home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


ЗАЯВА

Розповідь наша закінчується. Ми вже згадували, що знаємо про цей кінець далеко не все, та й те, що нам відомо, швидше схоже на легенду, ніж на історичне повідомлення. Мусимо цим і вдовольнитися. Але тим приємніше для нас, що ми можемо доповнити цей передостанній розділ Кнехтового життєпису справжнім документом, великою заявою, в якій Магістр Гри в бісер сам пояснює Колегії, що спонукало його просити звільнення від цієї посади.

Хоч треба зазначити, що Йозеф Кнехт, як ми вже давно знаємо, не тільки перестав вірити в успіх цієї заяви, так старанно підготовленої, а й що він, коли прохання було вже в основному готове, ладен був не переписувати його й не посилати. З Кнехтом сталося те, що й з усіма людьми, які мають природжену і спочатку неусвідомлену владу над іншими: ця влада не минається без наслідків для того, хто нею користується, і якщо Магістр спершу радів, що намовив Тегуляріуса служити своїй меті, зробив його своїм однодумцем і помічником, то тепер, коли все дійшло кінця, обставини виявились сильнішими за його плани і бажання. Він спонукав чи звабив Фріца до праці, в доцільність якої сам уже не вірив, хоч був її ініціатором; коли Тегуляріус нарешті подав ту працю, він не міг ні скасувати її, ні відкласти чи лишити невикористаною, бо цим дуже образив і розчарував би друга, — адже вона була й затіяна саме для того, щоб полегшити йому розлуку. Наскільки нам відомо, десь на той час Кнехт дійшов висновку, що краще було б просто скласти з себе повноваження й оголосити про свій вихід з Ордену, а не йти кружним шляхом, компонувати цю заяву, що вже почала йому здаватися мало не комедією. Але, пам’ятаючи про Фріца, він вирішив ще на якийсь час набратися терпіння.

Мабуть, було б цікаво познайомитися з рукописом працьовитого Тегуляріуса. Загалом він складався з історичного матеріалу, зібраного Для доказів і для ілюстрації, проте ми навряд чи помилимося, коли висловимо здогад, що там було й чимало гострих, дотепно сформульованих критичних зауважень, спрямованих не лише проти ієрархії, а й проти світу та світової історії. Та якби навіть цей рукопис, наслідок кількамісячної пильної праці, зберігся й досі, що цілком можливе, і якби він потрапив нам до рук, ми однаково не змогли б навести його тут, бо наша книжка — не місце для таких публікацій.

Для нас важливо тільки довідатись, як скористався Magister Ludi З праці свого друга. Коли Тегуляріус урочисто віддав Кнехтові рукопис, той тепло подякував, похвалив його за сумлінну працю й попросив прочитати свій твір уголос, знаючи, що це для нього буде велика радість. Відтоді Тегуляріус щодня просиджував півгодини в магістерському садку, бо це було влітку, й задоволено читав йому по кілька сторінок свого рукопису, і не раз те читання уривав гучний сміх обох друзів. Для Тегуляріуса то були чудові дні. Та потім Кнехт замкнувся й написав, використавши деякі місця з Фріцового твору, заяву Виховній Колегії, яку ми й наводимо тут слово в слово і яка не потребує ніяких коментарів.

Заява Магістра Гри Виховній Колегії Різні міркування спонукають мене, Магістра Гри, викласти своє незвичайне прохання в цій окремій, до певної міри приватній заяві Виховній Колегії, замість того, щоб ввести його в річний звіт. Хоч я й додаю цю заяву до чергового офіційного звіту й чекаю її офіційного розгляду, а проте вважаю її швидше посланням до всіх своїх колег Магістрів.

Обов» язок кожного Магістра — звертати увагу Колегії на все, що заважає чи загрожує правильному виконанню його службових функцій. І ось тепер моїй службовій діяльності, хоч я намагаюся віддавати їй усю свою силу, загрожує (чи, може, мені лише так здається) небезпека, що гніздиться в мені самому, але й не тільки в мені. Принаймні я вважаю, що ця морального плану небезпека, яка робить мене мало придатним до ролі Магістра Гри, існує об’єктивно, незалежно від моєї особи. Скажу коротко: я почав сумніватися в своїй здатності повноцінно виконувати доручені мені обов’язки, бо не можу позбутися думки, що самій дисципліні, самій Грі в бісер, про яку я маю дбати, загрожує небезпека. Мета мого послання — показати Колегії, що ця небезпека справді існує і що саме вона, коли я її усвідомив, викликала в моїй душі наполегливе бажання залишити місце, яке я займаю. Дозволю собі пояснити становище таким порівнянням: хтось сидить у мансарді над хитромудрою вченою працею і раптом помічає, що внизу в будинку спалахнула пожежа. Він не думатиме, чи йому треба бігти туди, де горить, чи краще сидіти далі над своїми таблицями, а кинеться вниз і спробує врятувати будинок. Так і я сиджу на одному з найвищих поверхів нашої касталійської будівлі, вдосконалюю Гру в бісер, орудую тонкими, чутливими інструментами, і мій інстинкт, мій нюх підказує мені, що десь унизу горить, що вся наша будівля перебуває під загрозою і що мені тепер треба не аналізувати музику чи уточнювати правила Гри, а поспішати туди, звідки валує дим. Сама Касталія, наш Орден, наша наукова та педагогічна діяльність разом з Грою і всім іншим здаються більшості членів Ордену такою ж звичайною річчю, як кожній людині — повітря, яким вона дихає, і земля, на якій вона стоїть. Навряд чи хтось із них замислюється над тим, що це повітря й ця земля теж даровані нам не на віки вічні, що повітря колись може забракнути, а земля може вислизнути у нас ізпід ніг. Нам випало щастя безпечно жити в маленькому, чистому, ясному світі, і величезна більшість нас, хоч як це дивно, має хибне уявлення, що цей світ існував вічно й що ми в ньому народилися. Я теж прожив свою молодість у цій незвичайно приємній самооблуді, хоч, певна річ. дуже добре знав правду, а саме: що я не народився в Касталії, а що мене взяли сюди зі світу й виховали тут, що Касталія, Орден, навчальні заклади, архіви, Гра в бісер не існують вічно, що вони — не продукт природи, а пізній, благородний витвір людської волі, минущий, як кожен штучний витвір. Усе це я знав, але не вкладав у нього реального змісту, просто не думав про нього, відводив від нього очі, і мені відомо, що більше як три чверті з нас ціле життя, до самої смерті, не позбудуться цієї дивної, приємної облуди.

