home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню



Спадкоємець Слизерина


Він стояв на краю довжелезної, тьмяно освітленої кімнати. Високі кам'яні колони, на яких поспліталися численні різьблені змії, підтримували стелю, що губилася десь у пітьмі, й відкидали довгі чорні тіні крізь химерний зеленкуватий морок.

Серце його несамовито калатало. Гаррі прислухався до моторошної тиші: може, десь там, за колоною, в темному закутку причаївся Василіск? А де Джіні?

Він витяг чарівну паличку й рушив уперед поміж зміїстими колонами. Кожен обережний крок голосно відлунював від стін, що ховалися у мороці. Гаррі примружився, готовий негайно заплющити очі, тільки-но почує найменший порух. Порожні зіниці кам'яних змій ніби стежили за ним. Кілька разів Гаррі хололо в грудях, йому здавалося, що деякі з них заворушилися.

Коли ж Гаррі дійшов до останньої пари колон, перед ним біля задньої стіни виросла статуя заввишки до самої стелі.

Гаррі задер голову і побачив величезне обличчя: воно було старе, мавпоподібне, з довгою ріденькою бородою, що сягала майже самого краю кам'яної мантії, з-під якої у гладеньку підлогу впиралися дві велетенські сірі стопи. А між цими стопами лежала долілиць маленька, закутана в чорну мантію фігурка з яскраво-рудим волоссям.

– Джіні! – скрикнув Гаррі, підбіг до неї й опустився на коліна. – Джіні! Не помирай! Будь-ласка, не помирай!

Він поклав збоку свою чарівну паличку, вхопив Джіні за плечі й перевернув. Обличчя дівчинки було біле й холодне, мов мармур, а очі – заплющені. Отже, вона не скам'яніла. Але тоді вона, мабуть…

– Джіні, будь-ласка, прокинься! – розпачливо шепотів Гаррі, трясучи її. Голова Джіні безпорадно метлялася в різні боки.

– Вона не прокинеться, – пролунав тихий голос. Гаррі здригнувся й озирнувся, не підводячись із колін.

Високий чорнявий хлопець спостерігав за ним, зіпершись на найближчу колону. Контури його постаті були химерно розмиті, ніби Гаррі дивився на нього крізь затуманене вікно. Але не було жодного сумніву, хто це.

– Том?… Том Редл?…

Редл кивнув, не спускаючи з Гаррі очей.

– Чому ти кажеш, що вона не прокинеться? – запитав у розпачі Гаррі. – Вона по… вона не…?

– Вона ще жива, – відповів Редл. – Тобто, ледь жива.

Гаррі глянув на нього.

Том Редл учився в Гоґвортсі п'ятдесят років тому, але ось він стоїть отут, оповитий химерним невиразним сяйвом, і аж ніяк не видається старшим за свої шістнадцять років.

– Ти привид? – запитав нерішуче Гаррі.

– Я спогад, – спокійно відповів Редл. – Спогад, що зберігався у щоденнику протягом п'ятдесяти років.

Він показав на підлогу біля величезної стопи. Там лежав розгорнутий маленький чорний щоденник – той, який Гаррі знайшов у туалеті Плаксивої Мірти. На якусь мить Гаррі здивувався, побачивши його тут, але зараз він мав вирішувати важливіші справи.

– Томе, ти мусиш допомогти мені, – сказав Гаррі, знову піднімаючи голову Джіні. – Треба забрати її звідси. Тут Василіск. Я не знаю, де він тепер, але він може з'явитися будь-якої миті. Благаю, допоможи.

Але Редл не рухався.

Гаррі, напружившись, трохи підняв Джіні і потягнувся по свою чарівну паличку. Але її там не було.

– Ти не бачив?…

Він підняв голову. Редл і далі стежив за ним… вертячи у довгих пальцях чарівну паличку Гаррі.

– Дякую, – сказав Гаррі, простягаючи по неї руку.

Кутики Редлових вуст викривилися в посмішці. Він дивився на Гаррі, ліниво крутячи пальцями чарівну паличку.

– Послухай! – нетерпляче сказав Гаррі, згинаючись під вагою закляклого тіла Джіні. – Нам треба йти звідси! Якщо тут з'явиться Василіск…

– Він не з'явиться, поки його не покличеш, – спокійно відповів Редл.

Гаррі знову поклав Джіні на підлогу, не в силі тримати її далі.

– Що ти маєш на увазі? – здивувався він. – Прошу, віддай мою паличку, вона мені може швидко знадобитися.

– Вона тобі вже не знадобиться! – ще ширше посміхнувся Редл.

