РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

— Впізнаєш мене, правда ж? — спитав я Чорного Франека. Я навмисне перейшов на «ти», щоб він відчув, що я маю його за шмаркача.

Він мовчки кивнув головою. Офіцер вийшов, залишивши мене віч-на-віч з хлопцем.

— Я кілька разів запрошував тебе на розмову. Але ти щоразу бачив у цьому якийсь підступ. Аж ось коли ми можемо вільно порозмовляти.

— Чого ви хочете від мене? — буркнув він непривітно. Я здивувався:

— Ти й досі вважаєш себе великим спритником? Тебе нічого не навчило теперішнє твоє становище? Чи тобі не спадає на думку, що ти тільки програєш? Подумай, будь ласка. Верховодив у ватазі й позбувся свого впливу. Тобі симпатизувала Бронка, і ти втратив її симпатію, ти навіть повівся, як негідник, бо зловжив її довір'ям. Розпочав війну з Капітаном Немо й програв. Навіть зі мною тобі не пощастило, не кажучи вже про те, що в тебе вислизнула з рук рибальська карта. І ось ти під арештом у міліції, а Роман уже на волі.

— Утік? — пожвавішав Франек.

— Вацек Краватик і Бородань підписали заяву, що беруть його на своє утримання, і міліція звільнила Романа з-під арешту.

— От пройди! — вихопилось у нього.

— Ти й сам себе пройдою вважаєш і розумахою. То чи не скажеш мені, чому ти весь час програєш?

Він зневажливо махнув рукою.

— Мені не щастить.

— Ні, друже. Просто ти виріс зі свого вбрання: коли зробиш різкий рух, воно тріщить по швах. Чому тебе скинули з ватажка?

— Роман інтригував проти мене.

— Ні, голубе. Щоб верховодити ватагою бешкетників, треба самому бути найбільшим бешкетником. А тобі, — не знаю вже чому, — це перестало подобатись. Ти хотів бути на чолі ватаги, але щоб ватага не крала й не бешкетувала. Просто на тобі не твоє вбрання. Пора його, друже, змінити на інше.

— Куди ви хилите?

— Вацек Краватик і Бородань зобов'язалися взяти під опіку Романа. Я можу зробити це саме для тебе. Підпишу зобов'язання, що беру тебе на літній період, ну, скажімо, своїм ад'ютантом. Я повинен у цих краях виконати певне завдання і потребую помічників. Передбачається кілька цікавих пригод.

— Ви з… міліції?

— Ні, хлопче. З музею.

Видно було, як він насилу стримується, щоб не зареготатись.

— Ну, звісно, — глузливо зітхнув він. — Я повинен був здогадатися по вашому музейному автомобілю. А може, — пожвавішав він, — ви археолог? Я чув од хлопців, що кілька з них працювали в археологів на розкопках. Може, вам потрібні робітники?

— Я не археолог, а мистецтвознавець.

Він знову розчарувався.

— Ну, то як? Підписати зобов'язання?

— Як хочете, — мовив поблажливо. — Краще бути вашим ад'ютантом, аніж сидіти за гратами чи повернутись до Варшави.

— Але пам'ятай, робитимеш тільки те, на що матимеш мій дозвіл.

Він ще раз знизав плечима.

— Знаю. Я буду покірний, мов ягня. Тільки нудьги боюсь. І повчань.

Я пустив повз вуха його шпильки і вийшов у коридор, щоб знайти офіцера.

Офіцер виголосив перед Франеком досить довгу промову, з якої виходило, що хоча хлопець за хвилину буде на волі, але слідство проти нього вестимуть далі, бо є підозра, що він причетний до крадіжки вівці, а також газової лампи та балона.

— Від щирого серця раджу тобі, — закінчив міліціонер, — щоб ти відтепер поводився бездоганно. Буде найкраще, коли чесно працюватимеш. Твоя дальша поведінка матиме великий вплив на хід слідства проти тебе.

Через п'ять хвилин ми з Франеком ішли до самохода. Хлопець аж здригнувся, побачивши Бронку. А вона, — о диво, — замість страшенно зрадіти, чого можна було сподіватися, дуже холодно привіталася з хлопцем. «Розумна дівчина, — подумав я. — Почала усвідомлювати, що колишнє її захоплення його вчинками робило хлопця ще зухвалішим».

