home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


ПРИГОТУВАННЯ

Кнехтові пощастило проломити кригу, і між ним та Десиньйорі почалося жваве, цілюще для обох спілкування. Плініо, у якого довгі роки життя минули під знаком розчарування й меланхолії, мусив визнати, що Кнехт мав рацію: він справді рвався серцем до Педагогічної Провінції тому, ще хотів одужати, тужив за веселістю, за касталійською ясністю. Він почав навідуватись туди частіше, вже й тоді, коли цього не вимагали службові справи чи обов’язки члена комісії, на досаду Тегуляріусові, що дивився на ті відвідини з ревнивим недовір’ям. Скоро Магістр Кнехт знав про Плініо і про його життя все, що йому було потрібно знати. Те життя виявилося не таким незвичайним і складним, як вирішив був Кнехт після перших визнань приятеля. Сповнений ентузіазму й енергії, Плініо в молодості, як нам уже відомо, зазнав розчарування, принижень, він став не посередником і миротворцем між світом і Касталією, а самітним, сумним чужинцем серед своїх земляків і так і не домігся синтезу світських та касталійських елементів свого походження й своєї натури. і все ж таки він не був просто невдахою, а в поразці й капітуляції знайшов, незважаючи ні на що, своє обличчя й свою особливу долю, його касталійське виховання, видно, зовсім не виправдало себе, в усякому разі воно спершу не дало йому нічого, крім конфліктів і розчарувань, глибокої відчуженості й самоти, яку людині його натури витримувати дуже важко. І здавалося, що він, уже ступивши на тернистий шлях непристосованого самітника, робив усе, щоб збільшити свою відчуженість і свої труднощі. Так, ще студентом, він опинився в непримиренному конфлікті з своєю родиною, особливо з батьком, його батько, хоч і не належав до справжніх політичних проводарів, ціле життя, як і всі Десиньйорі, був опорою консервативної партії та проурядової політики і ворогом будь1яких нововведень, виступав проти будьяких претензій знедолених на політичні права й на свою частку в загальних благах, не довіряв людям без імені й становища, був відданий давньому ладові, всьому, що він вважав законним і священним, і готовий іти заради нього на жертвн. Тому він, не відчуваючи потреби в релігії, був вірним сином церкви і тому ж, хоч мав почуття справедливості і був радий творити добро й допомагати всім, хто потребував допомоги, вперто й послідовно опирався спробам орендарів поліпшити своє становище. Цю суворість він на перший погляд логічно виправдовував програмними гаслами своєї партії, хоч насправді ним керували не переконання й погляди, а сліпа вірність людям свого стану й традиціям свого роду, бо вдачі його притаманний був рицарський культ честі й підкреслена зневага до всього, що вважає себе сучасним, прогресивним і передовим.

Цей чоловік, певна річ, відчув розчарування, роздратування і гнів, коли дізнався, що його син Плініо, навчаючись в університеті, зблизився з виразно опозиційною прогресистською партією і вступив до неї. На той час у давній буржуазноліберальній партії утворилося ліве, молодіжне крило, яке очолив публіцист Верагут, депутат парламенту і блискучий трибун, темпераментний і, може, трохи самозакоханий, зачарований своїм власним красномовством друг народу і борець за волю, який публічними виступами по університетських містах намагався здобути собі підтримку студентської молоді; серед інших захоплених слухачів і прибічників під його вплив підпав і молодий Десиньйорі. Юнак, розчарований вищою школою, шукав нової підпори, якоїсь заміни касталійської моралі, що втратила для нього сенс, нового ідеалу й нової програми, і його зачарували доповіді Верагута, його пафос і бойовий дух, його дотепність, обвинувальний тон, його гарна зовнішність і красномовство. Він приєднався до групи студентів, що були постійними слухачами Верагута, стояли на його боці і боролися за його мету. Коли батько Плініо довідався про це, він, дуже розгніваний, зразу приїхав до сина, вперше в житті накинувся на нього з лайкою, обвинувачуючи його в змовництві, зраді батька, родини й родинних традицій, і суворо наказав негайно виправити свою помилку й порвати з Верагутом та його партією. Це був, звичайно, не найкращий спосіб вплинути на юнака, який тепер навіть почав сам собі здаватися мало не мучеником. Плініо не злякався батькового гніву й заявив, що він не на те вчився десять років в елітарній школі й кілька років в університеті, щоб відмовлятися від власних думок та уявлень і дозволяти зграї користолюбних землевласників накидати йому свої погляди на державу, економіку й справедливість, йому стала в пригоді школа Верагута, що, як усі великі трибуни, ніколи не дбав про свої власні інтереси чи інтереси свого стану, а прагнув тільки до чистої, абсолютної справедливості й людяності. Старий Десиньйорі глузливо зареготав і запропонував синові хоча б скінчити науку, перше ніж втручатися в чоловічі справи й забирати собі в голову, що він краще розуміється на людському житті й справедливості, ніж багато поколінь шановних, шляхетних родів, яким він, їхній звироднілий нащадок, тепер завдає удару в спину. Вони сперечалися, дедалі більше розлютовуючись і ображаючи один одного, аж поки раптом старий, немов побачивши в дзеркалі своє скривлене гнівом обличчя, засоромлений, урвав на півслові й холодно, мовчки вийшов геть. Відтоді теплі, близькі стосунки Плініо з родиною ніколи вже не поновилися, бо він не тільки лишився вірним своїй групі та її неолібералізмові, але й ще до закінчення університету став безпосереднім учнем, помічником і співробітником Верагута, а через кілька років і його зятем. Уже саме виховання в елітарній школі й тяжке повернення до світу й до батьківщини порушили душевну рівновагу Плініо й сповнили його життя пекучими проблемами, а через ці нові обставини він взагалі опинився в дуже делікатному, складному, навіть небезпечному становищі. Безперечно, він здобув і дещо цінне: якусь віру, політичні переконання і партійну приналежність, що заспокоювало його юнацький потяг до справедливості й до прогресу, а в особі Верагута — вчителя, керівника й старшого друга, яким він спершу безоглядно захоплювався і який, крім того, теж, мабуть, потребував і цінував свого нового учня. Тепер Плініо мав мету і напрямок, поле діяльності, життєві завдання. Це були немалі здобутки, але за них довелося дорого заплатити. Якщо юнак змирився з втратою свого природного, успадкованого становища в батьківському домі, серед людей одного з ним кола, якщо з фанатичною радістю мученика витримував вигнання з привілейованої касти і її ворожнечу, то були ще й речі, які ніколи не переставали ятрити йому серце, наприклад, тяжке усвідомлення того, що він завдав нестерпного горя своїй улюбленій матері, поставивши її в дуже прикре, ніякове становище між собою та батьком і, мабуть, вкоротивши їй цим віку. Вона померла невдовзі після його одруження; відтоді Плініо майже перестав з’являтися в домі батьків, а після, смерті старого навіть продав той дім, давне родинне гніздо.