Але так само як сотні й тисячі років світ існував без Ордену і без Касталії, так він колись знов існуватиме без них. І якщо я сьогодні нагадую своїм колегам і керівництву Ордену про цей факт, про цю прописну істину і закликаю їх звернути нарешті увагу на небезпеку, що нам загрожує, якщо я таким чином на певний час беру на себе не дуже приємну роль пророка, напутника й проповідника, роль, яка дуже легко може наразити мене на глум, то я готовий прийняти й той глум, але все ж таки сподіваюся, що більшість вас дочитає мого листа до кінця і що дехто в окремих пунктах навіть погодиться зі мною. А це вже було б багато.

Такій інституції, як наша Касталія, маленькій державі духу, загрожують і зовнішні, і внутрішні небезпеки. Про внутрішні небезпеки, принаймні про деякі з них, ми знаємо, стежимо за ними і вміємо з ними боротися. Ми раз по раз вилучаємо з елітарних шкіл окремих учнів, виявивши в них невитравні риси й нахили, що роблять їх непридатними й небезпечними для нашої громади. Ми сподіваємося, що для більшості тих учнів це ще зовсім не доказ їхньої неповноцінності, вони тільки не пристосовані до касталійського способу життя і, повернувшись у світ, можуть знайти життєві умови, що більше відповідають їхній натурі, й стати корисними людьми. З цього погляду наша практика виправдала себе, і в загальному про нашу громаду можна сказати, що вона береже свою гідність та самодисципліну й цілком відповідає своєму призначенню — бути найвищим прошарком, аристократичною верствою духу й весь час відроджуватися, плекати собі все нову зміну. Серед нас, мабуть, трапляється не більше негідних і ледачих людей, ніж це природно й припустимо. Трохи гірше стоїть у нас справа з орденською зарозумілістю, з тією становою пихою, до якої призводить усякий аристократизм, усяке привілейоване становище і яку справедливо чи несправедливо закидають кожній аристократії. Для історії суспільного розвитку завжди були характерні спроби виплекати аристократію, яка стояла б на чолі суспільства, увінчувала б його; утворення своєрідної аристократії, влада найвищих, мабуть, завжди була і є ідеалом, справжньою метою всіх творчих потуг кожного суспільства, хоч про це й не завжди відверто мовиться. Завжди влада, чи то монархічна, чи анонімна, готова підтримувати нову аристократію, обдаровуючи її протекцією і привілеями, байдуже, яка то аристократія — політична чи якась інша, аристократія за походженням чи така, що виникла внаслідок добору й виховання. Підтримувана владою, аристократія набирається сили під благодатним сонячним промінням, але таке життя на осонні, таке привілейоване становище на певному ступені розвитку завжди ставало спокусою і призводило до розкладу. Якщо глянути на наш Орден як на аристократію духу і з цього погляду спробувати перевірити, наскільки наше ставлен2ня до народу й до світу в цілому виправдує наше особливе становище, наскільки нас уже зачепили й опанували характерні хвороби аристократії — бундючність, зарозумілість, станова пиха, всезнайство, невдячність, схильність жити за чужий рахунок, — у нас уже можуть виникнути деякі сумніви. Хай навіть теперішній касталієць покірний законам Ордену, старанний, духовно витончений, але чи завжди він уміє визначити своє місце в структурі народу, в світі, у світовій історії? Чи він усвідомлює, на чому грунтується його існування, чи знає, що він — тільки листок, квітка, гілка або корінець живого організму, чи здогадується, які жертви приносить йому народ, годуючи й одягаючи його, даючи йому змогу навчатись і провадити різноманітні наукові студії? І чи замислюється він про сенс нашого існування й нашого особливого становища, чи має він правильне уявлення про мету нашого Ордену й нашого життя? Припускаючи, що є й винятки, чимало приємних винятків, я схильний відповісти на ці питання негативно. Пересічний касталієць дивиться на мирянина, невченого, може, і без неприязні, без зневаги, без заздрощів, але не вважає його за брата, не вбачає в ньому свого годувальника, не почуває ніякої відповідальності за те, що діється там, у світі. Він гадає, що мета його життя — плекати науку задля самої науки або ж просто гуляти в садку освіти, яка любить удавати з себе універсальну, хоч насправді вона зовсім не така. Словом, касталійська освіта, безперечно, глибока й благородна освіта, якій я безмірно вдячний, для більшості тих, хто нею володіє і репрезентує її, перестала бути органом, інструментом, втратила свою активність, втратила мету, не ставить свідомо перед собою якихось вищих чи глибших завдань, а потроху схиляється до самонасолоди й самовихваляння, до утворення і плекання нових інтелектуальних дисциплін. Я знаю, що є багато й бездоганних, гідних найбільшої пошани касталійців, які хочуть тільки одного: служити своїй справі; це вчителі, яких ми виховали, особливо ті, що самовіддано виконують свої надзвичайно важливі обов’язки за межами Касталії, в світських школах, далеко від м’якого клімату й духовної розніженості нашої Провінції. Якщо дивитись на речі суворо, то ці чесні вчителі, що працюють поза Касталією, — чи не єдині з нас, що дійсно виправдують існування Касталії, і лише їхньою працею ми віддячуємо країні й народові за все те добро, яке вона для нас робить. Наше найвище й найсвященніше завдання — берегти для країни і для світу підвалину їхнього духовного життя, що виявилось також надзвичайно дійовим етичним чинником, а саме: дух істини, на якому, між іншим, грунтується і поняття справедливості. Це, певна річ, добре знає кожен член Ордену, але, зазирнувши собі в душу, більшість нас змушена буде визнати, що добробут світу, збереження чесності й чистоти духу поза нашою Провінцією, яку ми тримаємо в такій зразковій чистоті, — не найважливіша для нас справа, навіть зовсім не важлива, і що ми з легким серцем доручили тим мужнім учителям поза Касталією своєю самовідданою працею сплачувати наш борг світові і хоч якось виправдувати привілей наших гравців у бісер, астрономів, музикантів і математиків утішатися чистими науками й мистецтвами. Через ту пиху й той кастовий дух, про які вже була мова, нас не дуже турбує думка, чи ми заробили цей привілей своєю працею, чимало касталійців навіть вважають, що коли вони дотримуються певних матеріальних обмежень, узвичаєних у нашому Ордені, то це вже якась чеснота, і вони плекають її тільки задля себе самих, а насправді це лише найменша віддяка за те, що країна забезпечує Касталію всім потрібним до життя.

