home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Залічка підозрює.Анонімний лист.Чи ви справді детектив?Пан Король рибалить.Родовід людини.Пралюдина, чи пітекантроп.Гарцери в засідці на браконьєрів. — У гостину до Скалбани.Де зник рибалка?Череп, знайдений у бункері.Тривога пані Пілярчиковоі.

Наступного дня була неділя, й антропологи відпочивали. Погода за всіма прикметами мала бути сонячна, тож студенти повитягали з наметів гумові матраци, поклали їх на березі Вісли і лягли засмагати. Тільки пан Опалко мовчки працював з самого ранку, моделюючи на дерев я-ному постаменті череп, який принесли з лісу гарцери.

Готуючи сніданок, я сидів біля свого намету. Весь експедиційний табір був мені перед очима. Я зауважив, що наметець пана Кароля й досі зачинений, — це, либонь, означало, що його господар іще спить. Біля намету пана Кароля крутилася Залічка, по-святковому вбрана, із старанно заплетеними кісками. Могло здатися, що дівчина нетерпляче жде, коли врешті прокинеться пан Кароль, але збудити його не насмілюється.

Я ввімкнув радіо в «самі» і, чекаючи, поки закипить чай, слухав ранішній концерт.

Музика привабила Залічку.

— Я прийшла послухати музику, — пояснила вона, сівши на траві перед наметом, — хоча і не певна, чи розважливо це з мого боку.

— О боже, — зітхнув я, — чим я викликав ваше невдоволення?

— Я вже не кажу за те, що ви обіцяли покатати мене на цій чудернацькій машині і не дотримали свого слова.

— Можемо поїхати хоч зараз…

— А, це вже мене не цікавить, — знизала вона плечима. — Ви завели собі тут дивні Знайомства і тепер уже. не здаєтеся мені романтичним.

Цим «дивним знайомством» була, мабуть, Ганя. Та Залічка не дозволила мені нічого пояснити:

— Ваша поведінка надзвичайно підозріла. І подумати тільки, що досі я сама не звернула на це уваги.

— Інакше кажучи, допіру хтось звернув вашу увагу на те, що моя поведінка підозріла. Чи міг би я знати, хто розкрив вам на це очі?

— Пан Кароль. О, я йому дуже довіряю, — швидко додала Залічка. — Він детектив.

— Він сам сказав вам про це?

— Ні. Але дав мені зрозуміти.

— Детектив? — недовірливо похитав я головою. — А навіщо було детективові сюди їхати?

— То ви нічого не знаєте, нічого не чули? — здивувалася Залічка. — Ніколи не чули про сховані скарби дідича Дуніна, про лісничого Габрищака, про Барабашеву банду?

— Чув. Та якось не йняв віри, що скарби дідича Дуніна ще лежать десь у схованці. Я гадаю, що це легенда.

— Ні, це не легенда. Навесні, коли вели каналізацію До колишнього Дунінового палацу і знайшли в землі людські кістяки, місцеві власті повідомили про це Інститут антропології. Наш професор приїхав сюди ознайомитися із справою на місць Він розмовляв у містечку з багатьма людьми, намагаючись встановити, де було в цій місцевості давнє кладовище. Через три дні після повернення до інституту професор одержав листа, складеного з літер, що їх повирізали з газети. В тому листі хтось анонімний, але напевне з Антонінова, питав професора, чи не хоче він купити зразків давньої зброї та інші старожитності. До цього листа анонім додав детальний список цих предметів і, хоч незграбно й некваліфіковано, але спробував їх описати. Ми переслали цього листа в музей. Співробітник музею одразу ж виїхав до містечка і довідався про сховані скарби дідича Дуніна. Та, мабуть, він розпитував не дуже делікатно, бо людина, що хотіла продати нам старожитності, не написала більше жодного листа професорові, хоч у першому обіцяла написати, ще й дати свою адресу. Словом, сполохали пташину. Тоді співробітник музею вирішив доручити цю справу журналістові, що мав трохи вдачу детектива.

— І цей детектив приїхав, — сказав я. — Пан Кароль.

— Саме так, — переможно всміхнулася Залічка. — Тепер ви вже знаєте, навіщо потрібний тут детектив.