Є люди, здатні любити оплачене жертвами становище в житті, хай то буде посада, шлюб чи фах, саме через ці жертви й так звикнутися з ним, що воно дає їм задоволення й щастя. Десиньйорі мав іншу натуру. Він, щоправда, лишився вірний своїй партії та її керівникові, своїм політичним поглядам і діяльності, своєму подружжю, своєму ідеалізмові, проте згодом усе це стало для нього таким самим проблематичним, як колись уже стало все його буття. Юнацький запал у політиці і в обстоюванні своїх поглядів пригас, боротьба за те, щоб довести своє, вже не давала того задоволення, що раніше, так само як і страждання та жертви з упертості, а до цього ще й долучився досвід і протверезіння в фаховій діяльності; врешті Плініо почав уже замислюватися, чи справді він тільки з любові до істини й справедливості став прибічником Верагута, чи не спричинились великою мірою до цього Верагутів ораторський хист і вдача народного трибуна, його особистий чар і вміння публічно виступати, дзвінкий голос і чудовий, мужній сміх або розум і врода його дочки? Плініо дедалі більше сумнівався, чи справді позиція батька була така негарна, коли він боронив вірність своєму станові й не хотів поступатися орендарям, навіть засумнівався, чи взагалі існують добро і зло, правда і кривда. Може, кінець кінцем, єдиний законний суддя в цих справах — голос власного сумління? А коли так, то він, Плініо, не має рації, бо живе не в щасті, не в спокої і згоді з собою та оточенням, а в вічних сумнівах і докорах сумління. Хоч подружжя його й не було нещасливим, невдалим у простацькому розумінні цього слова, а проте в родинному житті в нього теж не бракувало напружених ситуацій, ускладнень І суперечностей. Можливо, родина була найкраще з усього, що Плініо мав, але вона не давала йому того спокою, щастя, почуття легкості, чистого сумління, яких він так потребував, а вимагала великої обережності й витримки, коштувала великих зусиль. Навіть син Тіто, вродливий, дуже здібний хлопчик, уже змалку став приводом до боротьби й дипломатії, до ревнощів і спроб кожного з батьків зробити його своїм прибічником; хлопчик, якого вони обоє надто любили й пестили, дедалі більше прихилявся до матері і врешті зовсім перейшов на її бік. Це був останній удар і остання втрата в житті Десиньйорі, яку він, мабуть, пережив найтяжче. Але й цей удар не зломив його. Він знайшов у собі силу вистояти й зберегти рівновагу, тримався з гідністю, але став похмурий і меланхолійний.

Помалу дізнаючись про все це від товариша протягом кількох його відвідин і зустрічей з ним, Кнехт натомість багато розповідав йому про свої власні турботи й проблеми, бо не хотів, щоб Плініо опинився в становищі людини, яка вилила свою душу, а через годину, вже в іншому настрої, кається і воліє забрати назад свої слова, — навпаки, він намагався підтримати й зміцнити довір’я Плініо своєю власною відвертістю й любов’ю. Потроху перед Плініо відкрилось і його життя, на перший погляд просте, рівне, зразково впорядковане життя всередині чітко розбудованої ієрархії, багате на успіхи й визнання, а проте суворе, звичне до жертв, дуже самітне, і хоч багато що в ньому для людини зі світу було не зовсім зрозуміле, все ж таки основні напрямки й тенденції його Плініо вловив, і найкраще він розумів, найближче брав до серця Кнехтів потяг до молодого покоління, до юних, ще не зіпсованих учнів, до скромної, непоказної праці без вічної необхідності бути виразником певних поглядів, його бажання працювати вчителем латини або музики десь у початковій школі. В цілковитій відповідності з своїми методами лікування душі та виховання Кнехт скорив цього пацієнта не тільки своєю великою відвертістю, але й навіявши думку, що той, з свого боку, теж може допомогти й прислужитися йому, і підказавши, як це зробити. І Десиньйорі справді став у пригоді Магістрові, не стільки в головному пи танні, скільки в задоволенні його величезної цікавості до всіляких подробиць світського життя.

