home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


– РОЗДІЛ ПЕРШИЙ -


Найгірший день народження


Уже не вперше в будинку номер 4 на вуличці Прівіт-драйв сніданок розпочинався зі сварки. Містера Вернона Дурслі з самісінького ранку розбудило гучне ухкання, яке долинало з кімнати його племінника Гаррі.

– Уже втретє на цьому тижні! – горлав він за столом. – Як не можеш заткнути пельку тій сові, то хай вона забирається геть!

– Їй нудно, – вкотре намагався пояснити Гаррі. – Вона звикла літати. Якби ж я міг випускати її вночі…

– Я що – схожий на ідіота? – гаркнув дядько Вернон, з пишних вусів якого звисав шматок яєшні. – Я знаю, що станеться, коли її випустити.

Він похмуро перезирнувся з Петунією, своєю дружиною.

Гаррі хотів щось заперечити, але його слова заглушила гучна відрижка Дадлі, Дурслівського сина.

– Ще шинки!

– Візьми зі сковороди, золотко, – сказала тітка Петунія, розчулено глянувши на свого розгодованого сина. – Треба, щоб ти наїдався, поки вдома… Щось я не довіряю тим шкільним харчам.

– Дурниці, Петуніє, я ніколи не голодував, коли вчився у Смелтінґсі, – заперечив дядько Вернон. – Дадлі там нічого не бракує, правда, синку?

Дадлі, який був такий тілистий, що його сідниці звисали з кухонного стільця, вишкірився й повернувся до Гаррі:

– Подай сковороду.

– Ти забув чарівне слово, – роздратовано обізвався Гаррі.

Ці кілька простеньких слів подіяли на решту родини просто приголомшливо: Дадлі аж похлинувся й гепнувся зі стільця з таким гуркотом, що здригнулася вся кухня; місіс Дурслі зойкнула, затуливши руками рота; містер Дурслі зірвався на ноги, а вени на його скронях запульсували.

– Я мав на увазі "будь ласка"! – швиденько пояснив Гаррі. – Я не хотів…

– ЩО Я ТОБІ КАЗАВ, – заверещав дядько, бризкаючи слиною, – ПРО ВЖИВАННЯ СЛІВ НА ЛІТЕРУ "Ч" У НАШОМУ ДОМІ?

– Але ж я…

– ЯК ТИ СМІЄШ ПОГРОЖУВАТИ ДАДЛІ! – ревів дядько Вернон, гупаючи кулаком по столу.

– Я тільки…

– Я ПОПЕРЕДЖАВ ТЕБЕ! Я НЕ ТЕРПІТИМУ ПІД ЦИМ ДАХОМ ЖОДНИХ НАТЯКІВ НА ТВОЮ НЕНОРМАЛЬНІСТЬ!

Гаррі перевів погляд з багряного дядькового обличчя на зблідлу тітку, яка намагалася підвести з підлоги Дадлі.

– Добре, – мовив Гаррі, – добре…

Дядько Вернон знову сів, сопучи, немов захеканий носоріг, і пильно стежив за Гаррі кутиками своїх вузеньких колючих оченят.

Відколи Гаррі прибув додому на літні канікули, дядько Вернон ставився до нього, немов до бомби, що ось-ось вибухне, бо Гаррі й не був нормальним хлопцем. Справді, ще ненормальнішого хлопця годі було й уявити.

Гаррі Поттер був чарівник – чарівник, який щойно закінчив перший клас Гоґвортської школи чарів і чаклунства. І якщо Дурслів аж ніяк не тішило його повернення до них на канікули, то уявіть собі, що почував сам Гаррі.

Він так сумував за Гоґвортсом, що цей сум можна було порівняти хіба з постійним болем у шлунку. Він сумував за замком з його таємними переходами і привидами, за уроками (окрім лекцій Снейпа, майстра чарівного зілля), за совиною поштою, за бенкетами у Великій залі, за своїм ліжком на чотирьох стовпчиках у спальні в одній із веж, за відвідинами лісника Геґріда, що жив у хатинці на узліссі Забороненого лісу. А особливо він сумував за квідичем – улюбленою спортивною грою чарівників (шість високих стовпів-воріт, чотири летючі м'ячі й чотирнадцять гравців на мітлах).

