home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

«За сімома печатками».Бандит Урганов.Сенсаційне відкриття вченого Тарасова.Чи можна відтворити обличчя небіжчика?Вчені й криміналісти.Антропологія на службі міліції.Чий череп знайдено в бункері?Скалбанин човен.Жахлива ніч.Знов руда дівчина.

Запросивши пана Опалка до свого намету, я почастував його шоколадом та цигарками, а коли він добре пригостився, спитав:

— Чи ви чули, що сказала пані Пілярчикова, коли побачила голову, яку ви відтворили?

Пан Опалко кивнув головою, а це мало означати, що він чув слова пані Пілярчикової.

— А чи не гадаєте ви, що це надзвичайний випадок? Адже Пілярчикова впізнала чоловіка, який восени був у неї в крамничці.

Опалко похитав головою. Я не знав, що й думати: чи пан Опалко нічого не підозрював, чи не вважав цей випадок надзвичайним. Тож я питав далі:

— Мабуть, ви відтворили справжнє обличчя небіжчика? Інакше кажучи: певно, зреконструйована голова схожа на справжню?

Пан Опалко мовчки кивнув раз, удруге і нарешті втретє. Очевидно, він був глибоко переконаний, що точно відтворив обличчя людини, череп якої знайдено в лісі в старому бункері.

Я недовірливо глянув на Опалка. Він зрозумів мій погляд і вийшов з намету, але за мить повернувся з розгорненою книжкою і подав її мені.

Це була російська книжка «За сімома печатками» — збірник праць з археології та антропології. Розділ, який пан Опалко пропонував мені прочитати, мав назву: «Людина й череп».

Я лишився сам один і взявся читати книжку. Зміст її перекажу дуже скорочено.

Свого часу великий успіх мала повість, надрукована в радянському журналі «Огонек». Це був пригодницький твір про те, як міліція розшукувала небезпечного злочинця на ім я Урганов. Нарешті до міліції надійшла звістка: бандит Урганов загинув, замерз у тундрі. Але у слідчого виник сумнів, чи не фальшива та звістка або чи не є вона ще однією хитрою витівкою спритного злочинця. На північ виїхав кримінолог. Він привіз череп, який вважався черепом загиблого злочинця. Міліція, що мала фотокартки Урганова, після копітких досліджень встановила, що це череп не бандита, А щоб переконатися в цьому, череп надіслали вченому Тарасову, аби той відтворив обличчя небіжчика. І ось, в міру того, як працював Тарасов, ставало очевиднимчоловік, що замерз у тундрі, не Урганов…

Пригодницька повість, яка друкувалася в популярному тижневику, звичайно, не могла бути джерелом наукових висновків. Адже уява письменника невичерпна. Проте для багатьох науковців, а надто для археологів та антропологів, робота такого вченого, як Тарасов, могла бути надзвичайно корисною й зробити науці неоціненні послуги. Адже палеонтологи віддавна вміють відтворювати тварин за їхніми кістками. Знаменитий Кюв'є твердив, що йому досить одного зуба, аби уявити та відтворити істоту, якій належав той зуб.

Тож могло б здатися, що нема нічого простішого, як відтворити зовнішність людини. Проте це надзвичайно важко. При відтворенні тварини нас задовольняє загальна, «типова» схожість. Досить того, що вчений відтворює корову взагалі, і нікому не спаде на думку вимагати від нього, щоб це була конкретна Красавка чи Лиска.

Що ж до відтворення образу людини, то тут величезне значення має її раса, ба навіть родинна схожість. Адже якби професор Тарасов відтворив за черепом просто людину, то його праця не. мала б для кримінологів ніякого значення. Він мав відтворити (і відтворив) обличчя конкретної людини, ідентичність якого підтвердила здогади кримінологів.

У тому ж таки «Огоньку» (№ 21 за 1956 рік) можна знайти інформацію про цікаве досягнення ад юнкта Військової медичної Академії В. П. Петрова, який відтворив «модель» обличчя вбитого (труп уже розкладався) так точно, що його впізнала мати.