Ми не знаємо, чому Кнехт узяв на себе нелегке завдання наново навчити меланхолійного товариша своєї молодості всміхатися і чи тут справді зіграла якусь роль надія, що той також може зробити йому послугу. Десиньйорі, що мав би знати це краще, ніж будьхто інший, не вірить у таку версію. Він згодом розповідав: «Коли я пробую з’ясувати Для себе, як Йозефові вдалося подіяти на таку розчаровану й замкнуту людину, як я, то дедалі більше переконуюсь, що найперше це було чаклунство, а ще, мушу сказати, й лукавство. Він був багато лукавіший, ніж уявляли собі люди з його оточення, мав смак до гри, жарту, хитрого дотепу, любив прикидатися, раптово з’являтись і зникати, а часом і почаклувати. Я думаю, що вже під час першої моєї появи в касталійській Колегії він вирішив узяти мене в полон, посвоєму вплинути на мене, тобто здобути мене й піднести мій дух. Принаймні з перших же годин він намагався прихилити мене до себе. Навіщо він це робив, навіщо брав собі такий тягар на плечі, я не можу сказати. Мабуть, люди такої натури, як він, роблять це здебільшого несвідомо, наче машинально, вони почувають, що стоять перед якимось завданням, чують, що хтось кличе на допомогу, і, не вагаючись, ідуть на той поклик. Коли ми зустрілися, я був недовірливий, боязкий і не мав ніякого бажання кидатися йому в обійми чи просити в нього допомоги; колись такий відвертий і товариський, я розчарувався і замкнувся в собі, але саме ця перепона, ці великі труднощі, мабуть, і підохочували його. Хоч який я був стриманий, він не відступився і нарешті досяг того, чого хотів. Між іншим, він скористався одним хитрим способом: навіяв мені думку, що наші стосунки грунтуються на взаємності, що його сила дорівнює моїй, його значення — моєму, що він так само потребує допомоги, як і я. Уже під час першої нашої довшої розмови він натякнув, що нібито очікував моєї появи, дуже хотів її. Він помалу втаємничив мене в свої плани скласти з себе звання Магістра та залишити Провінцію і весь час давав мені зрозуміти, як багато для нього важить моя порада, моя підтримка і вміння мовчати, бо за межами Касталії він, мовляв, не має жодного приятеля, крім мене, і не знає тамтешнього життя. Признаюся, мені було приємно слухати ці слова, і, мабуть, вони були не останньою причиною того, що я відкрив Йозефові свою душу і, так би мовити, віддався йому в руки; я беззастережно повірив йому. Та минув якийсь час, і мені все це знов почало здаватися підозрілим і неймовірним, я вже не знав, чи він справді чогось сподівається від мене, а якщо сподівається, то чого саме, чи ті хитрощі, якими він піймав мене, були невинними чи дипломатичними, наївними чи лукавими, чи він був щирий, чи прикидався і грав. Він настільки переважав мене і стільки зробив мені добра, що я взагалі не насмілився б на такі міркування. В кожному разі, тепер я вважаю його запевнення, буцімто він опинився в такому самому становищі, як я, і так само потребував моєї допомоги й прихильності, як я його, просто даниною ввічливості, приємним, заспокійливим навіюванням, яким він мене обплутав; не можу лише сказати, наскільки його гра зі мною була свідомою, обдуманою і навмисною, і наскільки, незважаючи на все, наївною і природною. Бо Магістр Йозеф був великим артистом; з одного боку, в ньому жило таке непереборне прагнення виховувати, впливати, зціляти, допомагати, розвивати, що всі засоби здавалися йому добрими, а з другого боку, він не міг робити навіть найменшого діла, не віддавшись йому цілою душею. Одне знаю напевне: він тоді поставився до мене як приятель, як великий лікар і керівник, більш не відпускав мене від себе і врешті розбудив і зцілив, наскільки це взагалі було можливе. Та ось що дивне і дуже схоже на нього: вдаючи, немовби для того, щоб піти з Касталії і скласти з себе обов’язки Магістра, він потребує моєї допомоги, спокійно, не раз навіть схвально вислухуючи мою гостру й наївну критику або й лайку та звинувачення на адресу Касталії, сам роблячи все, щоб звільнитися від неї, він насправді привабив мене назад до Провінції, наново привчив до медитації, з допомогою касталійської музики й самозаглиблення, касталійської ясності й мужності перевиховав і переінакшив мене, знов зробив з мене, такої некасталійської, при всій моїй симпатії до вас, і навіть антикасталійської людини рівного вам, а з моєї нещасливої любові до вас — щасливу».

Так розповідав Десиньйорі, і в нього, певне, були причини для захват ту та вдячності. Мабуть, не дуже важко з допомогою наших давно випробуваних методів привчити до стилю касталійського життя хлопчика чи юнака, але набагато складніше виховати цю звичку в людині, якій уже минув п’ятий десяток, навіть якщо вона сама залюбки йде назустріч. Звичайно, Десиньйорі не став цілковитим, а тим паче зразковим касталійцем. Але Кнехт таки домігся того, чого хотів: затятий його товариш позбувся свого гіркого, безпросвітного смутку, надмірно вразлива, колись мужня, а тепер ляклива душа знов набула ясності й гармонії, замість деяких поганих звичок з’явилися нові, гарні. Певна річ, Магістр Гри в бісер не міг сам виконати всієї потрібної для цього дрібної праці; він покликав на допомогу почесному гостеві апарат Вальдцеля й Орден, навіть послав до нього додому на якийсь час учителя медитації з Гірсланда, резиденції Ордену, щоб той постійно контролював його вправи. Проте планування цих заходів і керівництво ними лишалися в його руках.

Минав восьмий рік перебування Кнехта на посаді Магістра, коли він, після неодноразових запрошень товариша, відвідав його дім у столиці. З дозволу керівництва Ордену — настоятель Александр був його близьким приятелем, — він використав один святковий день для цих відвідин, від яких багато чого сподівався і які, проте, цілий рік уже відкладав почасти тому, що хотів спершу впевнитись у Плініо, а почасти, мабуть, через цілком зрозумілий острах: адже це був перший його крок у той світ, звідки Десиньйорі приніс свій закам’янілий смуток і де для нього було стільки важливих таємниць. Він побачив, що в цілком сучасному будинку його товариша, який той поміняв на старовинну оселю роду Десиньйорі, володарює ставна, дуже розумна, стримана дама, а дамою командує її гарненький, галасливий, не дуже вихований синок, навколо особи якого тут, мабуть, усе крутилося і який, видно, перейняв від матері владний, гордовитий, трохи принизливий тон у стосунках з батьком. До речі, тут відчувався холодок і недовір’я до всього касталійського, проте мати й син не дуже довго змогли опиратися яскравій особистості Магістра; крім того, сама вже посада його мала для них у собі щось таємне, священне й легендарне. І все ж таки під час першої зустрічі всі трималися дуже скуто й вимушено. Кнехт очікувально мовчав і більше придивлявся до того, що діється навколо, господиня приймала його з холодною, офіційною ввічливістю і внутрішньою нехіттю, як високого рангу офіцера ворожої армії, присланого на постій, син Тіто поводився найвільніше, бо, мабуть, уже не раз був свідком таких ситуацій, розважався ними й щось собі на них вигадував, його батько, видно, більше грав роль голови дому, ніж був ним насправді. Між ним і дружиною панував тон лагідної, обережної, трохи сторожкої ввічливості, що ніби ходила навшпиньки, дружина підтримувала цей тон багато легше й природніше, ніж чоловік. Він явно намагався налагодити товариські стосунки з сином, а той, мабуть, звик уже або здобувати з цього собі якусь користь, або зухвало відпихати батька. Одне слово, їм було тяжко разом, ніби вони мусили щось приховувати, ніби насилу стримували свої Поривання й боялися дати волю своїй гіркоті, вибухнути й викликати ще більше напруження, а стиль їхньої поведінки й розмови, як і стиль усього дому, був трохи надміру вишуканий, надто підкреслений, наче ніякий оборонний вал не був би достатньо міцним і надійним, щоб захистити цей дім від можливих вторгнень і нападів. І ще одне спостеріг Кнехт: віднайдена душевна ясність тут знов майже зникла з обличчя Плініо; у Вальдцелі або в резиденції Ордену, Гірсланді, він неначе забував про свою пригніченість і свій смуток, а тут, у власному домі, на нього знов налягала густа тінь, його знов було за що ганити, але й було за що жаліти. Дім був гарний і свідчив про заможність і любов до комфорту, кожна кімната була опоряджена відповідно до своїх розмірів, у кожній панувала гармонія двох або трьох кольорів, подекуди траплялися цінні твори мистецтва, на яких Кнехт радо спиняв свій погляд, але врештi вся ця пишнота почала здаватися йому надто гарною, надто довершеною і продуманою, їй бракувало становлення, руху, оновлення, і він відчув, що й ця краса речей та кімнат була ніби закляттям від небезпек, спробою оборонитися від них, і що ці кімнати, картини, вази й квітки оточують і супроводять життя, яке прагне гармонії і краси, але може досягти її тільки таким способом — пильно добираючи домашні речі й дбаючи про них.