Привізши Гаррі додому, дядько Вернон замкнув у комірчині під сходами усі його книжки заклинань, чарівну паличку, мантії, казан і супермітлу "Німбус -2000". Хіба Дурслів обходило, що Гаррі не виконає домашніх завдань і що, не тренувавшись усе літо, він може втратити місце в команді? Дурслі були тими, кого чарівники називають маґлами (в чиїх жилах немає жодної краплинки чаклунської крові), і для них найбільшою ганьбою було мати в родині чарівника. Дядько Вернон навіть почепив замок на клітку Гарріної сови Гедвіґи, щоб вона не могла передати листа кому-небудь з чаклунського світу.

Гаррі ну ніяк не був схожий ні на кого з Дурслів. Дядько Вернон був такий огрядний, що, здається, навіть шиї не мав, зате його обличчя прикрашали пишні чорні вуса. Тітка Петунія була кощава й мала кобиляче обличчя; Дадлі був білявий, рожевощокий і тілистий. А от Гаррі був маленький і худорлявий, з блискучими зеленими очима і чорним чубом, що завжди стирчав навсібіч. Він носив круглі окуляри, а на чолі мав тонесенький шрам, схожий на блискавку.

Саме завдяки цьому шрамові Гаррі так вирізнявся з-поміж усіх, навіть поміж чарівників. Цей шрам був єдиним свідченням його загадкового минулого і єдиним натяком на те, чому одинадцять років тому його залишили на порозі будинку Дурслів.

Коли Гаррі виповнився усього один рік, він якимось дивом вижив, коли його закляв наймогутніший у світі чорний чаклун – лорд Волдеморт. Це ім'я ще й досі майже ніхто з чарівників і чарівниць не наважувався вимовляти вголос. Лорд Волдеморт убив Гарріних батьків, а от на Гкррі злі чари не подіяли – він відбувся лише шрамом на чолі. Зразу після цього Волдеморт утратив свою могутність, а чому – ніхто й досі не знав.

Гаррі виховувала сестра його покійної матері. Десять років він прожив у родині Дурслів, не розуміючи, чому з ним інколи діється щось дивне. Він вірив їхнім вигадкам, нібито шрам – то наслідок автокатастрофи, у якій загинули його батьки. А рівно рік тому Гаррі отримав листа з Гоґвортсу і дізнався всю правду. Він почав навчатися в школі чарівників, де всі захоплено переповідали про нього і його шрам…

Але шкільний рік закінчився, і на літо Гаррі повернувся в родину Дурслів, які ставилися до нього, мов до цуцика, що викачався у чомусь смердючому. Дурслі навіть не згадали, що сьогодні племінникові виповнюється дванадцять років. Звісно, він на це й не сподівався: вони ніколи й нічого не дарували йому, навіть звичайнісінького торта – але щоб цілком забути…

Раптом дядько Вернон урочисто прокашлявся і мовив:

– Усі ми знаємо, що нині дуже важливий день. Гаррі глянув на нього, не вірячи своїм вухам. – Сьогодні я, мабуть, підпишу найбільшу за свою кар'єру угоду, – оголосив дядько Вернон.

Гаррі знову почав жувати грінку. Звичайно, сумно подумав він, дядько Вернон має на увазі ту ідіотську вечерю. Уже майже два тижні він тільки про неї й торочить.

На вечерю мав прийти якийсь багатий будівельник з дружиною, і дядько Вернон сподівався отримати від нього величезне замовлення (фірма дядька Вернона виготовляла свердла).

– Думаю, треба ще раз повторити наш план, – мовив дядько Вернон. – О восьмій вечора ми всі маємо бути на своїх місцях. Петуніє, ти будеш…

– У вітальні, – миттю обізвалася тітка Петунія, – чекатиму, щоб люб'язно запросити їх до хати.

– Добре. А ти, Дадлі?

– Я буду чекати, щоб відчинити двері, – самовдоволено вишкірився Дадлі. – "Можна взяти ваші плащі, містере й місіс Мейсон?"

– Вони полюблять його! – у захваті вигукнула тітка Петунія.

– Молодець, Дадлі! – похвалив сина дядько Вернон і повернувся до Гаррі: – А ти?

– Я тихенько сидітиму у себе в кімнаті і вдаватиму, ніби мене немає, – монотонно пробубонів Гаррі.

– Саме так! – лихим оком зиркнув на Гкррі Дядько Вернон. – Я проведу їх у вітальню, відрекомендую тебе, Петуніє, і почастую всіх напоями. О восьмій п'ятнадцять…

– Я оголошу, що вечеря готова, – закінчила фразу тітка Петунія.

