home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

На розкопках у Залічки.Чому пан Опалко повинен мовчати?Чи пан Корольдетектив?Знайдений череп.Чи почнеться слідство?Бункери серед лісу.Знову та гнівна дівчина.Кістяк у бункері.Хто стежить за мною?Пастка.А що далі робити з дівчиною?

Антропологічна експедиція почала розкопки в двох місцях: у парку над ставом, де весною цього року, як прокладали каналізаційні труби до сільськогосподарської школи, знайшли давні людські кістяки, і над річкою біля мосту. Тут два роки тому житель містечка, який зводив собі дім, хотів накопати піску для будівлі і теж напав на людські кістки. Отож антропологічна експедиція приїхала провести розкопки в обох місцях і встановити, чи це не давні кладовища, які становлять великий інтерес для науки.

Про все це розповіла мені магістр Аліна Заборовська — ота висока, середнього віку, білява жінка, — коли, спокійно переночувавши на Острові злочинців, я знову переставив свій намет ближче до табору експедиції.

Залічка дуже зраділа з цього:

— Усі збиткувалися наді мною, що я начебто сполохала вас. А ви повернулись.

— І залишуся тут тепер довше, — запевняв я. — Адже я мушу виконати обіцянку й покатати вас на своїй потворній машині. Та врешті я зостануся тут не тільки тому, просто мені набридла самотність.

Залічка поважно кивнула на знак того, що добре мене зрозуміла. А що в розмові з магістром Заборовською я висловив цікавість до розкопок, то Залічка запросила мене на берег. Хоч дівчина була страшенно худа і через свої кумедні кіски аж ніяк не мала поважного вигляду, виявилося, що вона — студентка четвертого курсу антропологічного факультету і, здається, дуже здібна.

Залічці доручили провадити розкопки біля річки, а на допомогу їй приставили двох молодих студентів — з числа тих молодиків, що витурили мене з півострова. Інші члени наукової експедиції на чолі з пані магістром провадили розкопки в парку біля палацу дідича Дуніна.

Аби виявити Залічці свою симпатію, я одразу ж після сніданку пішов подивитися на її роботу.

Піщана дорога від лісу до містечка перестрибує вузеньку вертку річечку. Тут же, на лівому її боці, є невеликий пагорб, на якому височать старезні дуби, а далі за пагорбом розляглися лани, серед яких він здається зеленим острівцем. На пагорбі лежить кілька великих кам яних брил. Колись їх було тут більше, та жителі містечка використовували їх для своїх будівель.

Антропологічна експедиція найняла кількох робітників копати землю, трьох із них записали до Залічки. Крім того, працювати на розкопках прийшли два загони гар-церів з лісового табору. Серед них я не помітив жодного знайомого лучника, певно, вони мали якесь інше завдання.

Пагорб перетяли досить глибоким і широким ровом, але жодного кістяка не знайшли. Було тільки встановлено, що посередині пагорба стояла старовинна будова, яка потім згоріла.

— Старі мешканці містечка розповідають, — пояснила мені Залічка, — що піщана дорога — це колишній тракт до давнього броду через Віслу. А над річкою примостилася стара, дуже стара — їй було років триста — корчма, яка згоріла півстоліття тому. Важко пояснити, чому саме тут знайдено людські кістки. Може, колись на цьому місці відбулася якась сутичка, кілька чоловік загинуло і їх закопали недалеко від корчми.

— А де саме знайдено кістки? — спитав я.

— По той бік пагорба. Сьогодні ми починаємо там копати, але спершу я хотіла обстежити пагорб.

Я сів під старим дубом. Хоч учора після полудня й аж до ранку йшов дощ, день почався гарний, теплий. Правда, від дощу в повітрі ще лишився легкий туман, сонце було розпливчасте, тьмяне.

З містечка прийшов огрядний, низенький, вже не молодий добродій в окулярах, він тримав у руках грубий блокнот для ескізів.

— Це магістр Генрік Опалко, — відрекомендувала його Залічка. — Працівник нашого Інституту антропології, пластик, видатний знавець анатомії людини. Спеціалізується у відтворенні зовнішності людини за її черепом і пише на цю тему наукову працю.

Я привітався з паном Опалком дуже люб'язно. Він схилився й мовчки потиснув мені руку.

