home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню



Щасливий Добі


Коли Гаррі, Рон, Джіні й Локарт, укриті брудом і слизом, а Гаррі ще й кров'ю, зупинилися в дверях, на якусь мить запанувала тиша. А тоді пролунав крик:

– Джіні!

То була місіс Візлі, що сиділа й плакала перед каміном. Вона підскочила разом із містером Візлі, й вони обоє кинулися до доньки.

Але Гаррі дивився не на них. Біля каміна стояв і усміхався професор Дамблдор, а поруч, схопившись за груди, уривчасто дихала професорка Макґонеґел. Фоукс прошумів крильми повз Гарріне вухо й умостився на Дамблдоровому плечі, а Гаррі з Ро-ном опинилися в міцних обіймах місіс Візлі.

– Ви врятували її! Врятували! Як ви це зуміли?

– Ми всі хотіли б про це почути, – ледь чутно промовила професорка Макґонеґел.

Місіс Візлі відпустила Гаррі, і він, на мить завагавшись, підійшов до столу й поклав на нього Сортувального капелюха, меча, інкрустованого рубінами, і рештки Редлового щоденника.

А тоді почав розповідати їм усе. Майже чверть години у завороженій тиші він розповідав про те, як почув безтілесний голос і як Герміона зрештою збагнула, що він чув у трубах Василіска; як вони з Роном пішли слідом за павуками в ліс, як Араґоґ розповів їм про те, де померла остання жертва Василіска; як він здогадався, що тією жертвою була Плаксива Мірта і що вхід до Таємної кімнати може бути в її туалеті…

Гаррі зупинився, щоб звести дух.

– Чудово! – підбадьорила його професорка Мак-ґонеґел. – Отже, ти знайшов вхід… слід додати при цьому ти порушив майже сотню шкільних правил, – але яким дивом ви всі змогли вибратися звідти живими, Поттере?

Отож дещо охриплий Гаррі став розповідати про те, як вчасно прибув Фоукс і як Сортувальний капелюх передав йому меча…

Але далі він завагався. Він досі ще не згадував про Редлів щоденник і про Джіні, яка стояла, притуливши голову до плеча місіс Візлі, а сльози й далі текли по її щоках. А що, як Джіні виженуть? Гаррі почав гарячково міркувати. Редлів щоденник більше не діяв. Як тепер довести, що саме він примусив Джіні робити те все?

Гаррі з надією глянув на Дамблдора, що легенько усміхався, а в скельцях його окулярів танцювали іскорки вогню з каміна.

– А мене найдужче цікавить, – лагідно промовив Дамблдор, – як лорд Волдеморт зумів зачарувати Джіні. Адже, за моїми джерелами, він зараз переховується в албанських лісах?

Гаррі відлягло від серця – його огорнуло тепле, дивовижне відчуття полегкості.

– Щ-що? – очманіло перепитала місіс Візлі. Відомо-Хто за…зачарував Джіні? Але ж Джіні… хіба Джіні не була… Це вона?…

– У всьому винен цей щоденник, – швиденько промовив Гаррі, показуючи його Дамблдорові. – Редл написав його в шістнадцять років.

Дамблдор узяв щоденника і почав його ретельно оглядати, мало не торкаючись своїм довгим гачкуватим носом вогких і обгорілих сторінок.

– Блискуче! – м'яко вимовив він. – Так, звичайно, Редл був, мабуть, найталановитіпіим учнем Гоґвортсу. – Дамблдор повернувся до подружжя Візлів, які були вкрай спантеличені.

– Мало хто знає, що лорд Волдеморт колись називався Томом Редлом. Я сам навчав його в Гоґвортсі, п'ятдесят років тому. Після школи він десь зник, багато мандрував, страшенно захопився темними мистецтвами і спілкувався з найлихішими чаклунами. Він стільки разів піддавав себе жахливим магічним перевтіленням, що коли з'явився знову – вже як Волдеморт – його неможливо було впізнати. Не було нічого спільного між лордом Вол-демортом і тим розумним, приємним хлопчиною, що колись тут був старостою школи.

– Але Джіні, – здивувалася місіс Візлі, – що могла мати спільного з… з ніш наша Джіні?…

– Його… щ-щоденник! – заридала Джіні. – Я в ньому п-писала, а він ц-цілий рік мені відповідав!

