home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


ЕПІЛОГ

За тиждень я вибрався з Ганкою на Острів злочинців. Був гарний літній вечір — ми поволі йшли стежкою через галявину.

— А знаєте, — сказав я дівчині, — спершу я таки правильно взявся шукати скарби дідича Дуніна і навіть був близький до мети, та далі усе сплуталось… Я міркував так: якщо Дунін скористався допомогою свого лісничого, Габрищака, то колекції сховано десь у лісі. І тому не брав до уваги колишніх бункерів. Хіба можна було припустити, що за часів, коли в бункерах сиділи німецькі солдати, хтось наважився ховати там свої коштовності? Я припускав, що дідич Дунін разом з лісничим сховали скарби в лісовій шопі.

— В тій, де ми ночували?

— Еге ж, у лівому кутку шопи викопано глибоку яму, в неї опустили величезну скриню з коштовностями. Потім лісничий Габрищак виказав схованку Барабашеві, хоч, як відомо, цим себе не врятував. Отже, всі члени банди — і Плюта, і Гертель, і Скалбана — добре знали схованку в лісовій шопі.

— Хіба Скалбана теж був у Барабашевій зграї?

— Звісно. Але виконував там особливу роль. Він був у них за розвідника. На грабунки не ходив, жив собі у власному будинку і поводився так, ніби не мав нічого спільного із Барабашевою бандою. Скалбана стежив за міліцією, доносив про її дії в цій місцевості. Та, прочувши про сховані колекції, почав міркувати, як би позбутися своїх спільників і заволодіти багатством, яке здавалося йому величезним. Тоді він склав з друкованих літер анонімного листа й попередив міліцію про ночівлю банди на острові. Що сталося по тому, ми знаємо. Барабаш загинув разом з іншими. Лишилися живими тільки двоє: Плюта й Гертель, але їх теж присудили до смертної кари. Згодом вирок замінено на довічне ув'язнення, а через п'ятнадцять років злочинців випущено з в'язниці. Але про це ніхто в містечку не знав, аж до того дня, коли Плюта прийшов до вашого батька.

— Одного я не розумію, — перепинила мене Танка. — Іого Скалбана не знищив тижневиків, з яких повирізував літери для своїх анонімних листів до міліції й до мого батька?

— Бо ви не знаєте психіки таких людей. Скалбана, либонь, ніколи в житті не купував газет, книжок, а після школи, мабуть, ніколи нічого не читав. Ставлення такої людини до друкованого слова дуже своєрідне, зовсім інше, ніж ваше чи моє. Скалбана мав у своїй хаті кілька давніх, передвоєнних ілюстрованих тижневиків. Вони теж здавалися йому дуже цінними, саме через те, що були давніми, та ще й ілюстрованими. Колись він від когось чув, що почерк може зрадити автора. Тож і повирізував друковані літери, а тижневики йому було шкода викидати. Зрештою, він ніколи, мабуть, не припускав, що це його колись викаже.

Так само ставився Скалбана і до колекцій дідича Дуніна — після розгрому Барабашевої зграї вони стали його власністю. Спершу він, очевидно, боявся продати бодай одну річ, гадаючи, що хтось може розплутати цю історію. Він чекав, доки люди все забудуть. Та в містечку й досі живе пам'ять про дідичеві колекції, вона стала легендою і приваблювала всіх, навіть пані Пілярчикову. Це дуже утрудняло продаж коштовностей. Своєю поведінкою Скалбана скидався на пса з приказки, що лежить на сіні, сам його не їсть і іншим не дає. Може, якісь речі Скалбана й возив на продаж до Торуня чи Влоцлавка, та йому, мабуть, не поталанило, він не знайшов людей, яких цікавили старожитності. Адже ці речі для знавців. Йому давали копійки, а Скалбана не хотів задурно продавати колекції, вважаючи їх надзвичайно цінними, бо за такі мав їх Дунін. Злодій чекав слушної нагоди. І от до містечка приїхав професор антропології. Скалбана надіслав йому листа. Однак події склалися йому не на користь: у зв'язку з листом до містечка приїхав працівник музею і так невправно взявся до діла, що наполохав Скалбану. Отоді цю справу й доручили мені.

