home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Звірення пана Короля.Чого він боїться?Дивна Ганчина поведінка.Приїзд офіцера з Головною управління міліції.Слідство.Таємничий анонім.Хто зрадив Барабаша?Підозра падає на бакенщика.Вбивство.Історія Острова злочинців.Злочин на острові.Куди зник труп?

День був теплий, хоч і похмурий. По обіді я сидів на траві перед своїм наметом й знічев'я роздивлявся навкруги. В таборі антропологів панували спокій і тиша, бо члени експедиції лягли відпочити. Річкою повільно плив вантажний пароплав, тягнучи три баржі. Вони здавалися порожніми, та пароплав насилу змагав течію збуреної річки. Чорний дим клубочився в нього з димаря, і вітер доносив аж до мене гуркіт парової машини.

З намету, що стояв край табору антропологів, вийшов пан Кароль. Як завше, він спершу сторожко оглядівся довкола, побачив мене і наче зрадів.

— Добридень! — люб'язно всміхнувся він.

— Добридень, — пробурмотів я.

Він сів обіч мене на траві, вийняв цигарки.

— Даруйте, що морочу вам голову, — почав він, — але я дедалі менше розумію, що тут діється. Тож і прийшов попрохати вас дещо мені пояснити. Пані Залічка розповіла, що ви визволили з підземного бункера якогось рибалку на ім'я Скалбана, а сьогодні вранці, коли ви ще спали, до табору приїхала міліція й забрала голову, зроблену паном Опалком. Мені пощастило дізнатися, що пан Опалко відтворив обличчя людини, яка була восени тут, у містечку, і нагло зникла безвісти. Цю людину начебто вбито, а тіло кинуто в колишній бункер. Гарцери знайшли череп і принесли сюди, пан Опалко відтворив за черепом обличчя, і в такий спосіб з'ясувалася ця темна історія.

— Авжеж, це темна історія.

— Як на вашу думку, чи ми не матимемо неприємностей з цього приводу? Може, краще скласти намета й податися до іншого, спокійнішого місця? Я приїхав відпочивати, і темні історії мене аж ніяк не розважають. Та я боюсь, що мій переїзд сприймуть як втечу, і я накличу на себе біду. Однак іншого я боюся дужче. Пані Залічка впевнена, що я — детектив, який приїхав сюди розв'язати кримінальну задачу.

Багато разів я намагався пояснити їй, що я ніякий не детектив, та що частіше це казав, то більше вона впевнювалася в своїй вигадці. Я працюю у Варшаві на пошті, прошу, ось моє посвідчення. Мені не хотілось, аби міліція гадала, що я видаю себе за когось іншого. Не хочу мати ніякої халепи. Чи зможете ви пояснити пані Залічці її помилку?

— Спробую, — невпевнено сказав я.

Посвідчення пана Кароля я не схотів дивитись, адже не мав на це права.

— А той Скалбана? Навіщо його ув'язнено в підземеллі? — спитав пан Кароль, вираз його обличчя був надзвичайно нещасний. — Не розумію, що тут діється. Як навмисне попав у цю колотнечу й тепер матиму неабиякий клопіт. Що робити? Я приїхав сюди відпочивати, рибалю, хоч риба й не ловиться, маю досить прикростей за свою відпустку, а тут іще той злочин…

— Ну, це нас не стосується. Ту людину вбили восени, коли ми були далеко звідси.

— Так, так, це нас не стосується, — зрадів пан Кароль. Він підвівся, побачивши Ґанку, що йшла до мого намету.

— Не буду вам заважати. Перепрошую й дякую за добре слово, — сказав пан Кароль і вклонився мені.

— Скалбана знайшовся! — повідомила Ганка. — Я бачила сьогодні, як він плив човном по річці.

— Знаю. Це я його знайшов, — мовив я переможно.

І розповів їй, як ми сховалися в малиннику, як приїхав пан Гертель, як нас зрадила Тереза, як ми знайшли лаз до підземелля, а в ньому зв'язаного Скалбану, котрий не зміг переконливо пояснити, що з ним сталося.