– А ти, Дадлі, скажеш…

– "Можна провести вас до їдальні, місіс Мейсон?" – сказав Дадлі, пропонуючи уявній жінці свою товсту руку.

– Мій досконалий джентльменчик! – мало не заплакала тітка Петунія.

– А ти? – грізно глянув на Гаррі дядько Вернон.

– Тихенько сидітиму у себе в кімнаті і вдаватиму, ніби мене немає, – пробурмотів Гаррі.

– Саме так. Що ж, за вечерею було б варто зробити їм кілька гарних компліментів. Маєш якісь ідеї, Петуніє?

– Містере Мейсоне, Вернон казав, що ви чудово граєте в гольф… Скажіть мені, місіс Мейсон, де ви купили таку гарну сукню?…

– Прекрасно… А ти, Дадлі?

– Я скажу таке: "Ми в школі писали твір на тему "Мій герой", і я, містере Мейсоне, написав про вас".

Цього було вже занадто і для тітки Петунії, і для Гаррі. Тітка Петунія розридалася, пригорнувши до себе Дадлі, а Гаррі нахилився аж під стіл, щоб ніхто не помітив його сміху.

– А ти, хлопче?

Гаррі випростався, ледве стримуючи регіт.

– Тихенько сидітиму у себе в кімнаті і вдаватиму, ніби мене немає, – відповів він.

– Отож бо й воно! – суворо підтвердив дядько Вернон. – Мейсони нічого про тебе не знають, і так має бути й надалі… Після вечері, Петуніє, ти запросиш місіс Мейсон у вітальню на каву, а я почну говорити про свердла. Якщо все піде добре, ми підпишемо угоду ще перед десятою, перед теленовинами. Завтра о цій годині уже будемо вибирати собі віллу на Майорці.

Гаррі це все не дуже тішило. Він не думав, що на Майорці Дурслі ставитимуться до нього краще, ніж на Прівіт-драйв.

– Гаразд… я їду в місто по смокінги для себе й Дадлі. А ти, – гаркнув він на Гаррі, – не плутайся в тітки під ногами, коли вона прибиратиме.

Гаррі вийшов з будинку чорним ходом. Був чудовий сонячний день. Він перетнув галявинку, впав на садову лавку і тихенько заспівав сам собі: "Многая літа-літа… многая літа…"

Ні вітальних карток, ні дарунків… і ще цілий вечір треба вдавати, що тебе не існує… Гаррі сумно розглядав живопліт. Ще ніколи він не почувався таким самотнім. Навіть найкращі друзі – Рон Візлі та Герміона Ґрейнджер, здається, забули про нього. Ніхто з них за ціле літо нічого йому не написав, хоча Рон і обіцяв запросити Гаррі в гості.

Безліч разів Гаррі збирався відкрити закляттями клітку з Гедвіґою, щоб відправити її з листом до Рона й Герміони, але так і не ризикнув. Неповнолітнім чарівникам забороняли вдаватися до магії за межами школи. Гаррі не розповів про це Дурслям, бо знав: тільки страх, що він перетворить їх на жуків-гнойовиків, не давав їм замкнути в комірчині разом з чарівною паличкою й мітлою і його самого. Перші кілька тижнів Гаррі розважався тим, Що бурмотів собі під ніс усілякі нісенітниці, після чого Дадлі прожогом вилітав з кімнати.

Проте звісток від Рона й Герміони й далі не було, тож Гаррі почувався таким відірваним від магічного світу, що навіть дражнити Дадлі йому вже стало нецікаво.

І ось тепер Рон і Герміона навіть забули про його день народження.

За вістку з Гоґвортсу він, здається, тепер віддав би що завгодно! І то від будь-якого чаклуна або чарівниці! Він, мабуть, зрадів би, побачивши навіть Драко Мелфоя, свого запеклого ворога, аби тільки впевнитися, що школа йому не наснилася…

Хоч і в Гоґвортсі не все було прекрасним. Наприкінці навчального року Гаррі зіткнувся віч-у-віч не з ким іншим, як із самим лордом Волдемортом. І нехай Волдеморт був тепер лише жалюгідною тінню себе колишнього, він і далі наганяв страх, був підступний і прагнув відновити колишню могутність.