– Як то не знадобиться? – з подивом запитав Гаррі.

– Я довго чекав цього, Гаррі Поттере, – сказав Редл. – Нагоди побачити тебе. Поговорити з тобою.

– Слухай, – урвав його, втрачаючи терпець, Гаррі, – ти, мабуть, не розумієш. Ми в Таємній кімнаті. Поговоримо іншим разом.

– Ні, поговоримо зараз! – заперечив, посміхаючись, Редл і засунув до кишені чарівну паличку.

Гаррі вражено дивився на нього. Тут діялося щось дуже дивне.

– А як це сталося з Джіні? – повільно запитав він.

– Ну, це досить цікаве запитання! – люб'язно відповів Редл. – І досить довга розповідь. Думаю, справжньою причиною було те, що вона розкрила своє серце й вибовкала усі свої таємниці невидимому незнайомцю.

– Про що ти говориш? – здивувався Гаррі.

– Про щоденник, – пояснив Редл. – Про мій щоденник. Маленька Джіні кілька місяців писала в ньому, розповідала мені про всі свої мізерні турботи і прикрощі: як її дражнять брати, як вона мусила йти до школи у старій мантії і зі старими підручниками, як, – тут Редлові очі заблищали, – вона не має жодної надії на те, що сподобається колись знаменитому, чудовому, видатному Гаррі Поттерові.

Говорячи це, Редл не спускав очей з Гаррі. Ці очі мовби жадібно пожирали обличчя Гаррі.

– Страшенно нудно було вислуховувати дурненькі одкровення одинадцятирічної дівчинки, – вів далі Редл. – Але я набрався терпцю. Писав їй У відповідь, співчував, був люб'язний. Джіні просто захопилася мною. "Томе, ніхто не розуміє мене так, як ти… Я така рада, що можу довіритися цьому щоденникові… Це як приятель, якого всюди можна носити в кишені".

Редл зайшовся пронизливим, холодним реготом, який йому не личив. Від того сміху у Гаррі аж настовбурчилося волосся.

– Не буду хвалитися, Гаррі, але я завжди вмів причаровувати потрібних мені людей. Джіні вилила мені свою душу, а її душа саме й була мені необхідна. Я ставав дедалі міцнішим, бо живився її найглибшими страхами і найзаповітнішими таємницями. Я став могутнім, значно могутнішим за малу панночку Візлі. Досить могутнім, щоб почати ділитися з нею деякими своїми таємницями, і тепер уже в неї переливати потроху свою власну душу.

– Нічого не розумію? – у Гаррі пересохло в роті.

– Невже ти ще не здогадався, Гаррі Поттере? – лукаво вимовив Редл. – Це ж Джіні Візлі відчинила Таємну кімнату. Це вона передушила шкільних півнів і писала на стінах загрозливі слова. Це вона нацькувала Слизеринського Змія на чотирьох бруднокровців і на кицьку того сквиба.

– Ні! – прошепотів Гаррі.

– Так, – спокійно підтвердив Редл. – Звичайно, спочатку вона не знала, що робить. Це було дуже кумедно. Хотів би я, щоб ти побачив її останні щоденникові записи! О, вони стали значно цікавіші. "Дорогий Томе, – кривлявся Редл, стежачи за переляканим обличчям Гаррі, – мені здається, я втрачаю пам'ять. Вся моя мантіяв півнячому пір'ї, а я не знаю, звідки воно взялося. Дорогий Томе, я не пам'ятаю, що я робила в ніч на Гелловін. Тоді хтось напав на кицьку, а заляпана фарбою була я. Дорогий Томе, Персі мені каже, що я бліда й сама не своя. Мені здається, він мене підозрює… Сьогодні стався новий напад, і я знову не пам'ятаю, де я була. Томе, що мені робити? Я немов божеволію… Томе, здається, це я на всіх нападаю!"

Гаррі так стиснув кулаки, що аж нігті вп'ялися йому в долоні.

– Минуло дуже багато часу, поки мала дурнувата Джіні перестала довіряти щоденникові, – вів далі Редл. – Поступово вона щось запідозрила й вирішила його викинути. І ось тут з'явився ти, Гаррі. Ти знайшов його, і це не могло не втішити мене. Щоденник міг опинитися в чиїх завгодно руках, але його підібрав саме ти, тобто саме той, з ким я так прагнув зустрітися.

– Чому ж ти прагнув зустрітися зі мною? – запитав Гаррі. Він кипів гнівом і ледве стримувався, щоб говорити спокійно.