— Скалбана брехав, — кивнула головою Ганка. — Важко припустити, щоб Гертель, чоловік тут зовсім чужий, так добре орієнтувався серед давніх бункерів. Найкраще за всіх у бункерах орієнтується сам Скалбана. Я певна, що це він привів Гертеля в підземелля, але там сталося щось таке, чого Скалбана не передбачив. Гертель зв'язав його й покинув.

— Чому? Навіщо він це зробив?

— О, якби ми могли відповісти на це питання, то, напевне, з'ясували б і те, де саме сховано колекції дідича Дуніна.

— Ви гадаєте, що ув'язнення Скалбани має якийсь зв'язок із тими колекціями?

— Не знаю. Мені тільки так здається…

— А я гадаю, що це пов'язано тільки з убивством.

— Що таке? Про що ви кажете? — вигукнула Ганка. Вражена моїми словами, вона зірвалася з місця.

— Я кажу про вбивство Нікодема Плюти з Барабашевої зграї. Його було засуджено до смертної кари, але Державна Рада його помилувала. Восени минулого року Плюта вийшов із в'язниці, але був тут кимось убитий.

Ганка затулила лице руками.

— Боже милостивий, — тихо мовила вона. — Тож про це вже відомо!..

— Звичайно. Тільки мене цікавить, звідки й ви це знаєте.

Вона опустила руки й збентежено глянула на мене.

— Я нічого не знаю. Я нічого не казала. Вам здалося.

— Люба пані, я був би сліпий та глухий, якби не зробив висновку з вашої поведінки: ви щось знаєте, і це вас бентежить.

— Неправда, — рішуче відказала вона. Я стенув плечима.

— Я не збираюся витягати з вас визнання. Однак мені здається, що для вас самої, для вашого спокою було б краще, аби ви розповіли все, що знаєте.

Тільки-но я скінчив говорити, як до нас долинув гуркіт моторного човна. Через якусь мить з-за закруту річки вискочив сірий міліцейський моторний човен. Він плив швидко, задравши ніс, а позаду тяглася біла пінява смуга.

— Я дуже шкодую, — сказав я Ганці, — що вас не було з нами, коли ми знайшли ув'язненого Скалбану. Останнім часом у мене склалося враження, що ви втратили цікавість до усіх дивовижних подій, які тут сталися.

— Саме так. Моя цікавість до цих подій могла викликати підозру. І навіть таку підозру, що хвилину тому ви запевняли мене, наче я знаю більше, ніж кажу, і наче саме через те я неспокійна.

— Що то був за лист, якого дістав ваш батько? — нараз спитав я.

— Який лист?

— Той, про якого ви мені казали на острові, коли раптом зажадали, аби я пішов звідти. За кого ви тоді мене мали?

Сірий моторний човен крутнувся посеред річки й помчав до берега, до табору антропологів. Коли човен підплив ближче, я розпізнав у ньому людей. Біля стерна сидів міліціонер, а посередині — цивільний з довгим гачкуватим носом.

— Здається, вони пливуть до нас, — зауважила Ганка.

— Так. Це, певне, хтось із Головного управління народної міліції. Приїхали у справі вбивства Нікодема Плюти.

— Брр, — здригнулася дівчина. — Тепер почнуть розпитувати й таке інше. Не хочу брати в цьому участі.

Ганка підвелася, подала мені руку й пішла. Вона не помилилася. Тільки-но цивільний вискочив на берег, як одразу зажадав поговорити з паном Опалком, а тоді зі мною.

Скульптор-антрополог на цей раз уже не міг мовчати, — він довго розповідав офіцерові міліції про мистецтво відтворювати обличчя людини за її черепом. Потім офіцер прийшов до мене й попросив відвести його в гарцерський табір. Разом з Теллем і його загоном ми подалися до давнього бункера, де хлопці знайшли людський кістяк. Кістки Нікодема Плюти лежали ще там. Слідчий сказав, що їх негайно перевезуть до інституту судової медицини, куди вже одвезли відтворену голову.