Обмежуся вказівкою на ці внутрішні вади й небезпеки, вони не такі й малі, хоч за спокійних часів ще довго не загрожували б нашому існуванню. Проте ми, касталійці, залежимо не тільки від своєї моралі і свого розуму, а й великою мірою від становища в країні і від волі народу. Ми їмо свій хліб, працюємо в своїх бібліотеках, розбудовуємо свої школи й архіви, та якщо народ більше не захоче давати нам на це кошти чи не зможе через зубожіння, війну абощо, то наше життя і наші студії швидко скінчаться. Може статися, що одного дня країна почне вважати Касталію та її культуру за розкіш, на яку вона вже не має права, і, замість добродушно пишатися нами, як досі, колись погляне на нас іншими очима, назве нас трутнями і шкідниками, лжевчителями й ворогами, — ось які небезпеки загрожують нам ззовні.

Якби я спробував показати ці небезпеки пересічному касталійцеві, то мені, мабуть, довелося б звернутися насамперед до прикладів з історії, і тоді б я наштовхнувся на певний пасивний опір, на певну байдужість і нерозуміння, я б сказав, майже дитяче, інакше його важко назвати. Ми, касталійці, як ви знаєте, дуже мало цікавимось історією, а більшості з нас бракує не тільки цікавості до історії, а навіть, я б сказав, справедливого ставлення, пошани до неї. Така нехіть до вивчення світової історії, породжена байдужістю й почуттям зверхності, часто викликала в мене бажання дослідити причини цього явища, і я дійшов висновку, що їх є дві. Поперше, історичні факти здаються нам чимось не вартим особливої уваги — я, звичайно, кажу не про історію духовного поступу й культури, її ми ставимо дуже високо; ми собі уявляємо світову історію як суцільну, брутальну боротьбу за владу, багатство, землі, сировину, гроші, — одне слово, за речі матеріальні й кількісні, які, на нашу думку, треба швидше зневажати, ніж шанувати. Для нас сімнадцяте сторіччя — це епоха Декарта, Паскаля, Фробергера, Шютца, а не Кромвеля чи Людовіка XIV. Друга причина того, що ми відсахуємось від світової історії, полягає в нашому традиційному і, як мені здається, здебільшого виправданому недовір’ї до певного способу розглядати й тлумачити історичні факти, який був дуже поширений у добу занепаду і до якого ми з самого початку ставились дуже недовірливо, а саме: до так званої філософії історії, що досягла таких інтелектуальних вершин і набула такого небезпечного впливу в Гегеля, але в наступному сторіччі призвела до найгіршого фальшування історії і до виродження почуття істини. Любов до так званої філософії історії ми вважаємо однією з головних прикмет епохи духовного занепаду й посиленої боротьби за владу, тієї епохи, яку ми інколи звемо войовничою, а найчастіше — фейлетонною добою. На руїнах тієї епохи, з боротьби за подолання її духовності — чи, швидше, бездушності, — й виникла наша сучасна культура, виникли Орден і Касталія. Тепер ми у своїй Духовній гордині ставимося до світової історії, особливо до нової, майже Так, як, скажімо, аскет і пустельник з часів раннього християнства ставився до світової марноти. Історія здається нам ареною, де діють інстинкти й моди, хтивість, захланність і жадоба влади, кровожерність і насильство, руїнництво й війни, шанолюбні міністри й продажні генерали на тлі знищених міст, і ми надто легко забуваємо, що це тільки один із її багатьох аспектів. А насамперед забуваємо, що Касталія — також частка історії, те, що свого часу виникло, а отже, й має зникнути, коли втратить здатність до подальшого становлення й перетворення. Ми самі — історія, і ми відповідаємо за світову історію і за своє становище в ній. І якраз усвідомлення цієї відповідальності нам дуже бракує. Якщо ми кинемо погляд на нашу власну історію, на ту добу, коли з’явилися теперішні педагогічні провінції в нашій країні і в деяких інших, на виникнення різних орденів та ієрархій, а серед них і нашого Ордену, то зразу ж переконаємося, що нашу ієрархію і нашу рідну домівку, нашу любу Касталію заснували зовсім не ті, хто ставився до світової історії так розчаровано й бундючно, як ми. Наші попередники, засновники Касталії, почали свою справу наприкінці войовничої доби, коли світ лежав у руїнах. Ми звикли однобічно пояснювати становище, яке склалося в світі після першої з так званих світових воєн, тим, що саме тоді духовність перестали цінувати й могутні володарі користувалися нею тільки як другорядним, принагідним засобом боротьби; ми вбачаємо в цьому наслідки фейлетоністської корупції. Звичайно, дуже легко побачити, якими бездуховними й брутальними методами провадили тоді боротьбу за владу. Я кажу про бездуховність не тому, що не бачу великих досягнень у сфері інтелекту й методики за тих часів, а тому, що ми звикли незмінно розглядати духовність у першу чергу як волю до істини, а в тодішніх битвах її використовували в такий спосіб, що про якусь волю до істини не могло бути й мови. Великим лихом тієї доби було те, що неспокій і динаміку — наслідок незвичайно швидкого збільшення населення — не врівноважували хоч більшменш тверді моральні засади; те, що лишилося від них, витіснили пекучі гасла, і, стежачи за перебігом тих битв, ми натрапляємо на дивні, страхітливі факти. Так само як під час розколу церкви, який Лютер викликав за чотири сторіччя до того, цілий світ раптом охопив жахливий неспокій, усюди виникали сутички, всюди зненацька спалахувала жорстока, смертельна ворожнеча між старим і молодим, між вітчизною і людством, між червоним і білим, і ми тепер уже взагалі не можемо відтворити в своїй уяві потугу і внутрішню динаміку того «червоного» й «білого», справжній зміст і значення всіх тих девізів і бойових гасел, а тим більше зрозуміти й відчути їх серцем; так само, як у добу Лютера, ми бачимо, як у всій Європі, навіть більше — на половині земної кулі віруючі і єретики, старі й молоді, поборники минулого й поборники майбутнього в запалі чи в розпачі винищують одні одних. Фронти часто перетинали карти країн, народи й сім’ї, і ми не маємо права сумніватися в тому, що для більшості учасників боротьби чи принаймні для їхніх проводарів усе це мало найвищий сенс, а також не можемо заперечити, що багатьом керівникам та ідеологам тих змагань властива була простолінійна віра в свою справу, відданість своїм ідеям, як тоді казали; всюди змагалися, вбивали й руйнували, і всюди кожен із супротивників вірив, що змагається в ім’я боже з дияволом.

