home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню



Ароґоґ


На полях довкола замку вже відчувався подих літа; небо й озеро стали барвінково-блакитними, а в оранжереях зацвіли великі, мов капуста, квіти. Але без Геґріда, якого разом з Ікланем раніше завжди можна було побачити з замкових вікон, цей краєвид не тішив Гаррі. Не краще, до речі, було і в самому замку, де все пішло шкереберть.

Гаррі й Рон хотіли відвідати Герміону, але до шкільної лікарні тепер не пускали відвідувачів.

– Ми не можемо ризикувати, – суворо попередила їх мадам Помфрі через шпаринку в лікарняних дверях. – Дуже перепрошую, але є небезпека, що напасник може прийти сюди, щоб остаточно покінчити з ними.

Коли не стало Дамблдора, скрізь поширився небувалий страх. Навіть сонце, нагріваючи замкові мури, мовби боялося зазирнути у віконні шиби. У школі важко було побачити безтурботне обличчя, а будь-який сміх лунав у коридорах різко й неприродньо і відразу завмирав.

Гаррі постійно згадував прощальні Дамблдорові слова: "Насправді я покину цю школу тільки тоді, коли тут не лишиться жодної відданої мені людини… в Гоґвортсі завжди нададуть допомогу тому, хто її попросить". Але яка користь з тих слів? Кого просити про допомогу, якщо всі довкола не менше за них перелякані й приголомшені?

Набагато зрозуміліша була Геґрідова підказка про Павуків, але біда в тім, що в замку, здається, не лишилося жодного павука – тож за ким іти слідом?

Гаррі шукав їх скрізь, на відміну від Рона, який робив це неохоче. Звичайно, їхні пошуки ускладнювалися забороною ходити без супроводу: вони мусили пересуватися по замку разом з іншими ґрифіндорцями. Їхні однокласники були раді, що їх водили з класу в клас, але Гаррі це дуже дратувало.

Проте одному учневі явно подобалася така атмосфера страху та підозр. Драко Мелфой ходив по школі з таким виглядом, ніби його щойно призначили старостою школи. Гаррі не міг збагнути, чого він так радіє.

Але десь через два тижні після відходу Дамблдора і Геґріда на уроці зілля й настійок йому випало сидіти позаду Мелфоя, і він підслухав його розмову з Кребом і Ґойлом.

– Я, карочє, завжди знав, що саме мій старий викине Дамблдора, – нахвалявся той, навіть не стишуючи голосу. – Він переконаний, що Дамблдор – найгірший директор з усіх, які керували школою. Може, хоч тепер дістанемо кльового директора. Такого, що не стане зачиняти Таємну кімнату. Макґонеґел довго не протягне, вона тут так, тимчасово…

Снейп пройшов повз Гаррі, не звертаючи уваги на порожнє місце Герміони та її казанок.

– Пане професоре, – звернувся до нього Мелфой. – А чому б вам не зголоситися на посаду директора?

– Не поспішай, Мелфою, – мовив Снейп, хоч і не міг приховати ледь помітної посмішки. – Рада опікунів тільки тимчасово усунула Дамблдора. ДУ" маю, невдовзі він знову до нас повернеться.

– Ага, якраз! – вишкірився Мелфой. – Я думаю, мій батько голосуватиме за вашу кандидатуру. Я пане професоре, скажу йому, що ви тут найкращий учитель.

Снейп самовдоволено посміхнувся, походжаючи підвалом. На щастя, він не помітив, як Шеймус Фініґан зобразив, ніби блює в казанок.

– Я дивуюся, чому бруднокровці досі не пакують своїх валіз, – і далі патякав Мелфой. – Ставлю п'ять ґалеонів, що наступна жертва помре. Шкода, що то буде не Ґрейнджер!

Саме тієї миті, на щастя, задзвонив дзвоник, бо Рон уже скочив із стільця. Проте серед метушні, коли всі почали збирати портфелі, ніхто, окрім Гаррі й Діна, які вчепилися йому за руки, не зауважив Ронових намагань дістатися Мелфоя.

– Пустіть мене! – хрипів Рон, – Мені наплювати, мені не потрібна паличка, я вб'ю його голими руками!…

– Ворушіться, я відведу вас на гербалогію! – гаркнув Снейп. Учні стали ланцюжком, який завершували Гаррі, Дін і Рон, що й далі намагався вирватись. Його відпустили аж тоді, коли Снейп вивів дітей із замку, й вони повз овочеві грядки попрямували до оранжерей.

На уроці гербалогії було незвично тихо – у їхньому класі бракувало вже двох учнів – Джастіна й Герміони.

