home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗМОВА

Ми дійшли в своїй розповіді до того місця, де всю увагу маємо звернути на зміни, які сталися в житті Магістра протягом останніх років і через які він кинув свою посаду й Провінцію, переступив у іншу життєву сферу й зустрів там свій кінець. Хоч він до самого від’їзду з Вальдцеля ревно і бездоганно виконував свої обов’язки і до останніх днів тішився любов’ю і довір’ям своїх учнів та колег, ми не будемо далі змальовувати його діяльність на посаді Магістра, бо бачимо, що він у глибині душі відчував себе стомленим цією посадою і вже спрямував свої думки до іншої мети. Він переріс коло тих можливостей, які давала його активній натурі посада, і досяг межі, на якій великі таланти сходять із стежки традицій та покірного підпорядкування і, довіряючи найвищій, безіменній владі, ступають на новий шлях, ніким ще не прокладений і не вторований.

Коли Кнехт усвідомив це, то почав уважно, тверезо оцінювати своє становище й можливості змінити його. В надзвичайно молодому віці він досяг таких вершин, про які обдарований і шанолюбний касталієць міг тільки мріяти як про велику честь, і досяг їх не завдяки своєму шанолюбству чи якимось зусиллям, а нічого не прагнучи, ні до кого не пристосовуючись, майже проти своєї волі, бо йому самому більше хотілося б жити непомітним, незалежним, необтяженим ніякими обов’язками життям ученого. Він не однаково цінував великі блага й права, що випали на його долю разом з високим званням, а деякі відзнаки й повноваження, здається, дуже швидко майже набридли йому. Особливо обтяжливою завжди здавалася йому праця у Виховній Колегії, для якої потрібні були вміння адміністратора й хист дипломата, а проте це не заважало йому дуже сумлінно її виконувати. І навіть його найперше і найхарактерніше завдання, яке мав виконувати тільки він і більше ніхто — плекання й добір досконалих гравців у бісер, — хоч інколи воно давало йому велику радість і хоч ті обранці дуже пишалися своїм Магістром, помалу ставало для нього більше тягарем, ніж задоволенням. Посправжньому його тішили тільки навчання й виховання, при чому він на своєму досвіді переконався, що й радість, і успіх були тим більші, чим молодші були його учні, тому він сприймав як велику втрату для себе, як жертву те, що посада зобов’язувала його мати справу не з дітьми й підлітками, а з юнаками й дорослими. Були ще й інші міркування, спостереження й здогади, набуті за довгі роки служби, що спонукали його критично глянути на свою діяльність і на деякі явища вальдцельського життя; він відчув, що перебування на посаді Магістра дуже гальмує розвиток його найкращих здібностей, які могли б дати багаті плоди. Деякі з цих міркувань і спостережень відомі кожному з нас, а про деякі ми мо1жемо тільки здогадуватись. Питання про те, чи Магістр Кнехт справді мав рацію, прагнучи звільнитися від тягаря служби, бажаючи присвятити себе не такій поважній, зате дійовішій праці, і критикуючи касталійські звичаї, чи його треба вважати подвижником і сміливим борцем, чи якимось заколотником або навіть дезертиром, — цього питання ми теж не будемо чіпати, навколо нього точилося вже більше, ніж треба, дискусій; суперечка про це на довгий час поділила Вальдцель, та й усю Провінцію, на два табори і не затихла остаточно ще й досі. Хоч ми визнаємо себе вдячними шанувальниками великого Магістра, а все ж не будемо говорити, що самі про це думаємо; адже висловлені в цій суперечці міркування й висновки про життя та особу Йозефа Кнехта ще далеко не узагальнені. Ми б не хотіли ані висловлювати своїх думок, ані навертати когось у свою віру, хотіли б тільки якомога правдивіше розповісти історію кінця нашого шановного Магістра. Це, власне, навіть не зовсім історія, ми скоріше назвали б її легендою, звітом, складеним на основі правдивих звісток і просто чуток у такому вигляді, як вони, випливаючи з чистих і каламутних джерел, кружляють серед нас, молодших касталійців.

Саме в той час, коли Йозеф Кнехт почав уже шукати в думках шляху на волю, він несподівано побачив колись такого близького, а тепер майже забутого товариша із своїх далеких шкільних років Плініо Десиньйорі. Цей колишній вільний слухач, нащадок давнього, заслуженого перед Касталією роду, впливовий політик і публіцист, депутат парламенту, одного дня раптом з’явився до Колегії в службових справах. Як кожні два роки, саме була наново обрана урядова комісія для перевірки касталійського бюджету, і Десиньйорі став одним із її членів. Коли він уперше виступив у цій ролі на засіданні керівництва Ордену в Гірсланді, Магістр Гри в бісер теж був там; зустріч справила на Кнехта велике враження й не лишилася без наслідків, ми дещо знаємо про це від Тегуляріуса, а також від самого Десиньйорі, який у той період свого життя, не зовсім зрозумілий для нас, знов став товаришем і навіть повірником Кнехта. Вони зустрілися після довгого забуття, що тривало цілі десятиріччя, тоді, коли доповідач, як завжди, відрекомендував Магістрам членів новоутвореної комісії. Почувши прізвище Десиньйорі, наш Магістр був вражений і навіть присоромлений: він не впізнав з першого погляду товариша своєї молодості, якого не бачив стільки років. Знехтувавши офіційною формою вітання, він приязно подав руку Десиньйорі й пильно глянув йому в обличчя, дошукуючись, що ж так змінилося в його давньому товаришеві, через що він його не впізнав. Під час засідання він також часто звертав погляд на це обличчя, колись таке знайоме. До речі, Десиньйорі казав йому «ви» й називав Превелебним, і Кнехтові довелося двічі просити його, поки той нарешті зважився знов перейти на «ти» й звертатися до нього, як колись, на ім’я.

Кнехт знав Плініо запальним, веселим, товариським, чарівним хлопцем, добрим учнем і водночас світським юнаком, який відчував свою перевагу над далекими від життя касталійцями й часом бавився. тим, що викликав їх на суперечку. Мабуть, у ньому було трохи марнославства, але вдачу він мав щиру, не дріб’язкову, і більшості своїх одноліт1ків здавався цікавим, привабливим і симпатичним, а декого навіть засліплював своєю вродою, впевненістю і ароматом чогось невідомого, що завжди оточував його як вільного слухача й людину з іншого світу. Через кілька років, наприкінці своєї студентської пори, Кнехт побачив його ще раз, і йому здалося, що Плініо став банальнішим, грубішим і цілком втратив свій колишній чар, одне слово, давній товариш розчарував його. Вони розлучилися збентежено й холодно. Тепер Десиньйорі знов з’явився зовсім іншим. Перш за все він уже попрощався з молодістю, цілком утратив чи пригасив у собі жвавість, потяг до спілкування з людьми, суперечок і обміну думками, не мав тієї дійової, наступальної, товариської вдачі, що раніше. Те, що він під час зустрічі з своїм колишнім товаришем не захотів звернути на себе його уваги й не привітався перший, а коли його відрекомендували Магістрові, не сказав йому «ти» й погодився на це дуже неохоче, аж після лагідного, але наполегливого прохання Кнехта кинути церемонії, вся його поведінка, погляд, манера розмовляти, риск обличчя й жести свідчили, що на зміну давньому запалові, відвертості й натхненню прийшли стриманість і пригніченість, пасивність і намагання вберегти себе від зайвого хвилювання, якесь нервове прагнення замкнутися в собі, а може, просто втома. Юнацький чар також згас і розвіявся, але разом з ним зникли й ознаки поверхової, надто нав’язливої світськості. Весь він, а особливо його обличчя мали на собі сліди страждання, що зсушило його, проте водночас і якось облагородило. І поки Магістр стежив за переговорами, якась частка його уваги весь час була звернена на це обличчя, він не переставав, розмірковувати, яке ж страждання могло так опанувати цього жвавого, гарного, життєрадісного чоловіка й залишити на ньому такий слід. То було, видно, якесь не тутешнє, не відоме йому страждання, і чим більше Кнехт дошукувався подумки його причини, тим більшу симпатію і жаль відчував до страдника, і до цього жалю, до цієї симпатії домішувалося почуття, що він чимось завинив перед товаришем своєї молодості й повинен якось допомогти йому. Він робив різні припущення щодо можливих причин смутку Плініо й зразу ж відкидав їх, а потім подумав: страждання на цьому обличчі не породжене низькими пристрастями, це високе страждання, і, можливо, трагічне, і вираз у Плініо такий, якого не буває в касталійця. Кнехт згадав, що вже бачив такий вираз на обличчях у світських людей, некасталійців, але жодного разу він не був такий промовистий і привабливий, як у Плініо. Траплялося йому бачити такий вираз і на портретах людей минулого, вчених або митців, — їхні обличчя сповивала зворушлива, чи то хвороблива, чи то фатальна тінь смутку, самоти і безпорадності. Магістр, що мав тонке мистецьке чуття До таємниць виразу й інтуїцію вихователя до особливостей людської вдачі, давно вже набув певного досвіду з фізіогноміки, якому, не перетворюючи його в систему, інстинктивно довіряв; він, наприклад, розрізняв специфічно касталійський і специфічно світський сміх, усмішку й веселість і так само специфічно світські страждання й смуток. І ось цей світський смуток проступав тепер, здавалося, на обличчі Десиньйорі, та Ще й так промовисто, яскраво, наче це обличчя покликане було стати втіленням багатьох облич, зробити видимими потаємні страждання й недуги багатьох людей. Це обличчя стурбувало й зворушило Кнехта. Йому здалося знаменним не тільки те, що світ прислав сюди його втраченого товариша і що вони з Плініо, як колись у своїх учнівських словесних двобоях, тепер уже посправжньому гідно представляли один — світ, а другий — Орден; ще важливішим, символічним здалося йому те, що в особі цього самітного зажуреного чоловіка світ цього разу прислав до Касталії не свій сміх, не свою життєрадісність, не радісне усвідомлення своєї влади, не грубість, а своє горе, своє страждання. Це збудило в ньому нові думки, і він перестав ганити Десиньйорі за те, що той швидше уникав його, аніж шукав із ним зустрічей, і тільки поволі, немов долаючи важкі перепони, здався й відкрив своє серце. До речі, — і це Кнехтові, звичайно, стало в пригоді, — його шкільний товариш, сам вихованець Касталії, був не прискіпливим, роздратованим чи й зовсім недоброзичливим членом важливої для Касталії комісії, які часом траплялися в її складі, а належав до шанувальників Ордену й доброчинців Провінції, що міг зробити їм чимало послуг. Щоправда, від участі в Грі він уже давно відмовився.