— Ви не дивуйтесь, якщо, замість відповісти вам на якесь питання словами, пан Опалко напише або щось намалює, — сказала Залічка. — Пан магістр розмовляє тільки з допомогою паперу. Він змушений мовчати.

Я ввічливо всміхнувся, але нічого не зрозумів. Залічка взялася мені пояснювати:

— Пан магістр Опалко вславився у нас в інституті, як невгамовний балакун. І от стався такий випадок: якось у квітні ми пішли гуртом у кіно. Пан Опалко запевняв, що в кінотеатрі «Воля» йде фільм під назвою «Білий каньон», а ми запевняли, що там іде «Історія жовтого черевичка». Спалахнула дискусія, ніхто з нас не мав напохваті газети й нікому не хотілося бігти до кіоска купувати її. Кінець кінцем ми забились на досить дивних умовах. Якщо програємо ми, то купуємо пану Опалкові букет червоних троянд, це він таке зажадав. Якщо ж програє він, то не вимовить ані слова під час нашої експедиції. Пан Опалко був настільки певен у перемозі, що погодився на цю сувору вимогу.

— Ну і програв, — закінчив я.

— Програв! — засміялася Залічка.

Пан Опалко відвів мене вбік, одкрив свій блокнот і кількома рисками намалював страшенно довгу й худющу, наче кістяк, дівчину з кумедними кісками. Обличчя цій потворі він зробив іще потворнішим, потім домалював їй мітлу й послав на Лису гору. А тоді запитливо глянув на мене.

Я кивнув головою, мовляв, знаю, про кого йдеться. Це була Залічка, Залічка у вигляді потворної відьми.

Дорогою від міста їхала бричка (кілька таких бричок завжди стояло біля зупинки міжміських автобусів у містечку), вона спинилася біля пагорба, де я стояв, розглядаючи малюнок пана Опалка. З брички зіскочив худорлявий, елегантно вбраний чорнявий молодик із вузеньким лисячим обличчям.

— Я хотів би поговорити з панами антропологами, — звернувся він до мене.

Я показав пальцем на пана Опалка.

— Ви — антрополог? — спитав його чорнявий.

Пан Опалко показав пальцем на Залічку, що нахилилася над рівчаком.

Чорнявий жахнувся:

— Чи ви, панове, німі?

Пан Опалко заперечливо похитав головою.

— То чому ж ви не розмовляєте? — спитав чорнявий. Тепер пан Опалко знизав плечима. Чорнявий аж почервонів зі злості.

— Цей пан уміє говорити, але зараз не хоче, — пояснив я. — Пробачте йому.

— А я гадав, що ви антропологи, — сказав чорнявий. Я кивнув головою.

— Цей пан, — знову показав я на Опалка, — з табору антропологів. А ця панночка…

Та Залічка вже підходила до нас, зацікавлена чоловіком, що приїхав бричкою.

— Мене звуть Кароль, Кароль В., — відрекомендувався Залічці чорнявий, гучно цілуючи її руку, вимазану землею. — Я вже розмовляв з магістром Заборовською, зустрів її у місті, і вона дозволила мені оселитися в вашому таборі над річкою. О, в мене є складаний наметець, — поспішив він додати. — Я приїхав сюди відпочивати, ловити рибу. Пані магістр обіцяла, що дозволить мені обідати у вас в таборі, і тому я так хотів би жити у вас.

Залічка обдивилася вишукане вбрання пана Кароля й, напевне, дійшла висновку, що пан Кароль не тільки елегантний, але й дуже пристойний, бо приязно всміхнулась.

— А, знаю, — нараз вигукнула вона, — ви, мабуть, той детектив, що мав до нас приїхати.

— Детектив? — здивувався пан Кароль. Залічка затулила рота долонею.

— Дуже перепрошую, це якось вихопилося в мене, — засоромлено пояснила вона. — Я забула, що про це не можна нікому казати. Але ж ви, — звернулася вона до мене, — вмієте берегти таємницю, правда?

— Звичайно, прошу пані, — відказав я. Пан Король люб'язно вклонився.

— На мене пані теж може покластися, — поважно сказав він.

Залічка знову всміхнулась. Але тепер уже лукаво.