– Ну, знаєш, Джіні мені стільки розповіла про тебе! – відповів Редл. – Усю твою дивовижну історію. – Редлів погляд зі ще пожадливішим виразом ковзнув по шраму-блискавці на Гарріному чолі. – Я захотів більше довідатися про тебе, поговорити, зустрітися з тобою. Щоб завоювати твою довіру, я вирішив показати, як я колись упіймав того великого ідіота Геґріда.

– Геґрід – мій друг! – сказав тремтячим голосом Гаррі. – А ти його підло звинуватив, хіба не так? Я думав, що ти просто помилився, але…

Редл знову пронизливо зареготав.

– Мені тоді повірили на слово, Гаррі. Можеш собі уявити, як це все виглядало в очах старого Арманда Діпіта. З одного боку, Том Редл – бідний, але дуже розумний; сирота, але вкрай відважний; Шкільний староста, зразковий учень. А з другого – великий, незграбний Геґрід, який щотижня влипає у якусь халепу, вирощує під ліжком цуциків вовкулаки, крадькома ходить до Забороненого лісу щоб поборотися з тролями… Але, мушу визнати я й сам здивувався, як добре спрацював мій план. Я думав, хтось таки збагне, що Геґрід аж ніяк не міг бути спадкоємцем Слизерина. Навіть я мусив витратити цілих п'ять років, щоб дізнатися все про Таємну кімнату й виявити потаємний вхід… Начебто Геґрідові вистачило б для цього розуму або сили!…

Здається, тільки вчитель трансфігурації Дамблдор припускав, що Геґрід невинний. Він переконав Діпіта лишити Геґріда лісником. Так, мабуть, Дамблдор здогадався… Дамблдор ніколи не любив мене так, як решта вчителів…

– Я певен, що Дамблдор бачив тебе наскрізь! – заскреготав зубами Гаррі.

– Так, він справді невпинно стежив за мною після того, як вигнали Геґріда, – зізнався Редл. – Я розумів: доки я в школі, відчиняти Кімнату надто небезпечно. Але я не збирався пустити котові під хвіст довгі роки пошуків. Я вирішив лишити щоденник, який збереже на своїх сторінках мене шістнадцятирічного. Щоб тоді одного дня, якщо пощастить, отримати змогу повести когось за собою й завершити велику справу Салазара Слизерина.

– Але ж ти її не завершив! – переможно вигукнув Гаррі. – Ніхто цього разу не помер, навіть кицька. За кілька годин буде готова настійка з мандрагори, і всі твої жертви знову оживуть.

– А хіба я не казав тобі, – спокійно запитав Редл, – що мені вже не цікаво вбивати бруднокров-ців? Уже багато місяців я полюю тільки… на тебе.

Гаррі прикипів очима до Редла.

– Уяви собі мою злість, коли в моєму щоденнику замість тебе знову почала писати Джіні. Вона побачила тебе зі щоденником і, звичайно, злякалася. А що, якби ти здогадався, як він працює, і я б виказав тобі усі її таємниці? Або, ще гірше – я розповів би тобі, хто задушив півнів? Тому мала дурепка дочекалася, поки в твоїй спальні нікого не буде, і викрала щоденник. Але я знав, що робити. Мені було ясно, що ти вистежуєш спадкоємця Слизерина. З того, що Джіні розповіла про тебе, я розумів: ти зробиш усе можливе, аби розгадати таємницю, тим паче, що напали на твою найкращу приятельку. А ще Джіні розповіла, що вся школа аж гуде про те, що ти володієш парселмовою.

Отож я змусив Джіні написати на стіні слова про її смерть, а самій чекати тут унизу. Вона впиралася, плакала й була дуже занудною. Але її життя уже дотліває: вона забагато вклала в цей щоденник, тобто в мене. І завдяки цьому я нарешті зможу покинути ці сторінки. Я чекав на твою появу, відколи ми прибули сюди. Я знав, що ти прийдеш. Маю до тебе багато запитань, Гаррі Поттере.

– Яких ще запитань? – пирхнув Гаррі, не розтискаючи кулаків.

– Ну, – відповів Редл, мило усміхаючись, – скажімо, як вийшло, що дитина без виняткових магічних здібностей спромоглася перемогти найвидатнішого чаклуна всіх часів? Як ти вижив, відбувшись тільки шрамом, а могутність лорда Волдеморта розпорошилася?

У захланних очах Редла загорілися дивні червоні вогники.

– Чого тебе цікавить, як я вижив? – поволі вимовив Гаррі. – Волдеморт з'явився пізніше за тебе.