— Я підписав зобов'язання, що віднині Франек не бешкетуватиме, а допомагатиме мені. Ти не заперечуєш, щоб він приєднався до нас? — спитав я Бронку.

Вона глянула на хлопця мало не з погордою.

— Аби тільки він не зловжив вашим довір'ям, як зробив це з моїм.

Франек спаленів, наче йому дали ляпаса. Проте нічого не сказав і сів на задньому сидінні, бо дівчина сиділа поруч зі мною.

— Пообідаємо, — запропонував я.

Під'їхав до ресторану «Корморан», уже майже за містом, поблизу кемпінгового селища. Ресторан стоїть над озером, відділений від води золотистим пляжем з купальнею і причалом. У великі вікна видно було сіре плесо Озерища й білі трикутнички вітрил.

Перед «Кормораном» стояло кільканадцять автомашин. Франек не втримався і пестливо погладив капот білого «Фіатика».

— З Варшави, — сказав він, поглянувши на номер. — Гарний візок. От би мені такий! А ви не могли б собі такого придбати?

— Мій кращий, — відповів я.

Франек сприйняв це як жарт. Ми ввійшли до зали й зайняли столик біля дверей. Він стояв під стіною, яка через два метри круто завертала, відкриваючи простір головної зали з паркетною підлогою і естрадою для оркестру.

Ми обідали мовчки. Між Бронкою і Франеком відчувалась відверта неприязнь, а я думав про свої справи. Раптом у мене аж випав з руки ніж. Від сусіднього столика почувся голос Вацека Краватика:

— Більше я тобі пива не дам, шмаркачу. І що ти собі думаєш? Маєш нас за йолопів? Не досить, що ми витягли тебе з в'язниці, ти ще ставиш якісь умови? Кажи конкретно, де карта?

— Спокійно, спокійно, — почув я хлоп'ячий писклявий голос.

Я притулив палець до губів, давши знак Бронці й Фране-кові мовчати й не виказувати нашої присутності. Певно, Ва-цек і Бородань, залагодивши справу в комендатурі, приїхали сюди пообідати.

Тепер вереснув Бородань:

— Вацеку, тримай мене, бо як ухоплю оце щеня за карк, то переламаю йому кістки! Що він собі думає? Украв у нас сумку з картою та ще й приндиться?!

Вацек, мабуть, втихомирив приятеля, бо розмовляти стали тихіше. Але знаючи вже, хто сидів за виступом стіни, ми вловлювали цілі уривки розмови з тихого гомону голосів, що сповнював ресторанну залу.

Говорив Роман:

— Якщо ви будете погрожувати, то ми не домовимось. Я вже вчора виклав вам свої умови. Я нічого не знаю ні про яку сумку й карту. А якщо вам не подобається моя поведінка, я можу повернутись до в'язниці. Що мені! Посиджу днів два, а там відішлють додому, до Варшави. Ні міліція, ні ви не підшиєте мені ніякого злочину. А віч-на-віч скажу вам таке… Я не знаю, хто вкрав ту сумку з картою. Але, мабуть, я б її знайшов. Навіть напевно, якби взявся, то знайшов би. Вам вона дуже потрібна, я б вам це зробив, ну, звісно, не за спасибі. Адже ви збирались дати Чорному Франекові за карту п'ять тисяч.

— Ми хочемо побити рекорд Польщі, — буркнув Бородань.

— Ну що ж? Мені це зовсім байдуже. Але умова не змінилася: дасте п'ять тисяч — і я вам скажу, де сумка з картою. Беріть її, а я втечу до Закопаного. І все буде цілком за вашим зобов'язанням: я таки житиму на вашому утриманні, ще й непогано поживу собі в Закопаному на ваші гроші.

— Держи мене, бо я цьому шмаркачеві!.. — знову вереснув Бородань.

Вацек і цього разу вгамував його.

— Дамо три тисячі, — сказав він Романові. — Але спершу ми повинні мати карту.

— Отакої! — засміявся хлопець. — Я вам карту, а ви — в потилицю? Ні, я так не граюся. Грошики давайте зараз, і я скажу, де шукати сумку з картою.

— Ти візьмеш гроші, а ми карти не знайдемо?