Ми не можемо докладно розповісти, яким чином Магістр поступово знов добув довіру товариша; всі ми знаємо його спокійну, погідну вдачу, його ласкаву чемність, тож хай собі кожен уявить це посвоєму. Кнехт наполегливо домагався дружби Плініо, а хто міг довго встояти перед ним, коли він чогось хотів? Минуло кілька місяців від їхньої першої зустрічі в Колегії, і нарешті Десиньйорі після неодноразових запрошень Магістра погодився навідатись до Вальдцеля. І ось одного хмарного, вітряного осіннього дня вони поїхали вдвох на прогулянку в ті місця, які так добре знали з своїх шкільних часів, з далеких часів своєї дружби. Кнехт був у веселому, незатьмареному настрої, а його супутник і гість — мовчазний, але неспокійний; як на полях навколо них світло чергувалося з тінню, так і в його душі радість зустрічі чергувалася зі смутком відчуження. Недалеко від селища вони вилізли з екіпажа й пішли пішки стежками, якими ходили колись давно, й почали згадувати декотрих товаришів і вчителів, деякі свої тодішні розмови. Десиньйорі прогостював у Кнехта цілий день, і той дозволив йому, як і обіцяв, бути присутнім при його праці, дивитися, як він виконує свої службові обов’язки. Рановранці гість мав їхати додому, і вечір вони просиділи вдвох у вітальні Кнехта, знов відчуваючи себе майже такими самими близькими друзями, як раніше. День, коли він годину за годиною міг спостерігати працю Магістра, справив на гостя велике враження. Того вечора між ними відбулася розмова, яку Десиньйорі, повернувшись додому, відразу ж записав. Хоч у тій розмові вони частково торкалися й речей не дуже важливих, які декому з читачів, може, здадуться й зайвими в нашій суворій розповіді, проте ми хочемо навести її в такому вигляді, як вона була записана.

— Я стільки всього хотів тобі показати, — мовив Магістр, — але так і не встиг. Наприклад, мій чудовий садок — ти ще пам’ятаєш магістерський садок і кущі, які посадив Магістр Томас? Ну, й ще багато чого. Але, може, ми колись виберемо на це день чи годину. Та все ж таки ти сьогодні, мабуть, чимало всього поновив у пам’яті і склав собі уявлення про мої обов’язки і мої будні.

— Я вдячний тобі за це, — сказав Плініо, — я тільки тепер знов почав розуміти, що, власне, являє собою ваша Провінція і які великі, дивовижні таємниці вона в собі ховає, хоч усі ці роки, живучи далеко звідси, я думав про вас багато більше, ніж ти, певне, гадаєш. Ти сьогодні дав мені змогу заглянути в свою працю і в своє життя, Йозефе, і я сподіваюся, не востаннє, ми ще не раз розмовлятимем про те, що я тут побачив і про що мені рано ще говорити. З іншого боку, я відчуваю, що твоє довір’я зобов’язує до чогось і мене. Ти, мабуть, дивувався, чого я досі був такий замкнутий. Що ж, колись і ти мене відвідаєш і побачиш, як я живу. Поки що я не буду багато розповідати, скажу тільки основне, щоб ти знав, що з мене вийшло. Та й мені самому така сповідь дасть полегшення, хоч і буде для мене карою і ганьбою.

Ти знаєш, що я походжу з давньої родини, заслуженої перед Касталією і приязної до неї, з консервативної родини землевласників і високих урядовців. Бачиш, уже саме це просте речення утворює прірву між тобою і мною. Я кажу «родина» і маю на увазі щось звичайне, само собою зрозуміле й однозначне, але чи справді це так? Ви в Провінції маєте свій Орден, ієрархію, проте родини не маєте, ви не знаєте, що таке родина, кровна спорідненість і походження, не маєте ніякого уявлення про таємний, величезний чар і силу того, що зветься родиною. Те саме, мабуть, і з більшістю слів та понять, у яких відтворюється наше життя: чимало з них для нас важливі, а для вас не мають ніякого значення, дуже багатьох ви зовсім не розумієте, а є й такі, що мають у вас зовсім інший зміст, ніж у нас. От і спробуй поговорити один з одним! Знаєш, коли ти мені щось кажеш, я маю таке враження, що переді мною чужоземець, правда, чужоземець, мову якого я в молодості вивчав і якою навіть володів, отже, більшість слів у ній розумію. А ти в іншому становищі: коли я звертаюся до тебе, ти чуєш мову, слова якої знаєш тільки наполовину, а відтінків, тонкощів і зовсім не знаєш, чуєш розповіді про життя, про форму існування, дуже відмінну від твоєї; переважно ці розповіді, навіть якщо вони тебе цікавлять, мало що промовляють до твого серця, лишаються для тебе принаймні наполовину незрозумілими. Ти пам’ятаєш наші численні розмови і словесні двобої в шкільні роки — з мого боку то було не що інше, як спроба, одна з багатьох спроб погодити світ і мову вашої Провінції з моїм світом і мовою. Ти був найприступніший, найдоброзичливіший і найчесніший з усіх, з ким я робив цю спробу, ти боронив права Касталії, але не лишався байдужим і до мого, іншого світу, принаймні не зневажав його. Ми тоді зійшлися досить близько. Ну, та ми ще до цього вернемося.

Він замислився, на хвильку замовк, і Кнехт обережно сказав: — Мабуть, із цим взаєморозумінням справа стоїть не так кепсько, як тобі здається. Звичайно, два народи й дві мови ніколи не зможуть стати такими зрозумілими й близькими одне одному, як двоє людей, що належать до тієї самої нації і розмовляють тією самою мовою. Але це не причина, щоб відмовлятися від взаєморозуміння й спілкування. Між співвітчизниками, що розмовляють однією мовою, теж стоять свої перепони, які заважають їм цілком розуміти один одного і зблизитись, — перепони освіти, виховання, обдарованості, індивідуальності. Можна твердити, що будьяка людина на землі в принципі здатна порозумітися з будьякою іншою людиною, і, навпаки, так само можна твердити, що на світі взагалі немає двох людей, між якими можливе було б справжнє, щире, близьке спілкування і взаєморозуміння, — і те, і те твердження правильне. Це Ян та Інь, день і ніч, і кожне з них має свій сенс, і про те, і про те треба часом згадувати, і я до певної міри погоджуюся з тобою, бо й сам, звичайно, не вірю, що ми змогли б колись до кінця зрозуміти один одного. Але якби навіть ти був європейцем, а я китайцем, якби ми говорили різними мовами, то й тоді, маючи добру волю, змогли б багато чого розповісти один одному, а крім того, ще й багато чого вгадати або відчути. Принаймні спробуймо.