– Волдеморт, – неголосно відповів Редл, – це моє минуле, теперішнє й майбутнє!

Він витяг з кишені чарівну паличку Гаррі і почав креслити нею в повітрі, написавши три мерехтливі слова:

ТОМ ЯРВОЛОД РЕДЛ

Тоді змахнув паличкою – і літери, з яких складалося його ім'я, помінялися місцями:

Я ЛОРД ВОЛДЕМОРТ

– Бачиш? – прошепотів він. – Я так називав себе ще в Гоґвортсі, звичайно, тільки серед найближчих друзів. Я не збирався вічно носити оте смердюче ім'я, яким мене назвали на честь мого маґлівського батька. Я, в чиїх жилах по материнській лінії тече кров самого Салазара Слизерина? Щоб я жив з гидким ім'ям простого маґла, який забув про мене швидше, ніж я народився, бо, бачите, виявив, що його дружина відьма? Ні, Гаррі. Я створив собі нове ім'я. Я знав: прийде час, і я стану найвидатнішим чаклуном усього світу, і від цього імені тремтітимуть навіть чарівники.

Гаррі німо дивився на Редла, хлопця-сироту, що замордував його батьків і багатьох інших людей… Нарешті він видушив із себе одне слово:

– Ні! – тихо вимовив він сповненим ненависті голосом.

– Що ні? – озвався Редл.

– Ти не найвидатніший чаклун світу, – сказав Гаррі, уривчасто дихаючи. – Не хочу тебе розчаровувати, але найвидатніший чаклун світу – Албус Дамблдор. Усі так кажуть. Навіть тоді, коли ти ще мав силу, ти не відважився завоювати Гоґвортс. Дамблдор бачив тебе наскрізь, коли ти навчався у школі. Ти й досі його боїшся і ховаєшся від нього.

З Редлового обличчя зникла посмішка, а саме воно гидко скривилося.

– Для того, щоб вигнати Дамблдора з цього замку, вистачало звичайної пам'яті про мене! – просичав він.

– Не сподівайся, що він так просто зникне! – заперечив Гаррі.

Він казав перше, що спадало йому на думку – хотів залякати Редла, не так вірячи у свої слова, як бажаючи, щоб вони справдилися.

Редл відкрив було рота, але завмер.

Звідкись долинула музика. Редл озирнувся і глянув углиб порожньої кімнати. Музика звучала дедалі гучніше. Вона була моторошна, примарна, неземна; від її звуків волосся на Гарріній голові стало дибки, а його серце виривалося з грудей.

І ось, коли музика стала такою пронизливою, що Гаррі відчув, як від неї завібрували всі його ребра, на верхівці найближчої колони спалахнуло полум'я.

З'явився малиновий птах завбільшки як лебідь, а його химерний спів полинув аж до склепінчастої стелі. Птах мав розкішний золотий хвіст завдовжки як у павича і блискучі золоті пазурі, які стискали якусь пошарпану річ.

Наступної миті птах полетів просто до Гаррі, кинув ту річ до його ніг, а тоді важко сів йому на плече. Коли птах склав свої великі крила, Гаррі глянув угору й побачив, що він має довгого й гострого золотого дзьоба й чорні, немов намистинки, очі.

Птах перестав співати. Він спокійно й затишно сидів біля Гарріної щоки, не спускаючи очей з Редла.

– Це фенікс, – сказав Редл, пильно поглядаючи на птаха.

– Фоукс? – видихнув Гаррі і відчув, як золоті пазурі ніжно стисли його плече.

– А це що, – сказав Редл, приглядаючись до пошарпаної речі, яку кинув Фоукс. – А-а, це ж старий шкільний Сортувальний капелюх.

Так воно й було. Біля Гарріних ніг лежав полатаний, обшарпаний і брудний капелюх.

Редл знову зареготав. То був такий гучний регіт, що в темній кімнаті аж задзвеніло, немовби водночас сміялися десять Редлів.

– То ось що Дамблдор прислав своєму оборонцеві! Співочого птаха і старого капелюха! Ну що, тобі вже не страшно, Гаррі Поттере? Почуваєшся в безпеці?

Гаррі не відповідав. Може, він і не бачив, яка йому користь із Фоукса чи Сортувального капелюха, але він, принаймні, був уже не сам. Залишалося перечекати, коли нарешті нарегочеться Редл.

– А тепер – до справи, Гаррі, – сказав Редл, ще й досі широко посміхаючись. – Двічі ми зустрічалися – в твоєму минулому й моєму майбутньому. І двічі я не зміг тебе вбити. Як ти вижив? Розкажи мені все. Що довше говоритимеш, то довше проживеш!