— Авжеж, тільки я не розумію, чому ви розповіли все це мені, людині, як-не-як, непевній.

— Ой лишенько! — жахнулася дівчина. — Справді, це дуже необачно з мого боку. Ніколи не прощу собі цього.

За якусь мить вона благально подивилася на мене.

— А ви справді непевна людина?

«О наївна, страшенно наївна Залічко», — подумав я, а вголос сказав:

— Пан Кароль, мабуть, досить виразно це пояснив вам.

— Він тільки звернув мою увагу на те, що ваша поведінка якась підозріла, бо невідомо, чого ви тут блукаєте. Ви не рибалите і не купаєтеся в річці. Одним словом, сюди ви приїхали не відпочивати, а з якоюсь підозрілою метою.

— І це все? — глузливо засміявся я. — А чи вам нічого не говорить, що спочатку я поставив свого намета на місці, де стояла колись сторожка Габрищака, якого вбили бандити? А чи відомо вам, що потім я переніс свій намет на Острів злочинців, де розбито Барабашеву банду? Чи вам не казали також, що в мене є надзвичайно загадковий план цієї місцевості?

— То… то ви насправді непевна людина? Я зневажливо махнув рукою.

— Хіба ж я розповідав би вам усе це, якби дійсно був причетний до якоїсь підозрілої історії? Блукаю тут? Ну, гаразд. Але замість «блукаю» досить вжити слово «відпочиваю», і про мою поведінку одразу ж зміниться думка. Я тут відпочиваю, гуляю в лісі, в містечку. Хіба ви не те саме робили б, якби приїхали сюди відпочивати? Запевняю вас, що пан Кароль у сто разів непевніша людина, ніж я. Він завжди ходить рибалити, а чи впіймав хоч одну рибину?

— Він тільки вдає, що рибалить, адже він детектив. Удає, що рибалить, а насправді оглядає в бінокль усе навкруги.

— То це так?..

— Його не було майже цілу ніч. Певно, стежив за кимось. Можливо, вже натрапив на слід людини, яка пропонувала продати нашому професорові скарби дідича Дуніна.

— Можливо, — погодився я.

Я не збирався втаємничувати Залічку в свої справи чи переконувати її, що пан Кароль в сто разів непевніша людина, ніж я. Залічка була наївна, як дитина. Це не заважало їй бути в галузі антропології «світлою головою». Вона не тільки багато знала, але й уміла передавати іншим свої знання.

Того ж дня я знову міг у цьому переконатися, коли прийшли Вільгельм Телль і Чорниця.

— Ми влаштували засідку на браконьєрів, — розповів Телль. — Соколине Око й інші хлопці з нашого загону поховалися в лісі біля браконьєрових пасток. Ввечері ми з Чорницею змінимо їх. Тепер, серед дня, марно сподіватися, щоб браконьєри прийшли, та ввечері може бути гаряче, еге ж? Ми розповіли нашому вожатому про вчорашню зустріч із браконьєрами, адже треба було пояснити, чом так пізно повертаємося до табору. І тепер, коли ми дамо знати, що браконьєри десь недалеко, в таборі знімуть тривогу. Якщо ви почуєте гострий, тривожний сигнал сурми, біжіть, будь ласка, нам на допомогу. Спробуймо затримати браконьєрів. Ми ж потопили їм зброю, то, мабуть, тепер можна їх не боятися.

— Сподіваюсь, — сказав я, — ваш вожатий повідомив міліцію про пастки, що їх порозставляли в лісі браконьєри. Попри все, ви тільки хлоп'ята, і не гаразд вам наражатися на небезпеку. Ті браконьєри, здається, люди затяті й здатні на найгірше.

— Авжеж. Міліцію вже повідомлено, — кивнув головою Вільгельм Телль.

Та мої слова, либонь, вразили їхню гордість, бо більше вони нічого мені не розповіли, а попросили Залічку пояснити їм «родове дерево» людини, про яке вона вчора згадувала. Бо ж коли хлопці повернулися до табору й схотіли розповісти іншим про походження людини, то замість «родового дерева» у них вийшов «родовий гриб», як трохи зловтішно визначили їхні товариші.

Залічка взяла тоненький патичок і накреслила на піску щось схоже на грубезний стовбур.