За якийсь час після цих відвідин, що справили на нього доситьтаки невтішне враження, Кнехт прислав додому до Плініо вчителя медитації. Пробувши один день у дивовижно задушливій, наелектризованій атмосфері цього дому, він узнав дещо таке, чого зовсім не хотів знати, але узнав і щось інше — те, про що хотів довідатись задля товариша. І він не обмежився цими першими відвідинами, а ще не раз приїздив до Плініо й заводив розмови про виховання та про малого Тіто, в яких мати хлопця теж брала жваву участь. Помалу Магістр здобув довір’я й симпатію цієї розумної, настороженої жінки. Коли він одного разу напівжартома сказав, як усетаки шкода, що її синок не був своєчасно відданий на виховання до Касталії, вона щиро сприйняла його слова як докір і почала виправдуватись: мовляв, навряд чи Тіто прийняли б туди, він хоч і досить обдарований хлопчик, але з ним важко давати раду, і вона ніколи б не дозволила собі такого втручання в життя сина проти його волі, адже така спроба з його батьком виявилася зовсім невдалою. Крім того, вони з чоловіком не вважали, що мають право користуватися привілеями давнього роду Десиньйорі, бо порвали з батьком Плініо і з усіма традиціями родини. А наприкінці вона, гірко усміхаючись, додала, що однаково нізащо не змогла б розлучитися з своєю дитиною, бо їй більше нема для чого жити. Кнехт потім довго міркував над цим швидше мимовільним, ніж обдуманим признанням. Отже, ні чудовий дім, так вишукано, з таким смаком устаткований, ні чоловік, ні політика й партія її батька, якого вона колись обожнювала, — ніщо не могло надати її життю сенсу й вартості, крім дитини. 1 вона ладна була краще згодитись на те, щоб дитина виростала в такій тяжкій, несприятливій атмосфері, яка панувала в їхньому домі й родині, ніж розлучитися з нею для її добра. Це було дивовижне визнання для такої розумної, такої начебто холодної, інтелігентної жінки. Кнехт не міг допомогти їй так прямо й безпосередньо, як її чоловікові, і навіть не пробував. Але вже самі його нечасті відвідини й те, що Плініо перебував під його впливом, усе ж таки вносили якусь міру й розважність в ці складні й заплутані родинні стосунки. Проте для самого Магістра, хоч він з кожним разом здобував у домі Десиньйорі дедалі більший вплив і авторитет, життя цих світських людей ста вало тим загадковішим, чим краще він його пізнавав. А втім, нам мало відомо про його відвідини столиці й про те, що він там бачив і переживав, тому обмежимося тим, що тут уже сказано.

З настоятелем Ордену Кнехт досі ніколи не сходився ближче, ніж того вимагали службові обов’язки. Вони зустрічалися тільки на пленарних засіданнях Виховної Колегії, що відбувалися в Гірсланді, але й там настоятель виконував здебільшого формальні, декоративні дії — приймав і розпускав тих, хто прибув на засідання, а керувати засіданням, виконувати основну роботу доводилось доповідачеві. На той час, коли Кнехт зайняв свою посаду, тодішній настоятель Ордену був уже в поважному віці, і хоч Magister Ludi дуже шанував його, той ніколи не давав йому приводу скоротити відстань, яка їх розділяла, він був для Кнехта вже майже не людиною, не особою, а ширяв десь у високостях, був первосвящеником, символом гідності й самовладання, безмовною вершиною, що увінчувала будівлю Виховної Колегії і всієї ієрархії. Цей достойний муж помер, і на його місце Орден вибрав нового настоятеля, Александра. Александр був тим учителем медитації, якому керівництво Ордену багато років тому доручило піклуватися про нашого Йозефа Кнехта під час його вступу на посаду, і відтоді Магістр завжди захоплювався цим зразковим членом Ордену й відчував до нього вдячність і любов; але й Александр за той час, поки Магістр Гри залишався під його щоденною опікою і був, так би мовити, його духовним сином, устиг добре придивитися до його вдачі й поведінки, пізнати його й теж полюбити. Ця взаємна симпатія, що підсвідомо жевріла в їхніх серцях, переросла в щиру приязнь від тієї хвилини, коли Александр став Кнехтовим колегою і настоятелем Ордену, бо тепер вони почали зустрічатися частіше і в них з’явилася спільна праця. Щоправда, цій приязні бракувало щоденного спілкування, а також спільних переживань, які бувають замолоду, це була взаємна симпатія високих урядовців, і виявлялася вона тільки в трохи теплішому, ніж звичайно, вітанні під час зустрічі й прощання, в кращому взаєморозумінні і ще, може, в коротких розмовах під час перерв між засіданнями.