Тож із цього виходить, що історію, яку розповіли нам автори детективної повісті, не вигадано. Правда, В. П. Петров мав справу з цілою головоюхоч уже й деформованою,а не з черепом, як професор Тарасов, однак він зробив найважливіше: відтворив родинну схожість небіжчика.

Є підстави припускати, що автори пригодницької повісті, надрукованої в «Огоньке», мали на думці певного вченого і його наукові досягнення, а самеантрополога й скульптора Михайла Герасимова. У великій науковій праці «Реконструкція обличчя за черепом» учений стисло виклав свою теорію. Ця книжка, що має 600 сторінок, складається на 90 відсотків з таблиць, діаграм і чисел і доводить, що на підставі самого тільки черепа можна відтворити справжній портрет небіжчика.

Навколо цієї цікавої книжки одразу спалахнула дискусія. Адже треба пам'ятати, що досі вчені взагалі не наважувалися відтворювати людські обличчя за знайденими кістками. Єдині спробиіз досить добрим результатомце ідентифікація черепа на підставі портрета людини.

На початку минулого століття, через двадцять один рік по смерті Шіллера, склеп, де його поховано, відчинили і побачили аж двадцять три кістяки. Який кістяк великою німецького поета? Один череп порівняли з посмертною гіпсовою маскою Шіллера, але думки вчених у цьому питанні розбіглися. Суперечка тривала чотири роки. Тільки коли могильний склеп відчинили вдруге, знайшли череп, розміри якого співпадали з посмертною гіпсовою маскою поета.

У такий саме спосіб розпізнали останки багатьох видатних людейГайдна, Баха, Данте, Гете, Канта, Кромвеля. Та всі ці факти мають небагато спільного з археологією. Адже перед археологами завжди стоїть протилежне завданнявони знаходять череп і по ньому хочуть відтворити портрет небіжчика. А як це зробити?

Ще в XIX столітті вчені намагалися розв'язати це важке питання. За тих часів антропологи розрізняли кілька типів черепів. Наприклад, вони твердили, що черепи негрів, монголів та європейців дуже різняться один від одного. Інакше кажучи, анатомія людської голови дозволяє твердити, що між кістяним рельєфом черепа й виглядом людського обличчя існує якась пряма залежність.

Деякі риси обличчя можна легко уявити, варто тільки глянути на череп. Видовженому черепові відповідає, безперечно, видовжена голова. Сократів череп не міг належати людині з низьким чолом,будова черепа свідчить про тс, що Сократ мав високе чоло. Коли за життя у людини були висунуті наперед зуби, то такий прикус видно й на черепі.

Але ж чи можна на підставі самою тільки черепа віднайти риси обличчя? Цар Павло І мав надзвичайно кирпатого носа, а для більшості Габсбургів характерні великі грубі носи. Та хіба через це їхні черепи відрізнятимуться один від одного? А вуста? Бурбони славилися м'ясистими нижніми губами, це становило беззаперечну характерну рису всього їхнього роду. Чи з цього виходить, що, побачивши череп Бурбонів або Габсбургів, кожен з нас одразу скаже, що ці люди мали м'ясисту нижню губу чи грубий чималий ніс?

Ця проблема настільки складна, що більшість анатомів XIX і XX століть зовсім не займалися питанням взаємозалежності між будовою черепа і обличчям людини. Деякі анатоми взагалі заперечували можливість існування такої взаємозалежності. І спершу треба було провести величезну наукову роботу, аби подолати цей погляд. Тільки після численних експериментів можна було твердити, що певна будова черепа відповідає певному обличчю. Наприклад, у людини з кирпатим носомсвоєрідна носова кістка, не така, як у людини з орлиним носом.

Однак таке твердження не задовольняло вчених. Треба було знайти взаємозалежність між будовою черепа і розміщенням тканини й м'язів обличчя, треба було віднайти постійні числові відношення між кістками черепа і будовою та виглядом носа, щік, уст та ін.

Доки ці проблеми не були розв'язані, всі спроби відтворити зовнішність людини за її черепом залежали від випадку.