Десиньйорі кивнув головою і повів далі: — Я насамперед розповім тобі лише те, що треба знати, щоб ти міг скласти якесь уявлення про моє становище. Отже, в нас усе починається з родини, це найвища сила в житті юнака, байдуже, чи він її визнає, чи ні. Я ладнав із своєю родиною, поки був вільним слухачем вашої елітарної школи. Цілий рік мені добре жилося у вас, а на канікули я ікав додому й там розкошував, бо був єдиним сином і мене всі пестили. Матір я любив ніжно, навіть палко, і тільки розлука з нею завжди була для мене горем, коли я від’їздив з дому. З батьком у мене були холодніші, але приязні стосунки, принаймні в дитинстві й замолоду, коли я вчився у вас; він був давнім шанувальником Касталії і пишався тим, що я виховуюся в елітарній школі і втаємничений у такі високі речі, як Гра в бісер. Ці канікули вдома майже завжди минали в піднесеному, святковому настрої, мої батьки і я бачили одне одного, так би мовити, лише в святковому вбранні. Часом, коли я їхав додому на канікули, мені було шкода вас, що лишалися у Вальдцелі й не знали такого щастя. Мені не треба багато розповідати про ті часи, бо ж ти знав тоді мене краще, ніж будьхто інший, я був майже касталійцем, тільки, може, трохи ближчим до землі, грубішим і поверховішим, але сповненим радісної задерикуватості, запалу й ентузіазму. То була найщасливіша пора в моєму житті, хоч тоді я не розумів цього, бо, живучи у Вальдцелі, гадав, що щастя й розквіт у моєму житті почнуться аж тоді, коли, скінчивши вашу школу, я повернуся додому і, завдяки здобутим у вас перевагам, завоюю світ. Натомість після нашої розлуки з тобою в моєму житті почалися незлагоди, що тривають і досі, і боротьба, з якої я не вийшов переможцем. Бо цього разу батьківщина, до якої я повернувся, складалася вже не тільки з рідної домівки, вона зовсім не чекала мене з відкритими обіймами й не квапилася визнати мої вальдцельські переьаги, навіть удома скоро почалися розчарування, труднощі й дисонанси. Я не зразу помітив це, мене захищала наївна дитяча віра в себе і в своє щастя, винесена з Касталії мораль Ордену й звичка до медитації. Але як мене розчарував і витверезив університет, де я хотів вивчати політичні дисципліни! Тон, що панував серед студентів, рівень їхньої загальної освіти і їхніх розваг, духовне обличчя деяких викладачів — як це все відрізнялося від того, до чого я звик у вас! Ти пам’ятаєш, як я колись боронив наш світ від вашого, вихваляючи до небес просте, наївне життя. Якщо за це належить кара, друже, то я отримав її повною мірою. Бо якщо це просте, невинне, кероване інстинктом життя, ця дитинність, ця невимуштрувана, наївна геніальність десь, може, ще й існувала серед селян, ремісників абощо, що мені не вдалося ані побачити її, ані, тим більше, прилучитися до неї. Ти пам’ятаєш також, правда ж, як я в своїх, промовах висміював пиху і бундючність касталійців, називав їх чванькуватою, зніженою кастою, в якій панує кастовий дух і зарозумілість. Ви явилося, що люди в світі так само пишалися своїми поганими манерами, своєю убогою освітою і грубим, крикливим гумором, своєю ідіотською, але хитрою націленістю на практичну, корисливу мету, вважали себе в своїй вузьколобій безпосередності так само неоціненними, угодними богові обранцями, як найафектованіший, зразковий учень вальдцельської школи. Одні брали мене на глум і поблажливо поплескували по плечу, а другі реагували на чужий їм касталійський дух у мені відвертою, лютою ненавистю, яку ницість завжди відчуває до шляхетності і яку я вирішив прийняти як відзнаку.

Десиньйорі замовк і глянув на Кнехта, чи не стомив він його своєю розповіддю. Зустрівшись із ним поглядом, він прочитав у Кнехтових очах глибоке зацікавлення й зичливість, і йому відлягло від серця. Він побачив, що Кнехт не байдужий до його сповіді, слухає її не так, як слухають порожню балачку чи навіть цікаву історію, а дуже пильно, зосередивши на ній усю свою увагу, наче під час медитації, і у його погляді світилася чиста, сердечна прихильність, яка глибоко зворушила Плініо, такою вона здалася йому щирою, наче в дитини, і він аж здивувався, що такий вираз може з’явитися на обличчі тієї самої людини, різнобічною щоденною працею, мудрими вказівками й авторитетом якої він сьогодні весь час захоплювався. І він з полегкістю повів далі: — Не знаю, чи моє життя було даремним, просто непорозумінням, чи мало якийсь сенс. Якщо в ньому був сенс, то, може, хіба той, що окрема, конкретна людина нашої доби дуже гостро й болісно відчула на собі, як далеко відійшла Касталія від своєї рідної країни, чи, скажімо, навпаки: якою чужою стала наша країна своїй найшляхетнішій Провінції, як вона зрадила її дух, яка прірва пролягла в нашій країні між тілом і душею, між ідеалом і дійсністю, як мало вони знають і хочуть знати одне про одне. Коли в мене в житті було якесь завдання, якийсь ідеал, то він полягав у тому, щоб синтезувати в собі обидва принципи, стати посередником між ними, їхнім тлумачем і миротворцем. Я спробував домогтися цього й зазнав поразки. А оскільки я не можу розповісти тобі все про своє життя, та ти однаково й не зрозумів би всього, змалюю тобі лише одну ситуацію, характерну для невдалої спроби. Боронитися від кепкування й ворожих вихваток, які щедро випадали на мою долю касталійця й слухняного студента на початку навчання в університеті, було ще не найтяжче. Тих кілька нових товаришів, яким моє навчання в елітарній школі здавалося особливою відзнакою і сенсацією, завдавали мені навіть ще більшого клопоту і ставили мене часом ще в гірше становище. Але найтяжче було те, що я не мав ніякої змоги жити в тому світі за касталійськими принципами. Спершу я цього майже не відчував. Я дотримувався правил, яких навчився тут, У вас, і мені ще довго здавалося, що вони чинні й там, що вони зміцнюють і захищають мене, підтримують у мені бадьорість і душевне здоров я, наснажують мене в моєму намірі самому, без нічиєї допомоги, прожити студентські роки по змозі в касталійському дусі, самостійно вгамовувати свою жадобу знань і не давати затягти себе університетській рутині, що хоче тільки одного: якомога швидше і якомога грунтовніше напхати студента спеціальними знаннями, з допомогою яких він зможе заробляти собі на хліб, і задушити в ньому всяке прагнення до волі й універсальності. Але щит, який дала мені Касталія, виявився небезпечним і ненадійним, бо я ж зовсім не збирався покірно, як пустельник, зберігати мир у своєму серці й споглядальний спокій духу, а хотів завоювати світ, зрозуміти його й примусити, щоб він мене теж зрозумів, хотів прийняти його і по можливості обновити й поліпшити, хотів у собі самому поєднати й примирити Касталію і світ. Коли я після чергового розчарування, суперечки, хвилювання заглиблювався в медитацію, то спочатку це щоразу були втіха, заспокоєння, полегшення, повернення до лагідних, привітних сил. Та потім я почав помічати, що якраз це самозаглиблення, ці вправи на віднайдення душевної рівноваги ізолювали мене, робили прикро чужим для тих, хто мене оточував, відбирали в мене здатність посправжньому розуміти їх. І я побачив, що до кінця зрозуміти їх, світських людей, я зміг би тільки тоді, якби знов став таким, як вони, якби позбувся всіх своїх переваг, і цієї змоги втікати в самозаглиблення також. Дуже можливо, що я прикрашаю цей процес, показуючи його так. Напевне, я, не маючи товаришів однакової культури і однакових поглядів зі мною, позбавлений контролю вчителів і захисної, цілющої атмосфери Вальдцеля, просто поволі відвик від дисципліни й розледащів, став неуважний, піддався рутині і, коли мене мучило сумління, виправдувався тим, що рутина — один з атрибутів цього світу і, піддаючись їй, я можу краще зрозуміти своє оточення. Я нічого не хочу прикрашати, але не буду заперечувати чи приховувати того, що я не шкодував зусиль, домагався свого і боровся навіть тоді, коли помилявся. Для мене це було важливо. Не знаю, чи я тільки уявляв собі, що пробую зрозуміти світ і знайти в ньому належне мені місце, чи справді пробував, але сталося неминуче: світ виявився дужчий за мене, він помалу подолав мене й поглинув; вийшло так, ніби життя спіймало мене на слові й цілком зрівняло з тим світом, правильність, наївність, міць і природну перевагу якого я так палко вихваляв і завзято боронив від твоєї логіки. Ти, звичайно, пам’ятаєш це. А тепер я повинен нагадати тобі щось інше, що ти, можливо, давно забув, бо для тебе воно не мало значення. Але для мене мало, та ще й дуже велике — для мене то було щось важливе й страшне. Скінчилися мої студентські роки, я пристосувався, переможений, але не остаточно; навпаки, в глибині душі я все ще вважав себе не гіршим за вас і вірив, що коли я пристосовувався до обставин чи згладжував гострі кути, то робив це добровільно, керуючись життєвою мудрістю, а не з примусу. 1 я ще міцно тримався деяких звичок і зацікавлень юнацьких років, зокрема й Гри в бісер, хоч, мабуть, це не мало великого сенсу, бо без постійних вправ і без постійного спілкування з рівними і навіть кращими за себе партнерами не можна нічого навчитися, Гра на самоті може замінити справжню хіба що настільки, наскільки монолог може замінити справжню розмову. Так, не знаючи до пуття, чи я ще чогось вартий, чи я зберіг своє мистецтво Гри, свої знання і все, що дала мені елітарна школа, я, проте, намагався врятувати цей мій духовний скарб чи бодай якусь його частку; коли я накреслював схему Гри або аналізував фразу з неї одному із своїх тодішніх товаришів, що хоч і пробував висловлювати свою думку про Гру в бісер, але зовсім не розумів її духу, тому невігласові це здавалося якимись чарами. На третьому чи на четвертому році навчання в університеті я взяв участь у курсі Гри у Вальдцелі. Я знов побачив містечко, знайомі околиці, нашу стару школу, Селище Гри, і мене охопила гірка радість. Але тебе тоді не було, ти навчався десь у Монтпорті чи Койпергаймі, і тебе вважали за відданого науці дивака. Курс Гри, в якому я брав участь, був лише канікулярним курсом для нас, бідолашних світських людей і дилетантів, а проте мені було не легко його скінчити, і я пишався, одержавши наприкінці звичайну трійку, ту задовільну оцінку, що давала ще право знов узяти участь у такому канікулярному курсі.