Хоч за статутом настоятель, якого звали ще Магістром Ордену, не вважався вищим за своїх колег Магістрів, усе ж таки за традицією він головував на засіданнях Колегії і, чим більше набував Орден медитативного, чернечого характеру протягом останніх десятиріч, тим більше зростав і авторитет настоятеля, щоправда, тільки в межах ієрархії та Провінції, а не в світі. У Виховній Колегії настоятель Ордену і Магістр Гри все більше ставали справжніми виразниками й носіями касталійського духу, бо на противагу стародавнім дисциплінам, таким як граматика, астрономія, математика чи музика, успадкованим з далеких епох, медитативне виховання духу і Гра в бісер були саме касталійським здобутком. Тому було важливо, щоб представники й керівники цих дисциплін підтримували між собою дружні стосунки, а для них обох це було підтвердженням і звеличенням їхньої гідності, додавало їхньому життю трохи тепла й приємності, спонукало їх ще краще виконувати своє завдання: бути живим втіленням двох найзаповітніших, священних вартостей і рушійних сил касталійського світу. Отже, для Кнехта це був ще один зв’язок, ще одна обставина, що гамували його прагнення відмовитись від усього цього і прорватися в іншу, нову життєву сферу. І всетаки це прагнення нестримно росло. Відколи Кнехт сам цілком усвідомив його, десь шостого чи сьомого року свого перебування на посаді Магістра, воно зміцніло в його серці, і він, поборник «пробудження», безстрашно підпорядкував йому своє життя і свої думки. Мабуть, ми не помилимося, коли скажемо, що десь від того часу думка про майбутню відмову від посади і про розлуку з Провінцією стала йому близькою: інколи так, як полоненому буває близька віра в звільнення, а інколи — як тяжко хворому думка про смерть. Тоді, коли його товариш із шкільних часів Плініо знов з’явився в Касталії, Кнехт у розмові з ним уперше висловив цю думку вголос, можливо, тільки для того, щоб здобути довір’я мовчазного, стриманого товариша і прихилити його до себе, а можливо, ще й тому, що, вперше сказавши комусь про своє пробудження, про свої нові життєві плани, він хотів дати їм перший вихід назовні, перший поштовх до здійснення. В подальших розмовах з Десиньйорі Кнехтове бажання покінчити колись з теперішнім своїм способом життя і зважитись на стрибок у новий, невідомий йому світ визріло вже в твердий намір. А тим часом він старанно зміцнював свою дружбу з Плініо, який тепер не тільки захоплювався ним, а й відчував до нього вдячність хворого, що повернувся до життя, і вважав цю дружбу містком до зовнішнього світу, до дивного, сповненого загадок існування.

Те, що Магістр аж багато пізніше дозволив Тегуляріусові зазирнути в свою таємницю і в план своєї втечі, не повинне нас дивувати, бо хоч він до кожного свого друга ставився дуже доброзичливо й кожному охоче допомагав, проте завжди в таких стосунках був далекоглядним дипломатом і залишав за собою керівну роль. Відтоді як Плініо знову ввійшов у його життя, у Фріца з’явився суперник, новий і водночас давній товариш Кнехта з правом на його увагу і на місце в його серці, тож Магістр навряд чи й здивувався, що Тегуляріус спершу зреагував на появу Плініо бурхливими ревнощами; на якийсь час, а саме поки він остаточно не завоював довір’я Десиньйорі й не впорядкував його життя, йому навіть було вигідно, що Тегуляріус ображено тримався віддалік. Проте надалі в поведінці з Фріцом у Кнехта почало переважати інше, важливіше міркування. Як зробити, щоб Тегуляріус, з такою вдачею, як у нього, зрозумів його бажання непомітно піти з Вальдцеля й зі своєї посади і змирився з цим? Адже він назавжди втратить друга, якщо той справді залишить Вальдцель, а взяти його з собою на вузький і небезпечний шлях, що лежав перед ним, Кнехт нізащо не зважився б, навіть якби Фріц, попри всі сподівання, захотів би цього і знайшов у собі мужність на такий сміливий крок. Кнехт дуже довго очікував, міркував і вагався, перше ніж сказав Тегуляріусові про те, що він задумав. Нарешті, коли його намір залишити Провінцію остаточно визрів, він таки звірив його другові. Тримати Фріца до самого кінця в невіданні, будувати плани, так би мовити, за його спиною чи готувати якісь заходи, що неминуче відбилися б на ньому, було зовсім не в Кнехтовій натурі. Наскільки це було можливе, він хотів не лише втаємничити Фріца, так само як і Плініо, в ті плани, а й зробити його справжнім чи лише уявним помічником і співучасником, бо коли людина напружено працює, їй легше витримати будьяке становище.

Звичайно, Тегуляріус давно знав думки Кнехта про те, що Касталії загрожує занепад, оскільки той готовий був ділитися ними, а він радий був їх слухати. З цього Магістр і почав, коли вирішив відкритися Фріцові. Всупереч його сподіванням, усе обійшлося досить легко. Фріц не сприйняв його слів трагічно, думка, що Магістр кине в обличчя Колегії своє звання, обтрусить порох Касталії зі своїх ніг і вибере собі життя на свій смак, здавалось, приємно схвилювала його, навіть потішила. Як індивідуаліст і ворог будьякого порядку, він завжди ставав на бік одиниці проти керівництва Ордену й завжди був радий утнути якусь штуку офіційній владі, подражнити й перехитрувати її. Таким чином Тегуляріус сам підказав Кнехтові шлях, і той з полегшенням, сміючись у душі, зразу ж скористався реакцією друга. Він лишив його з думкою, що йдеться тільки про такий собі ляпас Виховній Колегії та її педантизмові, й довірив йому в цій, начебто невинній, витівці роль повірника, спільника й помічника. Треба було скласти заяву Магістра до Виховної Колегії, перерахувавши й витлумачивши в ній усі причини, що спонукали його відмовитись від посади, і в основному саме на Тегуляріуса покладалося завдання підготувати й опрацювати цю заяву. Насамперед той мав засвоїти історичні погляди Кнехта на виникнення, розквіт і теперішній стан Касталії, потім зібрати історичний матеріал і обгрунтувати ним Кнехтові бажання й плани. Тегуляріуса начебто не зупиняло навіть те, що вія для цього мусив заглибитися в науку, яку досі не визнавав і зневажав, — в історію, і Кнехт поквапився дати йому необхідні вказівки. Тегуляріус захоплено й завзято, як завжди, коли робив щось стороннє, не те, що стосувалося його особисто, взявся виконувати доручене йому завдання. Він, непоправний індивідуаліст, діставав дивну, жорстоку втіху від тих студій, які давали йому можливість довести ієрархії та бонзам їхню нікчемність і ненадійність їхнього існування чи хоча б подратувати їх.