— О, ви звичайно нікому не скажете, бо ви ж той детектив. Я одразу це збагнула. Знаю, що ви заперечуватимете, але мене не обдурите. Ну гаразд, не говоритимемо більше про це. Прошу відвезти речі до нашого табору над річкою. Там, правда, дуже тісно, але ваш малий наметець якось стане між нашими великими наметами.

— Щиро вам вдячний. — І пан Кароль знову схилився над брудною рукою Залічки.

Зненацька наче з-під землі з'явилися хлопці з загону лучників. Крім свого лука, Вільгельм Телль ніс під пахвою якусь річ, загорнену в газету.

— Це вам, — сказав він Залічці, віддаючи пакунок.

Зацікавлена дівчина розгорнула газету, і ми побачили білий людський череп.

— Боже милостивий, — зойкнув пан Кароль.

На Залічку череп не справив ніякісінького враження, їй-бо часто доводилося тримати в руках кістки.

— Де ви знайшли його, хлопці? — спитала вона.

— У лісі. В колишніх окопах, — пояснив Вільгельм Телль. — Ви казали нам, що вивчаєте людські черепи, тож ми й принесли. Може, він знадобиться вам.

Залічка знизала плечима.

— Бачу, що мені треба було б вам трохи розповісти про антропологію. Нас цікавлять тільки черепи, викопані з давніх могил, а не будь-які, знайдені в лісі. Для нас важливо, до якого часу належить череп, з якої він місцевості й таке інше. Коли-небудь я вам розповім про це докладно.

— У нас є череп забитої людини, — втрутивсь я в розмову, — і є детектив. То, мабуть, одразу розпочнеться слідство.

— Це ви кажете мені? — буркнув пан Кароль.

— Вам.

— То я відповім: по-перше, я не детектив, а по-друге, звідки ви знаєте, що це череп забитої людини?

— Прошу подивитись, на ньому добре видно. Цей чоловік дістав такого міцного удару по голові, що череп проломився.

Всі оглянули череп і погодилися зі мною.

— Ну то що ж, — знову буркнув пан Кароль. — Череп знайдено в колишніх окопах. Мабуть, це якийсь убитий солдат.

— Авжеж, авжеж, у колишньому окопі лежав і кістяк, і цей череп, — засвідчили хлопчаки.

Пан Опалко взяв із Заліччиних рук череп, загорнув його в газету, сунув під пахву й мовчки подався до табору антропологів.

— Пан Опалко напевне хоче відтворити обличчя небіжчика, — пояснила Залічка хлопцям. — Досі ми не викопали жодного черепа, тож панові Опалку трохи нудно. Тепер він займеться вашою знахідкою.

Вільгельм Телль моргнув мені, і я зрозумів, що він хоче зі мною поговорити наодинці. Я пішов з пагорбка, а хлопці подалися за мною.

— Ми шукали табір браконьєрів, — розповів мені Вільгельм Телль. — Можна сказати, що ми прочесали ліс од краю до краю. Табору браконьєрів не знайшли, але це не значить, що його там немає. Ліс перетято двома рядами окопів і бункерів ще з часів війни. Людський кістяк лежав у бункері, люди сюди не заходять, інакше вони напевне закопали б ті кістки в землю. Хто знає, може, в якомусь бункері й ховаються браконьєри.

Я на мить спинився.

— Маєте слушність, хлопці. Ви на правильній стежці. Тож не кинете шукати?

— О, ні! — вигукнув Соколине Око. Нараз він став на коліна й узявся все довкола обнюхувати своїм довгим носом. Це мало, напевне, означати, що він — мисливський пес, який натрапив на звіриний слід.

Я спитав у хлопців, де в лісі ті бункери і як туди дістатися. Вони детально описали мені дорогу й сказали, що біля того бункера, де знайдено череп, вони поставили знак — хрест із двох гілок.

Тепер хлопці звернули увагу на розкопки. Робітники знайшли в землі щось схоже на прямокутник, викладений з великого плаского каміння.

— Це старий колодязь, — вирішила Залічка.

— Який же це колодязь, коли в ньому он людські кістки! — закричав робітник, виймаючи з землі держаком лопати людську гомілкову кістку.