Гаррі вдруге пощастило врятуватися від Волде-морта, але це сталося чудом, і навіть тепер, коли минуло вже кілька тижнів, Гаррі прокидався серед ночі, обливаючись холодним потом, і думав, де тепер лорд Волдеморт, пригадував його ошаліле обличчя, нестямно вирячені очі…

Зненацька Гаррі завмер, випроставшись на садовій лавці. Він дивився на живопліт, аж тут живопліт і сам подивився на нього. Поміж листям світилося двоє величезних зелених очей.

Гаррі скочив на ноги, і саме тоді з другого боку галявини долинув глузливий голос.

– А я знаю, який сьогодні день, – наспівував Дадлі, перевальцем тюпаючи до нього.

Величезні очі кліпнули і щезли.

– Що? – запитав Гаррі, незмигно дивлячись туди, де щойно були очі.

– Я знаю, який це день, – повторив Дадлі і підійшов ще ближче.

– Чудово! – покепкував Гаррі. – Нарешті ти вивчив назви усіх днів тижня.

– Сьогодні твій день народження, – єхидно мовив Дадлі. – Чому тебе ніхто не привітав? Ти що, навіть друзів не маєш серед тих почвар?

– Не думаю, що твоя мама дуже зрадіє, коли довідається, що ти згадуєш мою школу, – незворушно мовив Гаррі.

Дадлі підтягнув штани, що сповзали з його колихливого пуза.

– Чого ти дивишся на живопліт? – підозріло запитав він.

– Та ось вибираю найкраще заклинання, щоб його підпалити, – відповів Гаррі.

Дадлі миттю відсахнувся, а на його масному обличчі проступив страх.

– Ти не м-можеш… Тато казав, що тобі не можна займатися м-магією… казав, що викине тебе з дому… А тобі нема де дітися… Ти навіть не маєш друзів, які б тебе…

– Тинди-ринди! Фокус-покус… чари-бари… – страшним голосом вимовив Гаррі.

– МА-А-А-А-А-АМ! – вереснув Дадлі й кинувся до хати, плутаючись у власних ногах. – МА-А-МО! Дивися, що він робить!!!

Гаррі дорого заплатив за цю свою розвагу. Хоч ні Дадлі, ні живопліт абсолютно не постраждали, і тітка Петунія знала, що ті слова нічого не означають, Гаррі однаково ледве ухилився, коли вона мало не торохнула його по голові сковородою. Тоді вона вигадала для нього купу роботи і пригрозила не давати їсти, поки він усе не закінчить.

Дадлі собі байдикував – тинявся, ласував морозивом, а Гаррі тим часом протирав вікна, мив машину, косив газон, давав лад клумбам, підрізував і поливав троянди та фарбував садову лавку. Сонце немилосердно палило, обпікаючи йому шию. Гар-рі розумів, що не варто було клювати на Дадлів гачок, але ж Дадлі сказав саме те, про що думав і Гаррі: може, він і справді не має друзів у Гоґвортсі…

"Хай би подивилися тепер на знаменитого Гаррі Поттера", – думав він спересердя, розкидаючи на клумби гній. Він уже ледь розгинав спину, а з чола йому стікав рясний піт.

О пів на восьму вечора змучений Гаррі нарешті почув, як його кличе тітка Петунія.

– Ходи їсти! І ступай по газетах!

Гаррі втішено побіг до прохолодної, тьмяно освітленої кухні. На холодильнику стояв приготований на вечір пудинг: величезна запіканка зі збитих вершків і зацукрованих фіалок. А в духовці апетитно шкварчав кавалок свинячої ноги.

– Швиденько їж! Скоро прийдуть Мейсони! – тітка Петунія показала на два кусні хліба і грудку сиру, що лежали на столі. На тітці вже була вечірня сукня жовто-рожевого кольору.

Гаррі помив руки і миттю проковтнув свою жалюгідну вечерю. Не встиг дожувати, як тітка Петунія забрала його тарілку:

– Нагору! Мерщій!

Проходячи повз вітальню, Гаррі побачив дядька Вернона і Дадлі в метеликах і смокінгах. Тільки-но він ступив на верхній сходовий майданчик, як пролунав дзвінок, а біля підніжжя сходів з'явилося розлючене обличчя дядька Вернона:

– Пам'ятай, хлопче: жодного звуку!

Гаррі навшпиньки пройшов до спальні, прослизнув усередину, зачинив за собою двері і обернувся до ліжка, щоб упасти на нього.

Але там уже хтось сидів.



Джоан К. Ролінґ Гаррі Поттер і таємна кімната | Гаррі Поттер і таємна кімната | Попередження Добі