Щиро сказати, офіцер не справив на мене приємного враження. Похмурий, сердитий, небалакучий, він, здавалося, всіх навколо, навіть мене й Телля, підозрював у вбивстві Плюти.

— Як ви гадаєте, навіщо вбито Плюту? — спитав я його.

Він неохоче буркнув:

— Це була людина з Барабашевої зграї. Якщо по стількох роках ув'язнення Плюта повернувся сюди, то, певне, хотів звести тут якісь давні рахунки. Ну, а хтось порішив його самого, — похмуро всміхнувсь офіцер.

— Чи ви не гадаєте, що це має щось спільне із схованими колекціями дідича Дуніна?

Він глузливо глянув на мене.

— Я знаю, про що ви думаєте. Про якусь сенсаційну історійку навколо схованих колекцій. Е, — махнув він рукою, — таких людей, як Плюта, ніякі старожитності не хвилюють. Це були бандити, ви розумієте? Їх цікавили долари, золото, прикраси, а не якийсь там старий мотлох і зброя дідича Дуніна. Мені здається, що причиною вбивства були, як я вже казав, давні рахунки. Перед тим, як їхати сюди, я уважно переглянув документи. Треба вам знати: міліції пощастило розбити тоді банду на віслян-ському острові завдяки тому, що хтось повідомив її про ночівлю бандитів. Діставши анонімного листа, органи безпеки оточили острів і розгромили банду. Словом, серед Барабашевих людей, а надто серед тих, яким він довіряв, була людина, що зрадила його. Плюта мав у в'язниці досить часу обміркувати це й напевне викрив зрадника. Він повернувся сюди, аби помститися, але та людина випередила його.

— О, тоді знайти вбивцю не важко, — сказав я. — Ви ж маєте серед документів того анонімного листа, порівняйте почерк, яким він написаний, з почерками місцевих людей. І все з'ясується.

— Анонімного листа складено з газетних літер, тож провадити таке слідство було б марно, — скривився слідчий.

Я міркував далі вголос:

— Навіщо та людина зрадила Барабаша? Навіщо донесла, де саме ночуватиме вся зграя? Може, вона вирішила позбутися Барабаша та його людей, аби заволодіти їхньою здобиччю?

— Звісно, — згодився офіцер. — Ця гіпотеза дуже слушна, хоч ви знову вертаєтесь до справи скарбів дідича Дуніна. Однак причиною для анонімного листа могло бути зовсім інше. Кілька років по війні я воював з бандами, допитував таких бандитів, як Барабаш, і, здається, трохи їх знаю. Часто бувало так, що люди Барабашевого типу мали ворогів у своєму найближчому оточенні. Завжди знаходив-

ся хтось, кому не подобався ватажок. Найчастіше такий чоловік зраджував для того, щоб ватажка схопили, а він би сам очолив банду.

— Але в цьому випадку зраджено всю банду?

— Авжеж. Це могла зробити людина, яку скривдила банда. І людина помстилася.

— Скривджена людина не вдавалася б до анонімного листа, — зауважив я. — Вона просто прийшла б до міліції й відкрито повідомила, де ночує банда.

Офіцер похитав головою:

— За тих часів бувало по-всякому. Дехто лишався анонімом, боячись помсти бандитів.

Так ми розмовляли, стоячи на березі біля пришвартованого човна, в якому чекав на слідчого міліціонер.

— Мені здається, що в усіх цих справах дуже добре поінформована пані Пілярчикова, місцева крамарка, — сказав я офіцерові.

— Так? — здивувався той і подякував за звістку. Подавши мені на прощання руку, він скочив у човна, і за мить над річкою загуркотів мотор. Міліція поїхала, а я повернувся до табору.

Тут панувала звична передвечірня метушня. Залічка прала перед своїм наметом, пан Опалко надворі виліплював нову голову — тепер уже за черепом з давнього колодязя; в господарчому наметі варили вечерю, звідти долинав брязкіт кухонного начиння. Двоє студентів лежали, підстеливши ковдру, на траві й читали книжки. Намет пана Кароля був щільно зашнурований, мабуть, пан Кароль знову пішов рибалити.

