. Історія з публікацією документів прокурорських перевірок про “подвиг 28-х панфіловців” виявилася страшнішою за атомну бомбу — виявилося, що цього подвигу насправді не було, його вигадав журналіст газети “Красная звезда”. Подібних “подвигів” радянськими пропагандистами було вигадано чимало.

Ще одна суттєва порожнеча у свідомості “ватників” — економічний добробут Росії. Вони не вірять жодним офіційним статистичним даним, насамперед російським. Вони вірять виключно своїм відчуттям, не підтвердженим нічим, окрім власного хотіння. Оскільки більшість “ватників” ніколи не була за кордоном, то вони переконані в досконалості російської техніки і технологій апріорі. На виставці досягнень молодих конструкторів Путіну показали сокиру, що літає. А зараз якщо спробуєте з’ясувати у “ватника” доцільність і потребу у цьому винаході, він буде з піною на губах щось говорити і головний аргумент видасть наприкінці — “зате ні в кого цього немає”.

Опонувати “ватнику” — це все одно, що в архіві КДБ розповідати Путіну про реальну історію радянських репресій — він смикатиметься, вкриватиметься плямами, пітнітиме і шипітиме. Або — Лаврову читати вголос Статут ООН і просити його прокоментувати, особливо те, що стосується непорушності визнаних світовою спільнотою державних кордонів. Відповідь Лаврова, як і мукання, сопіння і надмірна пітливість видадуть у ньому звичайнісінького середньостатистичного “ватника”. Ще один класичний “ватник” — Дмітрій Роґозін. Нині він віце-прем’єр, а коли був звичайним націоналістом із нацистськими поглядами, у ньому народився справжній російський “ватник”. Пам’ятаєте рекламний ролик його партії “Родіна” в якому три незвично тверезі представники “русского міра” запитують тих, хто “понаїхали”, чому вони кидають кавунові лушпайки на землю, адже на них сковзаються росіяни? Через роки саме ті, хто “понаїхали”, почали вичищати вулиці російських міст від сміття, що його розкидало корінне населення.

“Ватники” в іпостасі оборонця національних цінностей — це “ватники” вищої ідеологічної категорії. Вони переконані, що Ісус — росіянин, усі апостоли — росіяни, Марія — звичайна річ, швидше за все, з Вологди. Такий “ватник” може годинами розповідати, що всі континенти раніше населяли росіяни, вони будували Мачу-Пікчу, єгипетські піраміди, витесували кам’яні статуї на острові Пасхи і навіть навчили китайців виготовляти папір. Цю категорію “ватників” не проймеш нічим, вони витривалі у суперечці, переконані, що на місці Грузії була Ґорусія, тобто Гірська Русія. Вони не знають мов, уважають, що російська мова — слов’янська, від якої походять українська і білоруська, а болгарську називають зіпсованою російською. Інших слов’ян — поляків і чехів — обзивають “пшеками”.

Урешті-решт, “ватник” — великий знавець геополітики. Значна частина “ватників” ніколи не виїжджала за межі своєї області і навіть району, лише деякі відвідували узбережжя Абхазії чи Криму. Проте їхнім пізнанням у геополітиці могли б позаздрити і Збіґнєв Бжезінскі, і Генрі Кіссінджер. “Ватники” точно знають, що у цей момент думає Барак Обама, і можуть детально пояснити, чому Анґела Меркель боїться Путіна. Це найбільша порожнеча в мозку “ватника”, в якій гуляє сильний протяг, здатний розганяти будь-яку геополітичну гру і підіймати її на таку орбіту, з якої видно, як Кремль якщо не зараз, то зовсім скоро стане володарем усього світу.

Якщо у вас виникає бажання щось обговорювати з “ватниками” і намагатися їм щось розтлумачити, то приготуйтеся до того, що вони швидко перейдуть на мат і на будь-який ваш аргумент чи пропозицію ознайомитися з документом і переглянути відео, лаятимуться все завзятіше й завзятіше. Це явна ознака того, що вони втрачають самовладання, але здаватися не збираються. У принципі, “ватник” вередливий, всеїдний, готовий матом говорити хоч із доктором наук, хоч із жінкою, оскільки “ватник” народжений для того, щоб усі знали — він завжди у всьому має рацію, навіть якщо нічого ніколи не читав і не бачив.

Попередня книга, “Антирадянські історії”, була спробою розповісти росіянам і мешканцям пострадянського простору про те, як більшовики під керівництвом Владіміра Лєніна заборонили знати історію, а дозволили знати тільки ту “історію”, яку більшовики самі вигадали. Так триває 100 років, із 1917 року: щойно в СРСР відбувалися погані, огидні або жахливі події, як тут же складали потрібну інтерпретацію або принаймні таке пояснення, що радянські люди відразу ж ставали готові загинути за своїх диктаторів. Мільйони людей у СРСР було репресовано, а інші мільйони мовчазно спостерігали за цим, підтримуючи владу в боротьбі зі “шкідниками”, “шпигунами”, “ворогами народу” і просто “неблагонадійними”.

За ці сто років виросло кілька поколінь людей, які беззаперечно вірять будь-якій владі. Здається, якби не було влади, то весь радянський народ помер би від туги — йому було б нудно жити без репресій і постійного страху бути заарештованим чи розстріляним. Або було б зовсім огидно жити без черг, без крикливих начальників, без спокуси дати чи взяти хабар, без потреби ухилятися від швабри злої прибиральниці. Так було виведено новий генотип радянських людей, які сприймають тільки те, що їм скажуть з екранів телевізора: вони ніколи нікому не вірять, окрім себе, їх неможливо в чомусь переконати, вони свято вірять у лікувальні властивості кремлівської зірки і ненавидять долар. Хоча, якщо їм подарувати долар, то вони із задоволенням і радістю його візьмуть.

Новий генотип хтось назвав “ватник” оскільки попереднє позначення — “совок” — уже не вживають через відсутність такої країни, як СРСР. “Ватник” — людина без віку й освіти, ним можуть бути і водій, і інженер, і лікар, і генерал, і навіть учений. Переконати “ватника” складно, проте я все-таки намагаюся вже кілька років. Результатів не знаю, але надія мене не полишає.

P.S. Частину текстів цієї книги було написано для проекту “Радіо Свобода — Крим.Реалії”, деякі з них перероблені для цього видання.

СВЯТО ПЕРЕМОЖНОЇ БРЕХНІ

Один із моїх дідів похований під Смолєнском. Його призвали на фронт, а через кілька тижнів рідне село Матрьоновка окупувала німецька армія. Моїй мамі “при німцях” було 5 років, і єдиний приємний спогад з її дитинства — німецький шоколад. Решта спогадів звичайні — голод, холод, брак усього, передусім одягу. Три сестри і дві мої тітки носили взуття по черзі. У січні 1943 року радянські війська звільнили Воронєжську область, а через три місяці, 18 березня, загинув мій дід, Крутскіх Андрєй Матвєєвич, навіки 45-річний, нині він лежить у братській могилі біля села Балабаново Всходського району Смолєнскої області.

Окупація була нетривалою, повернулася радянська влада, і все стало як і раніше — убогість, життя впроголодь. Хлопчиськом у середині 1960-х років я побував на маминій батьківщині — там була та сама розруха, немов війна закінчилася вчора. Дядько Пєтя, чоловік моєї тітки, починав ранок із гранчака самогону і довгої лайливої фрази, мелодійності й тональності якої міг позаздрити сам Моцарт. Троє моїх двоюрідних братів і дві сестри жили так само, як у дитинстві їхні батьки, — те саме взуття на всіх, купівля капронової стрічки для банта на голові була святом. Окрім сестер, уже нікого нема. Всі спилися — і дядько, і його сини.

Моя побожна бабуся все життя отримувала жебрацьку похоронну пенсію, що її вистачало тільки на свічки в церкві й мені на морозиво. Церков було мало, вона сідала в електричку і їхала у Підмосков’я, у Вєшнякі. Туди одного дня мене привезла і похрестила, тут біля виходу із церкви зняла з моєї шиї хрестик і заховала — щоб не було проблем у школі. Вона нічого не розповідала про дідуся, тільки мовчки зітхала. Здається, вона так жодного разу і не була на могилі діда — не було за що з’їздити, а всі гучні заходи, що їх проводили комуністи, піонери і комсомольці, її оминали. На війні загинуло близько 10 мільйонів людей, і радянські почесті роздавали далеко не всім — лише вибраним або вигаданим героям.

Радянська пропаганда відчайдушно боролася за те, щоб очевидці забули про ту війну, про бездарне командування, про мільйони солдатів, кинутих під бомби і снаряди, в мороз і дощ, у болото і на тонкий лід. Мільйони калік бродили просторами Радянського Союзу, поки їх не почали відловлювати і вивозити на далекі острови — забирати від очей подалі ознаки жахливого військового злочину, бездарного командування. І щодня радіо, газети, а коли з’явилося телебачення, то й з екранів телевізорів, а також в кінотеатрах твердили: побєда-побєда-побєда.

Звичайно, перемога. У будь-якій війні є переможці й переможені. Переможені відомі, в СРСР і в сучасній Росії переможці лише одні — тільки “радянський народ”. Неначе і не було мільйонів банок американських м’ясних консервів і упаковок яєчного порошку. Нинішні росіяни відвертають ніс, не хочуть знати про той час, вважаючи, що понад 22 тисячі американських літаків і майже 13 тисяч танків, 375 тисяч вантажівок, понад 131 тисяча автоматів, 2 130 000 тонн авіабензину та багато іншого — впали з неба. Всього на мільярд доларів, як на теперішні часи — це величезна сума.

Невдячність — політика Росії, як би країна не називалася — Російська імперія, СРСР чи Російська Федерація. Вся Європа за останні 300 з гаком років брала участь у створенні того, що зараз називається російська культура і наука, архітектура й інженерія, автомобілебудування і космонавтика. Чи ви чули слова подяки? Аякже! Європа — це “гейропа”, “служка пиндосів”, “Росія їм ще покаже”. Неначе не було Великого посольства, створеного Пєтром I, який наказав росіянам навчатися в Європі, знаходити майстрів, везти їх до Росії. Корабельні майстри з Нідерландів, Швеції, Данії і Венеції. Французькі й італійські архітектори, які будували Санкт-Пєтєрбурґ. Запрошений Пєтром Жан-Батіст Леблон складав перший зведений генеральний план майбутньої російської столиці — Санкт-Пєтєрбурґа. Державна програма США Lend Lease давно забута, інакше довелося б визнавати, що СРСР не зміг би привласнити собі перемогу. Для США важливіше було перемогти гітлерівську Німеччину, ніж вступати у суперечки з невдячним Кремлем, який забув про допомогу в 1920-х роках, не хоче згадувати про порятунок Росії у 1892 році, не пам’ятатиме і потім.

У 1997 році я був у чеському Плзені на Victory Day, 8 травня, на майданах грали військові джаз-бенди, місто було прикрашене прапорами країн-союзниць, у парку хлопчаки лазили по американських танках часів Другої світової війни, вулицями ходили французькі, англійські й американські ветерани, доглянуті й усміхнені. У кожного — по два-три ордени й медалі, з військового обмундирування — лише пілотки, інколи кашкети. Жодних “бойових сто грамів”, співу під гармошку і передзвону безлічі нагород. Не було піонерів і пісень про “тьомную ночь”. Напевно, то були “не справжні ветерани”, вони не стоять у черзі по 20–30 років на отримання квартири і пільгових ліків. А втім, ветеранів у Росії вже майже нема, але свято — є.

Є величезна кількість запитань, які інколи ставлять журналісти чи блогери, але державна російська політика така, що мине кілька років — і можна буде отримати термін за запитання про те, чи воював хтось іще, крім радянських солдатів. Або спробуйте запитати сучасного представника “русского міра”, більш відомого як “ватник”, — чи мають святкувати День Перемоги чеченці, інгуші, карачаївці, балкарці, кримські татари, калмики та багато інших народів, усього понад 2,5 мільйони людей, яких за рік до “перемоги” принизили депортацією?

Якщо два з половиною мільйони людей винні в тому, що хтось привітався з німцем або навіть одягнув німецьку форму, то що робити з Російською визвольною армією радянського генерал-лейтенанта Андрєя Власова? Ось лише частина з переліку військових формувань Німеччини з “російським корінням” — 1-ша Російська національна армія, Російський корпус, батальйон Муравйова, 1-ша Російська національна бригада СС “Дружина”, Російська народна національна армія, 29-та дивізія СС (Перша Російська) (Російська визвольна народна армія), 30-та дивізія CC (Друга Російська), Російська визвольна армія, полк СС “Варяг”, полк СС “Десна”, Російський особовий склад у дивізії СС “Шарлемань”, Російський особовий склад у дивізії СС “Дирлевангер”, загін Зуєва. За різними джерелами в німецькій армії служили від одного до двох із половиною мільйонів росіян.

Якщо народи Північного Кавказу, радянські корейці, кримські татари, німці Поволжя були депортовані зі своїх рідних місць, то як бути з російським колабораціонізмом? Чому не виселені з Поволжя і Рязанської області, Сибіру і Уралу? Чому за всіх повинні були відповісти чеченці й інгуші, карачаївці і кримські татари? Радянська пропаганда приховувала головну причину нелюдяного ставлення до “нацменшин” — Кремль страшенно боявся повстань, яких із 1917 року було по кілька щороку, а інколи й частіше. Частина радянських людей ненавиділа радянську владу — за репресії і знищення приватної власності, за руйнування церкви і впровадження нової ідеології, заснованої на культі особи.

Багато ненавиділи радянську владу потайки, але все одно потрапляли під пильний погляд інформаторів, поповнюючи новими жертвами ҐУЛаґ і розстрільні списки. Інша частина вирішила, що сталінізм страшніший за гітлеризм, і добровільно вступила до лав численних російських та інших національних підрозділів. Можна скільки завгодно називати їх зрадниками, але вони називали зрадниками тих, хто служив радянській владі, яка знищувала віру, культуру і національні мови народів, завойованих Червоною армією в 1918–1921 роках. З погляду моралі, вони мали повне право чинити опір і боротися проти влади, що розв’язала репресії. Іншої сили, яка підштовхнула б їх до здійснення своєї мрії, крім німців, у той час не було. На початок Другої світової війни, за даними правозахисної організації “Меморіал”, у СРСР уже було репресовано й убито до 38–39 млн людей. Питання про те, хто зрадник, — радше риторичне, але Лєнін і Сталін убили людей більше, ніж німецька армія.

У трагічній історії більшовизму називати винними людей, які зробили свій вибір, неможливо. Потрібно питати з тих радянських керівників, хто у 1939 році підписував договори з Німеччиною, вітався за руку і всміхався. Радянська і сучасна російська пропаганда вважає за ліпше мовчати, ховати архіви і витрачати величезні кошти на паради, переконуючи населення в тому, що тільки воно є спадкоємцем перемоги, так і не відповідаючи на численні запитання про мільйонні жертви, в ім’я чого? Свято Перемоги соромився відзначати Сталін, не любили цього свята Хрущов і Брєжнєв. Путіну воно потрібне — щорічне, з величезними витратами і помпезним парадом, тому що йому нічим гордитися за 16 років свого правління. Мішура, фейєрверки і салют замінюють йому реальність.

Я не знаю, чи хтось у селі Балабаново прийде до могили мого діда, чи покладе бодай ромашку. Я пам’ятаю скромне життя бабусі, мами і тіток, напівголодне життя, економили кожну копійку. Не як німці відкладають, щоб купити нову машину, а щоб просто вижити. Радянська влада знищила десятки мільйонів осіб, як убивають непотрібних комах, абсолютно не замислюючись про відповідальність або елементарні вибачення. Мій дід загинув за 14 років до мого народження, напевно, для того, щоби був “мир у всьому світі” і щоб діти жили щасливо. Його просто обдурили, він загинув ні за що, його однополчан, які залишилися живими, чекало таке саме безпросвітне життя, а інвалідів — швидка смерть.

Якось зайшов у гості до свого приятеля — німецького дипломата і побачив на комоді фотографію у гарній рамці. На фото — офіцер СС. “Мій дід”, — гордо сказав приятель. “А я свого діда ніколи не бачив, навіть фотографії”, — відповів я. Ми стояли один навпроти одного, внуки своїх дідів, які воювали один проти одного, і я не знав, про що говорити. Сказати, що “ми перемогли” було соромно, приятель жив набагато ліпше за мене.

“І ВІДПЛАТИТЬСЯ КОЖНОМУ ПО ВІРІ ЙОГО...”

У лютому 2015 року російська співачка Віка Циґанова розповіла в ефірі радіостанції “Говорит Москва” про сили, що допомагають збереженню миру в Росії та інших країнах. За словами Циґанової, ключовою фігурою у цьому процесі є президент Росії. Проте співачка, яка з надривом співає про російську долю (“русская водка, что ты натворила! русская водка, ты меня сгубила!”^[1]), цього разу виявила свою обізнаність у православ’ї. “Над Росією править Божа Матір, це територія особлива. Тому якщо Путін — вірянин, ним теж управляє дух, і я за це молюся, щоб він не помилився, щоб допомога у нього була божа, як у нас усіх, щоб цей російський дух не покинув його”, — зазначила Віка Циґанова.

У співачки, як і в багатьох росіян, які погано знають предмет постійної згадки, — православ’я, національне або, точніше, стадне почуття найчастіше переважає над чеснотою, якою, в принципі, вирізняється християнство. Сумніваюся, щоб у минулому студентці Далекосхідного інституту мистецтв хтось пояснював, що націоналізм і віра в Бога — речі несумісні. Проте в патріотичному засліпленні шанувальники Віки Циґанової, як і її ідеологічні прибічники, використовують релігійну термінологію так само часто, як підливають смолу в тому місці, куди потрапляють богохульники. Російська богобоязливість так само безглузда, як і безглузді на комуністичних мітингах антисеміти, які несуть корогви з образом Христа.

Тепер, із початком війни в Україні, РПЦ та її очільник Владімір Ґундяєв зовсім не соромляться і відверто мовчать із приводу того, що священики ходять зі зброєю, благословляють терористів на вбивства, дозволяють, порушуючи канони, заходити у храми зі зброєю, а якщо вірити публікаціям, то і всіляко сприяють протистоянню, називаючи війну “священною”. Здається, вже нема причин, щоб не порівнювати близькосхідних терористів із російськими, оскільки і ті, й ті твердять про якусь боротьбу за віру і священні ідеали. Відмінність лише в тому, що в одних лідер ховається по печерах, а в других — сидить у Кремлі й нікуди не ховається. Ба більше, він усіляко виявляє свою прихильність до РПЦ і навіть уміє хреститися.

Якби у православних церков була організація на зразок цивільної ООН, то, напевно, колеги з інших церков спробували б напоумити ієрархів РПЦ не порушувати канони і не піддаватися спокусі займатися політикою, не підтримувати вбивць і терористів. Як у новозавітному попередженні — “кесареві кесареве, а боже богові”. Майже три роки іде війна, але ні з Данілового монастиря (резиденція Патріарха РПЦ), ні з кабінетів РПЦ не чути закликів до тих, хто ініціював порушення Конституції та підтримував сепаратизм в Україні. Вже шосте століття РПЦ протиставляє себе українським єдиновірцям, із них три століття будучи частиною влади, невід’ємною частиною ідеології, що дозволяє царям, генеральним секретарям, а тепер і президентам контролювати велику частину населення.

Пьотр I реформував РПЦ і підпорядкував собі, Владімір Лєнін мріяв знищити конфесії як конкурентів, Іосіф Сталін злякався програшу в Другій світовій війні, дозволивши церкві підтримати моральний дух радянських військ, що відступали. КДБ зберігав контроль над РПЦ, рекомендуючи до призначення ієрархів, упроваджуючи в патріархію та парафії свою агентуру. Як і кілька поколінь мирян, вихованих у комуністичній ідеології, так і кілька поколінь “вірних” насилу відрізняли дієвість Біблії від дотримання статуту КПРС. Хоча в комуністичній інтерпретації Біблія не може заважати КПРС, а РПЦ стала частиною ідеологічного апарату.

В історії РПЦ є багато неприємних подій, часто пов’язаних із захопленнями, окупаціями й анексією “збираних” Російською імперією земель. Як окремий обоз, слідом за російською армією йшли священики, щоб засвідчити свою присутність і оголосити “нашим” чуже. У 1801 році Російська імперія окупувала Грузію, в 1811 році царська адміністрація, порушуючи Георгіївський трактат, відмінила автокефалію Грузинської православної церкви. У Грузії з’явилися церковні губернатори — екзархи, через чотири роки одна з найдавніших церков була перетворена на “Грузино-імеретинську синодну контору”, багато єпархій було скорочено.

Щодо грузинської церкви у метрополії не було особливих симпатій. ГПЦ — найдавніша, з V століття православна автокефалія, і терпіти самоправство церковних екзархів РПЦ грузини не могли. Після того як черговий екзарх Теофілакт Русанов звелів перенести прах Святої Ніно з монастиря Бодбе в Мцхета, почалося повстання. У XIX столітті в Грузії було багато повстань, кілька десятків і частина з них — так звані церковні, що піднімали людей на захист святинь. У відповідь окупанти були заарештували митрополитів Досітеоса Кутателі й Еквтіме Ґелателі. Дорогою до Росії побитий митрополит Досітеос Кутателі помер. Похований в Ананурі.

Знущання над грузинською церквою продовжувалося аж до відновлення в 1917 році автокефалії. Однак упродовж усього столітнього періоду окупації царська адміністрація намагалася придушити грузинський дух — зі стін давніх храмів збивали середньовічні фрески, а зверху наносили нові — в “російському стилі”, перебудовували і добудовували церковні комплекси, були закриті всі церковні навчальні заклади грузинською мовою і відкриті російською. Грузинську мову було заборонено під час використання в церковній службі. Нагадаю лише, що ієрархи РПЦ і кремлівські чиновники досі називають грузинів “єдиновірцями”.

Побороти грузинський дух Російській імперії не вдалося. Безперечно одне — участь РПЦ у придушенні народів і їхніх культур величезна, і Грузія — лише незначна частина. У В’ятському краї християнство “прищеплювали” вогнем і мечем. Грамота 1452 року митрополита Йони в’ятському духівництву розповідає, як насаджувалося християнство серед неросійських народів. Священики перемордували і переморили багато людей, у воду «покидали», спалювали в хатах — чоловіків, старих і малих дітей, випалювали очі, немовлят садили на кіл і вбивали. Як тоді, так і вся подальша історія РПЦ показує, що насильство — частина російського “місіонерства”. Так було під час узяття Казані й насильницького хрещення татар, навернення у православ’я народів Поволжя, Уралу, Сибіру і Далекого Сходу.

Сучасне ставлення РПЦ до Кремля описав Владімір Войновіч ще в 1986 році: і про правителя — Геніалісімуса, генерала КДБ, який говорить німецькою, і про пропаганду, і про репресії. Яскравий образ у романі “Москва 2042” — отець Звєздоній, генерал-майор релігійної служби, перший заступник Головкомпіса з духовного обгодовування. Четвертий член Ювілейного П’ятикутника. Опис його зовнішності — не лише талановито, а й дивним чином збігається: “Один із генералів, мабуть, був духовного звання. На ньому була темна, але дуже коротка, по коліна, ряса з лампасами в нижній частині, на голові чернечий клобук, теж з великим козирком, і на грудях велика і, можливо, навіть срібна зірка. На кінцях кожного променя зірки були хрести. Така сама зірка з хрестами була і на клобуці”.

У романі Войновіча образи не просто вгадані зовні, абсолютно схожі думки і цитати, неначе письменник опинився в нашому часі й підслухав мітинги учасників православно-комуністичних мітингів: “Наближаючись до аеровокзалу, я все пильніше вглядався в портрети, що висіли на фронтоні, і запитав Смєрчева, хто ця людина, схожа на Ісуса Христа. — Як хто? — здивувався Смєрчєв. — Це і є Ісус Христос. — Але ми поклоняємося йому, — завертівся і стукнув ногою отець Звєздоній, — не як якомусь там синові божому, а як першому комуністові, великому попередникові нашого Геніалісімуса, про якого Христос колись правильно сказав: “Той, хто йде за мною, сильніший за мене!” Я абсолютно точно знав, що ці слова належали не Христу, а Йоанові Хрестителю, але про всяк випадок заперечувати не став”. Скрізь висіли популярні гасла утопічної Москви — “СКЛАДНИКИ НАШОЇ П’ЯТИЄДНОСТІ: НАРОДНІСТЬ, ПАРТІЙНІСТЬ, РЕЛІГІЙНІСТЬ, ПИЛЬНІСТЬ І ДЕРЖБЕЗПЕКА!”

Найстрашніше і найогидніше в сучасній історії РПЦ — небажання чинити опір владному маразму та пропаганді, як це було за радянських часів. Співачка Циґанова начебто і повинна знати, що гріх згадуати Господа марно. Але і вона, і сотні тисяч інших прибічників Путіна говорять усе, що їм спаде на думку, малюють ікони з “образами” Сталіна і самого Путіна, придумують історії та пишуть книги про те, що “Ісус — росіянин” і взагалі народився — чи то в Криму, чи то на Середньоросійській височині. А патріархи РПЦ мовчать — їм, напевно, подобаються такі парафіяни, які не знають канонів, не мають елементарних пізнань Біблії. І якщо товариша Зюґанова нагороджують церковним орденом, то Владімір Войновіч мав рацію, коли написав у книзі цей епізод: “А ніякого Бога нема, — підскочив раптом отець Звєздоній і стукнув правою ногою об землю. — Абсолютно ніякого Бога нема, не було і не буде. А є тільки Геніалісімус, який там, угорі, — Звєздоній тицьнув пальцем у небо, — не спить, працює, дивиться на нас і думає про нас. Слава Геніалісімусу, слава Геніалісімусу, — забурмотів він, як божевільний, і став правою рукою робити якісь дивні рухи. Ніби хрестився, але якось по-новому. Всією п’ятірнею він тицяв у себе за такою схемою: чоло ліве коліно праве плече ліве плече праве коліно чоло. Усі інші теж зупинилися і теж стали, повторюючи ті самі рухи, бубоніти: Слава Геніалісімусу, слава Геніалісімусу”.

А хто такий сучасний російський Геніалісімус, пояснювати, сподіваюся, не треба — генерал КДБ, який володіє німецькою...

УРЯТУВАТИ КРИМСЬКИХ ТАТАР

Зараз мої однокласники й однокурсники в Криму перебувають в окупації. Колись про перипетії їхніх доль я дізнавався з перших рук — від них самих, коли на березі Сирдар’ї чи на лавці в парку в моєму рідному Худжанді (Лєнінабаді) вони плутано розповідали про свої сім’ї. Розповідали й озиралися. Розповідали і розуміли: ми ставали братами, бо вони ділилися тим, що зберігалося в сім’ї як найдорожче, — своїм болем. Вони, мої друзі-хлопчиська, налякані радянським інтернаціоналізмом, півголосом уточнювали — ми не ті татари, ми — кримські. Не гірші і не ліпші, просто — інші, “нам більше дісталося від радянської влади”.

Мої друзі вбирали таджицькі й узбецькі звичаї, культуру, мову, кухню, не знаючи, коли повернуться додому. І чи повернуться взагалі. Це зараз у Сімферополі, Бахчисараї чи Києві вас нагодують пловом, шурпою і самсою, що стали для багатьох за 50 років депортації рідною кухнею. Кримські татари вживалися в таджицьку й узбецьку культури, не знаючи і не здогадуючись, що колись радянської влади не буде і вони зможуть повернутися додому. Не в будинки, захоплені привезеними переселенцями з Росії, які тепер називають себе корінними мешканцями. Додому — в Крим, туди, де довгі чорноморські береги, де скелі Ай-Петрі та дивовижні сади Бахчисараю.

Є народи, які спершу вперто чинять спротив анексії своєї землі й асиміляції, але з часом звикають і здаються, а є ті, хто віддано бореться за збереження своєї історичної пам’яті. Для кримських татар у депортації збереження себе було сенсом життя і надією на повернення.

За багато років подорожей мені довелося бачити вимираючих шорців, корінних жителів Південного Сибіру, народу, який спився і припинив боротися за себе та свою культуру після того, як більшовики заборонили їм жити своїм життям — полювати і рибалити там, де це робили їхні предки останні тисячоліття. Позбавлені всього, що пов’язувало їх з культурою та історією предків, вони опустилися і перетворилися на окремо взятий радянський народ — без роду та племені, в новому культурному середовищі — з дешевою горілкою, криміналом і беззаконням.

Своїх однокласників і однокурсників я зустрів через кілька десятиліть у Сімферополі в 2010 році. Ми міцно обіймалися і раділи зустрічі. Вони намагалися мені повернути моє дитинство і юність — возили Кримом, показували рідні місця і дивувалися із мого захоплення. А вечорами розповідали, що вони повернулися до рідного дому, але й досі вважають не своїм, а російським. Вони навмисно, і мені здалося, навіть на зло росіянам говорили українською, підкреслюючи, що живуть у своєму, поки ще захопленому домі, що його вони зможуть колись звільнити і жити так, як жили їхні предки до депортації. Кримські татари знають, уміють і хочуть жити з радістю. І радість — не тимчасовий стан, а постійний — під кримським сонцем, під морським бризом, під тінню семеїзьких тополь.

Для мене окупація Криму — трагедія моїх друзів. Вони всі народилися в депортації, тепер живуть в окупації. Страшніше вигадати неможливо. Вони поверталися додому і розуміли, що захистити їх може тільки Україна. Не Росія, яка була і залишається правонаступницею СРСР, тієї жахливої системи, яка вигнала кримських татар із рідних домівок і рідної історії на кілька десятиліть. Вони поверталися в Україну з величезною надією на те, що українці, які постраждали від радянської влади, ставитимуться до трагедії кримських татар так само, як і до своєї історії — з шанобливою повагою.

Путінська Росія нічим не відрізняється від сталінської. Можливо, ще не настільки кровожерлива, але вже нелюдяна. Як всі 100 років більшовики мали за ніщо народи та їхні культури, мови й традиції, так і зараз путінська Росія намагається знищити те, що змогли зберегти кримські татари з часів сталінської депортації у 1944 році. Щойно почали відновлювати музей історії в Сімферополі, з’явилася кримськотатарська журналістика, знову підняли свій небесний прапор із тамгою, уже не соромилися говорити на вулиці своєю мовою, та знову вліз Кремль своїми кривавими руками.

На пострадянському просторі мало народів, які змогли зберегти себе за роки радянської влади; багато асимілювалися, забули свої мови і культуру, і надії на їх відновлення вже немає. Як у нацистських вогнищах палали книги, так і у величезній топці радянської ідеології спалено кілька десятків народів. Усього десятками або кількома сотнями налічуються воді й тофалари, нівхи і селькупи, нганасани й ескімоси. Великі за чисельністю народи зазначені лише в перепису населення і довідниках, але практично вони не розмовляють рідними мовами.

Зберігати власну культуру депортованим народам у десятки разів складніше, ніж тим, які живуть на своїй землі. Радянські корейці, переселені в 1937 році з Сахаліну і Далекого Сходу до Центральної Азії, практично втратили мову.

В останні чотири роки радянської влади комуністи ухвалили програму повернення, насправді не сподіваючись, що кримські татари повернуться. Половина тих, хто повертався, були вже літніми людьми, вони пам’ятали рідні місця і запах Криму. Вже тоді їх почали лякати міжетнічними конфліктами — з тими, кого привезли і заселили в будинки депортованих кримських татар. Сталінський план не мав на увазі повернення додому, комуністи не були гуманістами. Кримські татари мали розчинитися у Центральній Азії, як і чеченці, інгуші, корейці, балкарці, як багато інших народів, що їх радянська влада хотіла змішати в одному казані, аби створити безвільну масу без історії, культури і мови. Колись така маса, під загальною назвою “русскіє”, вже утворилася із впокорених комі, перм’яків, мордви, вепсів і карелів.

У багатонаціональній Україні кримські татари зараз у найважчому становищі. Когось російській владі вдалося перенадити на свій бік, але більшість перебуває в мовчазному протистоянні окупантам. Російські спецслужби в Криму лютують так, як ніде більше. Вони неабияк бояться будь-якого спротиву: від погляду на вулиці до кримськотатарського й українського прапорів. Приблизно так НКВС боявся “бандерівців” у Західній Україні аж до кінця 50-х років. В умовах безперспективної окупації тиск тільки посилюватиметься.

Я упевнений — кримські татари вистоять. Проте їм потрібна наша підтримка. З нею їм легше буде протистояти внукам тих чекістів, які виганяли їх із рідних домівок 72 роки тому. Зараз може йтися не стільки про порятунок лідерів і активістів, скільки про цілий народ, що знову став ізгоєм у власному домі. Вдруге за століття. Якщо їм не допомогти, то список утрачених через російський терор і асиміляцію народів може поповнитися кримськими татарами.

ЧЕЧЕНСЬКІ АКАДЕМІКИ І МЕКСИКАНСЬКІ ПАРТИЗАНИ

У чеченському “істеблішменті” (вибачте, Рамзане Ахматовічу, за використання незрозумілого слова) паніка. Вона, у принципі, була завжди — і тоді, коли у Ґрозному раптом з’являлися партизани і посеред білого дня влаштовували показовий “захід”, і тоді, коли потрібно було викручуватися після вбивств Анни Політковскої та Наташі Естємірової. І тоді, коли треба було виручати “старшого брата” — Путіна. Тепер, якщо вірити заяві голови парламенту Ічкерії Дукувахи Абдурахманова, опублікованій на офіційному сайті чеченського законодавчого органу, Ґрозний може почати постачання озброєння для мексиканських партизанів. Водночас чеченський спікер виявив неабиякі знання з географії, назвавши напам’ять одразу сім американських штатів.

Уряд Чеченської республіки — унікальне політико-державне утворення, створене завдяки хитрощам і компромісам. Очолює Ічкерію вірний путінець, який починав свій скромний шлях у русі опору на війні проти російських імперіалістів. Убивав він росіян насправді чи не вбивав — це історія замовчує, а його зізнання можуть бути тими самими понтами, які спостерігаються всі останні десять-дванадцять років після того, як його батько раптом вирішив протистояти міфічним “ваххабітам”.

“Ваххабізм” пострадянського розливу вигадали у 80-х роках на Луб’янці й у коридорах Інституту сходознавства АН СРСР для залякування радянських мусульман. Важко собі уявити, що може бути страшнішим за марксизм-лєнінізм, але радянській владі необхідно було створити страхопуда. Потрібно це було для того, щоб кілька поколінь радянських мусульман, які прожили понад 70 років без мечетей, в умовах заборони ісламських традицій та шанували вождів серпа і молота, умить стали ворогами. По-перше, в СРСР завжди має бути внутрішній ворог, і у 80-х роках вакансія ворога з’явилася. По-друге, у Кремлі зважали на можливий розвал СРСР і для його збереження потрібне було протистояння, в цьому випадку, з мусульманами. Зачистки мусульман відбувалися приблизно так само, як і послідовників інших конфесій, — від залякування і переслідування звичайних вірних до створення передового загону комуністичних священиків в Ісламському інституті у Ташкенті. Одним із його випускників був Ахмат Кадиров і, за визнанням його однокурсників, не приховував свого ставлення до мирських чиновників у погонах. Тобто до КДБ.

Наприкінці 80-х років КДБ наполегливо і планомірно зачищав мусульманську умму (громаду) в СРСР — хапав усіх, хто насмілився зберігати вдома релігійну літературу або, не дай Боже, передавати свої знання іншим. Радянські чиновники, які здійснювали контроль над релігіями, мало чим відрізнялися від комісарів 20-х років, які спалювали у багаттях усе, що, на їхній погляд, було схоже на ісламську літературу. Створювалася така сама ситуація, що й у православ’ї, — неписьменних богословів і безграмотних вірних легко зробити екстремістами або замінити ісламські та християнські цінності націоналізмом і шовінізмом. У Росії багато “православних”, які плутають Різдво і Великдень, як Рамзан Кадиров два роки тому переплутав Рамадан (ід аль-фітр) і Курбан (ід аль-адха).

Однак у Рамзана Кадирова і його команди зовсім інше завдання у Ічкерії — вони “смотрящіє” за бунтівною республікою. Путін змушений виплачувати величезну контрибуцію за дві чеченські війни, але не на користь постраждалих, а на підтримку невеликої групи вибраних, що їх дібрали російські спецслужби і частково Рамзан. Для Путіна важливо було публічно “приструнчити” республіку, виділяючи з бюджету мільярди. Кремль створював видимість упокорення, а насправді встановлював бомбу, в якої два детонатори. Один — це спротив, який триває і періодично демонструє, що він існує. Другий детонатор — сам Рамзан, який, здається, зрозумів нікчемність своєї долі й останнім часом робить гучні, але дуже дивні заяви.

Геополітичний демарш Дукувахи Абдурахманова — з тієї самої категорії. Не так давно Рамзан заборонив Бараку Обамі приїжджати до Ічкерії, пообіцявши заморозити банківські рахунки американського тоді ще президента, щоправда, не уточнивши, на чиїй території — Ічкерії чи США. У листопаді 2014 року Рамзан Кадиров “потролив” Барака Обаму після того, як журнал Forbes у списку впливових людей світу вивів Путіна вище, ніж американського лідера. “Ми вітаємо нашого національного лідера Владіміра Путіна! А Бараку Обамі є над чим подумати. Замість того, щоб оголошувати санкції проти мого коня, варто було б державними справами зайнятися”, — написав у своєму Instagram Кадиров.

Невідомо, чи злякався Обама погроз Рамзана, але згодом, у лютому 2015 року, чеченський очільник переключився на Президента України, назвавши його і Міхеіла Саакашвілі “блазнями”. “Той, хто народився блазнем, королем не стане ніколи, навіть якщо роками протиратиме штани на королівському троні, а його укази на серйозні теми тільки смішитимуть народ, — написав Рамзан Кадиров у своєму Instagram. — Американці спіймали Саакашвілі і посадили його у президентське крісло. І тепер цей блазень дає поради Україні, як перемогти Росію. Яким же блазнем має бути Порошенко, що слухає цього скомороха?”

Оскільки останнім часом Рамзан вирішив, що може коментувати будь-яку геополітичну проблему, то в тандемі з прес-секретарем Путіна Дмітрієм Пєсковим він грає роль “злого слідчого”, а точніше — “голосу народу”. Коли Пєсков намагається принижувати з кремлівського кабінету, викручується в лексичному лабіринті дипломатії — це одне. Інша річ — Герой Росії, генерал-майор, кандидат економічних наук, професор, академік, який із висоти свого життєвого, наукового і керівного досвіду ставить на місце Барака Обаму й Петра Порошенка. А зараз на арені з’явилися мексиканські партизани, які чекають не дочекаються, щоб звільнити штати Каліфорнія, Нью-Мексико, Аризона, Невада, Юта, Колорадо і частину Вайомінґу.

Чи можете собі це уявити? Я — ні. Але не це важливо. Головне — щоб Путін почув, усміхнувся і ще раз потішився, що зробив керівниками Ічкерії таких відважних політиків. Ну і росіяни, звичайно, мають терміново полюбити чеченців, які стали єдиними оборонцями російського самодержавства.

Кадиров панікує відтоді, як почалася війна в Україні. Він гадав, що все закінчиться швидко, він отримає свою частку, але виявилося все набагато складніше. Перші трупи загиблих кадировців привезли до Ічкерії ще влітку 2014 року, і щомісяця їх ставало все більше й більше. Для маленької республіки полеглий незрозуміло де і навіщо чоловік — трагедія. І кожного разу в родичів з’являлося багато запитань до Кадирова, на які йому доведеться відповідати. Тому й панікує. Як і все його академічне оточення.

УБИВЧА БАЙДУЖІСТЬ РОСІЇ

Після вбивства Боріса Нємцова в інтернеті можна було натрапити на коментарі щодо ситуації в Росії — “в країні вбивають щодня, а згадують про це тільки тоді, коли вбивають відому людину”. Претензія цілком об’єктивна, але не ґрунтовна для пояснення того, чому вбивство стало для Росії нормою. Чому звичайна загибель солдата на черговій російській війні не викликає жодних емоцій, окрім як у батьків і близьких? Чому вбивство відомої людини стає предметом запеклих суперечок противників і прибічників, а за звинуваченнями й виправданнями вже не видно горя та співчуття?

Утім, це пов’язано не лише із сучасною Росією — історія країни свідчить про те, що численні війни, бунти і повстання вносили до мартирологу жертв чергові сотні тисяч і мільйони людей. Лише небагатьом ставлять пам’ятники і багато про них говорять, про інших мовчать або спроруджують численні “могили невідомих солдатів” із вічним незгасним полум’ям імені “Газпрому”. Смерті в Росії вже мало кого хвилюють, вони стали такими самими буденними, як і звичайна нежить.

Моя попередня робота була пов’язана зі смертями журналістів. Центр екстремальної журналістики проводив моніторинг насильства проти репортерів, публіцистів і кореспондентів. Ми збирали інформацію про вбивства, напади, поранення і погрози. У 1990-х роках російським журналістам жилося нелегко, але вбивства і напади були нечастими. Із приходом Путіна у Кремль ситуація різко змінилася, і ми почали фіксувати зростання кількості вбивств і нападів. Кількість випадків убивств, пов’язаних із професійною діяльністю, виводили Росію у список країн, у яких робота журналіста була найнебезпечнішою у світі. Інший бік нашої колишньої роботи — мовчання: журналістів убивали, а їхні колеги мовчали, жодних акцій чи протестів. Лише після вбивства Анни Політковскої журналістське співтовариство повважало за доцільне протестувати — на вулицю вийшли дві-три сотні людей.

Після чергової прес-конференції, на якій Центр екстремальної журналістики представляв результати моніторингу, до мене підійшов знайомий лікар і сказав, що кількість убитих лікарів “швидкої допомоги” набагато більша, ніж журналістів. Лікарів викликають наркомани і алкоголіки, а оскільки лікарі нічим не захищені, то часто стають жертвами розбою. Втім, якщо подивитися на дані офіційної статистики, то стає ясно, що Росія — небезпечна кримінальна країна, і неважливо, чим ти займаєшся і яку роботу виконуєш, — ти можеш стати жертвою цілеспрямованого або ненавмисного вбивства. Вбивство — це крайній захід, на таке вороги можуть піти, коли немає інших заходів впливу на людину. У Росії складно зрозуміти, де починається і де закінчується “крайній захід”: можуть убити за коробку сірників або як політичного конкурента.

Щоб зрозуміти причини і мотиви байдужості, досить навести статистику вбивств. Добути реальні цифри нелегко, але можна послатися на дослідження НДІ Академії Генеральної прокуратури під керівництвом професора Сєрґєя Іншакова, з результатами багатолітнього вивчення латентних (прихованих, таких, що не потрапили до статистики) вбивств. За цими даними, рівень убивств усі минулі десятиліття постійно зростав і в 2009 році становив 46,2 тисяч осіб. Тільки кількість заяв про вбивства, що надійшли до правоохоронних органів, становила 45,1 тисяч, а кількість нерозпізнаних трупів за той самий рік — 77,9 тисяч осіб. Водночас кількість зниклих безвісти, але так і не знайдених, — 48,5 тисячі.

Навряд чи дані за наступні роки разюче різняться. До того ж за радянською традицією абсолютно невідомо, скільки військовослужбовців гине в російських війнах — у Ічкерії з 1994 року, в Грузії у 2008 році, тепер — в Україні. Під час грузинської війни серед російських бійців інформаційного фронту було популярно називати моторошні цифри кількості полеглих грузинських військових, без розуміння, що в такій маленькій країні приховати смерть однієї людини неможливо, а тим паче, десятків або сотень. До того ж міністерство оборони Грузії опублікувало повний список жертв війни серед військових, інші державні структури — список жертв серед цивільних. У Росії ще тривалий час говорили про вигадану цифру — “три тисячі осетинів, які мирно спали” і мало не про половину розгромленої грузинської армії, приховуючи реальні цифри втрат у своїй. Так само, як і не відома кількість загиблих військових російської армії за обидві війни в Ічкерії та в Україні.

Байдужість у Росії з’явилася не тепер і не від початку побудови “русского міра”. Найімовірніше, це ментальне — відтоді, коли загарбницькі війни стали метою російських імператорів, а для населення — приводом для гордості за “велику державу”. Скільки загинуло людей під час захоплення Уралу, Сибіру і Далекого Сходу, Центральної Азії і Кавказу, точно не відомо, але й опубліковані цифри жахають масштабом кровопролитних воєн, про які досі випускники радянських шкіл і університетів не знають. Рекордсменами зі знищення власного населення стали комуністи, за перших 20 років вони провели десять воєн. Найкатастрофічнішою з них стала фінська кампанія 1939–1940 років із втратами близько 1,5 мільйонів солдатів і офіцерів Червоної армії.

Ще під час першої чеченської війни біля пам’ятника Пушкіну в Москві щочетверга збиралися противники війни. Приходили по 5–6 людей, інколи трохи більше, під час другої війни перестали приходити — акції почали забороняти. Нечисленні пікети мало впливали на владу і суспільство. У Ічкерії вбивали десятками тисяч, але суспільство мовчало. Як і раніше — гинули в Афганістані — суспільство мовчало. Мовчало під час війни у Грузії і тепер — в Україні. Неможливо уявити собі ступінь бездушності людей, які спокійно ставляться до чужих смертей. Утім, як і до загибелі близьких. Держава замінює людське дивним державним ерзацем з патріотизму, шовінізму і націоналізму.

Гадаю, що вбивство Боріса Нємцова не розкриють. Як не розкрили вбивства сотень відомих і тисяч маловідомих людей. Нерозкрите вбивство — явна ознака причетності до нього держави, коли насправді відомо, хто зацікавлений у смерті людини і хто міг замовити, але не може ж влада сама себе потягнути у в’язницю. І ось уже населення вигадує свої версії чи із задоволенням обговорює версії, що їх пропонує пропаганда. До самого суб’єкта злочину вже немає інтересу, всю увагу переключено на другорядні деталі. Це і є байдужість.

Боротися з байдужістю неможливо, це частина виховання і державна ідеологія. У сім’ї можуть зберігати сімейні альбоми зі світлинами полеглих на війнах предків, але ніколи не обговорюватимуть — за що загинув і чому. Державна ідеологія створювалася десятиліттями, пропагуючи жертовність і покірність. Державна пропаганда впродовж тривалого часу виховувала і продовжує виховувати байдужість до чужого життя, до чужої смерті. А вона дуже швидко перетворюється на ненависть.

ПУТІН У ФОРМАТІ 3D

Чого тільки не побачиш в інтернеті. Останнім часом з’явилося багато колажів, створених зі світлин Путіна різних років. На них нібито і Путін, але скрізь якийсь різний: то мочки вух різні, то лобові кістки, а з очима і вилицями — взагалі проблема. В останні місяці Путін повільно перетворювався на представника монголоїдної раси — із вузьким розрізом очей, із вилицями, що випинаються, округлим обличчям. Навіть без фотографій, а за репортажами можна помітити, що часто Путін з’являється в різній “розфасовці”: у Європі — один Путін, переляканий, із плаксивим обличчям і верткими очима, вдома — грізний вождь, справжній правитель, “сильна рука”.

Здається, що все відбувається у якомусь вигаданому світі. Вірити не хочеться, але очі не можуть обманювати. Звичайно, можна припустити, що лікарі методично, бодай раз на місяць щось від Путіна відрізають або щось йому пришивають — від іншого чекіста, щоб прижилося. Насправді не може людина бути одною у Франції чи Китаї, а в Москві, Санкт-Пєтєрбурзі чи в Душанбе — іншою. Інколи схожий, якщо під час візиту не треба щось просити або виправдовуватися, іноді зовсім не схожий — якщо Путін комусь погрожує. Звичайно, можуть бути ситуації, коли без настрою, матрац у президентському літакові жорсткий, не виспався, з Мєдвєдєвим посварився чи з Аліною.

Коли дивишся список закордонних поїздок Путіна, то розумієш, що їх кількість не може бути поясненням того, той або не той Путін їздив, але на деякі роздуми наводить. Наприклад, перші два терміни він був досить активний і здійснював у середньому по 15–20 поїздок на рік. Практично завжди поїздки поділялися на внутрішні — пострадянським простором і в західні країни — їх було завжди менше. Путін почав менше їздити під час свого третього терміну — в 2012-му було десять поїздок, у 2013-му — одинадцять. У 2014 році з 24 поїздок близько половини були в пострадянські країни, у 2015 році відвідав тільки чотири країни. Стільки само, скільки Путін устиг відвідати у 2008 році в останні місяці свого другого терміну. До речі, найвідвідуванішими країнами з 2000 року були Україна — 15 разів і Німеччина — 11 разів, трохи менше — Франція, Китай і Казахстан.

Я не збираюся влаштовувати конспірологічний турнір для визначення кращої версії про те, “чи справжній цар”, але наведений список свідчить не стільки про кількість можливостей розкрити обман, скільки про якісну роботу протокольної служби і служби охорони. Однак і в цьому випадку враховуються етичні особливості державних візитів, коли підозри, що з’являються, треба або довести і влаштувати міжнародний скандал, або звикнутися з тим, хто стоїть або сидить поряд із вами. Ледве уявляю собі, як Анґела Меркель скрикує, жахнувшись побаченого “не справжнього” Путіна і тут же робить заяву. Єдине, що могла собі дозволити федеральний канцлер, то лише відзначити якусь неадекватність у поведінці російського президента. Ну і не злічити західних лідерів, які встигли порівняти Путіна з Гітлером.

Не думаю, що є привід стверджувати і жалкувати про те, що раніше Путін був нормальний, а зараз — ні. Спочатку, перші рік-два він звикав, багато говорив про роль демократії у сучасному світі, розмірковував про свободу слова і права людини. Потім — плюнув. Вирішив, що нічого дурницями займатися, а треба відразу, без зволікання розпочати створення “русского міра”, піднімати росіян із колін, залякати непокірних сусідів, відновити традиції радянської пропаганди. Тепер він не той соромливий хлопець, якого Боріс Єльцин увів за руку у президентський кабінет. Із часом стає зрозуміло, що насправді не єльцинська, а якась інша невідома рука вела Путіна всі останні роки, щоб посадити у головний кабінет країни. Це американські президенти полюбляють вихвалятися, що кар’єру починали з чищення туфель на вулиці. У Путіна кар’єрний ріст був іншим, що часто підпадав під Кримінальний кодекс. Чекісти взагалі люблять збирати компромат, щоб потім, часто — все життя шантажувати підлеглих. Напевне у колег Путіна є докладніший список помилок, невдач і просто злочинів, до яких він причетний або має безпосередній стосунок.

У жовтні 2011 року світ побачив Путіна іншим. На прес-конференцію в Україні він вийшов із великою кількістю — у кілька шарів — тонального крему на обличчі, яким замаскували величезний синець під лівим оком. Вигляд і поведінка Путіна тоді були дивними — він наче вперше потрапив на свою прес-конференцію. Журналісти щосили обговорювали зовнішні зміни, хірурги припустили, що Путін переніс пластичну операцію. Тоді ж з’явилася версія, що лікарі зробили кілька ін’єкцій ботокса — в чоло, нижні повіки і у вилиці. Проте ніхто так і не зміг пояснити або передбачити — навіщо.

Путін начебто людина спортивна, проблем із відвідуваннями територій зі свіжим повітрям нема, найкращі косметологи світу завжди готові надати допомогу. Чому за півроку до свого третього президентського терміну Путін вирішив змінити зовнішній вигляд? І за два роки до офіційного розлучення з Людмілою Путіною, з якою вони припинили з’являтися разом із 2009 року. Єдина спільна і показова поява подружжя Путіних була явно задумкою піарників — Людміла і Владімір відповідали на запитання співробітника кампанії з перепису населення: Путіни з’явилися в 11-хвилинному роликові прес-служби уряду в одязі однакового мишачого кольору, в приміщенні явно готельного чи лікарняного типу. Людміла була вже без обручки, зрідка підозріло поглядала на чоловіка, що сидів поруч і на неї практично не дивився.

Відтоді у поведінці Путіна виявилися досі невідомі якості — він раптом виявив у собі талант піаніста і співака, став похмурішим і замкнутішим. А якщо і сміявся, то виходило безглуздо — очі, і без того вузькі, звужувалися в щілинки, вилиці починали випинати і лисніти, чи то від поту, чи то — від ботоксу. За спостереженнями журналістів, Путін перестав говорити німецькою. Решта було як раніше: піарники примушували його пірнати за вичищеними до музейного блиску амфорами, дресирувати в Хакасії снігового барса, відловленого в Красноярському краї, вказувати шлях стерхам, які геть не хотіли летіти за торохтливим мотодельтапланом Путіна.

Однак можна з упевненістю написати, що з жовтня 2011 року Путін зовсім не свій. Уже не так фонтанує путінський жлобський гумор — про “отрєзать”, “замочіть”, “соплі”, “пиль” із вживанням дворових евфемізмів. Навіть дивно, що нинішній Путін майже не лається. Ні, він може ще кострубато щось видати, але нема вже такого блатного блиску в його словах. “Прямі розмови” з Путіном перетворилися на монологи, добре відрепетирувані й заздалегідь записані. Війна в Україні показала, що Путін взагалі не розуміє, що там відбувається, видаючи чергові завчені фрази про “російськомовних”, “русскій мір” і “київську хунту”. Його останній шедевр про “русскій ґород Херсонес” справив незабутнє враження навіть на бувалих кремлівських істориків.

Я не знаю, хто зараз Путін. Або хто працює Путіном. Мене цікавлять деталі його поведінки, зміни у зовнішньому вигляді і його висловлювання, що істотно відрізняються від Путіна до 2011 року. У цій частині російської історії мене більше хвилює ставлення росіян до свого вождя — їх покірливість і небажання цікавитися здоров’ям Путіна. Погодьтеся — адже набряклість обличчя і дивна стареча хода повинні насторожити доброчесних росіян. За такого рівня російського вождизму життя Путіна — це життя росіян, його доля — їхня доля, його проблеми — їхні проблеми.

Це тільки у Грузії люди можуть вийти до президентського палацу і вимагати: “Вово, скажи, коли ти нас покинеш, скільки нам ще чекати, коли купувати вино на келехі (поминки)?” Грузини — народ практичний, росіяни — неуважні. Їм потрібно, щоб по телебаченню щодня показували Путіна, і більше їх нічого не хвилює. Ті, хто Путіна показують, також знають про цю дивну особливість росіян. Можна взагалі зробити Путіна у форматі 3D і не турбуватися про одяг, взуття, косметолога й охорону.

СЕКРЕТАР ЦК РПЦ З ІДЕОЛОГІЇ

Протоієрей Всєволод Чаплін заявив, що в Росії треба створити політичну систему, яка б об’єднувала сильну владу і соціальну державу. На його думку, росіяни симпатизують як монархії, так і соціалізму. На “круглому столі”, що відбувся у Москві, один із чиновників РПЦ уточнив, що “Державність, справедливість і солідарність — це три цінності, на основі яких нам потрібно будувати систему, яка б об’єднала монархію і соціалізм”. Один із найближчих до Патріарха РПЦ клірик уже багато років безупинно коментує політичні й суспільні події, забуваючи про існування 14-ї статті російської Конституції, що декларує відокремлення церкви від держави.

З отцем Всеволодом Чапліним мені доводилося зустрічатися на прийомах у московському посольстві США, куди ми приходили привітати американських дипломатів із Днем незалежності. Батюшка незмінно прорікав своїм грудним баритоном про духовність, не забуваючи поглинати оплачені Держдепом страви. Зустрічалися ми тоді, коли він працював під безпосереднім керівництвом нинішнього Патріарха РПЦ. Був із Владіміром Ґундяєвим настільки близький, що 31 березня 2009 року після призначення головою Відділу зовнішньополітичних зв’язків РПЦ митрополита Волоколамського Ілларіона (Алфєєва) замість митрополита Кірілла (Ґундяєва), для протоієрея Всеволода (Чапліна) спеціально була створена нова структура РПЦ — Синодний відділ зі взаємодії церкви і суспільства.

Нова структура за назвою, своєю суттю і діяльністю дуже близька до того, що колись називали Відділом агітації і пропаганди ЦК КПРС. Це саме те, чим ієрархи РПЦ займаються останнім часом при президентові Путіні. Якщо переглянути офіційні коментарі прес-служби РПЦ або ієрархів за останні кілька років, то видно, наскільки близькі позиції церкви і держави. Зараз це все щоразу більше нагадує їх єднання в радянські часи, коли Відділ агітації і пропаганди ЦК КПРС був найголовнішим у структурі радянської влади.

У лютому 2012 року на зустрічі зі студентами Вищої школи телебачення МДУ Всєволод Чаплін заявив: “Насправді я вважаю, що наші вірні в 1920-ті роки, коли Лєнін ініціював репресії проти них, повинні були відповідати інакше, ніж вони відповідали. Вони повинні були відповідати всією силою зброї і силою народного спротиву проти більшовиків. Моральна справа, гідна поведінки християнина, — знищити якнайбільше більшовиків, щоб відстояти те, що для християнина є святим, і повалити більшовицьку владу”.

Коли я прочитав цю цитату, то був украй здивований — протоієрей поставив себе у ряд палких демократів, дисидентів і лібералів. Утім, у лютому 2010 року, тобто за два роки до зустрічі зі студентами, Всєволод Чаплін чомусь вирішив назвати Сталіна позитивним героєм радянського часу. Оцінючи особистість Сталіна, священик зазначив, що у нього були “позитивні якості: це була розумна людина, яка добре зналася на політиці, самовіддана. Що точно він робив — він не ставив сімейні інтереси понад інтереси своєї діяльності”. Можливо, тому мене не здивували фотографії з чергового комуністичного мітингу, на якому сучасні більшовики тримали портрети Лєніна і корогви із образом Христа. Літні люди періодично прикладалися до принесених з собою образів і цілували портрети Лєніна і Сталіна, і вже зовсім не здивувала та обставина, що Чаплін говорив про поганих більшовиків, але при цьому не згадував ні Лєніна, ні Сталіна.

Якщо промоніторити цитати Всеволода Чапліна, то починаєш сумніватися — чи тією діяльністю він займається, висловлюючи свої думки про що завгодно. За ці роки на новій посаді протоієрей висловлювався: про позитивну роль Сталіна і цензури в інтернеті, проти екуменізму і за загальноросійський дрес-код для жінок, проти роману Владіміра Набокова “Лоліта” і за надання можливості підприємствам хімічної промисловості України купувати газ безпосередньо у “Газпрому” та інших російських видобувних компаній або зменшити ціну на газ для українських підприємств, поставляючи його за “цінами, що дають змогу випускати конкурентоспроможну продукцію”.

Коли наштовхуєшся на черговий висловлювання або наведену цитату від Чапліна, то з’являється бажання називати його “товаріщ” і спробувати визначити, який “мір” створює протоієрей для росіян. Часто Чапліна так “заносить”, що мимоволі виникає порівняння його з Жіріновским. Усе, що говорить головний російський ліберал-демократ, видається за таємні бажання Владіміра Путіна, як і багато із висловів Чапліна — якщо не власна оцінка, то прямий вплив Патріарха Кірілла на суспільство. Інакше важко зрозуміти, як церковний чиновник, який перебуває лише на шостій ієрархічній сходинці РПЦ, дозволяє собі висловлювання, які не завжди почуєш від найближчого оточення Путіна. Утім, і за кількістю орденів та медалей протоієрей Чаплін стоїть явно вище за світських полковників і депутатів.