Грошики давайте зараз. Я покладу їх у кишеню. І по-їду з вами на Буковець, де захована та сумка з картою. Згода?

Вацекові, здається, вже набридли ці клопоти з картою.

— Згода, — сказав він. — Ось гроші. Заправимось і їдьмо по карту.

Зачовгали стільці. Я боявся, що Бородань і Вацек побачать нас, коли йтимуть до сходів, але вони подалися до другого виходу, біля естради.

— Не симпатизую тим типам, але повинен сказати, що Роман справжній негідник, — промовив я. — Це ж, мабуть, він украв у них сумку.

— Погань! — буркнув Франек. — Украв сумку, а нічого не сказав. Але чому він тільки вчора зв'язався з Краватиком?

— Не здогадуєшся? Він хотів спершу тебе принизити перед ватагою. Коли йому це вдалось, він почав діяти.

Я розплатився з офіціанткою, і ми вийшли з ресторану.

Я хотів знати, куди поїде Вацек Краватик. Думав, що, може, мені якось пощастить глянути на ту карту. У вухах і досі лунали слова: «Та карта поверне нам усе сторицею».

Від заправної станції саме від'їжджала велика цистерна. Коли наливають пальне у великі резервуари, заборонено видавати бензин, і тому його саме тільки почали відпускати.

Коло насоса стояв чорно-білий «Вартбург». Вацек Краватик, Бородань і Роман вийшли з машини й чекали, поки робітник станції вставить шланг у бак.

Я зупинився за Вацековим «Вартбургом».

— О, Чорний Франек! — перший помітив нас Роман. Бородань і Вацек Краватик підозріливо подивились на мене. А Роман, бачачи, що Франек пустив його слова повз вуха, вів далі:

— Ей, Франеку, ти що, збираєшся в космонавти, що їздиш такою ракетою? Тебе, мабуть, взяли підпихати цю машину? А може, їдете з Бронкою брати шлюб?

Я подав Франекові знак, щоб він мовчав. Це під'юдило і Вацека Краватика.

— Шановний добродію, — звернувся він до мене з ввічливою іронією, — ви наважилися вибратись аж до Ілави оцим страховиськом? А не боїтесь, що воно розлетиться по дорозі?

Бородань кинув ніби знехочу:

— Загадаю вам загадку. Скільки днів треба їхати, щоб дістатися цією тачкою на Буковець?

— Три дні, — захихотів Роман.

— Так, — із серйозним обличчям погодився Бородань. — Три дні й три ночі, часто міняючи коней.

Навіть робітник станції непомітно посміхнувся. А Роман усе намагався дошкулити Франекові:

— Ти хотів ту карту, Франеку? Думав на ній заробити. Але наскочив на хитрішого. Ти знаєш, де була карта? Тепер я можу тобі розповісти, бо це вже не істотно. Вона лежала в тебе під носом. У лисячій норі, між корінням отого сухого дерева на Буковці, де колись був наш табір. Це я і Лисяча Шкурка поцупили ту сумку.

— Заткни пельку! — гримнув Бородань.

Зляканий хлопець замовк. Вацек Краватик заплатив за бензин, вони сіли в машину й поволі рушили зі станції. Тепер я під'їхав під шланг.

Франек сплюнув набік, виявляючи таким чином свою зневагу до Романа.

— Ех, якби у вас кращий автомобіль, — сказав, — ми б їх трохи поганяли. Добре було б таку штуку їм утнути: приїздять, а там сумки з картою немає. Ще й можна було б записку залишити їм: «Привіт, помідори».

Я відчув, що мене проймає дрож, як завжди перед новою пригодою. Я думав: «Не забиратиму в них тієї карти, хоч вона й не їхня. Вони вкрали її в чоловіка, який сидить у в'язниці. Але я з ним не знайомий і навіть не знав би, як її йому повернути… Однак я маю право подивитися на неї».

Скільки ми заправлялись? Щонайбільше три хвилини.

— Тримайтесь! — гукнув я до Бронки й Франека.

З заправної станції я вилетів, мов із пращі, на найшвидших обертах мотора. Шини аж вищали, коли я вискочив з-за рогу вулиці й помчав по шосе до Корчмиська.