«Офіцерові міліції, — спало мені на думку, — я порадив поговорити з тією плетухою Пілярчиковою. А чого ж я сам не зробив цього?»

Я хутчій завів машину і помчав до містечка. Дорогою «сам» почав пирхати, кашляти. «Еге, мабуть, карбюратор забило», — злякався я, та за мить мотор знову працював рівно й спокійно.

Крамничка пані Пілярчикової була ще відчинена.

— Чи є пиво? — спитав я.

— Немає, — пробурмотіла жінка.

— А дерев'яні мундштуки можна купити?

— Звісно, — кивнула вона й неохоче підсунула мені коробку.

— Ви гніваєтеся на мене, що я не взявся з вами шукати колекції дідича Дуніна? — лагідно спитав я. — Але ж я справді не шукаю тих скарбів.

— Однак план ви маєте, — докірливо зауважила Пілярчикова.

— Маю. Тільки він нічого не вартий. На ньому зазначено все, крім місця, де сховано колекції. Зрештою, ви самі знаєте, що дідичеві скарби хтось уже переніс до іншого місця. Шкода гаяти час.

Пані Пілярчикова склала руки на товстому животі й зневажливо глянула на мене.

— Ви не вірили мені, коли я казала, що знаю того чоловіка. Думали, що я несповна розуму. І що ж виявилося? Той чоловік направду був у нашому містечку торік восени. Тут, у моїй крамниці, пив пиво. Міліціонери з повітової комендатури показували багатьом його фотокартку, і дехто підтвердив, що він був у нашому містечку. Одна крамарка навіть казала, що цей чоловік питав її, чи ще живий той, хто світить на річці вогні, чи мешкає у тому ж самому будиночку над Віслою. І коли крамарка відповіла йому, що той живий і досі мешкає в тому самому будиночку над Віслою, то він вийшов з крамниці й подався простісінько до нього.

— До кого?

— Та я ж казала вам, до Кондраса, що засвічує на річці бакени. Його дочка, Ганка, вчиться на лікаря у Варшаві. Там така горда пані стала, коли йде вулицею, то ледве вітається. Тепер не буде так кирпу гнути, як батька посадять.

— Посадять? А чого?

— Ну, коли той чоловік пішов до Кондраса та ще й, кажуть, ночував у нього, а тепер у лісі знайдено його кістки, то, певне, не хто інший його забив, як Кондрас.

Я подумав про Ганку, про її таємницю. Он воно що! Ось чому Ганка так дивно повелася, коли я розповів їй про кістяк, знайдений у давньому бункері. Ось звідки вона знає прізвище вбитого. Нікодем Плюта ночував в їхній хаті…

Сплативши пані Пілярчиковій за непотрібні мені мундштуки, я вийшов на вулицю і вже збирався сідати в машину та вертати до табору, коли це мені здалося, наче далеко попереду майнула постать пана Кароля. «То він не пішов рибалити?» — здивувався я. І хоч Кароль, як і я, іноді приїздив до містечка по цигарки чи якісь харчі, проте я покинув машину перед крамницею Пілярчикової й швидко подався до ринку.

Справді, це був пан Кароль. Він зайшов до цукерні біля автобусної зупинки. Я підійшов до великої вітрини й зазирнув усередину.

Пана Кароля біля буфету не було. Я помітив його в глибині, коло мармурового столика. Він вітався з кимсь, хто, певне, чекав на нього. Коли пан Кароль сів, я побачив, що людина, з якою він зустрівся в цукерні, була… Тереза.

Вертаючи до табору, я посміхався: «Оце так? Тереза взялася тепер за пана Кароля?»

Надходив вечір, похмурий літній вечір, у повітрі пахло дощем. «Вночі, певне, піде дощ», — подумав я.

Поставивши «сама» біля намету, я подивився на річку» ще й досі бурхливу й каламутну від намулу. «О цю пору Ганчин батько засвічує ліхтарі на бакенах, — згадав я. — Цікаво, чи й сьогодні він світитиме й чи знову хтось моторошно гукатиме «Ба-ра-баш»?»