А сьогодні вже можна сказати, що існує науковий метод. Варто ознайомитися з книжкою Герасимова, старанно вивчити його досвід. Та, здається, цікавіша інша дорога: спочатку дізнатися про наслідки цієї наукової роботи, а тоді простежити, в який спосіб дійшов до цього вчений.

Надзвичайно цікаво, що таких висновків домоглись у двох зовсім різних галузях наукив археології та криміналістиці. Науковці цих галузей ставили перед собою зовсім різні цілі, а результат був однаковий.

Загляньмо до архівів слідчих органів та до архівів наукових інститутів.

… 1940 рік. Кафедра судової медицини в Москві провадила цікавий експеримент. У прозекторській інституту робили розтин небіжчиків. Ці люди загинули недавно за нез'ясованих обставин і лежали самотні, невпізнані. Тому кожного з небіжчиків ще до розтину сфотографували, бо докладний розтин тіла найчастіше деформує труп. Черепи небіжчиків надіслали в Ленінград, до лабораторії Герасимова, й запропонували йому відтворити обличчя цих людей. А фотокартки небіжчиків і опис їхньої зовнішності лишили в замкненому сейфі в Москві.

Герасимов відтворив обличчя померлих. На трьох наукових конференціях скульптор-антрополог продемонстрував реконструйовані голови, і вчені одностайно підтвердили: Герасимов відтворив обличчя людей за їхніми черепами. Він не знав, кому належали ці черепи, але відтворив голову китайця за черепом китайця, обличчя жінки за жіночим черепом і т. д. Тож не дивно, що вченіантропологи, етнографи та археологизацікавилися роботою Герасимова.

Кілька подальших його праць незаперечно довели, що можна відтворити обличчя людини за її черепом. Але чи виявиться придатним метод, який застосовується при відтворенні сучасних людей, для відтворення облич людей, що жили століття тому? Чи залежність між будовою черепа й м якими тканинамизавжди незмінна? А може, кожна раса чи кожна епоха мають свої неповторні закономірності?

Тож треба було довести універсальність теорії про відтворення обличчя. З Московського музею антропології Герасимову надіслали череп без жодних даних, жодної хоча б лаконічної інформації. В міру того, як працював учений, користуючись своїми попередніми формулами й підрахунками, виникло обличчя з товстими, вивернутими губами й низько насупленими бровами. Чи не абіссінець? Нарешті роботу завершено, і вчений легко впізнав у своєму витворі… голову папуаса. Він відтворив індивідуальні, расові й етнографічні риси папуаса. Отже., знайдено закони і пропорції, які можна вважати універсальними. І можна застосовувати цей метод у роботі над черепами людей сучасних та історичних.

Згодом Герасимов відтворив за надісланими йому черепами обличчя багатьох видатних людей минулого, наприклад, Ярослава Мудрого і Тімура Тамерлана, відтворив обличчя далеких предків сучасної людининеандертальця, пітекантропа, людини з Кро-Маньйона…

Коли я скінчив читати розділ книжки «За сімома печатками», уже звечоріло, з табору антропологів долинав голосний гомін, певне, Залічка із своїми товаришами поверталася з містечка чи з прогулянки по лісу.

Я лежав у наметі, курив цигарку й міркував:

«Пан Опалко відтворив обличчя за черепом, що його знайшли гарцери в колишньому бункері. Цілком імовірно, що йому пощастило відтворити індивідуальні риси померлої людини, інакше кажучи, це обличчя дуже схоже, а може, навіть ідентичне із справжнім обличчям небіжчика.

Пані Пілярчикова, — міркував я далі, — впізнала у витворі пана Опалка обличчя чоловіка, котрий був у неї в крамничці торік восени. Пілярчикова глибоко переконана, що обличчя, яке відтворив пан Опалко, — це обличчя людини, з якою вона тоді розмовляла. То хіба не ймовірно, що череп, знайдений у старому бункері, — це череп людини, яка розгулювала торік по містечку?»

