home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

«Червоний заїзд».Злодій Барабаш і його жертви.Ненажерливий друг Палька.Що побачив друг Палька.Розмова з комендантом міліції.Смерть Нікодема Плюти.«Романтичність».Я запрошую Залічку на небезпечну прогулянку.Засідка на чорну машину.

Від тієї пам'ятної хвилини, коли Пілярчикова впізнала у витворі пана Опалка обличчя людини, яка відвідала її торік восени, мене не залишало відчуття, що я натрапив на слід якоїсь сумної історії. До того ж безсонна ніч, коли вода вдерлася в табір антропологів, довела мене до стану нервового збудження. Цілий світ я бачив тепер тільки в чорних барвах.

Вранці я побіг до річки, туди, де був Скалбанин човен, і переконався, що він лежить так, як ми його поклали. Це означало, що Скалбана не прийшов по нього, тобто не повертався додому. Щось тут було не гаразд, адже Скалбана знав, що в нього вдома зостався пес, голодний та ще й на ланцюгу.

Виходить, Скалбана десь забарився і не зміг вчасно повернутися додому. «Що ж йому сталося?» — міркував я. І не міг позбутися думки про людський кістяк у старому бункері серед лісу.

Та ще згадалися Ганчині слова: Скалбана — чи не єдиний, хто вижив з тих, що будували бункери, і що він чудово орієнтується в них. «Саме до тих укріплень перенесено скарби дідича Дуніна», — додав я подумки. В моїй уяві виник Скалбана, що вистежує таємничу людину, яка ховає Дунінові колекції. Ця людина помічає переслідувача, нападає на нього і вбиває. «Ось чому Скалбанин човен досі стоїть на березі, а його пес рветься з ланцюга, дурно ждучи свого хазяїна», — сяйнула мені неспокійна думка.

По обіді мій поганий настрій ще погіршав. Залічка із студентами інституту антропології викопала з колодязя під горбом над річечкою ще два кістяки. Отже, колодязь ховав останки шести людей, які померли, очевидно, не своєю смертю. Їх колись кинули в колодязь і засипали землею та всяким череп'ям. «Чи тут теж колись діяли злочинці?» — думав я, дивлячись на кістяки й зазираючи в старий колодязь.

— «Червоний заїзд»! Тут був «Червоний заїзд», — сказав хтось з-поміж студентів.

Мені пригадався фільм, що кілька років тому йшов на наших екранах під назвою «Червоний заїзд». Фільм розповідав історію корчмаря, який грабував і вбивав людей, що лишалися ночувати в корчмі. За розповідями старих людей в містечку, тут колись теж стояла корчма, отож назва «Червоний заїзд» видалася мені дуже влучною.

Чутка про страшну криницю, яку розкопали антропологи, хутко облетіла містечко, й до розкопок над річечкою посунули юрби цікавих. По обіді до табору антропологів притюпав пенсіонер, колишній вчитель історії з Антонінів-ської школи. Це був низенький худорлявий дідок із сивою головою і жовтим, геть зморщеним обличчям.

— То Барабашеві жертви, — сказав старий вчитель, по черзі торкаючись пальцем кістяків, знайдених у колодязі.

— Але ж ці люди, здається, жили в сімнадцятому столітті, — заперечив я. — А Барабаш — історія недавня.

— Післявоєнний Барабаш дістав у спадок своє прізвище від іншого Барабаша. Ви кажете, ці люди жили в сімнадцятому столітті?

— Наприкінці сімнадцятого століття, — уточнила Залічка.

— Саме так, — зрадів дідок, — усе співпадає якнайкраще. В давніх актах нашого магістрату зберігся вирок процесу, що відбувся в міському суді 1695 року. Чоловіка на ім'я Барабаш — він був перевізником на Віслі — обвинувачено в тому, що, замість перевезти через Віслу торунського купця Гросіка, він убив його, дружину й дочку і привласнив собі купцеві гроші. Про це доніс міським властям Барабашевий слуга.

Злочинця засудили до страти і відтяли голову на міському ринку в присутності численних свідків. Та виявилося, що вбивство, за яке його покарано, було не єдине. Інші свої жертви Барабаш кидав у колодязь, і допіру тепер, через триста років, виявилися ці злочини.

— То тут була не корчма, а перевізників дім?