– Джіні! – ошелешено вигукнув містер Візлі. – Невже я нічого тебе не навчив? Що я тобі завжди казав? Ніколи не довіряй тому, що думає само по собі, і ти не знаєш, де його мозок. Чому ти не показала щоденника мені або мамі? Така підозріла річ явно належала до чорної магії!

– Я н-не знала, – ридала Джіні. – Я знайшла його в одній книжці, яку мені дала мама. Я д-думала, що хтось просто лишив його там і забув!…

– Панну Візлі необхідно негайно відвести до Шкільної лікарні, – рішуче втрутився Дамблдор. – На неї випало надто жахливе випробування, її не покарають. Лорд Волдеморт ошукував значно старших і мудріших за неї чарівників. – Дамблдор пі-дійшов до дверей і відчинив їх. – Джіні необхідний відпочинок у ліжку і, мабуть, великий кухоль гарячого шоколаду. Це завжди мене збадьорювало, – додав він, по-дружньому підморгуючи дівчинці. – Мадам Помфрі ще не спить. Вона якраз роздає мандрагоровий сік, – гадаю, жертви Василіска можуть прокинутися з хвилини на хвилину.

– То з Герміоною все гаразд! – зрадів Рон.

– Вона відбулася тільки переляком, – сказав Дамблдор.

Місіс Візлі вивела Джіні з кабінету, а містер Віз-лі пішов услід за ними. Він, здається, ще й досі не отямився.

– Знаєш, Мінерво, – багатозначно мовив професор Дамблдор, – мені здається, що ми всі заслуговуємо на бучний бенкет. Чи не міг би я попросити тебе піти й повідомити про це на кухні?

– Гаразд, – погодилася професорка Макґоне-ґел, прямуючи до дверей. – Ти, гадаю, і без мене розберешся з Поттером і Візлі, чи не так?

– Звичайно, – відповів Дамблдор.

Вона вийшла, а Гаррі й Рон невпевнено глянули на Дамблдора. Що означає розберешся з ними? Але ж… їх, безперечно, не повинні карати!

– Пригадую, я казав, що буду змушений відрахувати вас, якщо ви знову порушите якісь шкільні правила, – почав Дамблдор.

Рон аж рота роззявив з переляку.

– А це означає, що всі ми іноді змушені брати свої слова назад, – усміхнувся Дамблдор. – Ви обидва отримаєте спеціальну нагороду за заслуги перед школою, а також… дайте подумаю… ну. так, кожен по двісті очок для Ґрифіндору.

Рон став яскраво-рожевим, немов Локартові квіти на день Валентина, і тепер уже закрив рота.

– Але дехто з нас, здається, зовсім не хоче похвалитися своєю участю у цій небезпечній пригоді, – додав Дамблдор. – Чого ти такий скромний, Ґільдерою?

Гаррі аж здригнувся – він геть забув про Ґільдероя Локарта. Озирнувшись, побачив, що той стоїть у кутку кімнати, непевно усміхаючись. Коли Дамблдор звернувся до нього, Локарт глянув через плече, щоб побачити, до кого той говорить.

– Професоре Дамблдоре, – швидко пояснив Рон, – у Таємній кімнаті сталася одна оказія. Професор Локарт…

– Я що, професор? – здивувався Локарт. – Отакої! А я гадав, що я повний дурило! Еге?

– Він намагався наслати на нас чари забуття, але чарівна паличка вразила його самого, – півголосом пояснив Дамблдорові Рон.

– Он як! – похитав головою Дамблдор, а його довгі срібні вуса затремтіли. – Наштрикнувся на власний меч, Ґільдерою?

– Меч? – не зрозумів Локарт. – Я не маю меча. А от цей хлопець має. – Він показав на Гаррі. – Він вам його позичить.

– Роне, чи не міг би ти відвести до лікарні й професора Локарта? – попросив Дамблдор. – Я хотів би перекинутися ще кількома словами з Гаррі.

Локарт рушив до виходу.

Рон, зачиняючи за собою двері, допитливо глянув на Гаррі і Дамблдора.

Дамблдор підійшов до одного з крісел біля каміна.

– Присядь, Гаррі, – запропонував він, і Гаррі сів, відчуваючи незбагненний неспокій.