— Ось, — почала вона, — дріопітек, чи людиноподібна прамавпа. Це було дивне створіння, трохи схоже на мавпу, трохи на людину. Жили дріопітеки на великих територіях і, мабуть, за досить своєрідних умов. Можливо, саме ці своєрідні умови життя призвели до того, що за тисячоліття дріопітек змінився. Так, наприклад, дріопітеки, що жили в холоднішому кліматі, ставали іншими, ніж ті, що жили в теплішому. Вірогідно, що першими від цього спільного стовбура відокремилися гібони — мавпи, дуже кумедні на вигляд. Ось я малюю це галуззя, що виросло з правого боку дерева… Водночас тут же виростають дві нові гілки — то людиноподібні мавпи: горила, шимпанзе, орангутанг. Але з лівого боку дерева теж зводиться груба гілка — австралопітек, перше кільце в ланцюгу людської еволюції.

— А яка була ця істота на вигляд? — зацікавився Телль.

— Найвірогідніше, що на зріст вона була близько ста тридцяти сантиметрів, а будовою тіла схожа на людину. Рухлива і спритна, ця істота ходила й бігала тільки на двох ногах. Вона харчувалася крабами, ящірками, павіанами і навіть великими копитними тваринами. Австралопітек мав мозок значно більший, ніж у теперішніх людиноподібних мавп. З часом австралопітек перетворився на істоту, яку назвали пітекантропом, або пралюдиною. На підставі викопаних кісток можна вважати, що на зріст ця істота була вже сантиметрів сто сімдесят, легка, струнка, з низьким скошеним назад чолом. Уперше кістяк пітекантропа знайдено на Яві. Згодом стало відомо про інші знахідки. Пралюдина жила і в Європі, її кістки знайдено в Гейдельберзі, жила вона в східній і південно-східній Азії та в Африці. Пралюдина вже вміла робити — хоч дуже примітивні — знаряддя праці і користалася вогнем.

Третьою стадією розвитку людини стала первісна людина або простіше — неандерталець. Ця істота, невисока на зріст, але дуже кремезна, мала велику довгасту голову й довгасте лице з дуже розвиненою щелепою. Щоправда, неандерталець не був гарний в нашому розумінні. Зате в нього були вже краще розвинені специфічно людські риси — наприклад, сильно розвинений мозок. Він куди краще обробляв кам'яне знаряддя, ніж пітекантроп.

І нарешті — розумна людина, чи homo sapiens. Першим її представником вважають так званого «кроманьйонця», чи людину з печери Кро-Маньйон у Франції, де знайшли його кістки. Цей далекий предок буз уже схожий на нас. Навіть серед сучасних людей можна зустріти представників кроманьйонської раси. Кроманьйонець мав зріст сантиметрів сто вісімдесят, будова тіла свідчила про його велику силу. Голова довгаста, із високим склепінням черепа, обличчя широке, ніс довгий і не дуже широкий.

Тепер ми дійшли до нас самих — представників сучасного людства. Тож подивіться, як кожний з нас відрізняється від іншого.

— Розкажіть нам, будь ласка, про нас самих, — попросив Чорниця.

Але з Залічки було вже досить. А досить через те, що, як я помітив, — пан Кароль саме вийшов із свого наметця. Дівчина підбігла до нього і, зальотно похитуючи головою, спитала:

— Ну, вже виспалися, соньку? Зараз ви, мабуть, поснідаєте, і підемо разом до містечка. Зайдемо до кав'ярні, а потім я покажу вам костьол, ринок…

— Ні, неввічливо пробурмотів пан Кароль. — Я йду рибалити. Звичайно, спочатку треба попоїсти. Коли в кухні щось лишилося від сніданку, я залюбки скористаюся з цього. А якби ще дістати півбуханки хліба й трохи масла! Над річкою дуже хочеться їсти.

— Знову рибалити? — заламала руки Залічка. — Ви ж цілу ніч рибалили.

— Нічого не вдієш! — стенув плечима пан Кароль. — Така моя доля. Найгірше, що риба не клює.

— То, може, я з вами піду рибалити? — запропонувала Залічка. — Я певна, що принесу вам щастя.