Гаррі швидко міркував, зважуючи свої шанси. Редл мав чарівну паличку. А в нього був Фоукс і Сортувальний капелюх. І те, і те малопридатне для поєдинку. Зрозуміло, ситуація кепська. Але що довше Редл стоїть отут, то Джіні швидше покидають останні іскорки життя… Раптом Гаррі помітив, що Редлова постать стала зриміша й виразніша. Якщо між ним і Редлом має відбутися бій, то краще тепер, аніж потім.

– Ніхто не знає, чому ти втратив свою силу, коли напав на мене, – несподівано промовив Гаррі. – Я теж не знаю. Але я знаю, чому ти не зміг мене вбити. Тому, що моя мама віддала своє життя, щоб мене врятувати. Моя мама з простого маґ-лівського роду, – додав він, тремтячи від ледве тамованої люті. – Вона не дозволила тобі вбити мене. І я бачив тебе справжнього, бачив тебе торік. Ти – руїна. Ти ледь живий. Ось що залишилося від усієї твоєї сили. Ти мусиш ховатися. Ти – бридка потвора!

Редлове обличчя деформувалося, а тоді скривилося в гидотну посмішку.

– Ага, ти вижив, бо мати віддала за тебе життя. Так, це могутнє контрзакляття. Але я тепер бачу: в тобі самому немає нічого особливого. Мені було цікаво, розумієш! Адже ми дивовижно схожі, Гаррі. Навіть ти мав би це помітити. Обидва покручі, сироти, обох виховували маґли. Ми, мабуть, єдині парселмовці у Гоґвортсі з часів великого Слизерина. Ми навіть і зовні трохи схожі… Але, видно, тебе врятував від мене просто щасливий випадок. Це все, що я хотів дізнатися.

Гаррі напружено стояв, чекаючи, коли Редл піднесе чарівну паличку. Але Редлове обличчя знову розтяглося у потворній посмішці.

– А тепер, Гаррі, я хочу влаштувати невеличку виставу. Ану, порівняймо силу лорда Волдеморта, спадкоємця Слизерина, і найкращу зброю, яку спромігся дати Дамблдор видатному Гаррі Поттерові.

Редл задоволено зиркнув на Фоукса, на Сортувальний капелюх, а тоді відступив. Гарріні ноги зі страху затерпли. Він дивився, як Редл зупинився поміж високих колон і глянув угору на кам'яне обличчя Слизерина, що нависало над ним у напівтемряві. Редл роззявив рота й засичав, але Гаррі зрозумів його мову.

– Заговори до мене, Слизерине, найвидатніший з гоґвортської четвірки!

Гаррі повернувся, щоб глянути на статую. Фоукс похитувався в нього на плечі.

Велетенське кам'яне обличчя Слизерина заворушилося. Заціпенівши зі страху, Гаррі побачив, як роззявляється його паща, дедалі ширше й ширше, утворюючи здоровенну чорну діру. Тоді щось у пащі заворушилося й почало виповзати.

Гаррі позадкував і наштовхнувся плечима на стіну. Його очі були міцно заплющені. Він відчув, як Фоукс злетів йому з плеча, черкнувши крилом по щоці. Гаррі хотів крикнути: "Не лишай мене!" – але що міг зробити фенікс у двобої зі Зміїним королем?

Щось велетенське бухнуло на підлогу, і Гаррі відчув, як вона задвигтіла. Він знав, що відбувається, відчував усе, майже бачив, як гігантський змій виповзає зі Слизеринової пащі. Потім почув шиплячий голос Редла: "Убий його!"

Василіск підповзав до Гаррі – було чути, як важке його тіло незграбно совалося по кам'яній підлозі. Не розплющуючи очей, Гаррі наосліп кинувся кудись убік і випростав руки, аби не наткнутися на стіну. Редл аж задихався з реготу…

Гаррі спіткнувся. Він боляче впав на підлогу, відчувши на вустах присмак крові. Змій був зовсім близько від нього, Гаррі чув його дихання.

Угорі над ним щось гучно вибухнуло, а тоді щось важке вдарило Гаррі з такою силою, що його відкинуло до стіни. Десь поруч почулося нестямне сичання і шалене гупання об колони. Ось-ось його тіло проштрикнуть гострющі зуби.

Гаррі не міг цього витримати. Він ледь-ледь розплющив очі – глянути, що діється.