– Передусім, Гаррі, я хочу тобі подякувати, – сказав Дамблдор, і його очі знову замерехтіли. – Там, у кімнаті, ти виявив мені справжню відданість. Інакше Фоукс нізащо не прилетів би до тебе.

Він погладив фенікса, який сів йому на коліна тріпочучи крильми. Гаррі ніяково всміхнувся.

Дамблдор не спускав з нього очей.

– Отож ти зустрів Тома Редла, – замислено мовив Дамблдор. – Можу собі уявити, як ти його цікавив!

Раптом Гаррі заговорив про те, що не давало йому спокою.

– Професоре Дамблдоре! Редл казав, що я подібний до нього. Дуже подібний.

– Він справді таке казав? – замислено глянув Дамблдор з-під своїх кошлатих сріблястих брів. – А що ти сам про це думаєш, Гаррі?

– Я не думаю, що я такий, як він! – аж трохи заголосно вигукнув Гаррі. – Тобто я… я у Ґрифін-дорі… я…

Але він замовк, бо його знов охопив потаємний сумнів.

– Пане професоре, – промовив він за якусь мить, – Сортувальний капелюх казав мені, що я… що я багато чого досяг би в Слизерині. Певний час усі думали, що я спадкоємець Слизерина, бо я вмію говорити парселмовою.

– Гаррі, ти вмієш говорити парселмовою, спокійно пояснив Дамблдор, – бо Волдеморт – останній живий нащадок Салазара Слизерина – теж говорить парселмовою. Якщо я не дуже помиляюся, то разом з цим шрамом він передав тобі тієї ночі і деякі свої здатності. Я певен, що сам він, звичайно, не мав такого наміру.

– То Волдеморт передав мені частинку себе самого? – приголомшено запитав Гаррі.

– Здається, так.

– І я таки мав бути в Слизерині, – розпачливо глянув на Дамблдора Гаррі. – Сортувальний капелюх побачив у мені слизеринські властивості і…

– Послав тебе до Ґрифіндору, – спокійно докінчив Дамблдор. – Послухай, Гаррі. Так сталося, що ти володієш багатьма якостями, які Салазар Слизерин цінував у своїх улюблених учнях: його власним дуже рідкісним даром – зміїною мовою; винахідливістю, рішучістю… певною зневагою до правил, – додав він – тут його вуса знову затремтіли. – А проте Сортувальний капелюх віддав тебе у Ґрифіндор. Ти знаєш, чому так сталося. Подумай.

– Він віддав мене у Ґрифіндор тільки тому, що я попросив не посилати мене у Слизерин, – розпачливо сказав Гаррі.

– Саме так! – знову засяяв Дамблдор. – Цим ти і відрізняєшся від Тома Редла. Те, ким ми є насправді, Гаррі, набагато більше залежить не від наших здібностей, а від нашого вибору.

Гаррі приголомшено й нерухомо сидів у кріслі.

– А коли тобі потрібні ще докази, що ти істинний ґрифіндорець, то уважніше придивися до ось цього.

Дамблдор підняв зі столу закривавленого срібного меча і подав його Гаррі. Той похмуро покрутив його в руках: підсвічений вогнем каміна меч поблискував рубінами. І тут Гаррі побачив ім'я, викарбуване знизу під руків'ям: Ґодрік Ґрифіндор.

– Знай, Гаррі: тільки істинний ґрифіндорець може витягти цей меч з капелюха.

Якусь хвилину обидва мовчали. Тоді Дамблдор висунув одну з шухлядок столу професорки Макґонеґел і дістав звідти перо й каламар.

– Гаррі, тобі треба попоїсти й виспатися. А зараз – на бенкет. А я тим часом напишу в Азкабан – треба визволити нашого лісника, і дам оголошення для "Щоденного віщуна", – додав він багатозначно. – Нам буде потрібен новий учитель захисту від темних мистецтв. Ну, чому це ми завжди маємо з ними такі клопоти, га?

Гаррі підвівся й рушив до дверей. Але не встиг він торкнутися клямки, як двері так рвучко відчинилися, що аж грюкнули об стіну.

У дверях стояв розлючений Луціус Мелфой, а під його рукою зіщулився перебинтований з голови до ніг Добі.