Останні півтора року в поведінці ієрархів РПЦ переважно спостерігалося замовчування щодо російської агресії в Україні. Патріархія мовчить із приводу неприхованої участі своїх священиків у військових діях, дозволу священиками дивних обрядів, коли бойовики заходять у храми зі зброєю, а клірики благословляють її. Всеволод Чаплін у грудні 2014 року висловив думку, що домінування США у світі добігає кінця і Росія покликана звести його нанівець: “Не випадково ми часто ціною власного життя, ціною дуже серйозного фізичного ослаблення держави зупиняли всі глобальні проекти, які не були у згоді з нашою совістю, з нашим баченням історії і, я б сказав, із божою правдою. Це наполеонівський проект, це гітлерівський проект. Зупинимо й американський проект!” І жодного слова про російську окупацію Криму і районів Східної України, ні натяку на окупацію Придністров’я, Абхазії та “Південної Осетії”.

Тепер, услід за пропозиціями Чапліна підтримати російську економіку через створення православної фінансової системи, ймовірно, логічною була і нинішня пропозиція клірика створити в Росії нову державну систему — суміш монархії та соціалізму. Питання тільки в тому, кого Чаплін бачить монархом, а кого — новим генеральним секретарем ЦК КПРС. Монархія — найдавніший інститут державної влади, а сучасні монархи нічого спільного ані з соціалізмом, ані з комунізмом не мали. Колись лідер російських комуністів Ієннадій Зюганов заявив, що в монархічній Швеції чудова соціалістична система. Він так і сказав — “соціалізм”, явно переплутавши соціальну політику уряду Швеції з тим бардаком, що його будували вірні лєнінці понад 70 років.

Що має на увазі Всеволод Чаплін, палкий пропагандист РПЦ, під соціалістичною монархією, сказати важко. Так само важко пояснити, що останні роки робить Владімір Путін. У січні 2015 року протоієрей уже заявляв, що “місія російської цивілізації в тому, щоб зупинити занепад світу”. Падіння російського рубля Чапліна не турбує, як і не хвилює власне словоблуддя, яке заважає росіянам зрозуміти, як із сьогоднішнього болота вилізти. Мені абсолютно не зрозуміло, до чого тут православ’я. Чому РПЦ хвилює опера Ваґнера в Новосибірському театрі й зовсім не турбує з’їзд фашистів у Санкт-Пєтєрбурзі? Чому сучасні більшовики, чиї попередники висаджували в повітря храми і розстрілювали священиків, малюють ікони Лєніна і Сталіна, а РПЦ знову мовчить? Чи це не справа Всеволода Чапліна?

ВІД РАНІШЕ ОКУПОВАНИХ ДО НОВООКУПОВАНИХ

Три роки тому, коли Крим окупували “зелені чоловічки”, біженці з Абхазії, переважно етнічні грузини, намагалися коментарями в соціальних мережах нагадати про свою долю. І про долю Абхазії, насамперед. Точніше — про те, що чекає окупований Крим після того, як на землю півострова ступив чобіт “визволителя”. Тоді мало хто звернув увагу на попередження — надто велика була ейфорія. Тепер абхазькі грузини можуть нагадати про свої коментарі, вони мають на це право — чобіт “визволителя” змусив їх залишити рідні місця в 1993 році.

Двадцять з гаком років — це дуже багато. Вже виросло нове покоління, з’явилися онуки. З понад 350 тисяч тих, хто втікали від чобота “визволителя”, більшість живе за річкою Інґурі, у глибині Грузії, частина — за кордоном. Тепер їх разом із дітьми й онуками, які народилися не в рідних домівках, майже півмільйона. Багато досі дружать домівками — так само, як це було в Сухумі, Ґаґрах, Очамчирі чи Ткварчелі. Збираються на свята й сімейні торжества, згадують минуле, одружують дітей, ховають померлих, виховують онуків. Обмінюються фотографіями і відео, подарованими туристами або знятими тими, хто на свій страх і ризик їде до Абхазії — побачити будинок, зустрітися з абхазькими родичами.

Багато хто з біженців не любить, коли їх так називають, вони стверджують, що їм більше подобається назва “вимушені переселенці” бо, як і раніше, живуть тим, що відбувається в Абхазії, — стежать за новинами, читають абхазькі сайти, обговорюють. Знають і про те, що сталося з їхніми будинками і квартирами: за одними, більшість із яких уже давно стали непридатними, на прохання господарів наглядають сусіди, а інші захопили й незаконно оформили абхазці.

Кілька разів мені доводилося бути присутнім під час обговорення світлин із Сухумі, Очамчиру чи Ґаґр, коли сльози радості від споглядання рідних місць перетворювалися на сльози жалю від побаченого. Райський куточок Причорномор’я, що перетворився на декорації для фільмів про наслідки катастроф, занехаяні будівлі, дороги, що їх не ремонтували понад 20 років, порожнечі квартир багатоповерхівок Нового району Сухумі, спалені будинки в Очамчирі. Колись найкращі пляжі радянських курортів тепер у брилах бетону та іржавої арматури.

Утираючи сльози, біженці інколи починають зловтішатися з приводу кремлівських “визволителів”, які обіцяли абхазьким сепаратистам “золоті гори” і “кисільні береги”. Всі ці роки уряд Росії зміцнював Абхазію виключно своїми військами, зокрема російськими прикордонниками, виділяв зі свого бюджету гроші на утримання абхазьких чиновників. Жодних інвестицій — ані російських, ані західних — Абхазія так і не отримала. Звичайно, західні інвестори були лояльними до грузинських законів, але і російські бізнесмени не поспішали вкладати гроші в територію з незрозумілим статусом. У результаті 8665 квадратних кілометрів, відірваних від Грузії російською армією за підтримки абхазьких сепаратистів, опинилися закинутими і, по суті, нікому непотрібними.

Із початком анексії Криму мої друзі-біженці писали у Фейсбуку та інших соціальних мережах про співчуття, що їх вони висловлюють щодо кримських татар й етнічних українців. Вони намагалися пояснювати “кримнашівцям”, що таке “русскій мір”, — на прикладі Абхазії. Міркуйте самі: 82% молоді в Абхазії — наркомани. Про це говорить, не приховуючи, абхазьке телебачення. Скільки безробітних — підрахувати не вдається, оскільки багато працездатних громадян виїхали давно, ще на початку кремлівських обіцянок, не повірили. Туристи в Абхазії — велика рідкість, переважно це росіяни, інколи приїжджають із Білорусі або інших пострадянських країн. Іноземці не їдуть, оскільки побоюються закону Грузії “Про окуповані території”. Однак головна причина відсутності туристів — сервіс і умови відпочинку.

Якось я попросив своїх друзів на Фейсбуку, біженців з Абхазії, написати кілька рядків, спробувати пояснити кримцям, що їх очікує найближчими роками російської окупації.

Давид Жванія: “Всі ці роки весь світ розвивається, а в Абхазії люди залишилися в минулому столітті — як за мисленням, так і за розвитком. Процвітають бандитизм, повне зубожіння і безперспективність у майбутньому, наркоманія і кримінал — це катастрофа для всієї Абхазії. Абхазців у найближчому майбутньому чекає повне вимирання. Також можна забути і про розвиток туристичних об’єктів”.

Важа Ніжарадзе: “Передавали по телебаченню, як в абхазькій школі в першому класі учителька (якась Алєвтіна Павловна) запитує: «Скажіть, хто ворог абхазького народу?» Відповідь: «Грузія». «А хто друг абхазького народу?» Відповідь: «Росія». Ось так утовкмачували в голову абхазцям 20 років і досягли свого”.

Нана Дадешкеліані: “Я не розумію, до кого звертаєтеся, — де ви бачите абхазців, які прозріли? їм усе подобається, вони ні про що не шкодують, уважають, що вчинили правильно і дружно ненавидять грузинів. Вони вважають винними тільки нас, а те, як учинили з нами, — правильним. Смішно і грішно, коли згадую, як усі разом навалилися на нас в Абхазії — росіяни, чеченці, казакі та інші. Всі вирішили шматок Чорного моря собі прибрати, смішно”.

Медеа Ґачава: “Самі абхазці розуміють, що серйозно влипли, проте вже пізно”.

Лалі Джоліа: “Все спалили дотла — від Псоу до Інґурі, нового нічого не побудували. Вночі виють вовки і шакали, там справжнє пекло”.

Еліа Аїбекчан: “У будинку мого діда жили кабардинці, потім продали сирійцям”.

Дімітрі Сордіа: “«Русскій мір» в Абхазії — це місто-примара Ткварчелі (чи мешканці Донбасу вважають, що хтось їм відновлюватиме шахти, так вдало зупинені?); це навколокримінальні покидьки зі всього совка, що вселилися в будинки убитих і вигнаних мешканців, у всій свої красі. Плюс тувинці-десантники, яких повно на променадах і в кабаках, і які сцють у вашому під’їзді”.

Ґела Галі: “Бандитська, тіньова економіка. Неповага до інтересів, культури і мови місцевого населення. Відстале суспільство, що не має перспективи. Мілітаризація і криміналізація регіону. Це і є двома словами «краса русского міра»”.

Ґіорґі Патріоті: “Це саме те, що жити на бомбі: не знаєш, коли вибухне”.

Чікора Звуракі: “Не треба пояснювати — нехай ліпше самі побачать своїми очима, все одно в Криму не повірять”.

Почути думку про те, що треба все кинути і забути Абхазію, — величезна рідкість. Екс-міністр оборони Грузії Бачо Ахалаіа написав книгу “Сухумі — мій Єрусалим”, маючи на увазі, мабуть, фразу, що її євреї промовляли впродовж 25-ти століть: “Наступного року в Єрусалимі”. Біженці, як і раніше, сумують за рідними місцями, а те, що сталося в Криму, розцінюють як частину і своєї долі, принаймні в анексованих кримців і вигнаних з Абхазії біженців ворог один — російський окупант. І доля тепер одна.

КРИМ І РОСІЙСЬКИЙ “ЛІБЕРАЛІЗМ”

Я ніколи не був громадянином Росії і мене мало цікавила російська політика, якщо вона не стосувалася порушень прав журналістів. Або доти, поки не протягувала свої загребущі геополітичні руки до сусідів. Якось у 1987 році мені довелося спілкуватися в Душанбе з Борісом Єльциним. Я був уражений його опозиційною напористістю та антикомуністичними висловлюваннями. Через чотири роки мій друг-дипломат розповів про те, що трапилося 21 грудня 1991 року. В Алмати під час першого саміту країн СНД Єльцин, який добряче запізнився, шумно зайшов у залу з президентами пострадянських країн, які чекали його близько години, оглянув їх нетверезим поглядом і сказав: “Ну що, суки, чекаєте?”

На той час антикомуніст-ліберал Єльцин уже планував прибрати до рук Придністров’я, Абхазію, “Південну Осетію” і Карабах. Через два роки почав війну в Ічкерії. Його спадкоємець продовжив “переможні” завоювання, розв’язавши другу чеченську війну, війну в Грузії, анексію Криму, війну в Східній Україні, періодично воюючи на Північному Кавказі. Новий російський “лібералізм” прийшов на зміну радянській “народній демократії”.

“Народну демократію” під назвою СРСР Кремль збирав з 1918 по 1924 роки за допомогою Червоної армії. Сучасний російський “лібералізм” нічим від неї не відрізняється. Російські спецслужби чудово знали, що відбувалося в Ічкерії на початку 90-х: частину чеченців відволікли війною в Абхазії (відправила туди як “інтернаціональну допомогу”), частину — підкупили. Коли генерал Ґрачов увів до Ічкерії війська і почав війну, в Кремлі не зважили лише на одну обставину — давні традиції ненависті чеченців до окупантів. Росіяни традиційно не знають історії або, точніше, знають тільки ними ж вигадану. Імперію, яка існувала кілька століть, потрібно було зберегти за всяку ціну. Якщо хтось і вважав Боріса Єльцина демократом, то це були не чеченці, не грузини, не татари і не молдовці. Татари, повіривши в обіцяний Єльциним суверенітет, на початку 1990-х навіть надрукували власні паспорти — з крилатим барсом на обкладинці, пізніше оголошені як незаконні.

Колишній перший секретар Свєрдловского обкому і Московського міськкому КПРС, комуністичний чиновник із тридцятирічним стажем Боріс Єльцин був одним із перших, хто зрозумів безглуздя старої форми радянської імперії і задумав створити нову. Можна полічити кількість слів у промовах Єльцина про демократію і права людини, але їх кількість, вважаю, набагато менша, ніж убитих, поранених і скалічених, зниклих безвісти і таких, що залишилися сиротами у всіх війнах ельцинського “ліберального” періоду. На Заході Єльцина радо вітали, але і кепкували з п’яних витівок, сподіваючись, що на зміну прийде ліпший очільник “загадкової” країни.

Усі роки правління Єльцина російський “лібералізм” метався між потребою дотримувати прав людини і збереженням пострадянської території, без якої він не відчував своєї величі. В Росії почало з’являтися чимало неурядових організацій, на які західні фонди витрачали десятки мільйонів доларів, не розуміючи, що неможливо гравцеві на консервній банці стати першою скрипкою Лондонського симфонічного оркестру. Від кількості правозахисних організацій ситуація з правами людини не змінювалася. Навпаки, противником правозахисників ставало населення, яке перейшло на бік влади. Воно звинувачувало неурядові організації у “грантоїдстві”, а коли з’явився Путін, то і в “шпигунстві”. Для росіян словосполучення “права людини” стали лайкою, а самі правозахисники — ворогами Росії. Кремль досяг свого, і основний демократичний інститут — свобода слова непомітно стала непотрібною величезній країні, що виросла на промовах генеральних секретарів ЦК КПРС і телевізійній програмі “Время”.

У 2003 році Анатолій Чубайс озвучив концепцію “ліберальної імперії” авторами якої є Дмітрій Орєшкін і Дєніс Драґунскій, за інформаційної підтримки Леоніда Ґозмана. Згідно з їхньою концепцією, Росія — справжня лідерка на пострадянському просторі, володарка економічного потенціалу. Інакше кажучи, Росія має бути покровителькою усього пострадянського простору, стати тією самою імперією, але вже чомусь “ліберальною”. Як показав час, жодної відмінності між єльцинським і путінським імперіалізмом нема — риторика та сама. Хіба що Путін, який випадково став політиком, відрізняється нетерплячішим і агресивнішим характером. За його правління слово “лібералізм” стало лайливим. Хоча “ліберальний пророк” Анатолій Чубайс, як і раніше, обіймає значну посаду і залишається очільником величезної фантастичної наноорганізації з перетворення справжніх грошей на невидимий пил.

Із часом російські “ліберали” об’єдналися у дві групи: у першій — придворні “ліберали”, яким дозволено говорити про свободи, інколи навіть про права людини. У другій — “ліберальні опозиціонери”, які проти Путіна, але за збереження імперії. Друга група нечисленна, це практично вся опозиція, що збереглася, яка влаштовує поодинокі акції протесту проти Путіна. За останні роки правозахисні організації, названі “шпигунськими”, замінено державними: одну очолює Міхаіл Фєдотов, який пройшов багато сходинок номенклатурної служби, другу, як написано у Вікіпедії, “політичний, державний і суспільний діяч” Елла Памфілова, яка ніколи раніше безпосередньо до прав людини не мала жодного стосунку.

Усю першу чеченську війну російська “ліберальна” громадськість робила спроби якось протестувати, і цьому сприяло телебачення. Тоді в першій половині 90-х російська журналістика намагалася бути вільною, але це тривало недовго. У серпні 1999 року прем’єр-міністром Росії став Владімір Путін, який одразу ж розв’язав другу чеченську війну. Путін почав з головного — з контролю над журналістами і заборони відвідувати Ічкерію без відома спецслужб. Тема Ічкерії стала забороненою для телебачення, яке через два роки стало державним, тобто підцензурним й абсолютно пропагандистським. Російський “лібералізм” знову заповз у підпілля, обговорюючи на кухнях путінське посилення жорстокості й півголосом розмірковуючи про російську долю.

Другий термін Владімір Путін зустрів уже майже без критиків, а до третього опинився в гордовитій самотності. Він став єдиним у своїй багатоликості: коли треба, ставав лібералом і говорив про демократію, коли не треба, посилав ФСБ в офіси вже поодиноких правозахисних організацій. Російський “лібералізм” усе зрозумів. Коли почалася війна у Грузії, практично всі загорлали про “грузинський фашизм” — від Навального до покійного Нємцова. Цей феномен пояснити складно, але вважаю, що не варто все-таки серйозно говорити про демократичну думку або ліберальні ідеї, а згадати про “ліберальний імперіалізм” Анатолія Чубайса. Російські “ліберали”, які народилися в Радянському Союзі, не бачать сенсу жити в “маленькій” Росії, їм хочеться більшого, неосяжного.

Один із яскравих російських “лібералів” Ілья Яшин раптом заявляє на своїй київській прес-конференції: “Я не впевнений, що механічне повернення у status quo не створить нових проблем”. За словами Яшина, він дотримується думки, що так зване російськомовне населення має стати предметом торгу під час визначення майбутнього статусу Криму. Якраз та сама причина, яка і стала підставою для захоплення “зеленими чоловічками” Кримського півострова.

Я можу допустити, що російський “лібералізм” має аналогії у радянських часах, коли важливою ознакою для номенклатури був досвід партійно-господарської діяльності. Агронома за фахом призначали керувати культурою, семінарист-недоучка ставав очільником держави, а випускник робітфаку Донтехнікуму називав художників-авангардистів “підарасами”. Сучасний російський “ліберал” метається між потребою залишатися “демократом” і бути імперцем, інакше в Росії він нікому не буде потрібний і перспектив стати політиком у нього нема.

Російська історія останніх років тільки підтверджує, що, як не назви авторитаризм і диктатуру, вони все одно ні “демократією”, ні “лібералізмом” не стануть. Поки ті, хто називає себе опозицією Путіну, не зрозуміють, що свобода сусідів важлива для самої Росії, для її майбутнього, для довіри сусідів. Урешті-решт, не можна ж увесь час бути дикуном і варваром, якого ненавидить півсвіту. І роль номенклатурного опозиціонера-ліберала важлива, передусім, для Путіна, а не для населення Росії, хоча насправді вони не потрібні нікому. Яшин пішов абсолютно путінським легким шляхом — зажадав привілеї для “російськомовного” населення, забуваючи про те, що це — внутрішнє питання України. Російські “ліберали” мовчали, коли Путін знищував Ічкерію? Отже, яке право вони мають указувати найбільшій країні у Європі, що їй робити зі своїми територіями і населенням?

РЕЗОНАНСНІ ВБИВСТВА РОСІЙСЬКИХ ВОЄН

31 серпня 1996 року в дагестанському місті Хасав’юрт між секретарем Ради безпеки Росії генералом Лєбєдєм і начальником штабу ВС Ічкерії генералом Масхадовим було підписано заяву про розроблення “Принципів визначення основ взаємин між Російською Федерацією і Чеченською Республікою”. Цей документ відоміший як угода, яка передбачає припинення військових дій і виведення федеральних військ з Ічкерії. Питання про статус території було відкладено до 31 грудня 2001 року. Через півроку після Хасав’юрта раптом почали відбуватися події, які аж ніяк не вписувалися ні в домовленості, ні у взаємини між чеченцями і журналістами.

У період з 19 січня по 26 жовтня 1997 року на території Ічкерії було викрадено 23 журналісти. Я написав про це в одній зі своїх останніх книг — “Інформаційна блокада Чечні (вересень 1996 — грудень 2002)” виданій у Тбілісі в 2011 році. Я згадав про цю книгу після вбивства Олеся Бузини, а раніше — Олєґа Калашнікова. Мені здалися доволі схожими ситуації — тоді в Ічкерії і зараз в Україні.

Під час першої чеченської війни журналістам працювати було небезпечно, але набагато вільніше, ніж під час другої, коли Путін увів цензуру і жорсткий контроль над ЗМІ. За дві війни загинуло 32 журналісти, пропало безвісти 11, поранених і побитих було близько 80. Вони мали багато проблем — їм погрожували, їх обстрілювали, затримували і знущалися, але за дві війни викрадень було 23 і всі — за цей короткий 10-місячний період 1997 року. Тоді здавалося доволі дивним таке ставлення до журналістів, хоча чеченці розуміли, що ті допомагали зупинити першу війну. Знали про це і російські спецслужби, незадоволені тим, що жахлива війна ставала відомою на весь світ.

Зрозуміло, що російські спецслужби користувалися послугами деяких російських журналістів, які виконували певні завдання. Про них, у принципі, знали, і їх сторонилися, а чеченці не допускали до себе. Проте серед тих 23 викрадених журналістів було багато відомих і шанованих чеченцями. Когось удавалося звільнити швидко, когось — тільки через місяць-півтора. Вони поверталися в Москву, проводили прес-конференції, виглядали пригніченими. Офіційна російська влада постійно плуталася в поясненнях — в одних випадках говорила, що журналістів викупили, в інших — звільняли в результаті переговорів або спецоперацій. Великий розголос і резонанс — ось чого досягли організатори викрадань. Однак найголовніше — створювався імідж Ічкерії як найнебезпечнішої на землі території, де викрадають людей.

Жодна прес-конференція не давала відповіді на запитання про те, хто все-таки викрадав журналістів. Вони і самі не могли зрозуміти, а коли одного дня я запитав чергову звільнену групу, чи цікавилися російські спецслужби після звільнення тим, як виглядали викрадачі, чи розпитували, як і про що вони розмовляли, — на мій подив, журналісти відповіли, що ні. Власне кажучи, і подальші офіційні розслідування, до яких долучилися і чеченці, так і не були завершені. Слідчим, які приїхали з Ґрозного, просто не давали змоги опитувати журналістів.

Викрадання несподівано почалися у січні і так само несподівано закінчилися у жовтні 1997 року, наробивши галасу, на який, власне, і розраховували викрадачі. Пропагандистський успіх був “закріплений” ще кількома викраденнями і вбивствами, наприклад, британських і новозеландського інженерів, які, до того ж, були обезголовлені. Російське телебачення зчинило страшну істерику, намагаючись схилити Захід до засудження Ічкерії. Хтось піддавався, але багато хто зрозумів, що Росія проводить чергову операцію з дискредитації чеченців. Проте мало хто здогадувався, що спецслужби готували нову війну в Ічкерії, а коли непомітний майор Путін досяг неймовірних висот, діставшись крісла директора ФСБ, а в серпні 1999 року був призначений прем’єр-міністром Росії, негайно почалася друга війна.

Викраданнями журналістів російські спецслужби “вбивали двох зайців” — схиляли Захід до відмови від підтримки чеченців і викликали страх росіян перед чеченцями й Ічкерією. У тогочасній Росії вже була створена невелика група з правозахисників і політиків, які вимагали припинити війну на Північному Кавказі та почати нові відносини з Ічкерією. Тоді Боріс Єльцин пішов на врегулювання конфлікту, не розуміючи, що за його спиною стоїть величезна група радянських генералів — і армійських, і ФСБ. Саме вони вирішували — війна або мир на вигідних для генералів умовах. Так було практично щоразу, коли Росія брала участь у нею ж організованих сепаратистських війнах.

Рано чи пізно, залежно від обставин, російські спецслужби проводять операції з резонансними вбивствами. Майже завжди спецслужби створюють так звану “третю силу”, що провокує військові дії чи займається “гучними” вбивствами. Так було у Грузії на початку 90-х років, так було в той самий час в Азербайджані та Молдові. Перед кількістю жертв виконавці не зупинялися. У Таджикистані в роки громадянської війни 1992–1997 років, спровокованої Росією, було вбито 73 журналісти, і частина цих убивств — це цілеспрямовані резонансні злочини, спрямовані на дискредитацію однієї з протиборчих сторін.

Російська війна в Україні мало чим відрізняється від інших пострадянських. Хіба що технологічніша і жорстокіша через усвідомлення, що вона остання, а потім “совок” остаточно помре. Однакове ставлення спецслужб до своїх обов’язків і тактичних напрацювань — усе дуже схоже, і резонансних убивств в Україні належало й очікувати. І, найімовірніше, їх буде ще кілька, поки в Москві не зрозуміють їх безпідставності. Такі вбивства не спрямовані на придушення конкретної людини, часто не настільки небезпечної, як потім переконують. Мета — створити інформаційний галас, скандал, викликати реакцію у суспільства і в тих країнах, які допомагають і підтримують. І якщо в Україні багато говорили про інформаційну війну та її наслідки, то варто було очікувати й таких давно відомих й випробуваних операцій. Заданість таких операцій легко перевірити за реакцією російської пропаганди — вона негайно починає вити. У випадку з Олесем Бузиною зганьбився “розвідник” Путін, який ще до офіційного повідомлення МВС України про злочин заявив про “політичне вбивство”.

ПОЗБАВЛЕННЯ ВІД БРЕХНІ

Вже вкотре до Молдови не пустили російських журналістів з каналу “ТВ Центр”. Власне, зараз уже все одно, як називається російський телеканал — вони давно один від одного не відрізняються за рівнем брехні. На початку другого путінського президентства з 2005 року Центр екстремальної журналістики разом зі словацькою організацією Мемо96 проводив моніторинг телевізійних новин, щоб з’ясувати рівень пропаганди і чому віддають перевагу політики. Для нас було великим здивуванням дізнатися, що канал НТВ, як і “ТВ Центр”, перетворюється на ще більш пропагандистський, ніж офіційні державні. Втім, зараз всі брешуть однаково.

Знімальну групу “ТВ Центру”, за версією одного із журналістів Артьома Широкова, не випустили з аеропорту Кишинева — вони прямували до Тирасполя і були затримані через “невідому мету візиту”. В оператора під час догляду було виявлено посвідчення співробітника “ТВ Центру”. Обидва — і оператор, й кореспондент — були відправлені назад у Москву.

Реакція була незабарною. “Росія повинна вжити відповідних заходів до Молдови за дії цієї країни щодо російських ЗМГ, — заявив голова комітету Держдуми з міжнародних справ Алєксєй Пушков. Він вважає, що в Росії мають бути продумані відповідні заходи, які могли б бути застосовані щодо молдовських ЗМІ. “Не можна залишати такі демонстративні ворожі виступи без відповіді”, — переконаний Пушков.

Мені не відомо, скільки молдовських журналістів працює у Москві, гадаю, що жодного, та і навряд чи хтось з них збирається відвідати російську столицю. Інтерес Молдови, України і Грузії до Росії і проросійських організацій на зразок СНД або Організації Договору про колективну безпеку пропав, особливо після того, як ці три країни почали процес інтеграції з ЄС. Тепер для них Росія стала не лише країною-окупантом, а й абсолютно безвідповідальною країною, де запросто можуть викрасти людину, а то і вбити. У списку про загиблих журналістів Росія посідає провідне місце у світі.

Звичайно, фізична небезпека для журналіста — це його проблема: він сам оцінює ситуацію завдяки вольовим рисам і відчайдушності. Бути іноземним журналістом у Росії — це треба мати мужність. Такою завжди, наприклад, була кореспондент провідного грузинського каналу “Руставі-2” Тамар Нуцубідзе, але й вона виїхала з Москви — набридли переслідування і численні перешкоди.

Проблеми іноземних журналістів у Росії почалися практично відразу після приходу Путіна до влади в серпні 1999 року. Наполегливих іноземців, які здійснювали поїздки до Ічкерії, почали затримувати десятками — їх допитували офіцери ФСБ, погрожували позбавленням акредитації й анулюванням візи.

Багато моїх друзів і колег тоді виїхали з Росії: хтось одразу, хтось — згодом, коли зрозуміли, що в Росії відроджуються радянська цензура і пропаганда. Найсміливіші залишилися і працюють досі, але їх — одиниці. За 15 років міжнародні організації написали величезну кількість заяв, протестів і листів із вимогами припинити переслідування іноземних журналістів і розслідувати напади на них та вбивства.

Про вбивство Пола Хлєбнікова пам’ятають в Америці, але практично забули в Росії. Цікаво було б почути бодай один заклик до Путіна від нинішніх націоналістичних організацій, представників “русского міра”, розслідувати і покарати вбивць справжнього росіянина — Павла (Пола) Хлєбнікова, який приїхав жити на історичну батьківщину.

Праправнук російського контр-адмірала Аркадія Нєбольсіна, Пол Хлєбніков приїхав на історичну батьківщину неабияким русофілом — збирав ікони, допомагав церквам, усіляко позиціював себе справжнім росіянином. Саме на початку другого терміну президентства Путіна його і вбили. Розслідування досі не завершене. Нічого не відомо і про обставини загибелі у 2002 році в Інгушетії британського журналіста Родді Скотта.

Російські спецслужби іноземних журналістів “щадили”, не те що своїх — серед російських кількість убитих, побитих і поранених значно більша. З іноземцями поводилися ввічливо — їх просто лякали, а без візи й акредитації журналіст не зможе працювати. Для постійної обробки іноземців у МЗС РФ з 1933 року працює Департамент інформації та преси, в якому є штат кураторів. Вони розподілені по країнах: наприклад, один стежить за роботою американських журналістів, інші — німецьких чи британських. Такої честі удостоюються великі країни, представлені двома-трьома десятками кореспондентських бюро. Серед керівників цього департаменту багато відомих радянських журналістів, але є і знакові фігури. Наприклад, у 1990–1992 роках начальником управління інформації МЗС був Віталій Чуркін, який зараз представляє Росію в ООН.

Інколи мені доводилося перетинатися з цими кураторами на вечірках іноземних журналістів, куди їх спеціально запрошували, догоджали подарунками — пляшками дорого віскі або коньяку, виявляли їм пошану і повагу. Звісно, журналісти знали про те, що більшість цих кураторів — чекісти, але від цих зарозумілих, засланих на вільні хліби нащадків Дзєржинского часто напряму залежала доля журналістів. Куратори хитро натякали на “антиросійські” публікації, що їх присилали з російських посольств для того, щоб вони висварили репортерів, які перейшли межу. Гидко було спостерігати, як ці 50–60-річні невдахи по-панібратськи плескали по плечі Гаррі чи Жана-Крістофа, підморгували і похапцем ховали у портфель подаровану пляшку. З одного боку, в них є можливість відзвітувати про присутність на вечірці, з другого — отримати хабар.

Із приходом Путіна ставлення до іноземних журналістів стало ще настороженішим. У Кремлі завжди близько до серця сприймали будь-яку публікацію у газетах “The Washington Post” чи “Sueddeutsche Zeitung”. А іноземні журналісти були шоковані від отримуваної від ІТАР-ТАРС чи “Інтерфаксу” інформації, розуміючи, що країна наглухо закривається, бо неможливо отримати інформацію від агентств, неможливо поїхати в регіони, неможливо добитися правдивого коментаря від чиновника. Мій давній друг, кореспондент німецького видання, який досі працює в Москві, кілька років тому відправив свою сім’ю до Німеччини, але сам змушений виконувати підписаний із газетою контракт.

У Росії нині два завдання — спробувати затулити роти іноземним журналістам, усіляко обмежуючи їх діяльність. І закрити очі росіянам, показуючи по телебаченню тільки те, що дозволено кремлівською цензурою. При цьому в Кремлі принагідно завжди кричатимуть про демократію, свободу слова і права журналістів, нагадуватимуть про конвенції та хартії. Тут варто зазначити, що за 15 років в Росії не залишилося жодного незалежного від державного контролю телеканалу. Всі шість національних телеканалів перетворено на дивні установи з регулювання психічного стану населення країни.

Зараз у Росії небезпечно працювати не лише іноземним журналістам, які увесь час шукають можливість не потрапити на очі спецслужбам, а й надзвичайно небезпечно жити тій частині росіян, яким набридла брехня із телевізорів. Російські телеканали давно перетворилися на спецпідрозділ, який з’являється на місці подій швидше за російські війська, як це вже було в Цхинвалі у 2008 році, як це постійно відбувається зараз у Східній Україні. Російські журналісти їдуть на “свої війни”, щоб показувати “своїх героїв”. Якщо подвигів нема, репортери їх вигадують.

Здається, настав час, коли до російської журналістики треба ставитися як до бойовиків, терористів і диверсантів, як до людей, від яких виходить небезпека та які вже давно не знають принципів журналістики і не мають ні совісті, ні честі. Тішить, що, нарешті, це почали розуміти міжнародні організації, які мовчазно спостерігали 15 років за розгулом цензури і пропаганди у путінській Росії. Якщо змінити щось усередині Росії поки неможливо, то потрібно не допустити поширення цієї зарази за її межі. Повірте, вона страшніша за СНІД чи вірус Еболли.

ЧОМУ ГІТЛЕР ВСТИГ ОБДУРИТИ СТАЛІНА

У 1939–1940 роках дружніших країн, аніж Німеччина і СРСР, годі було знайти. Зустрічі, усмішки, спільні марші, Молотов із Гітлером, Молотов із Ріббентропом, Сталін із Ріббентропом, келихи шампанського, вітання Гітлера з 60-річчям радянського диктатора, телеграма у відповідь, все опубліковано в газеті “Правда”. Відповідь на вітання міністра закордонних справ Німеччини Йоахима фон Ріббентропа від Сталіна інтригує словами “дружба Радянського Союзу і Німеччини, скріплена кров’ю, має всі підстави бути тривалою і міцною”. Написано і відправлено 25 грудня 1939 року.

22 червня 1941 року комісар закордонних справ СРСР Вячеслав Молотов виступив із промовою, у якій уже не було слів про “дружбу, скріплену кров’ю”: “Ця війна нав’язана нам не німецьким народом, не німецькими робітниками, селянами і інтелігенцією, страждання яких ми добре розуміємо, а клікою кровожерливих фашистських правителів Німеччини, що поневолили французів, чехів, поляків, сербів, Норвегію, Бельгію, Данію, Нідерланди, Грецію та інші народи”. Наче й не було вітальної телеграми Сталіна Гітлерові у зв’язку з окупацією Норвегії.

Утім, російсько-радянська дипломатія традиційно однобока. У грудні 2015 року Путін сказав схожі слова про Туреччину і турків: “Турецький народ — дружній Росії. Не хочемо, щоб у нас були згорнуті стосунки саме з турецьким народом. Ну, а що стосується чинного керівництва Туреччини, — ніщо не вічне під Місяцем”. Я сумніваюся, що Путін читав Молотова, оскільки приблизно подібне кілька років тому він говорив про Грузію і грузинів, про Україну й українців. І радянські, й російські диктатори, які прийшли до влади в умовах пропаганди і репресій, полюбляють розмірковувати про чужу демократію, не соромлячись власних висловів.

9 листопада 1940 року Вячеслав Молотов підготував директиви до зустрічі в Берліні, куди він поїхав потягом, і об 11 ранку 12 листопада вже був у Берліні. Його зустрічали очільник МЗС Німеччини фон Ріббентроп і фельдмаршал Кейтель, була виставлена почесна варта, оркестр грав “Інтернаціонал”. У Кремлі вже здогадувалися, що Німеччина запропонує радянській делегації приєднатися до Троїстого союзу Німеччини, Японії й Італії. У директивах Молотова довгий перелік інтересів СРСР — від Індії до Шпіцберґена, Кремль серйозно вважав себе світовою державою або просто спробував шантажувати Гітлера географією своїх інтересів. У переліку країн уже не було Польщі, Франції, Норвегії, Данії, Фінляндії, Бельгії, Нідерландів, Люксембурга. Радянське керівництво мовчазно погодилося з тим, що пів-Європи вже під німецьким багнетом. Натомість за мовчання Сталін отримав Східну Польщу, Віленський край і Бессарабію. При тому, що діяв Договір про ненапад між Польщею і Радянським Союзом від 25 січня 1932 року, продовжений у 1934 році до кінця 1945 року. Молотов усміхався Гітлеру і Ріббентропу, а в сейфі рейхсканцелярії вже лежав план “Барбаросса”.

Приводом для пояснення анексії стала не секретна частина договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом, що був підписаний 23 серпня 1939 року, а банальна причина, вигадка. У ноті радянського уряду, врученій уранці 17 вересня 1939 року в Москві послові Польщі в СРСР, про причини початку операції було сказано: “Польська держава і її уряд фактично перестали існувати. Таким чином припинили свою дію договори, укладені між СРСР і Польщею. Полишена на саму себе і без керівництва Польща перетворилася на зручне поле для всіляких випадковостей і несподіванок, що можуть створити загрозу для СРСР. Тому, будучи досі нейтральним, радянський уряд не може надалі нейтрально ставитися до цих фактів, а також до беззахисного становища українського й білоруського населення”.

Приблизно так само радянське керівництво надавало “інтернаціональну допомогу” Афганістану, створювало в Ічкерії опозицію президентові Дудаеву, підкуповували у Грузії опозицію Саакашвілі, створювало “русскій мір”, щоб через надуману причину захопити частину України. Паралелі не просто повторюються, вони тягнуть за собою той самий кривавий слід Російської імперії вже не одне століття.

Російська пропаганда не любить цієї частини історії Другої світової війни, як не любила її і радянська пропаганда, тому була придумана Велика Вітчизняна війна, яка почалася 22 червня 1941 року з перших бомбардувань Мінська, Києва і Севастополя. І закінчилася вона не 9 травня 1945 року. З першою датою можна погодитися, оскільки рано-вранці німецькі війська перейшли кордон СРСР, але з другою вийшов ганебний казус. Якщо війна називалася Вітчизняна, то закінчитися вона мала б 26 березня 1944 року, коли в ході Умансько-Ботошанської наступальної операції війська 2-го Українського фронту під командуванням маршала Конєва вийшли на річку Прут на захід від міста Бельци і зайняли ділянку протяжністю 85 км уздовж кордону СРСР із Румунією. По той бік р. Прут починалася інша, чужа вітчизна. Однак радянські війська пішли далі, захоплюючи чужі території, насаджуючи там тоталітарний соціалізм.

Сталін мріяв стати переможцем. Насправді це не вдавалося, радянська армія змогла переламати хід війни на своїй території завдяки величезній допомозі та постачанням зброї, харчів, техніки й обмундирування за програмою Lend Lease. Бійці російської пропаганди полюбляють зараз спростовувати масштаб допомоги, стверджуючи, що СРСР розплатився за борги, але чомусь соромляться писати, що згідно з договором пошкоджена техніка не підлягала поверненню й оплаті. По-друге, заперечувати саму допомогу зовсім безглуздо. Однак путінська пропаганда всіляко намагається, добиваючись обману населення і приховуючи документи 1939–1941 років. Якась частина добре відома, проте більша досі під забороною, а після розпорядження Путіна перевести державний архів в управління своєї адміністрації найближчим часом ми взагалі нічого не дізнаємося. Зараз Путіну важливіше зберігати інтерпретацію Другої світової війни в тому вигаданому російською пропагандою міфі, коли “дєдивоєвалі” і “нєзабудємнєпростім”.

Чотирнадцять місяців, з березня 1944 по травень 1945 років, радянська армія займалася тим, що скуповувала чужі країни, продовжуючи називати війну Великою Вітчизняною. Але ж Друга світова війна почалася на два роки раніше — 1 вересня 1939 року, і весь цей час Радянський Союз був союзником Німеччини, допомагаючи Гітлеру створювати німецьку армію, надаючи свою територію для німецьких військових баз як плацдарм для захоплення Скандинавських країн. Ця частина Другої світової війни завжди була під забороною — радянські люди нічого не знали про неї, інакше б з’явилося багато запитань про те, як дві країни домовлялися про розподіл Європи і чому Гітлер випередив Сталіна.

Восени 1939 року Німеччина почала будувати військово-морську базу “Basic Nord” на Польському півострові неподалік від Мурманска. Через незрозумілі причини базу було закрито в 1940 році, але в Ліпецку і в Казані з 1923 і 1926 років працювали школи — для пілотів і танкістів, де готували німецьких офіцерів, а також школи “Томка” у Саратовській області і в Подмосков’ї, де навчалися німецькі фахівці з хімічної зброї. Школи закрилися після приходу до влади Гітлера, але навчені фахівці вже служили у німецькій армії. Усередині СРСР відбувалися поди, що підривали обороноздатність через маніакальний страх Сталіна і його оточення перед Заходом. Значна кількість людей, зокрема й інженери, і конструктори, й військові фахівці, були відправлені в ҐУЛаґ. Було проведено чистку серед кадрових офіцерів, більшість з яких мали професійну освіту, здобуту ще до більшовиків. Від арешту в 1936 році і суду над маршалом Міхаілом Тухачєвскім до масових репресій до 1941 року. За цей час 503 – 3 маршали, 20 командармів, 5 флагманів флоту, 153 комдиви, 247 комбригів та інших було заарештовано й засуджено, багатьох розстріляно, масштаб репресій був жахливим — 65,6% усього командного складу Червоної армії. 13 березня 1939 року Лєв Троцкій писав: “Сталін винищив цвіт командного складу, розстріляв, усунув, заслав близько 30 000 офіцерів”.

Друга світова війна тривала з 1 вересня 1939 року по 2 вересня 1945 року. Велика Вітчизняна — з 22 червня 1941 року по 26 березня 1944 року, далі була окупація Європи. У поясненнях до операції “Барбаросса” йшлося про відмінність ідеології двох держав, але насправді вони були абсолютно однакові, як схожі брати-близнюки — Сталін і Гітлер. Обидва із провінції, маленьких містечок, обидва в дитинстві були в міру талановиті — один непогано малював, другий писав вірші. Потім їхні стежки розходяться — один воював, другий сидів у в’язницях за пограбування. Обидва страждали жадобою влади і як диктатори були абсолютно схожі, відмінність лише в тому, що Гітлер прийшов до влади в результаті виборів, Сталін — як продовжувач “справи Лєніна”. Потім знову все схоже — державна пропаганда, культ особи, репресії, створення ЧК-НКВС і СС, будівництво концтаборів, які, щоправда, першими з’явилися у Росії в 1919 році, але після Другої світової війни радянські фахівці оцінили професіоналізм гітлерівських концтаборів і навіть забрали устаткування для ҐУЛаґу. Гітлерівці винищували євреїв і циган, радянські чекісти — народи Північного Кавказу, радянських корейців, радянських німців, кримських татар.

Гітлер і Сталін не були суперниками, вони були ворогами, навіть коли Молотов їздив до Гітлера, а Ріббентроп — до Сталіна. Навіть коли німецькі й радянські війська разом маршували Брестом, 22 вересня 1939 року, коли спільно “звільняли” Львів. Якби росіяни дізналися хоча б 5% правди про те, що відбувалося 70–80 років тому, то трапився б шок, який Путіну зовсім не потрібний. Йому потрібна безмовна маса, яка зобов’язана беззаперечно вірити тому, що в якійсь війні 71 рік тому перемогли “росіяни”, а не “хохли”, “чурки”, “вузькоокі”, “грузинські фашисти” та інші, хто “присмоктався до російської перемоги”. Одна відмінність усе-таки є: німці співали пісню Гайдна з рядками “Deutschland, Deutschland uber alles” тоді, а в Росії кричать про “русскій мір” — тепер. Хоча куди не глянь — і там, і там — фашистська ідеологія, що проголошує перевагу однієї нації. Просто Гітлер виявився хитрішим...

КРЕМЛІВСЬКА САМОТНІСТЬ

У 2000 році у нас із Константіном Боровим виникла ідея написати книжку про роль російської пропаганди в операції НАТО на Балканах. Тоді югославський диктатор Мілошевіч доживав у комуністичній імперії імені Броз Тіто, а диктатор-початківець Путін дуже боявся повторення югославських подій у Росії. Путін щойно воцарився, водночас із подіями в Косово — як наслідок того, що відбувалося в Югославії з 1991 року. Тепер серби, які пережили нав’язану любов Росії, брехню й обман Кремля, вирішили зробити вибір — на парламентських виборах у квітні 2016 року перемогла партія Александара Вучіча, проєвропейського політика.

Сербська прогресивна партія чинного прем’єра Александара Вучіча перемогла, але до парламенту входить і партія Воіслава Шешеля, сербського націоналіста. Александар Вучіч став ініціатором проведення позачергових виборів за два роки до закінчення терміну парламенту, щоб спробувати наблизити Сербію до Євросоюзу і НАТО. Частково це вдалося, але не так блискуче, як передбачалося. Принаймні в російській блогосфері прибічники “русского міра” засмучені і не приховують болісної поразки. Проте радіти двозначній перемозі Вучіча навряд чи варто.

У квітні 2016 року Федеріка Моґеріні, верховний представник Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки, а також Йоханнес Хан, єврокомісар з питань політики сусідства та переговорів з питань розширення ЄС, були задоволені. “Громадяни Сербії показали потужну підтримку стратегічної мети своєї країни приєднатися до ЄС. Вони поклали велику відповідальність на Сербську прогресивну партію, що перемогла, та її лідера прем’єр-міністра Александара Вучіча. Ми з нетерпінням очікуємо формування парламенту в належний час”, — було написано в комюніке високопосадовців ЄС.

Коментар Департаменту інформації і преси МЗС Росії у зв’язку з виборами в Сербії був доволі лаконічним — “розраховуємо на послідовність у його роботі на основі раніше досягнутих позитивних результатів щодо усього порядку денного російсько-сербських відносин”. Саме це і насторожило активістів “русского міра”, які мріють якщо не про світове панування через обставини, що склалися, то принаймні про продовження балканської гри, у якій Кремль завжди особливе місце відводив Сербії та Болгарії. Остання, нарешті, рішуче відвернулася від Москви, тепер черга за Сербією.

Слідом за Грузією, Молдовою, Україною і Болгарією, після не цілком інтеграційних заяв Мінська й Астани Кремль втрачає свій останній оплот, який безвідмовно дружив упродовж багатьох років, відтоді як Слободан Мілошевіч у 1991 році став першим президентом Сербії і практично відразу розв’язав дві війни із союзними республіками — зі Словенією та Хорватією. Мілошевіч і Путін доволі схожі один на одного, хоча різниця у віці давала сербському націоналістові перевагу. Обидва — комуністи, обидва будували нову ідеологію, в одного — “русскій мір”, в другого — “сербський”. Як і Путін, Мілошевіч намагався утримати югославську імперію, що розповзалася. Путін вирішив, що йому пробачать і Ічкерію, і Грузію, і Дагестан, і Україну. Мілошевіч припускав, що йому не вибачать, тому воював відчайдушно, підтримуючи сербський націоналізм, який до середини 90-х років став відвертим нацизмом.

Серби воювали проти всіх — словенців, хорватів, боснійців, косовських албанців, македонців. Тільки чорногорців оминула кривава війна, і, найімовірніше, тому, що Мілошевіч сам родом із Чорногорії. Завдяки російській пропаганді, особливо від початку правління Путіна, коли вона перетворилася на інформаційну зброю, росіяни так і не знають про ті масштабні злочини, у яких звинувачують сербських політиків і військових. Історія Югославії була в чомусь схожа з російською — з 1918 року це було Королівство Сербів, Хорватів і Словенців, з 1929 до початку Другої світової війни — орієнтоване на Захід Королівство Югославія. Після війни владу захопили комуністи, очолювані Йосипом Броз Тіто. Він правив країною до 1980 року.

Вважаю, що ті, хто нині полюбляють називати сербів братами, майже нічого не знають, що в Югославії була офіційна ідеологія, яку і жартома, і всерйоз називали “тітоїзмом”, що мала на увазі, насамперед, неприйняття радянського диктату. Тривалий час, до смерті Тіто і пізніше, між Югославією і СРСР не було таких взаємин, як у Москви зі Східним блоком. Югославія, хоча й була комуністичною країною, за своєю внутрішньою і зовнішньою політикою вважалася менш консервативною, ніж радянська імперія.

Любов до сербів — радше сучасний російський винахід, коли від початку воєн Мілошевіча до Югославії, що розвалювалася, почали віправляти численних російських добровольців, які воювали виключно на боці сербів. Тоді і з’явилася нова ідеологічна основа — “православне братерство”, бо ж не з хорватами католицької віри дружити, а тим паче з також слов’янами — боснійцями-мусульманами або мусульманами-албанцями. Найімовірніше, про “русскій мір” тоді мало говорили, але нинішні російські ідеологи пройшли всі югославські війни — і Лімонов, і Дуґін, і Стрєлков-Ґіркін, і тисячі інших. Насправді на лаві підсудних “Міжнародного трибуналу для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинених на території колишньої Югославії з 1991 року”, в Гаазі повинні сидіти і росіяни. Безкарність породила наступні злочини: до прикладу, Дуґін був ініціатором підготовки добровольців для війни у Грузії в серпні 2008 року. Багато хто з російських ветеранів югославських воєн причетний до створення “русского міра” на Сході України.

Не можна сказати, що російські телеканали до 2000 року нічого не розповідали про події у колишній Югославії. В околицях міста Хрватська Костайніца 1 вересня 1991 року загинули два журналісти — Віктор Ноґін і Ґеннадій Курєнной. Тоді ще був Радянський Союз, і журналісти оприлюднили тепер уже величезний список загиблих репортерів. Симпатії тогочасних російських політиків розділилися, але з появою у Кремлі Путіна вся інформація стала однобокою. Тепер телебачення говорило виключно про нещасних сербів, “наших єдиновірних братів”, яким не дає жити Захід, а НАТО — вбиває.

Саме про це ми з Константіном Боровим мали намір написати книжку — про нову інформаційну війну, в якій “гинули” виключно росіяни, котрі нічого не знали про звірства, етнічні чистки і масові вбивства й які тепер судять про ситуацію виключно з пропаганди. Російські націоналісти загартовувалися в Югославії, там набували військового досвіду, звідти поверталися ідеологами нового “русского міра”. Мало хто усвідомлював подібність причин розвалу Югославії та СРСР, особливо національної політики в багатонаціональній державі. Югославія стала прикладом того, як комуністи зневажали права і свободи інших народів, якщо їх очолював серб.

Щодо взаємин сербів і представників “русского міра”, то існує тільки політична доцільність, але коли політики намагаються пояснити — що ще може об’єднувати обидва народи, то починають плутатися у свідченнях. Зовсім інші традиції, зовсім інша кухня, зовсім інша музична культура, незначна схожість мови і зовсім інша ментальність, сформована на балканських традиціях, що аж ніяк не схожі ні на рязанські, ні на новгородські. Серби — південні слов’яни, які за багато століть асимілювалися із сусідніми народами і зазнали сильного впливу більших народів, наприклад турків.

Неприємності у Кремля почалися у 2006 році, коли Чорногорія провела референдум і вийшла з Державного Союзу Сербії та Чорногорії. 29 липня 2008 року Сербія і ЄС підписали Угоду про стабілізацію й асоціацію, через рік, 22 вересня 2009 року Сербія подала заявку на вступ до ЄС. 1 березня 2012 року Сербія отримала офіційний статус країни-кандидата на вступ. На той час Словенія вже була з 2004 року членом СС, Хорватія вступила у 2013 році. Асоційованими членами є Боснія і Герцеґовина (з 2008 року), Косово (2015), Македонія (2001), Чорногорія (2010) і Сербія (2011). Словенія також є членом НАТО з 2004 року, на п’ять років пізніше членом НАТО стала Хорватія, решта країн або є учасниками Плану дій щодо членства в НАТО, або учасниками індивідуального партнерства, як Сербія.

Тепер в Алєксандара Вучіча є всі шанси підвести Сербію до членства і в ЄС, і в НАТО набагато швидше, ніж планувалося. Традиційно, зокрема і Вучіч, може говорити про особливі взаємини з Москвою, але це радше данина дивним традиціям останніх двох-трьох десятиліть, ніж “багатовікова дружба”. Сусіди Росії, близькі й далекі, колишні партнери і соратники у боротьбі за комунізм, уже розуміють перевагу розвитку та прогресу порівняно з тайговим націоналізмом і безперспективністю взаємин із Росією. Кремль залишається наодинці, покинутий усіма колишніми “друзями”, залишається лише кілька держав, у яких Росія воює, витрачаючи останні заощадження, або підтримує морально. Дивно, як величезна країна, з фантастичним капіталом довела себе до стану відчуження.

З погляду моралі, огиду викликає вибірковість “православного братерства” — одних єдиновірців можна вбивати у Грузії та в Україні, інших — ні.

ТОК-ШОУ “РОСІЯ”

Заступник міністра оборони Росії Анатолій Антонов 20 квітня 2016 року несподівано заявив, що “Росія зацікавлена в тому, щоб навколо були “стабільні процвітаючі держави”. Уявляєте, так і сказав — “процвітаючі”. А ще він запропонував “вивчити “кольорові революції” в Україні й у Грузії, щоб зробити “правильні висновки”. Не тіште себе надією, доктор політичних наук Антонов не мав на увазі вивчення розвитку демократії чи, до прикладу, свободи слова, а ось що: “Те, що у нас є на Близькому Сході, ну і сумний досвід у Грузії, сумний досвід в Україні має бути вивчено і зроблено правильні висновки для держав”. Тобто сумний, на його думку.

Незвично вже те, що російський дипломат, призначений займатися міжнародними справами в міністерстві оборони, запропонував “вивчити”, — дієслово зовсім незвичне для військового відомства, в якого всі операції схожі одна на одну з часів Першої кінної. Вивчати, звісно, треба, але лякають визначення — “правильні висновки” і “сумний досвід”. Найнезвичніше і найсмішніше — “стабільні процвітаючі держави”, їх неможливо знайти поряд із Росією, тим паче, якщо там уже побував російський кирзовий чобіт. Стабільність і процвітання — це те, що, по-перше, не загрожує Росії в найближчому майбутньому, по-друге, бути поряд із Росією “стабільною і процвітаючою” державою просто небезпечно — рано чи пізно Кремль почне заздрити і виявить бажання помститися за добробут.

Анатолій Антонов кілька років тому захистив докторську дисертацію під двозначною назвою “Контроль над ядерним озброєнням як чинник забезпечення національної і міжнародної безпеки”. Проте напрям, який йому доручили в Міністерстві оборони Росії, провалено — тепер нема зв’язків з НАТО, ніякого пуття від ОДКБ, інших міжнародних зв’язків не помітно. Проте товаріщ Антонов вирішив включитися в ток-шоу “Росія”, яке ставить за мету впевнити власне населення і переконати світову спільноту в тому, що Росія — доволі цінне з міжнародного погляду утворення. Одна лише проблема — з вересня 2015 року Антонова включено до санкційного списку України.

Анатолій Антонов — дрібний шоумен, якщо уявити собі аудиторію, для якої мовляться ці дивні й нічого не варті слова. Головний шоумен, звісно, це сам Путін. Раз на рік він задає тон, по 3–4 години вишукуючи у своїй голові думки, щоби спромогтися зрозуміло повідомити росіян про те, яким він бачить процес вставання з колін уже 16 років. Перші роки до нього прислухалися, вивчали слова, аналізували вислови. Думали, що слухають великого політичного діяча, який впливає на світові процеси, погодні умови і рух тектонічних платформ. Із часом, а точніше, з серпня 2008 року, почали не прислухатися, а вслухатися в мовлення вождя, в інтонаціях якого раптом стало чутно металевий скрегіт і звук перегорілої лампочки. Путін усе більше нагадував свого колегу з центра Європи 30-х років минулого століття. Європейські політики, які сміливіші, так і сказали — викапаний Гітлер.

Однак шоу продовжувалося. Злякати світову спільноту не вдалося, і, як розповідав екс-президент Саакашвілі, у серпні 2008 року в порту Батумі пришвартувалися американські кораблі, спочатку есмінець USS McFaul, потім катер берегової охорони США “Dallas” із вантажем гуманітарної допомоги — “вантаж” зняли на берег, і він “своїм ходом пішов на базу”. Шоу-менові Путіну нічого не залишалося, як зібрати свою 58-му армію і забратися геть. Тоді казус спробували зам’яти визнанням “незалежності” Абхазії й “Південної Осетії”, що формально вже було — Росія Окупувала цю територію Грузії ще в 1993 році. Чого тільки шоумен Путін не витворяв, нестриманість видавала в ньому хлопчиська з підворіття, коли він погрожував підвісити Саакашвілі за причинне місце.

Минали роки, і тепер уже Путін виглядав як маріонетка, що висіла на мотузочках, дригаючи безпричинно ногами, але, як і раніше, вдаючи із себе видатного діяча сучасності. Остання його поява на публіці була найсірішою і абсолютно, як казали в його пітерському підворітті, безпонтовою. Куди й подівся той величезний діяч з палаючими очима? Де він, борець із чужим тероризмом, що “мочить в сортірє”?

Шоу в Росії проводять не задля самого шоу, а як частину пропаганди, з певного метою. Наприклад, щотижня на передачі на кілька каналів запрошують одних і тих самих — Проханова, Жиріновского, Лєонтьєва, Слуцкого, Пушкова, Маркова, Баґдасарова та інших прогресивних “щовічностаютьізколін” діячів “русского міра”. Вони вдають, що дискутують між собою, запекло сперечаються, інколи кидаються предметами, інколи їм, як мишу в серпентарій, кидають якогось поляка чи литовця — вони його роздирають так, нібито труп гостя означатиме перемогу “русского міра” над усім решта.

Ще одна мета шоу — переконати в тому, що “русскій мір” найліпший. Переконати не іноземців — вони як не розуміли Росії, так і не зрозуміють ніколи, Путін переконує росіян. Доказів украй мало, більшість радянських міфів про те, що Росія — най-най, усіляка маячня на зразок першого радіо або паротяга, вже не проходить, росіяни самі не вірять. Про російську “непереможну” зброю теж не вдається — ані в Грузії, ані в Україні, ані в Сирії. Пропаганда намагається, але результат той самий — літаки збивають, танки палять. Жоден бліцкриг не вдався ніде, як, утім, не вдавався ніколи.

Тема нинішніх шоу — санкції. Майже половина росіян не розуміють, у чому полягають уведені Заходом санкції. Такого висновку дійшли соціологи із Фонду “Громадська думка”, опитавши громадян у 104 населених пунктах Росії. На запитання “Про які саме санкції проти Росії ви знаєте, чули?” 40% респондентів відповіли, що обмеження з боку Заходу полягають в “обмеженнях на постачання продуктів харчування”. Опитування проводили в березні 2016 року. Тобто, шоумени постаралися і переконали росіян, що це не Путін забороняє продукти, а самі імпортери. За сім місяців до цього, в серпні 2015 року, згідно з дослідженням “Левада-Центру” 40% росіян вважали неправильним знищення “несанкційних” продуктів.

Російська академія народного господарства і державної служби при Президентові Росії (РЛНГіДС) підготувала черговий випуск щомісячного Моніторингу соціально-економічного стану і самопочуття населення. Дані за рік, з березня 2015 по березень 2016 року, вказали, зокрема, на те, що в Росії вперше за вісім років частка продовольчих товарів перевищила частку непродовольчих — 50,1% і 49,9% обсягу роздрібної торгівлі товарами відповідно. Інакше кажучи, росіяни стали більше витрачати на їжу, ніж на одяг. Головна російська зброя у санкційній війні — продовольче ембарго — неефективна, заявили експерти РАНГіДС.

Наступна частина ток-шоу — Російська православна церква (РПЦ). Не релігія загалом, не іслам, юдаїзм чи буддизм, а православ’я, що неконституційно стало державною конфесією. Православні ієрархи втручаються туди, куди їм не треба, не варто було б і ні до чого. Про душу росіян вони вже давно забули, їм більше подобається лікувати втомлені душі російських корупціонерів. Російські священики вже мають досвід “впливу” на водні стихії, облітаючи затоплені території на гелікоптерах. Тепер під Омськом вони плавають з іконами на ґумових човнах, вважаючи, що Господь їх почує і пошкодує. Тобто, коли російські бульдозери чавлять несанкційні продукти, РПЦ на питання богослов’я і впливу на російську психіатрію не звертають уваги. У РПЦ не знають Біблії, не знають Євангелія, інакше нагадали б своєму президентові, що праця селянина, сівача і землероба, виноградаря і рибалки у християнстві шанована й поважана. Як і продукти, що неодноразово згадуються в Біблії. Несанкційні продукти отруєні, неякісні? Ні, вони стали всього лише жертвою Путіна — знищувати чужу працю, мстити і насолоджуватися вседозволеністю. У жодній релігії не заохочується знищення праці селянина, дозволено тільки в жахливій ідеології під назвою “русскій мір”.