— Перевізників дім міг бути водночас і корчмою, — втрутилася Залічка. — За тих часів Вісла мала, мабуть, ширше річище, вода досягала пагорба, на якому перевізник звів собі дім. Це був, либонь, чималий будинок, і подорожні, що приїжджали ввечері, могли тут переночувати, аби наступного дня вранці переправитися через річку. З цього й користався Барабаш, убивав поодиноких багатих подорожніх, аж поки слуга виказав його. Згодом річище Вісли трохи відсунулося, й колишній перевізників дім став тільки корчмою на дорозі до Вісли.

Я розповів цю історію лучникам, коли вони відвідали мене надвечір. Хлопці занотували її у свої записники, щоб після канікул розказати шкільним товаришам.

— От же ж загадкова історія з тим давнім колодязем, — мовив Телль. — А ми теж, здається, натрапили на якусь загадку.

— Ми назвали її «таємниця чорного автомобіля», — додав Соколине Око.

— Що? — здивувався я. — Таємниця чорного автомобіля?

— Сьогодні в нашому гарцерському таборі відбулася воєнна нарада про боротьбу з браконьєрами. Начальник табору запропонував усім гарцерам таке: хай кожен розповість, чи трапилось йому зауважити щось цікаве, що його заінтригувало або здалося дивним. Спостереження, зібрані докупи, могли б стати в нагоді у пошуках криївки браконьєрів. Гарцери почали розповідати. От де сміху було, бо кожен хотів перед іншим похизуватися своєю спостережливістю і кожен запевняв, що мало не кілька разів зустрічав у лісі браконьєрів.

Усі ці розповіді були майже нічого не варті. Під кінець наради узяв слово друг Палька, знаменитий на весь табір як найбільший ласун. Отож друг Палька, блукаючи лісом, набрів на галявину, порослу дикою малиною. Ласун нікому не сказав про неї, але щовечора, коли не мав ніякого завдання, тікав поласувати малиною.

Та галявина лежить недалеко від дороги з містечка до Вісли, тієї дороги, яка робить чималий закрут. Малинові кущі, як розповів друг Палька, розрослися й на невеликому горбку, що був, певне, колись бункером. У цьому місці під час війни кінчилося спорудження укріплень, Палька помітив: щовечора дорогою до містечка проїжджає велика чорна машина і зупиняється коло малинника. Водій виходить з машини і йде на прогулянку в ліс. Палька не стежив за таємничим водієм, бо йому, як то кажуть, жижки від страху трусилися. І хоча все це здавалося хлопцеві підозрілим, про свою підозру він розповів тільки сьогодні вранці, і то дуже вагався, бо розумів, що тепер гарцери посмакують його малиною.

— Таємниця чорного автомобіля, — повторив я за Соколиним Оком. — Може, підемо сьогодні ввечері на ту галявину?

— Авжеж! Звісно! Сьогодні ввечері ми підемо до малинника, — закричали хором хлопці.

— І я з вами піду, — несподівано почули ми Терезин голос.

Вона розмовляла з паном Каролем, та, мабуть, почула збуджений голос Телля, який розповідав про ласуна Паль-ку. Дівчина підійшла до нас наприкінці розмови, і я тішився, що вона нічого не чула про чорну машину. Це ж була, певне, машина пана Гертеля, з яким Тереза завела знайомство в Цехоцінку. А хто міг передбачити, як вона поводитиметься, коли почує, що ми збираємося стежити за її знайомим?

— Прогулянка до малинової галявини небезпечна, — сказав я дівчині.

— Авжеж, небезпечна, — підтвердили хлопці, і цей висновок дуже підніс їх у власних очах.

— А я страшенно люблю небезпечні прогулянки, — стояла на своєму Тереза.

— Ні, — відрізав я. — Вже вирішено. Жодної дівчини ми з собою не беремо.

Тереза закопилила губу і, знизавши плечима, пішла на берег до пана Кароля.

Я домовився з хлопцями зустрітися о сьомій вечора в лісі біля хреста на роздоріжжі. Лишилося ще понад три години. Гарцери пішли до свого табору, а я подався до пана Опалка.

Через повідь минулої ночі він не докінчив робити фотокартки. Поки склав на новому місці свої речі, поки обладнав темне приміщення, минуло півдня. І тільки зараз, радісно всміхаючись, він показав мені кілька відбитків.