— А він непогано тягне, — зауважив Франек.

Вацек Краватик і Бородань не сподівалися гонитви. Я догнав їх за два кілометри від Ілави.

І тоді почалося. Краватик побачив мій самохід і став додавати газу. Вісімдесят, дев'яносто, потім сто кілометрів на годину. Нарешті, він догнав до найвищої точки — притиснув газ до краю, мій лічильник показував сто двадцять кілометрів на годину.

Вацек, певно, зрозумів, що ми неспроста отак женемо. А може, й не мав ніякої підозри, а просто спортивний запал не давав йому пропустити вперед машину, якій годилось їхати на Буковець «три дні й три ночі, часто міняючи коней»?

Сто двадцять кілометрів на годину, це, здається, було все, чого він міг сягнути на своїй машині. Три циліндри «Вартбурга» давали все, що тільки могли.

Краватик натис педаль швидкості до краю, і його карбюратор нагнітав стільки бензину, скільки дозволяла його конструкція.

А в моєму самоході? Дванадцять циліндрів, великих, мов горшки, не досягли ще й половини своєї потужності, три двоканальні карбюратори нагнітали в них стільки бензину, що педаль газу була ледь притиснута. Тепер я міг увімкнути найбільшу швидкість, себто досягти понад двісті кілометрів на годину.

Вацеків мотор уже завивав на найшвидших обертах, увесь корпус машини, мабуть, аж двигтів від величезної натуги. А мій самохід щойно починав «входити в норму», це була його робоча швидкість, при якій він найменше брав бензину й найменше нагрівався.

— Господи… що ви робите? — радісно зойкнув Чорний Франек, побачивши, як ми швидко наздоганяємо Вацека, хоч на лічильнику стрілка спідометра досягла ста двадцяти кілометрів.

Бронка тихо мовила:

— А я таке казала про вашу машину…

В мені буяла гордість. Вибачте мені цю слабість, але і я люблю часом подобатись. Чи ж не заради того я спокійно перетерпів усі глузування з мого самохода, щоб пережити цю єдину прекрасну хвилину: показати, на що здатен мій непоказний автомобіль?

— Певно, ти розумієшся на марках автомашин, — сказав я до Чорного Франека. — Ти чув про «Феррарі-410?»

— Ну, звісно. Це один з найшвидкісніших туристсько-спортивних автомобілів, що їх роблять в Італії на приватні замовлення.

Я кивнув головою,

— Оце, власне, і є «Феррарі-410». Від захвату хлопець тільки зітхнув.

Та я не міг як слід навтішатися тріумфом. Бо їхав не автострадою, а вузьким асфальтованим шосе. Навіть при ста кілометрах на годину водій почуває себе невпевнено, тому що може статися нещасливий випадок. По вузькому шосе ходять кури, їздять вози й мотоцикли, на шосе вибігають діти, а нерідко можна зустріти й підпилого велосипедиста.

Я натиснув на клаксон, даючи знак Вацекові, щоб він звільнив мені дорогу.

Але його машина не відступила ні на метр. Може, Вацек Краватик ще не отямився з подиву? Чи ніяк не збагне, що та потвора, яку він висміював, не тільки догнала його, а й випереджає?

Я знову натиснув на клаксон, цього разу довше. А сигнал у мене був потужний — співучий і дзвінкий.

— Негідник! — буркнув Франек, бачачи, як «Вартбург» ще з'їжджає на лівий бік дороги, щоб його неможливо було обігнати.

Я мчав, натискаючи на клаксон, ревучи, мов карета швидкої допомоги, яка їде на виклик. Але Вацек Краватик не давав дороги.

Мабуть, він уже зрозумів, що ми хочемо випередити, щоб першими дістатись до Буковця й забрати з лисячої нори сумку з картою. Отож він перешкоджав, як міг. Я догадався, що коли нарешті він таки дасть нам проїхати, то тільки на такій відстані від Корчмиська, що навіть при великій швидкості я вже небагато виграю в часі. Він прибуде на Буковець щонайбільше через дві чи три хвилини після мене. А це замало, щоб я зміг заволодіти сумкою.

Мій клаксон грав гучно, мов оркестр.

— Дає дорогу! — радісно вереснув Франек.

Вацек давав дорогу, одночасно зменшуючи швидкість.