Минуло ще кілька років, я вдруге зібрався на силі, записався на канікулярний курс, яким керував твій попередник, і зробив усе, що міг, аби тільки не осоромитись перед Вальдцелем. Я перечитав давні конспекти, спробував трохи поновити своє вміння зосереджуватись, одне слово, я своїми скромними засобами готувався до канікулярного курсу, настроюючись і звертаючи всі свої думки на нього, як справжній гравець у бісер готується до великої щорічної Гри. І ось я прибув до Вальдцеля, де після кількарічної перерви відчув себе ще чужішим, але й зачарованішим, наче повернувся на чудову, втрачену батьківщину, мову якої я почав забувати. Цього разу здійснилося і моє палке бажання побачитися з тобою. Ти пам’ятаєш це, Йозефе? Кнехт пильно глянув йому у вічі, кивнув головою і ледь усміхнувся, проте не сказав ні слова.

— Гаразд, — повів далі Десиньйорі, — отже, ти пам’ятаєш. Але що саме ти пам’ятаєш? Хвилинне побачення із шкільним товаришем, коротку зустріч і розчарування; ти пішов собі далі і вже не думаєш про цю зустріч, хіба що тобі через десятки років нечемно нагадає про неї той, з ким ти зустрічався. Хіба не правда? Хіба вона для тебе мала якусь більшу вагу? Він був дуже схвильований, хоч, видно, щосили намагався опанувати себе. Здавалося, він хотів вилити все, що за багато років накипіло в нього на душі й чого він не міг подолати в собі.

— Ти забігаєш наперед, — дуже обережно мовив Кнехт. — Чим та зустріч була для мене, я скажу, коли настане моя черга звітуватися перед тобою. А поки що ти маєш слово, Плініо. Я бачу, що для тебе та зустріч не була приємною. І для мене також. А тепер розповідай далі, як ти себе тоді почував. Говори щиро, нічого не приховуй! — Спробую, — відповів Плініо. — Докоряти тобі я не збираюся. Мушу також визнати, що ти тоді повівся зі мною цілком коректно, навіть більше ніж коректно. Коли я тепер прийняв твоє запрошення приїхати До Вальдцеля, де я після того другого канікулярного курсу більше ніколи не був, і навіть коли ще раніше погодився ввійти в комісію для перевірки касталійського бюджету, то все тому, що мав намір побачитися з тобою і поговорити про ту зустріч, байдуже, чи нам обом приємно буде, чи ні. А тепер слухай далі. Я приїхав на канікулярний курс, і мене поселили в готелі. Учасники курсу всі були приблизно мого віку, деякі навіть чимало старші. Нас набралося щонайбільше двадцятеро, переважно касталійців, але то були або погані, байдужі, відсталі гравці в бісер, або початківці, яким дуже пізно заманулось трохи ознайомитися з Грою; мені аж легше стало, коли виявилось, що серед них немає жодного мого знайомого. Хоч наш керівник, службовець Архіву, сумлінно поставився до свого завдання і був дуже ласкавий з нами, проте весь курс від самого початку мав відтінок другорядного й непотрібного, неначе якогось примусового, — здавалося, що його учасники, випадково, нашвидку зібрані, так само мало вірили в справжній сенс і успіх, як і їхній учитель, хоч ніхто не признавався в цьому. Так і хотілося запитати: навіщо сюди з’їхалася ця жменька людей, навіщо вони добровільно взялися за справу, на яку в них не вистачає снаги і якою вони надто мало цікавляться, щоб тривалий час віддаватися їй і йти заради неї на жертву, і навіщо вчений знавець витрачає свою силу на лекції і на вправи, від яких і сам навряд чи сподівається успіху? Аж багато пізніше я довідався від досвідчених людей — тоді я не знав цього, — що мені з тим курсом просто не пощастило, що якби склад його учасників був трохи інакший, він міг би стати цікавим і корисним, навіть захопити всіх. Іноді досить, сказали мені згодом, щоб знайшлося двоє учасників, здатних запалити один одного або вже знайомих і близьких один одному, щоб надихнути весь курс — і своїх товаришів, і керівника. Та ти й сам це маєш знати, адже ти Магістр Гри. Отже, мені не пощастило, в нашій випадковій групі не виявилося живої душі, що розворушила б її, додала б їй вогню, то як був, так і лишився млявий повторний курс для дорослих школярів. Минав час, і з кожним днем росло наше розчарування. Але ж, крім Гри в бісер, був ще й Вальдцель, місце священних, пильно бережених спогадів, і якщо курс Гри мене розчарував, то все ж таки для мене ще залишалася радість повернення до рідної школи, спілкування з товаришами шкільних років, можливо, побачення з тим товаришем, про якого збереглися найчисленніші й найяскравіші спогади і який для мене краще, ніж будьхто, уособлював нашу Касталію: з тобою, Йозефе. Якби я знов побачив кількох своїх шкільних друзів, якби, гуляючи улюбленими, чудовими місцями, знов зустрів добрих духів своєї молодості, якби, може, й ти знов наблизився до мене і наші розмови, як колись, переросли в диспути не так між нами з тобою, як між моєю касталійською проблемою і самим мною, тоді не шкода було б прогаяних канікул, тоді і курс, і все інше мало б свій сенс.