Друга частина ток-шоу “РПЦ і комунізм”, як і раніше, не залишає сподівань на швидке одужання росіян. Путін хвалить Сталіна. Сталіна хвалить і Патріарх Кірілл. А Лєнін і зовсім — “живіший за всіх живих”. РПЦ мовчить із приводу поховання мумії вождя пролетаріату, а росіянам, здається, вже набридло. “Відповідаючи на пряме запитання про те, як треба вчинити з тілом Лєніна, 60% висловили згоду з тим, що його варто поховати, зокрема 36% виступають за щонайшвидше перезаховання на кладовищі, а 24% пропонують зачекати, поки піде покоління, для якого він дорогий, а потім уже вирішувати щодо поховання. За збереження “статус-кво” виступають 32% опитаних” — заявили соціологи ВЦІГД.

При цьому 65% опитаних вважають, що Лєнін у своїх діяннях виходив з інтересів більшості громадян. Інакше вважають 23% респондентів. 20 квітня лідер російських комуністів Ґєннадій Зюганов, у день народження Адольфа Гітлера (уточню, що Лєнін народився 22 квітня), знову почав казати, що Лєнін має лежати в мавзолеї вічно. Мабуть, пам’ятаючи, як кілька років тому Патріарх Кірілл вручив йому орден “Слави і честі” III ступеня, товаріщ Зюґанов вирішив відплатити, заявивши, що “першим комуністом був Ісус Христос”. РПЦ і цього разу не заборгувала і знову зробила комплімент головному комуністові. Керівник прес-служби Патріарха Московського і всієї Русі Алєксандр Волков заявив, що вважає неправильним ухвалу про відміну першотравневих демонстрацій через Великодень.

Я не мав би рації, якби наполягав на тому, що автором російського ток-шоу є Путін. Насправді ним була мумія — Лєнін, коли ще був живий. Потім Сталін. Через 74 роки радянської влади була надія, що ток-шоу більше не буде, буде аналітика, буде науково-популярна програма. Росіяни почнуть створювати конкурентоспроможні літаки й автомобілі, комп’ютери чи бодай и швейні машинки. Якщо згадати слова Фьодора Тютчєва про розум, яким несила збагнути Росію, то неможливо уявити, щоб у цій країні коли-небудь закінчилося ток-шоу.

НАВІЩО ПУТІН ПРИКОВУЄ ІСТОРІЮ?

У середині 70-х років студентом я поринув у самвидав. Знайти у нашому місті заборонену літературу було нелегко — КДБ відстежував і затримував за це, але коли щось перепадало, то прочитував за ніч. Особливо книжки з викладом тієї історії, що була під забороною КПРС і КДБ. У 80-х роках стало трохи легше — з’явилося більше технічних можливостей, а не тільки четвертої чи п’ятої копії, майже “сліпої” від багаторазового використання кальки. Кожна прочитана книга була особистим подвигом і ударом по радянській ідеології, що нею годували радянську людину. На початку 90-х років архіви привідкрили, тепер Путін їх знов закрив.

На початку квітня 2016 року Владімір Путін на зустрічі з керівником Росархіву Андрєєм Артізовим заявив про перепідпорядкування цього відомства безпосередньо президентові Росії, позбавивши міністерство культури цієї структури. “Через те, що матеріали, якими ви володієте, є для держави особливо цінними, вирішено перепідпорядкувати Росархів безпосередньо президентові”, — сказав Путін. Керівник Росархіву у відповідь вирішив похвалитися: “Ми також велика архівна держава. 500 мільйонів справ, це склад архівного фонду Росії. Це такий інформаційний ресурс, якому може позаздрити величезна кількість держав світу”.

Одного лише не сказав Артізов — у США та в інших “архівних державах” документи не ховають від дослідників, як у Росії, і вони є у відкритому доступі. Там архіви є у різних державних структурах, але ніколи — при адміністрації президента чи прем’єр-міністра. Прибрання до рук архівів свідчить лише про те, що тепер реальна російська історія буде недоступною, бо останні 16 років створюється інша історія, потрібна й вигідна Путіну.

Колись тисячі радянських істориків упродовж усіх років побудови комунізму займалися тим, що писали хвалебні статті й книги про провідну роль КПРС та великих вождів. Ще Їхня діяльність полягала у спростуванні фальсифікацій буржуазних домислів, тобто — роз’яснювали радянському народові, що на Заході неправильно розуміють, куди прямує СРСР. Було це справою абсолютно марною, бо радянські люди не могли читати “домисли” західної преси — вона була їм просто недоступна, нікому не потрібні були і спростування радянських істориків. Та оскільки все було підпорядковано ідеології, а не науці, то історики писали, отримували зарплати і навіть премії.

Історична наука була частиною ідеології: назви наукових журналів хоч і були вузькопрофільними, проте приголомшували своїми назвами — “Радянська археологія” чи “Радянська етнографія”. Однак це на перший погляд, а насправді так усе й було: на початку кожної наукової статті або наукової книги була сторінка, а то і з десяток про те, що з цього приводу думав Лєнін, Сталін, потім Хрущов чи Брєжнєв. Якщо вони взагалі нічого не говорили про кераміку епохи бронзи або мегалітичні споруди, то слово “історія” вимовляли хоча бодай один раз. Ось їх і цитували.

Колись мені довелося бути редактором збірки археологічних праць, і було це в епоху “генсекомору”, коли один за одним відходили Брєжнєв, Черненко, Андропов. Збірка була готова в епоху Брєжнєва, і в ній були цитати із творів цього класика марксизму-лєнінізму. Він помер у 1982 році, і статті зі збірки довелося повернути авторам, щоб ті поміняли цитати на іншого класика — Юрія Андропова. Оскільки той наговорив і написав ще мало, довелося рік чекати. Щойно статті було виправлено, благополучно помер Андропов, і статті знову довелося повернути авторам. Тепер уже для цитування наступного класика — Константіна Черненка. Той помер ще більш наглою смертю, ніж Андропов. Загалом, ця збірка про археологію поселення Саразм і петрогліфи Центральної Азії, кам’яні знаряддя Кулябської області та кераміку середньовіччя ніяк не могла вийти без ідеологічних цитат і була надрукована тільки через вісім років.

Інші мої колеги-історики підсміювалися і вчасно видавали свої “наукові праці”, що складалися із переписування передових статей газети “Правда”. В архіви їх не пускали, а коли щось і показували, цензура все одно не пропустила б у друк. Писати про радянську владу можна було тільки добре або нічого, як про небіжчика. Вже під час перебудови трохи привідкрилися архіви, і мої колеги дізнавалися про те, про що їм раніше знати було заборонено.

Комуністи завжди боялися двох речей — західної переваги в техніці, технологіях, озброєнні й демократії, по-перше. І, по-друге, що хтось раптом дізнається, що радянську владу створювали не щасливі й радісні люди, а злі й підступні чекісти, які виконували накази вождів. Насправді, навіщо радянським людям треба було знати про масштаби репресій, про те, як мало не щомісяця, починаючи з 1917 року, на території радянської імперії відбувалися повстання проти більшовиків, а після окупації нових незалежних держав у 1918 році — України, Білорусі, Вірменії, Грузії, Азербайджану, захоплення Центральної Азії — почалися заворушення, що перетворилися на народно-визвольні рухи, які боролися проти радянської влади до початку Другої світової війни. Однак і потім комуністи не знали спокою — з ними воювали в Україні й Естонії, Латвії і Литві, Білорусі й на Кавказі.

Радянська влада була схожа на маніяка — спочатку планувала масові вбивства, потім вбивала, а далі ховала документи, щоб про це нічого не знали. 14 січня 1992 року Боріс Єльцин підписав указ “Про захист державних секретів РФ”, потім уряд Росії ухвалив постанову “Питання організації захисту державних секретів РФ”. 29 квітня 1992 року Колегія у справах архівів при уряді Росії ухвалює тимчасове положення “Про порядок доступу до архівних документів і правила їх використання”. В архіви ринули історики, які хотіли дізнатися, що приховували від них десятиліттями. Нова російська влада розсекретила всі документи до 1942 року.

Мій приятель, лікар Віктор Тополянскій, тоді збирав матеріали для чергової книги — “Вожді в законі”, що розповідає про медичні проблеми радянських вождів, здебільшого людей хворобливих, а часто настільки, що їхній стан шкодив і державі, й суспільству. Вже через кілька років архіви почали закривати — Боріс Єльцин під тиском спецслужб підписав указ про закон “Про державну таємницю”, і до 1996 року російські архіви знову перестали бути доступними для дослідників. Із приходом Путіна у Кремлі ситуація стала погіршуватися з кожним роком. У 2006 і 2007 роках було ухвалено закон “Про персональні дані”, а потім і внесені поправки до закону “Про архівну справу в РФ”. Нові правила Росархіву передбачають “обмеження на доступ до архівних документів, що містять відомості про особисту і сімейну таємницю громадянина, про його приватне життя” на 75 років від дня створення цих документів.

Закриття архівів має кілька причин. По-перше, нема сенсу взагалі говорити про люстрацію, якщо архіви не доступні. По-друге, закрита історія дозволяє Путіну та його ідеологам “русского міра” маніпулювати фактами і писати свої книги, ще брехливіші, ніж навіть за радянських часів. По-третє, доступ до архівів може дати перевагу ідеологічним суперникам Путіна інтерпретувати історію за реальними фактами і документами, а не мемуарами й розповідями ветеранів.

Як сказав хтось із російських істориків, “ми доти не знатимемо правди про війну, поки робитимемо висновки про неї з мемуарів, а не з документів”. Путіну вигідно, щоб були мемуари. І що барвистіші розповіді про подвиги російських воїнів і про перевагу російської зброї, то спокійніше Путіну брехати про “русскій мір”, яким би жахливим витвором він не був.

НЕМА ДИМУ БЕЗ ОФШОРУ

Колись, коли мені набридло переконувати російських журналістів не брати участі у політичних іграх і не заробляти на анґажементі, у мене з’явилася ідея навчати цього дітей. Або хоча б студентів. Насправді, доволі складно пояснювати журналістам, вихованим радянською системою освіти, у чиїх дипломах було написано “працівник засобів масової інформації і пропаганди”, що таке закон і логіка. Закон потрібний для того, щоб у країні були загальні правила співіснування, логіка — для розуміння того, що відбувається. Цього треба навчати з дитинства.

Насправді, все доволі просто. У законі, зокрема і в російському, написано про свободу, насамперед, про свободу отримання і розповсюдження інформації. Насправді, росіяни користуються тільки половиною цих свобод: вони вільно поширюють тільки ту інформацію, яку їм нав’язують. Це як у нацистському гаслі — “Arbeit macht frei”^[2]: російським журналістам ще з радянських часів нав’язали помилкове уявлення про свободу — тільки працювати, про інші свободи навіть і не мріяти.

З приходом Владіміра Путіна дев’ятирічний період “свободи” закінчився і почалася чекістська “свобода”. “Arbeit macht frei” — можеш писати все, що захочеш, окрім корупції, Ічкерії, Путіна і його оточення. Почався період інформаційного божевілля, коли полковник Шабалкін, кругловидий від самовдоволення, достатку і калорійної їжі, виблискуючи золотим зубом, розповідав журналістам казки. Наприклад, як до Ічкерії прибули афганські таліби. У жодного журналіста у той період становлення путінських свобод не виявилося аніякого бажання увімкнути логіку, щоб написати цікаву статтю про те, як ФСБ відряджала в Моздок пензенського полковника саме для того, щоби брехати. Або, наприклад, запитати полковника про те, через які кордони і як проникли таліби в Ічкерію. І що робили в цей час доблесні російські прикордонники. Однак російська журналістика вже була поставлена в рамки нових понять — “Arbeit macht frei”.

Логіка у звичайному житті — не наука, це стан необхідного пізнання світу. Припустімо, у вашому магазині раптом зникли улюблені турецькі помідори або польські яблука. Що вам розповідає рідне російське телебачення? Каже, що вони “санкційні”. Хто встановлював санкції? Рідна російська влада, у відповідь на європейські санкції. А чому ЄС увів санкції? Ось тут настає безвихідь, оскільки далі інформація закінчується — про неї російське телебачення нічого не каже. А каже тільки, що ЄС — огидна мерзенна організація, яка не любить “русскій мір”. А чому не любить? Знову не каже.

Коли випадково починаєш розмовляти з людиною із тієї поширеної категорії, що їх називають “ватниками”, то розумієш: російська логіка — це усічена інформація. Як у хворого — тут болить, тут — не болить. Або як у кастрованого кота — навесні починає хвилюватися, але з якого приводу — вже не пам’ятає. Логіка стає інструментом у розумінні інформації тільки тоді, коли є освіта і необхідний обсяг знань. У Росії і на пострадянському просторі загалом освіта завжди була під контролем влади, раніше КДБ і комуністичної ідеології, зараз — під контролем спецслужб і полохливих диктаторів, які бояться освіченого населення. Тому що освічене населення перестає вірити брехні.

Росія потрапила в чергову смугу випробувань. Окрім щоденних сирійських “перемог”, які для більшості росіян стали безперечним досягненням мудрої політики президента Путіна, настав час для розуміння, що таке офшор? Як ви вважаєте, чи багато росіян пішли вишукувати у довідниках і енциклопедіях, у Вікіпедії або зателефонували знайомому економістові, щоб дізнатися, що таке офшор? Дуже мало, та й вони з тих, хто і так там постійно вишукує. Решта довірили свої мізки тому ж телебаченню, яке пояснить, що офшор — підступи поганого американського імперіалізму, який спить і бачить, як би принизити дорогого й улюбленого президента Росії.

Упродовж радянських часів населення переконували в тому, що радянські люди — найосвіченіші у світі. Тепер зрозуміло, чому? Бо якщо зараз казатимуть, що це не так, що радянські люди не отримували і 10% знань, що їх дають у Гарварді, Оксфорді, Сорбонні та інших університетах, то доведеться погоджуватися, що СРСР був імперією не лише зла, а й брехні. Або не погоджуватися і з піною на губах переоповідати казки про те, що паротяг винайшли брати Чєрєпанови, а радіо — Попов. Логіку вивчали на філософських факультетах в університетах, але про неї нічого не знало населення, це було без потреби. Думали ж партія і уряд.

Офшор — таке ж незрозуміле і частково страшне слово для росіян, як “демократія”, “плюралізм”, “юриспруденція”. Страшніше, ніж що-небудь, що раптом проникло на територію країни після розвалу СРСР. Як було спокійно жити раніше — “голосуйте за кандидата з блоку комуністів і безпартійних”, і всі думали, що “безпартійні” — це політична різноманітність. А може, і взагалі не думали, бо кандидат все одно був один, без альтернативи. Коли з’явилася альтернатива, то, як правило, одні були бандити, інші — колишні бандити, які називали себе “демократами”, а альтернативні вибори — “демократичними”.

Найімовірніше, слово “офшор” для більшості росіян буде так само лайливим, як “дєрьмократія”. Поки російська пропаганда розмірковує, як подавати це слово, у якому контексті, коли і в якій програмі — хто здатний чітко розтлумачити росіянинові про чергову каверзу Заходу? Про офшори Порошенка й Алієва, звичайно, розповіли, пояснили, що це приховані від податків кошти. А про офшори близьких друзів Путіна — мовчать. Поки що боязко, але вже говорять, що прізвища російського президента все-таки немає там, у цих документах, опублікованих на кошти Сороса.

Тут варто було увімкнути логіку, але ви, гадаю, не забули, що її в Росії нема? Немає знань і бажання, щоби дізнатися, до прикладу, що це за такий собі віолончеліст, чия зарплата ніяк не тягне на рахунок у закордонному банку, тим паче на офшор у далекій Панамі? Так, народний артист, так — диригент Маріїнки, звісно — талановита людина, до того ж і хрещений батько Марії Владіміровни, старшої доньки Путіна. З якого дива талановитий віолончеліст раптом стає співзасновником компанії “Петроінтеройл”, у назві якої слово “ойл” означав нафта або нафтопродукти? А з того, що майбутній власник мільярдного офшору не лише кум Владіміра Путіна, а й рідний брат однокурсника Путіна по Червонопрапорному інститутові ім. Ю. В. Андропова КДБ СРСР? Елементарна логіка може підказати росіянинові, що гра на віолончелі й обізнаність у нафтовому бізнесі — абсолютно різні речі.

У моїй професії найцікавіше — не стільки вивчати технологію пропаганди, скільки досліджувати власне процес самообманювання населення, коли видно, що влада і пропаганда брешуть, а населення має або вірити, або не вірити. Загадка якраз у тому, що більшість — вірить. Не вистачає знань? Є бібліотеки й інтернет. Радше, нема бажання. Не даремно та сама пропаганда бреше вже майже сто років, що в країні, спочатку в Радянській Росії, потім у СРСР, а тепер у путінській Росії живуть найщасливіші люди, найосвіченіші, найдобріші і найчуйніші. Ці епітети огортали радянських людей, як липка і мерзенна павутина своїх жертв — жучків і павучків. Так формувалася радянська людина, яка не знала, що таке логіка, честь і совість. Тому що вся честь і совість була в КПРС, а логіка — у КДБ. Без них ніхто не насмілювався ні думати, ні розмірковувати.

Офшорна історія — не найстрашніше, що очікує Росію у найближчому майбутньому. Не сумніваюся, що більша частина світу не розуміє сенсу в існуванні такої агресивної країни, яка постійно бреше. Тому світ повільно, але наполегливо добиватиметься свого, що на путінському жаргоні звучить як “посадити на місце”. Інакше кажучи — змусити поважати закони і міжнародне право, перестати красти і мародерствувати, воювати, вбивати і брехати.

Зараз росіянам як ніколи потрібна логіка, інакше вони не зрозуміють, що з ними відбувається і що їх чекає у майбутньому. Офшор — це тільки квіточки.

ЯК “ГРУЗИНСЬКА МРІЯ” ВИЯВИЛАСЯ БЛЕФОМ

Не можу бути точно впевненим, але 1 квітня 2016 року зі свята перетворилося на траур — цього дня “Грузинська мрія” остаточно розпалася і відновленню, зважаючи на останні події, не підлягає. Збіг із Всесвітнім днем дурня, звичайно, випадковий, але і певною мірою символічний. Якщо порівнювати створення в листопаді 2011 року коаліції, прогнозовано неживої, з подібними політичними інноваціями, то Грузія переплюнула всіх. Ще не було прикладу, коли політична коаліція із шести карликових партій змогла протриматися чотири роки. Тепер за нею можна проводити “келехі” — грузинською поминки.

У 2011 році російський олігарх Бідзіна Іванішвілі, який за шість років до того раптом покинув Росію і влаштувався на історичній батьківщині, оголосив, що він “кидає бізнес” і йде в політику. Тоді ця новина вразила багатьох, насамперед мешканців Грузії, які ніколи не бачили Іванішвілі — ані живцем, ані на світлинах — той жив відлюдькувато, не давав інтерв’ю і на людях не з’являвся. Щоправда, за ним тягнувся шлейф усіляких чуток — про неймовірне багатство у сім із половиною мільярдів доларів, про те, який він меценат, витрачає гроші на реставрацію історичних пам’яток, виплачує стипендії діячам культури.

Із часом з’ясувалося, що платив Іванішвілі не всім, а переважно радянській інтелігенції. Почали закрадатися сумніви, що четвертий за обсягом капіталу в Росії олігарх зміг заробити ці мільярди самостійно. Коли Іванішвілі став публічною особою і мешканці Грузії почули його грузинську промову, то здивуванню не було меж — він розмовляє на найпримітивнішому сільському діалекті. Виявилося, що і російською він володів не ліпше. Про інші мови взагалі не йдеться.

Опоненти розводили руками, коли їх запитували про “капітали” Іванішвілі, — як можна з таким рівнем освіти говорити про здібності бізнесмена, найімовірніше, він “охоронець общаку”, грошей партнерів, деякі з них і досі на слуху — Аркадій Ґайдамак, Віталій Малкін. Недавня історія з рахунками швейцарського банку Credit Suisse частково підтверджує припущення. Як і викликають здивування декларації Іванішвілі в період його прем’єрства, у яких не було зазначено жодних 7,5 мільярдів, там узагалі не було мільярдів.

У 2012 році ситуація в Грузії загострювалася: президент Саакашвілі був уже “кульгавою качкою”, його конституційний термін закінчувався наступного року. У Кремлі не лише згадка, а й саме існування Міхеіла Саакашвілі викликало лють, на його адресу лунали погрози й побажання на блатній фєні, властивій Владіміру Путіну. Росія з 2006 року робила декілька спроб скинути ненависного Саакашвілі. У 2006 році депортацією грузинів із Росії і забороною на імпорт вина, води і фруктів Кремль намагався викликати невдоволення населення. У 2007 році — спроба перевороту Бадрі Патаркацишвілі. У 2008 році — війна. У 2010 році спроба перевороту опозиційними рухами так званих “клітників”. У 2011 році — спроба перевороту Ніно Бурджанадзе. Було зрозуміло, що Путін не пропустить можливості влаштувати нові заворушення, тепер після парламентських виборів.

Як можна було протистояти “Єдиному національному рухові”, партії Саакашвілі, яка провела за 9 років кардинальні реформи державного устрою? Тільки створенням нової політичної сили. У Грузії ліберальний закон, що дозволяє без тяганини реєструвати політичні партії та рухи, яких у країні вже понад сто. Іванішвілі почав збирати коаліцію, запрошуючи карликові партії, що самостійно не мали жодних шансів увійти до парламенту, — “Соціал-демократи за розвиток Грузії”, Консервативна партія Грузії, “Промисловість врятує Грузію”, Республіканська партія Грузії, “Наша Грузія — вільні демократи”, “Національний форум”. Коаліція посіла більшість місць у парламенті, щоправда, не добравши до конституційної більшості кількох голосів.

Уся передвиборча кампанія “Грузинської мрії” була побудована за апробованою в Росії технологією — ошуканство, запекла брехня. Зараз дивитися передвиборчі ролики або репортажі 2012 року смішно і страшно, неможливо було уявити, чому кандидати від “Грузинської мрії” так відверто брехали, обіцяючи підвищити розмір пенсій і зарплати, зменшити тарифи на комунальні послуги та компенсувати іпотеку. 9-й телеканал, що належить Іванішвілі, цілодобово показував цю брехню, водночас називаючи злочинцями уряд Саакашвілі. Фіналом передвиборчої кампанії став показ художнього фільму “Віники” — про тортури у грузинських в’язницях і репортажі про загибель 10-місячної Барбари Рафальянц, яку нібито вбили прибічники Міхеіла Саакашвілі.

Ніч проти 2 жовтня 2012 року була найстрашнішою для Іванішвілі, коли ЦВК Грузії оголосив його коаліцію переможницею у парламентських виборах. Російський олігарх був блідим і розгубленим, у нього не було навіть “тіньового кабінету”, як не було взагалі передвиборчої програми. Почали спішно збирати міністрів — кого з партій коаліції, кого зі старої гвардії Шеварднадзе. Економічний блок уряд зміг зібрати тільки через кілька місяців. Ніхто з грузинської еміграції не відгукнувся на заклик Іванішвілі.

Переповідати всі перипетії діяльності “Грузинської мрії” нема сенсу, оскільки через кілька місяців у суспільстві почало зростати невдоволення, з’явилися запитання до влади — де всі блага, що їх було обіцяно під час передвиборчої кампанії? Щомісяця напруження наростало, особливо коли почала падати національна валюта — ларі, почали зростати ціни на продукти першої необхідності, а міністри та їхні заступники виписували собі величезні премії. За перші два роки з уряду добровільно пішли 11 заступників міністрів, продовжилася чехарда з перестановками Головного прокурора Грузії й очільника МВС.

Із часом виявилося, що “Грузинська мрія” не виконала не лише економічних обіцянок, ба більше, вона почала переслідувати політичних опонентів, неначе виконуючи прямі вказівки Кремля з переслідування Саакашвілі та його команди реформаторів. У Євросоюзі арешти і суди, переслідування самого Саакашвілі сприйняли як загрозу демократії й політичні репресії. В коаліції йшла внутрішня боротьба: прозахідні політики розуміли, що Іванішвілі виконує чужі побажання, що ставить Грузію у двозначне становище, коли понад 70% населення з 2008 року, від першого референдуму і досі, бачать свою країну у складі Євросоюзу і НАТО.

Розвал “Грузинської мрії” почався у листопаді 2014 року зі звільнення міністра оборони Іраклі Аласаніа, лідера партії “Вільні демократи”. Слідом за Аласаніа свій пост полишила голова МЗС Маіа Панджикідзе, а через день — міністр із питань європейської і євроатлантичної інтеграції Алексі Петріашвілі. Першою з коаліції вийшла партія “Вільні демократи” найбільш прозахідний рух із коаліції.

Що менше залишалося до чергових парламентських виборів, то більше виникало скандалів. Тепер було чітко видно, що в оточенні Іванішвілі є політики проросійської орієнтації, як правило, це літні люди, чимало з них були пов’язані з Едуардом Шеварднадзе — “червоні директори”, люди, які ненавидять демократію, бачать розвиток Грузії разом із Росією, незважаючи на окуповані 20% території країни. Їхні погляди мало відрізняються від поглядів Ніно Бурджанадзе, яка не ввійшла до коаліції, продовжуючи свою діяльність самостійно, періодично навідуючись до Москви.

Найімовірніше, радикальні “мрійники” почали розуміти, що майбутнього у них не буде, настрій суспільства почав кардинально змінюватися. “Грузинська мрія” ставала схожою на персонажів байки Івана Крилова “Лебідь, Щука і Рак”, коли одні тягнуться до Москви, інші — на Захід, а треті хочуть просто мати владне крісло і стабільний заробіток плюс вплив. 1 квітня все рухнуло. Після декількох скандалів, зокрема зйомок прихованою камерою сексуальних розваг відомих діячів “Грузинської мрії”, що раптом з’явилися в інтернеті, коаліція почала стрімко розвалюватися. Зрозуміло, що міністр юстиції і заступник головного прокурора Грузії спробували звинуватити в цьому Міхеіла Саакашвілі, але це вже звучить смішно.

Слідом за Республіканською партією, яка серед коаліційних першою заявила, що на майбутні вибори піде самостійно, таке саме рішення озвучив лідер “Народного форуму” Ґубаз Санікідзе. На цьому тлі “Грузинська мрія” була змушена заявити також про самостійний шлях. Не відомо досі, що робитимуть дві карликові партії — консерватори і промисловці, “червоні директори”. За словами одного з лідерів промисловців, депутата парламенту Грузії Зураба Ткемаладзе, вони ще не вирішили, у якому форматі візьмуть участь у виборах. “Є партії різних політичних напрямів — праві, ліві, центристи, ліберали і так далі. Проте у них є щось спільне. З лібералами ми ніколи не співпрацюватимемо”, — заявив Ткемаладзе.

Виконавчий секретар опозиційної партії “Єдиний національний рух” Серґо Ратіані вважає, що владна коаліція “Грузинська мрія” фактично розпалася і лише формально зберігає єдність. “Грузинська мрія” є збанкрутілою політичною силою. Те, що вони формально зберігають єдність, нічого не змінює... Якщо “республіканці” не виходять із коаліції, це означає лише одне — вони виконують останнє замовлення Іванішвілі, щоб хоча б формально не допустити розпаду коаліції”, — заявив Ратіані в ефірі телеканалу “Руставі 2”. Інший лідер “Єдиного національного руху” Ґіорґі Вашадзе переконаний, що “у «Грузинської мрії», як незалежної політичної сили, недостатньо ресурсів для перемоги у виборах”.

Хай там як, але “Грузинська мрія”, найімовірніше, вже не буде владною партією після виборів у жовтні цього року. Можливо, з’явиться вже нова коаліція з прозахідних партій, у яких одна мета — у Євросоюз і в НАТО. “Грузинська мрія” залишиться в історії Грузії як коаліція періоду застою, коли все економічне, суспільне й політичне життя країни завмерло і чотири роки перебувало в коматозному стані.

ЧЕРВОНИЙ КЕЙС ДЖОНА КЕРРІ

Нічого особливого — кейс як кейс. Імовірно, з доброї шкіри. Проте побачивши кейс, Владімір Путін несподівано розхвилювався і вирішив, як повідомила російська пропаганда, пожартувати. Стиль жарту звичайний, путінський — із підворіття: “Коли я побачив, як ви спускаєтеся з літака і несете свої речі, я засмутився. З одного боку, це дуже демократично, з другого — хіба нікому держсекретареві валізу нести? Потім подумав, можливо, в цьому кейсі щось було, що ви не могли нікому довірити. Гроші, щоб торгуватися стосовно ключових питань?”

Якщо згадати праці Зіґмунда Фройда, то звертаєш увагу на кілька деталей запитання. По-перше, Путін засмутився тим, що Керрі сам ніс кейс, тобто валізу, як сказав Путін, що свідчить про його тонку душевну струну, гуманність і неприховане людинолюбство. По-друге, продовження запитання свідчить про чітку ієрархію взаємин між двома чиновниками високого рангу — Путін добре знає, що за високопосадовця його кейс чи валізу має нести підлеглий, як він сам це робив на початку 90-х. По-третє, в характері Путіна простежується наївна риса — цікавість, бажання дізнатися — що там усередині, напевно, дуже секретне. І, нарешті, у Путіні перемогла його давня пристрасть — гроші. Адже він не запитав, наприклад, про те, чи не лежить там нова електрична бритва, якої у нього досі немає. Чи новий крем після гоління.

Утім, уже нікуди не подінешся — якщо поставив запитання, то поставив. Залишається тільки гадати, що Путіна так схвилювало. Інтриги додала відповідь Керрі — керівник Держдепартаменту США пообіцяв показати вміст портфеля під час спілкування віч-на-віч. “Я гадаю, вас це здивує, буде приємний сюрприз”, — пообіцяв він. Якби людям була доступною вся протокольна зйомка, а не лише короткий репортаж, то можна було б побачити, як господар Кремля злегка підстрибує від збудження, совається на стільці й намагається натужно посміхатися. Адже він здогадувався, що рано чи пізно це почнеться, що, як казали хлопчаки з підворіття в його дитинстві, “за все доведеться відповісти”.

Як писав Антон Чехов, “якщо в першому акті на стіні висить рушниця, то в останньому вона обов’язково вистрілить”. Різні російські чиновники почали навперебій коментувати. “Я не знаю, що в ньому, — цитувало прес-секретаря Путіна Дмітрія Пєскова агентство РИА “Новости”. — Це не наше питання, це радше питання делегації держсекретаря або його самого”. “Там були документи до бесід із Путіним і Лавровим”, — сказав Сєрґєй Рябков, передало агентство ТАСС. При цьому заступник голови МЗС підкреслив, що не може сказати конкретніше. Інтриги додавала новина про те, що незадовго до приїзду Джона Керрі в Москві побував директор ЦРУ Джон Бренан. Телеканал НТВ так і повідомив — “таємно побував”, не уточнивши — для кого “таємно”?

Інтриги додають поширювані чутки про те, що британська розвідка МІ6 збирає досьє на Путіна для подання матеріалів у міжнародний трибунал. Що, крім журналістських розслідувань про діяльність Путіна у Санкт-Пєтєрбурзі, існують інші, і їх збирають професіонали. Найбільша німецька газета Bild, що виходить 12-мільйонним накладом, опублікувала чергову порцію компромату на Путіна, про його вплив на події у Східній Україні, про плани Кремля окупувати Донбас. Незважаючи на вдавану безтурботність Путіна, кожна деталь його життєдіяльності може стати доповненням до величезної кількості претензій, які до нього має світова спільнота. Тому, побачивши червоний кейс, тут не лише розхвилюєшся, але і тонким запобігливим голосом запитаєш — а що там, у ньому? Компромат із Пєтєрбурзького життя Путіна може здатися витівками у підворітті, порівняно з тим, що відбулося за останні 16 років бурхливої діяльності “великого російського політичного діяча”.

Наслідків від пред’явлення вмісту червоного кейса ніхто не знає, окрім самих Керрі та Путіна, але несподівано пропаганда відтворила звук, що нагадує крик чайки, яка побачила шматок булки, перехопленої суперниками. “Проти російського президента хочуть зробити «інформаційне вкидання», яке стане сенсацією”, — раптом заявив Дмітрій Пєсков. Він додав, що “вкидання” стосуватиметься не лише особисто Путіна, а і його сім’ї, а також бізнесменів Ковальчука і Ротенберґа. “Ми отримали доволі єлейно-люб’язні запити, складені в манері допиту по суті”, — поскаржився Пєсков, указавши, що запит надійшов від Міжнародного консорціуму журналістських розслідувань. Це некомерційна організація, у складі якої є журналісти, що проводять різні розслідування. Тому в Росії готуються до викриттів, чекаючи, що разом із журналістами роботу проводять і представники різних іноземних спецслужб.

Як треба налякати червоним кейсом, аби, не бачачи матеріалів, не знаючи про них нічого, так переполошитися? Пєсков назвав майбутні публікації “замовленням”, щоправда, не уточнивши, чиїм. Проте точно знає, що це неподобство, коли якісь журналісти хочуть зганьбити світле ім’я російського президента. Хіба нічого раніше такого не було? Не було публікацій Радіо “Свобода” чи розслідувань Маріни Сальє, Владіміра Іванідзе й Анастаса Кірілєнко? Не було відвертих інтерв’ю колишніх колег Путіна з КДБ? Про яку сім’ю йдеться? І якщо Пєсков, знову-таки за теорією Зіґмунда Фройда, вже знає, що компромат буде пов’язаний із Ковальчуком і Ротенберґом, отже, насправді все тривожно для Кремля. Чому така паніка від якогось запиту?

Не знаю, готується чи ні чергова публікація фактів злочинів Путіна, але російська пропаганда вмить почала активну кампанію із вихваляння Путіна і його досягнень. Тут, до речі, і несподівано відбулося звільнення сирійської Пальміри від ІДІЛ, які спочатку взяли місто, а потім залишили. Раніше повідомлялося, що ІДІЛ знищив історичні пам’ятки, тепер виявилося, що вони цілі, а ті, що пошкоджені — чи то ІДІЛовцями, чи то російською авіацією, будуть відновлені. Путін не сказав, у якому обсязі сприятиме відновленню Пальміри, але точно обіцяв витратитися. У російському суспільстві стало чутно боязкі запитання про те, що робити з історичними пам’ятками в Росії, що зазнають руйнувань, але, як і треба сподіватися, відповіді на них вони не дочекаються. Росія стала продовжувачкою радянських традицій — аби хоча б хтось пам’ятав про існування величезної території, потрібно витрачатися на озброєння і гуманітарну допомогу для інших. А потім довго і голосно кричати про “інтернаціональну допомогу”, про “мир у всьому світі”, не помічаючи власного населення, яке стоїть у чергах за продуктами.

Серед нечисленних цінностей, що їх виробляють у Росії, традиційно головною є зброя. Росія пишається досконалістю можливості вбивати якнайбільше людей, а в пропагандистській істерії після червоного кейса оминути цю тему Путін не міг. На засіданні комісії з військово-технічної співпраці з іноземними державами Путін заявив, що “в 2015 році Росія продала військової продукції на 14,5 млрд доларів”. І що російське озброєння поставлялося у 58 країн, а наступного року вона продасть удвічі більше. Оскільки російський президент славиться казковістю своїх виступів, то повірити у цифри, названі ним, складно, якщо взагалі можливо. Стокгольмський інститут досліджень проблем миру в своєму звіті за 2015 рік говорить про зворотне, про наслідки санкцій і заборону Росії реекспортувати зброю та її складники у треті країни.

Хай там як, у Росії помітні ознаки “синдрому червоного кейса”. Почалася нова пропагандистська хвиля, метою якої є переконання населення не хвилюватися, — з “великою Росією” все буде гаразд, бо нею керує мудрий і сміливий Владімір Путін. Збоку це виглядає смішно й безглуздо, але для внутрішнього споживання — цілком згодиться. Час грає проти Путіна, проти оскаженілої і зухвалої пропаганди, з правдивістю якої у Росії вже є незгодні. Або принаймні ті, хто сумнівається.

З російською внутрішньою політикою нічого нового не відбудеться, і найближчим часом варто чекати не лише черговий виток розвитку культу особи, але й штампування нових медалей — “За звільнення Пальміри”.

ЗВІДКИ ПОХОДИТЬ ІДІЛ?

У пропаганди є кілька цілей — здивувати, залякати і переконати. Здивувати легко — прикладів безліч. Залякати можна терористичними актами, існуванням терористичних організацій і, передусім, публікацією їхніх “планів”. Зазвичай про ці “плани” пропаганда знає набагато більше, ніж самі організації. Власне, використавши дивні і страхітливі новини, особливо переконувати вже й не треба. ІДІЛ — чергове опудало, що не відомо як і звідки взялося.

Безсумнівно, спецслужби зацікавлених країн знають більше, ніж те, що проникає у пресу. Якщо порівняти публікації про ІДІЛ у російській та західній пресі, стає очевидним — російська пропаганда виявляє нагальну і важкопояснювану цікавість до цієї теми. Щоправда, не забуваючи щоразу додавати в дужках — “заборонена в Росії організація”. Це — як пропагандистська мантра, що чудово осідає у свідомості росіян, після чого у них взагалі не виникає бажання самим спробувати розібратися — що це таке. Якщо ви зайдете у Вікіпедію, то виявите невідповідність статей про ІДІЛ у російській і в англійській версіях. Начебто написано про різні організації, що мають різні цілі та завдання.

На початку 2015 року, згідно з даними журналістки Енн Вівер, половина бойовиків ІДІЛ — іноземці. У доповіді ООН йдеться, що в ІДІЛ серед бойовиків представники понад 80 країн, їх загальна кількість 15 тисяч осіб. Американська розвідка вважає, що у вересні 2015 року спостерігалося збільшення бойовиків-іноземців до 20 тисяч, ЦРУ повідомляє про 30 тисяч. Серед постачальників бойовиків Росія посідає третє місце — 2500 осіб, Узбекистан — 500, Туркменістан — 360, Казахстан — 250, Азербайджан — 200–300, Таджикистан — 190, Киргизстан — 100, Україна — 50, Грузія — 30. Цифри приблизні і відрізняються від даних МЗС Росії, згідно з якими у складі ІДІЛ 500 громадян Киргизстану, 600 — Узбекистану, 300 — Таджикистану, 200–250 — Туркменістану, 200–250 — Казахстану. Росіян менше 2000 осіб.

Не дивуйтеся, але в російській і в англійській версіях Вікіпедії подана зовсім різна оцінка фінансової спроможності ІДІЛ. У російській — опис у кількох абзацах пограбування кількох банків і трохи — про продаж нафти. Натомість в англійській про банки лише згадується і то із сумнівом, чи були пограбування, але багато і докладно написано про механізм контрабанди нафти. Чимало й інших відмінностей, але приводом, щоб написати про свої сумніви, стала інша обставина — як в ІДІЛ опинилося кілька тисяч вихідців із країн колишнього СРСР і найбільше — з Росії.

Російська Вікіпедія стверджує, що головними вербувальниками є соціальні мережі. Якби соціальні мережі були б такими дієвими, то чому вони не збирають мітинги і численні акції на захист прав населення? Уявіть собі звичайного росіянина, наприклад, дагестанця чи татарина, що, надивившись пропагандистських роликів ІДІЛ у Фейсбуку, купує авіаквитки, які коштують у середньому 1600–1800 доларів, і летить. Але куди? Прямо в Дамаск у лапи військової розвідки чи служби безпеки, які офіційно протистоять діяльності ІДІЛ? Або у Стамбул — у руки турецької контррозвідки?

Зазвичай у російської пропаганди з географією завжди кепсько. У роки другої чеченської війни полковник ФСБ Ілья Шабалкін багато говорив про афганських моджахедів, які раптом з’являлися у чеченських горах. Полковник не зізнавався, яким літаком або повітряною кулею вони прилетіли, але говорив — російська пропаганда зазвичай не дружить із логікою. Гаразд, кілька тисяч осіб із колишнього СРСР якось дісталися до Сирії, а на які гроші? Хто їм купував квитки? Якщо купував хтось, то чому російське ФСБ та їхні колеги з пострадянських країн нічого про це не знали? У них взагалі немає контролю на кордонах? Не повірю.

Усі, хто коли-небудь брав участь у звичайних кастингах, відборі кандидатів на роботу, знає, як важливо з’ясувати критерії та здібності людей. Хто займався відбором кандидатів у бойовиків ІДІЛ на території Росії та пострадянського простору? Навряд чи це одна людина для кількох тисяч кандидатів. Де відбувався відбір? Можна передбачити, що в мечетях, але вони перебувають під контролем держави. Де те місце чи місця, де відбувалася зустріч із кандидатами, співбесіди, хто займається перевіркою кандидатів для виявлення агентів або інформаторів? Скільки часу триває перевірка загалом і перевірка якостей кандидата зокрема? Як визначають його боєздатність, уміння володіти зброєю і технікою? Маячіли імена професійних військових, які поїхали воювати за ІДІЛ, наприклад, полковник МВС Таджикистану Ґулмурод Халімов, можливо, є й інші професіонали, які долучилися, але ж не всі. Мої таджицькі колеги стверджують, що більшість бойовиків із таджиків вербують на території Росії. Як? Чому про це не знає посольство Таджикистану?

Очевидно, така сама ситуація з бойовиками з інших пострадянських країн, але найбільше — з Росії. Що у такому разі робить ФСБ? Чому вона лише постфактум розповідає про кількість, але практично нічого — про те, як вони потрапляють до Сирії? Найнезрозуміліше у всій цій історії — ідеологічне підґрунтя, адже, як стверджує пропаганда, серед бойовиків багато людей, що народилися не в мусульманських сім’ях. З другого боку, мало хто погодиться гинути в іншій далекій країні за божевільну ідею. За всю історію створення військово-політичних організацій релігійного спрямування не було жодного випадку, коли вони змінили ідеологію, а тим паче політичний устрій мусульманських країн. Напевно, найвдаліша, але недовготривала — Об’єднана Арабська Республіка, з 1958 року — союз Єгипту і Сирії, через три роки Сирія вийшла. У 1971 році була ще одна спроба — була створена Федерація арабських республік — за участю Єгипту, Лівії і Сирії. У 1977 році розпалася і вона. У 1980 році робилася ще одна спроба — об’єднання Лівії та Чаду, але також невдала.

Утім, за останні кілька століть були різні невдалі спроби створити подібні об’єднання за ознакою якоїсь однієї світової релігії. Дуже великі економічні, геополітичні, але передусім кланові й племінні суперечності. Ісламський світ не менше і не більше суперечливий, ніж християнський, тому жодна ідея об’єднання за релігійною ознакою не має перспективи. Окрім короткочасної пропагандистської кампанії. Тому ті кілька тисяч бойовиків ІДІЛ, які приїхали з країн пострадянського простору і виховані в кількох поколіннях у комуністичній ідеології, найімовірніше, об’єднує щось інше, і не останнє місце в цьому займають гроші. А також, як свідчать численні публікації, простежується активність російських спецслужб, які збирають в одному місці силу для здійснення абсолютно інших завдань, ніж побудова міфічної “ісламської держави”. Очевидно, що ІДІЛ спочатку створювався як терористична організація для виконання специфічних операцій геополітичного характеру.

Можна припустити, що поява в 2014 році ІДІЛ у Сирії пов’язана з ідеєю Путіна закріпитися на Близькому Сході, спробувати звідси впливати на процеси, до яких Кремль не причетний, але даже хотів би стати партнером. Не вийде стати партнером — тоді під рукою буде велика військова база, і не одна. Крім незначної присутності Росії у В’єтнамі, на базі Камрань, Сирія залишилася єдиною країною, яка може стати для Росії стимулом для “вставання з колін” уже в геополітиці. ІДІЛ якраз годиться для того, щоб налякати світ і стати приводом військової присутності Росії. ІДІЛ планувався як мережева організація з багаточисельними відділеннями в інших країнах, насамперед, у Європі — для залякування тих європейських лідерів, які не хочуть бачити і визнавати амбіції Путіна.

ІДІЛ — це зовнішня російська сила, внутрішня — супутні організації та лідери, які придумали для Путіна “русскій мір”. Однаковою мірою ІДІЛ і “русскій мір” виконують однакові завдання тими самими методами, за винятком масових страт. Тут розробники використовують уже відомі напрацювання російських спецслужб в Ічкерії із залякування населення — викрадання, публічні страти, відтяті голови. У “русского міра” схожою за емоційністю акцією залякування був “парад переможених” у Донецьку 24 серпня 2014 року. Бойовики “русского міра” відрізали вуха військовослужбовцям української армії, демонстрували знущання з них, зокрема імітацію розстрілу. Проте демонізувати “русскій мір” було не можна, а “ісламістів” — будь ласка.

Колись радянські спецслужби створили велику кількість терористичних організацій, голосно званих “національно-визвольними рухами”. Приблизно так, як наприкінці 1980-х — початку 1990-х створювали сепаратистські рухи в Абхазії, Карабаху і Придністров’ї. Скрізь виконавцями були місцеві: у Курдської робітничої партії — курди, у ХАМАС — палестинські араби, в Нікарагуа — Сандіністський фронт національного визволення (СФНВ), в Анголі — Народний рух за визволення Анґоли — Партія праці (МПЛА). І ще кілька десятків інших, які отримували стабільне фінансування з СРСР. Путін про це чудово знає, ще живі засновники сучасного прорадянського тероризму.

Хто може стати ІДІЛівцем? Хто завгодно — безробітний, кадровий офіцер, фанатик незрозумілої орієнтації. Головне — знайти таких і спокусити, кого грошима, кого “небесними гуріями”, кого — кар’єрою. І, звичайно, головною підмогою є пропаганда, без неї ІДІЛ — ніщо. Якщо уважно почитати російську пресу, то з’ясується, що ІДІЛ — “основна сила”, яка протистоїть режимові Асада. А бомбить російська авіація переважно не ІДІЛ, а реальну опозицію. І щойно в Мюнхені домовилися про перемир’я з опозицією, ІДІЛ не було визнано силою, проти якої будуть припинені бойові дії. І що зробила Росія? Почала виведення своїх військ із Сирії.

КРЕМЛЬ ПРОПОНУЄ ГРУЗІЇ ВІДМОВИТИСЯ ВІД СВОЇХ ТЕРИТОРІЙ

У серпні 2008 року Росія мала намір провести блискучу операцію із “захисту південних осетинів”, для чого використала 58-му армію. Насправді, операція передбачала окупацію всієї Грузії, повалення ненависного Саакашвілі та створення дружнього Росії уряду. 12 серпня після заяви президента США Джорджа Буша-молодшого Путін зрозумів, що операція провалюється. За посередництва президента Франції Ніколя Саркозі було підписано угоду з шести пунктів, виконання яких мало стабілізувати ситуацію у Грузії. Було досягнуто домовленості, що умови і механізм угоди обговорюватимуть на переговорах у Женеві.

Отже, за умовами угоди, досягнутої президентами Росії і Франції 8 вересня, на Женевських переговорах повинні обговорюватися питання стабільності й безпеки в регіоні, а також повернення переміщених осіб на підставі визнаних на міжнародному рівні принципів і практики постконфліктного врегулювання. Перший раунд було заплановано на 15 жовтня 2008 року. Сторонами переговорів були названі Грузія, Росія, США, Європейський Союз, ООН, ОБСЄ, за участю делегацій Абхазії та “Південної Осетії”.

Представники маріонеткової влади Сухумі й Цхінвалі спробували відразу ж заявити про себе як про сторону конфлікту, але Тбілісі нагадав їм, що вони є лише частиною території Грузії, а окупація — тимчасове явище. Переговори почалися навіть після того, як Кремль пішов на грубе порушення угоди, визнавши 26 серпня “незалежність” Абхазії та “Південної Осетії”, хоча за три тижні до цього версія війни стосувалася тільки Цхінвалі. Ті, хто хоча б раз вивчав будь-які переговори за участю Росії, знають, як часто змінюються думки й навіть домовленості, що їх вже обговорено й затверджено.

Із 26 серпня 2008 року російська делегація невпинно нагадувала про те, що тепер окуповані території Грузії визнані нею “незалежними”, але кремлівська кампанія за визнання іншими країнами виявилася невдалою. Лише кілька країн піддалися на умовляння Кремля, і ті, хто хотів отримати економічну або політичну вигоду, — це Венесуела, Нікараґуа та острівна карликова держава в Тихому океані — Науру. Звісно, що і міжнародні організації не сприйняли “незалежність” серйозно.

Як писав ще в 2009 році для Польського інституту міжнародних справ аналітик Томаш Сікорскі, Росія ставила для себе цілі: добитися визнання незалежності для окупованих територій; отримати контроль над окупованими територіями, зокрема для створення там військових баз і забезпечення транзиту для Вірменії; зберегти добрі відносини зі США та ЄС. Тобто Росія не визнавала себе окупантом і не хотіла мати жодних наслідків. Як злодій, який на суді говорить про себе як про надзвичайно чесну і кришталево чисту людину.

На цьому тлі й почалися переговори, що тривають досі. Ще в перші роки перемовин заступник міністра закордонних справ Грузії Ґіґа (Ґіорґі) Бокеріа казав, що “песимізм викликає та політика Москви, яка спрямована на зрив цих переговорів, тим паче, що за вказівкою Росії сепаратисти із Сухумі та Цхінвалі заявили про призупинення своєї участі в цих переговорах, але потім передумали”. Москва наполягала, щоб представники Абхазії та “Південної Осетії” зайняли такі місця, як основні учасники переговорів — Грузія, Росія, США, ЄС, ОБСЄ і ООН. Згода зробити їх повноправними автоматично визнавала б їх незалежність від Грузії як самостійних держав, чого Тбілісі, звичайно, зробити не міг.

Росія всі ці роки переговорів не лише не виконувала умови угоди “Мєдвєдєв-Саркозі” від 12 серпня 2008 року, а й створювала нові перешкоди. Весь цей час з окупованих територій проводили провокації, викрадали людей, створювали нові російські військові бази. Періодично вкидалася інформація про бажання Абхазії та “Південної Осетії” приєднатися до Росії. Перший пункт спланованих на серпень 2008 року переговорів стосувався повернення на окуповану територію вигнаного населення, серед якого не лише етнічні грузини, а й осетини. Через місяці військові бульдозери зруйнували всі грузинські села, їх буквально зрівняли із землею. За російською логікою, нема будинків — нема біженців.

Після зміни влади в результаті парламентських виборів у жовтні 2012 року, коли виграла коаліція “Грузинська мрія”, зібрана з шести партій російським олігархом Бідзіною Іванішвілі, російська сторона, а також спостерігачі від Абхазії та “Південної Осетії” понадіялися на зміну позиції Тбілісі. У грузинській делегації вже не було жорсткого Ґіґа Бокеріа, який раніше категорично відмовлявся розглядати ідею Москви про укладення Тбілісі угоди із сепаратистськими територіями щодо незастосування вогню. Проте і нова влада відмовилася від російських пропозицій. Як і свого часу Москва відмовлялася від пропозиції колишньої влади Грузії посилити міжнародний механізм контролю за ситуацією.

“Грузинська мрія” застосувала тактику, яку можна назвати погоджувальною, але тільки коли йдеться про ситуацію, коли Росію “не варто дратувати”. Решта пунктів російських вимог відкидається так само, як це було за попередньої влади. “Грузинська мрія”, здається, розуміє, що вона при владі тимчасово, а за втрату територій доведеться відповідати перед населенням. Ця позиція “ні вашим — ні нашим” дратує, але в результаті, як би не хотіли прибічники Іванішвілі сподобатися Кремлю, їм це вдається погано. Щоб виправити ситуацію, 1 листопада 2012 року прем’єр-міністр Іванішвілі призначив своїм особистим представником кар’єрного дипломата, колишнього посла Грузії в Росії (2000–2004) Зураба Абашидзе. З якою метою, досі не зовсім зрозуміло, але вже четвертий рік Абашидзе час від часу зустрічається із заступником міністра закордонних справ Росії Ґріґорієм Карасіним, ймовірно, з метою ближче дізнатися, яких капостей варто чекати від Кремля.

Москва продовжила знущатися, тепер над новим форматом перемовин. Путін призначив Карабіна своїм представником під час ратифікації договору про союзництво з “Південною Осетією”. У Тбілісі це розцінили як плювок, але “Грузинська мрія” втерлася і знову почала посилати Абашидзе розмовляти з Карасіним. Згодом Кремль ще раз плюнув, призначивши Карасіна своїм представником у розгляді палатами Федеральних Зборів РФ питання щодо ратифікації Договору між Росією і цхінвальским сепаратистським режимом “про державний кордон”. Двома днями раніше на черговій зустрічі Карасін-Абашидзе у Празі вибухнув скандал: російський дипломат вимагав скасування грузинського закону “Про окуповані території” від 23 жовтня 2008 року.

Звісно, офіційні урядові особи висловили обурення, але почали боязко пропонувати закон “поправити” для того, щоб російська делегація могла потрапити на заплановане влітку проведення Парламентської асамблеї ОБСЄ у Тбілісі. Опозиція, причому не лише та, що чотири роки тому була при владі, а й інші політичні партії вимагали припинити переговори у форматі Карасін-Абашидзе, як абсолютно безглузді й даремні. Уряд, навпаки, стверджує, що діалог за відсутності дипломатичних відносин між двома країнами потрібний. Водночас із заявами Карасіна і страусовими рухами уряду Грузії російські військові почали чергове зведення інженерних споруд на адміністративному кордоні з “Південною Осетією”.

Нинішній прем’єр-міністр Грузії Ґеоргій Квірікашвілі зробив досить жорстку заяву: “Компромісу в зовнішній політиці і територіальній цілісності не буде”. Голова комітету з оборони і безпеки парламенту Грузії Іраклі Сесіашвілі прокоментував заяву Карасіна: “Це напряму означає втручання в політичні справи іншої країни і виходить за норми цивілізованої етики”. Депутати почали захищати міністра оборони Грузії Тінатін Хідашелі, яку Карасін звинуватив в “антиросійській риториці”, їх найбільше обурили слова Карасіна “нашому терпінню є межа”, що було розцінено як пряма погроза. На цьому тлі дивними здаються слова Зураба Абашидзе: “У мене склалося враження, що тональність нашої зустрічі була діловою”.

Заяви російської сторони радше об’єднали всі політичні сили Грузії, ніж навпаки, як хотіли у Москві. Кремль або по-іншому не може будувати політичні відносини із сусідами, або навмисно хоче загострити для того, щоб на найближчих парламентських виборах у жовтні 2016 року в Грузії перемогли проросійські сили. Тепер стала зрозумілою ідеологічна картина Грузії, виявлені явно проросійські політики та політичні партії й організації. Їх небагато, але вони активні й агресивні. Проте переконати населення в тому, що Росія — друг, уже неможливо, лише невелика частина, 10–15%, які ностальгують за минулим, навряд чи переконають 75–80%, що бажають жити у Європі і бути разом із НАТО.

Чи знає про це Карасін? Знає, звісно, але російська дипломатія схожа на психіатрію — не знаєш, коли почнеться напад або чи чекати епілепсію. Восьмирічні перемовини з Росією показують, що вони, як і домовленості Росії з іншими країнами, лише формальність, яка Кремль ні до чого не зобов’язує. Брехали, брешуть і брехатимуть. Сподіваюся, що найближчим часом уже в суді. Процесуальна відповідальність за брехню набагато гірша, аніж дипломатична безвідповідальність.

ТИГР АМУР, КОЗЕЛ ТІМУР І ПРЕЗИДЕНТ ПУТІН

Ні, такого я не міг собі уявити, хоча вивченням російської пропаганди займаюся майже 25 років. Усіляке бувало — був Путін у літаку (хоча ніколи не мав навичок пілотування), Путін на дельтаплані (уперше в житті), Путін у танку — хоча чекіст, Путін — на татамі (професійні дзюдоїсти регочуть). Тепер на екранах російського ТБ — козел Тімур і тигр Амур. Не знаю, з якої причини, але козлові й тигрові виділяють перші шпальти державних газет, про них знімають репортажі й фільми, агентства щодня дають новини. Тепер козла і тигра за популярністю можна порівняти хіба що з Путіним, але навіщо?

Зрозуміти таку колізію не можу: можливо, піарники щось придумали, але, як завжди, до кінця не довели. Можливо, ідея була в тому, щоб показати, як у Росії люблять тварин — адже Путін уже нібито рятував тигрицю і стерхів. Можливо, репортажі про козла і тигра мали врівноважити інформаційну політику — збалансувати показ Путіна і козла, щоб люди не обурювалися, що в новинах лише Путін. Можливо, був сценарій, що якщо у козла з тигром налагодяться стосунки, то Путін виступить дружбою. Щоправда, обидві тварини — самці. Не знаю, я гублюся у поясненнях такої популярності.

Історія майже схожа на старі радянські репортажі, коли народ консолідували навколо незначної події, як у 1924 і в 1953 роках, коли все населення Радянського Союзу припадало до бюлетенів і рупорів гучномовців, аби дізнатися про стан здоров’я “товарищєй” Лєніна і Сталіна відповідно. Як тоді, коли люди ловили кожне слово прокурорів на судах над “ворогами народу” і поспішали прокричати своє — “смерть, смерть зрадникам батьківщини!” Масовий психоз — давній винахід пропаганди, Гітлер і Ґеббельс добре про це знали, у них теж були свої “козли”.

У 2015 році рупор російської пропаганди, канал Russia Today, зняв фільм “Безпритульні Нью-Йорка”, повернувши росіян до можливості виявити солідарність, як 50 років тому Центральне ТБ СРСР показувало неймовірну історію про американського безпритульного Джо Маурі, друга радянського журналіста Ґенріха Боровіка. Саме Боровік, захлинаючись, розповідав про важку долю Джо, який плутано лаяв владу США, а в 1986 році удостоївся прийому в голови Верховної Ради СРСР Андрєя Ґромика. Радянські телеглядачі на той час були знайомі з фільмом Боровіка “Людина з 5-ї авеню”. Радянська влада використовувала Джо Маурі сповна — зустрічі у школах і трудових колективах. Населення СРСР збирало підписи на підтримку Маурі, Андрєй Ґромико збирався виступити з трибуни ООН на захист американського безпритульного. Прилетівши вчергове до Москви у 2003 році, Маурі зізнався “Експрес-газеті”, що погодився обливати брудом свою батьківщину тільки через особисту вигоду.

У 2003 році Джо Маурі в “Шереметьєво” зустрічав тільки журналіст Іона Андронов, не було телекамер, квітів і килимової доріжки. Цього разу він був відвертіший і розповів про те, як його обробляли радянські журналісти, насамперед, Генріх Боровік. “Я відразу зрозумів, що він хоче мене використати з пропагандистською метою, — зізнався Джо в інтерв’ю “Експрес-газеті”. — Його група вешталася по якихось брудних покинутих помешканнях, і мене привели туди і попросили попозувати, щоб було зрозуміло, як живуть бідні в США. Боровік натякнув, мовляв, мене чекає непоганий гонорар”. У США до цієї історії поставилися погано. Джо Маурі, хоча і був безпритульним, але працював, а за брехню його вигнали й з роботи.

Таких історій було чимало — радянська пропаганда вдосконалювала свій досвід. Весь радянський народ переживав за іспанців у 30-х роках, за “пригноблюваних” в’єтнамців і анґольців, за Анджелу Девіс і Леонарда Пелтієра. Радянський народ виховували у співчутті до всіх, щоб не звертали уваги на власні проблеми. Як, до прикладу, працювали всі телеканали соціалістичних країн, а кубинський — донедавна, за принципом — скрізь погано, а якщо скрізь погано, то це означає, що ми живемо ліпше. В умовах “залізної завіси” це діяло безвідмовно, оскільки перевірити ще раз пропагандистську “локшину” було неможливо.