«То якась пастка», — подумав я. І побачив застережний знак — за хвилину ми в'їдемо в крутий віраж.

Чи зважиться хто проїхати крутий поворот із швидкістю сто двадцять кілометрів на годину? Хіба що самогубець.

«Вартбург» сповільнив швидкість до дев'яноста, але й так відцентрова сила занесла його праворуч. Таким чином, у ту мить можна було проскочити ліворуч, і я зрозумів, що мушу це зробити. Ні, я не переганятиму на повороті, але зроблю це, коли ми, — як кажуть водії, — почнемо виходити з віражу. Бо тоді мені знову буде видно відрізок шосе попереду.

Я зменшив швидкість до ста і раптом на повороті додав газу. Ох, ті, що так глузували з мого самохода, називаючи його «розкаряченою жабою». Якби ж вони бачили його в цю мить! При такій величезній швидкості саме завдяки «розкаряченості» він чудово тримався на шосе, і відцентрова сила не змогла відірвати його від асфальту.

Тільки всі чотири шини несамовито завищали і, мабуть, дуже обдерлися.

Якусь хвилину ми їхали з Вацеком поряд. А потім я ще натиснув на педаль газу і рвонув уперед. Сто двадцять, сто тридцять, сто п'ятдесят кілометрів на годину. «Вартбург» лишився позаду, ніби в нього не було мотора, ніби він був іграшковий автомобіль, що його пхають уперед, крутячи педалі.

Уявляю, як їм було на душі, і Вацекові, і Бороданеві, і Романові, коли вони побачили, що я все віддаляюсь від них.

Але я розумів, що якби навіть збільшив швидкість до двохсот кілометрів на годину, то однаково мав би перевагу на якихось кілька хвилин. Бо до Корчмиська залишилося ледве кілька кілометрів асфальту. Далі простягалась грунтова дорога, якою доведеться їхати не швидше двадцяти кілометрів на годину.

«Отже, треба піти на хитрощі», — подумав я.

І я раптом зняв ногу з педалі газу.

— Навіщо ви зменшуєте швидкість? Що сталося? Щось зіпсувалося? — перелякався Чорний Франек.

— Не бійся, приятелю, — заспокоїв я його. — Це був тільки перший урок для тих добродіїв. А тепер почнеться другий.

Шосе пролягало тут через ліс, позаду залишилося село Сапи, попереду було сільце Урове. Моя звичка вивчати напам'ять карти місцевостей, де я діятиму, й цього разу витримала екзамен. Мені не треба було заглядати в карту, щоб згадати, де в будь-яку мить лісова дорога збочить уліво.

Я ще зменшив швидкість. У дзеркальці знову побачив «Вартбург», Вацек Краватик теж, напевно, побачив мене перед собою. Мабуть, зрадів, подумавши, що в мене зіпсувався мотор чи лопнула шина.

Я зненацька звернув ліворуч, на лісову дорогу і поїхав зовсім повільно, обминаючи товсте коріння, що стирчало з землі. У дзеркальці побачив: «Вартбург» спинився на шосе й люди в ньому дивляться, як я заглиблююсь у ліс.

Я знав, що стривожив їх, з'їхавши з асфальту. Уявляв навіть, як вони міркують: «Чому він звернув у ліс? Хіба він не збирався їхати на Буковець по нашу сумку?.. А може, знає коротшу дорогу? Найкраще буде їхати за ним. Коли ж виявиться, що він їде не на Буковець, то спокійно повернемо назад». І ось «Вартбург» Вацека Краватика звернув на лісову дорогу.

— Ну, тепер я вас провчу! — пробурмотів я.

Дорога ставала дедалі важча. Вже й зі швидкістю двадцять кілометрів важко було їхати. Раз у раз траплялися глибокі, наповнені болотом вибоїни. З землі стирчало грубе коріння сосон і грабів.

Мабуть, я був перший на світі водій, що радів такій дорозі. Подумки я вже прикидав, на скільки забариться Вацек Краватик, вертаючись назад на асфальт. П'ятнадцять хвилин? Двадцять? Може, навіть півгодини.