— О ні, це вже ні! — швидко відказав пан Кароль. — Розмова заважає рибалити, відганяє рибу. А в вашому товаристві я не зможу мовчати. Крім того, я люблю рибалити сам.

Залічка дуже засмутилась. Я подумав, що тепер вона, певне, скерує свою увагу на мене, бо пан Кароль поставився до неї нетактовно. А мені зовсім не хотілося, щоб Залічка подарувала мені своє товариство тільки тому, що хтось інший погордував ним, і я мерщій завів «сама».

— Ми з вами! Ми з вами! — загукали Вільгельм Телль і Чорниця й полізли в машину.

— Я підвезу вас до табору, — сказав я хлопцям і рушив до лісової дороги.

Виїжджаючи, я глянув на табір антропологів. Самотня Залічка сумно дивилася то на пана Кароля, що налагоджував вудки, то на нас.

Хлопців я висадив біля високої березової брами гар-церського табору, що розмістився неподалік од Вісли. На великій лісовій галявині стояло двадцять чималих наметів. Табір був огороджений своєрідним плотом з гілок і хмизу. Перед брамою вартували двоє гарцерів, озброєних дерев'яними жердинами. Посеред табору ми помітили квадратовий майданчик із високою щоглою, на якій маяв прапор.

Табір був порожній. Телль пояснив мені, що гарцери на пляжі. Під наглядом інструкторів їм дозволяли купатися в невеличкому рукаві Вісли поблизу Острова злочинців.

— Ви їдете кудись далеко? — спитав Телль.

— Ні, тільки на той бік річки. До рибалки на ім'я Скалбана.

— Якщо ви почуєте гострий, раптовий сигнал сурми в нашому таборі, — нагадав мені Телль, — то просимо бігти до лісу аж за бункери. Саме там браконьєри порозставляли залізні пастки на звірину. Там чекають на них і наші розвідники.

Я кивнув на знак згоди й поїхав — спершу до роздоріжжя з похиленим хрестом, а далі до річки, де вчора ввечері Вільгельм Телль прострелив браконьєрам понтон.

Дорогою я стрів Ганку.

— А я йшла до вас, — сказала вона, коли я спинив машину, — гадала, може, ви надумаєте поїхати знову до Цехоцінка.

— Ні, сьогодні я їду до громадянина Скалбани.

— Боже милостивий, що може бути у вас спільного з цим розбійником? Адже Скалбана казав про вас: «Підозріла особа, яка вештається тут невідомо чого». А тепер ви вже приятелюєте?

— Скалбана продав мені щуку й був такий люб'язний, що сам почистив її. Він думає, що мене цікавить історія Барабашевоі зграї, тож пообіцяв, коли я його відвідаю, розповісти про неї.

— Йому не можна вірити, — сказала Ганка. — Я віддавна знаю Скалбану, пам'ятаю його ще з дитинства. Усі вважали його людиною недоброзичливою, неприємною, брутальною. Діти боялися його, бо він завжди лякав їх, нахвалявся вкинути у воду й втопити. Батько розповідав мені, що Скалбана був сином відомого тут контрабандиста і завжди мав нахил до темних справ. Нап'ється, було, вчинить бешкет і поб є, кого йому заманеться. Останнім часом він трохи притих, мало п'є і не зчиняє бійок. Взагалі це чоловік похмурий і неохочий до розмов. А тут раптом продав вам щуку, ще й почистив…

— І запросив мене до себе поговорити про Барабаша.

— Дивно, — похитала головою Ганка. — Якби я дізналася, що в лісі на звірів полює Скалбана, то не здивувалася б. Але ж він запросив вас на розмову… Ой, ой, ой… Ви здобули його прихильність, — додала вона глузливо.

— Вам здається, що це якась пастка?

— Не знаю, але раджу стерегтися. Про Барабаша він і справді, мабуть, багато знає, хоча сам і не належав до банди. Здавна живе по той бік річки, рибалить і, очевидно, багато чого бачив. Однак дивно, що цей похмурий і потайний чоловік раптом захотів розмовляти на таку тему з журналістом, ба навіть запросив журналіста в гості…

— А чи не поїхали б ви зі мною?

— Гаразд. Поїдемо спершу до мене, ви залишите на подвір'ї машину, а я перевезу вас човном на той берег.