Я знову завів «сама» й поїхав до лісу. Там, де колись причалював річковий пором, я спустив «сама» на воду і повільно поплив за течією, посеред річки, аби машину не зауважив хто із Ганчиної хати, що стояла над самісінькою водою. Далі я завернув у рукав і незабаром під їхав до Острова злочинців.

Бралося на ніч, темрява дедалі густішала. Я ледве знайшов стежку, що вела в глиб острова. На якусь мить я затримався біля спільної могили Барабашевої зграї.

«З усієї зграї живими лишилися тільки двоє, — міркував я. — Обидва через п ятнадцять років ув'язнення опинилися на волі. Перший з них, Нікодем Плюта, загинув восени минулого року, його тіло хтось сховав у давньому бункері. Чи не ймовірно, що Плюту вбила та сама рука, яка написала анонімного листа й допомогла знищити всю банду? Може, та людина заприсяглася помститись усім Барабашевим людям, навіть і тим, хто відбув, як кару, довголітнє ув'язнення? Тут не йшлося про скарби дідича Дуніна, це була кривава помста. А що ж керувало Плю-тою, коли він з в язниці одразу подався сюди? Що тягло його в ці краї, наче нетлю — блиск вогню, на якому вона спалює собі крила й гине?»

Повільно побрів я від могили Барабашевої банди. Опинившись на великій галявині, я огледівся.

Біля дерев'яної будки хтось стояв спиною до мене. Здалека я бачив лише постать. Раптом вона зникла за будкою, і я почув, як рипнули двері.

«То, мабуть, Кондрас», — подумав я і вже зовсім сміливо перетнув галявину. Мені здалося це зручною нагодою поговорити з ним про ті звинувачення, що про них казала Пілярчикова.

— Що ви тут робите? — спитала мене Ганка, виходячи з-за дерев'яної будки.

— Це ви? — збентежено вигукнув я.

— Батька викликали до міліції, і він ще й досі не повернувся. А вже темно, треба якось засвітити ліхтарі. Я знаю, що в цій будці був запасний ліхтар, то й приїхала човном по нього.

— Я допоможу вам.

Ганка кивнула. її, очевидно, тішила зустріч зі мною.

— Брр, — здригнулася вона, замикаючи двері. — Не люблю сама ходити до цієї будки.

І знову спитала:

— Чого ви приїхали сюди, на острів?

— Не знаю, — щиро признався я. — Цей острів просто інтригує мене. Тут сталося стільки страшних подій…

— Це правда. А чи знаєте ви історію острова? Вже в самому його виникненні є щось драматичне. Було це, кажуть старі люди, двісті років тому. Якось улітку плотарі сплавляли річкою величезні дубові колоди. Літо видалося тоді жарке, посушливе, рівень води в річці геть упав, і люди мусили часто перетягати плоти через мілину. Нарешті по тій роботі вони так знемоглися, що зажадали від купців більшої платні. Купці довго міркували, чи пристати їм на вимогу плотарів. Тривало це кілька день, плоти стояли на воді, ось тут, саме в цьому місці. За цей час води стало ще менше, плоти опинилися на мілині. І хоча купці нарешті погодилися збільшити платню, та вже ніхто не зміг зіпхнути на воду величезні стовбуряки. Плотарі кинули їх і, нічого не заробивши, повернулися додому. Вони тішилися надією, що наступного року, коли підніметься вода, можна буде зіпхнути плоти з мілини. Але річка нанесла на колоди стільки піску й намулу, що з них утворився острів, який більшав з року в рік. Навіть тепер, коли хтось пробує викопати тут глибоку яму, знаходить у землі потрухлу деревину…

— А по тому сталася тут драматична поразка Барабашевої зграї, — закінчив я Ганчину розповідь про острів. — Уявляю собі ту мить, коли військо й міліція на човнах оточили острів, на якому ночували бандити. Кажуть, що тільки в останню мить вони завважили небезпеку й кинулися боронитись. Та було вже пізно. Військо вдерлося на острів, нараз спалахнула стрілянина, однак Барабаш не думав здаватись. Адже він добре знав, що його чекає за всі його злочини. Це знала й більшість бандитів, руки яких були в людській крові. Тож і боронились вони так, що міліція схопила живцем тільки Плюту та ще одного бандита.