Велетенський змій ядучо-зеленого кольору, товстий, наче стовбур дуба, піднявся високо вгору, а його здоровенна голова безтямно хилиталася поміж колон. Гаррі тремтів, ладний заплющити очі, тільки-но змій поверне голову. Проте невдовзі він зрозумів, що відвертало увагу Василіска.

Над його головою ширяв Фоукс, а Василіск яро намагався вхопити його своїми довгими й гострими, мов шаблі, зубами.

Фоукс кинувся на змія. Його довгий золотий дзьоб на мить кудись зник, а тоді на підлогу ринула ціла калюжа темної крові. Помах зміїного хвоста мало не зачепив Гаррі, і не встиг він заплющити очі, як Василіск повернувся. Гаррі глянув просто в його пику й побачив, що його очі – обидва великі круглі жовті ока – проштрикнув фенікс. Кров цебеніла на долівку, а змій у агонії бризкав слиною.

– Ні! – почув Гаррі Редлів вереск. – Облиш того птаха! Облиш птаха! Хлопець за тобою! Ти ж чуєш його запах! Убий його!

Осліплений змій захитався, напівочманілий, але й далі смертоносний. Фенікс кружляв над Васи-лісковою головою, співаючи свою моторошну пісню, і раз по раз довбав його лускатий ніс, а з видзьобаних очей змія струменіла кров.

– На поміч! На поміч! – пристрасно шепотів Гаррі. – Хто-небудь, що-небудь!…

Змій знову торохнув хвостом по підлозі. Гаррі ухилився. Щось м'яке черкнуло йому обличчя. То Василіск своїм хвостом жбурнув просто йому в руки Сортувального капелюха. Гаррі схопив його – це було єдине, що в нього лишалося. Він настромив капелюха собі на голову і кинувся на підлогу – над ним знову метнувся хвіст Василіска.

"На поміч! Допоможіть! – думав Гаррі, насунувши капелюха на самі очі. – Благаю, допоможіть!"

Йому не відповів жоден голос.

Раптом капелюх зібгався, ніби його стисла невидима рука. Щось дуже важке і тверде впало Гаррі просто на голову, аж з очей йому посипалися іскри. Він потягся, щоб скинути капелюха, аж раптом відчув під ним щось довге і тверде.

У капелюсі з'явився розкішний срібний меч, на руків'ї якого виблискували рубіни завбільшки з яйце.

– Убий хлопця! Облиш того птаха! Хлопець за тобою! Принюхайся, відчуй його запах!

Гаррі звівся на ноги й приготувався. Голова Василіска хилилася додолу, а його тіло звивалося – воно розшукувало Гаррі, зачіпаючи колони. Гаррі бачив його великі закривавлені очні ями, бачив широко роззявлену пащу, яка могла проковтнути його цілого. З неї стриміли довгі, як його меч, зуби – гострі, блискучі, отруйні.

Змій наосліп кинувся вперед. Гаррі ухилився, і той вгатив головою об стіну. Ще кидок – і його роздвоєний язик зачепив Гарріні ребра. Гаррі схопив обома руками меча і підняв його над головою.

Василіск знову пірнув униз, і цього разу вже не схибив. Але Гаррі з усієї сили увігнав меча по саме руків'я у змієве піднебіння.

Тепла кров бризнула йому на руки – він відчув пекучий біль над ліктем. Один з найдовших отруйних зубів упився йому в руку, а тоді раптом зламався, коли Василіск у конвульсіях бебехнувся на підлогу.

Гаррі сповз по стіні на підлогу. Схопив зуб, отрута з якого розтікалася по всьому його тілу, і висмикнув його з руки. Але було вже запізно. Пекучий біль повільно розповзався довкола рани. Гаррі викинув уламок зуба, глянув на мантію, просочену його власною кров'ю, і все перед його очима попливло. Кімната немов розчинялася у вихорі тьмяних кольорів.

Повз нього пропливла якась червона пляма, і Гаррі почув біля себе м'яке поцокування кігтів.

– Фоукс! – ледве видихнув Гаррі. – Фоукс, ти молодець! – Він відчув, як птах притулив свою прекрасну голову до його рани.

Тоді почулося відлуння кроків, і над ним схилилася темна тінь.

– Ти помираєш, Гаррі Поттере! – пролунав Редлів голос. – Помираєш. Навіть Дамблдорів птах це знає. Бачиш, що він робить, Поттере? Він плаче.

Гаррі кліпнув. Фоуксова голова то з'являлася, то знову зникала йому перед очима. Рясні перлисті сльози стікали його лискучим пір'ям.