Це були не звичайні фотокартки. Опалко відретушував фон, домалював штучній голові то капелюх, то шапку, зробив немов живі очі, підкреслив уста. Тож на фотокартках була не гіпсова голова, а ніби жива людина в різних головних уборах.

Пан Опалко віддав мені всі фотокартки, відкрив блокнота, намалював у ньому постать міліціонера й підписав: «Повітова комендатура народної міліції».

— Розумію, — кивнув я головою. — Ви вважаєте, що я повинен занести ці фотокартки до міліції й розповісти про спостереження пані Пілярчикової?

Пан Опалко заплескав у долоні, що мало означати: «Так, саме так ви повинні зробити». Сховавши фотокартки до кишені, я вивів з гаража свого «сама». І за десять хвилин спинив машину на ринку біля двоповерхового будинку Повітової комендатури народної міліції.

Хоч уже був кінець робочого дня, мені пощастило застати коменданта, капітана Муху. Це був високий худорлявий чоловік років сорока з дуже довгою шиєю й видовженим обличчям. Розмовляючи, капітан Муха, наче жирафа, витягував шию і нахиляв голову до співбесідника.

Я коротко виклав йому суть справи, показав фотокартки. Поки я розповідав, капітан Муха не обізвався ні словом, по тому, теж мовчки, підвівся з місця, відчинив сейф, що стояв у його кабінеті, і вийняв з нього рожеву течку. В ній лежало кілька фотокарток. Це були знімки, що їх завше роблять з арештованих чи в'язнів.

— Як ви гадаєте, це той самий чоловік? — спитав мене капітан, порівнюючи фотокартки в рожевій течці з тими, які зробив пан Опалко.

Мені досить було одного погляду.

— Очевидно, той самий, — закричав я. — Чи можу я дізнатися, хто він і чому його фотокартки лежать у міліцейських теках?

Капітан Муха трохи подумав.

— Мені здається, — сказав він, — що для користі справи я повинен вам дещо розповісти. Цей чоловік, на ім'я Нікодем Плюта, був один з тих двох Барабашевих людей, що їх пощастило схопити живими. За озброєні напади Плюту засудили до страти. Але Державна Рада замінила смертний вирок довічним ув'язненням. Згодом було кілька амністій. Плюта добре поводився у в'язниці, і тому, десь через п'ятнадцять літ, восени минулого року його випустили на волю. Тюремне начальство переслало нам справу Плюти разом з його фотокартками й доручило обережно стежити за ним, якщо він знову з'явиться в цих краях. Адже хто міг ручитися, що Плюта не мав тут якихось давніх рахунків і не схоче тепер помститися. І справді, Нікодем Плюта з'явився в нашому містечку восени минулого року, та лише на один день. А тоді зник, як камінь, кинутий у глибоку воду. Ми гадали, що він виїхав. А тим часом…

— Його вбито, а тіло кинуто в колишній бункер, — додав я.

— Про це ми передамо до Головного управління народної міліції, — сказав капітан Муха.

— А той другий? — спитав я. — Той, хто разом з Плю-тою був засуджений до страти? Чи йому теж замінили смертний вирок на довічне ув'язнення? Чи вийшов він із в'язниці?

— Вийшов. Нас повідомили, що його випущено на волю в травні цього року, тобто два місяці тому.

— Можна мені глянути на його фотокартку? Капітан Муха підійшов був до сейфа, але спинився і не вийняв нової течки. За секунду він знову сів до свого столу.

— Я не маю права без дозволу начальства показувати вам жодних документів, — сказав він, безпорадно розводячи руками. — Напевно, завтра або позавтра сюди приїде слідчий офіцер Головного управління народної міліції. Я не хотів би мати клопоту від того, що втаємничував журналіста в цю справу. Здається, я й так забагато розповів. Знаю, що вас зацікавила та історія, але, на жаль, я зобов язаний зберігати службову таємницю. Щиро дякую за інформацію про відтворення голови Нікодема Плюти і про підозри, які виникли у зв'язку з цим. Ви виконали свій громадянський обов'язок, все інше прошу залишити нам, міліції. Ми провадитимемо слідство, а ваше втручання тільки б утрудняло його.