Та доба високого захвату, дикої ненависті й невимовних страждань начебто зовсім випала з нашої пам’яті. Важко збагнути, як це могло статися, адже вона так тісно пов’язана з виникненням усіх наших інституцій і, власне, була їхньою передумовою і причиною. Сатирик сказав би, що ми її забули так, як авантюрист, придбавши дворянський титул і досягши успіху, забуває про своє походження і про своїх батьків. Затримаймо ще трохи свою увагу на тій войовничій добі. Я прочитав деякі документи з тих часів, причому цікавився не стільки підкореними народами і зруйнованими містами, скільки тим, як поводилися тоді люди, що мали плекати дух. Їм доводилося тяжко, більшість їх не вистояли. Були серед них мученики — і серед учених, і серед членів релігійних орденів, і їхнє мучеництво й приклад, навіть у ту звиклу до всього добу, на когось впливали. І все ж таки більшість носіїв духовності не витримали гніту тієї доби насильства. Одні скорилися й віддали свій хист, знання й методи до послуг можновладців; до нас дійшов вислів одного тодішнього професора вищої школи в республіці масагетів: «Скільки буде двічі по два, вирішує не факультет, а наш пан генерал». Інші ставали в опозицію, поки таке становище було більшменш безпечне, й виступали з протестами. Один всесвітньовідомий письменник нібито за один тільки рік — про це можна прочитати в Цігенгальса — підписав понад двісті таких протестів, застережень і закликів до людського глузду, мабуть, більше, ніж він сам насправді міг прочитати. Проте більшість навчились мовчати, навчились терпіти голод і холод, жебрати й ховатися від поліції, вони передчасно помирали, а ті, хто лишався живий, заздрили померлим. Силасиленна їх наклали на себе руки. Дійсно, становище вченого чи письменника не було вже ані приємним, ані почесним; той, хто йшов служити можновладцям та їхнім лозунгам, щоправда, мав роботу й шматок хліба, але його зневажали найкращі з колег і мучило сумління, а тому, хто відмовлявся від такої служби, доводилось голодувати, жити поза законом і помирати у вигнанні і в злиднях. Відбувався жорстокий, нечувано суворий добір. Швидко занепадала не тільки наука, якщо вона не служила боротьбі за владу й війні, а й освіта. Особливо потерпіла світова історія, яку провідні на той час нації пристосовували тільки для своїх потреб, без кінця спрощували й переробляли; всюди, навіть у школі, панували філософія історії та фейлетон.