Йозеф Кнехт не поділяв цієї втіхи і не вірив, що заходи його друга матимуть успіх. Він твердо вирішив розірвати пута теперішнього свого становища й звільнитися для завдань, які — він відчував — чекали на нього в іншому місці, але й розумів, що ніякими розважними доказами не подолає опору Колегії і не зможе перекласти на плечі Тегуляріуса частину тягаря, який судився йому самому. Проте він був радий, що Фріц матиме на що звертати свою енергію і увагу, поки вони ще житимуть поряд. Розповівши про це під час наступної зустрічі Плініо, він додав: — Мій друг Тегуляріус тепер поглинутий працею і винагороджений за все, що він, на його думку, втратив після твоєї появи. Він уже майже зцілився від своїх ревнощів, а праця на мою оборону і проти моїх колег пішла йому на користь, він, можна сказати, щасливий. Але не думай, Плініо, що я сподіваюся великих наслідків від його праці, крім цієї користі для нього самого. Не вірю, що Колегія задовольнить моє прохання, такого просто не може бути; в найкращому разі вона відповість мені лагідною доганою. Адже між моїми планами і їхнім здійсненням стоїть основний закон нашої ієрархії, мені й самому не сподобалася б та Колегія, що відпустила б свого Магістра Гри в бісер і дала б йому роботу за межами Касталії, хоч би як переконливо обгрунтував він своє прохання. Крім того, Магістр Александр, що стоїть тепер на чолі Ордену, — 1незламна людина. Ні, цю боротьбу мені доведеться витримати самому. Але поки що хай Тегуляріус дасть волю своїй дотепності! Щоправда, через це все трохи відкладеться, але мені однаково потрібний час: я хочу лишити тут цілковитий лад, щоб своїм відходом не завдати шкоди Вальдцелю. А ти тим часом повинен знайти мені там у себе притулок і якусь роботу, хай навіть найскромнішу. В крайньому разі я вдовольнюся, скажімо, посадою учителя музики, мені потрібен тільки початок, трамплін.

Десиньйорі зауважив, що робота знайдеться, а коли до того дійдеться, його дім буде відкритий для друга кожної хвилини. Проте Кнехта це не влаштовувало.

— Ні, — мовив він, — для ролі гостя я не придатний, мені потрібна робота. До того ж, хоч як мені гарно в тебе гостювати, коли я залишуся в твоєму домі довше, ніж на кілька днів, незгоди й напруження в твоїй родині тільки збільшаться. Я тобі цілком довіряю, і твоя дружина вже звикла до моїх відвідин і стала привітна, та все зразу зміниться, якщо я з принагідного відвідувача й Магістра Гри обернуся у втікача й постійного гостя.

— Ти надто делікатний, — сказав Плініо. — Можеш бути певний, що як тільки ти звільнишся від своїх тутешніх обов’язків і оселишся в столиці, то дуже швидко отримаєш гідну тебе працю, щонайменше місце професора в університеті. Але на такі речі потрібен час, ти й сам це знаєш, і я, звичайно, тільки тоді зможу для тебе щось зробити, коли ти підеш звідси.

— Авжеж, — мовив Магістр, — до того часу мій намір має лишитися таємницею. Я не можу пропонувати свої послуги вашому начальству, поки не поставлю до відома своє і воно не вирішить, що зі мною зробити; це й так зрозуміло. Але я поки що й не шукаю офіційної посади. Мої потреби дуже малі, менші, ніж ти собі можеш уявити. Мені досить кімнатки й шматка хліба, але я хочу мати роботу, посаду вчителя або вихователя, одного чи кількох учнів або вихованців, з якими я міг би жити й на яких міг би впливати. Університет мене вабить найменше, з таким самим задоволенням, ні, з багато більшим, я став би домашнім учителем у якійсь родині абощо, де в мене взагалі був би єдиний учень. Я шукаю і потребую тільки одного: простих, природних обов’язків, людини, яка потребує мене. Призначення в університет з самого початку знов зробило б мене часткою традиційного, освяченого, механізованого апарату, а я прагну зовсім іншого.

І тоді Десиньйорі нерішуче висловив прохання, яке вже давно виношував у своєму серці.

— Я б хотів тобі щось запропонувати, — мовив він, — і прошу тебе, вислухай мене до кінця і спокійно, без упередження зваж мої слова. Якщо ти вирішиш, що мою пропозицію можна прийняти, то зробиш мені велику послугу. Ти вже мені багато в чому допоміг від того дня, коли я вперше завітав сюди до тебе. Ти познайомився також з моїм життям, з моїм домом і знаєш, яка там панує атмосфера. Не дуже добра, але вже краща, ніж була протягом багатьох років. Найтяжче для мене — мої стосунки з сином. Він розпещений, зухвалий і поставив себе в нашому домі в привілейоване, виняткове становище. Він хотів І легко домігся цього, ще коли був дитиною і між мною та його матір’ю точилася боротьба за те, хто має більше на нього впливати. Він тоді твердо став на бік матері, і я помалу був позбавлений усіх дійових методів виховання. Я змирився з цим, як і взагалі зі своїм не вельми вдалим життям. Одне слово, скорився. Але тепер, коли з твоєю допомогою я трохи вилікувався, в мене знов з’явилася надія. Ти бачиш, до чого я хилю. Мені б дуже хотілося, щоб Тіто, який, крім того, ще й має неприємності в школі, отримав на певний час вихователя, що знає свою справу і не боїться труднощів. Це егоїстичне прохання, я розумію, і не знаю, чи тебе могло б звабити таке завдання. Але ти сам додав мені сміливості зробити цю пропозицію. Кнехт усміхнувся й простяг йому руку: — Дякую тобі, Плініо. Приємнішої пропозиції для мене й бути не може. Тільки треба, щоб погодилася твоя дружина. А потім ви обоє повинні зважитись і на перший час цілком віддати сина під мою опіку. Щоб я взяв хлопця в руки, треба відгородити його від щоденного впливу батьківського дому. Поговори про це з дружиною і переконай її, що мою умову треба прийняти. Берися до цієї справи обережно, я вас не кваплю.