Сказати щиро, мені аж душно стало. Я зрозумів: наш висновок, ніби череп належав убитому солдатові, грунтувався тільки на тому факті, що череп знайдено в старому бункері.

Я пригадав той бункер, людський кістяк і… мурашок, великих червоних мурашок, які кинулися тоді на мене.

Жах і переляк пойняли мене. Подумати тільки: досить небіжчикові пролежати кілька місяців біля великого мурашника, — і мурашва так його «обробить», що лишиться самий кістяк, такий, наче він пролежав тут принаймні кільканадцять років.

Від цих думок мені зробилося моторошно. Я вийшов з намету подихати прохолодним вечірнім повітрям. Тоді подався до табору антропологів і зазирнув у намет пана Опалка. Я попросив скульптора-антрополога віддрукувати мені на завтра кілька копій фотознімка відтвореної голови. Пан Опалко, мабуть, здогадався про мої наміри. Він змов-ницьки підморгнув мені й кивнув на знак згоди.

У таборі антропологів лаштувалися вечеряти. Крізь відхилені «двері» намету, що правив за їдальню, я побачив біля дерев'яного столу молодих науковців. Очікуючи на вечерю, вони брязкотіли ложками по бляшаних тарілках і голосно розмовляли. Я впевнився, що серед них не було пана Кароля.

Повернувшись до свого намету, я побачив біля нього Ганку.

— Пане Томаше, — мовила вона, — на березі річки, в кущах, я знайшла Скалбаниного човна.

— Може, там, де вчора був човен браконьєрів?

— Саме там. Човна витягнено на берег, днище зовсім сухе, тож він там, мабуть, від учора. Весла лежать у човні.

— Ходімо туди, — запропонував я.

Ми подалися до лісу. В ньому було темно, куди темніше, ніж на відкритому місці, де ще не згас день.

Ганка вела мене вузенькою стежкою, що бігла берегом понад річкою.

— Пані Ганко, — звернувся я до дівчини, — хто й коли збудував бункери?

— Я можу відповісти вам точно. Це було навесні 1944 року. Німці почали їх будувати, коли Радянська Армія вже переможно йшла польською землею.

— Але німці, здається, не скористалися з цих укріплень?

— Не встигли. Радянська Армія наступала надто швидко і в кількох напрямках водночас. Фашисти боялися чинити тут опір, щоб не попасти в оточення. Отже вони пішли звідси без жодного пострілу. Це я знаю від свого батька, бо тоді мені було тільки три роки.

— Чи хтось тутешній знає добре ці укріплення?

— Знає Скалбана. Будувати бункери гітлерівці примушували полонених, певне хотіли, аби система укріплень лишилася таємницею. Потім, здається, полонених розстріляли. Скалбана теж працював на будові, він мав коня, тож возив цемент із залізничної станції. Розповідають, що найкраще в системі бункерів орієнтувався Барабаш, бо він, як і Скалбана, будував їх. Згодом Барабаш скористався цією обізнаністю для того, щоб переховуватися в них разом із своєю зграєю. Люди кажуть, що, якби бандити не опинилися на острові, їх ніколи б не пощастило оточити. Бункери начебто кількаповерхові, але важко сказати, чи це правда, чи вигадка. Багато було охочих розкрити таємницю бункерів й пробратися в їхні підземелля, та нікому це не вдалося.

— Ще невідомо, — відказав я. — Якщо хтось і відкрив таємницю, то, гадаю, не хвалився перед іншими.

«Одне тільки певне, — додав я подумки. — Коли бункери споруджували гітлерівці, то дідич Дунін не міг сховати там своїх скарбів. Адже він сподівався, що німці боронитимуться, а значить бункери могли попасти під артилерійський вогонь. Отже він не наважився б сховати там свої скарби».

Далі я думав так:

«На стежці до бункерів нещодавно хтось згубив речі з колекцій дідича Дуніна. Люди в містечку гадають, що невідомий тихцем виніс скарби, сховані в бункері, а що робив це сам і поночі, то й згубив кілька цінних речей. Коли ж вважати, що ті скарби були не в бункерах, то тепер, напевне, вони саме там. Інакше кажучи: неправильно вважати, що хтось виніс їх звідти й дорогою згубив кілька предметів; ні, він загубив їх, коли ніс Дунінові скарби до бункерів».