У пропаганді існують свої закони і правила: крім дезінформації, брехні й “гарних” історій, що підносять патріотичний дух, зараз названий “скрєпамі”, важливу частину відведено героїзації людей. Не важливо, який подвиг здійснила та чи та людина, головне — вчасно придумати подвиг і своєчасно його подати споживачам. Більшовики почали з героїзації Чапаєва, Котовского, Будьонного, Фрунзе та інших, щоб населення повірило в якісь ідеали, а не ставило запитання, чому всі ці червоні командири були вбивцями і злочинцями. Потім були генерал Панфілов, Зоя Космодєм’янская, Алєксандр Матросов і тисячі інших, які мали затьмарити свідомість радянських людей, щоб вони не питали, за що загинуло кілька десятків мільйонів осіб. Яким може бути те “світле майбутнє”, якщо влада знищує власне населення?

У нинішньої героїзації сучасної російської пропаганди виникли великі проблеми — у Росії тільки один герой, у якого, якщо вірити державній соціології, 90% прибічників. Інших героїв просто не може бути: Кадиров не годиться, він — чеченець, а із середини 90-х років та сама пропаганда розвинула в населення чеченофобію. До того ж треба пояснювати, які такі подвиги здійснив герой Росії, академік і друг Тіни Канделакі. Якщо уважно переглянути репортажі російського ТБ, то можна виявити відсутність інших героїв, їх просто нема. Зробити героєм Мєдвєдєва не під силу навіть найдосвідченішим фахівцям. Є тільки Путін.

Якщо нема людських героїв, то з’явилися тварини. У принципі, піар-хід “Путін і тварини” розроблявся від самого початку, 16 років тому. Спочатку із собаками, потім із цуценятами улюбленки Коні, що їх роздавали дітям, які написали листи “улюбленому президентові”. Численні фотографії Путіна, що цілує взасос стерлядь, дивиться зволоженими очима на приспаного ним тигра, орлиний погляд лідера зграї під час прольоту зі стерхами. Пропаганда вигадала безпрограшний хід — більшість людей люблять тварин, а отже, мають полюбити і Путіна.

Не важливо, хто і коли вигадав історію про козла і тигра, нічого незвичайного у взаєминах тварин різних видів нема, але в Росії почався інформаційний психоз — агентства навперебій передають повідомлення — чи любить Амур м’ясо, чи він не вегетаріанець, чи все у нього гаразд із психікою, чому Тімур знехтував нареченими із шести кіз, чому віддав перевагу тигрові. Подейкували навіть, що Амур все-таки зжер Тімура. Писали багато хто, але офіційно цю трагічну новину не визнано, бо, як і раніше, Тімур — герой. Ніхто не може перевірити, чи той він, чи не підмінений, не двійник.

В інтернеті з’явилися навіть дисиденти, які стверджують, що народженого 14 липня 2014 року в передмісті Владівостока козла звали Барон і 2 листопада 2015 року його продали в сафарі-парк. Що від народження у нього був поганий характер, він встиг тричі одружитися і в нього 8 козенят. А зараз затамуйте подих, а ліпше сядьте й обхопіть сидіння руками — Ґуґл нарахував 466 000 лінків на новини про Тімура й Амура. Півмільйона! Тепер росіяни можуть бути задоволені — їм розповідають не лише про Путіна, а й про іншого козла.

“ПОМИТИ ЧОБОТИ В ПЕРСЬКІЙ ЗАТОЦІ...”

Із 1994 року я жив кілька років у Тегерані і, коли мав час, ходив у Свято-Нікольску церкву в центрі міста, прямо навпроти колишнього американського посольства. У церкві була богодільня, у якій доживали віку кілька літніх людей. Всі вони були росіянами — нащадками тих чиновників і військових, які з різних причин приїжджали в Персію. Одного дня російські журналісти запитали Анну Степанівну, народжену в 1905 році в Тегерані, чи були для неї найнебезпечніші часи. “Звісно, — відповіла старенька. — Найважчі часи були після революції”. “Після ісламської?” — запитали журналісти. “Ні, синочки, після жовтневої”.

Анна Степанівна була із сім’ї капітана царської армії, який після більшовицького перевороту зберіг сім’ю, — не піддався на вмовляння Лєніна повернутися додому. В Персії тоді було кілька тисяч росіян, частина з них повернулася в Радянської Росію й згинула у в’язницях і таборах. Анна Степанівна була громадянкою Ірану і на запитання, чи не хоче вона зараз повернутися в Росію, хитро посміхалася. Тоді, 20 років тому, в Тегерані жили всього кілька сотень людей, які називали себе росіянами, хоча на недільну службу до церкви приходили люди, які зовні лише віддалено нагадують росіян, здебільшого смагляві, жагучі брюнети.

Через 15 років після ісламської революції Іран жив ідеологією неприйняття двох дияволів — США і Росії. І ще, звичайно, Ізраїлю. На тегеранських будівлях висіли величезні плакати — “Марґ ба Амріко!”, “Марґ ба Русійо!” (Смерть Америці! Смерть Росії!). Через десять років після ісламської революції, у 1989 році, аятола Хомейні написав листа Міхаілу Ґорбачову, в якому закликав його відмовитися від ідеології комунізму і переглянути політику попередників, що “полягала у відреченні суспільства від Бога і від релігії”. Лист Ґорбачова у відповідь розчарував Хомейні, хоча і трохи просунув відносини двох країн — аж до співпраці. Поступово Росія перестала бути ідеологічним дияволом, незважаючи на те, що Іран завжди мав багато претензій щодо політики Кремля стосовно власних мусульман.

За всю історію взаємин двох країн було сім воєн, із яких Персія (назва держави до 1935 року, поки шах Реза не почав вимагати від інших держав називати його країну Іраном) виграла тільки першу — в 1651–1653 роках. Тоді причиною розбрату був Північний Кавказ, де Російська імперія намагалася укріпитися. Персидський похід (1722–1723), здійснений Пєтром I, планував послабити вплив Персії на Каспійському морі. Привід був банальний, неодноразово використовуваний російськими правителями, коли якісь розбійники нападали на російських купців. Це був останній військовий похід, у якому Пьотр I безпосередньо брав участь. І перший випадок, коли на боці Росії виступили грузини і вірмени. У вересні Вахтанґ VI із військом увійшов у Карабах, там він вів бойові дії проти повсталих лезгинів. Після захоплення Ґянджі до грузинів приєдналися вірменські війська, очолювані католикосом Ісаєю. Пьотр I тоді обдурив союзників, наказавши відвести війська з Кавказу, а під Ґянджою в очікуванні Пєтра грузинсько-вірменське військо простояло два місяці. 12 вересня 1723 року в Петербурзі уклали мирний договір, за яким до Росії відійшли Дербент, Баку, Решт, провінції Ширван, Ґілян, Мазендеран і Астрабад.

У 1796 році перси спробували повернути втрачені території, але невдало. Після смерті Єкатєріни II і вступу на престол Павла I кавказька політика імперії змінилася, і в грудні 1796 року російські війська були виведені з Південного Кавказу. 12 вересня 1801 року Алєксандр I підписав “Маніфест про заснування нового правління в Грузії”, проголосив окупацію Картлі-Кахетинського царства, чим порушив Ґеоргіївський трактат 1783 року. Через три роки, 10 червня 1804 року, персидський шах Фетх-Алі оголосив війну Росії. У відповідь російська армія двічі брала в облогу місто Ерівань (Єреван), тільки після чергової російсько-персидської війни 1826–1828 років ця частина Персії була захоплена генералом Паскєвічем і оголошена “Російською Вірменією”.

20 квітня 1909 року був вигаданий черговий привід: із Санкт-Пєтєрбурґа намісникові на Кавказі й командувачеві військами Кавказького військового округу генерал-ад’ютанту графові Воронцову-Дашкову було направлено секретну директиву за № 1124, у якій ішлося: “З огляду на очікуваний у Таврізі (Тебрізі) напад на консульство і європейські установи й підданих з боку революціонерів і населення Тавріза, доведеного до відчаю голодом...” Російська армія скуповувала північні території Персії, а коли окупанти оголосили про вилучення зброї, у містах Тебріз і Решт спалахнули безлади, що призвели до жертв серед мирного населення. У такий спосіб російські війська захищали “доведене до відчаю населення” до початку Першої світової війни, а потім аж до 1916 року вели бойові дії на півночі Персії, де зіткнулися інтереси союзників, Росії та Великої Британії, з одного боку, і Туреччини — з другого. Наприкінці 1917 року в персидському порту Ензелі з метою “радянізації” російського корпусу в Персії висадився десант матросів-більшовиків під командуванням Фьодора Раскольнікова. Загін був оточений підрозділами Перської козачої дивізії і був вимушений повернутися до Росії. Російські війська були виведені з Персії наприкінці 1917 — на початку 1918 року.

Наступною російсько-перською війною історики називають окупацію 1941 року, але перед тим радянська Росія здійснила спробу окупації провінції Ґілян: у квітні-травні 1920 року російська армія під командуванням Фьодора Раскольнікова і Сєрґо Орджонікідзе “зачистила” від британців північ Персії, а 5 червня, після переговорів із радянськими представниками, була проголошена Ґілянська Радянська Республіка. Були сформовані Реввоєнрада республіки, уряд і армія. Головнокомандувачем створюваної армії Персидської Радянської Республіки призначено генерала армії Азербайджанської Демократичної Республіки Васілія Карґалетелі. У серпні 1920 року армія республіки здійснила наступ на сусідню провінцію Зенджан із перспективою на Тегеран, але була відкинута іранськими військами.

Ґілянська Радянська Республіка проіснувала трохи більше року — з 5 червня 1920 по 2 листопада 1921 року. 8 травня її армія отримала назву Перської Червоної армії, 5 червня сама республіка була перейменована в Перську Радянську Соціалістичну Республіку. Також у червні було здійснено повторну спробу оволодіти Тегераном, але знову невдало. 8 вересня 1921 року з території Персії були виведені радянські війська і через три тижні ігри у соціалізм закінчилися, у листопаді Ґілянська республіка зникла.

Чергова окупація почалася 25 серпня 1941 року. СРСР спробував забезпечити південний коридор для постачання зброї за програмою ленд-ліз, без якої Сталіну навряд чи б удалося перемогти у війні. Радянські війська окупували північ Ірану, британські — південні провінції. У 1946 році СРСР спробував залишити свої війська в Ірані, але США відмовилися підтримати цю ідею: на той час Іран відмовився передати Кремлю нафтові родовища, не вдалося утримати і прорадянських сепаратистів з іранського Азербайджану.

Сучасна Росія не може похвалитися особливими відносинами з Іраном. Персія була одним із найважливіших торговельних партнерів дореволюційної Росії: в 1913 році 3,8% російського експорту і 3,3% імпорту належало їй. У новітній історії найсуттєвішим проектом було будівництво в 1995–2011 роках АЕС Бушер. Звичайно, Кремлю хотілося б грати суттєву роль у взаєминах з Іраном, хоча б тому, що в Тегерана і Москви один ворог — США: для одних — це ідеологічний ворог, для других — економічний. Іранці завжди були прагматиками, навіть в умовах економічної блокади після ісламської революції вони залишаються найліпшими торговцями в цій частині світу, тому Іран радше вибере економічну вигоду, аніж дружбу з країною, яка неодноразово зраджувала.

Нещодавно президент Ірану Хасан Роухані заявив, що “між Тегераном і Москвою склалися добрі взаємини, проте це не означає автоматичної згоди Ірану з будь-яким кроком Росії”. Кремль чомусь наївно вважав, що Тегеран підтримає вбивства сирійців, а вийшло навпаки. Іран знову виходить на світову арену не лише як економічний партнер, а й політичний, особливо після недавніх виборів до парламенту і Ради експертів, на яких перемогли реформатори. З реформаторами в Росії завжди погані взаємини.

ЛИЦЕМІРСТВО РАДЯНСЬКИХ РАБІВ

Неймовірно, але це трапилося 5 березня 2016 року — до Кремлівської стіни прийшли кілька сотень людей, поклали вінки і вкрили могилу Сталіна гвоздиками. Судячи з репортажів, деякі ридали, стоячи на колінах перед бюстом радянського диктатора, і навіть хрестилися. Патріарх Кірілл, хоч і захищав Сталіна, але богослужіння поки що побоюється проводити і на ікони з образом Джуґашвілі не звертає уваги. Через 63 роки населення Росії розгублене — чи то знову йому потрібна “сильна рука”, чи то боїться образити Путіна, який так і не став повноправним “замінником” Сталіна.

Якщо згадати 2000 рік, то населення, втомлене від нетверезого і хворого Єльцина, “на ура” прийняло появу Путіна. Ознак сталінізму на його обличчі зовсім не було — ані вусів, ані віспин, ані м’ясистого носа, ані акценту. Навіть зростом Путін нижчий за Сталіна. Проте радянський народ не обдуриш — він точно знав, що на зміну Єльцину обов’язково має прийти нова “сильна рука”. Народ втомився від демократії російського ґатунку — від потреби дискутувати і ходити на вибори з різними кандидатами, від знахабнілих американців, які мали ні за що “велику державу”, від дивних слів “курс”, “біржа”, “менеджмент”, що їх народ ненавидів ще більше, ніж ґорбачовське “плюралізм”.

Як можна пропонувати народові те, чого він ніколи не знав? Який плюралізм, яка свобода слова після багатовікової цензури і радянської пропаганди? Радянські люди шарахалися від можливості покритикувати начальство, плуталися у словах і вимовляли сакраментальне — “в СРСР сексу нема”. Свободу радянські люди сприйняли як можливість виплеснути свої образи — сусіда обізвати, начальника облаяти і сказати, що це — критика, в чуже ліжко залізти з камерою, а потім показати всьому світові. А як тільки радянські співмешканці почали нагадувати про те, що їх колись захопили, знищили їхню мову і культуру, росіяни образилися і почали мстити. Казки про сепаратистів вигадали трохи пізніше, головне було — покарати за бажання бути вільним.

Насправді, Єльцин був таким самим сталіністом: публічно Сталіна не вихваляв, лайнув кілька разів, але діяв як Сталін — почав війну в Абхазії та “Південній Осетії”, у Придністров’ї і в Карабаху, потім — в Ічкерії. Сталін був гуманніший (прости. Господи, за таке порівняння) — він просто виселяв, Єльцин почав убивати із “Градів” і бомбив літаками. При цьому у всьому світі, так понадіявшись на Єльцина як на “демократа”, почали розуміти, що в Росії можна назвати себе ким завгодно — демократом, лібералом, “правим дєлом”, “лєвим дєлом”, — все одно Сталін визирає з-за плеча і лукаво посміхається.

Путін лише рік кокетував, багато говорив про демократію і свободу, потім почав чинити так, як йому було доручено старшими товаришами-чекістами, — “підняти з колін” і “відновити колишню могутність”. Для здійснення, а у чекістів завжди бажання переважало над можливостями, не вистачало багатьох чинників, що були 25–30 років назад, — цензура, пропаганда, “залізна завіса”, планова економіка. Цензуру і пропаганду відновити виявилося легко — кого закрити, кого залякати, дати багато грошей лояльним. Здавалося, народ так скучив за брехнею, що вмовляти дивитися нову пропаганду і їй вірити не вартувало праці. Потім стало зрозуміло, що планова економіка і “залізна завіса” — два складники, які відновити умить неможливо. Спочатку потрібно закрити кордони, потім відновити колгоспи. Навпаки не вийде.

Продуктові бульдозери — це не економічна акція, це особиста помста Путіна всім: Заходу — за незговірливість, росіянам — за те, що звикли до смачних продуктів, які відволікають від процесу вставання з колін. Насправді, для Путіна розчавлені фрукти й овочі на смітниках — це його бачення ҐУЛаґу. Населення навряд чи готове підтримати масові розстріли неугодних співвітчизників, але пару ж треба випустити — ось і пустили під бульдозерні траки “чуже”, не властиве росіянам — хамон, сервелат, ананаси і персики. Путін наполегливо пропонує росіянам стати такими ж сволотами, як 25 років тому, але на заваді одна обставина — церква.

На відміну від Лєніна і Сталіна, Путін вирішив церкві дати волю на все, а взамін мати підтримку. Тепер церква, і не лише офіційна РПЦ, але і муфтій, і головний рабин мовчать з приводу путінських воєн та зростаючого націоналізму. Вони, як і в радянські часи, сидять у президіях чи в перших рядах партеру, вони знають, що написано в Конституції, вони знають про “відокремлення від держави” але розуміють, що влада без них обійтися не може — комунізму нема, а Путін на роль вождя не дуже скидається, вождь у Росії має вбивати і карати, тоді його любитимуть. Путін убиває замало. Очільники російських конфесій навчилися маніпулювати — коли треба, закривати очі на Біблію, Тору або Коран і проповідувати війну, жорстокість і лицемірство.

Повернімося до “скотомогильника” — Кремлівської стіни. Де колись разом, а тепер порізно, але поруч лежать два засновники жахливої радянської імперії. Літні люди приходять до бюста Сталіна, падають на коліна і несамовито хрестяться. Інші літні люди ходять із червоними комунісичними прапорами з образами Ісуса й іконами Лєніна і Сталіна. Дивна картина, що нагадує радше божевільню, коли невбиті жертви приходять дякувати за те, що залишилися живими. І це не їхня заслуга, це “недопрацювання” Сталіна. Важко уявити, скільки мільйонів людей ще полягли б у братських могилах розстрільних полігонів, якби Сталін благополучно не помер.

Усі ці літні чоловіки і жінки навіть не сміють уявити причину, через яку недовчений семінарист став грабіжником банку, а поет-романтик перетворився на кровожерливого диктатора. Що з 1922 року Сталін був вірним продовжувачем справи Лєніна зі знищення церкви і розстрілу священиків. Що ректор перших років навчання Сталіна в семінарії митрополит Сєрафім (Мєщеряков) був розстріляний у 1933 році за ухвалою однієї із “трійок”, створених за рішенням того самого Сталіна. Що не лише Сталін мав незакінчену релігійну освіту, майбутніми священиками мали стати Анастас Мікоян, Ніколай Подвойскій, Алєксандр Воронскій, Міха Цхакая та багато інших. Хіба не за часів Сталіна було підірвано у Москві храм Христа Спасителя і десятки тисяч інших церков, мечетей, синагог і дацанів?

Сталінові вдалося створити 200-мільйонну колонію рабів, для яких не було ні моральних цінностей, ні релігійних — тільки пропаганда й ідеологія, створена на брехні й лицемірстві. Нинішні літні люди розгублені — вони звиклися жити в тій країні, коли о 6 годині ранку звучить гімн, потім черга в магазин, партзбори, профзбори, ввечері програма “Время” і обговорення за вечерею підступності світового імперіалізму. Ідеологія була побудована на ненависті до всіх, так у рабів узвичаєно. І їжа їм потрібна для того, щоб підтримувати біологічне життя, а не насолоджуватися нею. Та й ідеологічний вибір мізерний — православ’я, потім його знищення і натомість марксизм, потім знову православ’я разом із путінізмом. Жити в пеклі і мріяти про рай. Ховати розстріляних і любити диктатора. Божевільня.

Ви гадаєте, що ці літні люди хрестяться на Сталіна? Мені здається, що вони мітять себе як мішені — якщо Сталін їх вчасно не розстріляв, то бодай Путін це зробить.

РОСІЙСЬКЕ ВИБІРКОВЕ ЛЮДИНОЛЮБСТВО

У блогосфері розгорнулася неабияка дискусія — чи потрібно було російським ЗМІ повідомляти про вбивство дитини у Москві 26 лютого 2016 року. На запитання радіостанції “Эхо Москвы” — “Чи правильно вчинили телеканали, повністю прибравши інформацію про няню, яка вбила дитину?” — 13% погодилися з цензурою, 84 — сказали “ні”. У телефонному опитуванні 26% відповіли “так”. На запитання “Чи вважаєте ви доцільним проведення масової організованої акції у зв’язку з убивством дитини?” відповіді розділилися майже порівну: 44% сказали “так”, 51 — “ні”. Телефонне опитування дало приблизно ті самі результати.

Водночас із московською трагедією, днем раніше сталася інша: у Воркуті на копальні “Северная” загинуло 36 осіб, шахтарів і рятувальників. Новину приховати не вдалося, але подробиці не повідомляються, як і нема пояснень тому, чому рішення затопити копальню було ухвалено практично відразу після вибуху. Інтерв’ю з родичами загиблих шахтарів схожі на такі самі 17 років тому, коли про безпорадність держави говорили дружини загиблих моряків з атомного підводного човна “Курск”. Траур за загиблими шахтарями ніхто не оголошував, у масштабах величезної країни це вже звична подія — люди гинуть так часто, що траур можна оголосити 1 січня і дотримуватися до 31 грудня.

Дмітрій Пєсков звично пояснив позицію Кремля щодо цензури про вбивство дитини в Москві. “З Кремля не надходять розпорядження на федеральні канали... Справді, канали, наскільки нам відомо, вирішили не показувати цю жахливу трагедію, і тут, мені здається, можна тільки солідаризуватися з таким рішенням каналів, тому що це дуже жахливо, щоб це показувати по телевізору”, — заявив Пєсков. Водночас він сказав, що “вбивство дівчинки у Москві не те, що потрібно висвітлювати у ЗМІ” і закликав “не пов’язувати вбивство дитини нянею в Москві з національним питанням”. Пєсков звично збрехав із приводу того, що Кремль не розпоряджається телеканалами.

В експертів, які намагаються розібратися з психомоторикою російської пропаганди, може статися напад каяття в тому, що вони звинувачували Кремль у розповсюдженні ксенофобії й націоналізму всі останні 17 років. Ще недавно Кремль витримував тривалу паузу після появи на Першому каналі репортажу про “розіп’ятого в Україні хлопчика” а потім і про масові зґвалтування у Німеччині, у яких національність жертв і зазіхачів зовсім не приховувалася, а підкреслювалася: в Україні це були українці-бандерівці, в Німеччині — араби-мігранти. У випадку з московською трагедією заклик до дотримання якихось етичних обмежень виглядає як надзвичайна подія, що виходить за рамки поведінки російських пропагандистів.

Навряд чи можна безпосередньо відповісти на запитання “Що трапилося з Кремлем?” Звідки така толерантність до приїжджих після багаторічної істерики на адресу остарбайтерів? Де ж Путін із гнівним обличчям і очима, що виблискують від обурення? Куди поділися всякі “жиріки”, “пушкови” і нафталінові комуняки? Невже бояться втратити Узбекистан як партнера? Чи не стали засмучувати уродженців славного міста Ташкент Алішера Усманова і його дружину Іріну Вінер, яка виховала Аліну Кабаєву? Тим паче, що Вінер стала Героєм Росії, а Кабаєва, нарешті, надягла обручку.

Неважливо, яку роль відіграють особисті або геополітичні мотиви цензури, але подію варто розглядати саме з іншої позиції: навряд чи у Кремля з’явилася совість і відповідальність за те, що витворяє російська пропаганда. Можна припустити, що путінська команда розуміє, що переходить межу антиісламської істерії, коли процес уже складно буде зупинити, не те що контролювати. Особливо у зв’язку з тим, що відбувається в Сирії, звідки повідомляється про бомбардування російськими літаками сирійських міст і про численні жертви серед мирного населення. Сирійці фіксують усе: тіла вбитих дітей, поранених і покалічених, що їх витягують із-під завалів зруйнованих будівель.

Звісно, ці кадри ніколи не потраплять на російські телеканали, слідом за бадьорими повідомленнями міністерства оборони про те, як російські літаки напрочуд прицільно бомблять “об’єкти” у жодному разі не зачіпаючи цивільних осіб. Москвичі вийшли до сирійського посольства чи міністерства оборони Росії, аби висловити своє обурення вбивствами дітей? У 2000 році православний полковник Юрій Буданов, який у репортажі російського телебачення привітав чеченців із Різдвом, командуючи залпом по селу, був заарештований. У репортажі він так і казав — “із Різдвом”, але заарештований був з іншого приводу — за зґвалтування і вбивство 18-річної Ельзи Кунґаєвої. Невідомо, чи вітав він Ельзу з яким-небудь православним святом, але, напевно, хреста з шиї не знімав.

Цю історію замовчували як могли. Точніше, говорили, але здебільшого розповідали про якісь ратні подвиги полковника. У блогосфері патріоти-ватники навперебій складали історії про те, що Ельза була снайпером, що насправді Буданов ґвалтував не її, і чимало усілякої іншої нісенітниці, призначеної для створення іміджу бравого полковника, який даремно страждав на лаві підсудних. Та й сам факт арешту і суду досі викликає здивування — як посміли? Буданову дали 6 років, усього шість років. Відсидівши чотири, Буданов влаштувався на роботу керівником легкового автопарку, а оселився в будинку Управління справами Президента Росії, ця квартира була раніше надана його сім’ї за сприяння генерала Шаманова. Я не пам’ятаю, щоб москвичі відвідали село Танґі-Чу, що за 35 кілометрів від Ґрозного, поклали квіти в пам’ять жертви “православного терориста”.

На обох чеченських війнах загинула величезна кількість людей, зокрема багато дітей. Називають цифри від кількох тисяч до сорока тисяч малюків, які потрапили під бомбардування російської авіації й артилерійські обстріли. Російський омбудсмен Павєл Астахов навряд чи ініціює розслідування вбивств чеченських дітей російською армією, але, хай їх буде навіть кілька сотень, я не знаю випадку, щоб москвичі влаштовували акції протесту проти цих злочинів.

За даними різних відомств, у Росії від рук батьків гине від 10 до 30 тисяч дітей щороку. Ба більше, якщо вірити даним МВС Росії, у 2009 році стосовно неповнолітніх було здійснено 106 тисяч злочинів (цифра включає всі злочини, а не тільки вбивства), з них — батьками дітей було скоєно 4 тисячі. Хай навіть ці цифри завищені і таких злочинів у кілька разів менше, але я не знаю жодного випадку, щоб москвичі протестували біля будівлі МВС і офісу Астахова з вимогою реально захистити дітей.

Насправді, в російській історії останніх 99 років є величезна кількість фактів, коли злочини проти дітей були звичайними, — під час голоду і воєн вони гинули від дитячого алкоголізму та наркоманії. На межі розпаду СРСР в озброєних конфліктах, окрім дорослих, теж гинули діти — в Абхазії та в Карабаху, в Ходжали й Оші, у Таджикистані та в Україні. Я не пам’ятаю жодного випадку, щоб москвичі вийшли на Красну площу і вимагали припинити війни, у яких гинуть діти.

Люди черствіли всі ці 99 років, мовчали, коли більшовики довели країну до того, що Росією ходили мільйони безпритульних, у 30-х розстрілювали батьків, а дітей відправляли в дитячі будинки. Для дітей ворогів народу Сталін створив спеціальні дитбудинки, увів закон, за яким заарештовувати і судити можна було вже з 12-річного віку. 9 грудня 1937 року на Бутовському полігоні був розстріляний Міша Шамонін — за вкрадені ним два буханці хліба. У “Книзі Пам’яті жертв політичних репресій. Бутовський полігон” про Шамоніна написано: “В анкеті заарештованого йому додано два роки; як видно з подальших матеріалів справи, на день розстрілу йому було 13 років”. Радянські закони були “гуманними” — тих, кому не виповнилося 15 років, не можна було розстрілювати. Тому фальшували — додали два роки і розстріляли.

Те, що сталося в Москві, — жахливий злочин, незалежно від того, якої національності були вбивця і жертва. Звичайно, є логіка в тому, що влада не стала вітати публікації про цей злочин. Проте нема логіки в тому, що влада замовчує сотні й тисячі інших, у яких гинули діти. Зважаючи на коментарі у блогосфері, багато росіян тільки й чекали, щоби пишномовно поміркувати про “нещасну Росію” і “геноцид росіян”. Не можна бути тимчасово людинолюбним або випадково сердечним. Якщо росіяни люблять дітей і ненавидять злочинців, то варто озирнутися довкола і пошкодувати інші жертви. Так буде чесніше.

У “РОСІЙСЬКІЙ” КУЛЬТУРІ МАЛО ХТО ПОМИРАВ СВОЄЮ СМЕРТЮ

Побачив світлину співачки Віки Циґанової — всі груди обвішані медалями. У заслуженої артистки Республіки Тива офіційно їх п’ять, жодної державної. Однак на Вікіних грудях їх дванадцять. Розгледіти не вдається, але виглядає вона розкішно, як жіночий кобзон. Не лише Віка, а й багато артистів, заслужених чи народних, відомих і не дуже, люблять покрасуватися, начепивши свій “іконостас” із фальшивих та інших медалей, запроваджених пивничками імені вічних перемог над усіма. В історії Росії культурна інтелігенція завжди перебувала в зоні пильної уваги влади: кого пестили і наближали, кого — віддаляли, заарештовували і розстрілювали.

Віка співає з кінця 1980-х років, але медальна хвороба у неї з’явилася з приходом у Кремль Путіна. І репертуар почав змінюватися — від нікчемної попси “Русская водка” до державного патріотизму — “Офицеры России”. Там, де потрібна патріотичний надрив, викрик, там Віка і сотні інших улюбленців публіки впродовж останніх 30–40, а то й більше років. Коли Кремлю треба, то посилають важку артилерію — Кобзон, Лєщєнко, Бабкіна. Якщо захід середнього рівня, то достатньо Циґанової, Ґазманова і на доважок — “хірург” Залдостанов. Аби народ не забував “улюбленців”, телебачення показує їх щодня.

Російська культура зараз є величезною скринею з лахміттям, густо пересипаним нафталіном, від якого тхне за тисячу кілометрів. Народ звичний до лахміття, для нього “Beatles” і “Rolling Stones” років 40–50 тому були забороненим бажанням, яке пригнічували тими ж Кобзоном, Людмілою Зикіною, Муслімом Маґомаєвим, Едуардом Хілєм, Валєнтіною Толкуновою, Людмілою Сєнчіною, хором імені П’ятніцкого. Історія радянської культури плавно перейшла в новітню історію російської культури, для якої “День побєди” залишається гімном до сьогодні.

Російська культура — тільки частина суспільно-політичного життя останні 99 років, нарівні з журналістикою. Не було свободи слова — не було й культури. Тільки та, що відповідала ідеології “єдиної і керівної сили” — КПРС. Для підтримання моральності були “носики-курносики”, для виховання патріотизму — “і Лєнін такий молодий”. Як і в журналістиці — більшість про “досягнення рідної Комуністичної партії”, для підтримання самобутності — історії з Аґафією Ликовою і про розвиток радянської космонавтики. І, звичайно, багато — про “згубний вплив західної культури”.

Зараз у російській культурі й журналістиці відновлено все те, що було за радянських часів: у пресі лише добре про великого вождя Путіна і його дзеркальне відображення — Кадирова. У культурі — той самий пафос. Близькість до вождя і його партії дає “зелене світло” на добре оплачувані концерти, чергову медаль чи орден, звання і навіть членство в “Єдіной Росії”. А якщо ти член цієї партії, то місце в корпоративному концерті забезпечене, як і в численних профільних — на день механізатора, на день оператора машинного доїння, на день хіміка п’ятого покоління, на день пілотів сільського запилення.

Здається, Путін досяг досконалості — приручив діячів культури без жодного пострілу. За деяким винятком артисти ставали жертвами кримінальних розборок, а для тих, хто відмовлявся дружити з владою, з’являлися загони путінюґенда, які влаштовували обструкцію відступникам. Тому тих, хто спробував виступити проти війни в Україні, наприклад, зовсім небагато, буквально одиниці. Проти війни в Грузії взагалі ніхто не посмів “дзявкнути”. Усі пристосувалися, вони напевне пам’ятають, чим закінчувалися історії колег за останні 100 років. Чи навіть раніше. Аналогії абсолютно прямі й часто повторювані за своєю сутністю.

Фьодор Достоєвскій, якого знають у всьому світі, його книги перекладені десятками мов мільйонними накладами, був засуджений 13 листопада 1849 року Військово-судовою комісією і отримав вирок — позбавлення всіх майнових прав і “страту розстрілом” — за читання та “за недонесення про розповсюдження злочинного про релігію і уряд листа літератора Бєлінского”. Вирок пізніше замінили чотирирічною каторгою. Проте щоразу, коли іноземці роблять приємне і згадують про улюбленого письменника, мало який росіянин знає про те, що Достоєвскій, по суті, був дисидентом або принаймні ізгоєм влади.

Інший згадуваний геній російської літератури — Лєв Толстой був забутий усіма після того, як церква в 1901 році відлучила письменника. Це не була анафема, але церква була правлячою й очолював її цар-самодержець. Визначення і послання Святійшого Правлячого Синоду про графа Льва Толстого від 20–22 лютого 1901 року, в якому офіційно сповіщалося, що “граф Лєв Толстой більше не є членом Православної церкви, оскільки його (публічно висловлювані) переконання несумісні з таким членством”.

Толстой так і не примирився з правлячою церквою, і в 1910 році начальник Петербурзького охоронного відділення полковник фон Коттен докладав міністрові внутрішніх справ Російської імперії: “На додаток до донесень від 8 сього листопада доповідаю Вашому Високопреосвященству зведення про заворушення студентської молоді, що відбувалися 9 сього листопада з нагоди дня поховання померлого Л. Толстого. О 12 годині дня у Вірменській церкві відправили панахиду за покійним Л. Толстим, на якій були присутні близько 200 осіб, які молилися, переважно вірмен, і незначна частина студентської молоді. Вірменське духівництво повторно провело панахиду, до кінця якої церква вже не могла вмістити всіх, хто молився, значна частина їх стояла на паперті і у дворі Вірменської церкви. Після завершення панахиди всі, хто перебували на паперті і в церковному дворі, проспівали «Вічна пам’ять»...”

Складіть список великих російських письменників і зазначте причину смерті чи причину еміграції, і ви зрозумієте, що говорити про велич і знати ціну цієї величі — абсолютно різні речі. Додайте Рахманінова, Буніна і Шаляпіна, які померли в еміграції, як і сотні інших, менш відомих, але тих, що стали знаменитими на новій батьківщині. Як і зараз емігрантами стали Андрєй Макарєвіч, Віталій Манскій, Боріс Акунін, Артемій Троіцкій, Алєксєй Сєрєбряков. Усі вони говорять одне й те саме: “Все, я більше брехати не можу”. А є ще “м’яка” еміграція — ті, для кого працювати в іншій країні, не розриваючи зв’язку з Росією, зручно, бодай задля збереження себе. Тому Євґєній Кісєльов, Владімір Фєдорін і Айдер Муждабаєв живуть і працюють в Україні. І вони — тільки “видима” частина нової російської еміграції в країні, з якою воює Росія. Навряд чи знайдеться статистика емігрантів, які б метою свого переїзду зазначили, як Артемій Троіцкій, — “не можу більше брехати”.

Про попередню інтелігенцію писав Варлам Шаламов у колимському оповіданні “У стремени”: “Вчені, інженери і письменники, інтелігенти, які потрапили на ланцюг, готові плазувати перед будь-яким напівграмотним дурнем”. За радянських часів була й інша категорія жертв радянського свавілля — діти. Крім, звісно, тих улюбленців публіки, які самі пройшли табори, як Ґеоргій Жжонов або Лідія Русланова. Довгий список тих, чиї батьки були репресовані, — Майя Плісєцкая, Олєг Янковскій, Ґаліна Вішньовская, Ельдар Рязанов, Булат Окуджава, Васілій Шукшин, Міхаіл Казаков, Алла Дємідова, Юрій Візбор, Чинґіз Айтматов, Віктор Астафьєв, Владімір Войновіч.

Коли Віка Циґанова або Лєв Лєщєнко вчергове вийдуть на публіку в своїх “іконостасах”, по-перше, не вірте — це брязкальця, просто залізяччя. По-друге, пам’ятайте, що любов публіки оцінюється не кількістю звань і медальок, а талантом і чесністю. А буде можливість, просто нагадайте їм про те, за що були розстріляні їхні колеги. І що любов до влади, тим паче такої потворної, лише тимчасова, потім у нормальних людей має настати каяття.

КОРИТО РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Мабуть, тільки найледачіший експерт зараз не пише про те, що станеться з Росією, коли ціна за нафту впаде до 20 і навіть 15 доларів. І коли російська економіка не зможе себе забезпечувати необхідним — ні продуктами харчування, ні ширвжитком, ні технікою, настане загальне “благо” і, можливо, “демократія”. Очільником Росії буде новий президент, найімовірніше, молодий — 40–50 років, усміхнений, відкритий. А населення почне вчитися, закінчувати ґарварди й оксфорди. І перестануть красти, а почнуть самі конструювати літаки й автомобілі. Загалом, настане, нарешті, казка.

Із казки і почнемо. 14 жовтня 1833 року Алєксандр Пушкін написав “Казку про рибалку і рибку”. Судячи з дати, написав він її за один день. Щоправда, в оригіналі казка називається “Vom Fischer und seiner Frau” й опублікували її брати Якоб і Вільгельм Ґрімм за 20 років до створення російської версії. Не в цьому головне, німецьке походження казки додає пікантності нашій історії. Сюжет усім відомий: “Жив старий зі своєю старою. Біля синього моря. Вони жили у старій землянці”. Потім спіймана старим золота рибка запропонувала замість свободи всі блага, але добрий російський старий відповідав відмовою. Поки щиросердно не розповів старій. Та почала перелічувати вимоги. Щоб було зрозуміло сучасному читачеві, виглядало це приблизно так — спочатку нову квартиру, потім джакузі, потім іномарку, а в кінці взагалі заявила, що хоче жити у Кремлі, і щоб золота рибка являлася до неї чи у вигляді Романа Абрамовича, чи засмаженою на сковорідці. Золота рибка розгнівалася і... фінал ви знаєте — стара знову сидить поряд зі своєю халупкою біля розбитого корита. Корито — теж дуже добрий символ, схоже на інше слово — “ґазпром”. І рибка, до речі, в німецькому оригіналі зовсім не золота, вона була звичайною камбалою.

Загалом у російській історії останніх століть символіки було через край. Поважали і шанували Івана Ґрозного та забували про вирізане ним населення Великого Новгорода в 1570 році. Захоплювалися подвигом 28-ми панфіловців і не читали висновку генпрокуратури СРСР про те, що це міф, казка. У ніч проти 2000 року почали складати ще один міф — про “Велику Росію”, що збирає “російські землі”. Казкар був невеликого зросту, блідий, розгублений і, здавалося, трохи наївний. Після 20-річного безгрошів’я 80–90-х років “золота рибка” успіху подарувала Путіну ціну за барель нафти по 27.50$, а потім щороку ціна зростала. Путін — не казковий старий, той усе-таки був чесним і добрим, Путін виявився старою, якій хотілося більшого.

Якщо наслідувати інакомовлення, то Путін захотів бути володарем світу, спершу в тих розмірах, що були за більшовиків, тобто як СРСР. Він так і сказав, СНД — “зона геополітичних інтересів”. Літні люди знають, що коли в Кремлі промовляють ці слова, то бути черговій війні. У 1917 році непротверезілі солдати й матроси ще розмахували гаслами “Міру — мір”, а Лєнін уже був готовий до важкої і кровопролитної війни. Гляньте на архівні світлини часів Сталіна — там ви побачите сотні й тисячі гасел про мир, і порахуйте, скільки воював генералісимус із незакінченою освітою. Якраз перед війною в Афганістані й участю радянських військ у десятках військових конфліктів по всьому світу з подачі Брєжнєва найпопулярнішим гаслом було “СРСР — оплот миру”. Щось психіатричне простежувалося у поведінці радянської ідеології — постійно говорити про мир і постійно воювати.

Путін теж почав своє кремлівське життя з війни — спочатку в Дагестані й Ічкерії, потім у Грузії, тепер в Україні та в Сирії. Плювати він хотів на міжнародні договори і зобов’язання, він захотів стати “володаркою морською”. Посилав війська і брехав, убивав людей і брехав, його ловили на брехні, і він знову брехав. У німецькому оригіналі казки зла і тупа неосвічена стара, врешті-решт, захотіла стати Папою Римським. У переказі Пушкіна старій хотілося не лише володіти морями й океанами, а й, як це є у російських традиціях, просто принизити золоту рибку, зробивши її офіціантом і прислугою “на побігеньках”. Неначе Алєксандр Сєргєєвіч знав, що буде Путін, і списав образ із нього.

Оскільки Путін жив у НДР, то зрозуміло, чому йому подобається німецький варіант — очолити церкву. І очолив. Не підозрюючи, що золота рибка у творі Пушкіна була такою, що зналася і непогано розумілася у фінансовому становищі старої, тобто Путіна. Помстилася вона сповна — нафта знецінилася, продукти здорожчали, старій замість уже звичного джакузі повернули діряве корито. Тепер сидить вона на березі моря-окіяну і не знає, що їй робити.

Як писав Пушкін у фіналі іншого твору, “Казці про золотого півника”, “сказка ложь, да в ней намек — добрым молодцам урок”. Інакомовлення часто ліпше сприймається, ніж статистика, публікація результатів виконаної роботи, ніж звичайні умовляння. Путін спробував увійти вдруге в одну і ту саму річку, не розуміючи значення фрази, сказаної стародавнім греком Гераклітом, який жив за дві з половиною тисячі років до Путіна. Путіну слідом за Пєтром I і Лєніним захотілося стати імператором. Домовляннями, за гроші, війною — зла стара збирала “російські землі”.

Казки — універсальний жанр, який дозволяє розмірковувати про те, що часто заборонене. Путіну вже тисячу разів натякали на те, що з ним станеться, якщо він вимагатиме для себе все більше і більше благ — і нове джакузі, і палаци, і княжі регалії. І чим це закінчиться, якщо нахабство досягне межі. Тепер у світі з’явилося найбільше корито, площею одна шоста частина земної суші. І діряве від численних нафтових і газових свердловин, здебільшого вже нікому не потрібних.

Російські казки, як і в багатьох інших народів, запозичені — частково з європейської міфології, частково — зі східної. Існують свої національні герої — Ємєля чи Ілья Муромєц. Обидва лежали на печі — один постійно, другий “рівно тридцять і три роки”. Баба Яга за походженням із Монголії, Золотий Півник — із Німеччини, звідти й Червона Шапочка. Як у сучасній Росії, якщо не читати книжок сучасних “істориків”, усе від усіх потрохи:

- не було б візантійців Кирила і Мефодія, не було б “російської писемності”;

- не було б Київської Русі, не було б Росії;

- не було б нідерландців, не було б “російського флоту”;

- не було б французів, не було б “російського балету”;

- не було б італійців, не було б “російської опери” і Кремля;

- не було б персів, не було б “російської медицини”;

- не було б арабів, не було б “російської математики”;

- не було б німців, не було б “російського автомата Калашнікова”;

- не було б поляків, не було б “російської горілки”;

- не було б японців, не було б “російської мотрійки”;

- не було б тюрків, не було б “російської балалайки”;

- урешті-решт, не було б монголів, не було б “російського мату”.

Список може продовжити будь-хто, хто розуміє, що світ величезний і різноманітний. Той, хто намагається вивищуватися над іншими, у результаті залишається на березі моря біля дірявого корита. Корита Російської імперії.

“ТАКУ КРАЇНУ ПРО...”

Практично щодня стикаюся з віртуальними “ватниками”. Хтось із них напевне “виконує обов’язок”, а хтось — “так думає”. Гадаю, що других більше. По-перше, у держави немає стільки грошей, аби оплатити творчість в інтернеті 86-ти відсоткам населення. По-друге, 86% — це якраз ті, хто народився в СРСР, там вихований і безмежно любить “радянський порядок”: щоб була “сильна рука”, щоб увесь світ боявся, а вони їздитимуть по Європі та під вигуки “ніжній-таґіл” підсилюватимуть враження у ніжних французів і голландців.

Найбільша проблема у нашій віртуальній війні — це небажання сприймати чужі аргументи. Коли ж починаєш їх шукати, знаходиш і починаєш переповідати, то на думку спадає жахливе. Ну як пояснити “ватникові”, що радянські, а зараз російські проблеми — через неефективну економіку: тоді — планова, тепер — олігархічна, корупційна. Що політика завжди пов’язана з економікою: нема виборів — нема конкуренції, нема конкуренції — буде авторитаризм, авторитаризм за відсутності свободи слова — диктатура, диктатура не спроможна розвивати економіку. Здається, Росія вже підійшла до цієї межі, коли диктатор не здатний ні на що — ані контролювати країну, тільки за допомогою репресій, ані відновлювати бодай видимість економіки. Тільки — слова, слова, слова. Санкції показали, що в Росії економіка — як доміно: штовхнув санкціями електронну промисловість чи важке машинобудування — решта посипалося само собою.

Віртуальні “ватники” зараз залишені без уваги. Ольґінскі ще відпрацьовують зарплати, але й у них закінчуються “аргументи” — фейки вже не мають такого впливу, як рік тому, а схлипування типу “яку країну про...ли” вже нікого не надихає на ідеологічні подвиги. Зрозуміло, “ватники”-дописувачі, — це особлива категорія “просунутих”, у них є комп’ютери, вони можуть користуватися інтернетом. Це дивний тип людей, які можуть назвати усі до одної марки “мерседеса” або “фольксваґена”, але не знають, скільки марок автомобілів випускав АЗЛК. Дивний обмежений патріотизм. Вони чомусь цілком серйозно вважають, що весь світ має для них виробляти літаки, автомобілі, холодильники, комп’ютери та інше, а вони за це мають повне право паплюжити “пендосів”. І продовжувати вихвалятися міфічними досягненнями.

Запитайте “ватника”, чому 17 вересня 1932 року “за особливо видатну роботу на ДніпроГЕСі” шість американських консультантів — Франк Фейфер, Чарльз Джон Томсон, Вільгельм Меффі, Гью Купер, Фрідріх Вінтер, Ґеорґ Біндер, очолюваних шеф-консультантом Купером та інженером “General Electric” Томсоном, було нагороджено орденами Трудового Червоного Прапора? Чому проект будівництва Маґнітоґорского металургійного комбінату був збільшеною копією американського заводу United Steel Company в Ґері, штат Індіана? А постачальниками і підрядниками Маґнітки була американська компанія Clearing Mach Corp., яка спроектувала і забезпечила основними конструктивними частинами, включаючи 8 найбільших печей; німецькі фахівці з AEG монтували центральну електростанцію, вони ж надали найпотужнішу на ті часи 50-мегаватну турбіну з генератором. Загалом на будівництві Маґнітки працювало понад 800 іноземних фахівців і робітників із США, Німеччини, Англії, Італії та Австрії. Більшість з організаторів проектування і будівництва в 30-х роках були арештовані й розстріляні.

Американські фахівці спроектували і створили Ніжеґородський автозавод, розвинули хімічну, авіаційну, електротехнічну промисловість, військово-промисловий комплекс. Окрім створення нових галузей, треба було швидко модернізувати чимало старих підприємств і освоїти швидкісні прийоми проектування і будівництва гігантських об’єктів — Московський автозавод, Сталінґрадський, Харківський, Чєлябінский тракторні заводи, Кузнєцкбуд, Маґнітобуд, Уралмашзавод, Запоріжсталь.

Ось це “ватники” намагаються замовчувати — у них нема контраргументів. Звичайно, можуть щось промимрити про те, що “але ж їм платили”. Звісно, платили, без цього вони б і не поїхали в Радянський Союз будувати “соціалізм”. Або як там ще називається ця химера, складена з відвертої брехні, вишуканої неправди і дезінформації. Захід власними руками і мізками створював промисловість СРСР з однієї простої причини — ліпше мати розвиненого сусіда, ніж злиденну країну з великою кількістю голодного й неосвіченого населення. Захід будував, а у відповідь отримував погрози і лайку. Від 6 до 10 тисяч американців на початку 30-х років переїхали в Радянський Союз, щоб піднімати “будівництво перших п’ятирічок”. У період з 1929 по 1936 роки СРСР витратив близько 40 мільйонів доларів на закупівлю американських технологій, розповідає британський дослідник Тім Цуліадіс, автор книги “Кинутий: американська трагедія в сталінській Росії” (The Forsaken: An American Tragedy in Stalin’s Russia).

Американці відчули на собі всі принади радянського життя. Тім Цуліадіс розповідав: “Солодке життя американців у СРСР стало стрімко й нез’ясовно змінюватися із середини 30-х років: молодь почали забирати в 37-му. Більшість розстрілювали відразу після арешту, причому разом з батьками, які привезли їх у Радянський Союз. Синів допитували і били на очах у батьків, а інколи і матерів. Розстрілювати везли в Бутово, за 30 кілометрів на південь від Москви. Бейсболіста Артура Аболіна розстріляли разом із молодшим братом Карлом і з батьком Джеймсом. Мати померла в таборі. Не чіпали тільки сестру-школярку. Забирали і відомих людей. Парашутиста Віктора Ґєрмана, недавнього героя, якого прозвали “Ліндберґ Росії”, схопили на вулиці в місті Ґорькій (названому радянським Детройтом) і доставили в управління НКВС — як і інших арештованих американців — на тій самій “моделі А, яку вони збирали”. У 1951 році Державний департамент склав звіт про дві тисячі американців, зниклих у Радянському Союзі. За даними Цуліадіса, “один архів зберігає документ 50-х років про 2836 зеків-американців тільки в таборах Республіки Комі”.

Спробуйте “ватникові” розповісти цю хоча б невелику частину історії радянської “індустріалізації” і вислухайте відповідь. “Ватник” — це особливий тип людей, який запрограмований тільки на заперечення неприємного і радянську пропаганду. “Ватник” не обов’язково мешканець пострадянського простору, як тип він зараз є практично скрізь, куди його закидало бажання жити ліпше — краще одягатися і харчуватися, їздити бодай на недорогій, але якісній автівці. Однак він усе одно любить Радянський Союз, із якого втік, і ненавидить американців, німців чи французів, які його оточують. Він — “русскій”, був ним завжди і буде — “русскій” Шмідт, “русскій” Ройтман чи “русскій” Паскевіч.

Для соціальної служби, що надає допомогу, він, звісно, етнічний німець, єврей чи поляк, а в душі — “русскій”, тобто радянський. Як на Брайтон-Біч “русскіє”, які живуть там, ідуть в International Food, купують сервелат, хамон, камамбер і пляшку “Chateau Cheval Blanc” і збираються святкувати 7 листопада. Коли вип’ють, плачуть — “яку країну про...ли”. Вже 25 років ридають, роз’їжджають по всьому світові, скуповують житло — добротне і не дуже, катаються на автах, які за радянських часів їм і наснитися не могли, і продовжують ридати.

Уявіть собі Японську РСР — черги за кімоно, саке і суші, брудні пивниці із запльованою підлогою на Омотесандо, парк культури і відпочинку ім. Лєніна в Саппоро з іржавими гойдалками, колгосп ордена Лєніна “Червоний самурай”, гасла — “Праця прикрашає кожного японця”, “Рол — це коштовність — його бережи, рол до обіду в міру бери”. А на вулицях Токіо раз у раз чути образи на адресу національних меншин, зокрема айнів: “Вы, бело...пые”.

ЗУСТРІЧ ПРИ ХОСЕ МАРТІ. НАВІЩО РПЦ ПРОПАГАНДА?

Повідомлення російських агентств 12 лютого 2016 року були схожі на зведення з фронту — щохвилини вони повідомляли: ось Патріарх Кірілл їде в аеропорт, ось — митрополити з архімандритами, які проводжають його, махають руками, ось — Патріарх сідає у величезний літак ИЛ-86 державного авіа-підприємства “Россия”, ось — він прилетів в аеропорт імені Хосе Марті і його зустрічає очільник кубинських комуністів Рауль Кастро. І так далі. Було відчуття, що від зустрічі Владіміра Ґундяєва з Хорхе Маріо Берґольо залежить мир і добробут Владіміра Владіміровича. І самого Патріарха Кірілла, який ще кілька років тому називав католиків “єретиками” і стверджував, що “існує тільки одна церква — єдина свята соборна й апостольна, що нині є втіленою у православ’я”. Що трапилося?

А нічого особливого і не трапилося. Пропаганда стверджує, що зустріч давно готувалася, але відбулася чомусь у Гавані, столиці комуністичної країни, під час пересадки Папи Римського з рейсу BV1740 з Риму в Гавану на рейс AM454 — з Гавани в Мехіко. Рейси — звичайні, без державної охорони й ажіотажу, до якого давно звикли в РПЦ. Папа летів на давно заплановану зустріч із мексиканською паствою, але тут надійшло прохання з Москви — треба зустрітися. Зустрілися в аеропорту Гавани, на дві години, підписавши погоджувальний текст декларації. Як гордо повідомляла російська пропаганда, гаванський аеропорт було закрито на час зустрічі, жоден літак не злітав і не сідав. Навряд чи це було рішення Ватикану, але це було.

Багато коментаторів серед “ватників”, як за командою почали хвалити Патріарха і писати про якесь досягнення, саму Декларацію не читали, а якщо і переглядали, то побачили тільки те, що їм хотілося. “Ватники” насилу собі уявляють реалізацію Декларації, але, напевно, вважають, що “русскій мір” переміг ненависних католиків. Що тепер Папа Франциск буде змушений поїхати до Обами, копнути ногою двері в його кабінет і з порогу вимагати: “Барак, ти тепер зобов’язаний любити Рассєюшку”. Зустріч у гаванському аеропорту насправді була закритою, але “ватники” точно знають, що Папа стояв навколішках і благав про помилування.

Звичайно, насправді все інакше: одна річ — пропаганда, брехлива й безбожна, інша — реальні події. Насправді, спроба зблизитися з Ватиканом була зроблена Путіним у червні 2015 року, коли під час візиту в Італію була запланована зустріч із Папою Франциском. Путін, як завжди, на неї запізнився, цього разу на 1 годину і 10 хвилин, і зустріч була доволі скутою, якщо не сказати — сухою. У звіті Ватикану за підсумками візиту Путіна нема слова “cordial” (сердечний, привітний), яке вживають майже у всіх повідомленнях про зустрічі Папи з кимось зі світових лідерів. Папа Франциск подарував Путіну медаль із зображенням ангела-миротворця. “Ця медаль, що була створена художником минулого століття, зображує ангела, який приносить і мир, і справедливість, і солідарність, і захищає. А також цей текст, у якому є роздуми про те, що Євангеліє нам приносить світло у життя, і радість, і там є геополітичні роздуми і про нас, і про наше життя”, — сказав він.

Чи допоміг Путіну дарунок Папи Римського? Зважаючи на події — ніскільки. І тоді Путін вирішив відправити до Папи свого ідеологічного соратника — Патріарха Кірілла. Як би не сварилися ієрархи РПЦ і скільки б не називали католиків “єретиками”, уникнути цифр вони не можуть. Станом на 2013 у світі налічувалося 1,254 млрд католиків, послідовників РПЦ набагато менше, навіть якщо вважати вірними парафіянами 100–120 мільйонів потенційних мешканців Росії і пострадянського простору. Статистика МВС показує, що кількість парафіян, які поспішають у храми на Різдво чи Великдень, набагато менша. Можна скільки завгодно говорити про єресь, але пояснити християнам інших конфесій, чому в Росії пишуть ікони з образом Сталіна, а на комуністичних прапорах зображено Ісуса, неможливо. Як і геть потворно виглядають на численних світлинах священики РПЦ, які бравують з автоматами, кулеметами і гранатометами в руках.

Російська пропаганда писала про унікальність зустрічі, що, мовляв, це була перша зустріч православного Патріарха з очільником католицької церкви. Брехня, таких зустрічей було кілька десятків, якщо все-таки мати на увазі православну церкву, а не РПЦ. Із Російською православною церквою у Ватикану справді давні складні взаємини, особливо після церковної реформи Пєтра I і перетворення РПЦ у політичний та ідеологічний орган влади. Так було за комуністів, так стало і за Путіна. І Ґундяєв зустрічається з Папою Римським не вперше — на посаді голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату митрополит Смоленский і Калінінґрадський Кірілл зустрічався з Папою Римським Бенедиктом XV у Ватикані 7 грудня 2007 року. Кірілл поцілував руку Папі Римському, сказав у інтерв’ю, що “ми вважаємо також корисною нашу тіснішу співпрацю у царині діалогу між релігіями”. А через кілька років знову сказав, що “існує тільки одна церква — єдина свята соборна й апостольна, що сьогодні є православ’ям”. Як Путін — за кордоном говорить про демократію, у Росії — про “русскій мір” і ворогів, які хочуть знищити.

Можливо, що Патріарх Кірілл намагається надолужити згаяне і дошкулити Вселенському Патріархові Варфоломію, з яким РПЦ давно веде “холодну війну”. 30 листопада 2014 року після Божественної літургії в Георгіївському храмі на Фанарі з нагоди дня пам’яті св. апостола Андрія Первозваного Папа Римський Франциск і Патріарх Константинопольський Варфоломій I вийшли на балкон Патріаршої резиденції і благословили вірних, які зібралися на вулиці. Папа Франциск виклав благословення латиною, Патріарх Варфоломій — грецькою мовою. Потім Папа і Патріарх пройшли до Тронної зали, де підписали спільну заяву. Насправді історія взаємин Ватикану і Православної церкви багатша, починаючи з 536 року, коли Папа Римський Агапіт із п’ятьма єпископами приїхав до Константинополя з дипломатичною місією від отсготського короля Італії Теодехада. Папа Віґілій був у Константинополі в 547 році, Папа Костянтин — у 711 році, Патріарх Константинопольський Йосип відвідав Італію у 1438–1439 роках.

За останні 50 років ці взаємини бурхливо розвивалися, здійснювалися взаємні візити Вселенського Патріарха і Папи Римського до стамбульскої резиденції Вселенського Патріарха у Фанар і до Ватикану. Найважливіша зустріч відбулася за ініціативою Вселенського Патріарха Афінаґора у січні 1964 року — з Папою Римським Павлом VI у Єрусалимі, це перша зустріч предстоятелів Православної і Римо-католицької церков із 1439 року, після чого були скасовані взаємні анафеми, що існували з 1054 року. Із цього приводу було ухвалено спільну декларацію, в якій є такий абзац: “Папа Павло VI і Патріарх Афінаґор I зі своїм Синодом усвідомлюють, що цей жест справедливості і взаємного прощення недостатній, аби покласти край розбіжностям, як давнім, так і недавнім, таким, що все ще залишаються між Римо-католицькою церквою і Православною церквою, і які будуть здолані дією Духа Святого завдяки очищенню сердець наших, завдяки розкаянню в історичних помилках і діяльній волі до досягнення розуміння і спільного вияву апостольської віри та її вимог”.

У РПЦ є давній комплекс — вона не лідирує, хоча, якщо враховувати снобізм правителів Росії, вона має бути найголовнішою на планеті. Насправді, в обліковій ієрархії православних церков РПЦ у п’ятому рядку після Константинопольської, Александрійської, Антіохійської і Єрусалимської. Константинопольська православна церква за Православними канонами є матір’ю всіх перелічених Православних церков, а її Первоієрарх — Патріарх Варфоломій — називається Вселенським Патріархом. До речі, до більшовицького перевороту РПЦ називалася інакше — Православна кафолічна греко-російська церква, до 1448 року вона належала Київській метрополії Константинопольського патріархату.

Після розпаду СРСР очільники Ватикану відвідували країни переважно з православним населенням — Румунію, Україну. 8 листопада 1999 року Папа Римський Іван Павло II відвідав Грузію, і його приймав Патріарх Грузинської православної церкви Іліа II. Про це, як і справжню історію взаємин Ватикану з православ’ям, росіяни не дізнаються, якщо, звичайно, не полінуються шукати інформацію. РПЦ про це не говоритиме, російська пропаганда — само собою. Навпаки, пропаганда після гаванської зустрічі взялася за нову кампанію брехні. Ліберальні ЗМІ, наприклад, телеканал “Дождь” подають новини — “Як у Мюнхені ділили Сирію, на Кубі — Україну”. Хто ділив, з чого вони взяли? Головний пропагандистський канал НТВ не зміг обійтися без чергової брехні, випустивши репортаж під назвою “Україна мало не зірвала зустріч Патріарха Кірілла і Папи Римського”. Ви вважаєте, що РПЦ зробить заяву і висловить обурення? Сумніваюся, оскільки РПЦ — частина державної машини, частина ідеології і пропаганди, а навіщо Патріархові Кіріллу знадобилася зустріч із Папою Римським — зовсім незрозуміло. Найімовірніше, з примхи Путіна.