— Нічого не розумію, — покрутив головою' Чорний Франек. — Адже ми мали їхати на Буковець по ту карту…

Ох, ота моя любов до тріумфів! Чи я вже ніколи не вилікуюсь від цього? Хвалько! Та все ж не міг утриматись, щоб не сказати:

— Ви не чули, що мене прозивають Самоходиком? Мій самохід у цій пригоді відіграє не останню роль. Будьте обережні… — крикнув я.

Ліс раптово скінчився. Перед нами простяглася синя, трохи побрижена од вітру водяна гладінь. Це була Крага, довгий рукав Озерища, що врізався в сушу аж під Корчмиськом, звідки вів канал до Міломлина, і далі, аж до Ельблонга. Берег Краги в цьому місці спускався до води, оточеної низькими лісистими пагорбами. Другий берег лежав од нас не далі, як за п'ятсот метрів. Водою до Буковця звідси було кілометрів зо два.

А суходолом? Треба було насамперед повернутись по вибоїстій дорозі на асфальтове шосе, потім кілька кілометрів до Корчмиська, далі знову по вибоях грунтової дороги кільканадцять кілометрів до села Вепр. І вже звідти греблею в'їжджали на Буковець.

Чи Вацек Краватик з Бороданем уже здогадались, що попали в пастку? Ще ні. Так само, як і Бронка з Франеком не розуміли мого маневру. Бо ніхто не здогадувався, що мій самохід — амфібія.

— І що тепер буде? — занепокоївся Франек, дивлячись на Крагу, яка перетнула нам дорогу.

Я спинив машину за кілька метрів від води. У задньому дзеркальці було видно, як нас наздоганяв «Вартбург». Вацек Краватик з Бороданем уже, мабуть, побачили озеро й, певно, дуже зраділи, що я сам себе ошукав. Хотів скоротити дорогу до Буковця і не знав, що лісова просіка упирається в озеро.

— Здається мені, вони будуть на Буковці першими, — шепнула Бронка. І, немов щоб утішити мене, додала: — Та все одно було дуже здорово. Ніколи не забуду цієї шаленої їзди.

— Так, це чудова машина, — сказав Франек із щирим захватом.

Я непомітно всміхнувся:

— Тримайтеся.

Зачекав, поки «Вартбург» під'їде ближче. Потім вихилився з вікна, повернувшись обличчям до «Вартбурга». Весело, наче на прогулянці, помахав рукою Вацекові та Бороданеві.

Увімкнув першу швидкість, додав газу і водночас відпустив зчеплення.

Мій самохід скочив уперед, мов підострожений рисак.

— Ой! — зойкнула перелякана Бронка.

Ні, цього ніхто не сподівався. Самохід в'їхав в озеро, на мить майже весь капот опинився під водою. Та ще через хвилину запрацював гвинт. Самохід поплив, з тихим шумом розбиваючи перед собою воду. Смуга білої піни позначала нашу дорогу через озеро. Берег з лісовою просікою лишався усе далі й далі позаду.

Я бачив у дзеркальце, що «Вартбург» спинився за метр від води, з нього вискочили Вацек Краватик, Бородань і Роман. Бородань щось кричав до мене, Вацек погрожував кулаком. Потім вони швидко повернули назад.

— Ви чудовий! — сказала Бронка, отямившись від подиву.

— Такого я ще не бачив, — сказав Чорний Франек. — Це понад людське уявлення… От якби мої хлопці побачили…

— Ви чудовий! — повторила Бронка.

— Це не я. Це мій автомобіль, — сказав я скромно. Посипалося багато запитань. Звідки в мене такий автомобіль? Які пригоди я пережив з ним?

— Чи ти втрапиш на те місце, де колись був ваш табір? — спитав я Чорного Франека. — Не забувай, що в нас буде в запасі щонайбільше чверть години. За цей час треба знайти сумку, я повинен роздивитися карту, а потім сумку й карту треба буде покласти назад у яму. Ще нам потрібно трохи часу, щоб утекти з Буковця. Не треба їм знати, що я бачив ту карту.

— Чверть години? Вистачить і п'яти хвилин, — запевнив Чорний Франек.

Коли ведеш самохід по воді — навіть з найбільшою швидкістю — не потрібно стільки уваги, як під час їзди по землі. Отже, я міг розповісти Бронці й Франекові історію моєї машини.