— Про що ви думаєте? — обізвалася до мене Ганка.

— Я замислився над дивною історією, що її свідком був сьогодні. Гарцери знайшли в лісі, в якомусь бункері, людський кістяк і принесли череп антропологам. Пан Опалко, скульптор-антрополог, відтворив за черепом обличчя. І уявіть собі, пані Пілярчикова впізнала обличчя чоловіка, який заходив восени до її крамнички.

— Це неймовірно, — прошепотіла Ганка.

— Проте якесь передчуття підказує мені, що Пілярчикова не помилилася. Чи вам нічого невідомо про чоловіка, що восени минулого року вештався в цих краях і нагло зникнув? Його вбито, а тіло кинуто в старий бункер на поталу мурашкам.

Я сподівався, що Ганка зацікавиться цією історією чи хоча б відповість на моє запитання. Але дівчина мовчала. Йшла поряд лісовою стежкою й наче нічого не чула.

— Чому ви мовчите? — спитав я. Нараз Ганка сердито відповіла:

— Звідки я можу знати щось про людину, яка вешталася тут восени? Адже від жовтня до червня мене тут не буває. Я ж казала вам, що вчуся у Варшаві.

Нервова гарячковість, з якою вона відповіла, була дивна. Та я удав, ніби не звернув на те уваги.

Нарешті ми опинилися на березі річки, в тому самому місці, де вчора Вільгельм Телль продірявив своєю стрілою понтон браконьєрам.

Ганка повела мене в кущі верболозу аж до самої води. Я засвітив електричного ліхтарика й побачив човна, що його хтось витяг на берег і поклав на бік. У човні лежали весла.

— Ось гляньте сюди на табличку. Це Скалбанин човен, — сказала дівчина.

Я скерував промінь ліхтарика спершу на човен, тоді на річку.

По воді пливло біле шумовиння, річка вирувала й грізно гула.

— Води в Віслі побільшало, — мовила Ганка. — Батько казав, що сьогодні від полудня вода піднялася на півметра.

— То, може, витягнімо човна трохи вище?

Ганка погодилася. Ми витягли човна на стрімкий берег, наробивши при цьому, певне, шелесту. Зненацька біля нас стали Соколине Око й Чорниця.

— Ми вартуємо тут у кущах, — пояснив Соколине Око. — Чекаємо на браконьєрів, але навряд чи сьогодні вони припливуть, надто річка розбурхана.

Гарцери допомогли нам витягти Скалбаниного човна на узлісся. Ганка пішла додому, а я ще трохи посидів з гарцерами, чекаючи на браконьєрів. Нарешті прийшов вожатий і звелів хлопцям вертати до табору. На ніч у засідці біля пасток вартуватимуть лісничі з сусіднього лісу й двоє працівників міліції.

Попрощавшись з гарцерами, я подався у зворотну путь.

До мого намету було ще далеченько, коли я почув якісь збуджені голоси. Я вибіг з лісу й побачив сцену, яка спершу здалася мені надзвичайно кумедною.

До табору антропологів підступила вода. Повільно й безгучно зазирнула в намети, де всі вже спали, й нараз когось лизнула. Той прокинувся і галасуючи зірвався на ноги. Вмить посхоплювались інші, повискакували зі спальних мішків і заметушилися, хлюпаючи по воді. Коли я підійшов, всі бігали в піжамах по табору, перегукувалися, витягали з наметів намоклі ковдри, матраци, табірне устаткування й переносили на невеличкий пагорб. Нічна темрява утруднювала роботу, раз у раз хтось чіплявся за наметові троси й падав, чувся плюскіт і крик. Бідолашна Залічка скупалася, мабуть, кілька разів. У мокрій піжамі, розпатлана, вона бігала по всьому табору й тонесенько верещала.