– Я сидітиму тут і дивитимусь, як ти помреш, Гаррі Поттере. Можеш не поспішати. Часу в мене доволі.

Гаррі відчув сонливість. Усе довкола закружляло.

– Отак закінчує життя славетний Гаррі Пот-тер, – пролунав далекий Редлів голос. – Сам-один у Таємній кімнаті, покинутий друзями, переможений лордом Темряви, якому він так нерозважливо кинув виклик. Гаррі, ти скоро знову побачиш свою любу матусю-бруднокровку! Завдяки їй ти прожив дванадцять зайвих років, але лорд Волдеморт нарешті здолав тебе – ти, мабуть, і сам це розумієш.

Якщо так помирають, подумав Гаррі, то це не так і страшно. Навіть біль почав ущухати.

Але чи справді він помирає? Замість провалитися в пітьму, кімната набувала дедалі виразніших обрисів. Гаррі струснув головою і побачив Фоукса, що й далі тулився до його руки. Кружальце перлистих сліз сяяло довкола рани, – але де ж вона? Самої рани вже не було.

– Забирайся геть, пташе! – раптом пролунав Редлів голос. – Забирайся від нього! Я сказав, забирайся!

Гаррі підвів голову. Редл скерував на Фоукса чарівну паличку. Пролунав постріл, ніби з рушниці – а Фоукс знову злетів золотаво-червоним вихором.

– Сльози фенікса! – тихо вимовив Редл, дивлячись на руку Гаррі. – О, так!… Як я міг забути про їхні лікувальні властивості…

Він глянув просто в обличчя Гаррі:

– Але яке це має значення? Фактично, так ще краще. Тільки ти і я, Гаррі Поттере. Ти і я.

Редл підняв чарівну паличку.

Рвучко махнувши крильми, знову з'явився Фоукс, і щось упало Гаррі на коліна – щоденник.

Якусь мить Гаррі і Редл, що й досі тримав над собою чарівну паличку, дивилися на нього. А тоді, навіть не роздумуючи, Гаррі схопив з підлоги василісковий зуб і застромив його в саму серцевину щоденника.

Пролунав жахливий, пронизливий крик, і зі щоденника струменем ринули цілі потоки чорнила, забризкуючи Гарріні руки й затоплюючи підлогу

Редл забився у корчах, закрутився, заверещав, закружляв, а тоді…

Він щез. Чарівна Гарріна паличка лунко впала на підлогу, і все стихло. Усе, крім чорнила, що й далі струменіло зі щоденника. Василіскова отрута пропалила в ньому велику діру.

Тремтячи усім тілом, Гаррі звівся на ноги. Йому паморочилося в голові, ніби він щойно подорожував з допомогою порошку флу. Він повільно підняв свою чарівну паличку й Сортувального капелюха, а тоді смикнув за руків'я і витяг з Василіскового піднебіння блискучого меча.

І тут з другого краю кімнати долинув тихий стогін. Заворушилася Джіні. Коли Гаррі підбіг до неї, вона вже сиділа, її ошелешений погляд ковзнув з величезної туші мертвого Василіска до Гаррі в просоченій кров'ю мантії, і зупинився на щоденнику в його руці. Затремтівши, вона голосно зойкнула й розридалася.

– Гаррі, Гаррі, я намагалася т-тобі все розповісти за сніданком, але не з-змогла через Персі!… Ц-це була я, Гаррі… я… але, їй-богу, я не хотіла Ц-цього, мене примусив Р-редл. Він ме-мене контролював! … А якгти вбив цю… цю з-зміюку? Д-де Редл? Я тільки п-пам'ятаю, як він вийшов зі щоденника. – Усе добре, Джіні. – Гаррі показав щоденника і Дірку від зуба. – 3 Редлом покінчено. Поглянь!… І з ним, і з Василіском… Ходімо звідси…

– Тепер мене виженуть! – ридала Джіні, поки Гаррі незграбно допомагав їй підвестися. – Я мріяла вступити в Гоґвортс ще відтоді, як там учився Білл… А тепер д-доведеться вертатися додому, – щ-що скажуть мама й тато?

Фоукс чекав їх, ширяючи над входом до кімнати.

Гаррі ледь підштовхнув Джіні вперед; вони переступили через кільця мертвого Василіска й попрямували крізь лунку темряву назад до тунелю Гаррі почув, як позаду з неголосним шипінням зачинилися кам'яні двері.

Кілька хвилин вони ішли темним тунелем, а далі почули, як хтось удалині поволі пересуває каміння.

– Роне! – закричав Гаррі, наддаючи ходи. – Джіні жива! Я знайшов її!