– І ти гадаєш, що тобі пощастить щось зробити з Тіто? — Звичайно, а чому ж ні? Він успадкував від батька добру породу й неабиякі здібності, треба тільки звести все це в гармонію. Збудити чи, швидше, розвинути в ньому потяг до цієї гармонії, домогтися, щоб він кінець кінцем усвідомив цей потяг, — ось у чому полягатиме моє завдання, і я охоче беру його на себе.

Таким чином Йозеф Кнехт знав, що обидва його друзі, кожен по своєму, працюють для здійснення його намірів. Поки Десиньйорі в столиці викладав дружині свої нові плани й намагався зробити їх прийнятними для неї, у Вальдцелі, в читальні бібліотеки, сидів Тегуляріус і за Кнехтовими вказівками збирав матеріал для листа, який вони мали скласти. Магістр, визначаючи, що треба простудіювати для цієї мети, закинув йому добру принаду; Фріц, що понад усе ненавидів історію, піймався на ту принаду й закохався в історію войовничої доби. Завжди великий трудівник у Грі, він з дедалі більшим смаком збирав характерні випадки з тієї доби, похмурої доби перед виникненням Ордену, й накопичив стільки матеріалу, що, коли через кілька місяців праці показав їх другові, той лишив хіба десяту частину.

За цей час Кнехт кілька разів побував у столиці. Пані Десиньйорі проймалася до нього все більшою довірою, бо часто буває, що здорові й гармонійна людина легко знаходить стежку до натури складної, обтяженої всілякими комплексами, і незабаром вона погодилася з планами чоловіка. Про Тіто ми знаємо ще й таке: під час одних відвідин Магістра він трохи пихато дав йому зрозуміти, що не хоче, щоб той звертався до нього на «ти», бо всі, навіть учителі в школі, кажуть йому «ви». Кнехт дуже ввічливо подякував йому й вибачився, пояснивши, що в них у Провінції кажуть «ти» всім учням і студентам, навіть Уже цілком дорослим. Після обіду він попросив хлопця трохи погуляти з ним і показати йому місто. Під час прогулянки Тіто повів його також на одну з найкращих вулиць Старого міста, де майже суцільним рядом стояли будинки, яким було вже по кілька сторіч і які належали заможним патриціанським родинам. Перед одним таким міцним, вузьким і високим будинком Тіто зупинився, показав на герб над порталом і спитав:

— Ви знаєте, що то таке?

І коли Кнехт відповів, що не знає, він сказав:

— То герб роду Десиньйорі, а це наш старий дім. Він належав нашій родині протягом трьох сторіч. А ми тепер сидимо в звичайнісінькому будинку, схожому на сотні інших, тільки тому, що батькові після дідової смерті заманулося продати цей гарний, старовинний дім і побудувати собі новий, у сучасному стилі, який, до речі, тепер уже не такий і сучасний. Можете ви таке зрозуміти?

— А вам дуже шкода цього старого дому? — привітно спитав Кнехт.

— Дуже, — палко підтвердив Тіто й ще раз запитав: — Можете ви таке зрозуміти? — Можна все зрозуміти, — сказав Кнехт, — якщо добратися до суті. Старовинний дім — гарна річ, і якби новий стояв поряд із ним і ваш батько мав вибір, то він, мабуть, лишився б у старому. Так, старовинні будинки гарні й гідні пошани, особливо такий, як цей. Але в бажанні побудувати свій дім теж є щось гарне, і коли діяльний, шанолюбний юнак має вибір або зручно й покірно осісти в готовому гнізді, або побудувати собі зовсім нове, то його можна цілком зрозуміти, якщо він захоче будувати. Наскільки я знаю вашого батька, — а я знав його, коли він був ще у вашому віці, сміливим і запальним, — продаж і втрата цього будинку, мабуть, найбільше горя завдала йому самому. Він мав тяжкий конфлікт з батьком та з родиною, і, здається, його виховання в нас, у Касталії, не дуже пішло йому на користь, принаймні воно не змогло вберегти його від деяких надто квапливих, нерозважних вчинків. Одним із них, мабуть, і став продаж цього будинку. Цим він хотів кинути виклик і оголосити війну родинним традиціям, батькові, всьому своєму минулому і своїй залежності від нього, — я принаймні, мабуть, розумію це. Але людина — дивна істота, а тому мені здається не зовсім безпідставною й інша думка: продаючи цей старовинний дім, ваш батько хотів зробити боляче не тільки своїй родині, а насамперед собі самому. Родина розчарувала його, вона послала його в нашу елітарну школу, доручивши нам виховати його посвоєму, а коли він повернувся, зустріла його такими завданнями, вимогами й претензіями, з якими він не міг упоратись. Але я не хотів би посуватися далі в своїх психологічних здогадах. У кожному разі, випадок з продажем вашого родинного будинку показує, яка це страшна сила — конфлікт між батьками й дітьми, їхня ненависть, чи любов, що обернулася в ненависть. У діяльних, обдарованих натур рідко обходиться без таких конфліктів, світова історія дає безліч прикладів цього. А втім, я легко можу собі уявити молодого Десиньйорі з іншого покоління, що поставив би перед собою мету будьщо повернути цей дім своїй родині.

– І хіба б ви не виправдали його, якби він так зробив? — вигукнув Тіто.

— Я б не хотів бути йому суддею, мій юний друже. Якщо котрийсь Десиньйорі з наступних поколінь усвідомить велич свого роду і обо1в’язки, які накладає на нього в житті приналежність до цього роду, якщо він добре служитиме своєму місту, державі, народові, справедливості, загальному добру і при цьому набуде такої сили, що принагідно ще й поверне собі родинний дім, то така людина заслуговує на пошану, і ми скинемо перед нею шапку. Та якщо він не знатиме іншої мети в житті, крім цієї історії з будинком, то буде просто одержимим маніяком, іграшкою пристрастей, і дуже можливо, що він ніколи не збагне суті таких юнацьких конфліктів з батьками і ціле життя, вже змужнівши й постарівши, буде приречений носити на собі цей тягар. Ми можемо зрозуміти його, можемо поспівчувати йому, проте слави своєму родозі він не додасть. Гарно, коли старовинний рід любить і цінує свій дім, але відмолодіти й набути нової величі він зможе тільки тоді, коли його сини служитимуть більшій меті, ніж родинна.