Перші двоє шкільних товаришів, яких я побачив у Селищі, були простодушні люди, вони радісно плескали мене по плечу і ставили дитячі запитання про моє дивовижне світське життя. Але кілька інших були вже не такі простодушні, вони мешкали в Селищі Гри, належали до молодшої еліти й не ставили наївних запитань, а віталися зі мною, коли ми зустрічалися в одному з приміщень твого храму й зустрічі не можна було уникнути, з вишуканою, трохи силуваною ввічливістю, скоріше навіть поблажливо, й не переставали наголошувати, які вони заклопотані важливими й недосяжними для мене справами, як їм ніколи і як нецікаво й не хочеться поновлювати давнє знайомство. Я, звичайно, й не пробував набиватися їм у приятелі, порушувати їхній спокій, олімпійський, ясний, глузливий касталійський спокій. Я дивився на них і на їхній за1повнений активною діяльністю день, як в’язень крізь грати чи як злидар, голодний і пригноблений, дивиться на аристократів та багатіїв, веселих, гарних, освічених, добре вихованих, добре відпочилих, з випещеними обличчями й руками.

І ось з’явився ти, Йозефе, я зрадів, коли побачив тебе, і в моєму серці ожила нова надія. Ти йшов подвір’ям, я впізнав тебе ззаду по твоїй ході і зразу ж покликав на ім’я. «Нарешті переді мною людина! — подумав я. — Нарешті переді мною приятель, може, супротивник, але такий, з яким можна поговорити, хоч і запеклий касталієць, але такий, у якого касталійська сутність не обернулася в маску й панцир, людина, здатна зрозуміти іншу!» Ти не міг не помітити, який я був радий і як багато надій покладав на тебе, і ти справді надзвичайно ввічливо пішов мені назустріч. Ти ще пам’ятав мене, я ще для тебе щось важив, тобі було приємно знов побачити моє обличчя, і ти не обмежився коротким, радісним вітанням на подвір’ї, а запросив мене до себе й присвятив, пожертвував мені вечір. Але що то був за вечір, любий Йозефе! Як ми обидва мучилися, вдаючи дуже веселих, дотримуючись дуже чемного, майже товариського тону, як тяжко нам було провадити мляву розмову, переходити від однієї теми до іншої! Хоч решта касталійців були байдужі до мене, з тобою мені виявилося ще гірше, те виснажливе, даремне силкування воскресити давню, вже мертву дружбу ще дужче ятрило мою рану. Той вечір остаточно розвіяв мої ілюзії, мені безжально дали зрозуміти, що я не товариш і не спільник, не касталієць, не рівний за рангом, а обтяжливий, настирливий йолоп, неотесаний чужинець, і те, що ця наука була мені подана в такій коректній, гарній формі, що розчарування й нетерпіння було так бездоганно замасковане, здавалося мені найтяжчою образою. Якби ти мене був вилаяв чи дорікнув мені, якби був сказав: «Що з тобою сталося, друже, як ти міг так занепасти?» — я відчув би себе щасливим, і крига була б проламана. Але де там! Я побачив, що більше не належу до Касталії, що скінчилася моя любов до вас і моє замилування Грою в бісер, скінчилася наша дружба. Репетитор Кнехт прийняв мене, обтяжливого відвідувача у Вальдцелі, промучився й пронудьгував зі мною вечір і в бездоганно ввічливій формі показав мені на двері.

Десиньйорі намагався погамувати своє хвилювання, обличчя його болісно скривилося. Він замовк і глянув на Магістра. Той слухав дуже уважно, але сам був нітрохи не схвильований; він дивився на давнього Друга привітно, співчутливо і лагідно всміхався. Десиньйорі й далі мовчав, а Кнехт не зводив з нього спокійного, зичливого погляду, в якому світилося задоволення, навіть радість. Плініо десь хвилину чи більше витримував той погляд, похмуро дивлячись перед себе.

— Тобі смішно? — сердито, але не ображено вигукнув нарешті він. — Смішно? Ти вважаєш, що так і мало бути? — Мушу визнати, — сказав, усміхаючись, Кнехт, — що ти чудово описав цю сцену, просто неперевершено, все було саме так, як ти змалював, і, може, навіть відгомін образи й докору в твоєму голосі був необхідний, щоб бездоганно відтворити її й оживити в моїй пам’яті. До того ж, хоч ти, на жаль, ще й досі дивишся на цю справу до певної міри тодішніми очима і дещо в ній тебе й досі боляче вражає, але взагалі пра1вильно, об’єктивно розповів історію двох юнаків, що опинилися в трохи прикрому становищі: обом їм треба було прикидатися, і один із них, якраз ти, зробив помилку, намагаючись сховати своє справжнє, велике горе під удаваною безтурботністю замість того, щоб скинути з себе маску. Ти навіть ще й тепер, здається, обвинувачуєш більше мене, ніж себе, в тому, що наша зустріч не дала ніяких наслідків, хоч саме ти міг повернути все інакше. Невже ти справді не бачив цього? Але, мушу сказати, змалював ти нашу зустріч чудово. Я ніби знов відчув себе пригніченим і збентеженим, як того дивного вечора, знов хвилинами мені здавалося, що я насилу стримуюсь і що мені трохи соромно за нас обох. Так, ти не пропустив жодної подробиці. Просто втіха слухати таку розповідь.

— Що ж, — трохи здивовано мовив Плініо, — приємно, що моя розпер відь розважила хоч одного з нас. Бо мені, щоб ти знав, було не до розваг.

У голосі його ще бриніли образа й недовір’я.

— Але тепер, — сказав Кнехт, — ти сам бачиш, як може розвеселити нас та історія, що ні тобі, ні мені не додала слави. Нам залишається тільки посміятися з неї.

— Посміятися? Чому це? — А тому, що історія екскасталійця Плініо, який домагається участі в Грі в бісер і визнання своїх колишніх товаришів, давно скінчилася і відійшла в минуле, так само як скінчилася й історія ввічливого репетитора Кнехта, якого несподівана поява Плініо так збентежила, що він, всупереч усім касталійським правилам, не спромігся подолати свого збентеження і ще й досі бачить себе, тодішнього, наче в дзеркалі. Ще раз кажу, Плініо: в тебе добра пам’ять, і ти чудово все розповів, я б так не міг. Наше щастя, що ця історія так безповоротно відійшла в минуле і ми можемо з неї посміятися.

Десиньйорі був спантеличений. Він відчував, що в доброму гуморі Магістра є щось приємне й щире і що в нього, перш за все, немає й натяку на глум чи кепкування, і відчував також, що за тим веселим настроєм ховається щось дуже поважне; але, розповідаючи, він надто глибоко пережив наново весь біль, викликаний у його душі тією давньон5 зустріччю, і його розповідь надто нагадувала сповідь, щоб він зміг так легко змінити тон.

— Ти все ж таки, мабуть, забуваєш, — нерішуче мовив він, хоч уже наполовину переконаний, — що для мене той випадок мав не таке саме значення, як для тебе. Для тебе він був щонайбільше неприємністю, а для мене — поразкою, катастрофою і, між іншим, ще й початком важливих змін у житті. Тількино скінчився курс, я зразу ж поїхав з Вальдцеля з твердим наміром ніколи більше туди не повертатися; ще трохи — і я б зненавидів і Касталію, і всіх вас. Ілюзії мої розвіялись, я переконався, що став зовсім далеким вам, а може, й раніше не був такий близький, як уявляв собі; одне слово, ще б крапля, і я став би ренегатом, вашим запеклим ворогом.

Кнехт дивився на нього весело й водночас проникливо.

— Авжеж, — мовив він, — і про все це, сподіваюся, ти мені наступного разу також розкажеш. Але на сьогоднішній день становище наше, здається мені, таке; колись замолоду ми були друзями, потім розлучи1лись і пішли різними шляхами, далі знов зустрілися під час того злощасного канікулярного курсу, ти став наполовину або й зовсім світською людиною, а я — трохи зарозумілим мешканцем Вальдцеля, що дбає про касталійські правила. І ось сьогодні ми згадали про ту зустріч, яка обох нас розчарувала і якої ми обидва соромимось. Ми знов побачили себе і своє тодішнє збентеження й не вжахнулися, навіть можемо посміятися з нього, бо ж тепер усе цілком змінилося. Так, я справді був тоді дуже збентежений, бо ти справив на мене вкрай неприємне, негативне враження, я не знав, про що з тобою розмовляти, ти здався мені несподівано недозрілим, брутальним, світським, це мене спантеличувало й дратувало. Я був молодим касталійцем, що не знав світу і, властиво, не хотів його знати, а ти — ну, а ти був молодим чужинцем, і я не міг до пуття збагнути, чого ти з’явився до нас і навіщо брав участь у курсі Гри, бо в тобі начебто майже нічого вже не збереглося від учня елітарної школи. Ти тоді дратував мене, так само як я тебе. Я, звичайно, здавався тобі пихатим касталійцем, який не мав ніяких заслуг, але ревно силкувався зберегти відстань між собою і некасталійцем, дилетантом Гри. А ти для мене був набридливим варваром, недоуком, що мав якісь необгрунтовані, сентиментальні претензії на цікавість і дружні почуття з мого боку. Ми сахалися і майже ненавиділи один одного. Нам не залишалося нічого іншого, як розійтися, бо жоден із нас не міг нічого дати другому і жоден не здатен був справедливо оцінити другого.