Професорка Спраут звеліла їм підрізати абіссінські зів'ялі фіґи. Гаррі поніс оберемок засохлих пагонів на компостну купу і наштовхнувся там на Ерні Макмілана. Ерні тяжко зітхнув і сказав дуже офіційним тоном:

– Гаррі, хочу вибачитися за те, що я тебе підозрював. Я знаю, що ти ніколи б не напав на Герміону Ґрейнджер. Прошу вибачення за все, що я тоді наговорив. Тепер ми всі в однаковому становищі, а тому…

Він подав свою пухкеньку руку, і Гаррі її потиснув.

Ерні та його приятелька Анна підрізали ті самі фіґи, що й Гаррі з Роном.

– Той тип Драко Мелфой, – сказав Ерні, обламуючи засохлі гілки, – ви бачили, як він з цього всього радіє? Знаєте, я навіть думаю, що він і є спадкоємцем Слизерина.

– І хто б таке подумав! – уїдливо мовив Рон, що не міг пробачити Ерні так легко, як Гаррі.

– Гаррі, а як по-твоєму – це Мелфой? – запитав Ерні.

– Ні! – Гаррі заперечив так рішуче, що Ерні й Анна глянули на нього з неабияким здивуванням.

Наступної миті Гаррі помітив щось таке, що аж ударив Рона по руці своїми ножицями.

– Ой! Ти що!…

Гаррі показував на землю. Там, на відстані півметра від них, швидко бігли великі павуки.

– О… ти ба!… – марно силкувався зобразити радість Рон. – Але ж ми не можемо зараз кинутися слідом за ними.

Ерні й Анна зацікавлено прислухалися. Гаррі дивився, як тікають павуки.

– Таке враження, що вони біжать до Забороненого лісу.

Рон засмутився ще більше.

Коли задзвенів дзвоник, професорка Спраут відвела учнів на урок захисту від темних мистецтв. Гаррі й Рон трохи від них відстали, щоб спокійно перекинутися словом.

– Нам знову потрібен плащ-невивидимка, сказав Гаррі. – Можна взяти з собою Ікланя. Він звик ходити з Геґрідом до лісу, – може, стане нам у пригоді.

– Гаразд, – озвався Рон, нервово крутячи свою чарівну паличку. – Е-е… чи… А чи нема в тому лісі вовкулак? – додав він, коли вони сіли на свої звичні місця в самому кінці Локартового класу.

– Там є багато цікавого. Наприклад, кентаври, єдинороги… – уникаючи відповіді на запитання, сказав Гаррі.

Рон ще ніколи не був у Забороненому лісі. Гаррі уже раз туди ходив, і сподівався, що йому більше ніколи не доведеться бувати там знову.

Раптом до класу влетів Локарт, і здивовані погляди учнів прикипіли до нього. Усі вчителі були тепер похмуріші, ніж звичайно, але Локарт і далі випромінював життєрадісність.

– У чому річ? – бадьоро вигукнув він. – Чому такі понурі обличчя?

Учні роздратовано перезирнулись, але ніхто не зронив і слова.

– Невже ви не зрозуміли? – почав терпляче, ніби до них туго доходило, розтовкмачувати їм Локарт. – Небезпека минула! Злочинця вже забрали!

– Хто це сказав? – засумнівався Дін Томас.

– Юначе, міністр магії не арештував би Геґріда, якби не був на сто відсотків переконаний у його провині, – сказав Локарт таким тоном, ніби пояснював, що два плюс два – чотири.

– Ще й як арештував би! – заперечив Рон голосніше за Діна.

– Насмілюся думати, що про Геґрідів арешт я знаю трі-і-шечки більше за тебе, містере Візлі, – самовдоволено вимовив Локарт.

Рон почав був сперечатися, що він так не вважає, але замовк на півслові, коли Гаррі щосили штурхонув його під партою.

– Нас там не було, ти що, забув? – зашипів він.

Але неприємна Локартова веселість, його натяки на те, що він ніколи не довіряв Гегрідові, упевненість, що все найгірше вже позаду, так роздратували Гаррі, що він був ладен жбурнути "Упертих упирів" прямісінько в тупу Локартову фізіономію. Але замість цього він нашкрябав Ронові записку: "Зробимо це сьогодні".

Рон прочитав, ковтнув повітря і скоса глянув на порожнє місце, де зазвичай сиділа Герміона. Це, мабуть, додало йому духу, і він кивнув на знак згоди.



предыдущая глава | Гаррі Поттер і таємна кімната | cледующая глава