– Добрий вечір, Луціусе! – привітно сказав Дамблдор.

Містер Мелфой влетів у кімнату, мало не збивши Гаррі з ніг.

Добі з переляканим обличчям подріботів за ним, ховаючись за полу його мантії.

– Ага! – вигукнув Луціус Мелфой і вп'явся у Дамблдора холодними очима. – Ти повернувся! Члени опікунської ради звільнили тебе, а ти однак наважився вернутись у Гоґвортс.

– Бачиш, Луціусе, – незворушно усміхнувся Дамблдор, – решта одинадцять членів Ради зв'язалися сьогодні зі мною. Чесно кажучи, це була просто якась совина злива. Вони почули про загибель доньки Артура Візлі й захотіли, щоб я негайно повернувся. Зрештою, вони вирішили, що я – найкраща кандидатура на цю посаду. А ще вони розповіли мені дуже дивні речі. Декому з них здалося, ніби ти погрожував проклясти їхні родини, якщо вони не погодяться відправити мене у тимчасову відставку.

Містер Мелфой зблід, як мрець, але його очі-щілини й далі променилися люттю.

– І що? Ви, може, припинили напади? – вишкірився він. – Піймали злочинця?

– Піймали, – усміхнувся Дамблдор.

– Ну? – вигукнув містер Мелфой. – І хто це?

– Той, що й минулого разу, Луціусе, – відповів Дамблдор. – Але тепер Волдеморт діяв через іншу людину. З допомогою цього щоденника.

Допитливо стежачи за Мелфоєм, Дамблдор підняв невеличку чорну книжечку з великою дірою в центрі.

Гаррі увесь той час дивився на Добі. Ельф витворяв щось дуже дивне. Багатозначно вп'явшись у Гаррі своїми великими очима, він показав на щоденник, тоді – на містера Мелфоя, а тоді почав лупцювати себе кулаком по голові.

– Зрозуміло, – поволі промовив містер Мелфой.

– Дотепний план, – сказав Дамблдор рівним голосом, і далі дивлячись просто у вічі Мелфоя. – Адже, якби Гаррі… – містер Мелфой гостро зиркнув на Гаррі, – …та його приятель Рон не знайшли цієї книжечки, то що ж – у всьому могли б звинуватити Джіні Візлі. Ніхто не зміг би довести, Що вона діяла не з власної волі.

Мелфой мовчав. Його обличчя зненацька перетворилося на маску.

– Ти тільки уяви, – вів далі Дамблдор, – що могло б тоді статися… Візлі – одна з наших найвідоміших чистокровних родин… Уяви, як би вплинуло на Артура Візлі та його указ про захист маґлів повідомлення, що його рідна донька вбиває осіб маґлівського роду!… Нам дуже поталанило, що цей щоденник знайдено і в ньому стерто усі Редлові спогади. Хтозна, які наслідки могли б бути за інших обставин.

– Так, дуже пощастило, – видушив із себе Мелфой.

Але Добі за його спиною й далі показував то на щоденник, то на Луціуса Мелфоя, а тоді бив себе по голові.

І Гаррі раптом зрозумів. Він кивнув Добі, і той позадкував у куток. Тепер він карав себе тим, що почав крутити свої вуха.

– Містере Мелфою, а чи не знаєте ви, звідки Джіні взяла цього щоденника? – запитав Гаррі.

– Як я можу знати, де те дурне дівчисько його взяло? – повернувся до нього Луціус Мелфой.

– Але ж це ви підкинули їй цей щоденник! – сказав Гаррі. – У книгарні "Флоріш і Блотс". Ви тоді взяли її старий підручник із трансфігурації і засунули в нього щоденника. Хіба не так?

Побілілі пальці Мелфоя почали стискатися й розтискатися.

– Доведи! – просичав той.

– Звичайно, цього вже ніхто не може зробити! – сказав Дамблдор, усміхаючись Гаррі. – Надто тепер, коли Редл уже щез зі щоденника. Проте я раджу тобі, Луціусе, не роздавати більше нікому старих шкільних речей Волдеморта. Якщо котрась із них знову потрапить у невинні руки, я не сумніваюся, що Артур Візлі з'ясує, хто саме їх давав.

Луціус Мелфой на мить завмер, і Гаррі виразно побачив, як смикнулася його права рука, ніби він намірявся вихопити чарівну паличку.