Вони почули радісний крик, а за наступним поворотом побачили і самого Рона – він нетерпляче визирав крізь величенький отвір, який ухитрився розчистити в кам'яному завалі.

– Джіні! – Рон вистромив руку через отвір, щоб затягти її першою. – Ти жива! Повірити не можу! Що сталося?

Хотів пригорнути її, але Джіні зі сльозами відштовхнула його.

– Але ж усе о'кей, Джіні! – сяяв усмішкою Рон. – Усе закінчилося, усе… А звідки цей птах? Услід за Джіні в отвір залетів Фоукс.

– Дамблдор прислав, – відповів Гаррі, протискаючись крізь отвір.

– А звідки в тебе меч? – Рон здивовано витріщився на зброю, що виблискувала в руках Гаррі.

– Поясню, коли виберемося звідси, – відповів Гаррі, зиркнувши на Джіні.

– Але ж…

– Не тепер! – урвав його Гаррі. Він не знав, чи варто розповідати Ронові про те, хто відчинив Таємну кімнату; принаймні не перед Джіні. – А де Локарт? – Десь там! – хихикнув Рон, кивнувши головою на трубу, якою вони прибули до тунелю. – Він у кепському стані. Зараз побачите.

Услід за феніксом, чиї широкі крила пронизували пітьму м'яким золотавим сяйвом, вони дісталися до самої труби. Там сидів Ґільдерой Локарт і цілком безтурботно щось мугикав собі під ніс.

– Йому відбило пам'ять, – пояснив Рон. – Наслав сам на себе чари забуття. Нам нічого, а він не має уявлення, хто він, де він і хто ми такі. Він сам собі небезпечний. Я звелів йому піти й зачекати нас отут.

Локарт глянув на них вельми добродушно.

– Привіт! – сказав він. – Яке дивне місце, правда? Ви що, тут живете?

– Ні, – відповів Рон, зиркнувши на Гаррі. Гаррі нахилився й зазирнув у довгу темну трубу. – Ти часом не думав, як нам звідси вибратись? – запитав він Рона.

Рон похитав головою. Фенікс Фоукс пролетів повз Гаррі й забив перед ним крильми. Його очі-намистинки виблискували в пітьмі, а довгий золотавий хвіст виразно колихався. Гаррі невпевнено глянув на приятеля.

– Здається, він хоче, щоб ти вхопився за хвіст, – розгублено припустив Рон. – Але ж ти занадто важкий, щоб він підняв тебе нагору.

– Фоукс, – пояснив Гаррі, – не звичайний птах. Нам треба міцно вхопитися одне за одного. Джіні, візьми Рона за руку. Професоре Локарте…

– Це стосується вас, – розтлумачив Локартові Рон.

– Візьміть Джіні за руку.

Гаррі застромив меча і Сортувального капелюха за пояс, Рон ухопився за його мантію, а Гаррі міцно стис у руках на диво гарячі пір'їни феніксо-вого хвоста.

Він відчув у собі неймовірну легкість, а наступної миті вони вже зі свистом летіли трубою вгору. Гаррі чув, як Локарт, гойдаючись десь там унизу, вигукував: "Чудово! Дивовижно! Це просто якісь чари!" Прохолодне повітря куйовдило Гарріне волосся, але не встиг він натішитись польотом, як усе закінчилося, і вони приземлилися на мокру підлогу туалету Плаксивої Мірти.

Поки Локарт поправляв свого капелюха, раковина, під якою ховалася труба, знову зісковзнула на своє місце.

Мірта витріщила на них очі.

– Ти живий! – здивовано глянула вона на Гаррі.

– Чого ти така розчарована? – похмуро озвався він, витираючи окуляри від крові та слизу.

– Бачиш… я просто подумала, що… якби ти помер, то міг би лишитися зі мною в туалеті, – сказала Мірта, ніяково побілівши.

– Бе-е! – скривився Рон, коли вони вийшли з туалету в темний порожній коридор. – Гаррі, мені здається, Мірта кинула на тебе оком! Джіні, маєш суперницю!

Але обличчям Джіні і далі котилися сльози.

– Куди тепер? – запитав Рон, стурбовано глянувши на Джіні.

Гаррі показав на фенікса, який летів попереду, освітлюючи коридор золотавим сяйвом. Вони йшли за ним і невдовзі опинилися перед кабінетом професорки Макґонеґел.

Гаррі постукав і штовхнув двері.



предыдущая глава | Гаррі Поттер і таємна кімната | Щасливий Добі