Мені нічого більше не лишалося, як підвестися з крісла й попрощатися з капітаном Мухою. Я виконав свій громадянський обов'язок, а якщо комендант не мав права інформувати журналіста, то мені не годилося підмовляти його нехтувати своїми обов'язками.

Вийшовши з Повітової комендатури, я сів на «сама» й повернувся до табору.

Надходив вечір. У наметах антропологів горіли гасові лампи, і крізь напіввідхилені брезентові двері я бачив студентів, які вже кінчали вечеряти. В одному наметі біля столу, збитого з дощок, пан Кароль, Тереза й пан Опалко грали в карти.

Я побіг на хвилинку до берега помити руки. Річка й досі грізно шуміла, несла білу піну, намул і пісок. У тому місці, де раніше стояли експедиційні намети, тепер вирувала вода, і здавалося, там утворилася велика яма.


Раптом я згадав Острів злочинців. Давно я був на ньому! А можливо, саме серед його заростей сховано ключа до загадки, що не давала мені спокою. «Чому й де саме зник Скалбана? — подумав я. — Може, зник тому, що запросив мене до себе, аби розповісти щось важливе?»

— У-гу-гу! — пролунало мені над самим вухом. Я здригнувся й впустив у воду слизьке мило. Озирнузшись, я побачив Залічку. Це вона пожартувала, підкравшись до мене.

— Ну от! — розсердився я. — Через вас я мило впустив.

— Овва, дам вам своє, — вигукнула Залічка. І зітхнула. — Я гадала, що ви романтик. Та помилилась.

Я витер рушником мокре обличчя.

— Звичайно, я романтик. Тільки ви не знаєтесь на цьому.

— Коли я вперше зустріла вас у лісі, де ви самотньо жили в наметі, ви здалися мені зовсім іншим, ніж тепер.

— Ви гадаєте, романтичність — це самотнє життя в лісі? А я змушений був весь час сидіти в своєму таборі, щоб хтось не вкрав машину або намета. Що ж це за романтичність, коли людина змушена залишатися на місці, ніби прив язана до кілка. Це ж ув'язнення. Тут я почуваю себе інакше. Можу гуляти, їздити на машині…

— Атож, — перепинила мене дівчина. — Ви не романтик, а… схильний до романів.

— Чи ви пам'ятаєте вірш Міцкевича «Романтичність»? — спитав я Залічку. І, не чекаючи відповіді, почав:

— Слухай, дівчино! — Йде і не слуха.

— То ж містечко! Біла днина! Коло тебе ані духа.

Що ж круг себе ти хапаєш? Це ж кого, кого вітаєш? Йде і не слуха.

Я замовк і глянув на годинника. Часу до умовленої зустрічі лишилося обмаль.

— Перепрошую, але мені треба йти.

— Побачення? А може, «романтична прогулянка» при місяці? — глузливо сказала Залічка.

— Я умовився з гарцерами зустрітися в лісі на роздоріжжі, там, де стоїть похилившись дерев'яний хрест. Ми підемо збирати малину.

— Тепер? Поночі? — знову глузливо зауважила Залічка. — А чи пам'ятаєте ви баладу «Люблю я»?

Глянь-но, Марилю, на те он узлісся:

Лози праворуч стіною, Красні ліворуч яри розляглися,

Просто — місток над водою.

Церква старенька, оселя совина,

Хрест на дзвіниці похилий, А край дзвіниці посохла малина,

А в тій малині — могили.

Біс там завівся, душа там заклята, —

Хтозна! Та ночі глухої Кожен, хто мусить те місце минати,

В дивнім бува неспокої…2

Залічка декламувала вірша, намагаючись віддати жахливий, зловісний настрій. Чи то від такого способу читати, чи то від несподіваного подиху холодного вітру з річки, — хтозна, тільки мене аж морозом сипонуло. «Чого б то панові Гертелю, — подумав я, — їздити вечорами в ліс до тих малинових кущів коло старих бункерів?» І нараз я зважився:

— Чи не хочете ви пересвідчитися в тому, що я таки романтик? Отож знайте, я ні з ким не домовлявся ні зустрітися, ні гуляти при місяці. На узлісся, де кінчаються давні воєнні укріплення, щовечора приїздить таємнича чорна машина. Я хочу дізнатися, чого вона туди приїздить. Тож запрошую вас прогулятися зі мною, може, пощастить познайомитися з її таємничим водієм.