Натомість Мелфой повернувся до свого ельфа-домовика:

– Ходімо, Добі!

Він рвучко відчинив двері, а коли ельф підбіг до нього, Мелфой копнув його ногою. Добі заверещав від болю, його стогони й зойки в коридорі не вщухали.

І тут Гаррі сяйнула одна ідея.

– Пане професоре, – швидко промовив він, – чи не міг би я віддати цього щоденника містерові Мелфою, якщо дозволите?

– Звичайно, Гаррі, – спокійно відповів Дамблдор. – Тільки швиденько. Не забувай про бенкет.

Гаррі схопив щоденник і вискочив з кабінету. Він чув, як десь за поворотом зойкає бідолашний Добі. Мерщій, не знаючи, чи спрацює його план, Гаррі скинув один черевик, стягнув з ноги мокру, вкриту слизом шкарпетку, запхав у неї щоденника і побіг темним коридором.

Наздогнав їх угорі на сходах.

– Містере Мелфою, – засапано сказав він, – я щось для вас маю.

І він подав Луціусу Мелфою брудну шкарпетку.

– Що це за?…

Мелфой зірвав шкарпетку зі щоденника, пожбурив її, і розлючено перевів погляд на Гаррі:

– Ти колись закінчиш так само, як твої батьки, – сказав він неголосно. – Ті придурки теж завжди лізли не в свої справи.

Він повернувся, щоб іти далі:

– Пішли, Добі. Я кому сказав – пішли!

Але Добі не рухався. Він тримав у руках бридку, липку шкарпетку і дивився на неї, як на найкоштовніший скарб.

– Господар дав Добі шкарпетку, – здивовано вимовив ельф. – Господар дав її Добі.

– Що таке? – гаркнув містер Мелфой. – Що ти верзеш?

– Добі отримав шкарпетку! – не вірив своєму щастю домовик. – Господар викинув, Добі зловив і тепер… Добі вільний!

Луціус Мелфой застигло дивився на Добі. Тоді кинувся до Гаррі.

– Хлопче, я через тебе втратив слугу! Але Добі крикнув:

– Ні, ви не зашкодите Гаррі Поттерові!

Щось гучно ляснуло, і містера Мелфоя відкинуло назад. Він покотився сходами додолу, перелітаючи по три сходинки зразу, і гепнувся десь там унизу, немов лантух. Розлючено підвівся і вихопив чарівну паличку. Але Добі загрозливо підняв свого довжелезного пальця.

– Ви негайно заберетеся звідси! – гнівно звелів він. – Ви не торкнетеся Гаррі Поттера. Забирайтеся негайно!

Луціус Мелфой не мав вибору. Востаннє люто глянувши на них, він загорнувся в мантію і вибіг.

– Гаррі Поттер звільнив Добі! – пронизливо заверещав ельф, дивлячись на Гаррі, а місячне сяйво з вікна відбивалося в його круглих очах. – Гаррі Поттер відпустив Добі на волю!…

– Це все, що я зміг, Добі! – усміхнувся Гаррі. – Але обіцяй: ти більше ніколи не будеш рятувати мені життя.

Бридке буре обличчя ельфа раптом засвітилося широкою усмішкою.

– Маю одне запитання, Добі, – сказав Гаррі, поки ельф тремтячими руками натягав на себе шкарпетку. – Ти мені казав, що моя небезпека не пов'язана з Тим-Кого-Не-Можна-Називати. Пам'ятаєш?

– То ж був ключ до розгадки, паничу, – пояснив Добі, здивовано вирячивши очі, ніби це було очевидним. – Добі вам натякнув. Адже лорда Темряви, до того, як він змінив своє ім'я, можна було вільно називати, розумієте?

– Справді, – невпевнено погодився Гаррі. – Що ж, я, мабуть, піду. Внизу бенкет… та й моя приятелька Герміона вже, напевно, прокинулась.

Добі обхопив Гаррі руками за пояс і пригорнувся до нього.

– Гаррі Поттер ще кращий, ніж Добі думав! – заридав він. – Прощавайте, Гаррі Поттере!

Знову щось гучно ляснуло – і Добі щез.



Спадкоємець Слизерина | Гаррі Поттер і таємна кімната | cледующая глава