Якщо під час тієї прогулянки Тіто уважно й досить охоче вислухував, що казав йому батьків гість, то при іншій нагоді він знов не раз уперто виявляв свою неприязнь, бо в цьому чоловікові, якого так високо ставили і батько, і мати, хоч звичайно між ними не було згоди, відчував силу, що могла стати небезпечною для його власної, нестримуваної ніякою дисципліною волі. І тоді він навмисне хизувався своєю невихованістю. Щоправда, після цього він кожного разу каявся і ладен був загладити свою провину, бо його самолюбство було вражене тим, що він повівся гірше, ніж Магістр, якого оточувала, мов блискучий панцир, весела ввічливість. А крім того, в глибині свого недосвідченого і трохи здичавілого серця він відчував, що бачить перед собою людину, яка, мабуть, заслуговує великої любові і пошани.

Особливо відчув він це, побувши якось півгодини на самоті з Кнехтом, коли той чекав на батька, заклопотаного якимись справами. Зайшовши до кімнати, Тіто побачив, що гість непорушно сидить, приплющивши очі, завмерлий, мов статуя, і в своєму самозаглибленні неначе випромінює тишу і спокій. Хлопець мимоволі сповільнив ходу й хотів навшпиньки вислизнути за двері. Але тієї миті гість розплющив очі, тепло привітався з ним, підвівся, показав на рояль, що стояв у кімнаті, і спитав, чи він любить музику.

Так, відповів Тіто, хоч уже давно не бере уроків музики й не пробує грати, бо в школі успіхи в нього не найкращі і вчителі добре йому допікають, але слухати музику йому завжди приємно. Кнехт сів за рояль, відкрив віко, перевірив, чи він настроєний, і зіграв уривок із сонати Скарлатті, який цими днями поклав в основу однієї вправи з Гри в бісер. Потім зупинився, побачив, що хлопець його слухає уважно й зачаровано, і почав коротко пояснювати йому, що приблизно відбувається під час такої вправи з Гри в бісер, розклав музику на її компоненти, показав кілька способів аналізу, які можна було в цьому випадку застосувати, і в небагатьох словах розповів, яким чином музику перекладають в ієрогліфи Гри. Вперше перед очима Тіто Магістр постав не як учений гість, не як славнозвісна особа, що гнітюче діяла на його самолюбство і тому й викликала неприязнь, — цього разу хлопець побачив його за роботою, це був чоловік, що володів дуже тонким, точним мистецтвом і майстерно показував його; про сенс цього мистецтва Тіто міг тільки здогадуватись, але вже розумів, що воно, мабуть, вимагає від людини цілковитої самопосвяти. До того ж йому імпонувало, що його мають за досить дорослого й розумного, щоб цікавитись такими хитромудрими речами. Він притих і за ці півгодини дістав перше уявлення про те, з якого джерела походять ясність і спокійна впевненість цієї дивовижної людини.

Службова діяльність Кнехта останнім часом була майже така сама напружена, як у ті важкі дні, коли він тількино вступив на посаду. Для нього було важливо залишити всі ланки в системі Ордену, за які він відповідав, у зразковому порядку. Цього він досяг, зате не досяг другої мети, яку теж поставив перед собою, — привчити всіх до думки, що без нього можна обійтись чи що його легко замінити. Так майже завжди буває з нашими найвищими керівниками: Магістр ширяє десь угорі, над складним комплексом справ і обов’язків, що входять до його компетенції, мало не як коштовна прикраса, як голий символ; він швидко з’являється і так само швидко зникає, мимохідь, як привітний гість, скаже слово чи двоє, кивне головою, жестом натякне на якесь доручення, і вже його немає, він уже в сусідів, він володіє своїм службовим апаратом, як музикант інструментом, начебто не потребуючи для цього ні сили, ні роздумів, і все йде, як по шнурочку. Проте кожен службовець у тому апараті знає, що буває, коли Магістр десь поїде чи захворіє, як важко його замінити хоча б на один день чи на кілька годині Поки Кнехт ще раз оглядав і перевіряв свою маленьку державу, Vicus Lusorum, особливо дбаючи про те, щоб непомітно призвичаїти свою «тінь» до необхідності в майбутньому цілком замінити його, він пересвідчився, що внутрішньо вже звільнився і відійшов від усього цього, що його більше не сповнюють щастям і не захоплюють чари цього добре продуманого маленького світу. Він дивився на Вальдцель і на свою посаду вже майже як на щось залишене позаду, як на перейдений шлях, що багато чого йому дав і багато чого навчив його, але вже не може збудити в ньому нових сил, прагнення до нових досягнень. І йому під час цього поступового звільнення й прощання ставало дедалі ясніше, що справжньою причиною його повільного відчуження і бажання піти, звідси було, мабуть, не усвідомлення небезпек, які загрожують Касталії, і не турбота про її майбутнє, а просто те, що частка його єства, його серця лишилась порожньою, незайнятою і тепер заявила про свої права й захотіла їх задовольнити.

Він іще раз грунтовно простудіював статут і закони Ордену й побачив, що піти з Провінції, власне, буде не так важко, не так майже неможливо, як йому здавалося спершу. Він мав право, якщо йому так підказувало сумління, відмовитись від посади й залишити Орден, тому що давав обітницю не на ціле життя, хоч члени Ордену дуже рідко користувалися цим правом, а члени Колегії не користувались ним ніколи. Ні, не через суворий закон цей крок здавався йому таким тяжким, а через самий ієрархічний дух Ордену, через вірність і відданість йому, що вкоренилася в його власному серці. Звичайно, він не хотів тікати тайкома, а готував докладне, обгрунтоване прохання надати йому волю, над яким Тегуляріус, щира душа, вже напрацювався до мозолів на пальцях. Але Кнехт не вірив, що те прохання матиме успіх. Його будуть уласкавлювати, вмовляти, може, запропонують піти у відпустку й відпочити, наприклад, у Маріафельсі, де недавно помер отець Якоб, чи в Римі. Але відпустити не захочуть, він дедалі більше впевнювався в цьому. Відпустити його означало б піти всупереч усім традиціям Ордену. Якби Колегія задовольнила його бажання, то тим самим визнала б, що воно справедливе, визнала б, що життя в Касталії, навіть на такій високій посаді, може за певних обставин не вдовольняти людину, стати для неї самообмеженням і полоном.


РОЗМОВА | Гра в бісер | ЗАЯВА