home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Що сталося в хаті рибалки Скалбани.Ми знаходимо автора анонімних листів.Арешт рибалки.Хто вбив Плюту?За крок від смерті.Трагічна втеча.Гонитва за злочинцями.Клопіт із Залічкою.Злодії віддають здобич. — У підземеллі.Похмурий кінець Барабашевоі історії.

Офіцер міліції з великою недовірою сів до «сама», а коли я виїхав на воду, він мало не вискочив з машини Заспокоївся тільки, як переконався, що мій ридван не поринає глибоко і мотор у нього не замовкає.

— Ух, — одітхнув він, витираючи піт з чола. — Якщо ви мені тепер скажете, ніби ваша машина може й пірнати, я ладен із заплющеними очима спуститися на дно Вісли.

— Шкода, але цього вона не вміє.

— Чи це ви зробили оцю химеру?

— Ні, мій дядько. Його звали Громилло. Здібний був чоловік, невизнаний винахідник.

— А як вашу машину зареєстровано? Як човен чи автомобіль?

— Як автомобіль.

— Тоді ви плаваєте на воді без дозволу.

— Отак? — здивувався я. — То негайно вертаймо на берег.

— Ні, ні, — вхопив мене за руку офіцер. — Я пожартував. Хоч мушу застерегти, що річкова міліція може мати до вас претензію.

Отак жартуючи, ми перепливали Віслу. Це була дуже приємна подорож: небо вияснилось, яскраво світило пополудневе сонце. На річці, забарвленій у колір неба, тут і там золотіли піщані острівці — вода швидко спадала після недавньої поводі.

Нарешті ми опинилися на тому березі.

Залишивши «сама» в кущах верболозу, я повів офіцера міліції до села, що лежало одразу ж за високою греблею. Нас зустріло люте валування пса на подвір'ї. Ми постукали в двері, але ніхто не відповів. Тоді офіцер натис на клямку. Скалбанина хата була не замкнена. Ми зайшли спершу до темних сіней, звідки ще одні двері вели до кімнати.

Одразу ж нам упав у вічі страшенний розгардіяш. Усе в хаті було поперекидано, наче тут точилася бійка. З роздертої перини повилітало пір я, з розчиненої шафи повипа…

...

ФРАГМЕНТ ТЕКСТУ ВТРАЧЕНО

...

ще стоїть курява. Вони проїхали якусь хвилину тому.

Я мерщій рушив з місця.

— Зи не доженете їх, — переможно сичала Залічка за моїми плечима. — У них чудова машина, а у вас старий мотлох…

Ми виїхали на дорогу. Стрілка спідометра почала посуватися праворуч.

Офіцер міліції картав Залічку:

— Ви водитеся з бандитами. Це обурливо. Науковця у товаристві бандитів схоплено на гарячому, під час крадіжки витворів мистецтва!

— Бандити? Крадіжка? — обурилася Залічка. — Адже це ви бандити. То вам не пощастило. Пан Кароль виявився спритніший. Він чудовий детектив, я ніколи не сумнівалася в цьому.

Офіцер на мить аж оторопів.

— Детектив? Бандит, злодій, а не детектив. А чи ви знаєте, хто я?

З цими словами він подав дівчині посвідчення офіцера Головного управління народної міліції.

Залічка майже не глянула на посвідчення. — Воно напевне фальшиве, — сказала вона.

— Що? Що таке? — офіцер тремтів зі злості.

Далі я не зважав на їхню розмову, бо дорога робила гострі закрути.

Ми проминули містечко. Допіру на цехоцінському шосе, коли дорога вирівнялась, я побачив нарешті Гертелевий лімузин. Я натис на газ, і чортеня захитало головою, нагадуючи мені про обережність.

Позад мене Залічка розповідала офіцерові:

— Тільки сьогодні пан Кароль признався мені, що він детектив. Я зустріла його в лісі, коли гуляла там по обіді. Він був у товаристві якогось пана й Терези. Я приєдналася до них, хоча вони казали, що я можу наразитися на небезпеку, бо саме настав час рішучої боротьби з бандитами, які полюють на сховані витвори мистецтва. Йшлося про пана Томаша. Але я не боялася небезпеки. Тоді вони погодилися, щоб я їм допомогла, і пан Кароль нарешті зізнався, що він детектив. Ми пішли до бункерів, пан Кароль відкрив вхід і потім почав виносити з підземелля речі з колекцій дідича Дудіна.

— А що сталося з Терезою? — спитав я Залічку, не повертаючи голови. — Ви ж казали, що з вами була Тереза.

— Мабуть, лишилася в підземеллі, — почув я у відповідь.

Стрілка спідометра показувала сто сорок кілометрів, та мені здавалося, що відстань між «самом» і чорним лімузином ні на крихту не зменшилася.

— Звернули! Звернули на шосе до Торуня! — крикнув офіцер.

Я так натис на гальма, що вони аж задзижчали. Ми теж виїхали на торунське шосе, яке спершу йшло лісом, а тоді наблизилося до Вісли.

Швидкість «сама» знову збільшувалася. Сто п'ятдесят, сто шістдесят кілометрів… Ми наздоганяли чорний лімузин. Потім відстань між нами ще зменшилася, бо Гертель мусив загальмувати, об'їжджаючи кілька підвід.

Тепер ми мчали із швидкістю сто вісімдесят кілометрів на годину. Мій «сам» виявився чудовою машиною.