НАВІЩО ПУТІНУ ПАРТІЯ РАДЯНСЬКИХ НІМЦІВ?

1 лютого 2016 року в Сімферополі Дмітрій Рємпєль, представлений як лідер Німецької партії переселенців і мігрантів “Єдність” (EINHEIT), заявив: “За нашими оцінками, до 500 тис. осіб виявляють зацікавленість і готові виїхати на територію Російської Федерації. Ця цифра приблизна, бо точних статистичних даних нема”. Він додав, що для цього потрібна спеціальна програма — видача без тяганини посвідки на проживання, отримання медичного страхування. Якщо будуть виконані ці умови, то “кількість людей можна буде зіставити з тими цифрами, які ми озвучили”, — зазначив Рємпєль. Причиною він назвав “непросту ситуацію в самій Німеччині, насамперед пов’язану з напливом біженців”.

Щось мене зачепило — Рємпєль, біженці, Кьольн, “зґвалтування німкень”, знову біженці, “зґвалтування” 13-річної Лізи, нескінченні інтерв’ю Рємпєля, його звернення до канцлера Меркель, прохання про зміну в Указі “Про невідкладні заходи щодо реабілітації російських німців”, моментальна реакція Путіна і підписання змін в Указі, де замінено слова про “відновлення державності” на слова про “соціально-економічний і етнокультурний розвиток російських німців”. Тобто слово “економічний” тепер ключове, а “етнокультурний розвиток” незрозуміло що має на увазі — чи то німецький, чи то російський. Рємпєль звернувся до Меркель, а відреагував Путін, уже наступного дня. Враховуючи давні традиції російської бюрократії і жахливу непунктуальність Путіна, оперативність дивна. Так усе збіглося — і “напади” на біженців, і дівчинка Ліза, і поправки до Указу. Найголовніше — вчасно з’явився Дмітрій Рємпєль, до цього — голова культурно-спортивного об’єднання “Атлант”.

Повна назва партії: Aussiedler und Migranten Partei Deutschland — EINHEIT, тобто: Німецька партія переселенців і мігрантів — “Єдність”. У мене багато друзів серед радянських німців, чимало з них зберігали в собі німецьку ідентичність у радянські важкі часи. Їхні предки здебільшого жили в Поволжі до депортації 1941 року, а потім були депортовані і, “як і весь радянський народ”, жили хто в бараках, хто в сараях. У 80-х роках я їздив на південь Таджикистану, де у Вахському районі жили німці-поселенці, щоб разом із ними порадіти Різдву. Як і в німецьких містах Грузії — Марієнфельд, Ной-Тіфліс, Алєксандердорф, Петерсдорф, Елізабетталь, Катаріненфельд, Найдорф і Ґнаденберґер, вони намагалися зберігати мову і культуру. Радянська влада перейменувала міста, заборонила німецькі школи, перетворюючи радянських німців, які жили в Російській імперії з 1771 року, в радянських людей. Багато з них, що виросли в п’ятому-шостому поколіннях будівників комунізму, такими і виїхали до Німеччини. Туди виїжджали “на батьківщину предків” за мовою і культурою, багато — за легким життям. Поки навесні 2013 року в Кьольні нікому не відомий Дмітрій Рємпєль не заснував партію зі “совків”. Без Путіна, судячи з усього, тут не обійшлося.

У моєму дитинстві в таджицькому Лєнінабаді по сусідству жила сім’я поволзьких німців — Роза і Карл, двоє їхніх маленьких синів — Сашко й Артур. Їхніх батьків виселили в 41-му з Енгельса, спочатку відправили на Урал, потім до Таджикистану — будувати первісток атомної індустрії у Чкаловску. Маленькими Сашко й Артур часто грали з хлопчаками у “війну”, а Карл за ними наглядав з балкона, не заважав. Одного дня почув, як Артур ішов в атаку зі словами — “бий німців”. Карл не міг заспокоїтися кілька днів. Років через шість вони виїхали до Німеччини: Карл невдовзі захворів і помер. Роза досі шле посилки друзям у Таджикистан. Одного дня я її запитав телефоном — чи не хоче повернутися? Роза мовчала кілька хвилин, зітхала, потім відповіла — у тій країні було дитинство, але знущань я більше не переживу.

Я не ставив за мету проводити журналістське розслідування, але ланцюг збігів здався забавним. І я спробував дізнатися, хто такий Дмітрій Рємпєль. Спершу зібрав цікаві цитати.

“Ми усвідомлюємо, що, лише ввійшовши до владних структур й отримавши депутатські мандати, матимемо трибуну, де зможемо озвучувати наші проблеми, координувати наші дії і вносити законодавчі пропозиції. А кінцева мета — Бундестаґ. При цьому ми не кажемо про якесь далеке майбутнє, а ставимо чіткі реальні терміни”.

“Берлін не афішує збитків, завданих економіці антиросійськими санкціями, при цьому величезна кількість німецьких фірм вимушені були визнати себе банкрутами через політику санкцій Німеччини. Німецький бізнес активно і з великим інтересом стежить за тим, що відбувається у Криму. На жаль, не всі можуть або хочуть приїхати сюди з різних причин, зокрема і через те, що вставляють палиці в колеса або люди можуть втратити якісь свої контракти”.

“Моя думка, що, незважачи на те, що приїхали російські німці, багато корінних німців усе ще пам’ятають війну і, напевно, ставляться тут до нас як до росіян. Не розрізняючи тих, хто приїхав по єврейській лінії, а хто по німецькій — для них ми всі росіяни... ми активно працюємо і з іншими групами населення, які більше тяжіють за своїми вподобаннями до Росії або якось пов’язані з колишнім СРСР. Були дзвінки з підтримкою, і деякі літні люди навіть зі сльозами на очах нам кажуть: «Ми не думали, що коли-небудь діждемося, що тут у нас буде партія, за яку можна буде голосувати, куди можна буде звернутися, говорити російською мовою, і щоб тебе зрозуміли і підказали щось»”.

Дуже цікава комунікаційна активність партії. В акаунті “ВКонтакте” публікуються короткі звіти про поїздки Дмітрія Рємпєля і його правої руки Алєксандра Штайнле Німеччиною, про зустрічі з населенням, доволі схожі на звіти радянського стилю. Там само публікуються новини, чомусь зі стрічок державних російських агентств, багато світлин про “поганих емігрантів” із мусульманських країн, багато карикатур на Меркель. 2 грудня 2015 року Дмітрій Рємпєль розміщує світлину, на якій він з італійським комуністом Джульєтто К’єза, активним шанувальником Путіна. Вся стрічка, як і її дзеркало в “Одноклассниках”, є набором штампів, якими користуються російські представники “русского міра”. Ще смішніше стає, коли розумієш, що це роблять німці, які втекли з СРСР або Росії. Радянські біженці проти сучасних біженців — таке спасти на думку може тільки чекістам. Цікава і прихильність до Рємпєля з боку прокремлівських сайтів.

Якщо ви спробуєте зайти на сайт партії, то без авторизації це буде неможливо. Дивна “відвертість” об’єднання людей, які прагнуть жити ліпше і в демократії. Щоправда, у випадково знайденій програмі партії цілі описані доволі дивно: наприклад, “Основна мета партії — зробити свій внесок у загальногромадянський діалог з урядом, а також у політичне й соціальне життя суспільства, з турботою про майбутнє країни та її перспективи розвитку. Ми прагнемо відкрити для російськомовних земляків та інших іммігрантів реальну можливість рівноправної участі у всіх галузях суспільного й політичного життя Німеччини”.

Конституція Німеччини надає всі права без винятку, зокрема і фольксдойче, а щоб інтегруватися повністю — і в політиці, і в економіці, то без мови ніяк. У цьому разі застосовується надійна путінська зброя — “російська мова”, яку висувають як політичний інструмент. Чи означає це, що найближчим часом партія “совків” вимагатиме вести засідання Бундестагу російською мовою? І що таке “створення потужного об’єднання російськомовного бізнесу Німеччини, що згрупує в собі всі важливі фірми і підприємства земляків, а в перспективі й інших мігрантських співтовариств”? Міністерство економіки та енергетики Німеччини зобов’язане мати “російський департамент”? Чи міністр повинен найняти російськомовну секретарку?

Плани на найближче майбутнє у партії “совків” путінські — участь у виборах дев’яти земель, вибори до Бундестаґу у 2017 році з обіцянкою отримати 15 місць, вибори до Європарламенту в 2019 році і здобути 10 місць. Довести кількість членів партії — до 120 тисяч. Останній пункт програми абсолютно безглуздий: “Залучення на свій бік основної маси мігрантів, які проживають у Німеччині, і посилення впливу на процеси, що відбуваються всередині громад”. Зрозуміло, що за німецькими законами партія “совків” побоялася уточнити, які саме емігранти маються на увазі, але не приховує, що вони протистоять біженцям із Сирії. Точніше, вони не приховують цього, — тільки емігрантам із Сирії, цілеспрямоване протистояння їм і боротьба з ними.

Звідки ростуть вуха у партії “совків” ніби і так зрозуміло — за висловлюваннями, публікаціями, численними світлинами прибічників і шанувальників. Виявилося, що історія ідеї створити партію давніша — з 2007 року, коли Путін, перед тим як піти на відпочинок — на посаду прем’єр-міністра, проголосив побудову “русского міра”, щоб повернутися через чотири роки президентом і вождем. У газеті “Голос Батьківщини” (газета видається з 1955 року під контролем КПРС і КДБ) в липні 2007 року було опубліковано інтерв’ю з Євгенією і Дмітрієм Рємпєлями — “Час об’єднуватися!” Вони були представлені як керівники громадського об’єднання “Атлант”. Не спортивного, зареєстрованого в Кьольні за адресою Clevischer Ring 93, 51063, а саме громадської організації. Євґєнія Рємпєль розкрила плани: “Ми давно готувалися до нього (I Всенімецький з’їзд російських співвітчизників). Однак після того, як тему співвітчизників порушив президент Росії Владімір Путін, вирішили, що час діяти — об’єднувати співвітчизників. «Русскій мір» роз’єднаний”.

Об’єднувати “русскій мір” узявся уродженець Харкова (народився 3 січня 1978 року), який закінчив Харківську державну академію фізичної культури за спеціальністю “волейбол”. Із 1995 року живе в Кьольні, з 2003 року Дмітрій Рємпєль очолює спортивну організацію “Атлант”. Дивний збіг, але два роки такий самий спортивний персонаж був у Греції — керівник спортивного товариства “Ахіллеас” Марк Іліадіс, який насправді — політичний діяч, що брав участь в останніх виборах від АНЕЛ, правоцентристської партії “Незалежні греки”. Марк Іліадіс відомий своєю проросійською позицією та інтерв’ю у березні 2015 року, в якому, зокрема, сказав: “Так, ми в Греції солідарні з Росією, особливо в цей важкий момент, у зв’язку з подіями на Донбасі. З гордістю греки одягли георгіївську стрічку. Ми пишаємося цим, ми завжди з Росією”. У радянському минулому Марк Іліадіс служив у спецназі МВС. Приблизно так само чекісти протегували бійцівські клуби і напівтаємні секції з дзюдо і карате, а потім використовували спортсменів для залякування політично активних громадян.

Німці з Таджикистану, які живуть у Німеччині, досі святкують “Навруз”, казахські німці готують бешбармак, німці з України співають українські пісні, і лише російські німці люблять Путіна. Напевно, це і є вияв поваги до культур різних народів, серед яких довелося жити німцям. Я не узагальнюю, знаю, як багато німців-фольксдойче не люблять “совків”, але прихильники Путіна є, і вони активні, а страшніше за совкових активістів не знайти.

Так, усього за кілька років з ідеї зібрати російськомовну бібліотеку й організувати гуртки за вподобаннями утворилася невелика партія, яка зараз так потрібна Путіну. Точніше, об’єднання радянських німців, як би кумедно не звучала це словосполучення.

СЄРҐЄЙ ЛАВРОВ — “МІСТЕР БРЕХНЯ”

В історії радянсько-російської дипломатії було кілька міністрів із діаметрально протилежними прізвиськами. Андрєй Ґромико — патріарх і старожил, очолював зовнішньополітичне відомство понад 27 років. За непоступливу манеру вести дипломатичні переговори західні колеги часто називали Ґромико “Містер Ні”. Раніше такого прізвиська удостоювався радянський міністр Вячеслав Молотов. Першого російського міністра закордонних справ Андрєя Козирєва називали “Містер Так” — за поступливість і відмову від конфронтації із Заходом. Інколи претендентом на звання “Містер Так” називали й Едуарда Шеварднадзе. Нинішній міністр — Сєрґєй Лавров — наділений іншими якостями.

До Сєрґєя Лаврова є багато запитань на історичній батьківщині — у Грузії. Сам він публічно майже не згадує про своє походження, вказуючи в офіційних документах національність — “росіянин”, хоча кілька разів промовлявся і згадував про своє вірменське коріння та вулицю Араратську в старій частині Тбілісі, де мешкали його предки — Калантарови. Грузія взагалі багата на міністрів останніх десятиріч — починаючи з Едуарда Шеварднадзе, Євґнія Прімакова, Ігоря Іванова і Сєрґя Лаврова. Двоє останніх працювали вже за очільництва Владіміра Путіна, Лавров — останні 12 років.

Іґорю Іванову деякою мірою пощастило, він працював із Путіним всього трохи більше трьох років. Тоді другий російський президент багато говорив про демократію і свободи, на Заході йому намагалися вірити і потурати, навіть незважаючи на другу чеченську війну. Путіну вдалося приспати уважність європейців, переконуючи, що в Ічкерії звили гніздо “міжнародні терористи”, водночас перекривши всі шляхи для західних журналістів. Іґорь Іванов потрапив у цей досить вдалий для нього період, встигнувши врегулювати ситуацію в 2003 році під час “революції троянд” у Грузії, а в травні 2004 року, перебуваючи вже на посаді секретаря Ради безпеки Російської Федерації, вивезти на своєму літакові з охопленого революцією Батумі аджарського князька Аслана Абашидзе. Кров грузинської матері Іґоря Іванова і невизначеність майбутньої політики Путіна вплинули на перебіг подій у Грузії, яка почала проводити рішучі реформи.

У 2004 році Іґоря Іванова змінив постійний представник Росії в ООН Сєрґєй Лавров. Для кожного головного дипломата країни зовнішню політику визначає президент і ситуація, в якій перебуває країна. У 2004 році Росія ще була під пильною увагою Заходу, Путіна запрошували на численні саміти, конференції, він здійснював робочі й офіційні візити. Путіну, а тепер Лаврову дісталося від Єльцина членство в G8, у якому з 1997 року Росію вважали за рівну серед економічно розвинених країн. Здебільшого це буяо компромісним рішенням, своєрідною форою Заходу Росії, з надією на її розвиток у низці західних країн. У 2006 році Росія приймала навіть саміт G8 у Санкт-Петербурзі, а через 8 років була ганебно вигнана у зв’язку з війною в Україні, повторивши долю СРСР, також вигнаного в 1939 році з Ліги націй у зв’язку з нападом на Фінляндію.

Сєрґєю Лаврову дістався президент, який не знав, що таке дипломатія, політика і міжнародні відносини. Путін завжди був людиною, яка будує свої погляди на доволі примітивних бажаннях: йому хотілося відновити пострадянський простір, і він почав шантажувати “братські країни” — кого економічно, обіцяючи інвестиції і відразу забуваючи про них, кого лякав “п’ятою колоною” з російськомовних, основою майбутнього “русского міра”. Незговірливих вирішував завоювати — спершу Грузію, потім Україну. Сєрґєй Лавров почав відверто брехати, пояснюючи колегам із західних країн, що в Грузії Росія захищає “південних осетинів”, в Україні “громадян Росії”, не уточнюючи — вони опинилися на території суверенної держави.

Найімовірніше, за 12 років Сєрґєй Лавров став не лише за посадою дурити світ казками про демократичний розвиток Росії. У сучасній дипломатії багато відносин давно визначено рамками міждержавних і міжнародних договорів. Однак у минулій історії Росії важко знайти договори, які російські царі, міністри або генерали укладали і виконували. Зараз це робити набагато складніше, оскільки за ними спостерігають багато організацій — починаючи з ООН і закінчуючи ОБСЄ та ЄС. Звичайно, Росія у будь-якому разі не упустить можливості порушити черговий договір або зобов’язання, але тепер із неї можуть запитати.

Сєрґєй Лавров за роки роботи міністром неодноразово викручувався. Звичайною мовою це називається “брехнею”, він вважає, що це — дипломатія. На четвертому році своєї кар’єри Лаврову довелося вкотре викручуватися, пояснюючи, що робила 58-ма армія на території суверенної Грузії. Після війни Кремль вирішив закріпити свою з 1993 року окупацію Абхазії і “Південної Осетії”, 26 серпня 2008 року визнавши їх незалежність. Найскладнішою і надзвичайно брехливою роботою Лаврова стала кампанія щодо визнання іншими країнами: вдалося схилити тільки Нікарагуа, Венесуелу й Науру. Важко собі уявити, але Лавров в цьому випадку виступив у ролі “напёрсточника”, посередника у продажі краденого.

Не так давно у Лаврова почалася “чорна смуга” — спершу, 18 березня 2014 року, міністр закордонних справ Франції Лоран Фабіус заявив про припинення членства Росії у “Великій вісімці” (G8). Потім, у квітні 2015 року, ПАРЄ позбавила права голосу російську делегацію в Парламентській Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ). У січні 2016 статус “позбавленців” було продовжено. Привід був один — окупація та анексія Криму.

Мабуть, Лаврова з Путіним пов’язує якась ментальна спорідненість, якщо міністр може потрапляти у ситуації, коли непрофесіоналізм стає очевидним. У червні 2015 року Конституційний суд Росії пішов на безпрецедентний крок — визнав верховенство російських законів над міжнародним правом. Через півроку Державна дума ухвалила закон, що дає федеральному Конституційному суду право визнавати неможливим виконання в Росії рішень міжнародних судів, якщо вони порушують верховенство російської конституції. У 2013 році Лавров говорив, що верховенство міжнародного права на практиці означає, що “в ієрархії правових норм, які формують російську правову систему, міжнародний договір вищий за федеральний закон або закон суб’єкта РФ”.

Тепер він мовчить, а всі зобов’язання і ратифікації, пов’язані з діяльністю міжнародних судів, включаючи Міжнародний суд із прав людини, можуть бути проігноровані. Росія добровільно стала неправовою державою. На цьому тижні до Конституційного суду Росії надійшло перше звернення Міністерства юстиції про можливе невиконання рішення Європейського суду з прав людини. Йдеться про постанову у справі “Анчуґов і Ґладков проти Росії” від 4 липня 2013 року. Після скандалу, який вибухнув у зв’язку з публікацією Рамзаном Кадировим в Instagram відкритих погроз на адресу Міхаіла Касьянова і Владіміра Кара-Мурзи-молодшого, знову проігноровані Кремлем і МЗС Росії, незважаючи на заяву посла ЄС. У Путіна з Лавровим насправді якісь особливі стосунки: Лавров руйнує російську дипломатію, а Путін його нагороджує орденами, 2015 року міністр став повним кавалером ордена “За заслуги перед Вітчизною”.

У січні 2016 року Сєрґєй Лавров потрапив одразу в кілька неприємних історій. Перша сталася у зв’язку з Україною. 28 січня на своїй прес-конференції він, відповідаючи на запитання українського журналіста, заявив: “Якщо ви про Будапештський меморандум, то ми не порушили його. У Будапештському меморандумі сказано лише про одне зобов’язання — не застосовувати ядерної зброї проти України. Ніхто ядерною зброєю Україні не загрожує”.

Лавров звик до того, що російські журналісти зазвичай мовчать і публікують усяку нісенітницю, яку їм говорять чиновники. Українці не мовчали: очільник Департаменту політики і комунікацій МЗС України Олексій Макєєв опублікував копію документа, в якому написані зобов’язання Росії. Повний документ, підписаний 5 грудня 1994 року Росією, Великою Британією, США та Україною (Франція і Китай не підписали, але надали гарантії), містить зобов’язання:

1. Поважати незалежність, суверенітет і існуючі кордони України відповідно до принципів Завершального акту РБСЄ;

2. Утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності й політичної незалежності України і ніколи не застосовувати ніякої їхньої зброї проти України, крім як у цілях самооборони або якимось іншим чином відповідно до Статуту ООН;

3. Відповідно до принципів Завершального акту РБСЄ утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підпорядкувати власним інтересам здійснення Україною її суверенних прав і в такий спосіб забезпечити собі будь-які переваги.

Друга історія — “зґвалтування” в Берліні 13-річної росіянки, етнічної німкені Лізи. Історія “висмоктана з пальця” кореспондентом російського “Першого каналу”, і її відразу спростували поліція й прокуратура Берліна. Ба більше, проти репортера Івана Блаґого німці ініціюють відкриття кримінального провадження і позбавлення волі. Незважаючи на численні заяви, що спростовують “зґвалтування”, Сєрґєй Лавров повірив пропагандистові, а не професіоналам із берлінської поліції.

На черзі — нові спростування Лаврова про те, що в Сирії немає постраждалих від російської авіації мирних мешканців, про те, що на переговорах із сирійської проблеми його не влаштовує склад опозиції, про те, що заява британського МЗС “голослівна”, про те, що США несуть відповідальність за дії турецьких ВВС та інше. Складається враження, що Лавров насправді живе у величезній цистерні під назвою “Россия” і все, що він говорить, йому приємно відлунює — він чує тільки себе.

Брехня давно стала ідеологією, політикою і пропагандою в Росії, трохи раніше і в СРСР. Брехали всі — від гасел про “загальне щастя” про “великі подвиги” у Великій Вітчизняній війні, про “миролюбну політику”, про міфічний “русскій мір”. Сєрґєй Лавров за посадою — публічна людина, брехати йому доводиться постійно. Він чомусь це називає дипломатією. Дипломатам властива дипломатична мова, а не мат, що його міністр Лавров вживає у публічних виступах. У вересні 2008 року в телефонній розмові з британським колегою Девідом Мілібендом він дозволив собі фразу “Who are you to f...k lecture me?” 11 серпня 2015 року під час спілкування Лаврова і його колеги із Саудівської Аравії Аделя аль-Джубейра з журналістами, російський чиновник чітко промовив — “Дебилы, бл...ь”.

Утім, у Лаврова і Путіна пристрасть до лайки або кримінального жаргону спільна — який президент, такий і його міністр.

ПУГАЛО ВНУТРІШНЬОГО ВИКОРИСТАННЯ

Інколи Рамзан переграв — починає лаяти Барака Обаму або Анґелу Меркель. Неначе вони прочитають його слова і щонайменше злякаються. Прочитає одна людина — це точно, і це — Владімір Владімірович на прізвисько “Аллах”. Його так назвав сам Рамзан, коли довелося відповідати, звідки у нього стільки грошей. Багато хто тоді злякався такого блюзнірства, думали, що муфтій Ічкерії обуриться чи муфтій вище, наприклад, Талґат Таджуддін. Однак ніхто нічого не сказав. Ні Обама, ні Меркель, ні Таджуддін. Ніби нічого і не трапилося — як вітерець подув і затих.

То навіщо все це? У сучасній російській мові є таке слово — “понти”. Це коли немає нічого особливого ні в зовнішності, ні всередині, ні знань, ні подвигів, ні досягнень, але заявити про себе хочеться. Насправді “понти” — природна поведінка сучасних російських політиків, які виголошують пишномовні слова про Росію, — “велика”, “могутня”, “непереможна”. Щоб підкреслити себе у процесі могутності Росії, кажуть, що вона, нарешті, “з колін встає”. “Понти” — війна у Грузії, “понти” — війна в Україні та Сирії. За “понтами” — нічого, порожнеча, ніхто, починаючи від Путіна, ніхто не може пояснити — навіщо ці війни, що вони дадуть для розвитку Росії, чи збільшиться економічний потенціал. Урешті-решт, чи з’явиться власна авіапромисловість чи автомобільна, і така, щоб не сміялися, а конкурентоспроможна.

Найбільші “понти” останніх шістнадцяти років — Рамзан. Власне, Рамзан з’явився як керівник Ічкерії трохи пізніше, але він був завжди поряд із батьком, був начальником його охорони, але несподівано опинився 9 травня 2004 року в Москві, а не на Ґрозненському стадіоні “Динамо”. Ахмата Кадирова підірвали закладеним заздалегідь вибуховим пристроєм, який не могла не пропустити служба безпеки, її очолював син, Рамзан. Через якийсь час Рамзан з’явився на екрані в м’якому, спортивного вигляду одязі, похнюплено стояв поряд із Путіним, який говорив чергові слова про трагедію.

Путін замінив Рамзану батька. В Путіна, напевно, вже був план дій в Ічкерії. Грошей у скарбниці було навалом, і він вирішив, що заспокоїти бунтівну Ічкерію можна, купивши її. Не Ічкерію як республіку, а тим паче, не чеченців. Зате можна було купити Рамзана. Через три тижні після загибелі Ахмата було знайдено мертвим у власному ліжку старшого брата Рамзана — Зелімхана. Він, на відміну від молодшого брата, ніде особливо не виставлявся, служив старшиною у спецроті. Рамзана знали більше — він мелькав поряд із батьком, особливо коли Ахмата призначили муфтієм Ічкерії у 1995 році. Рамзана бачили з Шамілем Басаєвим, стояв поряд із Дудаєвим, з Асланом Масхадовим. Із тими, кого він зараз називає “шайтанами”. Жодних подвигів він не здійснював, хоча фраза про те, що “першого росіянина він убив у 16 років”, йому, найімовірніше, вигідна: раніше для ореолу слави, а зараз — для “понтів”. Принаймні ті, хто по-справжньому воював проти російської армії і йшов в атаку, пригадати його зі зброєю не можуть. Тепер вони сміються над мундиром генерал-майора й іконостасом орденів і медалей. Інші сміються над званням академіка і титулами “почесного доктора”, хоча сам Рамзан, який так і не закінчив середної школи, в інтерв’ю Анні Політковскій не міг згадати спеціальності, за якою він навчався у філії Московського інституту бізнесу в Ґудермесі, але має кілька почесних звань професора. Нібито захищав докторську дисертацію. На його честь названо 10 вулиць і один провулок. Якби не вік — 40 років, можна подумати, що перед нами немолодий змужнілий представник славної комуністичної номенклатури, за традицією обвішаний орденами та медалями, обласканий колегами і який із нетерпінням чекає пенсії.

Саме ця риса і привабила Путіна і тих, хто займався Імперією, — “понти” й пихатість, пристрасть до грошей та чиношанування. Здавалося б, Ахмат, який закінчив Ісламський інститут у Ташкенті, мав виховати сина в ісламських традиціях скромності та відрази до пожадливості. Однак вийшло навпаки. Мабуть, Путін або хтоть із ФСБ, що стежив за хлопчиком, особливо після того, як Ахмат переметнувся до “федералів”, помітили схильність до “понтів”. А далі все пішло за накатаною чекістською методичкою. Путіну в Ічкерії потрібна була надійна людина — щоб чеченці надалі не сміли підносити голови і не вимагали незалежності. Тактика насправді стара, ще з часів Кавказької війни у XIX столітті. Сорок із гаком років російська імперія намагалася схилити чеченців та інших мешканців Північного Кавказу до співжиття. Частіше воювали, але траплялося, що підкуповували й умовляли. Рамзан належить до останніх категорій — не зміг устояти перед спокусою розпоряджатися сотнями мільярдів рублів, що їх посилав Москва без затримки. Умовляти, як виявилось, особливо і не треба було.

Кремль хотів відкупитися за зруйноване у двох війнах, але чи зможе відкупитися від пам’яті десятків тисяч людей, убитих, покалічених і зниклих безвісти з 1994 року? З якого дива в 2004 році 28-річна молода людина отримує звання Героя Росії, не здійснивши жодного подвигу? І з якого дива через два роки він стає президентом Ічкерії? Не маючи ні досвіду державної діяльності, ні реальної освіти, ні підтримки населення. Навпаки, чеченці доволі болісно ставляться до зрадників, тим паче, які переметнулися до тих, із ким воювали десять років, а за великим рахунком — 200 років.

Путін дав Рамзану карт-бланш, що дозволяє тому робити все, що заманеться, взамін удаваного спокою і надто дорого благополуччя. Рамзан почав зачищати Ічкерію від неугодних, насамперед, правозахисників і журналістів. Кого залякував, когось знаходили вбитими. Будь-яке розслідування закінчувалося залученням або других, або третіх виконавців, але жодне слідство і лише окремі суди не намагалися виявляти замовника. У Росії вже стало ознакою вважати “висяки” замовленням влади, яка не зацікавлена в розслідуванні тих злочинів, до яких сама причетна. Російське суспільство вже настільки дозріло для авторитаризму, що вбивство інакодумця почало вітатися, як це було в 30-х роках під час сталінського терору. I Рамзан якраз став у пригоді в ролі виконавця “волі народу”, тобто Путіна.

Карт-бланш передбачав не лише величезні грошові витрати, не лише безмежний терор, а й право на будь-яку поведінку. “Кадировєц” у Москві з пістолетом на поясі або з автоматом в автомобілі — звичайне явище. Путін породив явище, яке з погляду Кримінального кодексу або Конституції важко прокоментувати. Сотні тисяч чеченців, які живуть в еміграції, — в Європі, Америці або в Туреччині та Йорданії, дивляться на те, що відбувається в Ічкерії, як на цікаву історію про те, як можна за допомогою нафтодоларів і беззаконня тримати в страху населення, яке залишилося. Путін створив абсолютно новий вид кавказця, для якого не існує ані сучасних законів, ані адату, ані шаріату, на який він посилається. Такий диктатор на довірі — у головного диктатора.

Хотів Путін чи ні, але Рамзан перетворився на найближчу до нього людину, навіть без його на те згоди. Навряд чи Путін передбачав, що з керівника невеликої республіки виросте людина, яка гадає, що всі її бояться. Те, що ніхто його не зупиняє у Кремлі, свідчить або про мовчазну підтримку “академіка”, або про втрачену можливість поставити Рамзана на місце. Одне — лякати своїх земляків, публічно ображати жінок і чоловіків, роздягаючи їх до трусів, що вважається неабиякою образою, про яку пам’ятатимуть кілька поколінь його родичів. Зовсім інше — образливо звертатися до президента США чи канцлера Німеччини. Сюжет із байок Івана Крилова. Якщо Путін мовчить, отже, йому це вигідно, треба, щоб Рамзана боялися.

Але росіяни ще вміють поважати. Не того, хто справедливий і розумний, а того, хто бреше і погрожує. На інтернет-форумах сперечаються — наскільки Путін дозволить Рамзану займатися внутрішньою політикою. Деякі навіть серйозно стверджують, що Рамзан цілком здатний стати президентом Росії. Ніким він ніколи не стане: генеральська форма й іконостас із медалей — це все, що йому дозволено. Крім загальноросійського чинника не варто упускати й такий — внутрішньокавказький, зі своїми традиціями, стосунками і законами гір. Сила Рамзана в підтримці Путіна, а далі — невідомість, порожнеча. Нервозність Рамзана і його геополітичні потуги — від безперспективності. Він розуміє, що в Путіна закінчуються гроші, потім закінчиться влада, а Рамзану доведеться відповідати. Навіть не за російськими законами, а за кавказькими. Це набагато страшніше.

P.S. За повідомленням телеканалу “Грозный ТВ”, 22 січня 2016 року на мітинг на підтримку Рамзана прийшли більше 1 мільйона осіб, тобто все населення республіки і довколишніх районів Російської Федерації. Представник РПЦ, Благочинний Наурського району отець Амвросій зі сцени звернувся до Рамзана: “Ваша величносте”.

ВІЧНІ ФЕОДАЛИ ПОСТРАДЯНСЬКИХ КРАЇН

У перші дні січня 2016 року агентства повідомили новину: “Парламент Таджикистану обговорює поправки до Конституції країни, в яких пропонується закріпити за нинішнім президентом Емомалі Рахмоном пост очільника держави довічно”. Трохи раніше, наприкінці 2015 року, що минув, Емомалі Рахмон підписав новий закон про себе, який наділяє президента офіційним званням “Основоположник миру і національної єдності — Лідер нації”. Водночас у продаж надійшла 80-сторінкова збірка віршів відомих поетів, присвячена Емомалі Рахмону.

Понад 30 авторів назвали збірку “Пешво” (“Лідер”), вшановуючи колишнього директора найбіднішого колгоспу імені Лєніна Данґарінського району Кулябської області. Останні 15 років у пресі, програмах радіо і телебачення згадуючи його офіційно, називають “чаноби оли” (“ваша величносте”). Якщо доповнення до Конституції буде затверджено, Рахмон зможе висунути свою кандидатуру на майбутніх президентських виборах у 2020 році. При владі він перебуває з 1992 року (24 роки), вже кілька разів міняв Конституцію, щоб продовжувати своє президентство. За цей час був створений культ особи, звичайно, скромніший, ніж у Путіна або Туркменбаші-2, але такий самий завзятий, у вигляді величезної кількості портретів у всіх містах, селищах і кишлаках. Із 1999 року він також має звання Героя Таджикистану, єдиний живий серед шести кавалерів — відомих поетів, прозаїків, учених і державних діячів.

Емомалі Рахмон поміняв росіянізоване прізвище Рахмонов на традиційне — Рахмон — 21 березня 2007 року. Тепер став повноправним членом клубу пострадянських довгожителів, “клубу феодалів”, що перебувають при владі більше 20 років. Ветеранами, як і раніше, вважаються Іслам Карімов^[3] (обраний президентом Узбецької РСР 26 березня 1990 року) і Нурсултан Назарбаєв (24 квітня 1990 року), з 1994 року — Алєксандр Лукашенко. У листопаді 1992 року Емомалі Рахмонов був обраний керівником Верховної Ради Таджикистану, в 1994 році — президентом Таджикистану. В цей час у країні тривала громадянська війна, майже мільйон жителів утікали або були вигнані за межі країни, в кількох районах йшли бойові дії. Успіх Емомалі Рахмонова пояснюється дуже просто — беззаперечною і повною підтримкою Росії, чия 201-ша мотострілкова дивізія надавала допомогу проросійському Народному фронту. Сценарій створення військових формувань, що діють зараз у Луганській і Донецькій областях України, був випробуваний російськими спецслужбами, насамперед ГРУ, в Карабаху, Придністров’ї, в Абхазії і “Південній Осетії”. У Таджикистані очолити Народний фронт російські спецслужби доручили Санґаку Сафарову, рецидивістові, що відсидів 23 роки ув’язнення.

Емомалі Рахмонов на початку громадянської війни був нічим не примітним депутатом Верховної Ради Таджикистану. Кажуть, що хтось бачив його з автоматом у руках, але нема підтвердження того, що він стріляв з автомата. Після більш ніж сімдесятирічного правління вихідців із Північного Таджикистану, які очолювали Таджицьку РСР, Кремль зробив ставку на вихідців із Південного — кулябців, представником яких і був названий Емомалі Рахмонов. Зрозуміти цей вибір було просто — у кремлівського обранця була заочна освіта, жодних досягнень він не мав, працював у колгоспах на дрібних посадах. Очевидно, освіта і виховання дозволили тепер Емомалі Рахмону не звертати уваги на заклики про дотримання демократії і призначити себе довічним керівником. Зараз йому 64 роки, і він сподівається, що ще з десяток років йому вдасться очолювати найбіднішу країну на пострадянському просторі.

Успіх Емомалі Рахмона обумовлений кількома чинниками. По-перше, беззаперечне підпорядкування кремлівській політиці й отримання карт-бланшу витворяти у своїй країні все, що завгодно — лише б називав Росію старшим братом і запобігливо усміхався Путіну. В цих узаєминах є економічний нюанс: понад півтора мільйони таджиків живуть і працюють на території Росії, заробляючи невеликі гроші, щоб прогодувати свої сім’ї, які залишилися в Таджикистані. Основні доходи Таджикистану — продукція сільського господарства, переважно бавовна, і виробництво алюмінію. Інвестицій майже нема, до Таджикистану ставляться підозріло через грубі порушення прав людини, переслідування опозиції, придушення свободи слова, недосконале законодавство. У цих умовах було б доцільно міняти систему і розвиватися, але для цього треба отримати згоду Кремля й відмовитися від непотизму та корупційних схем, уже давно створених сім’єю, родичами і друзями Емомалі Рахмона.

Таджикистан 25 років тому міг похвалитися тим, що у країні був політичний плюралізм, виходила велика кількість незалежних газет, серед перших у СРСР був ухвалений закон “Про державну мову”, було перейменовано одне з найдавніших міст Центральної Азії з радянського Лєнінабада в колишній історичний — Худжанд. 21 вересня 1991 року на центральному майдані Душанбе було знесено пам’ятник Лєніну, люди вимагали вільних демократичних виборів президента і парламенту. Кремль так злякався втратити вплив, що не придумав нічого ліпшого, як розпалити громадянську війну. У країні не було навіть свого міністерства оборони, Росія не передала офіційній владі жодного автомата, але російська дивізія почала забезпечувати зброєю проросійський Народний фронт.

Емомалі Рахмон став добрим виконавцем волі Кремля. Поступово після переслідування і репресій у країні встановився авторитаризм, почала розвиватися цензура, а пропаганда стала частиною суспільного життя, перетворюючи колишнього директора радгоспу на “його величність”. Рахмон намагався бути схожим спочатку на Єльцина, потім на Путіна, про нього писали книги, знімали фільми, всі знають, чим живе його сім’я, як дорослі діти прилаштовані на державні посади, хто із земляків отримає важливі місця — стане дипломатом або міністром. У принципі, до Емомалі Рахмона і так уже зверталися, як до падишаха, парламент лише узаконив чинне положення. Утім, він не перший, хто зачисляє себе до рангу святих.

Ще в 2010 році титул “лідера нації” парламент Казахстану присвоїв Назарбаєву. Відповідно до цього закону президент Казахстану отримав гарантії недоторканності — Назарбаєв і після відставки з поста президента не може бути затриманий, арештований, притягнутий до адміністративної чи кримінальної відповідальності. Іншою країною, де існують офіційні титули, є Туркменістан. Покійний Сапармурат Ніязов був засновником пострадянського феодалізму, наділивши себе титулом Туркменбаші — “голова всіх туркменів”. Його також називали “Сердар” — “Вождь”, населення цілувало йому руки, а телевізійні репортажі були схожі на фільми про часи фараонів, коли Туркменбаші, радісний від того, як його вітає народ, кидав доларові купюри в натовп. Другий президент Туркменістану, Гурбанґули Бердимухамедов, має офіційний статус “Аркадаґ” (“Покровитель”).

Алєксандра Лукашенко позаочі називають “бацькою”. У 2012 році, коли прем’єр-міністром Грузії було обрано російського олігарха Бідзіна Іванішвілі, його публічно називали “месією” другим Ісусом. Але це було зроблено радше у запалі підлабузництва, ніж щиро, а тим паче офіційно. Навіть за часів Шеварднадзе його могли назвати “білим лисом” — за вміння викрутитися і сиву шевелюру, але грузини ніколи не дозволили б чиношанування, подібне до туркменського чи таджицького. Можливо, що всі шанси отримати титул вождя були в Януковича, але навряд чи надовго.

Чи є у “клубу пострадянських феодалів” майбутнє? Після того як Путін почав відчувати подих економічної кризи і близької катастрофи, то навряд чи. Більшість явних політичних та ідеологічних шанувальників Путіна почали відвертатися від Кремля, насамперед, Лукашенко і Назарбаєв. Найімовірніше, вони вичікують фінал. Щодо дрібніших “інтеграторів” — Вірменії, Таджикистану і Киргизстану — то їхнє ставлення буде прагматичним: не буде грошей — любов закінчиться. Нещодавно заступник секретаря Ради безпеки Росії Рашид Нурґалієв, коментуючи оновлену Стратегію національної безпеки Росії, заявив, що “ключовим напрямом зовнішньої політики Росії є розвиток співпраці з державами СНД, Абхазією і Південною Осетією”. Нині це звучить як огидний анекдот.

ШИЇТИ І “РУССКІЙ МІР”

Несподівано для себе представники “русского мipa” дізналися про те, що мусульмани — різні. Насправді, вони ще різноманітніші, оскільки, як і в християнстві чи буддизмі, мусульмани є татарські або афганські, арабські й індонезійські. З різними культурами і мовами, традиціями і звичаями. Навіть антропологічно вони дуже різні — від Африки до Син-цзяня. Раніше для більшості росіян вони були просто “бусурманами”, тепер їм розповідають про шиїтів і сунітів. Не розуміючи часто власне православ’я, росіяни вимушені поглиблювати свої мізерні пізнання в ісламознавстві.

За останні 25 років росіянам довбали голови, розповідаючи то про ваххабітів, то просто про “ісламських фундаменталістів”. Уявляєте, країна 74 роки жила в ідеології марксизму-лєнінізму, коли крок уліво, крок управо — розстріл, і раптом розвелося купа ваххабітів, таких страшних, із бородами, жадібними поглядами, неначе їх змальовували з картинок, створених з діда-прадіда російськими антисемітами. Втім, уже неважливо, як називаються вороги, головне, що вони виглядають однаково, що запам’ятовуються без нагадування.

Традиційно росіяни не морочилися з’ясуванням, правду їм говорить пропаганда чи ні. За радянських часів важко було собі уявити, щоб інформація про іслам була у відкритому доступі, крім академічних видань. Цікавитися взагалі було небезпечно — можна було опинитися на допиті в КДБ, а там “пришити” статтю за звинувачення у релігійній пропаганді — раз плюнути. Зазираєте в сучасні довідники і читаєте: “З погляду деяких етнографів, ваххабіти — порівняно нова течія, що з’явилася через загострення соціально-економічних і політичних умов між частиною бедуїнського населення”. Оскільки на території Росії і пострадянських країн бедуїнів нема, то як можна пояснити поширення вчення, пов’язаного з іменем Мухаммада ібн Абд аль-Ваххаба ат-Тамімі, що народився на 115 років раніше за Карла Маркса і набагато раніше за Лєніна?

Набір прізвиськ і образ для радянсько-російської пропаганди — важливий елемент боротьби. “Біляк”, “білобандит”, “білофін”, “басмач”, “душман”, “бандерівець” — слова, міцно вбиті молотом пропаганди в голови мільйонів радянських людей. А потім чекісти внесли зміни у свій лексикон, додавши нових ворогів — “ваххабіти”, “фундаменталісти”. У Таджикистані прибічників демократичного руху, серед яких були члени офіційно зареєстрованої Партії ісламського відродження, чекісти називали “вовчиками”, тобто “ваххабітами”. Товариші з КДБ не спромоглися пояснювати населенню, що “аль-ваххабія” — ідеологія і релігійно-політичний рух у Саудівській Аравії. Звідти, з Аравійського півострова, де живуть бедуїни, а не в Таджикистані чи Узбекистані. Проте державне агентство “РИА Новости” наполегливо повідомляє, що в Росії “ваххабітів” близько 700 тисяч. Тобто населення доволі великого обласного центру.

За час комуністичної пропаганди понад 70 років у головах радянських людей створювали якусь сіру кашу з уривчастих відомостей, брехні, дезінформації і звичного чекістського лексикону. Коли слухаєш черговий спіч (у перекладі — балаканину) російського президента, який розмірковує на релігійні теми, то чекаєш чергового відкриття або пасажу. Мене досі дивує, чому Путін нічого не говорить про захист християнського населення Саудівської Аравії, де живе понад мільйон католиків. Є і понад 50 тисяч послідовників давніх східних церков — Коптської, Ефіопської, Ерітрейської і Сиро-яковітської. Міг би спокійно оголосити їх засновниками російського православ’я і відправити Кантеміровську дивізію в пустелю.

Кремль, як і раніше, не хоче мати освіченого населення. Як у СРСР — певний набір професій, чітка програма в університетах і інститутах, спецсховище у бібліотеках. Дивно, що кілька поколінь людей, вихованих в ідіотизмі пропаганди, поповнювали нащадками собі подібних, які не бажають елементарно заглянути в інтернет, аби дізнатися, що нового почала вигадувати російська влада, щоб відволікти увагу від економічної катастрофи. Тепер серед любимчиків Кремля — шиїти. Без пояснень, їм так треба, тому що це геополітика. І якщо стосовно України Путін придумував історію про Херсонес, а з приводу Грузії — “наше, рідне”, то про Сирію важко сказати подібне.

І все одно говорили. Патріарх Кірілл щось непереконливе сказав про святині, депутати, як завжди, продемонстрували неосвіченість. Усі говорили про що завгодно, тільки не про головне — Сирія створювала бодай якусь видимість для Росії, яка бундючиться і уявляє себе геополітичним гравцем, потужною світовою державою. Заходу це доводити — смішно, всі ці історії — і від другої чеченської війни, і з Грузією, і з Україною, тепер і з Сирією — виключно для росіян, для зміцнення в них почуття гордості за державу та свого великого вождя. Прочитайте “ватні” форуми, вони, як і раніше, уявляють себе переможцями всього. Щоправда, останнім часом перемагають виключно продукти, що їх нещадно знищують. Такі герої-переможці ковбаси, хамона і персиків.

Я не сумніваюся в тому, що росіяни вкотре проігнорують можливість, тепер значно більшу, ніж вона була за радянських часів, заглянути в інтернет, поритися в довідниках і дізнатися, що шиїти становлять усього 10–15% мусульман. Що насправді союзниками Путіна серед послідовників шиїзму є тільки населення Ірану і керівництво Сирії. Що у самій Росії шиїтів дуже мало — в Республіці Дагестан — тати, лезгіни поселення Мискинджа, а також азербайджанські громади Дагестану. Крім того, шиїтами є більша частина азербайджанців, які проживають у Росії, і громадян Таджикистану, памірців-ісмаілітів. Що переважна частина російських мусульман — суніти, серед яких уже ведеться бурхливе обговорення російської політики, що розділяє мусульман. Урешті-решт, за великого бажання можна дізнатися про економічний потенціал країн мусульманського світу, щоб зрозуміти — Росію знову чекає поразка. Особливо після створення антиасадівської коаліції, до якої разом зі Саудівською Аравією ввійшли найбільші гравці на нафтовому ринку.

Щоразу, коли у Путіна виникав чергова ідея, з’являється два питання: перше — як швидко вона зазнає краху, друге — які наслідки для світу вона матиме, як це відіб’ється на геополітиці, безпеці та відносинах між країнами, що їх Росія встигла посварити. Для внутрішнього сприймання, для росіян уже встигли назвати шиїтів “братами”. Алєксандр Дуґін, що брав участь у російській авантюрі в серпні 2008 року в Грузії, один з ідеологів “Новороссии” в Україні, тепер став неабияким фахівцем з ісламу, відкривши в собі нові особливості. “Російсько-шиїтський альянс не просто геополітика, це глибинна спорідненість релігійного типу. Саудівський проамериканський режим має бути знищений. Це євразійська фетва”, — написав Дуґін у своєму акаунті у Фейсбуку. Всі зрозуміли? Херсонес — це баловство, росіяни і шиїти — духовні брати, це набагато крутіше. Фетва, якщо Дуґін серйозно сказав, ставить його в один ряд із мусульманськими священиками — тільки вони можуть приймати фетву. Дуґін, виходить — або муджтахід, або улем, або муфтій, або факіх, або алім, або член Комісії з фетвам Саудівської Аравії, не менше.

Алєксандр Дуґін — звідти ж, із радянської пропаганди. Як класики марксизму-лєнінізму, що морочили голови наївним борцям за “світле майбутнє”, яке за 100 років стало темним минулим. Офіційна пропаганда намагатиметься схиляти росіян до того, що зараз хочеться Путіну. Потім розбиратися або вибачатися не будуть. Пересічному росіянинові, як пишуть у “пабліках”, по барабану — хто шиїт чи хто сунніт, він може потерпіти, якщо треба, щоб Росія встала з колін і всі її боялися. Так і не звільнившись від радянської неосвіченості, росіяни впадають у ще одну хвилю бездумності, путінську.

Якщо колись у Гаазі все-таки відбудеться судовий процес над Кремлем, то один ряд лавок має бути у спеціальній камері з шумозахисною і антитравматичною обшивкою, щоб підсудні у ражі одкровень не билися головами, не бризкали слиною на суддів і прокурорів. Лавка або навіть амфітеатр має бути великою — на кілька сотень осіб, із тими, хто останні 10–15 років вибудовував нову російську ідеологію під назвою “русскій мір”.

У “русского міра”, якщо вірити Дуґіну, тепер шиїтське обличчя.

ЗАКОХАНІ В РОСІЙСЬКУ КАЗКУ — ВІД ГЕРБЕРТА ВЕЛЛСА ДО ЖЕРАРА ДЕПАРДЬЄ

Відразу після більшовицького перевороту Лєнін і його соратники та наступні змінники намагалися перемогти пропагандою ненависний Захід. Вдавалося погано — ніякими журналами або перекладними фільмами переконати європейців чи американців не вдавалося, залишалося тільки брехати і переманювати. Якийсь час до Другої світової війни були популярні ідеї соціалізму: у Європі, США і в Росії “соціалізм” розуміли по-різному. Москва була привабливою, хоча через “залізну завісу” багато іноземних романтиків спочатку рвалися в радянську Росію, а потім втікали назад. Здалеку вони бачили відблиск фейєрверку “свободи”, опинившись усередині, побачили убогість і безправ’я. Особливо, коли почали розуміти, що таке радянський тоталітаризм, зіткнувшись із військовим варіантом “рівноправ’я”.

Проте в усі часи романтики періодично з’являлися на радянському небосхилі, з чого користалася пропаганда, яка за допомогою любителів радянської Росії заманювала все нові жертви. Представники радянської інтелігенції в 20–30 роках їздили в Європу вмовляти діячів культури, що втекли від радянської влади, але авторитет Константіна Сімонова, Максіма Ґорького або Ільї Ерєнбурґа котирувався в СРСР, а у Європі на їхні вмовляння мало хто піддавався. Після розмови на підвищених тонах із Константіном Сімоновим, якого в 1946 році відправив до Парижа Сталін, Іван Бунін сказав своїй дружині Вірі Миколаївні: “Поки в Росії правлять бал такі Сімонови, я туди не поїду!” Когось удавалося обдурити, вони поверталися і гинули в ҐУЛаґу.

Найбільше Кремлю вдавалася робота з іноземцями. Зазвичай, це були люди, інфіковані соціалістичними ідеями, не завжди відомі, багато з них нічим особливим не вирізнялися. Першим гостем і обожнювачем радянської Росії став Альберт Ріс Вільямс, який приїхав у Пєтроґрад як кореспондент газети “New York Evening Post”. У 1934 році газета була перейменована на “New York Post” і стала жовтим таблоїдом, але в 1917 році вона була цілком поважана. Альберт Ріс Вільямс кілька разів зустрічався з Лєніним, іншими більшовиками, після першої поїздки написав книгу “Подорож у революцію. Росія в полум’ї громадянської війни. 1917–1918”. Ще кілька разів приїжджав, аж до 1959 року, читав лекції, знімав фільми і до кінця свого життя захоплювався радянською владою. Російські історики досі розцінюють його як людину, яка “до кінця життя була великим другом Радянського Союзу, активним борцем за мир, свободу і соціальну справедливість”. Однак читати його книги так само нецікаво, як і твори Маріетти Шаґінян чи інших соратників Лєніна — багато захопливих гасел і зовсім нічого про репресії, “червоний терор”, ҐУЛаґи й убозтво.

Інший відомий соціаліст і друг Альберта Pica Вільямса — Джон Рід — був також серед перших гостей радянської Росії, написав книгу “Десять днів, що вразили світ”. У Вашинґтоні до нього ставилися насторожено, у 1918 році відмовили у в’їзді в США, а коли впустили, то Джон Рід разом зі своїми соратниками заснував Комуністичну партію. Він п’ять разів притягувався до судової відповідальності за звинувачення в “антиамериканській діяльності”. Повернувшись у радянську Росію, в 1920 році він захворів на висипний тиф і помер, похований у Москві в Кремлівській стіні. Джон Рід, його дружина Луїза Брайант, Альберт Ріс Вільямс із дружиною Люсітою Сквайр, Бессі Бітті — американські романтики, які стали відомими завдяки радянській пропаганді. Їх шанували в Кремлі, про них багато писали, їхніми іменами називали вулиці та майдани в радянських містах, але із розпадом СРСР зникли згадки про їхню творчість.

11 лютого — 10 березня 1919 року Комісія Овермена Сенату США провела слухання зі звинувачення у більшовизмі, опитавши свідків і отримавши матеріали про небезпеку впливу нової ідеології. Найімовірніше, таке ставлення до нової влади в Росії продиктоване тим, що в 1919 році радянська влада почала політику ізоляції від решти світу, названої “залізною завісою”. Більшовики, проте, не припиняли зусиль щодо переманювання людей у свій ідеологічний табір. Як і зараз за Путіна, це було важливо для внутрішньої політики, для того щоб радянський народ був переконаний, що живе у найкращій у світі країні, куди приїжджають люди із Заходу.

До радянської Росії приїжджали з різних країн: якщо іноземці були доволі благонадійні, то ставлення до них було поблажливе, але до більшості з них, навіть якщо вони російського походження, застосовували репресії. У ҐУЛаґу до 1939 року перебувало 5487 іноземних громадян. Більшість становили китайські піддані — 1794 особи, але переважно це були не китайці, а етнічні росіяни, з Китайської великої залізної дороги і з Харбіну. На другому місці громадяни Ірану — 711 ув’язнених, і це теж були переважно етнічні росіяни, які втікали до Ірану після громадянської війни, частина з них потім повернулася. У списку ув’язнених був також 91 німець, переважно комуністи. На 1945 рік кількість іноземних громадян у ҐУЛаґу збільшилася майже вдвічі — до 9151 особи. Лідирували тепер німці — 4587 ув’язнених, потім йшли румуни — 1485, слідом китайці — 857.

Пік чисельності іноземців у радянських таборах припав на 1950 рік — їх набралося 23 910 осіб. Безсумнівними лідерами знову були німці — 11 825 осіб, потім угорці — 2465 осіб, японці — 2384 особи, поляки — 1235 осіб, румуни — 1126 осіб, китайці — 1135 осіб. Після 1945 року в ҐУЛаґу з’являються і югослави: насправді це російські емігранти, що втекли після громадянської війни, 3740 осіб.

Цю ситуацію складно пояснити: з одного боку, Кремль вітав політичну еміграцію в СРСР, водночас емігрантів боялися, підозрюючи їх у підривній діяльності. Параноя призвела до того, що НКВС 14 лютого 1937 року видав директиву, спрямовану проти політемігрантів з Німеччини, — “Про терористичну, диверсійну і шпигунську діяльність німецьких троцкістів, що проводиться за завданнями гестапо на території Союзу РСР”. Через декілька місяців Сталін написав у записці, доданій до протоколу засідання Політбюро (далі ПБ) Центрального комітету ВКП(б) від 20 липня 1937 року: “Всіх німців з наших військових, напіввійськових і хімічних заводів, на електростанціях і будівництвах, у всіх областях, усіх заарештувати”.

Параноя продовжувалася. Нарком, генеральний комісар держбезпеки Єжов у березні 1937 року написав у Політбюро лист, у якому йшлося про використання іноземними розвідками для шпигунства й диверсії представників німецьких фірм і спеціалістів, які є іноземними підданими та працювали на підприємствах і в установах Західно-Сибірського краю. Політбюро ухвалило: “Відмовити іноземцям (при продовженні посвідки на проживання), які проживають у Західному Сибіру, на право подальшого проживання у Західно-Сибірському краю. Насамперед, ужити цей захід щодо німецьких, японських і польських підданих”. Проте через місяць те саме завдання було поставлене як стратегічне перед усіма місцевими управліннями НКВС: “Вжити впродовж півроку оперативні і профілактичні заходи, спрямовані на виселення з території СРСР усіх німецьких підданих і всіх іноземних підданих, тією чи іншою мірою підозрілих у шпигунстві й контрреволюційній роботі”. Всього іноземних підданих у таборах МВС СРСР було: у 1939 році — 5487 осіб, в 1945 – 9151, в 1950 – 27 338, у 1951 – 15 560. Згідно з Ухвалою Президії Центрального комітету від 14 березня 1955 року, були переглянуті всі справи на засуджених іноземців, яких утримували в місцях ув’язнення в СРСР, після чого їх репатріювали з країни. Водночас у таборах залишалося 1760 апатридів, тобто “осіб без громадянства”.

За правління Хрущова, а потім Брєжнєва були спроби налагодити відносини із Заходом. Радянський Союз відвідували Поль Робсон і Луї Араґон, Ромен Ролан і Андре Жид, Мірей Матьє та Ів Монтан. Радянська пропаганда використовувала їхні поїздки, щоб переконувати населення, що, крім “імперіалістів”, є інші діячі культури, які солідарні з СРСР. Як американський співак Дін Рід, невідомий у себе в країні, але який став популярним у СРСР із 1965 року. Кремлю імпонували погляди Діна Ріда, який допомагав соціалістам у Чилі, виступав проти війни у В’єтнамі, в 1973 році він оселився в НДР. Через 13 років його знайшли мертвим у Цойтенському озері: його друзі тоді заявили, що це справа рук “Штазі”, яка дізналася, що Дін Рід мав намір повернутися у США.

Одна з останніх гучних історій — про отримання статусу політемігрантів і переїзд у СРСР американської сім’ї Локшиних — Арнольда і Лорен. Ця історія зараз практично забута, як і незрозумілі досі справжні мотиви еміграції. І ось нові герої. Жерар Депардьє, популярний актор, раптом отримує з рук Путіна паспорт громадянина Росії. Щоправда, наприкінці 2015 року стало відомо, що він виїхав жити до Бельгії. Після Депардьє пропаганда переключилася ще на двох героїв — американських боксерів. Рой Джонс і Джеф Монсон також отримали російське громадянство, через який час засмутивши своїх фанатів — обидва програли бої, вже як росіяни. Пропаганда старається і вже висуває нову кандидатуру на громадянство — актора Стівена Сіґала, але, здається, цей активний піар нічим не підкріплений. Схоже, що ще недавня гучна історія з Едвардом Сноуденом, американським “розвідником” чи “співробітником ЦРУ”, як його подає російська пропаганда, закінчиться безславно.

У сучасній Росії практично неможливо отримати політичний прихисток, навіть Сноуден має всього лиш посвідку на проживання. Важко уявити собі, щоб з таким проханням до Кремля звернулися дисиденти і борці за свободу, переважно це роблять авантюристи. Варто згадати список іноземців, які отримали радянське громадянство, — він невеликий і складається з прізвищ, давно вже забутих:

- італійський комуніст, кінорежисер Джино де Маркі, розстріляний у 1938 році;

- американський робітник заводу “Форд” Томас Сґовіо, арештований у 1937, відправлений у ҐУЛаґ, повернувся в США у 1960 році;

- італійський комуніст Роберт Бартіні, арештований у 1938 році;

- німецький комуніст Макс Ґельц, убитий у 1932 році;

- іспанець Рамон Меркадер, убивця Льва Троцкого;

- іспанська комуністка Долорес Ібаррурі Ґомес;

- турецький письменник-комуніст Назим Хікмет;

- японський комуніст Муцуо Хакамада;

- американський інженер, комуніст Філіпп Сарант (Філіпп Ґеорґієвіч Старос);

- генеральний секретар Комуністичної партії Чилі Луїс Альберто Корвалан Лепе.