— Човном? Я збираюся їхати до Скалбани на своїй машині.

Ганка нічого не відповіла, мабуть, гадала, що я жартую. А я повів машину до місця, де піщана дорога доходила до самого берега Вісли. Коли передні колеса машини були вже в воді, дівчина сказала:

— Ви збожеволіли. Краще я вийду, поки не пізно.

— Як хочете, — знизав я плечима.

Ганка подивилася на річку, що широко розлилася в цьому місці, тоді глянула на мене і знову на річку, на той берег. Вода в Віслі була каламутна, аж коричнева від намулу, а водне плесо поцятковане білими плямами шумовиння.

— Вода піднялася, — застерегла мене Ганка. — В горах уже три тижні йдуть дощі, зливи. Вранці по радіо передавали, що перша висока вода дійде сьогодні до Цехоцінка.

Ганка, певне, сподівалася, що по її словах я відмовлюся від свого божевільного задуму переїхати Віслу автомобілем. Та я ввімкнув лопаті турбіни, і «сам» поволі поплив.

— Ой, — заверещала Ганка, коли перед машини трохи глибше занурився в річку. Дівчина ладна була вискочити з машини і навіть схопилася за клямку. Та «сам» був уже за кілька метрів од берега і, кумедно бурмочучи: «пар-пар-пар», змагався з течією, яка силувалася його збороти. Я дозволив воді віднести машину на середину річки, тоді крутнув стерно і поставив «сама» передом до течії. Коли я збільшив швидкість, машина легко перемогла сильну течію Вісли.

— Вона чудова, — сказала Ганка про машину дядька Громилла.

Я милостиво кивнув головою. Ганчин комплімент був, на мою думку, цілком слушний.

Поволі підпливали ми до другого берега. Скраю тяглася широка смуга верболозу, а за нею здіймалася гребля, що захищала берег од повені.

— Де живе Скалбана?

— За греблею. Он бачите ту червону покрівлю? Оце там. Можна виїхати тут на пісок. Поставимо машину на березі і підемо через греблю до Скалбаниної садиби.

Так ми й зробили, — покинули «сама» на піщаному березі, а самі вилізли на греблю. За нею бігла дорога у вербах, а по той бік дороги виднілося невеличке село.

Скалбанина садиба притулилася край села. Це була маленька хатина на два вікна, певне, тільки одна кімната й кухня. На невеличкому подвір'ї стояла ще повітка, обіч неї — собача буда. На грубому ланцюгу, як скажений, шарпався й гавкав здоровенний пес.

На дверях будинку висів замок.

— Нема його вдома, — сказала Ганка.

Пес і далі шарпався з ланцюга й голосно гавкав. На цей гавкіт з сусіднього подвір'я вийшла жінка й швиденько підійшла до нас.

— Скалбани нема вдома, — мовила вона, пильно оглядаючи нас. — Від учора нема. Голодний пес так вив, що сьогодні вранці я пожаліла його й нагодувала.

— Чи не казав Скалбана, куди піде й коли повернеться? — спитав я.

— Нічого не казав. Коли ж би я знала, що десь піде, то я б нагодувала собаку. Він завжди мене попереджав, коли кудись вибирався, ще було й попросить не забути за собаку.

— Його човна не видно на березі, — втрутилася в розмову Ганка.

— Отож він і подався кудись човном. Тільки дивно, що нічого мені не сказав.

Ми повернулися до «сама» і поїхали назад. Попрощавшись з Ганкою, я подався до табору.

З усіх антропологів на півострові був тільки пан Опал-ко, який кінчав відтворювати обличчя за черепом, що його знайшли лучники. Мені цікаво було глянути на цю роботу, тож я спустився до табору антропологів і сів на піску біля пана Опалка. Голова була вже готова. Дуже бліде від гіпсу, пласке, монгольське лице, широкий ніс і очі, що глибоко сиділи в очних ямках, як у Скалбани, — все неприємно вражало.