— А згодом Плюта теж загинув на цьому острові.

— Невже? Значить, його убито тут? — пробурмотів я. Ганка знітилася.

— Ні, ні, я не знаю, де його вбито. Благаю вас, кінчаймо цю розмову. Вже темно, бакени не засвічені, й пароплави можуть попасти на мілину.

Біля берега стояв Кондрасів човен. Ганка поклала в нього запасного ліхтаря, й ми попливли вздовж річки.

Уже зовсім поночіло, коли Ганка відвезла мене туди, де я залишив «сама». Допіру тепер я наважився спитати в неї найважливіше:

— Чого вашого батька викликано до міліції? В якійсь серйозній справі?

— Не знаю, — прошепотіла дівчина.

Мовчки дивилися ми на пасажирський пароплав, що минав острів. У темряві весело світилися вікна кают, до нас долинала танцювальна музика, — пасажири, видно, розважалися.

— Гаразд, я розповім вам усе, тільки благаю — нікому цього не переказуйте. Мені неймовірно важко з тією таємницею, хочеться комусь звіритися, спитати ради, бо сама не знаю, що робити. Обіцяйте не розказувати жодній людині про те, що почуєте від мене.

— Обіцяю, — урочисто промовив я.

— Плюта ночував у нас. Мої батьки були останні, хто бачив його перед смертю.

— О, це я знаю. Про це балакають люди в містечку.

— Так. Тільки ніхто не знає всіх обставин. Я довідалася про це з батькової розповіді, бо сталося все восени, коли я вже виїхала до Варшави.

— Ваш батько був у Барабашевій банді?

— Ні. Але він знав Барабаша й багатьох його людей. Адже ми жили над річкою, далеко від містечка, можна сказати — на безлюдді. Барабашеві хлопці жили в лісі, ховалися в колишніх бункерах або на острові. А до нас приходили по молоко і, звісно, забирали його задарма, просто грабували. Кілька разів мій батько перевозив бандитів човном на той берег. Якби він відмовився, його б убили, а я тоді була ще мала…

— Розумію.

— По тому Барабашеву банду знищили, і всі полегшено відітхнули. Збігли роки, і ось одного осіннього вечора в нашій хаті з'явився Нікодем Плюта, звільнений з в'язниці. Він схотів у нас ночувати, казав, що має в цих краях якесь діло. Плюта лишився на ніч. Наступного ранку він пішов од нас і не приходив цілий день. Повернувся аж увечері і попросив у батька ключа від будки на острові. Батько спершу вагався, чи має право віддавати ключа, адже в будці лежали ліхтарі й запасні бакени, та Плюта витяг пістолет. Під такою загрозою батько змушений був дати йому ключа, і Плюта знову пішов з нашого дому. Пізно ввечері, засвітивши ліхтарі на бакенах, батько надумав заглянути в будку, його цікавило, навіщо Плюті знадобився ключ. Двері в будці були відхилені. Батько зайшов усередину, засвітив ліхтаря… і побачив Плюту, що лежав долі з розбитою головою. Він був мертвий. Страшенно вражений, батько прибіг додому порадитися з матір'ю, що робити далі. Він боявся, що підозра впаде на нього, адже Плюту забито в його будці. Мати нарадила повідомити про все міліцію, але спершу хотіла сама впевнитися, чи справді таке сталося, бо батька це так приголомшило, що з його розповіді можна було небагато збагнути. Вони попливли разом на острів, пішли до будки, відчинили двері і…

— І?.. — підхопив я.