Але досить подробиць. То були часи бурхливі й дикі, часи хаосу й вавілонського стовпотворіння, часи, коли народи й нації, старі й молоді, червоні й білі перестали розуміти одні одних. І ось нарешті, коли народи геть стекли кров’ю і зубожіли, з’явилося дедалі дужче бажання опам’ятатись і знов знайти спільну мову, з’явилася туга за ладом, за Добрими звичаями, за справжніми мірилами, за таким алфавітом і таблицею множення, які вже не будуть продиктовані інтересами влади й не мінятимуться щохвилини. Виник величезний голод на істину і справедливість, потяг до розважності, до подолання хаосу. Цій порожнечі наприкінці схильної до насильства і спрямованої тільки назовні епохи, цій непереборній, пекучій потребі почати все наново й віднайти лад ми завдячуємо утворення Касталії і своє існування в ній. Жменька справжніх поборників духу, виснажених голодом, але й далі незламних, почала усвідомлювати свою силу, аскетичногероїчною самодисципліною утверджувати лад і організованість. Повсюди, де тільки була змога, малими й малесенькими гуртками вони поновлювали працю, відкидали лозунги і з самого низу, з підвалин, починали відбудовувати духовність, наукове дослідження, освіту. Будівництво пішло успішно, з жалюгідних, але героїчних початків повільно виросла чудова будівля, низка поколінь створила Орден, Виховну Колегію, школи еліти, архіви й музеї, спеціальні учбові заклади й семінари, Гру в бісер, і тепер ми, спадкоємці тих людей, живемо в цій аж надто пишній будівлі і втішаємось її вигодами. І — ще раз кажу — живемо ми в ній як безтурботні, розніясені гості. Ми вже не хочемо нічого знати ні про страшні людські жертви, що стали її підвалиною, ні про болісний досвід, який ми дістали в спадок, ні про всесвітню історію, що зводила чи принаймні терпіла нашу будівлю; утримує й терпить нас досі і, можливо, терпітиме ще скількись касталійців і Магістрів після нас, проте колись завалить і поглине цю будівлю, як завалює і поглинає все, чому дала змогу вирости. Повертаючись від історії до сьогоднішнього дня і прикладаючи до нього щойно сказане, я доходжу такого висновку: наша система й Орден уже переступили вершину того розквіту й щастя, яке доля інколи з дивної примхи дарує чомусь гарному й досконалому. Ми хилимося до занепаду, який, можливо, ще затягнеться надовго, але принаймні нам уже не доведеться мати нічого величнішого, кращого й досконалішого, ніж ми мали досі, дорога йде вниз, історично, здається мені, ми вже дозріли до загибелі, і вона неодмінно настане, якщо не сьогодні й не завтра, то післязавтра. Я висновую це не тільки з надто суворої оцінки наших досягнень і можливостей, але насамперед із подій, що назрівають у зовнішньому світі. Настають критичні часи, всюди відчутні їхні прикмети, світ ладнається знов перемістити свій центр ваги. Готується зміна влади, вона не може відбутися без війни й насильства, з далекого Сходу насувається загроза не тільки моралі, але й життю та свободі. Хоч би як наша країна та її політика намагалися зберегти нейтралітет, хоч би який одностайний був наш народ (чого насправді немає) в своєму бажанні зберегти все в його теперішній формі й лишитися вірним касталійським ідеалам, намагання ці будуть марні. Вже тепер деякі члени парламенту при нагоді недвозначно натякають на те, що Касталія — надто велика розкіш для нашої країни. Як тільки виникне нагальна потреба озброюватися, хоча б лише для оборони, — а вона може виникнути швидко, — країні доведеться запровадити сувору економію, і, незважаючи на всю прихильність до нас уряду, більшість цих заходів відіб’ється на нас. Ми пишаємося тим, що наш Орден і стійкість духовної культури, яку він забезпечує, вимагають від країни не дуже великих жертв. Порівняно з іншими епохами, а особливо з епохою раннього фейлетонізму з її розкішно утримуваними вищими школами, з її силоюсиленною таємних радників та дорогих установ ці жертви справді невеликі і вже зовсім дрібні, якщо їх порівняти з тими коштами, які у войовничу добу поглинала війна й готування до неї. Але саме це готування до війни незабаром стане, мабуть, знов найвищим законом, у парламенті візьмуть гору генерали, і якщо народ буде поставлений перед вибором: або пожертвувати Касталією, або наразити себе на небезпеку війни й загибелі, то легко здогадатися, за що він 2буде голосувати. І тоді, безперечно, розквітне й войовнича ідеологія, а особливо захопить вона молодь. Запанує світогляд лозунгів, за яким учені й сама наука, латина й математика, освіта й культура духу матимуть право на існування лише остільки, оскільки вони зможуть служити воєнній меті.

Хвиля вже котиться, і колись вона змиє нас. Можливо, це добре і необхідно. Але спершу ми повинні, вельмишановні колеги, наскільки нам вистачить розуміння подій, наскільки нам вистачить прозірливості й мужності, скористатися тією обмеженою свободою намірів і вчинків, яка дарована людям і яка світову історію перетворює в історію людства. Ми можемо, якщо захочемо, заплющити очі на небезпеку, бо вона досить далеко; мабуть, ми, теперішні Магістри, все ще спокійно доживемо свого віку й спокійно зустрінемо смертну годину, перше ніж небезпека підступить ближче й стане видимою для всіх. Але я, та, певне, й не тільки я, не міг би з чистим сумлінням втішатися таким спокоєм. Я б не хотів безтурботно виконувати далі свої обов’язки й віддаватися Грі в бісер, заспокоюючи себе тим, що я не доживу до того лиха, яке має спіткати нас. Ні, помоєму, треба пам’ятати, що й ми, далекі від політики люди, належимо до світової історії і допомагаємо її творити. Тому я написав на початку своєї заяви, що вже нездатний працювати на своїй посаді так, як раніше, чи принаймні скоро стану нездатним, бо мені не сходить з думки небезпека, яка нависла над нами, і я не можу з собою нічого вдіяти. Хоч я забороняю своїй уяві малювати форми, які може прибрати для нас і для мене особисто це лихо, але не здатен заглушити в собі питання: що маємо зробити ми і що маю зробити я, щоб небезпека не застала нас зненацька? Дозволяю собі зупинитися на цьому докладніше.