— А ще раніше до містечка прибув Нікодем Плюта, якого саме випустили з в'язниці, — додала Ганна.

— Еге ж. Плюта спинився у вашого батька й почав скрізь нишпорити. Зазирнув до лісової шопи й переконався, що Дунінові скарби лежать на місці. Він довідався також, що Скалбана й досі живе тут, на річці. Можливо, Плюта ще у в'язниці, де мав багато часу все продумати, дійшов висновку, що зрадив їх Скалбана. Адже Скалбана знав про ночівлю банди на острові, а після знищення банди єдиний, хто лишився на волі, був Скалбана, тож він — зрадник. Плюта вирішив розправитися з рибалкою. Він умовився з ним зустрітися в будці на острові. Те, що Плюта призначив зустріч саме там, має велике значення. Він хотів помститися Скалбані в тому місці, де його, Плюту, разом з усією Барабашевою зграєю спіткала поразка. Та він не передбачав, що Скалбана догадався про його намір. І сталося, що не він Скалбану, а Скалбана вбив його під час зустрічі на острові.

— Брр, не треба розповідати далі. Мені іде мороз поза шкірою, коли я пригадую подробиці тієї історії, — мовила Ганка.

Так, не дуже приємно говорити про злочин на острові, де колись сталися ці жахливі події, та ще ввечері, поблизу могили бандитів і ще свіжої Скалбаниної могили. Справді, для цієї розмови місце вибрано невдало. Я замовк. Замислившись, ми поминули й другу галявину.

Коли ми були за кілька кроків від дерев'яної будки, раптом у верболозі над берегом Вісли щось зашелестіло, і ми побачили Вільгельма Телля та його товаришів. Угледівши нас, вони явно збентежилися.

— О, здається, тепер я вже зрозуміла, хто робив те гидке діло, — сердито сказала Ганка.

— Про що мова? — здивувався я.

Телль зашарівся, Соколине Око й Чорниця теж.

— Як вам не соромно? — з докором кинула Ганка. Телль підняв два пальці.

— Слово честі, це ніколи не повториться. Це ж був тільки жарт, звичайний жарт.

— Нічого не розумію, — сказав я.

— Ми не мали ніякого лихого наміру, — почав пояснювати Телль. — Колись ми прийшли на цей острів гуляти. Та з будки вийшов чоловік і сердито наказав нам забиратися геть.

— Це було тоді, як батько одержав листа від Скалбани, — пояснила Ганка. — Батько боявся, що тут знову станеться злочин і що цим хлоп'ятам залишатися на острові небезпечно.

— Він накричав на нас і вигнав з острова. Тоді ми зозла ввечері сховалися в кущах і, коли він, засвічуючи ліхтарі на річкових бакенах, пропливав повз острів, взялися гукати: «Ба-ра-баш!» Хотіли його налякати. Це було по-дурному, ми визнаємо, але тоді нам здавалося, що це влучний і кумедний жарт.

Ага, тепер зрозуміло, чому тоді, як я ночував на острові, не чулося вигуків «Барабаш», — пробурмотів я.

Ми пішли на острів знову пожартувати, але побачили ваш намет і, звичайно, відмовилися від цього, — сказав Чорниця.

— А зараз? — спитав я.

Хлопці похнюпилися й мовчали. Видно, й сьогодні вони вибралися сюди заради цього.