— Може, це скринькова могила? — замислилася Залічка. — В період поморської культури небіжчиків ховали у викладених із кам'яних брил могилах, схожих на великі скрині. Тільки тоді панував звичай спалювати людські останки, а попіл зсипати в урни…

Робітники почали обережно відгортати землю з кам'яного прямокутника і знайшли кістки таза, хребта, а далі й череп. Невеличкими лопатками вони нарешті відкопали цілий кістяк, який лежав у цьому прямокутнику не в звичайній позі, а скарлючений, дивно вигнутий, наче людину ввіпхнули сюди силою.

Розкопували довго, аж до полудня. Пан Кароль уже встиг улаштуватися в таборі антропологів — між великими наметами експедиції він втиснув свій червоний наме-тець на дві особи. В цьому ми переконалися, коли Залічка оголосила кінець робочого дня й разом із своїми помічниками пішла до табору обідати. Я теж узявся варити обід і тільки о четвертій годині дня вирушив у ліс подивитися на бункери, що їх знайшли гарцери.

«Так, я тепер на правильній путі, — міркував я, йдучи узліссям понад річкою, бо саме так радили мені йти лучники. — Коли в лісі є давні бункери, то браконьєрам найпростіше, мабуть, влаштувати собі притулок у якомусь із них. Бункери будували на кількох, ба навіть на кільканадцятеро солдатів, тож вони, напевне, просторі, можна там намостити ліжка і жити аж до зими. Браконьєри, либонь, старанно замаскували вхід до бункера, та й сам бункер за такий довгий час уже обріс кущами, отже знайти його буде не легко…»

Раптом я аж спинився від несподіваної думки:

«Якщо ці бункери збудовано ще в 1939 році, то хтозна, може, в якомусь дідич Дунін і лісничий Габрищак сховали ті коштовні скарби».

Стежка привела мене до невеличкої садиби. У цьому місці ліс підходив майже до берега річки, садиба займала шматок землі між водою й лісом. Високий паркан обгороджував подвір'я з дерев'яним будиночком і повіткою. На березі паслася корова, під плотом валялися старі річкові бакени, на стіні будинку висів рятувальний круг. «Тут живе той чоловік, що засвічує вогні на річкових бакенах, подумав я. — Той чоловік, що так розгнівався, коли почув з Острова злочинців вигук: «Ба-ра-баш!»

Подумавши, що мені корисно з ним познайомитись, я штовхнув хвіртку і зайшов на подвір'я. Мене привітав голосний гавкіт псів, замкнених у повітці. На цей гавкіт одразу вийшла з хати й стала на дверях дівчина — та, що навідалась до мене на Острові злочинців і звеліла негайно забиратися геть.

— Добридень, пані, — привітав я дівчину. Вона зміряла мене лихим поглядом.

— Чого вам треба? Чого тут вештаєтесь? — гнівно спитала вона. — Ідіть звідси, бо я спущу з ланцюга псів…

— О боже, — зітхнув я. — Ви не встигли ще довідатись, чого я сюди прийшов, а вже лякаєте мене псами. Я побачив корову, що пасеться на березі, та й зайшов спитати, чи не продасте мені трохи молока.

— Нічого ви не купите. Йдіть звідси.

— Гаразд, піду. Коли б знаття, що тут живете ви, я ніколи в світі не зважився б зайти сюди.

По цих словах я крутнувся й пішов собі, грюкнувши хвірткою.

«Чом вона так ненавидить мене?» — міркував я, йдучи лісом.

Ця зустріч, хоч і неприємна, все-таки була мені на користь. Я побачив, де живе дівчина, узнав, що є певний зв'язок між нею і тим чоловіком, який світив вогники на річкових бакенах.

«Може, це його дочка? — гадав я. — Може, вона підозрює, що то я лякаю її батька отим «Ба-ра-баш!» і через те гнівається на мене?»

Я перетнув піщану дорогу, якою колись їхав «самом», й опинився в невідомій мені частині лісу. Тут росли височенні старі сосни, за ними розрісся смерековий гайок, перетятий глибоким протитанковим ровом. З нього, певне, колись й починалася система укріплень. Рів був глибокий, із стрімкими краями, а що місцевість тут досить низька, то в нього набігло повно води, чорної й смердючої від гнилого листя. Рів тягнувся далеченько, й перескочити його було ніяк. Нарешті, поблукавши вздовж рову, я побачив щось схоже на кладку — кілька грубих жердин, перекинутих через воду.