Але сьогодні, Плініо, ми маємо право знов видобути з закамарків пам’яті спогади, які ми соромливо поховали там, маємо право посміятися з тієї сцени і з самих себе, бо нині ми прийшли один до одного вже іншими, із зовсім іншими намірами й можливостями, без сентиментальності, без прихованого почуття ревнощів і ненависті, без зарозумілості, — адже ми обидва давно вже змужніли.

Десиньйорі усміхнувся з полегкістю. А проте спитав ще: — Але чи ми впевнені в цьому? Врешті добра воля була в нас і тоді.

— Звичайно! — засміявся Кнехт. — І з тією доброю волею ми нестерпно мучили й виснажували один одного. Ми тоді інстинктивно не любили один одного, здавались один одному не вартими довіри, набридливими, чужими й огидними, і тільки уявний обов’язок і уявна солідарність змусили нас цілий вечір грати тяжку комедію. Я зрозумів це зразу після твого від’їзду. Ми обидва ще не зовсім позбулися ані колишньої приязні, ані колишньої ворожнечі. Замість дозволити, щоб ці почуття остаточно згасли, ми вирішили, що мусимо відкопати їх у собі і якось продовжити. Ми вважали себе боржниками й не знали, як же нам сплатити свій борг. Хіба не правда? — Мені здається, — задумливо мовив Плініо, — що ти й тепер ще надто ввічливий. Ти кажеш «ми обидва», але ж ми не обидва шукали й не могли знайти один одного. І пошуки, і любов були тільки з мого боку, а отже, й розчарування, і мука так само. Що в твоєму житті, спитаю тебе, змінилося після нашої зустрічі? Нічого! А для мене то був глибокий, болісний перелом, і тому я не можу просто посміятися з нього, як ти.

— Вибач, — лагідно, примирливо мовив Кнехт, — я, мабуть, надто поквапився. Але я всетаки сподіваюся, що згодом і тебе спонукаю сміятися разом зі мною. Ти правду кажеш, тобі було тоді боляче, хоч і не через мене, як ти, видно, й досі ще вважаєш, а через те відчуження й прірву, яка пролягла між твоїм світом і Касталією. Ми в свої шкільні роки начебто були її подолали, а тут раптом побачили, що вона, страхітливо глибока, знов зяє перед нами. Оскільки ти вважаєш винним мене особисто, то, прошу тебе, виклади відверто своє звинувачення.

— Ох, це ніяке не звинувачення. Це скоріше скарга. Ти тоді її не почув, та й сьогодні, здається, не хочеш почути. Ти тоді відповідав на неї витримкою та усмішкою і сьогодні відповідаєш так само.

Хоч Плініо читав у погляді Магістра глибоку приязнь і зичливість, він ніяк не міг відігнати тих згадок; йому хотілося виповісти все й позбутись нарешті болючого тягаря, який він так довго носив у собі.

Вираз обличчя в Кнехта не змінився. Він трохи подумав, тоді лагідно сказав: — Я, мабуть, тільки тепер починаю тебе розуміти, друже. Можливо, ти маєш рацію, і нам треба поговорити й про це. Я лише хотів би тобі спершу нагадати, що ти, власне, тільки тоді мав би право вимагати від мене уваги до твоєї, як ти кажеш, скарги, коли б ти справді її висловив. Але ж ти під час тієї вечірньої розмови в готелі не висловлював ніяких скарг, а так самісінько, як і я, сміливо й бадьоро простував уперед, вдавав, як і я, безтурботного, якому нема на що скаржитись. Але в душі ти сподівався, як тепер виявилось, що я всетаки почую твою приховану скаргу й побачу під маскою твоє справжнє обличчя. Що ж, я таки дещо вже й тоді помітив, але далеко не все. Та як би я, не вражаючи твоєї гордості, дав тобі зрозуміти, що я турбуюся за тебе, що мені тебе шкода? І яка була б користь із того, що я простяг би тобі руку, коли вона була порожня, коли я нічого не міг тобі дати — ні поради, ні дружби, ні втіхи, бо шляхи наші так круто розійшлися? Так, тоді твоє приховане невдоволення й горе, яке ти маскував удаваною жвавістю, не подобалось, заважало мені, здавалося, щиро кажучи, відразним, у ньому відчувалася претензія на увагу й співчуття, яка суперечила твоїй поведінці, я бачив у ній щось настирливе й легковажне, і це відвертало мене від тебе. Ти претендував на мою дружбу, хотів бути касталійцем, гравцем у бісер, а сам був таким нестримним, таким химерним, зануреним у свої егоїстичні переживання! Десь така була моя думка, бо я добре бачив, що від касталійського в тобі майже нічого не залишилось, ти явно забув навіть основні наші правила. Гаразд, не моє діло було, яким ти став. Але чого ж ти приїхав до Вальдцеля й захотів привітати нас як товаришів? Це, як я вже сказав, дратувало і прикро вражало мене, \ ти тоді мав цілковиту слушність, вважаючи мою підкреслену ввічливість нехіттю. Так, я інстинктивно не хотів зближення з тобою, і не тому, що ти був світською людиною, а тому, що ти претендував на звання касталійця. Коли ж ти після стількох років недавно з’явився тут знов, у тобі вже нічого цього не відчувалося, ти мав вигляд світської людини й говорив, як говорять у вас, а особливо вразив і зворушив мене вираз суму, туги і горя на твоєму обличчі; все — твоя поведінка, твої слова, навіть твій смуток — приваблювало мене, було гарне, гідне тебе, личило тобі, ніщо не дратувало мене, я міг прийняти тебе такого без внутрішнього опору, цього разу не потрібно було підкресленої ввічливості й витримки, і тому я зразу зустрів тебе як друга й намагався виявити тобі свою любов і увагу. Цього разу вийшло навпаки: тепер я шукав зустрічі з тобою і домагався твоєї прихильності, а ти був дуже стриманий, але саму вже твою появу в нашій Провінції і твою цікавість до її долі я мовчки сприйняв як ознаку приязні й вірності. Ну, а тепер ти також пішов мені назустріч, і ми, нарешті, досягли того, що можемо відкрити один одному душу і, сподіваюся, відновити нашу давню дружбу.

Ти тількино сказав, що дуже болісно пережив нашу юнацьку зустріч, а для мене, мовляв, вона не мала ніякого значення. Не будемо сперечатися про це, хай і так. Але теперішня наша зустріч, amice, має для мене велике значення, багато більше, ніж я можу тобі сьогодні сказати і ніж ти можеш собі уявити. Щоб довго не спинятись на цьому, скажу одне: я сьогодні не тільки віднайшов утраченого друга і тим самим воскресив минулі часи, щоб зачерпнути в них нової сили для нових перетворень. Для мене ця зустріч — перш за все поклик, крок до зближення, вона відкриває переді мною шлях у ваш світ, знов ставить мене перед давньою проблемою синтезу між нами й вами, і відбувається вона, признаюся тобі, саме вчасно. Цього разу я не лишився глухий до поклику, слух мій чуйний, як ніколи, бо поклик не застав мене зненацька, мені не здається, що він чужий і прийшов десь ззовні, що перед ним можна відкрити, а можна й замкнути своє серце, ні: він виходить ніби з самого мене, це відповідь на дуже сильне, дедалі наполегливіше бажання в мені самому, на мою потребу й на мою тугу. Але про це ми поговоримо іншим разом, уже пізно, нам обом треба відпочити.