— Чудово! — вигукнула Залічка. — Таємнича чорна машина! Нарешті щось незвичайне!

Дівчина зняла такий галас, що з намету вибігла Тере-за. Вона підозріливо глянула на нас і пішла знову грати в карти, а я відчув докори сумління за те, що й досі не відвіз дівчини в Цехоцінек до тітки.

Я взяв Залічку під руку й, удаючи, ніби йду з нею на вечірню прогулянку, поволі попрямував до лісу.

— А чи не гадаєте ви, що слід повідомити про цю машину пана Кароля? — спитала Залічка.

— Пана Кароля?

— Адже пан Кароль — детектив.

— Не вигадуйте! Тут немає ніяких детективів, — сердито сказав я, бо Заліччина наївність починала мене дратувати, — Завтра чи позавтра ви познайомитесь із справжнім слідчим, офіцером міліції, і тоді врешті побачите, як поводяться й що роблять слідчі.

— Справді? У нас з'явиться слідчий? Приїде до нас у зв'язку із зниклими скарбами дідича Дуніна?

— Ні, прошу пані. Він приїде у зв'язку з убивством, яке сталося тут.

— Єзус Марія! Ви жартуєте. Хочете мене налякати, аби я не йшла з вами до лісу…

Мені спало на думку, що я надто багато розповів Залічці. Вона ж така балакуча, що тепер усі знатимуть про приїзд слідчого.

— Ну, звісно, жартую, — махнув я рукою.

— Я помітила, що ви дуже не любите пана Кароля.

— Авжеж, ніякої симпатії до нього у мене нема.

— Ви не любите його через те, що пан Кароль — детектив, який хоче знайти сховані колекції дідича Дуніна. Ви теж приїхали сюди задля цього, але ви детектив-аматор і шукаєте ці скарби тільки для себе.

Я знову махнув рукою і відмовився розмовляти далі на цю тему. Ми вже були на роздоріжжі, де на мене чекали Вільгельм Телль й інші хлопці. Я помітив, що вони недоброзичливо глянули на Залічку. Хлопці любили слухати, коли вона розповідала про антропологію, але не дуже вірили в її здатність «заскочити ворога», а саме це ми мали на меті.

Соколине Око очолив наш гурт і повів у ліс вузенькою, ледь помітною стежиною, засипаною глицею й порослою мохом. Тут був ще старий ліс, далі починався молодняк, а за глибоким ровом тяглися давні бункери. Десь за бункером мав бути малинник, а за малинником — дорога, що нею їздить чорна машина.

Вже зовсім стемніло. Ми йшли один за одним, і кожен бачив тільки спину того, хто йшов попереду. Та Соколине Око мав дуже добрий зір, бо довів нас прямісінько до кладки через протитанковий рів.

Тепер ми йшли вздовж рову. Тут було видніше, верховіття молодих дерев не закривало неба. Згодом, коли зійшов місяць, стало ще світліше.

Досі всі мовчали, а тепер почали стиха перемовлятися.

— Мабуть, колись, — звернувся я до Телля, котрий і в цей похід узяв лука, — ти станеш славетним спортсменом-лучником, еге ж?

— Ні, я хочу бути лікарем, як мій батько. Та, напевне, ніколи не кину стріляти з лука.

— А я буду антропологом, — сказав Чорниця.

— У тебе плани щоразу міняються, — засміявся Соколине Око. — Коли ми їхали сюди, до гарцерського табору, ти казав, що будеш шукачем пригод.

— Я буду антропологом. Як пані Залічка, — повторив Чорниця.

— Мене звуть не Залічкою, — розсердилася дівчина. — В мене є ім'я й прізвище, як і в кожного з вас.

— А я вважав що Залічка — це таке ім'я, — вигукнув наївний Чорниця.

Вибухнув гучний сміх, і лісом покотилася луна. Та ми одразу ж позатуляли собі рукою рота, бо зрозуміли, що поводимося необачно.

— Поки що нема чого критися, — сказав Вільгельм Телль. — Той пан у чорній машині ще, певне, не приїхав.

— А браконьєри? — нагадав я.

— Міліція дві ночі чатувала на браконьєрів біля розставлених пасток. Та браконьєри не прийшли, мабуть, їх наполохали чи, може, попередили про засідку.