НА СМЕРТЬ СОВКА

Здається, 100-річчя більшовицького перевороту, названого “Велика Жовтнева соціалістична революція”, святкуватимуть у вузькому колі. Точніше, у вузеньких колах: окремо — комуністи Казахстану і Киргизстану, окремо — любителі “світлого майбутнього” у Білорусі, останні три десятки сталінців у Грузії і, звичайно, населення Росії. Якщо у Путіна ще залишиться трохи грошей. Він любить гордитися чужими та вигаданими подвигами, а більшовицький переворот і справді ледь не роздув “світову пожежу”, його вчасно зупинили.

Приводом, аби поміркувати про розпад Совка, стала ще одна дата — 30 грудня була чергова річниця створення Радянської імперії. У 1922 році після чотирирічних каральних операцій із захоплення околиць Російської імперії, що проголосили незалежність, більшовики вирішили, що Росія без окупацій не проживе, і відновили політику останніх кількох століть. Минуло кілька місяців, як Лєнін із товаришами говорили про важкий спадок царського минулого, про те, як страждали народи під ярмом царизму, а потім узяли і знову завоювали всіх — тепер під гаслом “світлого майбутнього” — страждати від більшовизму.

За майже 100 років “світлого майбутнього” і “побудови комунізму” були вбиті, репресовані й загинули на численних радянських війнах, померли від голоду й алкоголізму кілька десятків мільйонів людей. Стільки само емігрувало, не витримавши перспективи жити з більшовиками і визнати нову радянську культуру — жахливу суміш пропаганди, цензури і чекізму. “Кухарчині діти” стали основою радянської еліти, і якщо подивитися на депутатів Державної думи Росії, то можна побачити наслідки майже 100-річного будівництва “світлого майбутнього”. Щоправда, замість “світлого майбутнього” вийшли переважно темні особи. І не лише в Росії, спадок більшовизму відчувається в більшості колишніх радянських республік, які формально стали незалежними у 1991 році, але насправді — цілком собі залежні, від Кремля.

Дотримуючись теорії професора Прєображенского, можна сміливо говорити про те, що Совок помер не в Біловезькій Пущі, точніше — він не помер, поки існує в головах частини населення і в планах відновлювачів Радянської імперії. Перші дев’ять років Єльцин намагався зберігати територію — особливо завзятих президентів лякали, в інших відбирали території — у Грузії, Молдові й Азербайджані. Путін прийшов “месією”, рятівником і збирачем “спільного дому”. Він так і сказав, коли його за руку привели в майбутній кремлівський кабінет, — що особливу увагу приділятиме відновленню колишніх взаємин, чомусь назвавши їх братніми.

Що об’єднувало “братні” народи в СРСР? По-перше, міф про “світле майбутнє”, який із роками розмивався і втрачав актуальність. По-друге, “залізна завіса”, яку звів Лєнін у 1919 році і яка опоясала величезну територію колючим дротом, надавши Радянському Союзові вигляду концтабору. По-третє, радянських людей утримував страх, часто тваринний, перед майбутнім, перед постійною загрозою бути арештованим і розстріляним. Цей страх підсвідомо досі живе навіть у новому поколінні, яке не знає, що таке СРСР. По-четверте, фальшива ідеологія, заснована на цензурі та пропаганді. І, нарешті, планова економіка, коли населення, позбавлене приватної власності і приватного підприємництва, повністю залежало від планової радянської економіки, від дефіциту, перетворюючи людей у тварин, готових за кілограм сосисок та пачку гречки продати і совість, і голос, і родичів.

Путін, за його власним висловом, як “раб на галерах”, відновлював колишню імперію, не розуміючи, що тепер змінилися умови. По-перше, нема “залізної завіси” і люди, хоча й небагато, але можуть їздити за кордон. По-друге, з’явився інтернет, який знищив цензуру і пропаганду для тієї частини населення, яка цікавиться політикою й економікою. По-третє, незважаючи на всі хиби законодавства, у багатьох пострадянських країнах відновлена приватна власність, а отже, впевненість у майбутньому, яка залежить не від вождів, а від самого себе. До цього варто додати новий чинник — нинішні вожді пострадянських країн, скільки б вони не посміхалися Путіну, тепер без окрику з Кремля можуть самостійно вибудовувати міжнародні відносини і їздити до Вашинґтона або Пекіна, підписувати міжнародні договори й самі визначати, що вигідно: бути, як і раніше, сателітом Кремля чи рівноправним партнером.

У Кремля, як не дивно, політика щодо пострадянських країн не змінилася — така сама поблажливо “братня”, коли у переговорах з Душанбе, Бішкеком чи Мінськом має сприйматися тільки позиція Москви. До прикладу, Киргизстан — на чверть із російським населенням і суспільством, що загалом ностальгує за Совком. Кремль натиснув на нового президента Алмазбека Атамбаєва — і той розірвав відносини з Вашинґтоном, змусивши наприкінці 2014 року розформувати військову базу на летовищі “Манас”. Кремль натомість щось мав пообіцяти. Що — невідомо, але через рік у Бішкеку заявили, що втомилися чекати обіцяних трьох мільярдів доларів інвестицій на будівництво кількох ГЕС. У словах президента Атамбаєва чутно неприховане роздратування: “Разом з очільником Росії Владіміром Путіном я обговорював це питання з міністром енергетики Росії. Навесні він наводив одні докази, влітку — інші, а зараз він заявляє третє. Так може продовжуватися вічно”.

Киргизстан не єдина пострадянська країна, яку Кремль обдурив за останні роки, особливо коли західні санкції довели стан російської економіки до критичного рівня. У такому самому становищі опинилися всі країни, які піддалися на вмовляння Путіна вступити у всілякі організації, — від ОДКБ до ЄврАзЕС. Коли ціни на нафту приносили Кремлю шалені доходи, всі чекали подачок і уваги Путіна, тепер, як виявилося, їх об’єднувала не нова російська політика і не ностальгія за Совком. Усі чекали дармових грошей або принаймні реалістичної економічної політики. Багато хто почав здогадуватися, що російські проекти нагадують радше договори про купівлю-продаж, і об’єктом договору часто стає банальне підпорядкування, а не конкретні бізнес-програми.

У такій незадовільній ситуації опинився і Казахстан, в Астані зрозуміли, що чекати від Росії виконання зобов’язань не варто. Ще раніше було вирішено не обмежувати себе у торговельних взаєминах з Україною, незважаючи на те, що Казахстан завжди вважався найближчим партнером Москви. Таку саму позицію зайняла і Білорусь, яка найбільше отримувала російські кредити й інвестиції. Жодна з пострадянських країн не захотіла плямувати своєї репутації визнанням Криму і двох незаконнонароджених Кремлем територій — “ЛНР” і “ДНР”. Ба більше, в Казахстані були проведені показові судові процеси, що ухвалили вироки за найманство, — участь своїх громадян у війні на Донбасі на боці проросійських терористів.

За останні роки — особливо після війни в Грузії в серпні 2008 року і найбільше зараз, після окупації Криму і війни на Донбасі, — залишки нової Російської імперії відходять від Кремля. Одним не подобається постійна брехня й обман, інші відчувають страх перед черговою кремлівською авантюрою і можливістю чергової війни, але практично всі розуміють: зовнішня політика Кремля завжди побудована на шантажі. Всі останні кроки до співпраці з Москвою у рамках ЄврАзЕС — не добровільні, а вимушені. Білорусь, Казахстан, а зараз і Киргизстан мають потенційну “п’яту колону” з російськомовних, які, як свідчать події, Кремль може легко і швидко мобілізувати на боротьбу з владою. Вірменія останні 25 років живе під моральним і політичним захистом Росії у своєму протистоянні з Азербайджаном. Ці огризки колишньої величі імперії зараз більше нагадують зайвий тягар, але вони гріють душу Путіну своєю присутністю, створюють видимість, що Путін начебто світовий лідер.

Санкції вже серйозно вдарили по економіці й репутації Путіна. Зрозуміє не лише Алмазбек Атамбаєв або Серж Сарґсян, що Росія стає банкротом, вони почнуть шукати вихід із російського політичного лабіринту. Кремль уже нічого не врятує — ні “п’ята колона”, ні військові бази за кордонами Росії. Раніше відносини вибудовувалися за мотивами популярної колись пісні у виконанні Рашида Бєйбутова: “Деньги есть? Есть, есть. У тебя много их, хватит нам на двоих. Деньги есть — выйду я. Ах ты козочка мой”^[4]. Тепер грошей не буде, а вмовляння просто так любити один одного, безкоштовно, нікого не цікавлять. Совок помре доволі швидко.

ЗРОЗУМІТИ РОСІЮ

У мене давно склалося непохитне відчуття, що західні радянологи завжди розглядали СРСР, а зараз і Росію, з позицій своїх конституцій — тих схем і відносин, які прийняті у них, — в Іспанії, Франції, Німеччині або США. І тому нічого не розуміли — ні радянської підлості, ні російської брехні, ні кремлівського нахабства й агресії. На Заході було багато радянологічних центрів, які вивчали документи КПРС, стан економіки і сільського господарства, але мало звертали увагу на менталітет, звички і традиції. Після чергової війни і збитого літака вони вдавалися у творчість і писали нові книги про загадкову країну.

Нічого загадкового в цій країні нема. Рядки з Тютчєва з приводу того, що “розумом не збагнути”, треба сприймати буквально — звичним розумом не збагнути, потрібні медичні пізнання. Прочитав днями чергову сентенцію незнайомого блогера: “Якби в Росії у 90-х відбулися декомунізація і люстрація співробітників КДБ-КПРС, то не було б ні Путіна, ні війни, Путін торгував би сосисками”. Сам Путін із цього приводу якось уже наводив заяложений вислів про бабусю і дідуся, від себе лише додам: Росія — це країна, щодо якої прогнозувати так само безглуздо, як розмірковувати про смаки крокодила. Я б дуже хотів знати — хто провадив би люстрацию і відправляв убивць-комуністів у табори? І що робити з численними чекістами та їхніми помічниками-сексотами: і тих, і тих у країні було майже половина населення? Найцікавіше — кого б люстрували? Самих себе?

Росія — величезна штучна країна з приблизно на 90% захопленими за останні 300–400 років територіями і населенням, яке становить собою таку дику расову й етнічну суміш, яку неможливо було назвати нацією і тому обізвали прикметником “русскіе”, що означає належність, а не етнонім. В етнічному “ґоґоль-моґолі” чимало носіїв прізвищ татарського походження, багато українського, є польські, німецькі, трапляються французькі, італійські, грецькі та багато інших, чиї предки спочатку були поляками, татарами або нідерландцями, а потім раптом стали “русскімі”. Ці люди вже кілька століть живуть без спільної історії, без спільної культурної спадщини, ця величезна маса як желе на тарілці — тільки здається народом, а насправді — лише населення.

Щоб зрозуміти “росіян”, не читайте Толстого, Достоєвского та інших класиків. Вони лише частково писали про російське життя, і читали їхні твори щонайбільше кілька сотень осіб — тоді не друкували великих накладів, освіченій аристократії вистачало небагато, кілька сотень примірників, неосвіченому населенню — вони ні до чого. “Войну и мир” Толстого взагалі читали в салонах, оскільки значна частина діалогів — французькою мовою — биндюжникам, кучерам і простому людові не зрозумілі. До кінця XIX століття видавець Іван Ситін віддрукував за доступною ціною великими накладами твори Льва Толстого, Ніколая Лєскова, Всєволода Іаршина і Володимира Короленка, якими і зараз завалені букіністичні магазини в Москві та Санкт-Петербурзі. Іноземці захоплюються Достоєвскім і Турґєнєвим, але не завжди можуть точно пояснити, що їм подобається. Найімовірніше, саме те відчуття, коли “розумом не осягнути”, коли герої — або вбивці, або самогубці, але всі зайняті пошуком відповіді на запитання — “що робити?” і “хто винен?” І ніхто з іноземців ніколи не запитує: а де традиції російської демократії і боротьби за свободу?

Чому ж тоді зараз вимагають від Росії та її правителів дотримання прав населення?

А цих традицій нема. Не було боротьби, крім бунтів і повстань, одну “революцію” в 1905 році піднімав піп Ґапон, потім державний переворот очолив Лєнін, відібравши перемогу в соціалістів, які діждалися зречення царя. Кріпосне право впродовж кількох століть було єдиним механізмом узаємин між, як зараз би сказали, правлячою елітою і тією самою масою, яку називали “русскімі”. Нечасті вигуки про свободу, права й демократію губилися в залпах розстрілів і в сибірській глушині, куди на каторгу відправляли вільнодумців. Із часом більшовики почали називати головними борцями за справедливість карного злочинця і ґвалтівника Сталіна, банального розбійника Котовского та багатьох інших радянських лідерів, що пройшли застінки царської охорони не тому, що борці за свободу, — вони були звичайнісінькими бандитами і грабіжниками. Розбійникам і карним злочинцям почали зводити десятки тисяч пам’ятників, щоб люди забули про їхнє кримінальне минуле. Їхні діяння зараз розглядали б як тероризм, але і більшовики, а тим паче ідеологи “русского міра” про це не згадують, інакше була б порушена вся структура пропаганди — про борців за світле майбутнє.

Упродовж кількох століть відбувався бурхливий процес “збирання земель русскіх”, асиміляція народів захоплених територій, потім — більшовики з численними заборонами, цензурою, пропагандою, ҐУЛаґом, репресіями, парткомами і профкомами. І постійні війни — у світі нема ще такої країни, яка так багато воювала, втратила мільйони солдатів. Більшість воєн було програно, але царі й радянські вожді не могли інакше, вважаючи, що “русскій мір” — як вампір. Він може жити тільки кров’ю і вбивствами.

За останні 15 років Путін відновив чимало зі спадщини “русского міра”, головне — імперськість, коли кожен росіян уявляє себе вершителем доль скорених або ще не скорених народів. Путін, цей гігант 169 сантиметрів зросту, дивиться спогорда на заворожений ним “русскій мір” і насолоджується покірливістю й агресивністю маси. Економікою Путін не займається, він у ній нічого не тямить. Не розуміє і “русскій мір”, у кількох поколіннях вихований у необхідності шанування вождів, що покірливо вистоює у продуктових чергах, до дефіциту ставиться з тією ж любов’ю, як і до портрета генерального секретаря чи президента.

У середині 2000-х років Путін почав схиляти колишні радянські республіки до нової форми співжиття. На вибір були СНД, ОДКБ, ШОС, тепер ЄврАзЕС. “Русскій мір” сколихнувся і приготувався пояснювати, чому їм треба об’єднуватися навколо Кремля. Одним і пояснювати було не важко, інших довелося вмовляти, навіть залякувати. Кому — компліменти, кому — погрози, незговірливих довелося за старою традицією “русского міра” завойовувати. Так само — невдало, але спробували. У цьому дивному процесі відновлення колишньої імперії є один нюанс, на який Кремль не хоче звертати уваги, — що він може запропонувати натомість? Що може Путін запропонувати Грузії та Україні замість власної історії боротьби за свободу і незалежність — залежність і неволю? Імперська ідеологія навряд чи сподобається новому поколінню грузинів і українців, навіть якщо російська пропаганда цілодобово розповідатиме про “наш адрес нє дом і нє уліца...” Або, не дай Боже, про “будову століття” — БАМ, Байкало-Амурську магістраль, у яку вгепали чимало грошей, але так і недобудували.

Крім відрази до імперської ідеології, у колишніх радянських людей з’явилися прагматичніші резони: що може запропонувати Росія замість технічного прогресу, якісної освіти, відкритих кордонів і дотримання прав людини? У суперечках із “ватниками” завжди виграють прості аргументи — якщо люди отримують безпеку, вільні й демократичні вибори, ринкову економіку і розвиток, то задушливе схлипування у відповідь про переваги “русского міра” сприймається як знущання. Путіну і його прибічникам дуже важко — їм доводиться шукати абсурдні докази: що колись жили разом, що говорять однією, російською мовою, що Сталін — їхній спільний вождь та іншу нісенітницю. Недовіру з боку співрозмовника “ватники”, знову ж таки, сприймають як особисту образу і починають нецензурно лаятися.

За ці 15 років Путін, здається, усе використав: шантаж, погрози, обіцянки економічної допомоги, пропаганду і, насамкінець, війну. Деякі способи діють якийсь час, але недовго — ось і Киргизстан вимушений зізнатися, що обіцянки Росії інвестувати в країну три мільярди доларів виявилися невиконаними. Періодично економічні проблеми виникають у взаєминах Росії і Казахстану. Найбідніша з пострадянських країн, Таджикистан, опинився на межі економічної катастрофи. Патріарх проросійської політики Алєксандр Лукашенко не витримав і почав налагоджувати взаємини з Євросоюзом і США. То чим ще Росія може заманити “заблукалих”?

Кремль і його мешканці у відчаї. Та якщо раніше, до української авантюри, Путіну було важко переконувати лідерів колишніх радянських республік, то зараз шансів на повернення практично нема. Загравання з Грузією, повідомлення про послаблення в отриманні російських віз, обіцянка згодом і зовсім їх відмінити не змінюють ситуацію.

Завершено процес асоціації Грузії в ЄС, через півроку мешканці Грузії, як і України, а раніше Молдови, зможуть їздити в Європу без них. Кому з українців, молдовців і грузинів потрібна Росія, де бульдозерами чавлять продукти, а ті, що їх продають, містять шкідливу для здоров’я пальмову олію? У “ватників” аргументів не залишилося, крім мату, а подібне ставлення до тих, кого вони заманюють, не має перспективи.

Фьодор Тютчєв мав рацію, якщо написавши “у ней особенная стать”, під словом “стать” він мав на увазі неприязнь, що її Росія може легко виховати війнами, агресією, брехнею й образами. Зрозуміти це — неможливо.

ЧОМУ ПУТІН БРЕШЕ?

Після кожної прес-конференції Путіна або кожної “прямої лінії” захоплені російські піарники публікують статистику — скільки хвилин і секунд відбувався захід, скільки разів Путін згадував різні теми, скільки разів зривав оплески. Єдине, до чого піарники не додумалися, — вони не підраховують кількості брехні, не дають оцінку різноманітності та феєричності путінської брехні. Тільки колеги Путіна висловлюють незадоволення, на яке російський вождь недавно образився.

“З приводу того, що хтось там, м’яко кажучи, критично висловлюється на мою адресу, це стосується не лише лідерів зарубіжних, далеких країн, це буває інколи і від достатньо близьких нам. Я чую інколи, скажімо, несправедливу критику і від деяких лідерів близьких нам держав”, — сказав Путін в інтерв’ю, яке ввійшло до документального фільму “Світопорядок” телеканалу “Россия-1”. За словами Путіна, “це просто вияв відсутності культури”. “Мені це байдуже. Ви знаєте, у мене є свій стиль, своє ставлення до всіх цих речей, я вважаю, що не маю на це права, тому що я повинен працювати зі всіма на користь своєї країни”, — зазначив Путін.

Якщо так, то я постараюся бути вкрай некультурним, щоб порахувати кількість брехні, яку видає Путін на своїх прес-конференціях. Понад тисяча журналістів збираються, щоби ловити кожне слово безграмотної людини, яка п’ятнадцять років вдає великого діяча світового масштабу. Одна річ — політика, пошук компромісу, лавірування між можливістю і бажанням, але дивно і жахливо, коли лідер величезної країни видає перли, над якими сміються люди, які хоча б інколи читають довідники й енциклопедії. Путін виступає не просто як неписьменна й неосвічена людина, а як свідомий брехун, що намагається видати бажане за реальне. У дипломатії допускаються недомовленість, усічена інформація, але — ніколи відверта брехня або дезінформація. Неодноразово спіймані на брехні стають ізгоями, з ними ніхто за руку не вітається. Путін бреше вже 15 років, останнім часом брехня стає основою всіх його публічних виступів. Прес-секретар Дмітрій Пєсков інколи пояснює це тим, що Путіна “неправильно зрозуміли”, але всім і так зрозуміло — у Путіна криза жанру: він і так ніколи не був публічним політиком, тепер і зовсім опустився до завсідника пивних, що розповідає небилиці товаришам по чарці.

Найзабавніше у його промовах — історичні теми. Важко сказати, де він черпає натхнення для чергового “шедевра” — чи то в “академіка” Анатолія Фоменка, чи то у блогах російських патріотів, любителів описувати битви російських воїнів з китайськими імператорами в I тисячолітті до нашої ери. Російський Херсонес — також звідти. Ідея зведення в Москві пам’ятника князеві Володимиру — з тієї самої історії. Путін, як історик, відчуває себе приблизно так, як придворні історики XVIII століття, що придумували “татаро-монгольське ярмо” або “перемогу Алєксандра Нєвского на Чудському озері”. Або як радянські мемуаристи часів Другої світової війни, що складали численні подвиги. Російським історикам завжди ставили завдання підвигадати, прикрасити і написати таку історію, від якої дух патріотизму міцнішав і від нього перехоплювало подих.

Путін — не вигадник, він, вочевидь, погано читає “об’єктивки”, довідки, підготовлені до чергової поїздки, зустрічі або публічного виступу. Наприклад, там може бути написано, що в Херсонесі справді є Володимирський собор, побудований у другій половині XIX століття, але сам Херсонес — зовсім не православний, заснований за 422 роки до народження Христа. У 2014 році Путін у своєму посланні до Федеральних зборів заявив, що “для Росії Корсунь (Херсонес) має величезне цивілізаційне і сакральне значення”. З якого дива тільки для Росії — незрозуміло, за рік до путінської промови Херсонес було внесено до списку ЮНЕСКО. Та й із хрещенням князя Володимира не все зрозуміло. I князь він був київський, а не московський, про що Путін, звичайно, знає, але за своєю імперською сутністю не визнає, а видає за своє.

Путін коїть стільки злочинів проти історичної науки, що настав час запитати — чи усвідомлює він, що виглядає цілковитим неуком? Гадаю, що чудово усвідомлює, — брехня для нього стала частиною внутрішньої і зовнішньої політики, це частина його образу, який повністю відповідає лідерові з Радянського Союзу. Як Лєнін, який, не соромлячись, брехав про “світле майбутнє”, як Сталін — “про дружну сім’ю народів”, Путін бреше для виправдання свого існування. Як Лєнін, Сталін, Хрущов і Брєжнєв, Путін аж ніяк не економіст, тому для нього, як і всіх комуністичних вождів, брехня була завжди пов’язана з тим, щоб відвернути населення від економічних проблем. Їм постійно доводилося брехати, замінюючи їжу гарними словами і часто — відвертою брехнею.

У Путіна брехня — частина його незрозумілої ідеології, частина політики, частина образу і самого його існування з появи у Кремлі, коли Боріс Єльцин говорив про нього так, що майже весь світ повірив, — за правління Путіна Росія стане демократичною, багатою та правовою країною. Єльцин, як старий комуністичний номеклатурник, зрозуміло, також збрехав. Для Путіна брехня про Росію — ситу, задоволену і щасливу, виявилася недовгим процесом, сам народ жадав чергової казки, і Путін її розповів. Проблеми почалися, коли треба було говорити про перспективи внутрішньої політики, і тоді Путін почав брехати — про бойовиків, “ісламістів”, “терористів”, про вибухи будинків, про “човен, що затонув”, про опозицію, яка продалася за “пєчєньки”, про бандерівців, про “фашиста Саакашвілі”.

Брехати було легко, коли була вигідна ціна на нафту, складніше стало, коли ціни стрімко полетіли вниз, коли було введено санкції, коли населення повільно, але почало розуміти, що з обіцяним Путіним щастям щось не так. І він почав брехати відчайдушно. З населенням — простіше, воно загартувалося за часів комуністичної пропаганди у кількох поколіннях, його правдою не проб’єш. Брехня обрушилася на інші країни, не звиклі до того, що політики обманюють, вони звикли до того, що брехливий політик довго на своїй посаді не затримується. Путін у Нідерландах або в Німеччині давно працював би двірником, але в Росії, нагадаю, брехня — частина політики, частина образу, частина менталітету.

І — понеслося. Малазійський Боїнґ, якщо вірити державній пропаганді, збивали півтора десятка разів різними способами і жодного разу — російською ракетою. Інколи здавалося, що літак сам себе підбив — настільки брехня заплутала всіх. Путін брехав про Крим кілька разів — про те, що не було російських військ, потім зізнався, що були. Про Донбас — те саме. Путінська брехня недовго живе, з часом його заганяють у кут фактами й документами, він виправдовується, а потім починає брехати знову.

Навіщо брехати про сирійських туркоманів (туркменів), про яких Путін нібито ніколи не чув? Міг би у Вікіпедїї подивитися. Або згадати, як президент Туреччини йому кілька разів говорив про те, що не можна бомбити: “Я особисто говорив Путіну, що в Байирбуджаку нема «Ісламської держави», там туркмени. Зараз туркменів убивають”, — сказав Реджеп Ердоґан на зібранні Торговельно-промислової палати Туреччини. Путін наївно розводить руками — він, виявляється, знає тільки про туркменів у колишній радянській республіці, а про туркоманів чисельністю до трьох мільйонів осіб, які живуть в Іраку й Сирії, у містах Талль-Афар, Алтункопрю, Ербіль, Мосул, Киркук і Багдаді, він не знає. Дивні пізнання для людини, яка вважає себе очільником “світової держави”. Або знову бреше?

Через три дні в інтерв’ю фільму “Світопорядок” на каналі “Россия-1” Путін збрехав іще відвертіше. “Туреччина — це не Європа”, — сказав Путін. І тепер за голову мають схопитися не історики, а вже географи, які завжди вважають Босфорську протоку кордоном між двома частинами світу, що названі континентом Євразія. Геополітик Путін пішов далі, адже він мав показати, що по праву вважається провідним лідером світу. Тепер він пішов в Афганістан, заявивши, що “війська СРСР були в Афганістані на прохання чинного афганського уряду і президента”. Він не уточнив ім’я того “президента” — чи це був Хафізулла Амін, посади якого звучали так — “член Політбюро ЦК НДПА, міністр закордонних справ, міністр оборони, прем’єр-міністр, генеральний секретар ЦК НДПА і голова Революційної ради Афганістану”. Коли Аміна 27 грудня 1979 року вбив радянський спецназ, на його місце привезли колишнього посла Афганістану в Чехословаччині Бабрака Кармаля. Але і він ніколи (!) не був президентом, а тим самим Генеральним секретарем ЦК НДПА, Головою Революційної ради (очільник держави), Головою Ради міністрів ДРА. Шкода, що Путін не уточнив ім’я того, хто звернувся з проханням до СРСР, це було б новим історичним відкриттям. В Афганістані перші президентські вибори прямого голосування відбулися тільки в 2004 році.

Відповісти на запитання “чому Путін бреше?” легко — по-іншому він не може, звичка. Він випадково потрапив у Кремль, випадково став президентом, випадково довелося очолити найбільшу й одну з найбагатших країн світу. Він ніколи не був публічним політиком, ніколи не розумів відповідальності перед суспільством. Він як 3–4-річна дитина, яка вважає, що обдурити — це, по-перше, легко, по-друге, жодних наслідків. Батьки зазвичай сміються над кмітливістю улюбленого чада, але світ уже в заціпенінні від нахабства російського президента. А Путіна вже не зупинити, він брехатиме й далі, оскільки по-іншому він не може — таким народився.

ПУТІН, АВАКОВ І УКРАЇНСЬКІ РЕФОРМИ

Не вірю в такі збіги, але сподіватимуся, що все сталося випадково. Тим паче, що в Україні “антигрузинська” кампанія почалася давно — з дрібних підштрикувань та бурчання з приводу “приїжджих” до публічних виступів українських політиків. На високому рівні у присутності президента — вперше. Якось дивно збіглося з висловлюваннями Путіна на прес-конференції щодо Грузії та Саакашвілі, насамперед. Тепер я точно знаю, хто в Україні дивиться російську пропаганду, це — Аваков і Яценюк.

Висловлене Аваковим і Яценюком на диво дуже точно збігається з настроєм Путіна. Через два дні на своїй прес-конференції Путін точно повторив версію про “гастролера” збрехавши, що американці не дають Саакашвілі робочої візи, й одеський губернатор вимушений був опублікувати фотографію цієї самої візи, виданої на три роки. Того самого дня очільник МВС України, неначе почувши Путіна, заявив, що подає до суду на Саакашвілі, згадавши, що те саме зробить Яценюк.

Теж збіг? Припускаю. Але лише в разі, якщо ці люди думають однаково, тим паче про одну й ту саму людину — Саакашвілі. Якось зовсім загубилася ще одна тема — грубо змонтоване відео, яке першим опублікував прес-секретар МВС України і на яке посилався міністр Аваков. Чому відео і чому так вийшло? Відео, на думку багатьох політичних інтриганів, ліпший спосіб переконати нетямущих глядачів. Так само у Грузії три роки тому поширювали відео зі “сценами насильства” у грузинських в’язницях як “доказ злочинів” Саакашвілі. Це вплинуло на результат парламентських виборів. Через кілька місяців люди почали уважно переглядати те відео і побачили чимало огріхів — усміхнений ув’язнений, якому в пряму кишку нібито засовують держак від віника. Інтер’єр виявився зовсім не тюремним, а на стіні “камери” раптом з’явилася намальована червоною фарбою цифра “5” — порядковий номер партії Саакашвілі на виборах. Така оригінальна знахідка режисера.

Останнім часом талановитих режисерів і монтажерів розвелося неймовірна кількість, особливо з появою Путіна при владі. Сподіваюся, всі пам’ятають відео, на якому була зображена людина, схожа на генерального прокурора Росії Юрія Скуратова? Можна припустити, що на Луб’янці створено нову кінокомпанію “ЧК-ХХІ століття”. Інколи виходить правдиво, як відео зі стратою “агента ФСБ” в ІДІЛ, — гарна режисура, професійні оператори, талановитий монтажер, але драматургічні огріхи все-таки видно. На відео “зустріч Саакашвілі з російським бізнесменом” драматургічна знахідка існує, решта — якість міського телебачення Мухосранська. Відео як з’явилося, так і зникло, всім стало смішно, але ще смішніше від того, що на цю фальшивку послався міністр Аваков, людина нібито не дурна.

Що ж об’єднує цю трійцю — Яценюка, Авакова і Путіна? Насмілюся припустити — ненависть до Саакашвілі. Щоправда, російський президент досвідченіший у цій ненависті, він при згадці про Саакашвілі “їсти не може” вже 10 років, відтоді, як грузинський президент послав його після пропозиції жити разом, як у СРСР. І не Аваков сказав своє “бе-бе-бе” першим, це зробив Путін ще у 2006 році, коли почав збирати компромат на Саакашвілі. На той час у Тбілісі точно знали, що Путін — злодій, а з Москви кричали, що Міша — божевільний, тобто “бе-бе-бе”.

Дивним є те, що всю трійцю об’єднує ненависть до реформ. Путіна це почало дратувати практично відразу після “Революції троянд” — він не хотів, щоб населення пострадянського простору почало заздрити якомусь “вискочці” з Тбілісі і тому, що в Грузії стало безпечно жити, що корупцію подолано, а президентський кортеж їде так, як усі, — без перекриття вулиць і площ. Страшенна ненависть охопила Путіна, він почав усвідомлювати, що людям більше сподобаються реформи, ніж створення “русского міра”, що супроводжується війнами, репресіями і вбивствами політичних опонентів.

Феномен виживання Саакашвілі в цих умовах, коли малесенькій країні, у 144 рази меншій за злого і кровожерливого монстра, вдалося зберегтися й розвиватися аж до закінчення конституційного терміну президентства Саакашвілі, ще належить вивчати. Останнім ударом долі, посланим Кремлем для випробування, став російський авантюрист Бідзіна Іванішвілі, з приходом якого почалися політичні репресії по-російськи. Аваков і Яценюк цього не знають? Вони дивляться лише російське телебачення? Вони не знають про кілька десятків заяв Євросоюзу, Ради Європи, ОБСЄ і очільників західних країн із протестами з приводу політичного переслідування у Грузії? Ці люди стверджують, що боролися на Майдані? Але за що вони боролися, якщо поводяться точнісінько так само, як і російський диктатор?

Труднощі у грузинської команди в Україні почалися практично відразу — в українській владі опинилися не лише ті, хто прислухався на Майдані до закликів зробити Україну демократичною, правовою і європейською країною. Опинилися й інші, ті, хто бачить себе в українській політиці виключно як безсмертного політика, який у всьому має рацію. Коли деякі експерти називають Саакашвілі авторитарним, то тепер в Україні це може звучати як необразлива лайка — свої виявилися набагато крутішими. Зараз Україна опинилася в ситуації, яку можна було передбачати відразу після Майдану, — революція не може стати успішною, якщо її плодами користуються відразу кілька лідерів різних політичних партій. Це і не революція зовсім, а, як не образливо звучить, трагічне проведення часу з передбачуваним наслідком, повторенням усього того, проти чого боровся і помирав Майдан. І Міша тут зовсім ні при чому — він приїхав допомагати Україні, а не захоплювати владу. Хто думає інакше, той Аваков і Яценюк.

КІHO ПРО ІДІЛ

Кіно з’явилося точнісінько напередодні виступу Путіна перед Федеральними зборами Російської Федерації на початку грудня 2015 року, на яких, включаючи гостей, було загалом 1000 осіб. Виступ позаплановий — раптом після інциденту зі збитим російським Су-24 Путіну захотілося вчергове показати “кузькіну мать”. У короткій, порівняно з попередніми, промові, всього 56 хвилин, головною темою, звісно, була Туреччина і світовий тероризм, що заважає розвиватися російській демократії. Оскільки слова “тероризм” і “Туреччина” вимовлялися одночасно, враження складалося відповідне — у словах Путіна це було одне й те саме. Сирійське кіно почали обговорювати трохи пізніше, але майже завжди або в контексті з полум’яною промовою російського президента, або як доповнення до промови.

Путін почав свій виступ одразу з тероризму. Він повідомив про присутність у залі вдови збитого Су-24 пілота і вдови загиблого у гелікоптері морського піхотинця, уточнивши, що вони “втратили чоловіків на війні з терором”. Тобто Путін назвав турецьку армію терористами. Далі він говорив про те, що “Росія вже давно на передньому рубежі боротьби з терором”, що “це боротьба за свободу, правду і справедливість. За життя людей і майбутнє всієї цивілізації”. Путін згадав про Беслан і Театральний центр у Москві, про московське метро і потяг “Невский экспресс”, про вибухи у московських будинках, щоправда, забув сказати, що винуватців так і не знайдено і хто ці терористи — досі не відомо.

У Путіна досвідчений спічрайтер, який пише за нього тексти виступів. Важливо, щоб слухачі після нагадування про страшні трагедії відразу ж почули про те, як погано поводиться Туреччина. Щоб у пам’яті склалося зіставлення — Туреччина і тероризм. Путін продовжує: “Ми знаємо, наприклад, хто у Туреччині набиває свою кишеню і дає заробити терористам на продажу награбованої у Сирії нафти. Саме за ці гроші бандити вербують найманців, купують зброю, організовують нелюдські теракти, спрямовані проти наших громадян, проти громадян Франції, Лівану, Малі та інших держав. Ми пам’ятаємо і те, що саме в Туреччині переховувалися і отримували моральну, матеріальну підтримку бойовики, які орудували на Північному Кавказі у 1990-х і в 2000-х роках. І зараз ще їх там помічаємо”. Все — готово, тепер люди, які слухали промову Путіна, точно знають, що Туреччина — терористична країна, від якої страждає півсвіту.

Путін чудово розуміє, що на ці звинувачення Туреччина відповість, і спробував згладити конфуз: “Тим часом турецький народ — добрий, працелюбний і талановитий. У Туреччині в нас багато давніх і надійних друзів. І підкреслю: вони повинні знати, що ми не ставимо знака рівності між ними і частиною сьогоднішньої правлячої верхівки, яка безпосередньо відповідає за загибель наших військовослужбовців у Сирії”. Так само Путін останні роки говорив про Грузію — Саакашвілі поганий, а грузинський народ добрий, ми його любимо. Неначе воювала російська армія у Цхінвалі не з грузинським народом, а із Саакашвілі, а вбивала грузинських солдатів випадково і немовби ненароком. Це традиції радянського лицемірства, коли всі кремлівські вожді сварилися із західними лідерами, але постійно говорили, що нічого не мають проти звичайних французів, німців або англійців. Ніби не простий народ обирає собі лідерів. Путін назвав відповідь Туреччини “пособництвом терористам”: “Хай знають це ті в Туреччині, хто стріляв у спину нашим льотчикам, хто лицемірно намагається виправдати себе, свої дії і прикрити злочини терористів”. Далі він пішов на принципове порушення етики щодо ісламу — будучи не мусульманином він послався на Аллаха: “Тільки, напевно, Аллах знає, навіщо вони це зробили. І, мабуть, Аллах вирішив покарати правлячу кліку в Туреччині, позбавивши її розуму і здорового глузду”. Більшу образу для мусульманина придумати важко, але Путін ці слова промовив свідомо.

Напередодні до виступу Путіна в інтернеті з’явилося відео, на якому бойовик ІДІЛ “відрізує” голову “російському агентові”. Бойовик, як не дивно, одягнений у військову форму російського виробництва, в якій російський спецназ вже півтора роки воює у Східній Україні, в ній захоплював Крим. Це вже не вперше, коли ІДІЛовці красуються в російській формі. Як засвідчує відео, жертву звуть Магомед Хасієв і, як уточнив Рамзан Кадиров, — він чеченець. Пізніше з’ясувалося, що справжнє ім’я 23-річного “чеченця” Євгеній Юдін і він народився у Челябінскій області, в 2012 році нібито був усиновлений чеченкою Мархою Хасієвою. За іншими джерелами, він був усиновлений у 14 років, а в публікації сайту LiveNews йдеться, що Женя Юдін у 10-річному віці у дитячому будинку (!) “сам прийняв іслам” і “вибрав собі ім’я Магомед”. Тобто, як це прийнято для новонавернених в іслам, — без наставника, без учителя, без рекомендацій.

Російські ЗМІ вже написали стільки усіляких подробиць із життя і жертви, й ката, що розібратися — де реальність, а де вигадки — неможливо. З другим героєм ще складніше. Бойовик ІДІЛ також виявився етнічним росіянином, таким, що народився в Ямало-Ненецькому автономному окрузі 28 років тому, звати Анатолій Землянка. У російських газетах повідомляється, що він перебуває в Сирії з 2013 року. Журналісти спробували відновити його біографію: жив у Ноябрску, займався карате, був скромним і тихим. Інтересу до ісламу не виявляв. Виїхав в ІДІЛ, але як — не повідомляється. Місцева прокуратура і поліція мовчать. Рамзан Кадиров пообіцяв помститися за вбивство Хасієва-Юдіна. У всій цій історії так багато пропаганди, яка затьмарює реальність, що неможливо зараз уявити об’єктивну картину. Однак чомусь ця історія спливла напередодні виступу Путіна.

Найімовірніше, “кіно” мало доповнювати полум’яну промову російського вождя про тероризм, ілюструючи жахливість цього явища. Насправді, якщо уважно подивитися відео, то сцена страти виглядала талановитою постановкою — жертва в червоному комбінезоні, знімали три камери як мінімум, видно постановочне освітлення, професійні перебивання, рух зіниць — спочатку Хасієв-Юдін читає текст, потім так само — з перебиваннями і з різних ракурсів читає текст Толік. Тексти промовляються підкреслено пафосно, щоб глядач завмер від жаху трагедії. Хасієв-Юдін у своєму “останньому слові” згадує ФСБ вісім разів — аби в пам’яті закріпилася ця абревіатура, дев’ять разів називає “ФСБешника Шаміля”, тричі — “зв’язного Ґранта”. Проте на відео, так професійно знятому, почало звучати драматургічне безглуздя: наприклад, про те, що він, Хасієв-Юдін 2–3 тижні оформляв, маючи такі зв’язки з ФСБ, закордонний паспорт. Або раптом брати, за якими йому доручила стежити ФСБ, уже стали “шахідами”, тобто пішли на той світ. Отже, питати нема з кого.

Толік Землянка також озвучує завчений текст, трохи збивається, як поганий актор — але знову працюють дві або три камери — знімають різні плани. Він навмисно вимовляє слова з акцентом — ось я який крутий “ісламіст”, хоча був в ІДІЛ усього два роки. Сцена страти — чудова, професійно зроблена постановка — на березі чи то моря, чи то широкої річки. У ролику відчувається рука майстра — професійного монтажера, який вдало використовує різні ракурси, крупним планом доглянуті руки жертви, проїзди камери знизу-вгору, зліва направо та інші хитромудрощі, характерні для професійного кіно. У кадрі кілька разів з’являються кайданки, застебнуті на зап’ястях жертви, але на самих зап’ястях — ані сліду — ні почервоніння, ні гематом, так не буває. Червоні комбінезони, що в них одягнені всі жертви ІДІЛ, ніби пошиті на замовлення на одній і тій самій російській швейній фабриці, і колір відповідний — що запам’ятовується, як у радянській пропаганді — завжди була червона пляма від зірки, прапора або палаючої заграви комуністів, які вічно борються. Червона пляма легко відкладається в пам’яті і завжди з чимось асоціюється, в цьому випадку з жертвами ІДІЛ.

Нарешті, саму страту показано побіжно, як неістотну деталь. Толік Зємляніка ріже горло Жені Юдіну, як ковбасу, хоча професійні кати так не зроблять — ріжуть зазвичай від вуха до вуха, розтинаючи сонну артерію. У принципі, в кадрі і не зрозуміло — чи різав Толік Юдіну горло чи вдавав страту. Щодо другої сцени виникає багато запитань — що це за річка і де вона розташована. Запам’ятовуються ще кілька кадрів — профіль Путіна і професійна заставка з титрами. Чи то в ІДІЛі є випускники ВДІКу, чи то самі терористи — володарі престижних кінопремій.

КРИМСЬКИЙ ПЕРЕСУВНИЙ ДЕГЕНЕРАТОР

“...Так ось, вежі — це випромінювачі. Їх вмикають двічі на добу по всій країні, і нас відловлюють, поки ми валяємося безпорадні від болю. Плюс ще пристрої локальної дії на патрульних автомобілях... плюс самохідні випромінювачі... плюс нерегулярні променеві удари ночами... Нам ніде сховатися, екранів нема, ми божеволіємо, стріляємося, робимо дурниці з відчаю, вимираємо...” (Брати Струґацкі. “Заселений острів”)

Коли я вперше побачив фотографії пересувних телевізорів у Криму, то уявив такі собі карети “швидкої допомоги”. Ось, десь на околиці Севастополя дві старенькі у занедбаній пенсіонерській квартирці б’ються в істериці — вони три дні не бачили і не чули Путіна. Доброзичливі сусіди стареньких телефонують у МНС, повідомляють тривожну новину, ті застрибують у спецмашину, вмикають сирену і блималку й мчать темними вулицями “міста русской слави”, щоб врятувати двох пропагандозалежних бабусь. Біля під’їзду оперативно розвертають машину, заводять генератор, відкривають екран, і ось уже із сусідніх будинків підтягуються представники “русского міра”, як сомнамбули, бурмочучи під ніс — “дєдивоєвалі”, “нєзабудємнєпростім”, “путінсвятой”. Полковник МНС телефонує у штаб і доповідає — “врятували”!

Звісно, місія МНС гуманна: якби не пересувні дегенератори або, як їх ще назвали — “кісєльовкі”, то невідомо, скільки б вимерло людей, привчених до щоденного промивання мізків, до тренувань ненависті і виховання помсти. Народ уже й так плутає приводи і причини, змінюючи збитий беззахисний російський літак-порушник на помсту нещасним турецьким помідорам. П’ятнадцять років як Путін відновив “випромінювачі” по всій країні, які наполегливо, цілодобово відновлюють покірливу масу, яка потребує щоденного підживлення, випромінювання, без якого вони можуть перетворитися на вовкулаків.

Пропаганда — зручна й ефективна, витрати значні тільки на початку, потім усе йде торованою доріжкою — о 6 ранку гімн, потім новини про те, як скрізь погано, а добре “тільки в нашій щасливій країні за правління мудрого президента”. Думати не треба, аналізувати — небезпечно. Все як раніше: ми не воюємо, а боремося за мир, воюють тільки американські імперіалісти та їхні дармоїди. За дев’ять єльциновських років шанувальників “випромінювачів” не зменшилося, і ось вони нарешті діждалися — їхні “блакитні екрани” засвітилися пропагандою.

Для знеструмленого Криму втратити “русскій мір” — те саме, що втратити сам півострів: можна особливо не піклуватися про продукти чи воду, можна не вивозити сміття і не ремонтувати дороги, але в кожній оселі має працювати телевізор, світитися мертвецьким сяянням. Кримці “русского міра” — це ніжні створіння, яких, з одного боку, постійно лякають “київською хунтою”, з другого — “піндосами”, а тут ще кримські татари світло відімкнули. Без швидкої допомоги від МНС — ніяк. Привезені спецмашини МНС із Ліпєцка і Дагестану покликані врятувати кримців від інформаційного запору. Особлива увага — до літніх людей, найстійкіших захисників сакрального Херсонеса і шанувальників російського вождя. Вони пам’ятають, як 50–60 років тому бляшані гучномовці так само виховували радянський народ.

Товаріщ Лєнін буквально через кілька днів після більшовицького перевороту підписав Декрет про пресу, що встановив цензуру, а потім зі своїм ідеологічним соратником Анатолієм Луначарскім почав розробляти програму монументальної пропаганди, що включала численні пам’ятники, плакати, гасла і транспаранти. Старі пам’ятники руйнували, на їхніх місцях зводили нові. Сутність пропаганди полягала в тому, щоб зганьбити минуле і набрехати про майбутнє. Лєнін педантично ставився до різних можливостей: телебачення він тоді й не передбачував, але радіо вже називав “газетою без паперу і відстаней для мільйонів слухачів”. У створенні атмосфери однодумності радіо відіграло свою роль. У 1920-ті роки уряд радянської Росії ставить завдання радіофікації всієї країни. 23 листопада 1924 року вийшла в ефір перша передача Всесоюзного радіо. На початку 60-х років було створено п’ять програм Всесоюзного радіо.

Радіо було єдиним джерелом інформації у 20–30 роках, дієвим для малописьменного населення Росії. Газети розповсюджувати було складно, не все населення вміло читати, ліпшим виявився спосіб ретрансляції пропаганди — по-перше, по радіо, по-друге, за допомогою політзанять. По всій країні було створено мережу дротового радіо — воно було дорогим, треба було тягнути сотні тисяч кілометрів дротів — у кожне місто, селище і село. Ефірне радіо було ще дорожчим, але й небезпечнішим — по ньому можна було почути чужі “голоси”. Дротове радіо було під ідеологічним контролем. Перші рупори радянського радіо були встановлені в Москві в 1921 році — на Театральній, Елоховській, Андроньєвській і Серпуховській площах, на Дівочому полі і біля Пресненської застави. Біля високих стовпів із рупорами збиралися москвичі, щоб почути про успіхи соціалістичного будівництва і казки про світле майбутнє. Пізніше по всьому Радянському Союзу було створено понад 20 тисяч радіотрансляційних вузлів, понад 10 мільйонів гучномовців утовкмачували в голови радянських людей пропаганду. Це були справжні “випромінювачі”, які зробили вагомий внесок у створення Homo Soveticus. Наприкінці 50-х років гучномовців, як і домашніх триканальних дротових радіоприймачів, було вже понад 30 мільйонів, охоплюючи практично населення всієї країни.

Проте не лише радіо. У часи, коли телебачення ще не було, величезну роль відіграв кінематограф. Той самий незабутній товаріщ Лєнін у бесіді з Анатолієм Луначарскім у лютому 1922 року сказав: “Зі всіх мистецтв для нас найважливішим є кіно”. Вождь добре відчував, що ще можна використовувати для пропаганди соціалізму. Практично водночас із розвитком радіо радянська влада в 1919 році ухвалила рішення про націоналізацію кінематографа. Тепер і кіномистецтво було ідеологічним: іноземні фільми були заборонені, а в тих, що до показу, цензура вирізала недозволене. Радянська влада не шкодувала грошей: у 1919 році було знято 57 художніх фільмів, у 1924-му — 69, 1927-му — 118, у 1930-му — 128. Жоден сеанс у радянському кінотеатрі або пересувному кінопроекторі не починався без кіножурналу — 10-хвилинної агітки, в якій розповідалося про досягнення радянської влади, промисловість, армію, спорт, їх була величезна кількість — десятки тисяч. Найпопулярніші “Новости дня”, “Советский воин”, “Пионерия”, “По СССР”, “Советский патриот”, “Сельское хозяйство”.

Усю цю продукцію радянського кінематографа треба було доносити до населення. Кінотеатри були тільки в містах, у сільській місцевості будували будинки культури, але головним розповсюджувачем досягнень кінопропаганди стали “випромінювачі” — пересувні кіноустановки. Радянська влада досить педантично ставилася до потреби донести в кожну сім’ю фільм “Комуніст” чи “Свинарка і пастух”. За статистикою, до 1956 року в СРСР було 62,9 тисяч кіноустановок, з яких майже половина — 27,4 тисяч, були пересувними. У 1977 році ЦК КПРС ухвалив: “З метою поліпшення культурного обслуговування трудівників села розширити виробництво технічних засобів культури”. Радянський уряд виділив гроші на купівлю 3500 кіноустановок і навіть “375 мотоциклів із колясками для обслуговування кіномеханіками сільських стаціонарних кіноустановок”.

До пересувних телевізорів додумалися тільки зараз, піднісши технічний рівень “випромінювачів” до рівня, який і не снився братам Струґацким. Автомобілі з гучномовцями з’явилися в Україні не цьогоріч. Два роки тому по окупованих районах Луганської і Донецької областей їздив БТР із гучномовцем, “розважаючи” українських воїнів російською попсою і пропагандистськими закликами. Восени 1941 року інші окупанти використовували автомобілі з гучномовцями, роз’їжджаючи Києвом у супроводі 637-ї роти пропаганди вермахту (Propagandakompanie 637). “Дегенератор” як влучно назвав автомобіль із телевізором невідомий мені блогер, — важлива деталь окупації Криму. Якщо він з’явився, отже, щось у Кремля не складається: не із забезпеченням людей елементарним — електрикою, газом і водою, а з недовірою, страхом, що люди можуть вийти з-під контролю. Кремлю здається, що “дегенератори” врятують ситуацію.

ІСЛАМОЗНАВЕЦЬ ПУТІН

25 листопада 2015 року ми почули ще один умовивід Владіміра Путіна. “Ми спостерігаємо — і не лише ми, запевняю вас, це бачать у всьому світі, — що нинішня влада Туреччини впродовж багатьох років провадить доволі цілеспрямовану внутрішню політику з підтримки й ісламізації своєї країни”, — заявив російський президент. Путін спробував потім трохи пом’якшити свою каверзу: “Іслам — світова велика релігія, це одна із традиційних релігій і Російської Федерації, ми самі підтримуємо іслам і робитимемо це”. Вийшло так само безглуздо, як завжди, коли очільник Кремля говорить на релігійні теми. Неважливо — про сакральний Херсонес чи про єдину країну в ісламському світі, яка майже сто років тому провела реформи, яких не було ні в Сирії, ні в інших дружніх Росії країнах.

Трохи раніше Путін зробив заяву на зустрічі з королем Йорданії Абдаллою II у Сочі. Тут він виступив уже як знавець геополітичного ісламу, безпосередньо звинувативши Туреччину в пособництві ІДІЛ. “Ми давно фіксували той факт, що на територію Туреччини йде велика кількість нафти і нафтопродуктів із захоплених територій ІДІЛ. Звідси і велике грошове підживлення бандформувань. Якщо в ІДІЛ такі гроші, а там ідеться про десятки, сотні мільйонів, можливо, мільярди доларів — за торгівлю нафтою, плюс до цього вони мають захист із боку озброєних сил цілої держави, тоді зрозуміло, чому вони поводяться так зухвало і нахабно, чому вони вбивають людей бузувірським способом, чому вони здійснюють терористичні акти по всьому світу, зокрема в серці Європи”.

Тобто, якщо вірити словам Путіна, Туреччина — друг і фінансовий та торговельний партнер ІДІЛ. Путін практично прочитав королю Йорданії лекцію з “радянського сходознавства”, заразом нагадавши фразою “вони що, хочуть поставити НАТО на службу ІДІЛ?” про існування давньої неприязні до Північно-Атлантичного блоку. Практично процитувавши видану в СРСР мільйонними накладами книжку Ніколая Яковлєва “ЦРУ проти СРСР”. Ні, тоді ІДІЛ не був ще придуманий у темних коридорах, але інші вороги радянському керівництву ввижалися, як зараз Путіну. В Путіна є давні вороги, серед яких, окрім американців і Заходу загалом, є люди, яких Путін зневажливо називає “ісламістами”. У російського президента мізерні пізнання щодо будь-якої релігії, але він не соромиться керуватися схемою: якщо християнин, то хреститься, якщо мусульманин, то обрізаний. До хресного знамення Путін ставиться нормально, до обрізання чомусь зневажливо, одного дня пригрозивши французькому журналістові, що він посприяє “цій операції”, щоб у того “нічого більше не виросло”.

Трохи раніше сталася ще одна подія, яка чомусь залишилася без уваги Путіна, хоча має прямий стосунок до ісламу, точніше — його офіційної російської версії.

21 листопада Верховний муфтій Росії розповів делегатам IV Всесвітнього курултаю башкирців, що відбувався в Уфі, що він, Талґат Таджуддін запропонував Путіну окупувати Ізраїль. Муфтій мотивував це тим, що “Крим уже наш” і треба так само “вчинити з Ізраїлем, але президент Путін від пропозиції відмовився”. На слова Верховного муфтія зала, перед якою виступав Таджуддін, відреагувала оплесками і сміхом. У залі сиділи чотириста делегатів і майже двісті гостей із багатьох країн світу. В будь-якій нормальній країні цей “жарт” закінчився б величезним скандалом, після якого послідували б вибачення перед Ізраїлем, а Талґату Таджуддіну довелося б поміняти свій тюрбан і халат павиного забарвлення на скромний одяг сільського муфтія.

Путін, здається, і не приховує, що через дев’ять років “єльцинської демократії” він відновлює колишні взаємини між владою і суспільством. Цензура і пропаганда вже є, вибори губернаторів скасовано, єдина і керівна роль головної партії є, у неї навіть є кілька філій, до релігійних конфесій застосовано той самий спосіб приручення, як у СРСР, — провадьте свій релігійний обряд, але у справи держави не втручайтеся й ідеологічно допомагайте. РПЦ — уже практично частина ідеологічного управління Кремля, скромний італієць Берл Лазар за згодою Путіна усунув Адольфа Шаєвіча і став головним рабином Росії. Нарешті, з мусульманською громадою все виявилося набагато простіше — очолив Духовне управління мусульман Росії Талґат Таджуддін, великий жартівник і людина веселої вдачі. під час нагородження його орденом РПЦ святого благовірного Данііла Московського II ступеня, він промовив фразу, яка згодом стала приводом для жартів і анекдотів: “Без Російської православної церкви ми не уявляємо діяльності Центрального духовного управління мусульман. Ми — частини одного цілого, однієї батьківщини, Богом береженої Росії, святої Русі”. Тоді ж у грудні 2009 року разом із ним отримав орден і Рустам Валєєв, повноважний представник Центрального духовного управління мусульман у Москві, який подякував Патріархові Кіріллу чітко по-військовому: “Служу Господу, служу Росії”. Талґат Таджуддін ще і приклався до руки Патріарха, цмокнув із вдячністю.

Із РПЦ у Путіна нема проблем — є Патріарх, є “сірий кардинал” Чаплін. У РПЦ існує строга ієрархія, побудована на таких самих узаєминах, як у владі. В ісламі все простіше — жодної ієрархії, окрім радянської системи у вигляді Духовного управління мусульман. І ставлення до священиків набагато простіше: подобається імам — у мечеті щоп’ятниці людно, не подобається — є інші. Контролювати мусульман складніше, тому в Путіна є бажання, але нема можливостей. Ті взаємини, що їх Кремль установив із РПЦ, із мусульманською громадою не вдаються. Прохолодного ставлення Путіна до ісламу додає його некомпетентність, а часто і відверта глупота. Єдине, чого він добився, — видимість поступливості чеченців до Кремля, що насправді — лише фінансова і військова підтримка Рамзана Кадирова.

Путін продовжує традицію КДБ, коли за радянських часів чекісти створювали в мусульманських країнах велику кількість організацій, згодом названих терористичними. Як у Сирії, де вже 45 років сім’я аль-Асадів зберігає владу завдяки лояльності Кремля. У Башара аль-Асада є такі самі “ручні” муфтії і керівники інших конфесій, як були у СРСР, як у сучасній Росії. Путін думає, що іслам у Сирії менш радикальний, ніж у Туреччині? Найімовірніше, чергова дурість Путіна залишиться лише фактом у його бурхливій і суперечливій біографії. Уявляю собі стамбульське кафе на Істіклялі, де місцеві турецькі трансвестити-travesti, смакуючи каву, обговорюють чергову мудрість російського президента про радикальний іслам у їхній країні.

ІДІЛ МАЙЖЕ НЕ ВИДИМИЙ

Із потоку новин виокремлю дві — “ІДІЛ погрожувала підірвати Білий дім у Вашингтоні” і “Російська авіація за день розбомбила 140 об’єктів ІДІЛ”. Людина я не молода, тому звик над кожною новиною думати й аналізувати. Ось, наприклад, ІДІЛ несе величезні втрати через те, що російська авіація їх бомбить щодня, і щодня — по кілька десятків об’єктів. Запитання перше: виходить, що ІДІЛ — організація з найрозвиненішою інфраструктурою, навіть ліпшою, ніж у самій Росії, якщо стільки об’єктів встигли набудувати? Запитання друге: якщо ІДІЛ зазнає таких величезних втрат, то чому вони обіцяють підірвати Білий дім у Вашинґтоні, а не Кремль у Москві?

У мене невеликі пізнання менеджменту появи численних терористичних організацій, але ІДІЛ зацікавила кількома деталями. По-перше, дивними відомостями про те, що там мало не третина бойовиків, які розмовляють російською. Чи означає це, що вони хочуть побудувати свій “русскій мір” на уламках сирійського християнства, про яке так часто говорять Путін і його ідеологічний союзник Кірілл (Ґундяєв), але під чорним прапором у формі квадрата? Хтось уже назвав його плагіатом і запропонував родичам Казиміра Малевича судитися. По-друге: як понад п’ять тисяч громадян країн СНД опинилися там, під пальмами Пальміри, та ще, як повідомляється, із сім’ями, тобто з дружинами і дітьми? У них там що, курорт? По-третє, якщо ці колишні радянські громадяни опинилися там рік-два, а деякі й три роки тому, то чому рідна влада цих самих країн тільки зараз занепокоїлася і навперебій почала бентежитися з приводу співгромадян, які заблукали.

Запитань насправді багато, і вони стосуються не лише організації — це якраз просто: кинув кілька сотень мільйонів — і замовив собі рейдерську армію для розв’язання геополітичних проблем. Запитання інше — як удалося під чорний квадрат зібрати стільки пострадянських овечок, які заблукали? Адже це не робиться за допомогою оголошень у газеті чи завдяки рекламі на ТБ. А хто проводив кастинг? А хто визначав здібності: вміння користуватися стрілецькою зброєю, керувати танком або іншою технікою? Наскільки знає Коран і Хадіси Пророка, яке ідеологічне підґрунтя пожертвувати собою заради “Ісламської держави”? Хто оплачував проїзд добровольцеві, а також його сім’ї з дітьми? Який був маршрут пересування? Хто зустрічав і де? Чи була бойова перепідготовка? І, нарешті, чого це раптом ІДІЛовці вирішили створити російськомовні сайти і навіть радіостанцію? Вони що, мали намір заманити до Сирії корінних мешканців Волоґодської і Брянскої областей?