Я згадав хвилину, коли несподівано одержав від адвоката повідомлення, що мій покійний дядько Громілло, відомий у нашій родині як дивак і запальний винахідник, зоставив мені в спадок у Кракові цегляний гараж і автомашину. Той потворний шарабан так приголомшив мене, що, ще не сівши за кермо, я вирішив позбутися його. Лише під час продажу я зрозумів, що він є поєднанням чудового мотора з саморобним кузовом. Звичайно, я не продав машини й постарався проникнути в її таємницю. Незабаром я знав історію автомобіля, довідався про італійця, який, їдучи до Закопаного автомобілем «Феррарі-410», розбився на небезпечному повороті. Мій дядько купив те, що вціліло від автомобіля, тобто мотор і коробку швидкостей. Він зробив кузов, і так з'явилося на світ оце чудовисько, «схрещення човна з тачкою», — як казали недобрі язики. Проте автомобіль був чудовий, я пережив із ним багато захоплюючих пригод.

— Про пригоди розповім вам іншим разом, — скінчив я.

Перед нами вже з'явився острів Буковець із селищами кем-пінгових будиночків, причалами й наметами.

Чорний Франек порадив підпливти до острова з західного боку, там, де Озерище глибше.

— Бачите велике сухе дерево під гіркою? — показав він рукою. — Отам стояв наш табір.

— Ми не будемо виїжджати на берег. Тут повно туристів і дачників. Не хотів би привертати уваги до машини. Нехай думають, що це така собі чудернацька моторка. Причалимо до берега й вистрибнемо на мілину.

На західному березі ми побачили шеренгу байдарок, на глибшій воді стояло кілька моторних човнів і невелика яхта. Останнім часом з'явилася мода плавати на плотах, на всіляких понтонах, на човнах дивовижної конструкції. Тому нікого не здивувала моторка з тупим носом і фарами.

Не кваплячись, щоб не привертати нічиєї уваги, ми попрямували до сухого дерева. Між корінням я помітив дві дірки, що лишилися від лисячої нори.

Чорний Франек став навколішки і глибоко застромив руку в одну, а потім у другу дірку.

— Нічого тут немає… — сказав розчарований. — Тільки оцей папір.

І подав мені великий, трохи зім'ятий аркуш, вирваний із блокнота. На аркуші було надряпано червоним чорнилом:

«Романе, я забрав сумку. Як вирвешся від мільтонів, шукай мене на Пласкому.

Лисяча Шкурка».

— Гарненька історія, — буркнув я. — Сховай папір у нору, бо Вацек Краватик подумає, що я вкрав сумку. І тікаймо звідси, поки вони не приїхали.

Отже, доля знову не сприяла мені. Знову не пощастило.

— Хай йому біс! — буркотів я, повертаючись до машини. — І знову нічого не вийшло. Ну, але принаймі ми знаємо, де їх шукати. На Пласкому. Хоча ти й так, мабуть, знав нозу схованку ватаги?

Франек похитав головою.

— Ні. Навіть не здогадувався, де новий табір. Я ж весь час вештався на Буковці, щоб знайти карту. Навіть ночував на цьому острові. Та, зрештою, коли не вдалося спіймати Капітана Немо, Роман скликав ватагу й вигнав мене. А потім Роман прийшов з Лисячою Шкуркою на Буковець домовитися з Кра-ватиком. Але саме того ранку міліція зробила облаву на Буковці й забрала мене, Романа та ще кількох хлопців. Лисяча

Шкурка, певно, вчасно шмигнув у якусь діру, й міліція його не схопила. До речі, чому ви так цікавитесь тією картою? Що в ній є, скажіть, будь ласка? Я знизав плечима.

— Правду кажучи, не знаю. Та, мабуть, щось є, коли вона така потрібна Вацекові Краватикові й Бороданеві. Тому я хотів би її побачити.

Я вже сидів за кермом, аж раптом мені спало на думку щось важливе. Я вийняв з куртки авторучку й повернувся на пагорб, під сухе дерево. За мить я знову сидів за кермом.

— Що ви там робили? — поцікавилася Бронка.

— Я викреслив у листі два слова «на Пласкому». Треба Краватикові й Бороданеві трохи ускладнити пошуки, тоді в мене буде більше шансів.