Ми догнали Гертеля під Торунем. Коли я спробував його випередити, він з'їхав на лівій бік шосе, намагаючись зіпхнути мене в кювет. Та я вчасно загальмував і вже тримався позаду. Невдовзі перед зачиненим залізничним шлагбаумом Гертель мусив спинитись.

Офіцер міліції зіскочив із «сама» і підбіг до чорного лімузина.

— Виходьте! Негайно виходьте! — крикнув він. Перший вибрався з машини Кароль, а тоді Гертель.

— Адже не сталося нічого лихого, — виправдувався Гертель. — Ми нікого не скривдили.

— Ви звинувачуєтеся в тому, що намагалися викрасти твори мистецтва, власність польської держави.

Гертель знизав плечима.

— Вони нікому не належали, бо ніхто не знав, де їх сховано. Ми знайшли це місце, тож Дунінові колекції належать нам. Те, що ми зробили, не можна назвати крадіжкою. Суд нас виправдає.

— Буде видно, — сказав офіцер. — Ви ще відповідатимете за дворазовий напад на Скалбану.

Гертель знизав плечима.

— Прошу пана, — сказав він, — до Скалбани ми поставилися, можна сказати, занадто лагідно. На нього чекає мотузка за вбивство Плюти. Він намагався затягти до будки на острові й мене. Тільки я не Плюта…

— З'явитесь до Повітової комендатури народної міліції дати зізнання, — наказав офіцер. — А тепер перенесіть до нашої машини речі, викрадені з підземелля.

Грабіжники зрозуміли, що програли. Опиратися не було ніякого сенсу, і вони слухняно взялися переносити до «сама» викрадену давню зброю: турецькі ятагани, оздоблені коралями, кілька кинджалів з держаками, прикрашеними коштовним камінням, сагайдак, східний щит і визолочене забрало, поцятковане бірюзою. Крім зброї, вони встигли забрати з підземелля старовинний срібний сервіз, чотири великі визолочені дзбани й визолочену миску.

— А чи багато речей лишилося в підземеллі? — спитав офіцер.

Ми помітили, як Гертель і Кароль крадькома перезирнулися.

— Не обманюйтеся, панове, — застеріг їх офіцер. — Ми знайдемо і дівчину, яка була з вами в підземеллі.

Залічка увесь час здивовано спостерігала, як уявний детектив покірно віддавав украдені речі.

— То ви не детективи? — обурено спитала вона.

На відповідь Гертель тільки знизав плечима. А пан Кароль глузливо посміхнувся.

— Ви мене обдурили! — крикнула Залічка, звертаючись до пана Кароля. — Ви не ловили риби, ви не детектив!

— Ні, люба і наївна панночко, — посміхаючись, ввічливо відказав пан Кароль. — Я ніколи не запевняв вас, що я детектив. То ви самі надумали.

Залічка була така обурена, що показала йому язика, наче ображена дитина. А тоді з великою гідністю сіла до моєї машини.

— Дякуємо за допомогу, — полинув їй навздогін глузливий вигук пана Кароля.

Офіцер міліції перевірив документи обох злочинців і занотував відомості про них.

— З'явіться до Повітової комендатури, — повторив він під кінець. — Якщо цього не зробите, я заарештую вас.

— Єсть, пане комісаре. З'явимося, — пообіцяв Гертель. — Я сидів п'ятнадцять років і не збираюся знову чалапати до в'язниці.

— А тепер назад до лісу, до бункерів, — сказав мені офіцер.

Ми поїхали. Біля входу, схованого в кущах ожини, ми побачили Терезу. Гертель і пан Кароль втекли тоді, коли Тереза ще була в підземеллі. Навантажена старовинною зброєю, вона вийшла нагору й переконалася, що її приятелі десь зникли. Перелякана дівчина чекала тут на них, та замість приятелів побачила ворогів — мене й офіцера міліції.

Зі злості Тереза аж заплакала і цим довела, що вона тільки дурне дівча, яке вплуталося в темне діло. Так само подумав про неї, мабуть, і офіцер міліції, бо відвів мене вбік і прошепотів:

— Одвезіть її, будь ласка, додому. Певно, ми її не притягатимемо до відповідальності. Вона вже дістала науку на все життя.

Офіцер зайнявся скарбами, знайденими в підземеллі, а я повіз Терезу до Цехоцінка. Коли я повернувся, велика міліцейська машина саме прямувала до Повітової комендатури народної міліції.

На мить я спустився вниз, цікавий глянути, яка на вигляд криївка із скарбами, котру я так довго шукав. Виявилося, що це — підземний бункер, схожий на той, де ми знайшли ув'язненого Скалбану. Тільки в ньому була ще одна невеличка комора, куди Скалбана поскладав колекції, які переніс з іншої криївки, але про це я довідався згодом. Невеличка комора в підземеллі мала залізні двері. Скалбана замкнув їх на грубий засув. Ключа від цього засува й шукали в Скалбаниній хаті Кароль і Гертель. А щоб

Скалбана не заважав, вони прив'язали його до стільця. Ці подробиці з'ясувалися пізніше, під час слідства.

А незабаром я пережив ще одну дуже неприємну подію.

Надійшла звістка, що зі десять кілометрів униз річкою на піщаному березі знайдено труп рибалки. Офіцер міліції повіз мене туди переконатися, що це справді Скалбана.

Поховано Скалбану на Острові злочинців на невеличкій галявині неподалік од спільної могили Барабаша і його людей. Того самого Барабаша, якого Скалбана зрадив і прирік до смерті, аби самому заволодіти колекціями дідича Дуніна. В цій історії було щось похмуре і водночас символічне.


РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ | Острів злочинців | ЕПІЛОГ