— Не побачили вбитого Плюти. В будці не було ані його тіла, ані слідів крові, нічого, що свідчило б про злочин. А ключ, який батько дав Плюті, стирчав у замку на дверях. Батько божився, що розповів матері чистісіньку правду, і мати повірила, хоча та розповідь здавалася жахливим сном. Звісно, до міліції вони вже не пішли. Батько боявся, що його розповідь сприймуть як хворобливе марення… Тож він вирішив дати спокій цій справі й учинив, на мій погляд, не гаразд.

— Авжеж. Це було нерозважливо.

— Минуло вже кілька тижнів. Плютиного тіла ніхто не знайшов, і нарешті батькові почало здаватися, що вся ця історія — справді жахливий сон. Аж ось за кілька місяців, саме тоді, як сюди приїхали ви, батько дістав листа. Дивного листа. Літери в ньому були повирізувані з газети…

— З газети? — здивовано повторив я, згадавши, що анонімний лист, який повідомляв міліцію про ночівлю Барабашевої банди на острові, теж складався з газетних літер. Такий самий був і лист до професора антропології.

— Так. Літери були повирізувані з газети. З них складалися слова: ЗАЛИШ БУДКУ НА ОСТРОВІ ВІДЧИНЕНОЮ.

— І батько послухався?

— Він поводився так, наче не діставав ніякого листа, хоч ви, певне, уявляєте, як він налякався і збентежився. Перед ним знову постав спогад про Плютин труп у будці. Труп, який раптом щез.

— І потім був знайдений у бункері в лісі.

— Еге ж. Але тоді ми про бункер ще не знали. Це здавалося нам незбагненним. А ви саме поставили на острові намет, і в мене виникла підозра, що це ви написали листа до мого батька. Тому я так поводилася, вимагаючи, щоб ви забиралися геть.

— Чи ви й досі не догадалися, хто автор листа?

— Знаю тільки, що це, мабуть, та сама людина, яка вбила Плюту.

— Плюта взяв ключ у вашого батька, — вголос міркував я. — Тож він домовився з кимось зустрітися в будці на острові. І той, з ким він домовився, вбив його. Ця ж людина потім надіслала вашому батькові листа, склавши його з газетних літер, а ще раніше, кільканадцять років тому, ця ж людина в такий самий спосіб виказала місце ночівлі Барабашевої зграї.

— В такий самий спосіб? Я нічого про це не знаю.

— Ніхто про це не знав, крім міліції.

— Як ви гадаєте, чи готувався тут новий злочин? І чи він стався?

— Не знаю. Може, в якомусь бункері ми знову знайдемо труп. І я навіть знаю, хто це буде.

— Хто? — вигукнула дівчина, пойнята жахом.

— Отой другий з Барабашевої зграї. Той, хто разом із Плютою був спершу приречений до страти, а, відсидівши п'ятнадцять років, так само, як Плюта, був звільнений з в'язниці. Але звільнений він допіру в травні…

— Боже милостивий…

— Чи пригадуєте ви розмову, яку ми підслухали, сидячи на горищі в лісовій шопі? Чоловіки, що йшли повз шопу, говорили саме про звільнення з в'язниці двох Бара-башевих людей. Вони згадували ще «старого», який спершу вважав, що «той гість» із планом — тобто я — і є Ба-рабашева людина. А хто ж цей «старий»?

— У нас тут багато старих людей.

— О, то не конче мусить бути стара людина. Часто кажуть «старий» на свого начальника, на шефа. Певне одне: хтось із місцевих людей знав, що двох Барабашевих бандитів випущено з в язниці.

— Брр… — Ганка здригнулася зі страху. — Як це все жахливо й похмуро!

Мимохіть ми озирнулися на замкнені двері дерев'яної будки, в якій стався злочин.

Була вже ніч. Зірвався легкий вітерець, захмарене небо почало вияснюватися, де-не-де заблимали зірки. Всупереч моєму прогнозові, погода кращала.

— Час вертати додому, — сказав я й потиснув Ганчину руку.

Дівчина стрибнула в човен, а я подався в мороці, що оповив Острів злочинців, до «сама», який терпляче чекав на мене серед кущів верболозу.


РОЗДІЛ П ЯТНАДЦЯТИЙ | Острів злочинців | РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