Пан Опалко дружньо підморгнув мені, всміхнувся, приніс із свого намету фарби і домалював обличчю блакитні очі, зачервонив уста й щоки, а решту білого гіпсу вкрив жовтою фарбою. Потім лукаво всміхнувся до мене і надів на свій витвір спортивну шапку. Тепер голова справляла якесь гнітюче враження, здавалося, наче на дерев'яному постаменті лежала голова живої людини.

З містечка причалапала в табір пані Пілярчикова.

— Я до вас, — сказала вона, звернувшись до мене. — Сьогодні неділя, я замкнула крамничку та й кажу собі: піду пройдуся лісом і, може, дізнаюся, як вам ведеться тут, у нашому краї. Давно ви не заглядали до мене. А пиво в мене свіже, недавнечко привезли.

Пан Опалко виніс з намету фотоапарат і, користуючись з яскравого сонця, узявся фотографувати свій витвір. Пані Пілярчикова глянула на штучну голову й мовила:

— А цього дивака я знаю. Восени він заходив до моєї крамнички начебто випити пива, а насправді розпитував про все, отак, як і ви, пане.

Я знизав плечима.

— То ви вже вигадуєте, пані Пілярчикова. Це ж тільки череп, якому дороблено обличчя, розумієте?

Вона кивнула.

— Розуміти-то я все розумію. Не дурна ж бо. Але того дивака я знаю. Він пив у мене пиво і про все розпитував. У мене непогана пам'ять, а як хто мене розпитує, то я добре запам ятовую його рот.

— Дурниці ви кажете, — розсердився я. — Цей череп знайдено у лісі, розумієте?

— Розумію. То виходить, я знаю цей череп.

— Що? Ви знаєте цей череп? Але ж я вам пояснюю, що в лісі, в старому бункері, знайдено людський кістяк, людські кістки, розумієте? Череп принесено сюди, і цей пан доробив йому обличчя.

Нарешті пані Пілярчикова зрозуміла, про що йдеться, і, пойнята тривогою, заломила руки.

— То цього чоловіка вбито в лісі? Боже милосердний, хто ж його вбив?

— Якого чоловіка?

— Ну, того, що пив у мене пиво й розпитував про всяку всячину.

— Але ж я вам пояснював, що цього не може бути. Це череп, мабуть, якогось солдата, що загинув в окопах на війні.

— Того чоловіка я знаю, як зараз бачу його. Був у мене, пив пиво, — затялася пані Пілярчикова.

— То вам тільки так здається.

— Не здається, я знаю напевне. Можете спитатися в людей. Він голився в перукарні на базарі, це я знаю, бо потім я балакала з перукарем, у нього цей чоловік теж питався про всяку всячину.

— Ну гаразд, — знизав я плечима. — Годі з тією історією. У вас, здається, якесь діло до мене?

— Яке діло? — здивувалася пані Пілярчикова. — Я прийшла, аби глянути, чи дали ви собі тут раду, та й за свіже пиво хотіла вам сказати.

Я мовчав.

— Атож, — зненацька вона наче пригадала щось важливе й нахилилася до мене: — Як ви щось знаєте, то і я щось знаю, коли б так побалакати, щоб і вам на пожиток і мені.

— Що ви маєте на думці?

— А те, що ви знаєте. Про дідичеві скарби.

— Е-е, казочки, — махнув я рукою.

— Бо й не казочки, — сказала вона, схопивши мене за руку. — Ті скарби сховані десь у землі, але хтось попереносив їх уночі на інше місце. А трохи речей погубив дорогою.

— Це я вже знаю.

— Знаєте? А я гадала, що за таку новину й ви мені щось скажете цікавого, — розчаровано мовила пані Пілярчикова.

— Звичайно, — обережно почав я, — ви можете розповісти мені щось важливе. Я дуже цікавий, кому ви розповіли, що у мене є план цього краю, накреслений кольоровими олівцями.

— Ані одній живій душі не казала. От хрест святий, не казала, — божилася пані Пілярчикова. — Мені все чисто можна казати, я нікому не передам. Хіба тільки щось Скал-бані про ваш план натякнула.

Скалбані? Ця звістка якось не в'язалася з моїми здогадами. Я не повірив Пілярчиковій. Що запальніше вона божилася, то менше я йняв їй віри. Нарешті це так її образило, що вона буркнула мені «до побачення» і подалася додому.


РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ | Острів злочинців | РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