По той бік рову теж росли смереки, а між ними, серед трави, можна було розгледіти рештки окопів і кулеметних гнізд. Посеред окопів, через кожні кільканадцять метрів, височів бункер. Спершу я натрапив на бункери, побудовані з дерев яних колод, тепер уже погнилих. Дахи в бункерах попровалювалися, всередині було повно землі й сухого листя. Деякі бункери стали пристановищем диких кролів, а в одному навіть оселився лис, перед напівзаваленим входом валялися кістки і скривавлене пташине пір'я.

Я побачив також кілька бункерів із залізобетону. Ці могутні конструкції були колись старанно обкладені дерном і обсаджені кущами та ялинками. Тепер бункери мали вигляд невеличких пагорбів, що дивилися в бік річки порожніми дірками, з яких напевне стирчали колись дула кулеметів чи дрібнокаліберних гармат. З тильного боку бункерів були важкі залізні двері, розчинені навстіж… Присвічуючи собі запальничкою, я заглядав усередину, та скрізь стояла вода, жоден з бункерів не міг правити браконьєрам за притулок.

І знову дерев'яний бункер. На ньому перехрещені гілки. Збоку чималий мурашник з великими червоними мурашками. «Це тут лучники знайшли людський кістяк і череп», — подумав я.

Вхід до бункера був низенький, я мусив стати навколішки, аби зазирнути всередину. Та одразу ж підскочив, бо кілька червоних мурашок блискавично вилізли мені на литки й почали кусати. Хазяями цього бункера були мурашки.

Я засвітив запальничку й знову зазирнув у темний бункер. За цю коротку мить я встиг помітити в темряві білі людські кістки.

Струсивши мурашок з ніг, я випростався. Не знати чому мене охопило надзвичайно неприємне почуття — ніби мені загрожувала небезпека, ніби десь за стіною молодих ялиць причаївся ворог. Здалося, що й ліс якийсь похмурий, повний жахів. «Мабуть, в усьому винен отой людський кістяк», — заспокоював я себе. Проте ніяк не міг збутися враження, що мені загрожує небезпека, що з-за гілок дерев стежать за мною ворожі очі.

Я пройшов трохи до залитого водою протитанкового рову, сів скраю і запалив цигарку.

«Мені нема чого непокоїтися, — міркував я. — Мабуть, колись у цих місцях точився запеклий бій, в якому полягло багато солдатів. Той бункер, можливо, засипало від вибуху, і хтось у ньому загинув. Згодом дощі змили землю з бункера, розчистили вхід і тоді кожен міг побачити кістяк. Ні, нема чого сушити собі голову…»

Підвівшись з землі, я швидко обернувся в той бік, звідки тільки-но прийшов. Раптом мені здалося, що поміж ялинами майнула якась тінь. Вона одразу ж зникла, та я почув, як тріснула зламана гілка.

«Хтось стежить за мною», — зрозумів я.

Уже вечоріло, а я був у найдальшій, безлюдній частині лісу. Сказати щиро, я трохи злякався тієї людини, що вистежувала мене, і швидко подався вздовж рову аж до кладки над водою. По ній я перебіг на той бік й на мить спинився. «Стривай-но, я пошию тебе в дурні», — подумки засміявся я, схопив жердини й посунув їх уперед, аби вони ледве діставали берега. Було вже темно, і той, хто стежив за мною, мабуть, не побачить, що жердини погано укріплені. Якщо він необережно ступить на кладку, жердини посунуться вниз і той чоловік упаде в воду.

Ховаючись за деревами, я зробив чимале коло і підкрався до рова.

Мені залишалося до нього ще кілька метрів, коли я почув спершу тихий зойк, а тоді тріск жердин і гучний плюскіт води. Хтось попав у мою пастку.

Плазом, аби не привернути до себе уваги, я підкрався до самого рову й обережно визирнув. Хоч уже добре стемніло, я побачив над поверхнею брудної води… голову дівчини. Тієї самої, що приходила до мене на Острові злочинців, а допіру вигнала мене із садиби над Віслою. Отже вона стежила за мною відтоді, як я грюкнув хвірткою, йдучи з її подвір'я.

Отямившись од переляку, дівчина почала видиратися на берег. Але в цьому місці він був дуже стрімкий, і вона разів зо три зісковзувала назад у воду.