Спершу все це було кумедно, бо вода в річці ще не дуже високо піднялася. Речі можна було врятувати, а намети перенести на вище місце. Та за годину чи дві бурхлива течія могла підхопити не тільки речі, але й намети.

Я ввімкнув «самові» фари й спрямував світло туди, де плавали намети. Тепер у таборі стало видно, й антропологи вже не наштовхувалися одне на одного й не падали в воду. Панові Опалку «вернули» мову, й він заходився командувати студентами. Насамперед він звелів усе чисто повиносити з наметів, а тоді познімати їх і поставити вище, поблизу мого намету. Морочилися з цим аж до глухої ночі.

Залічка й пані магістр Аліна нагріли чай на моїй спиртівці, й всі зібралися під брезентовим дахом мого гаража.

— Ви мене вигнали з півострова і ось тепер покарані за це, — не втримався я й докорив студентам.

З'явився пан Кароль, тягнучи вудки в чохлі.

— Боже милостивий, що тут коїться! — заволав він. — А я собі, не чуючи лиха, спокійнісінько ловлю рибу.

— І не помітили, що прибуває вода? — здивувався пан Опалко. Та Залічка, яка дуже симпатизувала панові Каролю, враз завзялася на скульптора:

— Ви дістали право розмовляти в трагічній для нас ситуації. А відтепер повинні знову мовчати.

Пан Кароль забігав довкола наметів і табірних речей, складених на пагорбі в одну велику безладну купу.

— О господи, — розпачливо волав він, — мабуть, усі мої речі загинули. Мабуть, мої речі отут погубилися…

Магістр Аліна заступилася за Опалка. На її думку, сказала вона, умова парі була надто жорстока. Та й можна вважати, що пан Опалко вже заплатив за свій програш довгим мовчанням.

Вирішили проголосувати: хто за те, щоби пану Опалкові повернути мову, мав піднести руку. Ввімкнули електричні ліхтарі, щоб підрахувати кількість піднесених рук, і тоді виявилося, що, крім антропологів і пана Кароля, хтось іще сидить серед нас у моєму гаражі.

— Хто ви така? І що тут робите? — почувся здивований Заліччин голос.

— Я знайома пана Томаша, — пролунала відповідь. Голос видався мені справді знайомий. Це була Тереза, дівчина з автостопом, яку ми стріли позавчора в Цехоцінку в товаристві її тітки й бороданя.

— Ну, коли так, то просимо ближче до спиртівки, — глузливо мовила Залічка. — Вам наллють кухоль найгаря-чішого чаю.

Мене спершу здивував, а тоді розлютив несподіваний візит рудої дівчини. її вчинок був принаймні недоречний. Я зустрів її, коли вона тинялася по шосе з ватагою хлопців, що десь украли курку. А тепер, напевне, втекла від своєї тітки й нараз прийшла до мене, до людини, яку бачила двічі в житті.

Я протиснувся до дівчини й прошипів їй у вухо:

— Це обурливо. Я вас не запрошував. Звісно, ви могли мене відвідати, але вдень, а не вночі. Чи ви не розумієте, що дівчина не повинна так поводитися? Ви втекли від своєї тітки, еге ж?

— Втекла, — кивнула вона головою. — Мені стало нудно в Цехоцінку.

— Вранці я одвезу вас до тітки. Дівчина засміялася:

— Дулю з маком. До тітки я не вернусь. Якщо ж ви мене звідси проженете, то знову поїду автостопом.

«От же вперта дівчина! — подумав я. — Мабуть, мені не вдасться відвезти її до тітки. Розумніше було б залишити її в таборі антропологів. Вона могла б жити в наметі з Залічкою й допомагати при розкопках, і за те її б харчували. А я привіз би сюди тітку, хай би вона сама забрала небогу».

О третій ночі почало трохи розвиднятись. О п'ятій ми взялися зводити новий табір антропологічної експедиції — на узліссі, в найближчому сусідстві з моїм наметом.

Голосуванням вирішено, що пан Опалко повинен і далі мовчати.


РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ | Острів злочинців | РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