Накопичені запитання, звісно, не передбачають швидкого пошуку відповідей, але таємничість, якою оточена історія створення ІДІЛ і її нинішня діяльність, схиляє мене до думки, що автори, організатори й менеджери — або вкрай погано освічені, або раніше керували підрозділом не більше колгоспу десь у Самаркандській або Саратовській області. Ні, головного вони домоглися — про них говорять, багато хто боїться, багато хто дивується. А зараз подивіться в ясні очі Владіміра Путіна і Дмітрія Мєдвєдєва і ви не знайдете цього страху. Звісно, вони загартовані — 15 років правління виробляють гени мужності й пофіґізму як до свого населення, так і до світової спільноти. Але ніхто ж Мєдвєдєва не тягнув за язик, коли він якось сказав, що теракти відбуваються через те, що з Росією не домовляються. В оригіналі це прозвучало так: “Тому що йдеться про війну проти терору, війну, яка оголошена всьому цивілізованому світові, і в такій ситуації треба домовлятися, а не намагатися з’ясовувати, кому це вигідно...” У порівнянні це називається якось грубо — про мило і пряму кишку. А якщо подивитися уважно збоку, то ви побачите звичайнісінького шантажиста, який будує свою політику на страху інших.

Діяльність ІДІЛ мені більше нагадує організацію більшовиків у період становлення радянської влади — багато обіцянок про “справедливість”, про віру в світле майбутнє, заманювання бойових офіцерів та інтелігенції і гасло “світову пожежу роздуємо”. У пошуку відповідей на свої запитання я звернувся до земляків — таджиків. Із Таджикистану, за різними джерелами, в ІДІЛ воюють від 400–500 до 30 тисяч осіб. Остання цифра явно перебільшена тільки тому, що, як стверджують мої співрозмовники, більшість таджиків потрапляють у лапи вербувальників не в Таджикистані, а на території Росії. І, як стверджують, багато молодих людей, із вищою освітою і навіть навичками роботи в бізнесі. Щодо релігії — ці люди її поважали, але фанатиками не були. А оскільки в ІДІЛ справді Інтернаціонал із таджиків, узбеків, киргизів, казахів, азербайджанців, то, повірте, навряд чи їх об’єднує відмінність у мовах, культурах і ставленні до ісламу. Напевно, один з одним спілкуються російською і команди віддають матом, традиційно, по-російськи.

Одна зі знакових фігур — командир ОМОНу МВС Таджикистану полковник Гулмурод Халімов. Своє рішення у відеозверненні російською мовою (!) він пояснює “протестом проти методів роботи МВС Таджикистану, забороною на п’ятикратне здійснення намазу і носіння традиційного мусульманського одягу”. Перша претензія — соціально-адміністративна, друга — дивна, для молитви мусульманинові потрібен лише килимок і п’ять хвилин, третя — і геть абсурдна, хто був у Таджикистані, той не міг побачити літніх людей, що прогулюються у джинсах чи шортах. А на роботу в МВС приходити в національному халаті або чалмі якось зовсім дивно. Кар’єра полковника була блискучою: починав рядовим бійцем ОМОНу в 1997 році, пройшов кілька стажувань, зокрема в США, останні три роки був командиром ОМОН МВС Таджикистану, мав державні нагороди. Влада Таджикистану, як тільки у квітні не виявила полковника на робочому місці, позбавила його звання і всіх нагород. Під час громадянської війни 1992–1997 років частим було переслідування родичів опозиціонерів. Метод відпрацьований і дієвий — у таджиків великі сім’ї, і тиск на них зазвичай приводив до бажаного для влади результату. В полковника Халімова у Таджикистані залишилася сім’я і восьмеро дітей, яких ніхто не чіпає.

Можливо, з часом я зможу знайти відповіді бодай на частину своїх запитань, а поки що пишу, радше, як людина небайдужа, аніж як експерт. Добре відомо, як Радянський Союз створював, виховував, готував і фінансував терористів, які гордо назвали себе народно-визвольними рухами. Зараз їх називають сепаратистами, а для більшого залякування — “ісламістами”. Особливо безглуздо це звучить щодо мешканців пострадянського простору, де і шкіл релігійних не було, а єдине медресе в Бухарі й Ісламський інститут у Ташкенті були під жорстким контролем КДБ. Там готували не лише імамів, а й інформаторів. Кілька поколінь людей, які жили в умовах тотальної пропаганди марксизму-лєнінізму і репресій, просто не можуть бути “ісламістами” за своєю сутністю. Злочинцями, які прикриваються ісламом, — можуть, як і хрестоносці спалювали міста на славу Христа. Але до чого тут релігія і, тим паче, чорний квадрат Малевича?

І ще цитата з Мєдвєдєва на прес-конференції за підсумками форуму АТЕС у Манілі: “Позиція наших партнерів змінюватиметься, і, врешті-решт, це сприятиме формуванню антитерористичної коаліції, що об’єднає країни, зацікавлені у викорінюванні терору на Близькому Сході і знищенні “Ісламської держави” (ІД) як явища. А те, що зараз “Ісламська держава”, по суті, є таким терористичним Інтернаціоналом, який загрожує всьому цивілізованому світові, по-моєму, зрозуміло абсолютно всім”. Усе, ІД просто явище, але вона дуже хоче об’єднання із Заходом для “викорінювання терору на Близькому Сході”. Ну, звичайно, дуже важливе нагадування про те, що ІД — “терористичний Інтернаціонал”, замовчуючи, що на третину він ще й російськомовний.

Важко передбачити, чим усе це закінчиться, але, здається, ніхто не відміняв бажання Путіна світову пожежу роздути і знову стати геополітичним лідером, закопавшись на Близькому Сході не банальними подачками ХАМАСу чи Гезболлі, а ґрунтовно, надовго, і щоб контролювати експорт нафти. Я б навіть припустив, що ІДІЛ і проект “Русскій мір” мають один офіс у Москві і є багато охочих погрітися біля печі з нафтодоларами, що горять.

РПЦ ЛІПША ЗА ІДІЛ?

З якогось часу, щоб дізнатися, хто командує Росією, не треба заходити на кремлівський сайт, досить подивитися новини сайту РПЦ. Здається, ієрархи РПЦ давно забули, чим має займатися Церква. Вони здебільшого обговорюють світські проблеми, які насправді їх, згідно зі статтею 14-ю Конституції Росії, не торкаються. В Основному законі чітко прописаний статус РПЦ та інших конфесій: “Російська Федерація — світська держава. Жодна релігія не може бути встановлена як державна або обов’язкова. Релігійні об’єднання відокремлені від держави і рівні перед законом”. Насправді все навпаки: Патріарха охороняє ФСО, він літає на літаках державної компанії, його зустрічають військові караули як державного діяча. На тлі дискусії про те, чого хоче ІДІЛ, реальний статус РПЦ уже нема потреби обговорювати.

Ще років 20 тому був сенс обговорювати важку долю РПЦ після понад 70-річного правління більшовиків. Кількість розстріляних священиків і ченців, зруйнованих храмів і монастирів пригнічують свідомість — як це могли зробити люди, які виросли у країні з тисячолітньою православною традицією? Здебільшого багато більшовицьких лідерів були або вихідцями з релігійних сімей, або дітьми і внуками священиків. Деякі, до прикладу, Сталін, мали релігійну освіту, За всіх цих обставин вони мстили священикам і конфесіям тільки тому, що хотіли на зруйнованому побудувати свою нову ідеологію. Сталін у середині 40-х років зрозумів помилку своїх соратників, однак відновив Церкву лише частково — зовні, створивши РПЦ як структуру, що підпорядковується КДБ. Багато нинішніх конфесійних ієрархів, які живуть на пострадянському просторі, мають давні взаємини зі спецслужбами, а у випадку з РПЦ — то й абсолютно очевидний зв’язок.

У період правління Єльцина РПЦ намагалася відновити свою репутацію, але за чинних Патріарха Алєксія II і його оточення, зазначених у документах КДБ, зробити це було важко. Рятували священики-реформатори, які служили Церкві, а не боролися за своє місце в ній: їх не любили, їх переслідували, відлучали від церкви, їх убивали. П’ятнадцять років тому до Кремля увійшов Путін, аби відновити владу чекістів. Водночас на телеканалах і в агентствах з’явилися нові співробітники — генерали і полковники КДБ, у суспільстві почав відроджуватися затхлий, здавалося, уже забутий дух — влада хотіла беззаперечного підпорядкування, а без репресій це складно відновити. На хвилі ренесансу КДБ віддав церкві ласий шматок — ідеологію. Путінські більшовики не стали придумувати нову ідеологію, зупинившись на “русском мірє”, у становленні якого головну роль має відігравати РПЦ.

Із січня 2009 року, коли новим Патріархом РПЦ замість Алєксія II, який раптово помер, став Владімір Ґундяєв, Кремль і РПЦ стали неприховуваним тандемом. Владімір Путін після стількох років членства у КПРС і служби в каральних органах, із традиціями вбивств священиків, раптом став побожним. РПЦ перетворилася на офіційну релігію Росії, незважаючи на значну кількість мусульман, юдеїв, буддистів та послідовників інших конфесій. Кремль активно почав просувати православ’я в маси, не добившись реальних результатів, але отримавши патріарха Кірілла як одного з головних державників у країні.

Порівняння ІДІЛ із РПЦ не випадкове. Не вдаючись у таємниці походження ІДІЛ, як і Аль-Каїди чи Талібану, у всіх цих утвореннях є головна мета — підпорядкування суспільства своїй ідеології. Для цих організацій озброєна боротьба — єдиний спосіб захоплювати території, ідеологічно зв’язок з офіційним ісламом поверховий, оскільки порушує його основні постулати. Судячи із заяв, багато організацій, обвинувачених у тероризмі, стороняться ІДІЛ, очевидно, здогадуючись, що поява нових радикалів пов’язана з чиїмись політичними інтересами. Як і РПЦ, яка зараз є більше політичною організацією, ніж релігійною громадою, що покликана піклуватися про моральний стан суспільства, аніж про дивний патріотизм, який має на увазі любов до вождів. А як же євангельське “кесареві — кесареве, а Богові — боже”?

Путін і РПЦ відновили те, що колись зробив Пьотр I, а більшовики знищили — імператор має бути помазаником Божим. Путін, зважаючи на свою зовнішність і харизму, імператором навряд чи б став, але вдавати із себе і займати місце помазаника як “Царі всієї Русі” біля вівтаря під час Різдвяної або Великодньої служби він може. І, головне — хоче. Він міг би перейти межу і піддатися на вмовляння челяді, оголосити себе новим імператором, але, здається, розуміє безглуздість ситуації. Однак символізм завжди важливий для миршавих людей: одні під час святкових радянських парадів топтали місце поховання улюбленого вождя, а цей тішить себе біля вівтаря. Цьогоріч Путін відвідав храм Покрови Пресвятої Богородиці в селі Отрадноє Воронєжскої області. “Невістка моя була на службі, спокійно пройшла повз охорону президента, — розповіла мешканка Отрадного Анна Кулаґіна. — Так вийшло, що невістка стояла зовсім поряд із Путіним і, коли прийшла додому, сказала: «Наче як з царем постояла!»”

Усі задоволені — Путін практично цар, натомість РПЦ отримала право стати державним органом, наділивши себе повноваженнями, які і не снилися ІДІЛ. Тепер ієрархи РПЦ освячують ракети і танки, автомати і кулемети, без них у космос не відправляють жоден космічний корабель, усі російські війни благословляються, окупація вітається. ІДІЛ і не снилося, щоб захоплена територія враз оголошувалася “сакральною” і придумувалася релігійна історія — з метою укріпити свідомість росіян у доцільності анексії.

Заглянемо у щоденник головного державника отця Всеволода Чапліна, дізнаємося, що говорить “сірий кардинал” РПЦ.

12 листопада. “Російська православна церква добиватиметься визначальної ролі в країні” — заявив очільник Синодального відділу у зв’язках Церкви і суспільства протоієрей Всеволод Чаплін. “У контексті взаємин із державою нам потрібно переходити від ролі принижених прохачів до ролі представників суспільної сили, що є більшістю нашого народу. Ніхто не сміє сказати нам «ні», ніхто не сміє сказати нам, що діалог із нами не вестимуть”, — цитує Чапліна “Інтерфакс”.

13 листопада. “Художників Charlie Hebdo чекають вічні муки”, — сказав очільник Синодального відділу у зв’язках Церкви і суспільства протоієрей Всеволод Чаплін, як повідомляє РСН. Представник РПЦ Всеволод Чаплін закликав відмовитися від толерантності і відповісти терористам.

15 листопада. Протоієрей Всеволод Чаплін оголосив, що тільки православні і саме православні мають визначати будь-які рішення, що стосуються сьогодення та майбутнього країни.

У цей час його начальник — Патріарх Кірілл відвідав Калінінґрадську область і провів особисту зустріч із губернатором Ніколаєм Цукановим. Під час бесіди було обговорено питання соціально-економічного розвитку регіону. Зокрема, керівник області проінформував про результати програми капремонту, яка ефективно працює ось уже кілька років. За цей час навели лад у близько двох тисячах багатоквартирних будинків.

Тепер Патріарха чекають на Байкалі. Патріарх Кірілл проведе чин освячення озера Байкал, повідомив журналістів колишній заступник голови Вищого арбітражного суду Росії, мандрівник Владімір Ісайчев. За його словами, недавно він мав розмову з Патріархом, який підтримав пропозицію освятити озеро. “Байкал спрадавна вважається священним озером, морем для місцевого населення. Там доволі міцні шаманські, буддійські традиції. Патріарх чудово розуміє це і сказав, що перешкодою це не буде. Освячення Байкалу за православними канонами тільки зміцнить захист озера на «тонкому» рівні”, — сказав Ісайчев.

Коли ІДІЛ підриває історичні пам’ятники, населення Росії обурюється. Коли ієрархи РПЦ втручаються у створення шкільних підручників історії, росіяни покірливо мовчать. За версією Всеволода Чапліна, РПЦ у майбутньому визначатиме не лише ідеологію, а й політичне життя Росії. Тепер спробуйте визначити відмінність між РПЦ та ІДІЛ. Ви боїтеся ІДІЛ? Я не менше побоююся РПЦ.

РОСІЙСЬКІ ЗМІ ПРО СИРІЮ — НЕ ЧЕКАЙТЕ ПРАВДИ

Понад 20 років тому я почав вивчати інформаційну війну в Ічкерії. Тоді, наприкінці 1994 року, російська преса була порівняно вільна і видно було, як вона намагається бути незалежною від держави. Зараз мало хто повірить, але в середині 90-х років найоб’єктивніші репортажі про те, що творила російська армія на Північному Кавказі, були на державних каналах — ОРТ (зараз Перший) і РТР “Россия”, телеканал НТВ поступався їм в оперативності і жорсткості передачі ситуації. Все змінилося в середині 1999 року, коли прем’єр-міністром Росії став Путін. Об’єктивність замінили пропагандою, свобода слова — цензурою, дезінформацію почали називати офіційною позицією.

Відтоді в Росії вже нема ні журналістики, ні журналістів, ні достовірних і об’єктивних ЗМІ, ні незалежного ТБ. Для більшої реалістичності сучасного стану журналістики залишилося повернути в дипломи журфаків запис про здобутий фах — “працівник ЗМІ і пропаганди”. Як у Радянському Союзі, коли журналістам на вранішніх п’ятихвилинках роздавали теми і вимагали тексти, ідеологічно витримані у “світлі досягнень радянського народу й улюбленої партії”. Серед вільних тем сучасних ЗМІ найпопулярнішими стали прославляння Росії, що встає з колін, мудрість і прозорливість великого керманича Владіміра Путіна, спрямувальна роль партії “Единая Россия”, а також висвітлення діяльності очільників братніх країн, — Нікараґуа, Венесуели, Північної Кореї, Сирії і в цьому ж переліку — Вірменії, Киргизстану і Таджикистану.

Список заборонених тем величезний — корупція російської влади, не лише в Кремлі, а й у регіонах, реальна ситуація в Ічкерії, справжнє становище в армії, хабарництво в МВС. Останнім часом через уведення санкцій не схвалюється писати і повідомляти населення про те, якої якості продукти можуть потрапити на стіл росіян і, звісно, що є і що буде з “Новороссией” та її пасербицею — ДНР і ЛНР. Ще і про Крим треба повідомляти тільки добрі новини, а якщо їх нема, то нічого не писати або висмоктувати з пальця повідомлення про міст, що його будують через протоку. Коли російська влада готувала підґрунтя для введення нової інформаційної політики, в 1997–1999 роках у різних структурах — від міністерства оборони до ФСБ і МВС — було створено шість інформаційних центрів для поширення дезінформації, названої “офіційними відомостями”. У Кремлі таким центром керував Сєрґєй Ястржембскій, у МО — генерал Валерій Манілов, у ФСБ — генерал Алєксандр Здановіч. Окрім них, дезінформацією займався Російський інформаційний центр при МЗС Росії, полковник ФСБ Ілья Шабалкін безпосередньо на Північному Кавказі, а також саме міністерство у справах преси.

Уся ця орава чиновників мала схилити російську і світову громадську думку на бік Кремля, переконати населення в тому, що всі проблеми в Росії через чеченців, а російські війська — це радше безневинні овечки, які випадково потрапили в гори Північного Кавказу. Спочатку їм це не вдавалося: іноземні журналісти оминали всі ці інформаційні центри, інколи відверто знущалися з пропонованої їм дезінформації, але з приходом Путіна до влади у серпні 1999 року все змінилося. Російським журналістам погрожували, іноземних репортерів почали відловлювати — шантажувати позбавленням акредитації й анулюванням віз. Путін і його команда добилися того, що російська журналістика перетворилася на прислугу влади, як за радянських часів. Тепер російські громадяни не можуть довідатися про події, що відбуваються не лише всередині країни, а й за її межами, передусім, із тих країн, де Росія вкотре добивається “миру в усьому світі”. Першою “інформаційною жертвою” стала друга війна в Ічкерії, потім Грузія, Україна, тепер — Сирія.

Пересічний росіянин, якщо він не знає англійської мови, а таких у країні майже 90%, не зможе прочитати повідомлення ВВС чи зайти на сайт Associated Press, аби дізнатися, що пишуть британські або американські газети. По-перше, росіянинові з дитинства прищепили відразу до альтернативного погляду, по-друге, пропаганда навчила не вірити всьому, що не виголошують російські телеведучі. Оскільки незалежних ЗМІ у Росії вже нема, за деяким винятком малобюджетних і малотиражних газет, то відправляти журналіста, наприклад у Сирію, вони не можуть. Отже, пересічний громадянин Росії споживатиме тільки ту інформацію, яку йому вигадають у міністерстві оборони, в Кремлі й на самих телеканалах, де з приходом Путіна у штаті є генерали і полковники спецслужб. Як “незалежні” сайти росіяни можуть прочитати сайти патріотичних організацій або такий дивний витвір російських спецслужб, як агентство ANNA, зареєстроване в Абхазії (!), але яке має змогу посилати своїх “кореспондентів” у “гарячі точки”, зокрема і в Сирію. Розкривати причетність до спецслужб LifeNews нема сенсу — вона очевидна.

Що у підсумку ми маємо в ситуації із Сирією? Абсолютно контрольовану спецслужбами і професійними пропагандистами інформаційну картину, з якої населення Росії не знає про давнє протистояння шиїтської меншості й сунітської більшості, існування сирійської поміркованої опозиції, про те, що таке ІДІЛ і звідки вона взялася. Неможливо уявити, щоб росіянин, не повіривши в ту нісенітницю, яка йде з телеекранів, раптом запитав себе, чому, наприклад, з ІДІЛ воює афганський Талібан. Або чому ІДІЛ не визнає Аль-Каїда. Однак вроджені лінощі росіян, виховані багаторічною радянською пропагандою, стали благодатним ґрунтом для відновлення путінської пропаганди. Кремль створив для росіян нову залізну завісу, вже інформаційну.

Я кілька разів сам намагався перевірити, що росіяни знають про події в Сирії, і остаточно зрозумів — практично нічого. Крім вакууму, у свідомість мешканців Росії лізуть усілякі “історики”, які з подачі Путіна починають пояснювати, що Сирія — мало не прабатьківщина християнства, що звідти спустилася благодать для Росії, хоча тільки нетямущому не зрозуміло, що сирійське християнство до російського сучасного мракобісся не має жодного стосунку. І взагалі російське позолочене православ’я — з імперської Візантії, тому воно так сподобалося московським царям і князям. Якщо пропаганда наполегливо розповідатиме телеглядачам, що Сирію пригноблюють араби (вибачте за нестриманість припущення), то росіяни і цьому повірять.

Історія з висвітленням ситуації в Сирії нагадала подібну ситуацію у зв’язку з війною в Югославії у 90-х роках й особливо під час операції НАТО в 1999 році. На російських телеканалах була постійна істерика з приводу бомбардувань НАТО, але нічого не говорилося про трагедію в Срєбрєніце чи в Сараєво. Росіяни сприймали ту війну абсолютно однобічно, тільки з позиції диктатора Мілошевіча і його однодумця Путіна. Аналогічна ситуація і зараз щодо Сирії — росіяни ніколи не дізнаються про те, як сім’я аль-Асадів узурпувала владу і як вона застосовувала хімічну зброю проти мирного населення. Росіянам навіть подобається бути на боці тих, на чиєму Путін і кремлівська пропаганда.

Можна банально написати, що рано чи пізно у росіян відкриються очі й вони дізнаються правду. Це був би гарний варіант, коли б не та обставина, що росіяни в кількох поколіннях виховані в умовах інформаційного вакууму, в них нема ніякого бажання шукати інші джерела інформації або аналізувати. Радянська пропаганда виховувала безхребетну масу, привчену вірити вождям. Дев’ять років відносної свободи слова при Борисі Єльцину так і не змогли змінити населення, навчити його оцінювати й аналізувати інформацію. Путінська пропаганда знайшла, як писали в радянській пресі, палкий відгук у серцях росіян, і вони знову поринули у звичну для них атмосферу брехні. Вони покірливо віритимуть усьому, про що їм розкажуть про Сирію. Наше право знати про це і не вірити російській пропаганді.

ТРИ РОСІЙСЬКІ БІДИ — ДУРНІ, ДОРОГИ І КРЕМЛЬ

Щоразу, коли читаю новини з Росії, бере острах: звідки у російських начальників стільки дурощів у головах, чому вони не розуміють, що коять. Або не думають, перш ніж робити. Спочатку забороняють продукти, потім виявляють, що полиці крамниць порожніють, а свої досягнення сільського господарства не зовсім їстівні. Ні, звичайно, російський народ іще з радянських часів може їсти все, що завгодно. Але ж якісне їсти завжди приємніше. Тепер генерал-полковник Сєрґєй Іванов, який служить головою адміністрації майора Владіміра Путіна, каже, що нічого витрачати валюту на купівлю імпортних памперсів.

Колись імператор Ніколай I прочитав книгу маркіза де Кюстіна “Росія в 1839 році” і спересердя сказав фразу, що стала відомою та змістовно влучною — “у Росії дві біди — дурні й дороги”. Злі язики стверджують, що цар-батечко спочатку вимовив популярне російське слово на букву “б”, що може бути правдою, оскільки іноземці завжди в Росії, насамперед, вивчають мат. А цар-батечко Ніколай I, як відомо, мав маму Софію Марію Доротею Августу Луїзу Вюртемберзьку (Марія Фьодоровна) і дідуся Карла Петера Ульріха Гольштайн-Ґотторпського (Пьотр III).

У принципі російська влада всі останні кілька століть була зовсім іншою, ніж населення, яке з XVIII століття стали називали “росіянами”. Царями були вихідці зі Східної Європи, татари, німці, небагато данці. А народ, як і раніше, залишався “російським” за традицією називаючи “росіянами” Барклая де Толлі чи генерала Баґратіона. Або ось вам список засновників російської Академії наук: перший президент медик Лаврентій Блюментрост, математики Ніколас і Даніель Бернуллі, Христіан Ґольдбах, фізик Ґеорґ Бюльфінґер, астроном і географ Жозеф Деліль, історик Ґерхард Міллер, Леонард Ейлер, ботаніки Йоганн Ґмелін і Йозеф Кельрейтер, засновник ембріології Каспар Вольф, відомий натураліст і мандрівник Петер Паллас. Дослідження з теорії електрики і магнетизму проводив Ґеорґ Ріхман. Справжні “російські” вчені.

Щоправда, потім академіками стали переважно вчені зі звичними прізвищами, але відтоді якась неприязнь склалася між корінним населенням і тими, хто створював російську державу, науку і культуру. Неросійські царі, неросійські вчені, засновники “російського” балету — Жан Батист Ланде, Франческо Арайя, Антоніо Рінальді (Фоссано). Або “російська” опера, історія якої бере відлік від 26 січня 1736 року, коли у Санкт-Петербурзі першу оперу виконала запрошена італійська трупа. З радянськими вождями було простіше: Лєнін калмицько-єврейського походження продовжив стару традицію Російської держави, потім — Іосіф Джуґашвілі. А ось після них були геть усі “росіяни” — Хрущов, Брєжнєв, Ґорбачов, Єльцин, Путін. Щоправда, і тут “російський” народ був пильним: раптом щось — одразу оголошували неугодних євреями. Путіна ще не називали таким, але ще не відомо, як обернеться історія найближчими роками і чи не відшукають його семітського коріння. Сам Путін давно підстрахувався — улесливі історики вже “знайшли” його княже коріння і мало не царську блакитну кров, що тече в майорові КДБ.

Із дорогами, як відомо, в Росії давня біда. У “російському” фольклорі багато прикладів оригінального і нез’ясовного ставлення до дороги, але, здається, воно абсолютно точно передає національний характер. Наприклад, “хутко їхати — не скоро доїхати”. Якість доріг визначала інша приказка — “тіло довезу, а за душу не ручаюся”, яка показує ставлення до пасажира. Абсолютно невигадливе за сутністю і заплутане за змістом — “де дорога, там і шлях”. Ви помітили, що з якогось часу “росіяни” забули колись популярну приказку “язик до Києва доведе”? Дипломатична за змістом приказка виявилася забутою через політичні причини.

Тепер про дурнів. Дурень у “російському” фольклорі — це і власна назва, і стан душі, і рівень освіти, і посада — “дурень на дурневі сидить і дурнем поганяє”. Це вам не просто набір слів — це квінтесенція двох “російських” іпостасей одразу: і доріг, і тих, хто їх будує, і хто ними їздить, і хто поганяє тих, хто їде. У “російському” фольклорі про дурнів багато що відомо. Наприклад, про давню традицію обговорювати міжнародні новини — “мужик розумний, та світ дурень”. Своєю чергою, зарубіжні знавці “російського” фольклору можуть парирувати іншою приказкою — “з дурнями жартувати небезпечно”, але оскільки технології розвиваються, то небезпека нібито і не така глобальна — “ліпше з розумним втратити, ніж з дурнем знайти”. А це шедевр про Державну думу — “дурням закон не писаний, якщо писаний, то не читаний, якщо читаний, то не зрозумілий, якщо зрозумів, то — не так, тому що він — дурень”. Така країна, з таким фольклором.

Із дурнями нібито теж усе зрозуміло. Так що ж із Кремлем, цим шедевром італійської архітектури? Фольклор оминув цю споруду, а якщо і є “російські” приказки, то їх мало і вони переважно пристойні — владу народ боявся давно, боїться й досі. Проблема навіть не в архітектурному комплексі, а в людях, які там мешкають або інколи заходять для виконання службових обов’язків. Чи то в Кремлі вірус якийсь, чи то люди так підбираються, але будь-хто, хто по перекритих на пів-Москви дорогах приїжджає туди, відразу починає говорити якось інакше. Оскільки Кремль став центром російської політики з приходом більшовиків, то жартувати про владу народ остерігався. А тим паче, оцінювати.

Подейкують, що колишній резидент радянської розвідки у Швеції генерал-полковник Сєрґєй з абсолютно “російським” прізвищем Іванов стане наступним вождем Росії. За старою традицією він має себе показати, рот відкрити, щось вимовити і здивувати “російський” народ. Він це й зробив — наговорив. І про внутрішню політику, і про зовнішню. Наприклад, він терпіти не може західної демократії, обожнюючи російську, — з цензурою, скасованими виборами губернаторів, політв’язнями і забороною на проведення мітингів. По-друге, сказав він, йому набридло спостерігати, як сирійська опозиція бореться з диктаторською сім’єю аль-Асадів, яка при владі вже 45 років. По-третє, назвав українців і “росіян” братніми народами, вочевидь, маючи на увазі, що небратня частина українців влаштувала Майдан, скинула Януковича, а братня частина за допомогою російської зброї створила ДНР і ЛНР.

Безперечно, товаріщ Іванов — досвідчений розвідник, який добре знає, що можна говорити, а чого говорити не можна, у жодному разі. Наприклад, можна говорити, як на Заході (“я багато років жив на Заході і добре знаю”) безжалісно знищують продукти, але чому — не каже. Не втримався і ніби ненароком обмовився, що на день народження Путіна, 7 жовтня, пустили ракети по Сирії. Шість років тому цього дня вбили Анну Політковскую, зараз убивають сирійців.

Хай там відповіді товаріща Іванова, а які були запитання! “Пригадую ваше інтерв’ю Першому каналу, де ви розповідали: знали, що люди, до яких раніше ставилися з довірою, крадуть. Але ви терпіли, вдавали, що не знаєте...”, “Адже злодійкуваті чиновники, подавали податкові декларації в установленому порядку, і там, напевно, все було шито-крито, а варто було копнути глибше...” Здогадуєтеся, які були відповіді? “Повна брехня”, “Але це не означає, що вони карні злочинці, не треба плутати різні речі”, “Звідки у вас інформація про вартість судна?”

Інтерв’ю з начальником — стара кремлівська традиція, їй уже майже сто років. Запитання пишуть відповідно до відповідей і заздалегідь передають інтерв’юерові, який потім ретельно перечитує свої відповіді й запитання, щоб усе відповідало завданню пропаганди. Як кажуть західні аналітики, треба навчитися читати між рядків. Тому що такі інтерв’ю даються для російських дурнів, які їздять російськими дорогами. Тими самими, що ними їздять різні чиновники.

Як дитячий омбудсмен, випускник Вищої школи КДБ Павєл Астахов, який нещодавно заявив, що для статевого виховання молодого покоління треба використовувати російську літературу. Він не уточнив, яку частину російської літератури він мав на увазі — ту, яка була цензурована, чи ту, яка є насправді? Тобто і Баркова також? І “Царя Нікіту і його сорок дочок” Пушкіна теж? І “Петерґофське свято” Лєрмонтова? Хіба він не знає, що “Кама-Сутра” — потішні картинки порівняно з російською класикою?

Так вийшло, що дурні їдуть дорогами до свого офісу, в Кремль. Їдуть ті, які влаштували скандал із МЗС Франції, переплутавши в небі винищувачі. Їдуть ті, які придумали акцію “Подаруй дрова”. Хіба кремлівські дурні забули про те, що “Газпром” — це народне надбання? І що Росія видобуває 578,7 мільярдів кубічних метрів газу на рік. Які дрова?

ІДІЛ БІЛЯ КРЕМЛІВСЬКИХ СТІН

Заступник міністра оборони Росії Анатолій Антонов заявив, що терористичне угруповання “Ісламська держава” розширює експансію, в її планах поширення активності на Європу, Росію, Центральну та Південно-Східну Азію. Колись, років двадцять тому, російський ісламознавець Алєксєй Малашенко прокоментував схожу на нинішню ситуацію, коли російська пропаганда почала лякати тим, що таліби ось-ось захоплять Афганістан і дійдуть до Москви. Алєксєй тоді пожартував: “Не доберуться таліби до Москви, замерзнуть дорогою”. Потім лякали Аль-Каїдою, тепер — ІДІЛ, 90 років тому — “басмачами”, “душманами”. Здається, все до речі — щойно в Росії починається політична криза, враз з’являються шкідливі “ісламісти” і починають лякати ніжних та миролюбних росіян.

Щодо “миролюбних росіян” — це вже мій жарт. “Страшилки” про талібів з’явилися, коли Кремль повністю програвав першу війну в Ічкерїї. Аль-Каїдою лякати завжди корисно. Тепер, коли Путін програв війну в Україні, раптом у російській пропаганді несподівано і нізвідки з’явився новий герой — ІДІЛ. І вже доблесна ФСБ, правонаступниця і послідовниця ЧК-НКВС-КДБ, повідомляє про перші затримання. Слідчий комітет Росії СКР запідозрив прибічників ІД у спробі підірвати ханти-мансійську мечеть. Двох “радикальних ісламістів”, Різвана Аґаширінова і Абдулу Маґомєдалієва, судитимуть, повідомив офіційний комітет представник відомства Владімір Маркін.

Вчитайтеся — “ханти-мансійську мечеть”, хоча насправді все відбувалося в містечку під назвою Пить-Ях. Пройміться цими зворушливими рядками офіційного повідомлення: “Йдеться про інцидент у храмі в місті Пить-Ях. Він стався 25 квітня 2014 року. На автостоянці біля мечеті після завершення п’ятницевої молитви загорівся автомобіль ВАЗ-21015. Спочатку правоохоронці припустили, що причиною стало необережне поводження з вогнем, а пізніше справу кваліфікували як спробу теракту”. Так, стараннями СКР “необережне поводження з вогнем” перетворилося на “спробу теракту”, коли дізналися, що в автомобілі ВАЗ-21015 — дві людини не з ханти-мансійськими прізвищами — Аґаширінов і Маґомєдалієв. У повідомленні СКР нічого не мовиться, навіщо двом мусульманам знищувати мечеть. І чому казка, вигадана про подію квітня 2014 року, раптом стала інформаційним приводом для кількох сотень передруків через півтора року. Слушний момент?

Ханти-Мансійський автономний округ аж ніяк не мусульманський край. Корінне населення — ханти і мансі — як і раніше, шаманить, незважаючи на давні, понад 400 років, зусилля РПЦ зліпити з них православних. Як пишуть етнографи, “духами-господарями місць наділялися примітні ділянки навколишньої природи: береги великих озер, печери, височини, острови серед боліт. Духи ці мали видимий образ — чи то гарне дерево, дивовижний камінь, поставлений людиною стовп, чи вирізана з дерева фігура”. Мусульмани округу — всі приїжджі, остарбайтери, в середньому 10–15% населення. У Ханти-Мансійську — трохи менше, в Пить-Ях — понад 15%. Співвідношення менше, ніж загалом по Росії, але нікому ще не спадало на думку висаджувати мечеті, які в Ханти-Мансійському окрузі були побудовані недавно. І чого б це сніговий і морозний Ханти-Мансійський округ раптом став центром тероризму? І що пов’язує пальми Алеппо і сибірський ягель?

Товаріщі з СКР нагадали мені журналістів із “Московского комсомольца”, відомих публікацією замітки, що їй у пориві пропагандистського ражу було дано заголовок — “Мусульмани моляться своїм богам”. У повідомленні СКР нічого не мовиться про мотиви — чого це раптом мусульмани вирішили знищувати своїх єдиновірців, які виходять із мечеті після п’ятницевої молитви. Що їх спонукало? СКР повідомляє маячню і точно знає, що росіяни повірять, оскільки населення величезної країни, в якій значна частина мешканців — мусульмани, не знає елементарних основ ісламу, християнства чи юдаїзму. Люди, як і раніше, сприймають послідовників різних конфесій виключно з позиції телевізійних пропагандистів і досі вірять у магію убитих російських немовлят, як і сто років тому, в чорносотенну пору.

Я не прибічник конспірологічних версій, але одного дня побачив світлину, на якій іділовець стоїть поряд зі страченим і одягнений він у таку саму форму, в якій красувалися останні півтора року російські “ввічливі чоловічки” на Донбасі і в Криму. Збіг? Можливо. Але як пояснити бездіяльність ФСБ, яка тільки зараз повідомляє про те, що в ІДІЛ перебувають кілька тисяч осіб? А за зізнанням Путіна, із країн СНД — до семи тисяч осіб. Чому повідомляється тільки зараз і чому не вживали жодних запобіжних заходів? І чому так багато кадрових військових із Росії та інших пострадянських країн раптом захотіли вступити в ІДІЛ? Можу нагадати і про здивування західних країн, які почали ставити Кремлю запитання про те, чому російська авіація почала бомбардувати розташування опозиційних Башару аль-Асаду військ, а не ІДІЛ? І, нарешті, так, що вже у двадцять п’ятий раз убивають Абу Умара аш-Шишані (Тархана Батіашвілі)?

Насправді проблема не в ІДІЛ і не в талібах, а тим паче в Аль-Каїді. Із середини 80-х років КДБ почав боротьбу з “ісламськими фундаменталістами”. Нібито іслам не був у такому самому становищі, як і православні, — гнані й переслідувані, позбавлені церков і монастирів. Для Кремля, який завжди жив пропагандою, потрібні зовнішні та внутрішні вороги. Зовнішній ворог постійний — США, Захід, останні десятиріччя — НАТО і Євросоюз. Внутрішній ворог мінявся залежно від настрою спецслужб та інтелекту вождів. Ворогами в різні періоди були “царські посіпаки”, “біляки”, “куркулі”, “басмачі”, потім — євреї, кримські татари, чеченці та інгуші, радянські корейці. Євреї тривалий час зберігали лідерство, оскільки Росія — країна вічного антисемітизму, останні два десятиріччя лідерують кавказці й мешканці центрально-азійських країн.

У випадку з ІДІЛ кремлівська пропаганда убивала відразу двох “зайців”: внутрішнього — всіляких російських “ісламістів”, і зовнішнього — власне “ісламську державу”. Запитайте найзавзятішого чекістського сходознавця — із тих, хто писав для Кремля рекомендації щодо введення військ в Афганістан та Ічкерію, використання радянської армії в Єгипті й Сирії, і вони вам скажуть у відповідь, що об’єднана “ісламська держава” у сучасному світі — блеф. Ніколи шиїтський Іран не дозволить своїм громадянам навіть думати про об’єднання із Саудівською Аравією чи Кувейтом. Дуже різні політичні й економічні погляди та умови, навіть ставлення до зовнішнього світу різниться. Проте Кремль намагатиметься лякати росіян ще якийсь час, поки є сили і засоби.

Не так давно вийшла нова книга Крістофа Ройтера Die Schwarze Macht — версія відомого німецького журналіста-ісламознавця про походження ІДІЛ. Як повідомляє “Німецька хвиля”, “на його глибоке переконання, кістяк ІД, її основу і керівну ланку становлять зовсім не ісламські фанатики, які одержимі джихадом і вбивають в ім’я ісламу, а згуртована і цілком секуляризована група колишніх армійських офіцерів, співробітників таємної поліції і партійних функціонерів Саддама Хусейна”. Якщо це так, то ІДІЛ протримається якийсь час у тренді, а потім зникне як непотріб. Кремлю доведеться шукати новий жахастик для росіян. Тому Кремль поспішає з вигадуванням нової казки — тепер у небезпеці не лише вся Європа, а й знову пострадянські країни, передусім, центральноазійські. І, звісно, нещасна, вічно гнана Росія.

Виступаючи 16 жовтня на засіданні Ради голів країн СНД у Казахстані, Путін заявив, що “одна з цілей терористів — прорватися в центрально-азійський регіон, важливо бути готовими погоджено реагувати на такий сценарій”. Зробивши паузу, Путін додав: “Ситуація там, справді, близька до критичної. Терористи всіляких мастей набирають усе більше впливу і не приховують планів для подальшої експансії”. Гадаєте, це власні слова Путіна? Ні, це слова, що їх придумав заступник міністра оборони Російської Федерації Анатолій Антонов. Він слово у слово повторює сказане Путіним. Або, точніше, Путін сказав те, що йому написали в Міноборони Росії. Антонов сказав подробиці — “в Афганістані налічується близько 50 тисяч бойовиків, об’єднаних у понад у 4 тисячі загонів і груп різної спрямованості”, продемонструвавши чудеса розвідки, що провалила радянську окупацію в 1979–1989 роках.

Путін програв Україну, програє Сирію, але Росія, як раніше, так і тепер, не може існувати без воєн, постійних убивств і руйнувань. Кров і розруха супроводжують російську історію останні кілька століть як невіддільна частина тієї ідеології, що її у Кремлі називають “русскій мір”. Або “добросусідство”. Або, що ще гірше, позначають смішною радянською словосполукою — “мир у всьому світі”. І, як коментували колись чехи, “щоб у результаті цієї боротьби за мир не залишилося каменя на камені”.

КРИЗА РОСІЙСЬКОГО МАЙБУТНЬОГО

Ви, звісно, пам’ятаєте цей радянський анекдот — про японську делегацію і радянських дітей? Це коли японці ознайомлювалися з досягненнями народного господарства, а потім сказали, що в СРСР діти гарні. На запитання про те, до чого тут діти, відповіли: “Все, що ви робите руками, у вас погано виходить”. У Росії почалася жорстока криза: не економічна, вона якраз цілком передбачувана, почалася цілком очевидна криза майбутнього.

Підкрадалася криза давно, практично відразу, щойно Путін вирішив зробити кримський Херсонес “сакральним”, маючи намір з’єднати схід і південь України у дугу “русского міра”, об’єднатися з Придністров’ям, а далі — як карта ляже. Нахабство, з яким Путін з товаріщами почав здійснювати операцію “Російська весна”, зовсім не мало на увазі поразку. Тільки вперед, тільки до перемоги, тільки двоголовий орел, нинішній символ колишніх комуністів, має ширяти блідою тушкою над Східною Європою.

Нахабство як головний поведінковий настрій кремлівських правителів часто рятувало їх від швидкого покарання. За радянських часів стримувальним чинником була ядерна зброя і закритість країни, коли дізнатися про те, наскільки сильна радянська армія, було складно. Періодичні набіги в Африку, Латинську Америку й Азію інколи приводили до короткочасного успіху, частіше — до поразок, які відкладалися в архівах військових аналітиків у вигляді звітів про недієздатність Радянської армії. Війна в Афганістані була останньою краплею, коли світ уже не міг спокійно спостерігати кремлівське нахабство. Майже через 9 років радянська армія ганебно забралася геть, залишивши півтора мільйона вбитих афганців і кілька мільйонів, які втекли від “визволителів”. Росіяни люблять стверджувати, що “без нас погіршало”, не підозрюючи, що насправді без них набагато ліпше.

Є один аргумент, що має зупиняти любителів “сильної Росії” і її “духовних скрєпів” — приклади щасливих країн, у які вперлися запилені чоботи вічних любителів ґвалтівної любові. Справді, розкрийте мапу і покажіть країну, в якій почали жити ліпше за Росію або принаймні ліпше, ніж до кремлівських обіймів. Не треба далеко йти — поводіть пальцем по мапі СРСР. Вірменія? Таджикистан? Киргизстан? Невже Білорусь? Далі й не треба шукати — ні Північна Корея, ні Венесуела, ані Нікараґуа. Куба після 60 років соціалістичного вакууму повертається до своєї американської історії, до достатку і надії на розвиток. Іран, що так довго мучив Кремль обіцянками про дружбу, також почав повертатися до статусу країни з величезним економічним потенціалом.

Крім краху у зовнішній політиці й в утриманні колишніх друзів. Кремль почав втрачати і колишніх “молодших братів”. Здавалося б, нічого не передбачало такої активності в Молдові, яка понад п’ять років тому відмовилася від провідної ролі молдовських комуністів і захотіла стати європейською країною нарівні з Грузією і Україною. Спроба врятувати хоч би частину пострадянського простору привела до створення Євразійського економічного союзу, який через кілька місяців почав розвалюватися спершу через російські заборони на білоруські продукти, а потім і через казахське ембарго на російські продукти.

Зовні відбувається пристойно: Лукашенко, Путін і Назарбаєв при зустрічах усміхаються, говорять приємні слова, але, здається, всі чудово розуміють, що цей союз — вимушений, створений із примхи Путіна, що не має жодних перспектив до розвитку. Нові члени, Вірменія і Киргизстан — усього лиш бідні родичі, прийняті “до купи”, без надії на економічні дивіденди від Росії, їх просто найближчими роками не передбачено. Цілком можливо, що Путіну більшого і не треба, йому хочеться, як за часів КПРС, — зателефонувати в Бішкек і запитати: “А чому ви в Ошській області досі не засіваєте бавовникові поля?” Вірменський анклав — взагалі дивна примха, виключно через шкідливість — бажання тримати військову базу для шантажу Баку і Тбілісі.

І ось новий, хоча й очікуваний удар — Рада з безпеки Нідерландів опублікувала доповідь про крах малайзійського Боїнґа. У Києві, Амстердамі, Куала-Лумпур, Сиднеї та інших столицях країн, чиї пасажири загинули в небі над окупованою частиною України, чекали цю доповідь, щоби припинити російські спекуляції. Чекали і в Москві — нетерпляче й із заздалегідь приготованим обуренням. Воно і не змусило себе чекати: у Росавіацїї ознайомилися з доповіддю і заявили, що автори розслідування підганяли документ під заздалегідь вибрану версію, а якість виявилася незадовільною.

Можна очікувати, що по всій Росії відбудуться мітинги з вимогою не визнавати нідерландську доповідь і затаврувати ганьбою західних прибічників. В Афінах, як не дивно, вже готуються до проведення такої акції, хоча важко зрозуміти — до чого тут малазійський Боїнґ, нідерландські й австралійські пасажири, російські терористи й окупована Україна. В Афінах в організації мітингу бере участь керівник спортивного товариства “Ахіллеас” Марк Іліадіс, який насправді — політичний діяч, що брав участь в останніх виборах від АНЕЛ, правоцентристської партії “Незалежні греки”. Марк Іліадіс відомий своєю проросійською позицією, а в одному з інтерв’ю, зокрема, сказав: “Так, ми в Греції солідарні з Росією, тим паче у цей важкий момент, у зв’язку з подіями на Донбасі. З гордістю греки одягнули георгіївську стрічку. Ми пишаємося цим, ми завжди з Росією”.

Марк Іліадіс — лише один із сучасних героїв, на яких рівняються розгублені росіяни. Секрет “спортсмена” доволі примітивний — етнічний грек, народився в Казахстані, колишній офіцер спецназу. Щодо інших героїв, обвішаних фальшивими орденами і медалями, які сидять зараз у президіях численних патріотичних конференцій і форумів, то частина з них почала розповідати про таємниці війни на Донбасі, а раніше — про захоплення Криму. Моральному задоволенню росіян ці мемуари вже не приносять ніякої користі, розгубленість тільки наростає.

Останні дослідження “Левада-центру” продемонстрували рівень невпевненості. На запитання “Якби ви мали змогу вибирати, ви хотіли б чи ні жити, працювати на Заході?” 36% респондентів відповіли “безсумнівно, ні”, ще 30% сказали, що “радше ні”. “Радше так” заявили 18% учасників дослідження, “безсумнівно, так” — 5%. Виникли труднощі з відповіддю в 11%. При цьому росіяни не приховують, що їх приваблює на Заході: вони заявили про ліпшу облаштованість побуту (20%), про бажання забезпечити дітям краще і надійніше майбутнє (15%), про більші можливості для самореалізації і кар’єри та про надійнішу роботу (14%), про гарантії соціального забезпечення (14%). Ще 13% повідомили про “погані умови” роботи і ведення бізнесу в Росії, а 10% назвали відсутність надійного захисту від свавілля влади і чиновників на батьківщині. Нібито, і люблять росіяни свою країну і вкрай захоплені своїм Путіним, але вже розуміють, що жити стає все важче і важче.

У тому ж дослідженні “Левада-Центру” є цікаві результати опитування, які пояснюють консерватизм росіян: тільки 14% росіян можуть спілкуватися більш-менш вільно хоча б однією іноземною мовою, 86% — жодною. Крім того, з’ясувалося, що 71% мешканців Росії ніколи не проводили відпустку за кордоном. Це частина тих знаменитих 86% путінських відсотків, решта 15% — чиновники, що без проблем виїжджають на Захід і не лише у відрядження, а й на свої вілли, квартири. Вони не люблять Захід зі службового обов’язку, публічно про це заявляючи, але потім купують квитки й летять відвідати своїх дружин, дітей і коханок.

Попереду у росіян ще багато розчарувань. Санкції на повну ще силу й не запрацювали, а криза стрімко розвивається. Росіяни терпітимуть — голодуватимуть, стоятимуть у чергах, не забуваючи проклинати Захід і прославляти Путіна. Так було завжди, принаймні останні кілька десятиліть. А Путін їх добиватиме. Як минулої середи, коли офіційний представник МЗС Росії Марія Захарова заявила, що “Росія не підтримує президента Сирії Башара Асада — вона лише виступає за збереження сирійської державності”. Реакції росіян поки що нема, але зачекаємо — росіяни рано чи пізно мають зрозуміти, в якій кризі їм жити найближчі 10–15 років.

СИРІЙСЬКІ НЕМОВЛЯТА РОСІЙСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ

Російська пропаганда сильно виснажилася в українських баталіях. Не можна сказати, що втрати великі, але брехня почала все більше пристосовуватися для внутрішнього споживання, ніж для задурення зовнішнього супротивника. Здається, що приклад України став для міжнародних організацій, насамперед Евросоюзу і ОБСЄ, серйозним приводом, аби замислитися про інформаційну оборону й контратаки. Серйозних результатів поки що нема, найімовірніше, російська пропаганда сама видихається. Окрім того, новим полем битви стає Сирія.

В інформаційній війні з Україною в російської пропаганди були вдячні читачі, слухачі та глядачі як серед самих росіян, так і серед мешканців частини східних областей та Криму. Для російських бійців інформаційного фронту не було великих проблем впихати у вуха вихованих у СРСР людей старі напрацьовані пропагандистські штампи. Не виникає особливих проблем і з вірою в постійну брехню — багато людей, як і раніше, живуть з надією про відновлення СРСР, їм подобається любити “сильну руку” у вигляді Путіна, сподіватися на відновлення всього безкоштовного — від медичного обслуговування до путівок у Кісловодск.

Проте тривалі інформаційні війни створюють певну втому у населення, яке вірить у казки. Частина розчаровується, частина намагається знайти пояснення своїм очікуванням в ідеологічних обіцянках інших бійців — від фашистів, націоналістів до езотериків та інших фантастичних брехунів. Ніхто не проводив спеціальних досліджень, але можна припустити, що слухняна, вихована в радянських традиціях аудиторія скоротилася на третину, а то й наполовину. Принаймні зараз уже менше знайдеться охочих слухати казки про “Новороссию”, тим паче, все більше людей втрачають надію на приєднання окупованих російською армією територій до Росії. Жодних особливих благ від ДНР і ЛНР населення не бачить, окрім того, що вони можуть помахати прапорцями і вчергове цмокнути портрет Путіна.

Проте у російської пропаганди є свій вдячний і постійний слухач та глядач, предки якого під час становлення СРСР недоїдали, голодували, але вірили у “світлі ідеали” марксизму-лєнінізму. Нічого іншого вони все одно не можуть робити — їхня мета полягає в тому, що вони завжди любитимуть владу, бажано ту, яка найбільше обіцятиме. Більшості цих людей далеко за 50, але є й молоді активісти — колишні комсомольці чи ті, хто активно голосував за комуністів, соціалістів і різних ліберал-демократів. Ця аудиторія завжди вбирає практично все, що їм втюхує російська пропаганда, — від пліток і чуток до добре вибудованої дезінформації. Ці люди сліпо вірять усьому, що їм передають російською мовою, вони ніколи не намагаються перевіряти ще раз інформацію, а тим паче порівнювати й аналізувати. Вони звикли вірити з радянських часів, коли просто неможливо було уявити, щоб хтось порівнював пропагандистську брехню і передачі, наприклад, ВВС або Радіо Свобода.

Зазвичай на пострадянському просторі така аудиторія становить 15–20% населення, до 40–50% — у російськомовних регіонах з усталеною ідеологією ностальгії за СРСР. Можна припустити, що в Білорусі цей відсоток вищий — до 80%, у східних областях України і в Криму — до 60–70%, як приблизно і в Молдові. Решта відсотків — це ті, хто вміє думати, а також володіє мовами, зокрема державними, в Україні — українською, в Молдові — румунською. Оцінювати вплив російської пропаганди доволі складно — частина людей вірить беззаперечно, частина — сумнівається, але слухає і частина не вірить. На двомовну аудиторію російська пропаганда майже не впливає. На тих, які розмовляють тільки російською мовою, вплив більший. За понад 70 років впливу радянської пропаганди населення так і не навчилося аналізувати інформацію, яку споживає.

Фахівці ще довго вивчатимуть те, що має назву інформаційна війна проти України, найзапеклішою за останні 15 років. Війною пропаганду назвати важко, оскільки атакує одна сторона — Росія, захищається й інколи контратакує суперник. Зазвичай, жертвою завжди стає обдурене російське населення, якому брешуть просто за радянською звичкою. Насправді, хто запитує росіян — відправляти війська в Сирію чи ні? Швидко провели Раду Федерації й одностайно ухвалили. 30 вересня 2015 року Рада Федерації Росії ухвалила, а за день до цього “Левада-Центр” опублікував дані опитування росіян: більшість проти введення російських військ у Сирію, за пряму військову допомогу висловилося всього 6%.

Результати соціологічного дослідження показали, що Кремль почав свою операцію в Сирії без попередньої пропагандистської підготовки, як раніше — у Грузії і в Україні. З другого боку, потрібно було придумати якісь інформаційні вкидання, традиційні вже фейки, але російська пропаганда виявилася не готовою до тієї прудкості, з якою Путін вирішив переключитися з України на Сирію. Лише Дмітрій Мєдвєдєв щось дивне пробелькотав в інтерв’ю телеканалові “Россия 24”: “Ми захищаємо народ Росії від загрози тероризму, тому що ліпше це робити за кордоном, аніж боротися з тероризмом усередині країни”. Це у який спосіб “тероризм” із Сирії може через дві-три країни дістатися до Подмосков’я? Або все-таки не “тероризм”, а нафта і необхідність досаждати США, Ізраїлю та арабським країнам?

Можна не сумніватися, що російська пропаганда спробує виправити ситуацію і на телеканалах та в газетах почнуть з’являтися репортажі про “розіп’ятих сирійських хлопчиків”. Уже зараз головний ідеологічний орган Кремля — РПЦ — готова підтримати чергову російську війну. Не пасуть задніх і політики, які раптом оголосили Сирію батьківщиною християнства і російської цивілізації. Поки що у Кремля мало шансів швидко зламати ситуацію на тлі західних санкцій і погіршення російської економіки. Росіяни вважають, що в Сирії йде громадянська війна і Москва має надавати лише політичну й дипломатичну підтримку (24% опитаних), а також гуманітарну допомогу (18%). І, нарешті, найсерйозніша цифра, на яку повинні звернути увагу кремлівські стратеги, — лише 4% росіян готові прийняти біженців із Сирії. Відторгнення сирійців очевидне, і змінити ситуацію тільки пропагандою вже не вдасться.

Якщо вслід за деякими експертами припустити, що російська операція в Сирії є спробою відвернути увагу від України, то наслідки можуть бути значно серйознішими, ніж якби Кремль просто залишив окуповані українські регіони. Тепер у Путіна ще більше загострилися відносини із Заходом і на найдовше — з арабським світом, здебільшого сунітами, на відміну від російських друзів клану аль-Асада, які представляють сирійських шиїтів, усього 10% населення Сирії. Кремль завжди вів політику на територіях із мусульманським населенням виключно за допомогою зброї, але тепер, здається, накопичилося стільки суперечностей, що Москві вже не встояти.

Незабаром можна очікувати, що Кремль отримає сповна за все — за окупацію Грузії й Азербайджану, Молдови й України, за історичні образи, за завоювання Російською імперією, за бездумну політику підтримки тероризму і диктаторських режимів у багатьох країнах. Справа кількох років. Уже не врятують пропагандистські казки про “розіп’ятих сирійських хлопчиків” або жаліслива історія про Антіохію, яка може з допомогою пропагандистів опинитися у Костромській області. Якщо давньогрецький Херсонес раптом став російським, то чому Іоанн Златоуст не із Солнцево?

Уперше за багато воєн Кремль виявився не готовим до інформаційних ігор. У Ічкерії в першу війну билися за “відновлення конституційного ладу”, в другу — “проти тероризму” призначивши очолювати республіку колишнього бойовика-терориста. У Грузії “захищали” осетин і воювали проти “грузинського фашизму”. В Україні — за “русскій мір”. У Сирії — ні за що, нічого переконливого так і не вигадали.

“ІСЛАМСЬКІ” ІГРИ КРЕМЛЯ

Двічі на рік російський інтернет “вибухає” світлинами, на яких сотні тисяч мусульман рівними рядами заповнюють околиці трьох (усього трьох) московських мечетей. Це реакція росіян на нечисленні, на відміну від християнських, ісламських свят — Ід аль-Адха (Курбан) і Ід аль-Фітр (Рамадан). Інколи насолоджуються фотографіями жертвопринесення — потоки крові тварин, що зрошують московський асфальт. Антиісламська істерика в Росії стала традицією після розвалу СРСР і відновлення свободи віросповідання.

Росіяни раптом відчули себе переконаними християнами, не знаючи, що в Росії значна частина населення — мусульмани, близько 15–20%. Влада мовчки спостерігає, підкидаючи у вогнище міжрелігійних взаємин антиісламські дрова. Часто це робиться через елементарне незнання, інколи — абсолютно усвідомлено. У відносинах із мусульманськими країнами у Кремля завжди наявна не лише власна економічна вигода, а й політичні пристрасті. Зазвичай нинішній Кремль намагається продовжити традиційну дружбу з тими країнами, з якими мав відносини за радянських часів. Не всі режими збереглися, точніше, їх залишилося зовсім небагато. За останні роки в результаті “арабської весни” багато відвернулися від Москви, Сирія — чи не єдина зараз, яка гордиться 45-річною дружбою. До ісламу ці взаємини не мають жодного стосунку, найімовірніше, російсько-сирійська дружба стала добрим прикладом, коли іслам — лише незначна зовнішня ознака для взаємин. Решта — гроші й манія величі.

У нинішній Росії, як і в СРСР, іслам був на рівних пригноблюваних правах, як православ’я чи юдаїзм. Однаково забороняли, репресували і принижували, незважаючи на те, що в Росії мусульмани завжди були другою за чисельністю громадою. Крім центрально-азійських країн і Північного Кавказу, мусульмани завжди жили на Південному Уралі й у Сибіру, в поволзьких регіонах — Татарстані, Башкортостані, в приволзьких областях. У Москві татари становили значну частину населення завжди, а зараз до них, “корінних” мусульман, додалися гастарбайтери з Азербайджану, Таджикистану, Узбекистану і Киргизстану. Для минулих і нинішніх російських правителів, мусульмани — це просто “інші”, вони загадкові й незрозумілі. І як з ними розмовляти, в Росії не знали, особливо з приходом більшовиків.

Через два тижні після більшовицького перевороту, 20 листопада 1917 року два вожді Лєнін і Сталін підписали звернення “До всіх трудящих мусульман Росії і Сходу”. Дивний документ: начебто звернений до людей віри, але про іслам — жодного слова, зате багато — про соціалізм, імперіалізм і капіталізм. Неначе мусульманин ходить у мечеть, щоби читати праці Карла Маркса, а не священний Коран, де нема жодного слова про брехливих більшовиків. Лєнін і Сталін у 1917 році обіцяли: “Мусульмани Росії, татари Поволжя і Криму, киргизи і сарти Сибіру й Туркестану, турки і татари Закавказзя, чеченці й горці Кавказу, всі ті, чиї мечеті й молитовні яких руйнували, вірування і звичаї яких зневажали царі і пригноблювачі Росії! Віднині ваші вірування і звичаї, ваші національні й культурні установи оголошуються вільними та недоторканними. Влаштовуйте своє національне життя вільно і безперешкодно. Ви маєте право на це”.