— Батько пані Ганки таки недурно нагнав вас із острова, — сказав я. — Передчуття його не зрадило. Тут мав статися жахливий злочин. Скалбана домовився з Гертелем про зустріч, замисливши його вбити на острові. Та він не передбачив, що Гертель приїде на зустріч не сам. І тоді ситуація змінилася. Вони, тобто Гертель і Кароль, примусили його залишити острів. Повели його в глиб лісу, туди, де був хід до колишнього бункера. Гертель знав це місце дуже добре, бо не раз ночував з Барабашевою бандою у підземеллі біля малинника. В бункері вони зв'язали Скал-бану й настрахали його, що, як не викаже схованки з колекціями дідича Дуніна, то так і сидітиме тут зв'язаний і голодний. Ми звільнили Скалбану і зіпсували плани Гертеле-ві й Каролю. Звісно, тепер не важко догадатися, чому Скалбана крився від нас і не сказав, хто його зв'язав і залишив у підземеллі. Він мусив би тоді зізнатися, що знає, де сховано колекції.

— Але звідки Скалбана довідався про приїзд Гертеля? І як він домовився з ним зустрітися на острові?

— Мабуть, Плюта розповів Скалбані, що хтось іще, крім нього, незабаром вийде з в'язниці. Тож, убивши Плюту, Скалбана поспішив перенести Дунінові скарби з давньої схованки в лісовій шопі до підземелля. Йому здалося, що вже нема чого боятися приїзду Гертеля. І помилився. Гертель виявився куди спритніший, ніж гадав Скалбана. Вийшовши з в'язниці, він познайомився з паном Каролем, поштовим працівником, який, поза своєю скромною роботою на пошті, очевидно, брав участь у всяких махінаціях. Міліція вивчає його минуле й, мабуть, викриє різні темні справи. Отже, цей пан Кароль, власник гарного чорного лімузина — бо лімузин належав йому, — зацікавився Гертелем, довідавшись, що той знає схованку з коштовними колекціями. Обидва уклали згоду — так це можна, очевидно, назвати — і приїхали машиною сюди, до лісу, щоб забрати колекції. Це, певне, тоді я бачив їхню машину, що кружляла вночі лісовими стежками. Звісно, колекцій у давній схованці вони не знайшли. Гертеля охопили лють і розпач. Хто це міг зробити? І коли?.. Спершу Гертель, мабуть, вирішив, що тут побував Плюта, який раніше вийшов з в'язниці. Але він знав про властиву Плюті бандитську солідарність. Перебуваючи у в'язниці, вони зустрічалися кілька разів й поклялися один одному, що, як вийдуть на волю, здобич поділять порівну. Тож якби Плюта спорожнив схованку, то мусив дати Гертелеві звістку, куди подівся і де його шукати. Гертель і Кароль лишилися в цих краях, чекаючи звісток від Плюти. А щоб ніхто з містечка не впізнав у Гертелі колишнього бандита, вони вирішили, що він житиме в Цехоцінку й щовечора приїжджатиме до умовленого місця для зустрічі з Каролем. А той удаватиме з себе туриста й житиме біля табору антропологів. Так воно й було.

Незабаром Гертель довідався, що з колишньої Барабашевої зграї уникнув кари і ввесь час перебував на волі тільки один чоловік. То був Скалбана. Гертель розумів, що Скалбана, як і всі інші члени банди, знав місце, де сховано колекції дідича Дуніна. Він догадався, що то не Плюта, а Скалбана спорожнив схованку в лісовій шопі. Гертель наказав пану Каролю стежити за Скалбаною, а сам домовився з ним про зустріч. Скалбана призначив місцем зустрічі Острів злочинців й надіслав батькові пані Ганки листа з наказом залишити відчиненою будку на острові, збираючись вчинити там ще одне вбивство. Але, як ми знаємо, на побачення Гертель прийшов з паном Каролем. Вони ув'язнили Скалбану в підземеллі першого бункера, про другий Гертель нічого не знав, знав тільки Скалбана, який їх споруджував. Ми визволили Скалбану з підземелля, та незабаром сталася та історія з відтвореною головою. Кароль добув у пана Опалка одну фотокартку цієї голови, і Гертель упізнав Плюту.