Ти недавно говорив про мою веселість та свій смуток і вирішив, здається мені, що я не розумів твоєї, як ти кажеш, скарги, навіть сьогодні не розумію її, бо відповідаю на неї усмішкою. Тут уже я справді чогось не розумію. Чому не можна вислухати скаргу весело, чому на неї треба відповідати смутком, а не усмішкою? Ти з своїми турботами і зі своїм клопотом знов прийшов до Касталії, до мене, і я можу з цього зробити висновок, що тебе, мабуть, чимось вабить до себе саме наш ясний, веселий погляд на життя. Але якщо я не можу переживати разом з тобою твоєї журби і горя й заразитися ними, то це не означає, що я не шаную їх і ставлюся до них легковажно. Я цілком визнаю той образ, який наклали на тебе твоя доля і світське життя, він твій, я його люблю й шаную, хоч сподіваюся ще побачити, як він зміниться. Як виник такий образ, я можу лише здогадуватися, колись ти розкажеш мені про це саме стільки, скільки вважатимеш за потрібне. Я лише бачу, що тобі, мабуть, живеться тяжко. Але чому ти вважаєш, що я не хочу й не можу правильно зрозуміти тебе і твоє горе? Десиньйорі знову спохмурнів.

— Часом мені здається, — сумно почав він, — що ми не тільки порізному висловлюємо свої думки й говоримо різними мовами, кожну з яких віддати іншою можна тільки приблизно, але й що ми взагалі різні істоти, які ніколи не будуть здатні зрозуміти одна одну. І я ніяк не можу вирішити, хто з нас, власне, справжня, повноцінна людина — ти чи я, чи ні ти, ні я. Була пора, коли я дивився на вас, членів Ордену і грав1ців у бісер, знизу вгору, з почуттям власної неповноцінності, з шанобою і заздрістю, як на вічно веселих богів чи надлюдей, що вічно бавляться і вічно втішаються своїм буттям, неприступні для страждань. А була й така пора, коли на зміну заздрості приходили жаль і зневага до вас, ви здавалися мені кастрованими, штучно перетвореними у вічних дітей, недорослими й наївними в своєму незворушному, позбавленому будьяких почуттів, ретельно обгородженому, чисто прибраному іграшковому світі, схожому на дитячий садок, де кожному старанно витирають носа і приборкують, придушують кожен недозволений порух думки чи почуття, де ціле життя грають у пристойні, безпечні ігри і зразу ж контролюють, відвертають, знешкоджують і лікують медитацією кожен підозрілий проблиск життя, кожне велике почуття, кожну щиру пристрасть, кожне хвилювання серця. Хіба це не штучний, стерилізований, пошкільному обмежений світ, половинчастий, уявний світ, у якому ви тут боягузливо животієте, світ без вад і пристрастей, без голоду, без соку й солі, світ без родини, без матерів і дітей, навіть майже без жінок! Статевий потяг ви погамовуєте медитацією, небезпечні, ризиковані речі, за які важко відповідати, якот економіка, юриспруденція, політика, ви вже протягом багатьох поколінь накидаєте іншим, лякливі й добре захищені, не маючи ні потреби дбати про шматок хліба, ні дуже обтяжливих обов’язків, ви живете паразитичним життям і, щоб не було нудно, жваво бавитесь у свої вчені забавки, рухаєте склади й літери, музичите і граєте в бісер, а тим часом там, серед світового бруду, бідні, зацьковані люди живуть справжнім життям і роблять справжнє діло.

Кнехт слухав його так само уважно й привітно.

— Любий друже, — задумливо мовив він, — як же твої слова нагадують мені наші шкільні роки й тодішній твій критичний запал! Але в мене сьогодні роль не та, що тоді, не моє тепер завдання боронити Орден і Провінцію від твоїх наскоків, і мені дуже приємно, що на мені вже не лежить тяжкий обов’язок, який колись виснажив мене до краю. Бо не легко відбити такі блискучі атаки, як оце твоя. Ти, наприклад, кажеш про людей, що там, за межами Касталії, «живуть справжнім життям і роблять справжнє діло». Це звучить так категорично, гарно й щиро, майже як аксіома, і якби хто захотів заперечити її, то мусив би порушити всі правила чемності й нагадати обвинувачеві, що в те «справжнє діло» входить частково і праця для добробуту й підтримки Касталії в комісії, з якою ти сюди прибув. Але тепер нам не до жартів. Я бачу з твоїх слів і чую з твого тону, що серце твоє й далі повне ненависті до нас, але одночасно й відчайдушної любові, заздрості та палкої туги. Ми для тебе — боягузи, трутні або діти, що граються в дитячому садку, проте свого часу ти вбачав у нас вічно веселих богів. З того, що ти сказав, я можу зробити принаймні один висновок: вина за твій смуток, твоє горе чи як ми ще його назвемо, все ж таки, мабуть, лежить не на Касталії, причину його треба шукати десьінде. Якби винні були ми, касталійці, ти б напевне сьогодні не робив нам тих самих докорів і звинувачень, що й під час наших хлоп’ячих дискусій, колись ти мені розкажеш про себе докладніше, і я не сумніваюся, що ми знайдемо, як зробити, щоб ти був щасливий і веселий чи принаймні став добріший і терпиміший до Касталії. Бо, наскільки я міг досі зрозуміти, твоє ставлення до нас і до Касталії, а отже, й до своєї молодості, до своїх шкільних років — фальшиве, неприродне, сентиментальне, ти розчленував свою власну душу на касталійську й світську й тяжко мучиш себе через ті справи, за які не відповідаєш. Але цілком можливо, що ти надто легко ставишся до інших речей, відповідальність за які лежить саме на тобі. Я маю підозру, що ти вже давно не робив вправ з медитації. Правда ж? Десиньйорі гірко всміхнувся.

— Який ти проникливий, domine! Кажеш, давно? Я хтознаколи, багато років тому, відмовився від чарівного ліку медитації. Як ти раптом почав дбати про мене! Того разу, коли я був у Вальдцелі на канікулярному курсі і ви мене так щедро обдарували ввічливістю й зневагою, так гордовито відвернулися від моїх спроб поновити дружні стосунки, я приїхав додому з твердим наміром назавжди викорчувати з своєї душі все касталійське. Відтоді я відмовився від Гри в бісер, ніколи більше не робив вправ з медитації, навіть музика довго викликала в мене відразу. Натомість я знайшов собі нових товаришів, що навчили мене світських утіх. Ми пиячили й розважалися з дівчатами, перепробували всі приступні нам спроби одурманювати себе, опльовували й висміювали все добропорядне й оточене пошаною, всі ідеали. Звичайно, таке шаленство тривало не так уже й довго, але достатньо, щоб стерти з мене рештки касталійського полиску. А коли згодом, через багато років, один випадок переконав мене, що я перебрав міру й деякі засоби медитації мені дуже знадобилися б, я був уже надто гордий, щоб починати наново.

— Надто гордий? — тихо перепитав Кнехт.

— Так, надто гордий. Я за цей час устиг поринути у вир життя й стати світською людиною. Я вже не хотів нічим відрізнятися від світських людей, не хотів іншого життя, ніж їхнє, сповнене пристрастей, дитинне, жорстоке, невгамовне життя, що борсається між щастям і страхом; я знехтував можливість створити для себе полегшене, привілейоване буття з допомогою ваших засобів.

Магістр пильно дивився на нього.

– І ти витримував це життя стільки років? І не пробував ніяких інших засобів, щоб покласти йому край? — запитав він.

— Чого ж, пробував, — сказав Плініо. — І пробую ще й тепер. Часом я знову упиваюся і майже ніколи не можу заснути, чимось себе не одурманивши.

Кнехт на мить заплющив очі, наче раптово відчувши втому, тоді знов пильно глянув на друга. Він мовчки дивився йому у вічі, спершу допитливо й поважно, потім дедалі лагідніше, привітніше й веселіше. Десиньйорі потім казав, що ніколи ще не бачив людських очей, які були б водночас такі допитливі й такі ласкаві, такі невинні й такі вимогливі, такі неймовірно приязні й такі велемудрі. Він признавався, що той погляд спершу бентежив і дратував його, тоді почав заспокоювати і помалу скоряти своєю лагідною силою. А проте він ще спробував боронитися.

— Ти сказав, — озвався він, — що знаєш спосіб зробити мене щасливішим і веселішим. Але й не подумав запитати, чи я хочу цього.