Претензії Платона на те, що державою мають керувати вчені, навіть мудреці, я не поділяю. Світ за його часів був молодий. І Платон, хоч він і заснував своєрідну Касталію, був зовсім не касталійцем, а природженим аристократом, нащадком королівського роду. Щоправда, ми також аристократи й утворюємо окремий шляхетний стан, але ми аристократи духу, а не крові. Я не вірю, що колись пощастить виплекати породу людей, у яких шляхетність крові поєднувалася б із шляхетністю духу, — то була б ідеальна аристократія, але про неї поки що можна тільки мріяти. Ми, касталійці, хоч маємо розум і тверді моральні засади, панувати не здатні: якби нам довелося керувати країною, в нас не виявилося б тієї сили й наївної віри в свою місію, що потрібна справжньому правителеві, а крім того, ми б тоді швидко занедбали своє власне поле діяльності, про яке повинні найдужче дбати: культивування зразкового духовного життя. Щоб панувати, зовсім не треба бути дурним і брутальним, як часто думають зарозумілі інтелектуали, а треба мати непереборний потяг до діяльності, спрямований назовні, палке бажання злитися з своєю метою і, звичайно, певну сміливість і безоглядність у виборі шляхів до успіху, саме ті риси, яких учений — не будемо називати себе мудрецями — не має і не повинен мати, бо для нас споглядання важливіше, ніж дія, а у виборі засобів і методів для досягнення своєї мети ми навчилися бути якомога делікатнішими і обережнішими… Отже, керувати країною і віддаватися політиці — не наше призначення. Ми — фахівці досліду, розчленування й виміру, наша справа — оберігати і без кінця перевіряти наново всі абетки, таблиці множення й методи, творити еталони духовних мір і ваг. Певна річ, ми робимо багато всього іншого, можемо при нагоді бути й новаторами, першовідкривачами, шукачами пригод, завойовниками й рицарями нових тлумачень, проте найперший і найважливіший наш обов’язок, задля якого народ нас потребує й утримує, — це збереження в чистоті джерел знання. Можливо, в торгівлі, політиці абощо той, хто робить із чорного біле, часом і здобуде славу великого діяча або навіть генія, але в нас — ніколи.

Раніше, в бурхливі, так звані «великі» епохи, під час воєн і переворотів, від інтелектуалів не раз вимагали, щоб вони встрявали в політику. Особливо часто траплялося це наприкінці фейлетонної доби. Серед вимог тієї доби була й така: інтелект повинен служити політиці й війні. Так, як церковні дзвони перетоплювали на гармати, як зеленою шкільною молоддю поповнювали поріділі військові загони, так само й інтелект конфісковували і вживали для воєнної мети.

Звичайно, ми не можемо погодитися з такою вимогою. Ніхто не буде сперечатися про те, що в годину скрути вченого можна забрати з кафедри чи від письмового столу й послати солдатом на поле бою, що за певних обставин він має зголоситися туди добровільно і, нарешті, що у виснаженій війною країні вчений повинен бідувати й навіть голодувати так, як і всі. Чим вища освіта в людини, чим більшими привілеями вона користується, тим більші жертви має приносити в разі потреби; ми сподіваємося, що колись ця істина стане незаперечною для кожного касталійця. Та якщо ми готові принести в жертву народові, коли він опиниться в небезпеці, свій добробут, свої вигоди, своє життя, то це ще не означає, що ми готові принести в жертву сьогоднішнім інтересам народу чи генералів і самий дух, традиції, мораль нашого інтелектуального братства. Той, хто ухиляється від праці, жертв і небезпек, що судилися його народові, — просто боягуз. Але ще більший боягуз і запроданець той, хто зраджує принципи духовного життя задля матеріальних інтересів, хто, наприклад, погоджується, щоб можновладці вирішували, скільки буде двічі по два! Бо жертвувати любов’ю до істини, інтелектуальною чесністю, вірністю законам і методам духу задля якихось інших інтересів, хай то навіть будуть інтереси батьківщини, — запроданство. Коли в боротьбі інтересів і лозунгів виникне небезпека, що істину можуть знецінити, викривити й піддати насильству, як і окрему людину, як мову, як мистецтво, як усе органічне й досконало виплекане, тоді наш єдиний обов’язок — опиратися цьому й рятувати істину, тобто наше прагнення до істини, як найвищий символ віри. Вчений, що з трибуни, з кафедри чи в книжках свідомо каже неправду, свідомо підтримує брехню й фальсифікацію, не тільки виступає проти основного закону природи, але й, крім того, хоч би якими актуальними здавались його слова, робить своєму народові не послугу, а велику шкоду, отруює йому повітря й землю, їжу й питво, мислення й почуття справедливості і допомагає всім лихим, зловорожим силам, що загрожують народові загибеллю.

Отже, касталієць не повинен ставати політиком: хоч у хвилину скрути він зобов’язаний жертвувати собою, але ніколи не має права жертвувати вірністю духові. Дух добродійний і благородний тільки тоді, коли він кориться істині; якщо ж він зраджує її, втрачає шанобу до неї, стає піддатливим і продажним, — то це вже диявол у потенції, щось багато гидотніше за ниці тваринні інстинкти, бо в них усе ж таки є крихта природної невинності.

Хай кожен з вас, шановні колеги, сам поміркує про те, що повинен робити Орден, коли над країною і над ним самим нависне небезпека. Про це можуть бути різні думки. Я теж маю свою думку: добре зваживши всі порушені тут питання, я склав собі чітке уявлення, в чому полягає мій власний обов’язок і до чого я маю прагнути. Це й спонукало мене звернутися з особистим проханням до шановної Колегії, і ним я закінчу свій меморандум.

З усіх Магістрів, що утворюють нашу Колегію, я як Magister Ludi найменше стикаюся з зовнішнім світом, бо моє поле діяльності особливе, відмінне від інших. Магістри математики, філології, фізики, педагогіки та інші працюють у галузях, спільних для них і мирян; і в некасталійських, звичайних школах нашої чи будьякої іншої країни навчальний процес спирається на математику й граматику, і в світських університетах вивчають фізику й астрономію, навіть зовсім темні люди захоплюються музикою; всі ці дисципліни давніпрадавні, багато давніші за наш Орден, вони існували, коли про нього ще не було й гадки, і переживуть його. Тільки Гра в бісер — наш власний винахід, наш особливий предмет, наша улюблена забавка, найвищий, найхарактерніший вияв нашого, чисто касталійського типу духовності, це одночасно найкоштовніший і найнепотрібніший, найулюбленіший і найтендітніший клейнод у нашій скарбниці. Вона й загине першою, коли постане питання, чи Касталію варто утримувати далі, загине не тільки тому, що це сама собою найтендітніша наша коштовність, але й тому, що для мирян це, безперечно, та частина касталійського світу, яка не дає ніякої користі. Коли дійде до того, що країні доведеться відмовлятись від усіх зайвих видатків, тоді кількість елітарних шкіл буде зменшена, фонди на утримання і розширення бібліотек та колекцій скорочені, а потім і зовсім скасовані, наше харчування погіршиться, одяг нам перестануть поновлювати, проте всі головні дисципліни нашої universitas litterarum збережуть, — тільки не Гру в бісер. Математика потрібна й для того, щоб винаходити нову вогнепальну зброю, але ніхто не повірить, особливо військові, що коли закриють Vicus Lusorum і скасують нашу Гру, країні й народові буде цим заподіяна хоч якась шкода. Гра в бісер — найдовершеніша і найвразливіша частина нашої будівлі. Можливо, саме тому Magister Ludi, головний представник дисципліни, яка стоїть найдалі від світу, перший відчув, що насувається землетрус, чи принаймні перший сказав Колегії про це своє відчуття.