Через кілька років більшовики почали знищувати мечеті й молитовні, спалювати у вогнищах Коран, позбавивши радянських мусульман права на свободу віросповідання. У Російській імперії до своїх мусульман ставилися по-імперськи, як справжні колонізатори, — радо вітали, не забороняли, хоча й обзивали офіційним терміном “інородці”. У 1905 році в Росії була створена партія “Іттіфак аль-Муслімін” (Союз мусульман), а після заснування Державної думи у її складі було сформовано мусульманську фракцію із семи осіб, що діяла з 1906 по 1917 роки. Більшовики трохи пограли в ліберальні ігри з вірними, а потім почали репресії, зрозумівши, що населення їх не приймає і змушувати любити радянську владу доведеться силоміць.

На території Російської імперії було 25 тисяч мечетей, за 20 років більшовицького правління їх кількість скоротилася у 20 разів. Поки більшовики захоплювали Північний Кавказ, вони намагалися загравати з мусульманами. 2 квітня 1920 року в посланні на Кавказький фронт Ґріґорію Орджонікідзе Лєнін наказував “діяти обережно і виявляти максимум доброзичливості до мусульман, особливо при вступі в Дагестан. Усіляко демонструйте — і притому найурочистіше — симпатії до мусульман, їхню автономію, незалежність тощо”. Захопивши Північний Кавказ, вірні лєнінці почали репресії, розуміючи, що комуністична ідеологія не зможе перемогти іслам. У другій половині 20-х років був створений “Союз войовничих безбожників”, штурмові загони більшовиків, і відтоді ігри з ісламом закінчилися. Як, утім, і з іншими конфесіями.

З ісламом більшовики боролися безглуздими методами. У 1923 році, наприклад, було організовано Всеросійський місячник антирелігійної пропаганди — “комсомольський Байрам”, приурочений до свята Ід аль-Адха (Курбан). Того самого року було створено Центральне духовне управління мусульман, статут якого 30 листопада 1923 року затвердив НКВС РРФСР. 25 жовтня 1926 року делегати з’їзду мусульман Татарстану, Башкортостану, Казахстану, України, Чувашії і областей РРФСР направили керівникам країни вітальні телеграми, у яких ішлося про “майбутнє єднання мусульман усього світу під прапорами радянської влади в ім’я боротьби з імперіалізмом”. З цього, власне, і починається етап пристосування офіційного радянського ісламу до політики країни, зовнішньої і внутрішньої. З християнством, юдаїзмом і буддизмом було складніше — для здійснення обрядів потрібні храми, в ісламі все простіше — місця для намазу і килимок. Саме тому іслам був невразливий, саме тому радянські чекісти його боялися більше.

Я не зустрічав жодного дослідження про те, як переслідували мусульман у СРСР, окрім окремих згадок у мемуарах або статтях, із посиланням на урядові постанови. Наприклад, постанова ЦК КПРС “Про значні недоліки в науково-атеїстичній пропаганді і заходи для її поліпшення” від 7 червня 1954 року. У ній, зокрема, було дано вказівки про протидію ісламській пропаганді, заборонялося відкриття нових мечетей і повернення вірним відібраних у них культових будівель, зросло оподаткування відправлення обрядів. Однак і тоді лицемірство радянських чиновників було жахливим — на з’їздах вони таврували вірних, але синові робили обрізання — хатна. Ховати веліли за мусульманським обрядом, а дітей, окрім загсу, відвозили до мулли.

Із кінця 1970-х років ставлення до ісламу почало радикально змінюватися, особливо в 1979 році після революції в Ірані й після радянської окупації Афганістану. ЦК КПРС і КДБ забили на сполох, вважаючи, що в Радянський Союз ідеї відродження проникнуть із цих країн. Не допомагало навіть офіційне послаблення, коли в 1960–1980 роках Духовним управлінням дозволили друкувати Коран, випускати місячні календарі й видавати журнал із дивною назвою “Мусульмани Радянського Сходу”. У вересні 1981 року ЦК КПРС ухвалив постанову “Про заходи з протидії спробам противника використовувати «ісламський чинник» у ворожих СРСР цілях”, доповнену в квітні 1983 року постановою “Про заходи щодо ідеологічної ізоляції реакційної частини мусульманських священнослужителів”. Почалася нова хвиля репресій: КДБ почав боротися з “ваххабізмом”, офіційною ідеологією Саудівської Аравії, який до ісламських течій на території СРСР не мав жодного стосунку. Тоді ж заговорили про “фундаменталізм”, і з цієї причини КДБ почав масові арешти, аж до розвалу СРСР.

Насправді, за радянських часів у Кремля було два завдання щодо ісламу: внутрішнє, спрямоване на придушення мусульман, і зовнішнє — на підтримку мусульман, найперше, Близького Сходу, які борються з Ізраїлем і прозахідними урядами. Звичайно, загравали з режимами, які були формально мусульманськими, але здебільшого їхня ідеологія мало чим відрізнялася від марксизму-лєнінізму, тільки була більш східною за формою і змістом деспотією. Дружба із сім’єю аль-Асадів, сирійських диктаторів із 1970 року, — яскравий приклад, коли у взаєминах, якщо з’являється потреба, може виникнути й ісламський чинник, а здебільшого — чиста прагматика, побудована на обсягові видобутку нафти й антизахідній політиці. І старшому, й молодшому аль-Асаду не заважало труїти хімічною зброєю мусульман-курдів чи садити у в’язниці опонентів із сунітів. Підла політика Кремля може зіграти огидну роль у протистоянні шиїтів і сунітів, що і так загострене через протистояння Ірану й Саудівської Аравії.

“РОСІЙСЬКО-АРАБСЬКИЙ МІР” МАЙОРА ПУТІНА

Різні аналітики й експерти ще довго обговорюватимуть чергове божевілля Путіна, але вже зараз очевидно одне — російський вождь намагається себе врятувати черговою війною. 17 років тому він почав сходження на престол із війни — спочатку в Дагестані, потім в Ічкерії, нею він і закінчить. Дивує не стільки невміння цієї людини вести політику, скільки його кровожерливість і хамство, що їх він демонструє всі ці 17 років.

Я багато віддав би, щоб знати точну кількість росіян, які б зрозуміли, ким є “друг Росії” Сирія й особливо — 51-річний сирійський диктатор Башар Хафез аль-Асад, лікар-офтальмолог за освітою, удостоєний звання маршала сирійської армії. Сім’я аль-Асадів (справжнє прізвище — аль-Вахш) — типова для Сходу династія, яка прийшла до влади 47 років тому в результаті перевороту і підтримки СРСР. Для Кремля того часу це був дарунок в антиізраїльській політиці: палестинців було недостатньо, щоб протистояти Тель-Авіву, а сирійці були дуже до речі. За свідченням історика й журналіста Леоніда Млєчіна, міністр оборони СРСР Дмітрій Устінов, у відповідь на постійні просьби старшого аль-Асада про допомогу, нагадував, що за роки співпраці із Сирією Дамаск отримав радянського озброєння на 8,5 млрд рублів, що на ті часи було величезною сумою.

Ідеологічно партія “Баас”, керівником сирійського відділення якої був старший аль-Асад, близька до КПРС. Панарабська партія, що має відділення у Палестині, Іраку, Сирії, Ємені, Судані і навіть у Йорданії, була улюбленицею Москви, незважаючи на те, що насправді представляла східну деспотичну ідеологію, закамуфльовану під соціалізм. Інших радянські керівники не знали і не хотіли знати — їм важливіше мати під рукою ворогів їхніх ворогів, а у програмі “Баас” антиамериканізм був провідним ідеологічним пунктом. Гасло партії “Баас” було так само безглуздим, як і у КПРС — “Єдність, свобода, соціалізм”. Про соціалізм за феодального ладу можна говорити тільки з посмішкою.

Друга невідома росіянам деталь — підтримка сім’ї аль-Асадів. Старший — Хафез брав участь у двох військових переворотах у себе вдома, а після вдалого — в 1970 році став диктатором. Після його смерті пост диктатора посів син Башар, наступного дня після смерті батька отримав звання генерал-лейтенанта і посаду верховного головнокомандувача. Сирійський парламент змінив Конституцію, щоб 34-річний Башар зміг стати президентом, а в червні на референдумі його було обрано очільником країни з результатом 97,29%. Він був єдиним кандидатом і на наступному референдумі в 2007 році з результатом, ліпшим за попередній, — 97,62%. Більше референдумів не було.

Щоб зрозуміти, на чому тримається диктатура, потрібно знати, що населення Сирії трохи більше 22 мільйонів, з яких араби становлять 90%, другий за чисельністю народ — курди. На третьому місці сирійські туркмени, їх близько 100 тисяч. З-поміж національних меншин найбільше черкесів, вірменів та ассирійців. Близько 86% населення Сирії — мусульмани, 10% християни — католики, православні й парафіяни Вірменської апостольної церкви. Серед мусульманського населення 82% становлять суніти, решта шиїти — алавіти й ісмаїліти. Сім’я аль-Асад походить із алавітів, Хафез із алавітського племені кальбійа, мати — з іншого алавітського племені — хаддадін. Меншість тримає у страху країну вже 47 років.

Нині, коли російські політики, зокрема і РПЦ, почали закидати інформаційний простір роз’ясненнями про те, що Сирія — братня країна, ще й тому, що є батьківщиною християнства, у Кремлі кривлять своєю безграмотною душею. Сирійське християнство ближче до народів Кавказу, ніж до російського православ’я, що прийняло візантійство не лише як імперську ідеологію влади кесаря, а й її православ’я — із золотом та іншою мішурою, що так уподобали ієрархи РПЦ. За підсумками дослідження міжнародної добродійної християнської організації “Open Doors” за 2015 рік, Сирія посідає 4 місце у списку країн, де найчастіше утискають права християн. Проте й тут Кремль і РПЦ брехливо пояснюють, що це справа рук не аль-Асада, а його озброєної опозиції.

Маховик російської пропаганди запущено, і тепер РПЦ називає участь російської армії в Сирії “священною боротьбою”. Це за десяти відсотків християнського населення виглядає не просто по-блюзнірськи, а й небезпечно. Слідом за давньогрецьким Херсонесом тепер “сакральною” називають Сирію. Директор російського Центру вивчення країн Близького Сходу та Центральної Азії Сємьон Баґдасаров заявив, що “територія Сирії — це місця, з яких православ’я прийшло до Росії”. Полковник Радянської армії Баґдасаров, очевидно, як і багато російських політиків, не читає книжок і не збирається давати пояснення стосовно того, що зараховує російське православ’я до давньо-східного, до Сиро-Яковітської церкви.

Розгубленість російської пропаганди можна пояснити черговою невдачею Путіна в Україні. Зараз Кремль зазнає всі ті неприємності, що вже трапилися понад 30 років тому з СРСР — агресія в Афганістані у 1979 році, подальші санкції слідом за проведеною Олімпіадою в 1980 році, катастрофічне падіння ціни на нафту. І навіть “Боїнґ” був тоді — південнокорейський, збитий у 1983 році. Кремлівські невдачі з жахливою послідовністю повторюються кожні 20–30 років, але ні радянське керівництво, ні тепер російське не роблять висновків і вперто продовжують наступати на ті самі граблі. Коли кілька років тому аналітики писали про “кримський капкан”, вони намагалися відгадати, куди заведуть злість і безграмотність майора КДБ Путіна. Тепер він потрапив у “сирійський капкан” і, як зазначив історик і письменник Віктор Суворов, “їм Грузії було мало, їм України мало, вони ще полізли в Сирію. Все це добром не закінчиться. З Афганістаном бодай був спільний кордон, можна було вивезти поранених, привезти боєприпаси. А до Сирії як возитимете? Це безумство, це агонія режиму”.

Кремль залишився наодинці зі своєю пропагандою — сам вигадує брехню, сам у неї вірить. Проте, здається, зараз почнеться серйозна “ломка” у більшості росіян, які повірили Путіну, будівникові “русского міра”, зокрема в Україні, але який насправді відправляє війська воювати за арабів, за мусульман. У радянській ідеології було простіше пояснювати населенню — “братньою допомогою”, “інтернаціональною допомогою”, проте за останнє десятиліття велика частина росіян підхопила вірус пропаганди під назвою “русскій мір”. І навіть полковникові Баґдасарову буде важко пояснити, що за “русскій мір” у далекій арабській країні.

СИНЬО-ЖОВТИЙ ПРАПОР У ГРУЗІЇ

Дорогою з Батумі в Кобулеті обганяємо мікроавтобус: номери грузинські, а на даху розвівається прапор України. “Бусик” пригальмував біля кафе, де ми смакували смажену кефаль, із нього вийшло з десяток хлопців і дівчат, із салону чути пісню Вакарчука. Запитую — чому український прапор? Відповідають — щоби не плутали з росіянами. Багато хто між собою спілкуються російською, але на диво вони відрізняються від завжди галасливих туристів із Росії, які, своєю чергою, скоса дивляться на українські прапори.

Ця зустріч була шість років тому. Ще не було війни на Донбасі, Крим ще не окупували, Янукович ще милувався своїм золотим батоном, але вже з’явилася нитка, що зв’язує Україну і Грузію. Особливо після війни у 2008 році. Ось тоді й почали з’являтися на вулицях грузинських міст українські прапори — у вікнах і на балконах квартир, на фасадах кафе і ресторанів, у салонах автомобілів. Мешканці Грузії вдячні українцям за підтримку. Зараз я проїхав третину Грузії — від південних районів до чорноморського узбережжя і побачив, що кількість українських прапорів збільшилася. Тепер я можу зайти до свого приятеля, господаря невеликого готелю в Батумі, й побачити синьо-жовті прапори на фасаді, у холі готелю, на мотоциклах господаря, відомого байкера.

За всі роки, що живу в Грузії, я не бачив такого ж ставлення до прапорів інших держав. На якихось акціях можна побачити і азербайджанські, й вірменські, але тільки тому, що в Грузії значний відсоток населення — вірмени та азербайджанці. Або на футбольних матчах. Корінних українців зараз у Грузії небагато: ті, хто був насильно переселений у середині XIX століття, давно асимілювалися, і їхні нащадки можуть мати українські прізвища, але вони вже погано говорять російською і зовсім не говорять українською. Хтось виїхав на початку 90-х, коли половина Грузії воювала. Запитайте Шоту Шевченка, Ґіві Іванька або Давіда Сергіенка — вони себе вважають грузинами, а українські прізвища — від далеких предків.

Напевно, у Грузії на початку 90-х років не знали, як виглядає український прапор, поки на допомогу не прилетіли українські гелікоптери, що вивозили біженців з Абхазії. У 2008 році мало хто знав, як українці допомагали озброєнням, коли російська 58-ма армія вторглася у Грузію. Після війни у багатьох українців з’явилося “друге дихання” щодо Грузії — чи то розуміли, як і навіщо з’явився Янукович, чи то порівнювали з грузинськими реформами, відчуваючи повагу до змін, без Росії, самостійно. Здається, у багатьох російська агресія розбудила колишнє ставлення до імперського Кремля. Останніми роками кількість українських туристів зростає, переважно це молоді люди, яких Грузія приваблює і природою, й історією, й кухнею, і, як мені казали ті хлопці з “бусика”, відчуттям свободи.

Тепер і Грузія виражає свою вдячність за підтримку. Із початком війни на Донбасі і раніше окупації Криму ставлення до української символіки в Грузії стало помітніше підкресленим — як протест проти Росії та її агресивної політики. З початком війни у Донецькій і Луганській областях, окрім України, звичайно, найбільше акцій на підтримку українського народу було в Грузії. І знову — з величезною кількістю прапорів. У тбіліських магазинах їх давно розкупили, виручають знайомі українці, вони привозять прапори друзям. Тепер жодна акція у Грузії, навіть якщо вона зовсім не має стосунку до України, без синьо-жовтого прапора не обходиться.

Якось у Батумі запитую свого друга Іраклі — чому? Чому в твоєму готелі, на твоїх мотоциклах, на антенах твоєї машини — скрізь український прапор? Іраклі відповідає приблизно так, як і багато інших, хто виражає свою підтримку Україні: “Ми — брати, у нас один ворог, у нас одна мета — бути вільними”. І слово “ворог” у цьому випадку не банальне позначення окупанта, який убиває твоїх земляків і братів. Кожен із грузинських добровольців, які воюють в Україні, носить два шеврони — з грузинським і українським прапорами. Як і грузини вже звикли до того, що українські прапори — деталь їхнього повсякденного життя й політики. Україна об’єднує навіть політичних суперників, усі вони, окрім поодиноких випадків, підтримують Україну і бажають їй стати вільною. Українці відповідають тим самим, і тепер уже під час українських акцій не обходиться без грузинського прапора.

У відносинах між двома країнами символізм — не просто вияв уваги і симпатії, насправді й грузини, й українці зрозуміли, що триматися разом, допомагати один одному ліпше, ніж порізно вириватися з імперських обіймів Кремля. Здавалося б, різні народи, з різною, абсолютно не схожою мовою, культурою і традиціями, але встали разом, щоб протистояти тим, хто знову хоче відібрати свободу. Якщо скласти два останні рядки українського і грузинського гімнів, то вийде квінтесенція, сутність прагнень народів обох країн: “Душу і тіло ми покладемо за нашу свободу, Слава свободі, Свободі слава!”

Якось у Батумі розмовляв із молодими українцями із Запоріжжя. Запитую — навіщо приїжджаєте? Відповідають — смачно, гарно і свобода. Вдячні грузини вивішують українські прапори.

СИНДРОМ БАСТРИКІНА

Арсенієві Яценюку пощастило — він відомий. Не поталанило сотням інших героїв російської пропаганди, їм вигадували історії набагато яскравіші та змістовніші, але всі вони впали в прірву російської брехні. Незабутній полковник ФСБ Шабалкін був в Ічкерїї тим самим “бастрикіним”, вигадуючи неймовірні історії. За його версією, “близнят” у Нью-Йорку підірвали чеченці. Вони потопили підводний човен “Курск”. Про кількість отруйного алкоголю, що його виготовляли чеченці, щоб споювати добрих зніжених російських солдатів, ніхто точно не знає, не знав і Шабалкін, але затято про це говорив.

Яценюкові може пощастити і в іншому — його іменем можна назвати найважчу форму пропагандистської шизофренії, практично невиліковної хвороби, що на неї страждають у Росії давно — кілька століть. Простою мовою хворобу можна назвати інакше — “безнадійна брехня”. У Росії, щоправда, знайдеться досить “патріотів”, які почнуть виправдовувати брехню необхідністю і навіть доцільністю. Насправді, це від безвиході — від багаторічної брехні настала втома і брехня стала вже не настільки витонченою. До того ж інформаційні кордони відкриті настільки, що про це не підозрюють у ФСБ — над звинуваченнями Бастрикіна регоче не лише Україна, а й весь світ.

Коли історики візьмуться за написання справжньої, реальної історії Росії, перші кілька десятків томів мають бути присвячені винайденню російської пропаганди. Що ви, наприклад, знаєте про шапку Мономаха? Її ще називають “царською шапкою”, бо її носили царі-московити як державний символ. Тепер шапка зберігається в Оружейній палаті московського Кремля, а носили її, як припускають, усі царі, починаючи від Івана I Даніловича Каліти (1283–1340). У 1320 році Іван із тюркським прізвиськом Каліта вперше відвідав Орду, де отримав не лише ярлик, а й, можливо, “золоту шапку”. Є версія, що “шапку” ординці подарували іншому московському князеві — Юрію Даніловичу.

Так кілограмова шапка із золота, прикрашена сорока трьома коштовними каменями, стала російською реліквією. Перша брехня була вигадана на початку XVI століття — у “Сказаннях про князів Володимирських”, де стверджується, що шапка — дар візантійського імператора Костянтина IX Мономаха. У кращих традиціях сучасних істориків була навіть вигадана легенда про те, що візантійські імператори відправили експедицію у Вавилон, де нібито знайшли шапку серед скарбів царя Навуходоносора (634–562 до н. е.). Не смійтеся, але до 50-річчя Путіна в 2002 році група російських ювелірів виготовила копію шапки Мономаха вартістю 50 тисяч доларів. Навмисно чи ні, але і копія стала продовженням ланцюга брехні, пов’язаної із “золотою шапкою”, — можливо, саме тоді Путін уявив себе вершителем чужих доль?

У XVI–XVII століттях на Русі з’явилися “єрихонки” — шпилясті з шишаком на вістрі металеві шоломи. Відтоді всіх “російських” князів змальовували богатирями в “єрихонках”, що насправді привезені чи то з Туреччини, чи то з Персії. Ні в Новгороді, ні в Москві не могли виготовляти шоломів, та ще й багато прикрашених орнаментом, і практично всі — з написами арабської в’яззю. Наприклад, на шоломі Алєксандра Нєвского напис цитує 13-й аят 61-ї сури Корану: “Потіш правовірних обіцянкою допомоги від Аллаха і швидкої перемоги”. На шоломі царя Алєксєя Міхайловіча напис шагади: “Ашхаду алля іляха Ілля Ллаху ва ашхаду анна Мухаммадан расулю Ллах” (Нема Бога, крім Аллаха, і Мухаммад — посланець Аллаха”). У кремлівській Оружейній палаті зберігаються ще кілька шоломів, найімовірніше, з Туреччини, з цитатами із Корану. Так само, як і шолом Івана Ґрозного у Королівській Збройовій палаті у Стокгольмі: крім напису арабською “Аллах Мухаммад”, пізніше було зроблено інший — “Шолом Князя Івана Васільєвіча, Великого князя сина Васілія Івановіча, господаря Всієї Русі самодержця”. Напевно, соромно стало, що великий православний цар носив “бусурманський” шолом.

Традиції привласнення в Росії давні. І назви Росії тоді не було, а крали завжди, видавали за своє і не соромилися цим вихвалятися. Та й хто з челяді, вже не кажучи про холопів, розумів, що написано на “шоломах”, головне — їх носили російські царі та князі. Привласнення стало офіційною політикою за царя Пєтра I, тоді просто перестали звертати увагу на те, що змушував одягати, носити і чим користуватися перший російський диктатор. Камзоли стали “російськими”, чоботи — “російськими”, картузи — теж “росіянами”, замість підштанків почали носити штани, теж “російські”. А там і креслення стали “російськими”, кораблі, токарні верстати, корабельні, ботфорти, сюртуки і перуки.

Увесь цей час продовжували брехати. Брехня була безсоромною. Російський класик Іван Турґєнєв не посоромився і написав: “Росіянин є найбільшим і найнахабнішим брехуном у всьому світі”. Але хто тоді читав класиків? Кілька сотень салонних читачів, а про брехню — і ще менше, багато суджень класики писали в щоденниках, не для загалу. Леонід Андрєєв, що помер в еміграції, написав памфлет-дослідження про “всеросійську брехню”, коротенький нарис, у якому дійшов висновку, що “росіянин брехати не вміє”. Це, звичайно, не означає, що зовсім не бреше — бреше, але завжди виходить якось безглуздо: “Брехання є мистецтво — і мистецтво важке, що вимагає розуму, таланту, характеру і витримки. Добре збрехати так само важко, як написати гарну картину, і доступно далеко не кожному охочому. Виявлена, невдала брехня є щось ганебне; брехати небезпечно — і той, хто бреше, має бути сміливий, як усяка людина, яка ризикує собою і стає віч-на-віч із небезпекою. Брехня має бути правдоподібною — одне вже це значною мірою ускладнює користування нею для слабких і некмітливих розумів”.

У перших кількох десятках томів справжньої історії Росії, присвячених пропаганді, буде і кілька розділів про безсовісну брехню. Назву її “синдромом Бастрикіна”, хоча насправді можна назвати “казусом Шабалкіна” або “кольками Пєскова”. Брехня від цього не перестає бути брехнею. Одне не зрозуміле — як довго росіяни віритимуть брехні. Лєонід Андрєєв і цьому знайшов пояснення: “У будь-якому разі, ці схильності до брехні, що епізодично виявляються, ніскільки не порушують і навіть радше підкреслюють спільну нездатність росіянина до систематичної брехні. Так, росіянин не вміє брехати, але, здається, такою самою мірою він позбавлений здатності говорити і правду”. Ось це і є “синдром Бастрикіна”, виявлений великим діячем російської сучасності Алєксандром Бастрикіним.

ТАДЖИЦЬКІ “БАНДЕРІВЦІ” І ДУШАНБИНСЬКИЙ ЯНУКОВИЧ

Сподіваюсь, українці вибачать мене за вільність, але коли натрапляю на черговий опус російського чи українського журналіста про повстання “ісламістів” у Таджикистані, то інше порівняння не спадає на думку. Таджики — мусульмани, що прожили понад 70 років в умовах переслідування релігії, руйнування мечетей, знищення культури і мови, і тільки тому називати їх “ісламістами” — безглуздо. Як і “бандерівців”, які боролися за відродження країни і культурної спадщини, напевно, смішно було б називати “христіаністами”.

У 1991 році в Душанбе відбулася перша революція. 21 вересня мітингувальники в центрі столиці знесли пам’ятник Лєніну, а потім почали вимагати проведення демократичних виборів. Тоді пропаганда їх ще не називала “ісламістами” — незручно було. Приїхали Собчак у супроводі сірого чоловічка на прізвище Путін, академік Вєліхов, американський історик Янов — почали вести переговори з комуністичною номенклатурою. Предмет перемовин — вибори, а привід був інший — такий мітинг був другим після тбіліського у 1989 році, який загрожував умираючому СРСР.

Вибори провели, задоволені російські генерали полетіли в Москву, щоб рапортувати — Таджикистан врятували, президентом став колишній перший секретар ЦК Компартії Таджикистану Рахмон Набієв. Усі, буквально всі в Таджикистані знали, що вибори було сфальшовано, оскільки за Набієва, що страждав хронічним алкоголізмом і через це був усунений із керівної посади, навряд чи проголосувала б і третина населення. У Кремлі були задоволені результатом, не підозрюючи, що штовхають Таджикистан у вир громадянської війни. Або, навпаки, розуміли.

І тоді ще про “ісламістів” не писали, хоча у вересні 1991 року офіційно була зареєстрована Партія ісламського відродження, статут якої на диво нагадував статут КПРС, сам перевіряв. Водночас у Таджикистані почалося бурхливе політичне життя, було зареєстровано 16 (!) політичних партій і організацій, частина з них за радянських часів діяла підпільно. На прилавках кіосків можна було купити понад 30 незалежних газет і журналів, з’явились організації, які ще рік тому неможливо було уявити, — Фонд культури, Фонд таджицької (персидської) мови та багато інших. Несподівано Таджикистан перетворився на лідера серед пострадянських країн у відновленні національної культури і традицій.

У Москві всі ці нововведення сприйняли насторожено. Кремль спробував загравати з опозицією, було сформовано коаліційний уряд, після того як у квітні 1992 року почався безстроковий мітинг, який тривав півтора місяці. У центрі Душанбе на площі біля президентського палацу, будівлі колишнього ЦК КП Таджикистану, мітингували, змінюючи один одного, більше мільйона осіб. Такого Майдану пострадянський простір ще не знав. Ось тоді у російських ЗМІ і з’явилося визначення “ісламісти”, а літні люди, які приїжджали з різних кінців Таджикистану, були дуже схожі на той образ, що його ліпила пропаганда, — в національних халатах, з бородами, у тюбетейках, деякі — в чалмах. Вони так ходили все своє життя, навіть коли їх щодня з плакатів вітав Лєнін. Тепер вони стали “ісламістами”.

На початку травня 1992 року пролунали перші постріли. Хто це зробив, досі невідомо — чи то перелякані співробітники КДБ, чи то офіцери російської 201-ї дивізії. Це був день, коли почалася громадянська війна. Своєї зброї в країні не було, не було навіть свого міністерства оборони — Росія не залишила Таджикистану жодного патрона. Джерелом зброї стала 201-ша дивізія, що отримала наказ із Москви забезпечити протиборчі сторони необхідною зброєю, щоб вони повбивали один одного. Інколи російські танки, гелікоптери і літаки, не криючись, брали участь у військових діях, щоб перемогти “ісламістів”.

У жовтні 1992 року новим керівником Таджикистану, з подачі тодішнього посла Росії Мєчіслава Сєнкєвіча, став директор радгоспу імені Лєніна Емомалі Рахмонов. Спочатку як голова парламенту, потім і президент. Відтоді він почав ліпше говорити російською, гарно одягатися, погладшав і оточив себе численними родичами. В 1994 по 1997 роки в Ірані, Пакистані, Афганістані, Казахстані, Туркменістані та Росії відбувалися переговори щодо міжтаджицького врегулювання. Всі п’ять років російська делегація гальмувала мирний процес, продовжуючи громадянську війну для того, щоб у Таджикистані загинуло якнайбільше людей.

Перемовини закінчилися угодою, опозиція мала отримати 30 відсотків квоти в уряді. Емомалі Рахмонов, відомий фразою — “Весь Росія біл за мной” уже так зарозкошував, а родичі так прибрали все до рук, що ділитися йому аж ніяк не хотілося. Ніякого примирення не вийшло, а тих, хто ввійшов до уряду, в перші місяці повернення додому з еміграції було вбито. Загинув відомий журналіст Отахон Латіфі, генерал Хабіб Санґін, десятки інших, хто сприяв миру, але був не до вподоби президентському оточенню. Закінченням війни стали жахливі цифри — близько 150 тисяч убитих, зокрема 73 журналісти, понад мільйон опинилися в еміграції, скільки поранених і покалічених, скільки дітей залишилися сиротами — досі невідомо.

Таджикистан повторив долю Афганістану під час радянської окупації. Ті самі методи, ті самі причини, та ж дивна “інтернаціональна допомога”. Кремль повністю узяв під контроль Таджикистан, що став найбіднішою країною у світі, яка не має перспектив для розвитку. Країною 23 роки править особа, яка хоча і змінила прізвище з Рахмонова на Рахмон, але так і залишилася директором бідного радгоспу. Тільки тоді радгосп був маленький, тепер він став на 143 тисячі квадратних кілометрів. Як і в Януковича, у нього є свої “юри єнакіївські”, “рінати ахмєтови”, прилаштовані численні діти і родичі. Рівень життя в Таджикистані щороку падає.

За роки своєї дружби з Кремлем Таджикистан став і міжнародним ізгоєм — у країні вже нема опозиції, нема незалежного телебачення і радіо, проведення публічних акцій може закінчитись арештом, у в’язницях сидять політв’язні. Російська пропаганда будь-яку спробу протесту, критики чи повстання традиційно називає “ісламістською”. Зручним виявилося це слово. Як і “бандерівець” — ще недавно.

P.S. Автор у 1994–1997 роках був експертом переговорів ООН з міжтаджицького врегулювання в Тегерані, Кабулі, Ісламабаді, Алмати, Ашхабаді та Москві.

ГРА В ДОМІНО НА РУБЛІ

Першого дня вересня 2015 року президент Таджикистану Емомалі Рахмон зробив незвичайну заяву — він закликав населення країни зробити дворічний запас продуктів. Рахмон додав, що “цьогорічне геополітичне становище у світі, падіння курсів національних валют і надто холодний осінньо-зимовий період можуть негативно позначитися на житті мешканців країни”.

Здається, ще жодна країна пострадянського простору не закликала своїх громадян на тривалий час запастися продуктами. Таджикистан — один із найстаранніших партнерів Росії — потрапив у ситуацію, з якої нема виходу. Попереду тільки затяжна криза. На черзі — інші країни.

Після того як 20 серпня на 38 відсотків обвалилася казахська валюта — тенґе, можна було очікувати падіння слабших, тих, що не мають значних внутрішніх ресурсів. Як і очікувалося, слідом за тенґе на місцевих біржах обвалилися білоруський рубль, киргизький сом, вірменський драм і таджицький сомоні. Тією чи іншою мірою похитнулася фортеця валют інших пострадянських країн, але менш болісно. Разом із російським рублем у “відкритий космос” відправилися ті країни, що їх Кремль довго вмовляв об’єднатися у Митний союз.

Хтось раніше, хтось пізніше, вступивши у Євразійський економічний союз, — так по-новому вирішили назвати об’єднання батьки-засновники — Путін, Назарбаєв і Лукашенко, зіткнулися з ланцюговою реакцією, яку політологи ще називають “принципом доміно”. Вони підписали собі смертний вирок, а щойно рубль почав агонізувати, то конвульсії відразу сталися в білоруського рубля і казахського тенґе. У травні ЄврАзЕС став октетом — “п’ятіркою”, коли слідом за Вірменією членом погодився стати Киргизстан. Єреван таке саме рішення ухвалив ще у грудні 2014 року.

Ще один кандидат — Таджикистан, що тупцює біля прочинених дверей, але його появі у ЄврАзЕС навряд чи будуть раді як у самому Таджикистані, так і ветерани-інтегратори. Таджикистан зараз — найзлиденніша країна на пострадянському просторі.

Таджикистан багатий на ресурси — воду і корисні копалини, тут понад 5 мільйонів дорослого працездатного населення, але водночас тут високий рівень корупції та відсутність будь-яких сучасних економічних проектів, насамперед інвестиційних. По суті, Таджикистан став просто територією, на яку поклав око Кремль, розмістивши там військову базу, але не пропонуючи натомість нічого, що могло б змінити країну на ліпше.

Чи стане Таджикистан зі своїм мізерним потенціалом членом ЄврАзЕС — справа навіть не часу, а місяців. І пов’язано це не з розвитком нового утворення, про яке так довго мріяв Путін, скільки з процесом його розпаду, що почався. Ланцюгова реакція — “принцип доміно” в політиці відомий понад 60 років. У 1954 році Державний секретар США Джон Даллес переконував конгресменів у використанні військової сили в Індокитаї, інакше у країнах Південно-Східної Азії до влади прийдуть комуністи. Тобто, поступившись в одній країні, можна буде втратити інші країни, одну за одною.

“Принцип доміно” став крилатою фразою, що позначає провал у стратегії — у політиці чи економіці. Наочно — в кінокомедії “Операція И”: заберіть зі стосу горщиків нижній, і все впаде. У пострадянській політиці “принцип доміно” — улюблена розвага номенклатури, яка гучно називає себе “елітою”.

Для вибудовування нової імперії у вигляді Митного союзу або ЄврАзЕС Кремль застосовував декілька прийомів, які обеззброювали партнерів і робили їх поступливими. Когось шантажували російськомовним населенням — у Казахстані та Киргизстані, когось трубопроводами чи транспортними комунікаціями — в Білорусі й частково Казахстані. Вірменія взагалі виявилася імперським анклавом на Південному Кавказі, яку з “материком” не пов’язує нічого, крім гірської дороги через Грузію.

Найчастіше цілком дієвою політикою з боку Кремля була підтримка місцевого президента, якому давали карт-бланш на будь-яку форму поведінки, аж до переслідування політичних опонентів, арештів і позасудових страт. Найнадійнішими партнерами є старожили, “вічні” президенти, їх зараз троє — Лукашенко, Назарбаєв і Рахмон. Проте ідеологічно до них близькі і Сарґсян, і Атамбаєв: якби з’явилася така змога, вони б просиділи у кріслах стільки, скільки потрібно Кремлю.

Зазвичай країни, що об’єднуються в будь-які організації, дотримують однакових принципів — у сфері розвитку демократії, дотримання прав людини і безпеки. Так створювалися Євросоюз і НАТО, такими самими принципами керувалися ініціатори створення Ради Європи і ОБСЄ. Щоправда, коли в 1973 році створювали ОБСЄ (первинна назва РБСЄ, Рада з безпеки і співпраці у Європі), Радянський Союз хоча і підписав Гельсінську угоду, але традиційно її не виконував — ані у сфері свободи слова, ані у сфері демократії загалом. Відтоді СРСР, а потім і Росія постійно були під обстрілом критики за переслідування політичної опозиції, придушення свободи слова і свободи висловлювання.

Росія зараз є членом лише двох організацій — РЄ і ОБСЄ, друга — формальна, оскільки всі рішення ухвалюють консенсусом, тобто Росія може блокувати всі рішення, якщо навіть за них проголосує решта членів. Із Парламентської асамблеї РЄ (ПАРЄ) Росію ганебно вигнали, її членство призупинено. ПАРЄ у червні 2015 року визнала Росію країною-агресором, у відповідь Кремль почав істеричну кампанію, заявляючи, що вийде зі всіх європейських структур, включаючи Міжнародний суд. Приблизно така сама історія сталася з вигнанням Росії з G8.

Росія стала ізгоєм, особливо після введення санкцій ЄС, США, Канади, Австралії, Японії та інших країн, включаючи маленьку Грузію. Спроби прилаштуватися до азійського ринку ні до чого не приводять — економіка Росії руйнується на очах, авторитет Кремля вже не спокушає навіть диктаторські режими, за деяким винятком — Венесуела, Нікараґуа, КНДР і невизнані території, які вдають із себе держави.

ЄврАзЕС — мертвонароджене дитя Путіна і виконувачів обов’язків акушерів — Назарбаєва і Лукашенка. Їх раніше об’єднував радянський концтабір, де під червоними прапорами і гімном о 6-й годині ранку предки Назарбаєва, Лукашенка, Сарґсяна, Атамбаєва і Рахмона виходили на зарядку, чистили зуби крейдяним порошком і були щасливі, як бувають щасливі мешканці зоопарку перед черговим годуванням. Однак у випадку з ЄврАзЕС усі чудово знали, що з цієї затії нічого не вийде. Виявилося, що ці країни вже нічого не об’єднує, крім населення, яке говорить російською мовою. Проте і в цьому випадку населення не питали — на яких принципах вони готові жити разом.

Багато хто передбачав, що ЄврАзЕС не протримається і року, зараз уже стає очевидним, що якщо ця організація формально й існуватиме, реально від неї нема і не буде ніякого пуття. Лукашенко почав зближення із Заходом, у Назарбаєва власна економічна політика, Сарґсян так і залишиться в анклаві, а Атамбаєв слідуватиме всьому, що робитиме Казахстан, дві країни прив’язані одна до одної. І лише Емомалі Рахмон залишиться при своїх інтересах — він і раніше нікому не був потрібний, а тепер і поготів.

Заклик до населення робити дворічні запаси — це з відчаю. Кремль обманював Душанбе 15 років. Відчайдушним був і останній лемент із Кремля до пострадянських країн — відмовитися від долара і євро та прив’язатися до рубля. Таке міг сказати тільки божевільний, який не знає, що таке “принцип доміно”.

КРЕМЛЬ МСТИТЬ ГРУЗІЇ ЗА НЕПОКІРНІСТЬ

У липні 2015 року Ніно Бурджанадзе вчергове їздила з візитом до Москви. Цю поїздку як візит подавав Кремль і сама екс-спікерка парламенту Грузії, яка вважає себе невизнаною і недооціненою лідеркою грузинського народу. На останніх президентських виборах у 2013 році вона набрала 10,1 відсотка голосів виборців, а її партія — “Демократичний рух — Єдина Грузія”, що виступає за тісніші зв’язки з Росією та Євразійським союзом, у парламентських виборах 2012 року взагалі не брала участі. Бурджанадзе пояснювала це тим, що в Грузії неможливі вільні вибори. Проте реальність така, що навряд чи її партія змогла б набрати потрібну кількість голосів для отримання місць у парламенті.

Підсумком поїздки Бурджанадзе стали дві заяви, які, найімовірніше, і підкреслюють поспішність, з якою було здійснено поїздку. По-перше, вона заявила, що Крим — російський і сенсу вимагати його назад нема. “Крим є територією Росії і таким залишиться надалі”, — констатувала Бурджанадзе, яка перебувала з візитом у Москві. Про це вона заявила каналу “Россия 1”. Заразом вона, звичайно, не змогла проґавити нагоди не наговорити гидот про тодішнього губернатора Одеської області Міхеіла Саакашвілі. Спілкуючись із російськими пропагандистами, вона заявила, що “особисто я і дуже багато в Грузії ці дії Порошенка сприйняли як ляпас і уряду Грузії, і грузинському народові, тому що це не називається дружбою”.

Дивний душевний стан у Ніно Бурджанадзе: з одного боку, вона образила українців твердженням, що Крим є російським, з другого — вона насмілилася зробити грубе зауваження Президентові України з приводу його кадрової політики. За радянською звичкою вона послалася на “багатьох у Грузії”, хоча з її рейтингом насправді все сумніше, аніж вона думає. Бурджанадзе вже не вперше відвідує Москву. У березні 2010 року вона зробила Путіну приємний жест, погодившись із ним у тому, що вона призначається головним ворогом Саакашвілі у Грузії. У Москві її не лише привітали, вона навіть стояла поряд із Путіним на трибуні на церемонії відкриття макету монумента, підірваного в Кутаїсі. Її таке ставлення настільки потішило, що вона заявила, що у війні 2008 року винна не Росія, а особисто Саакашвілі.

Диктаторські прагнення Бурджанадзе сприймають у Грузії далеко не всі. Тоді, після поїздки у 2010 році, з її партії на знак протесту вийшли Роман Кусіані і Зураб Біґвава. У 2011 році Бурдажанадзе зробила відчайдушну спробу представити себе в очах Кремля популярним лідером з великими можливостями. Її акція, що почалася в середині травня і на яку прийшло всього кілька тисяч осіб, завершилася провокацією. 26 травня в Грузії відзначають День незалежності, з військовим парадом, що відбувається на центральному проспекті Руставелі біля будівлі колишнього парламенту. Ніно Бурджанадзе в заявці на акцію вказала місцем проведення майдан Тавісуплеба, а 25 травня несподівано самовільно вирішила його поміняти. Акцію розігнали, після чого Бурджанадзе якийсь час вважала себе постраждалою.

Невідомо, чи зустрічалася Бурджанадзе цього разу з Путіним, але на зустрічі зі спікером Державної думи їй, найімовірніше, виклали офіційну позицію Кремля і щодо Грузії, і з приводу її подальшої діяльності в Грузії. Звісно, Бурджанадзе вчергове зробила глибокий реверанс у бік Росії, а домашньою заготівкою була заява про те, що Росія готова послабити візовий режим. Що під цим мається на увазі, вона не пояснила. Вона, можливо, просто забула, що з 2008 року між Росією і Грузією нема дипломатичних відносин, інтересами двох країн займаються консульства Швейцарії у Москві й Тбілісі.

У день візиту, 9 липня, Бурджанадзе зустрілася із головою Держдуми Сєрґєєм Наришкіним, головою міжнародного комітету Ради Федерації Константіном Косачовим, головою думського комітету у справах СНД і зв’язків зі співвітчизниками Леонідом Слуцкім і лідером парламентської фракції “Справедлива Росія” Сєрґєєм Міроновим. Тобто з тими самими політиками, які неодноразово робили заяви проти інтеграції Грузії з НАТО і ЄС. Після цих зустрічей абсолютно очевидно, що Бурджанадзе, якби вона змогла стати лідером Грузії, повернула б країну в імперію, яку так наполегливо будує Путін.

Можливо, Бурджанадзе, тріумфально повернувшись у Грузію, змогла б отримати додатково кілька сотень виборців. Але, на диво, успіх Бурджанадзе, хоч і незначний, був зіпсований російськими прикордонниками, які контролюють адміністративний кордон окупованої частини Грузії, так званої “Південної Осетії”. 10 липня 2015 року російські окупаційні сили вздовж лінії окупації в селі Цителубані Ґорійського муніципалітету й селі Орчосані окупованого Ахалгорського району встановили банери, що позначають “державний кордон”. Ділянка нафтопроводу Баку-Супса завдовжки 1600 метрів виявився під контролем окупаційних сил. За заявою голови адміністрації Ґорійського району Давіда Оніашвілі, від перенесення лінії російськими окупантами на 53 гектари постраждали 400 осіб. “Окупанти дозволяють узяти урожай, скористатися ділянками, що належать їм, а потім уже заборонять користуватися землею”, — заявив Оніашвілі. У продовження цієї історії, 13 липня в окупованих селах Дісеві й Кулдіті згоріли покинуті будинки грузинів.

Нема сенсу цитувати всіх грузинських політиків, вони, як і раніше, поділилися на два табори. Прибічники Міхеіла Саакашвілі з партії “Єдиний національний рух” докоряють владі Грузії в потуранні Кремлю, в марності продовження діалогу між послом з особливих доручень Зурабом Абашидзе і заступником голови МЗС Росії Ґріґорієм Карасіним. Влада Грузії, навпаки, намагається говорити про те, що загострення не потрібне, що проблема надумана, а міністр енергетики, як і раніше, називає винним у тому, що трапилося, Міхеіла Саакашвілі, хоча кілька років його в країні немає, а при владі коаліція “Грузинська мрія”. Прем’єр-міністр Іраклі Ґарібашвілі сказав, те, що відбувається з повзучою окупацією, не повинно спричинити паніки, запропонувавши населенню доволі дивне пояснення — Москва не знає, що тут відбувається: “Сподіваюся, що влада Росії зацікавиться подібними провокаціями і цей процес буде припинено, оскільки жодній стороні це не вигідно”.

У цій ситуації більш схожими виявилися позиції Грузинської православної церкви і громадських активістів. За заявою митрополита Ґорійського й Атенського, владики Андріа Ґвазава, для того, щоб Грузія захистила себе від подібних наступів, потрібне велике залучення міжнародного співтовариства. “Це вже не перша спроба захоплення території нашої країни. Такі кроки ми вважаємо великою помилкою й абсолютно неприпустимими в російсько-грузинських відносинах. Гадаємо, що потрібне велике залучення міжнародного співтовариства, щоб Грузія змогла захиститися від подібного тиску”, — заявив владика Андріа. Минулого вівторка група грузинських журналістів провела на лінії окупації акцію протесту, самостійно висмикнувши “прикордонний банер” із назвою захопленої землі — “Республіка Південна Осетія”.

Кремль має багато приводів для помсти. І не лише через невдалу для Росії війну 2008 року. Незважаючи на чималі зусилля, підтримку проросійських політиків, населення Грузії, як і раніше, не бажає жити разом із Росією. Скрегіт зубів у Кремлі зумовлений участю грузинських реформаторів у становленні нової України і участю грузинських добровольців в АТО на Донбасі. Ніно Бурджанадзе — доволі слабкий політик, щоб Кремль міг поставити на неї. Не витримала випробування і коаліція “Грузинська мрія”, яка так і не змогла зблизитися з Москвою. Путін вирішив знову полоскотати нерви міжнародному співтовариству, нагадуючи про те, що залишається прибічником відродження імперії. На широкомасштабні військові дії російська армія зараз навряд чи здатна, воювати на два фронти у неї не вистачить сил, а ось накапостити — у стилі Кремля. Єдиним політиком, який промовчав із приводу нового захоплення землі, була Ніно Бурджанадзе.

ЧОМУ РОСІЯНАМ ПОДОБАЄТЬСЯ НЕНАВИДІТИ?

У 1969 році кіностудія “Союзмультфільм” створила один із найбільш антиросійських творів під назвою “Вовка у тридев’ятому царстві”. У зашифрованому географічному розташуванні якоїсь держави жив Вовка (його тоді не звали повністю на ім’я по батькові), якому дуже подобався той стан душі, який на сучасному російському жаргоні називають “халява”. Інші герої мультфільму — “троє зі скриньки на одне лице” — мали уособлювати Ґазпром, Роснєфть і Сурґутнєфтєґаз та надавати сервісні послуги з постачання Вовці кондитерських виробів і прохолодних напоїв. Вовка загинав пальці, а ці троє виконували його бажання.

Реальний Вовка вже 15 років як загинає пальці, віддаючи розпорядження, — стільки-то мільярдів Рамзану, щоб не бунтував і тримав чеченців у шорах, стільки-то на яхти, палаци, вілли і резиденції, на підтримку штанів Сєчіну та Якуніну. Дещицю — в Абхазію, Придністров’я, “Південну Осетію”, тепер у Крим і терористам на Донбас. Росіяни, які досі жили в показній і добре прихованій скромності радянських вождів, не встигали роти роззявляти від небаченої щедрості.

Борги списати країнам третього світу — будь ласка, і мільярди доларів на вітер. Війну нову розв’язати — без проблем, і чергові мільярди доларів на вітер. А скільки коштують “Булави” і літаки, що падають, підводні човни й танки, що горять? Росіяни, роззявивши роти, дивляться на таку щедрість, не усвідомлюючи, що падають, горять і тонуть їхні гроші, як і гроші від природних багатств — їхні гроші, як це цілком правильно записано в Конституції.

Кажучи загалом, росіяни позбавлені не стільки грошей, скільки права на добре і чесне життя, про що, до речі, теж обіцяно в Конституції Росії. Наприклад, у Конституції людям гарантовано, не озираючись від страху, ходити вулицями або не боятися лягти в лікарню. У радянських людей, від яких походять сучасні росіяни, було кілька мрій: щоб холодильник був повний, щоби бути здоровим, щоб було безпечно жити і щоб діти могли здобути освіту. Ці мрії були майже нездійсненними, оскільки останній десяток років радянські люди жили в стані постійного дефіциту, заводячи знайомства з продавцями, вимолюючи кілограм сосисок чи колготки для дружини на Новий рік. Освіта була такою, що наявність папірця не давала права ні на додаткову освіту, ні на нормальну роботу, якщо, звичайно, тато не був великим начальником. Про медицину промовчу, про дружбу ментів і злочинців — теж.

Із цього багна треба було якось вибиратися. Коли свого часу старезний і дірявий корабель під назвою “КПРС” благополучно пішов на дно історії, її командний склад і більшість пасажирів виплили. Спробуйте скласти список нинішнього російського уряду й адміністрації президента на чолі з тим самим рожевощоким хлопчиськом у кумедному кашкеті на голові і з’ясуйте, хто був членом КПРС. Вас чекатиме ще одна казкова удача — їх більшість, починаючи від Путіна і Мєдвєдєва. Вони всі такі ж, як і раніше — ставні, з немиготливим поглядом, барським поворотом голови і ледачим підняттям руки — “а подати мені...”

Трапився конфуз — Росія берегла своє минуле, дбаючи про пам’ятники Лєніну та іншим комуністичним вождям, шануючи тиранів і вбивць, сподіваючись, що ось-ось знову відродитися щось, де можна буде не думати, мало працювати, небагато заробляти і мріяти стати “вовкою”, щоб наказувати. Кремль зіткнувся з новою проблемою — від нової імперії з різною швидкістю почали розбігатися колишні “брати” і “сестри”. Хтось згадав, як їх захоплювала Росія, іншим захотілося піти з-під повчальних окриків. Країни Балтії пішли тихо і без проблем. З іншими Росія розлучається важко. Почалося розлучення із Грузії.

В умовах “залізної завіси” ганяти радянських відступників було легко. Тепер протистояти набагато складніше — дороги відкриті, літаки літають, люди стали цікавішими. Проте виявилося, що владі особливо і не треба пропагувати ненависті до своїх недругів — адже росіяни у п’ятому-шостому поколінні зобов’язані ненавидіти тих, на кого вказують із Кремля. “Добре, — кажуть росіяни, — хоча грузинська поліція нам і подобається, але ненавидіти — це наш обов’язок”. Пішов Саакашвілі, Кремль вирішив ненависть зменшити, але росіян уже не зупинити — приїжджають, їздять Грузією, дивуються і продовжують ненавидіти. Чому? А тому, що не в них. Так і кажуть: “А як це вам вдалося без нас?”

Рефлексія повторилася в Україні. А коли туди приїхали грузини допомагати проводити реформи, ненависть із подвоєною силою понеслася вже в Україну. Ще недавно — “брати-слов’яни, схожа мова, схожий характер”, зараз — фашисти, бандерівці. У росіян раптом сталася амнезія, майже повна втрата пам’яті і люта ненависть до недавніх братів. А заразом і нова хвиля лютої ненависті до американців. Якщо у такої поведінки є регулятор, то Кремль викрутив його до кінця. Вовка з казочки щасливий — йому вже й не особливо треба загинати пальці, всі слухняні й покірливі.

Їх так виховували. У 20-х роках минулого століття вони вбивали один одного і голодували, в 30-х жили під страхом репресій і голодували, в 40-х — під страхом загинути голодували, в 50-ті — думали, як знайти поїсти, в 60-х — космос важливіший за ковбасу, в 70-х — п’ятирічки, сенс життя в їжі, у 80-х — як не загинути в Афганістані і поїсти, в 90-х — порожні магазини. Чи є сенс взагалі вимагати від росіян розуміння демократії і свобод? Той хвалькуватий Вовка з мультика — справжній росіянин, він такий пихатий, виряджений під царя, ніс догори, кашкет набакир і всього йому хочеться відразу й багато.

Пам’ятаєте, чим закінчився мультфільм? Як сказали б у серйозних романах — фіаско. Абсолютно антиросійський фінал — хлопчик Вовка став слухняним, розумним, працьовитим, зробив старій жінці своїми руками нове корито. Однак то казка, в житті все по-іншому — майже сто років брехні, ненависті й пошуку сенсу життя в їжі.

ПІДЛИЙ СЕРПЕНЬ 2008-го

У 2008 році я потрапив на війну. Випадково. Летів у Грузію відпочивати, а опинився у країні, яка тоді воювала, в якій зараз живу, яку люблю. Якій вдячний за те, що вона вчить мене бути вільним і незалежним, за честь знати людей гідності й доблесті та гордитися тим, що сила і мужність не залежать від величини країни. Маленька, в 144 рази менша від Росії, країна змогла вистояти і, звичайно, зможе перемогти — підлота завжди більша, а сміливість завжди сильніша.

Образ Грузії за радянських часів був майже завжди комічним. Інколи грузини самі старалися — мало хто так може сміятися над собою, як творці найоригінальнішого кінематографа на пострадянському просторі. В іншому, інтернаціональному радянському кіно середньостатистичний грузин був у кепці-аеродромі, з букетиком гвоздик, великим носом і смоляними вусами. У Радянському Союзі так до грузинів і ставилися як до несерйозного народу, що багато п’є, співає і танцює. Країна жила у стані “великої дружби народів”, тому основоположний імперський народ був російський, а всі решта — “чурки”, “бульбаші”, “хачікі”, “хохли”, “чєрнож...иє”, “узкоґлазиє”. Ніхто ж не заперечує, що цей лексикон виник у період розквіту радянського інтернаціоналізму?

Путін Грузію банально проґавив. Імовірно, у 2004 році сподівався, що молодий президент Міхеіл Саакашвілі обтешеться у совкові, зрозуміє, що йому нікуди дітися і повернеться під протекцію Кремля. Путін помилився, а Саакашвілі почав змінювати свою країну. Грузія з великої шашличниці почала перетворюватися на європейську країну — безпечну, без хабарів і корупції, з бурхливим будівництвом і реформами в освіті та охороні здоров’я. Витримати і прийняти це Путін не захотів, не змогла душа радянського чекіста зрозуміти, що хтось із “радянської сім’ї народів” вирішив жити самостійно. Із Киргизстаном, Таджикистаном, Білоруссю, Вірменією і Казахстаном усе було просто — налякати російськомовним населенням або підняти на навчання російську військову базу — і всі заспокоїлися й почали слухатися Кремля, як раніше.

Можливо, Путін щось знав про Грузію. Наприклад, про те, що відбулося 9 квітня 1989 року. Проте, підозрюю, йому зовсім нічого не було відомо про те, що Грузія від першої окупації в 1801 році все XIX століття бунтувала, щороку піднімалися повстання проти окупантів. Неспокійно було і комуністам після захоплення Грузії в 1921 році. Якби Путін знав історію, не намагався б знову прибрати до рук Грузію. Ні насильством, ні грошима, ні війною, ні вмовляннями. У 2006 році депортували грузинів із Москви — вони не заспокоїлися, в 2007 році відправили Бадрі Патаркацишвілі організувати переворот — не вдалося. У 2008 році Путін вирішив завоювати Грузію, як 200 років тому, і знову не вдалося. Йому б заспокоїтися, але він — як настирлива міль, яку гонять з однієї шафи, летить в іншу, поки не притовчуть.

Підлість Путіна розчарувала багатьох грузинів. Кілька років говорити про “єдиновірство” — і розбомбити монастир Нікозі. Стільки присягатися в любові до “культурної спільноти” — і вбити двох військовослужбовців грузинської армії: капрала Смірнова і рядового Нікітіна. У Кремлі навіть не помітили, як захищали Грузію її громадяни — етнічні вірмени й азербайджанці, росіяни й українці. Втім, російські окупанти ніколи не звертали уваги на населення, їм важливо захопити територію, привезти з Москви маріонеток, потім оголосити про всенародну підтримку і почати репресії. Як це було завжди, як це відбувається зараз в Україні.

У серпні 2008-го було спекотно і мерзенно. Поблизу Ґорі осетинські бандити грабували журналістів і населення. У самій “Південній Осетії” готувалися до знищення грузинських сіл, їх потім військовими бульдозерами дочиста зрівняли із землею — на місці найбільшого, Тамарашені, побудували селище Московское. Не полінуйтеся, загляньте у Вікіпедію, щоб побачити статтю під назвою “Тамарашені (у минулому село)” За легендою, село засновано ще за цариці Тамар (XII–XIII ст.), до війни там мешкало близько 1000 осіб.

Путін дуже сподівався на страх, вважаючи, що грузини злякаються, а вони, навіть опозиціонери, які ненавиділи Саакашвілі, цікавилися, коли створюватимуться партизанські загони. У Грузії на місяць взагалі завмерло політичне життя — хто мав претензії до Саакашвілі, оголосили негласний мораторій. Усього кілька тижнів грузинам вистачило, щоб зрозуміти, що має на увазі Кремль, коли говорить про “єдиновірство” і давні культурні зв’язки: російські окупанти грабували все, що погано лежало. Грабували склади фірми “Нікора”, виробника сосисок і ковбас, грабували будинки, тягли звідти килими і телевізори, банки з маринадами і варенням, мародерили у грузинських військових частинах.

Буба — Вахтанґ Кікабідзе — через кілька місяців після війни записав кліп “Розчарували”. Багато хто з грузинської інтелігенції був тоді розгублений — вони всі виросли в Радянському Союзі, вважали себе рівним, насолоджувалися чудовими компліментами — “ах, на узгір’ях Грузії, ах, вино і шашлик, ах, пальми і пляжі”. Тепер, коли Грузії було завдано 292 ракетно-бомбових удари, інтелігенція зрозуміла — “розчарували”. Стільки присягатися в любові, приїжджати, гуляти, відпочивати, пити, їсти, захоплюватися — а потім узяти й розбомбити.

Путін під тиском США і ЄС був вимушений відмовитися від плану захопити всю Грузію, але визнав “незалежність” Абхазії і “Південної Осетії”. У 1993 році з Абхазії вигнали 350 тисяч грузинів, у 2008 році з “Південної Осетії” — ще кілька десятків тисяч, повністю звільнивши 25 відсотків території Грузії від етнічних грузинів. Це злочин, за який Путін так і не відповів, порушивши домовленості 2008 року, коли Ніколя Саркозі намагався втихомирити російського прем’єр-міністра, поки пост президента посідав місценаглядач Мєдвєдєв.

Війна в Україні допомогла зрозуміти, що хотів Путін у 2008 році. Як багато подій в Україні зараз повторюють грузинські — це і брехня, і лицемірство, і застосування зброї, і знову брехня! Звичайно, Путіна і Росію треба було карати ще тоді, а можливо, і раніше, на початку 90-х, коли російські війська відхоплювали шматки Молдови, Грузії, Азербайджану. Звісно, вигадували різні історії — про захист російськомовних чи вірменів, але сутність імперської політики була схожа всі останні століття — захоплювати території, щоб потім шантажувати уряди.

Як і будь-яка війна, агресія Грузії матиме тривалі наслідки — у Грузії росте нове покоління молодих людей, які не бажають говорити мовою окупантів. У Росії проблеми матимуть тривалу перспективу. Україна стала індикатором ставлення до Росії світової спільноти, яка зрозуміла, нарешті, що Кремль і Путіна треба зупиняти.

1

Російська горілко, що ти накоїла? Російська горілко, ти мене згубила!

2

Роботу виконувати безкоштовно.

3

Помер 2 вересня 2016 року. — Прим. перекл.

4

Гроші є? Є, є. В тебе їх багато, вистачить на двох. Гроші є — вийду я. Ох ти кізонька моя.