Тепер вони надумали рішуче взятися за Скалбану. Тим часом настала ніч, гарцери переслідували браконьєрів, і один з них наче крізь землю запався. Кароль, як ми знаємо, теж брав участь у гонитві, і помітив, як блискавично зник браконьєр. І мені, й офіцерові міліції, і Каролю, і Гертелеві водночас спало на думку, що, мабуть, у тому місці, де щез браконьєр, є вхід до підземного бункера. Тільки Кароль і Гертель нас випередили. Гертель, певне, краще за нас орієнтувався в цьому лісі, швидше знайшов вхід до цього бункера, та коли вони спустилися в підземелля, виявилося, що двері до комірчини, суміжної з головною коморою бункера, замкнено. Тоді вони поїхали до Скалбани човном, котрого дістала їм Тереза. Рибалка був удома, вони заскочили його зненацька. Знову зв'язали, а що він не схотів віддати їм ключа від замка, заходилися гарячково шукати його самі. Нарешті, вони знайшли ключа й помчали до схованки з колекціями. Так розповіли в міліції Гертель і Кароль. Що було далі, ви знаєте…

— А двох браконьєрів заарештовано, — переможно виголосив Вільгельм Телль. — Міліція знайшла власника човна і по нитці розплутала ввесь клубок. Браконьєрами виявилися двоє парубків із сусіднього села за річкою.

— Так, — кивнув я головою. — Кажуть, що то Скалба-на намовив їх до браконьєрства. Та й у самого Скалбани на горищі знайдено цілу купу вичинених звіриних шкурок. Це був розбійник, страшний розбійник. Він так уподобав розбійницький промисел, що, хоч Барабашевої банди вже не було, він і далі добирав способу займатися бандитським ремеслом. Коли вже не серед людей, то в лісі серед звірини.

— У-у-у-у! — загуло на річці.

Я здригнувся. Річкою плив білий пасажирський пароплав. Глибокий голос сирени нагадав мені мить, коли ми із Скалбаною пливли на «самі» через Віслу. Чого він скочив у річку? Чи гадав, що пощастить утекти, а тоді дістатися до давнього бункера в лісі й забрати в Гертеля ключа від схованки із колекціями? А може, просто тікав, рятуючись від кари за вбивство Плюти?

— Ходімо, — звернувся я до Ганки й хлопців.

Від згадки про страшну смерть Скалбани мене пройняло жахом. Не хотілося довго залишатися на острові, де сталося стільки лихого. Я подумав, що найкраще скласти намет і повернутися додому. Тут усе нагадувало ту похмуру історію.

Зрештою мені не було тут чого робити. Колекції дідича Дудіна напевне незабаром відправлять до музею. І ніхто з екскурсантів, оглядаючи їх, не догадається про обставини, за яких вони були знайдені.

Ми перепливли «самом» рукав Вісли. На березі я попрощався з Ганкою, яка колись завдала мені стільки клопоту і з якою ми тепер заприятелювали. Тоді попрощався з гарцерами, моїми хоробрими друзями. Мабуть, небагато є таких хоробрих хлопців, як вони. Це ж завдяки їм спійманої браконьєрів, котрі винищували звірину в лісі.

— Ви мали слушність, коли казали нам, — мовив мені на прощання Вільгельм Телль, — що пригоду можна здибати скрізь, тільки треба мати розплющені очі й не лінуватись.

— А Бурштинову кімнату теж хто-небудь колись знайде, правда? — спитав Соколине Око.

— Авжеж, — переконано відповів я.

На роздоріжжі, де стояв похилий хрест, я побачив край дороги маленькі блакитні квіти. Вони були непомітні, не пахли, але мали гарний колір. Я нарвав їх і склав у букетик. Повернувшись до табору антропологів, я вручив квіти Залічці.

— А ви таки романтик! — вигукнула вона, і обличчя їй засяяло. — Ви таки справді романтик!

Залічка (польськ.) — аванс, завдаток.

Переклад М. Рильського.


РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ | Острів злочинців |