Отже, я вважаю, що в разі політичних, а особливо воєнних катаклізмів Грі в бісер настане кінець. Вона швидко занепаде, хоч би скільки окремих людей зберігало в своєму серці любов до неї, і вже не відновиться. В атмосфері, що запанує після нової войовничої доби, вона існувати не зможе. Вона зникне так само, як зникли деякі високо розвинені, старанно виплекані форми в історії музики, скажімо, хори професійних співаків сімнадцятого сторіччя або недільна концертна музика в церквах вісімнадцятого. Тоді людське вухо чуло звуки, відродити які в їхній ангельській чистоті не змогла ніяка наука і ніякі чари. Так і Гру в бісер не забудуть ніколи, проте відродити її не зможуть, а ті, хто колись вивчатиме історію її виникнення, розквіту й занепаду, тільки зітхнуть і позяздрять, що ми мали щастя жити в такому мирному і впорядкованому, такому гармонійному духовному світі.

Хоч я й Magister Ludi, проте зовсім не вважаю, що моє або наше завдання — відвернути чи бодай відтягти загибель Гри. Усе прекрасне й найпрекрасніше також минуще, оскільки воно стає історією і земним явищем. Ми знаємо це, можемо жалкувати, що воно не вічне, але дарма було б пробувати щось змінити, бо це закон, який не підлягає змінам. Якщо Гра в бісер занепаде, для Касталії й світу це буде велика втрата; але зразу, під час кризи, вони навряд чи й відчують її, бо матимуть інший клопіт: рятуватимуть те, що буде ще надія врятувати. Касталію без Гри в бісер ще можна собі уявити, але Касталія без глибокої пошани до істини, без вірності духові немислима. Magister Ludi не вирішує, бути чи не бути Виховній Колегії — вона може обійтися і без нього. Але сам вислів Magister Ludi спочатку, властиво, мав — ми про це майже забули — зовсім не той зміст, який ми тепер у нього вкладаємо. «Magister Ludi» колись означало просто «шкільний учитель». А вчителі, добрі й сміливі вчителі, будуть нашій країні тим потрібніші, чим більша небезпека загрожуватиме Касталії, чим більше її скарбів втрачатимуть свою вартість і відходитимуть у непам’ять. Вчителі нам потрібніші, ніж будьхто, бо це люди, що прищеплюють молоді здатність правильно вимірювати й оцінювати факти і на своєму прикладі вчать її, як треба шанувати істину, слухатися розуму й служити слову. І це стосується не тільки і не в першу чергу наших елітарних шкіл, яким свого часу теж настане кінець, а й світських шкіл поза межами Касталії, де виховують і навчають майбутніх городян і селян, ремісників і солдатів, політиків, офіцерів і володарів, поки вони ще діти і їх можна вчити. Ось де підвалина духовного життя країни, а не в наших семінарах чи Грі в бісер. Ми завжди забезпечували країну вчителями й вихователями, я вже казав: це найкращі касталійці зпоміж нас. Але нам треба робити багато більше, ніж ми робили досі. Ми вже не маємо права покладатися на те, що з некасталійських шкіл до нас безперестанку напливатиме потік обдарованих учнів і допомагатиме нам зберігати Касталію. Ми повинні все більше звикати до думки, що скромна, відповідальна, тяжка праця в школі — найважливіша і найголовніша частина нашого завдання, і якомога поширювати цю працю.

Таким чином я й підійшов до того особистого прохання, з яким я хочу звернутися до шановної Колегії. Я прошу Колегію звільнити мене з посади Магістра Гри й довірити мені за межами Касталії звичайну школу, велику чи малу, щоб я як простий учитель готував у ній загін молодих членів Ордену, людей, про яких міг з певністю сказати, що вони вірно допомагатимуть мені прищеплювати наші засади світській молоді.

Прошу шановну Колегію прихильно розглянути мою заяву та її обгрунтування й повідомити мене про свою ухвалу.

Магістр Гри

Постскриптум: Дозволю собі навести слова отця Якоба, які я занотував під час однієї з наших незабутніх приватних розмов: «Може настати страшне лихоліття. І якщо серед того лихоліття можливе буде якесь щастя, то тільки духовне, спрямоване назад, до рятування культур давніх часів, і вперед, до ясного, бадьорого утвердження духу в добу, яка інакше цілком підпала б під владу матерії».

Тегуляріус так і не дізнався, як мало в тій заяві лишилось від його праці; в останній редакції йому не довелось її побачити. Але два попередні варіанти, багато ширші, Кнехт дав йому прочитати. Потім він відіслав заяву й почав ждати відповіді, куди спокійніше й терплячіше, ніж його друг. Кнехт вирішив нічого більше не казати Тегуляріусові про свої подальші наміри й заборонив йому повертатися до цієї справи, тільки натякнув, що відповіді, мабуть, доведеться чекати довго.