Я вийшов з кущів, нахилився над ровом і подав дівчині руку. Вона прийняла мою допомогу, хоч якусь мить вагалася, — я бачив це з її очей.

Вилізши нагору, дівчина присіла навпочіпки і схопилася руками за кісточку лівої ноги.

— Здається, я звихнула ногу, — простогнала вона.

— Боже мій, — зітхнув я. — Коли б я знав, що то ви стежите за мною, ніколи в житті не влаштував би тієї пастки.

— А це була пастка? Ви посунули жердини? — люто крикнула вона, зірвалася на ноги, та від болю знову присіла.

Я розвів руками — це мало означати, що я каюся. Мені було справді жаль цієї дівчини, сукня в неї була мокра, обліплена намулом та прілим листям.

— Коли б я знав…

— Ви… ви… — повторювала вона, шукаючи слова, яке найкраще передало б те, що вона про мене думає. — Ви… підлий.

Я знизав плечима.

— Не розумію, чому я викликаю у вас таку лють? Чи я заподіяв вам щось лихе? Ви ж мене не знаєте, не уявляєте, хто я такий, чом же так ворожо ставитесь до мене, чом вважаєте, що я підлий?

— Ви… ви… — знову шукала вона якогось міцного слова. — Ви… огидний.

— Це правда, що через мене ви впали у воду і звихнули собі ногу. Але, по-перше, я не знав, що ви за мною стежите. А по-друге, навіщо це вам?

Дівчина стисла кулаки, наче збиралася кинутися на мене.

— Ідіть собі звідси. Мало того, що через вас я звихнула ногу й змокла до рубця, то ви ще глузуєте з мене, збиткуєтеся, — бачите, що я безпорадна й беззахисна…

І вона, звісно, заплакала. «Гарна історія», — зажурено подумав я, бо дуже не любив, коли дівчата плакали.

— Гетьте звідси… Гетьте звідси, — істерично кричала дівчина.

Зачекавши, поки вона заспокоїться, я сказав:

— По-перше, я не можу піти звідси, бо ви звихнули собі ногу і без моєї допомоги не дістанетесь додому. По-друге, вже береться на ніч, дедалі холоднішає, а у вас мокра сукня. Ви змерзнете.

— По-перше… По-друге… По-третє, — передражнила мене дівчина. — По-перше, не треба мені вашої допомоги. По-друге, не треба мені вашої допомоги. По-третє, забирайтеся геть…

Вона спробувала звестися й ступити на ногу, та засичала від болю й знову сіла на землю.

— Ну, бачите, — сказав я. — Зостанетесь тут самі, й вас з'їдять вовки.

— Тут немає вовків.

— Людей тут теж немає. Цілу ніч у лісі, в мокрому одязі, брр… — я аж жахнувся, уявивши таку ситуацію.

— Мені не треба вашої допомоги, — повторила вона, однак уже непевно.

Я не здивувався. Адже в лісі вже поночіло, стало холодно.

— На вашому місці, — почав я знову, — я б прийняв допомогу навіть від найзапеклішого ворога. А я ж вам ніякий не ворог. Я ні вас, ні про вас нічого не знаю.

Вона не озивалася.

— Ну, ходімо, — запропонував я. Дівчина вагалась.

— Як ви уявляєте собі нашу подорож? Я зовсім не можу йти, а ви, здається, не такий дужий, щоб могли взяти мене на плечі.

— Гм, — ображено буркнув я, бо слова її звучали глузливо. Завжди мене дошкуляло те, що я не відзначаюся фізичною силою. Та що там багато говорити: слабак, та й годі.

— Прошу пані, я й не збираюся нести вас через увесь ліс, бо для цього годилося б бути силачем.

— Ну, я вже й не така важка.

— Мені здається, що я міг. би вас трохи понести на спині. Звісно, зупиняючись. Ви знаєте цей ліс, то скажете, де тут найближча дорога чи просіка. Я донесу вас туди й залишу, а сам побіжу по свою машину і приїду по вас. Згода?

— Добре, — сказала вона, обережно зводячись на ноги.


РОЗДІЛ СЬОМИЙ | Острів злочинців | РОЗДІЛ ДЕВ ЯТИЙ