Чорниця спробував підлеститися до Залічки, яка й досі удавала ображену.

— Якщо я стану антропологом, — сказав він, — то тільки завдяки вам. Ви так цікаво розповідали про цю науку.

— Авжеж, — підтвердив Соколине Око. — Але ви не розповіли нам найважливішого. Чому в людей різний колір шкіри, чому і як саме виникли людські раси?

Залічка трохи полагіднішала.

— Прийдете до нашого табору завтра пополудні, і я відповім на ці питання, — обіцяла вона.

— А зараз? Розкажіть нам зараз, — попросив Чорниця. Та ми були вже в тому малиннику, куди ласун Палька щовечора приходив об'їдатися малиною. Треба було оглянути все довкола, щоб знайти зручне місце, звідки можна стежити за чорною машиною.

— Як краще? — спитав мене Телль. — Чи сховатися гуртом в одному місці, чи кожен хай сховається окремо і стежить із своєї засідки за таємничою машиною?

— Мені здається, що найкраще кожному сховатися окремо. Тоді поле спостереження буде ширше. Але глянь, Теллю, всі кинулися до малини, і де вже з них тепер питати діла.

Замість вивчати місцевість, Залічка, Соколине Око й Чорниця нишпорили поміж малинових кущів. Телль почав корити їх за ненажерливість, а я подався на дорогу, якою мав проїхати чорний лімузин. Так, саме цією дорогою їхав я позавчора ввечері, переслідуючи машину пана Гертеля. І, мабуть, саме в цьому місці, за закрутом лісової дороги, вона зникла нам з очей. Гертель, очевидячки, звернув тоді на невелику галявину біля малинника. Тоді ми не чекали такого маневру й поїхали далі аж до річки, а він спокійнісінько подався собі в глиб лісу.

— Увага, їде! — крикнув Телль.

Я озирнувся. Між деревами замиготіло світло дужих фар. Машина наближалася.

— Поховайтеся за кущами й деревами, — наказав я.

Боячись, що Залічка може виказати нас необачним рухом, я схопив її за руку й потяг за стовбур грубезного дерева. Біля нього росли дві невеличкі ялинки. Звідси добре проглядалася дорога й малинові кущі, до яких було метрів з десять.

Світло фар зникло за стіною дерев, потім засяяло знову — машина виїхала з-за закруту. Водій нараз вимкнув фари і якийсь час їхав потемки. Тоді загальмував, намагаючись уповільнити швидкість. Він був, мабуть, не дуже досвідчений водій, бо в коробці швидкостей голосно заскреготіло. Машина поволі звернула з дороги до лісової галявини й спинилася. Мотор замовк, і за мить ми почули, як хряпнули дверцята.

Чорна машина стояла в дуже темному місці, туди не досягало місячне світло. Важко було сказати напевне, чи це та сама машина, яку я переслідував позавчора, чи інша.

У нічній темряві я побачив чоловічу постать, але теж не міг би сказати, чи то пан Гертель.

Водій машини пройшов біля малинника, було чути, як гострі гілки дряпають його плащ.

— А може, він іде на побачення? — шепнула мені на вухо Залічка.

— Боже, у вас в голові тільки романи, — відповів я. Чоловік проминув малинник і піднявся на невисокий пагорб, де росли низенькі молоді дерева. Таємнича постать добре вирізнялася на темно-синьому тлі нічного неба. Піднявшись на пагорб, чоловік спинився й уважно огледівся навкруги.

І тоді, саме тоді… в лісі почувся голосний кашель. Хтось аж душився від кашлю, наче слабий на кашлюк.

— До бісового дідька, — вилаявся я. — Це хтось із хлопців. От іще дурень!

Почувши кашель, чоловік на пагорку спокійно вийняв з кишені цигарки. Блимнула запальничка. Закуривши, таємничий незнайомець зійшов униз і попрямував до машини. Знову ми почули, як хряпнули дверцята, по тому до нас долинув гуркіт мотора. Машина виїхала з галявини на лісову дорогу. Блимнуло світло фар. Велика чорна машина, схожа на рибину чи птаха, набирала швидкість, і за кілька секунд її червоні вогники зникли за закрутом дороги.

— Ми сполохали його, — сказав я сердито.


РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ | Острів злочинців | РОЗДІЛ П ЯТНАДЦЯТИЙ