— Ну, — засміявся Йозеф Кнехт, — якщо ми можемо зробити людину Щасливішою і веселішою, то повинні будьщо домогтися цього, байдуже, проситиме вона в нас такої допомоги чи ні. Та й як ти можеш не хотіти цього, не шукати шляхів до цього? Тому ж ти й тут, тому ж ми й сидимо знов один навпроти одного, тому ти й вернувся до нас. Ти ненавидиш Касталію, зневажаєш її, ти надто пишаєшся своїм світським ярмом, своїм смутком, щоб полегшити їх крихтою розважності і годиною медитації, а проте всі ці роки тебе вела й вабила сюди потаємна, непоборна туга за нами й за нашою веселістю, аж поки ти нарешті повернувся до нас. Тепер ти повинен ще раз спробувати щастя. І я кажу тобі: цього разу ти прийшов саме вчасно, коли я також тужно чекав поклику з вашого світу, чекав, що переді мною відчиниться брама до нього. Але про це поговоримо іншим разом! Ти багато чого довірив мені, друже, дякую тобі за це, і ти побачиш, що й я маю в чому тобі сповідатися. Вже пізно, ти завтра вранці їдеш, а на мене знов чекає тяжкий день, нам час іти на спочинок. Але подаруй мені ще чверть години.

Він підвівся, підійшов до вікна і глянув угору, туди, де між рухливими хмарами прозирали смуги чистого нічного неба, всіяні зорями. Він затримався біля вікна, тому гість теж устав і підійшов туди. Магістр стояв, дивлячись угору, й спокійно вдихав прохолодне осіннє повітря. Він показав рукою на небо і мовив: — Глянь на ці хмари зі смугами чистого неба! Спершу здається, що глибина там, де найтемніше, але зразу ж починаєш розуміти, що ця м’яка темінь — тільки хмари, а космос із його глибинами починається коло берегів та фіордів тих небесних хребтів і простягається в безмежність, де врочисто сяють зорі, як найвищий символ ясності й ладу для нас, людей. Глибина всесвіту і його таємниць не там, де хмари й пітьма, вона є тільки в ясному й радісному. Прошу тебе, подивися ще трохи перед сном на ці бухти й протоки з безліччю зірок і не відганяй думок і мрій, які, можливо, тебе тоді посядуть.

Дивне, трепетне почуття — чи то муки, чи щастя — ворухнулося в в серці Плініо. Такими самими словами, пригадав він, колись, за давніхдавен, на чудесному, ласкавому світанку його молодості, в перші роки навчання у Вальдцелі, його закликали до початкових прав з медитації.

– І дозволь мені сказати ще одне, — знов тихим голосом озвався Магістр Гри в бісер. — Я хотів би додати ще дещо про ясність — про ясність зірок і духу, а також про нашу касталійську ясність. Ти відчуваєш нехіть до ясності, мабуть, тому, що тобі довелося йти шляхом смутку, і тепер усяка бадьорість, усяка погідність духу, а особливо наша, касталійська, здається тобі поверховою і дитинною, навіть ознакою боягузтва, втечею від жахів і прірв реальності в ясний, упорядкований світ голих форм і формул, голих абстракцій і вишуканої ввічливості. Але, мій сумний друже, хай це буде й справді втеча, хай серед касталійців і справді не бракує слабодухих і боягузливих, що бавляться голими формулами, хай навіть їх у нас більшість — це не зменшує ні вартості, ні блиску правдивої ясності, чи то буде ясність неба, чи духу. Удавано погідним серед нас, тим, що вдовольняються невеликим, протистоять люди й цілі покоління людей, чия погідність — не поверхова гра, а глибокий сенс їхнього життя. Я знав таку людину, це був наш колишній Магістр музики, ти його часом бачив у Вальдцелі; цей чоловік в останні роки свого життя мав у собі стільки погідності, ясності, що весь світився, як світить1ся сонце. Та його ясність виявлялась у доброзичливості, довір’ї та глибокій переконаності й передавалася всім, хто чуйно сприймав і вбирав її в себе, і від них — ще далі іншим людям. І мене також осяяло його світло, і мені він віддав частку своєї ясності й душевного тепла, так само як нашому Ферромонте й ще декому. Досягти такої ясності для мене і для багатьох таких, як я, означало б досягти найвищої і найблагороднішої мети. Ти її знайдеш і в деяких керівників нашого Ордену. Ця ясність — не примха чи вияв самовдоволення, а вершина досвіду й любові, визнання всякої дійсності, чуйне буття на краю всіх прірв і проваль, це доброчесність святих і рицарів, вона незнищенна і з роками, з наближенням до смерті, лише збільшується. В ній — таємниця краси і справжня субстанція всіх мистецтв. Поет, що славить велич і жах життя в пружних рядках своїх віршів, музикант, у творах якого воно звучить як найчистіша реальність, — усе це носії світла, вони роблять світ радіснішим і яснішим, навіть якщо спершу ведуть нас через сльози і болюче напруження. Можливо, поет, вірші якого нас захоплюють, був журливіш самітником, а музикант — меланхолійним мрійником, але й тоді їхні твори мають у собі ясність богів і зірок, і дарують вони нам уже не свою темряву, не свій біль чи страх, а краплю чистого світла, вічної ясності. І коли цілі народи чи мови намагаються виміряти глибину всесвіту в міфах, космогоніях, релігіях, то останнє й найвище, що вони можуть досягти, — та сама ясність. Пригадай давніх індійців, про яких колись так гарно розповідав нам вальдцельський викладач: той народ знав страждання, тяжкі роздуми, покуту, схиму, але останні великі витвори його духу були ясні й веселі. Ясна була усмішка будд і переможців світу, ясні постаті його незглибної міфології. Світ, яким його показують ті міфи, починається біля своїх витоків божественним, щасливим, осяйним, повесняному гарним, як золотий вік, потім і він дедалі більше занепадає, стає все брутальнішим і вбогішим, а наприкінці тих чотирьох світових віків, протягом яких він неухильно йшов до загибелі, той світ уже цілком готовий до того, щоб його, сміючись і танцюючи, розтоптав і знищив Шіва, — але на цьому не кінець, усе починається спочатку разом з усмішкою Вішну, що спить і вві сні творить новий, молодий, чарівний, осяйний світ. Просто диво: Цей народ, розважний і здатний страждати, як ніхто, нажахано й засоромлено дивився на жорстоку гру світової історії, на вічно рухоме колесо жадоби і муки, побачив і зрозумів нестійкість усього створеного, диявольську невситимість людини й одночасно її глибоку тугу за чистотою і гармонією і, щоб відтворити всю красу й трагізм світобудови, вигадав Ці чудові притчі про світові віки й розпад всесвіту, про могутнього Шіву, Що, танцюючи, розтоптує занепалий світ, і про усміхненого Вішну, що лежить, дрімаючи, і з золотих божественних снів творить новий світ.

Що ж стосується нашої касталійської ясності, то її можна вважати тільки пізнім, невеликим різновидом тієї великої ясності, але вона має Цілковите право на існування. Вченість не завжди і не всюди була ясною, хоч мала б бути такою. В нас як культ істини вона тісно пов’язана з культом краси і, крім того, з медитативним вихованням душі, а тому не може цілком втратити ясності. Але Гра в бісер поєднує в собі всі три принципи: науку, поклоніння красі й медитацію, отже, справжній гравець у бісер має бути весь сповнений ясністю, як спілий плід со1лодким соком, і насамперед повинен мати в собі ясність музики, а це не ідо інше, як сміливість, веселе, з усмішкою і танцем просування вперед крізь жахи й пожежі світу, врочисте принесення жертви. Саме до такої ясності я прагнув, відколи школярем і студентом почав здогадуватися, що вона існує, і я ніколи не відступлюся від неї, ні в щасті, ні в горі й стражданні.

Тепер нам пора спати, а завтра вранці ти поїдеш. Вертайся швидше, розкажи більше про себе, і мені також буде що розказати. Ти побачиш, що і у Вальдцелі, і в житті Магістра є свої розчарування, непевність, навіть сумніви й трагізм. А тепер ти повинен перед сном ще натішити свій слух музикою. Поглянути на зоряне небо й послухати музику перед тим, як ідеш спати, набагато краще, ніж уживати ліки.

Він сів і повільно, ледве чутно, зіграв фразу з тієї сонати Перселла, яку так любив отець Якоб. Як краплі золотого світла, падали звуки в нічне безгоміння, так тихо, що в проміжках між ними чути було ще й пісню старого водограю на подвір’ї. Ніжно й суворо, скупо й солодко зустрічались і перепліталися голоси чудесної мелодії, відважно й весело линули в захопленому танку через безтілесність часу й минущості, на коротку мить свого існування надаючи кімнаті й нічній годині космічного безміру, і коли Йозеф Кнехт прощався з гостем, у того було зовсім інше, проясніле обличчя, а в очах стояли сльози.


ДВА ПОЛЮСИ | Гра в бісер | ПРИГОТУВАННЯ