А коли та відповідь надійшла — швидше, ніж Кнехт сам сподівався, — Тегуляріус про неї нічого не довідався. В листі з Гірсланда було написано: Превелебному Магістрові Гри У Вальдцелі Вельмишановний колего! Керівництво Ордену і Колегія Магістрів з великою цікавістю ознайомилися з Вашим таким теплим і таким розумним листом. Ваше звертання до історичного минулого, а так само й стурбований погляд у майбутнє заполонили нашу увагу, і, безперечно, не один із нас ще не раз зважуватиме в думках собі на пожиток Ваші цікаві і, звичайно, де в чому слушні міркування. Всі ми з прихильністю й пошаною поставились до тих думок, що Вас тепер хвилюють, бо це думки щирого, самовідданого касталійця, вони свідчать про Вашу велику любов до Провінції, до її життя і звичаїв, турботливу, останнім часом трохи тривожну любов, яка стала Вашою другою натурою. З такою самою прихильністю й пошаною відзначили ми особисту ноту Вашої любові, її настроєність на нинішню хвилину, її жертовність і активність, потяг до героїзму, відчули, яка вона глибока й палка. В усьому цьому ми пізнаємо вдачу нашого Магістра Гри в бісер, його енергію, його запал і відвагу. Як це схоже на нього, учня славетного бенедиктинця: він вивчає історію не для неї самої, не перетворює її, як байдужий споглядач, в якусь естетичну гру, а свою історичну ерудицію хоче поставити на службу сьогоднішньому дню, використати її для діяльної допомоги! І як же, шановний колего, відповідає Вашій вдачі те, що Ваша власна мета, до якої Ви прагнете, така скромна, що Вас ваблять не політичні доручення й місії, не впливові й почесні посади, а що Ви хочете служити тільки як Magister Ludi, шкільний учитель! Ось деякі з тих вражень і думок, що мимоволі виникають уже під час першого ознайомлення з Вашим листом. Вони були однакові чи майже однакові в більшості наших колег. Та коли ми почали докладніше обмірковувати Ваші повідомлення, застереження й прохання, то вже не досягли такої одностайності. Ми скликали спеціальне засідання Колегії, на якому активно обговорили питання, наскільки прийнятна Ваша думка про небезпеку, що загрожує нашому існуванню, в яку форму та небезпека виллється, яких набуде масштабів і чи скоро настане; майже всі члени Колегії дуже зацікавились цими проблемами і поставились до них з належною увагою. А все ж мусимо повідомити Вас, що в жодному з цих питань Ваша думка не зібрала більшості голосів. Високо оцінено силу Вашої уяви і далекоглядність Ваших історикополітичних поглядів, але жодне з окремих Ваших припущень, чи, скажімо інакше, пророцтв, не було цілком схвалене й визнане переконливим. І в питанні, наскільки Орден і касталійський лад сприяють збереженню незвичайно тривалого миру, наскільки вони взагалі в принципі можуть бути факторами політичної історії і політичного становища, Вас підтримали тільки окремі члени Колегії, та й ті з певним застереженням. Думка більшості була приблизно така: мир, що запанував у нашій частині світу після кількох войовничих епох, можна до певної міри пояснити загальним виснаженням і знекровленням внаслідок жахливих воєн, а ще більше тим, що Західна Європа тоді перестала бути центром світової історії і ареною боротьби за гегемонію. Анітрохи не ставлячи під сумнів заслуг Ордену, все ж таки не можна визнати касталійську ідею, ідею високого культивування інтелекту під знаком споглядального виховання душі, справді історичним фактором, тобто визнати її живий вплив на стан світової політики, тим більше, що такі шанолюбні мотиви безмежно далекі всьому характерові касталійської духовності. Як наголошувалося в кількох дуже поважних виступах, Касталія не покликана і не має бажання розгортати політичну діяльність чи домагатися впливу в питаннях війни і миру, і про таку місію вже тому не може бути мови, що все касталійське апелює до розуму й відбувається в межах розумного, чого не можна сказати про світову історію, не впадаючи в теологічнопоетичні марення романтичної філософії історії і не зараховуючи весь апарат убивства й знищення, яким користуються сили, що творять історію, до методів світового розуму.[51] Адже досить кинути оком на історію духу, і зразу стане ясно, що періоди найвищого духовного розквіту, властиво, ніколи не можна пояснити політичними умовами, навпаки, культура, чи дух, чи душа мають свою власну історію, що протікає поряд із так званою світовою історією, тобто з нескінченною боротьбою за матеріальну владу, як друга історія, невидима, безкровна і свята. Наш Орден має причетність тільки до цієї святої, невидимої історії, а не до реальної, брутальної світової історії, і він зовсім не зобов’язаний дбати про політичну історію чи тим паче допомагати її творити.

Отже, чи всесвітньополітичне становище справді таке, яким його змальовує Ваш лист, чи ні, Орденові принаймні не випадає займати щодо цього якусь іншу позицію, крім вичікувальної і терплячої. А тому Вашу думку про те, що ми повинні сприймати це становище як сигнал до активної позиції, більшість членів Колегії рішуче заперечила. Що ж стосується Ваших поглядів на сучасне становище в світі й Ваших міркувань про найближче майбутнє, то хоч на багатьох колег вони справили певне враження, а декому видалися навіть сенсацією, хоч майже всі промовці засвідчували свою велику пошану до Ваших знань і Вашої про2никливості, більшість їх не погодилася з Вами. Навпаки, всі схилялися до того, що Ваші висловлювання, загалом надзвичайно цікаві й варті найбільшої уваги, все ж таки надміру песимістичні. А один із присутніх запитав, чи не слід назвати небезпечною, навіть злочинною чи принаймні легковажною поведінку Магістра, що починає лякати свою Колегію такими похмурими картинами нібито близьких небезпек і випробувань. Звичайно, сказав він, часом доречно нагадати, що все на світі минуще, і кожен касталієць, а особливо кожен з тих, хто займає високу й відповідальну посаду, інколи повинен казати собі: memento mori,[52] але таке узагальнення, таке нігілістичне проголошення близького занепаду цілого стану Магістрів, цілого Ордену, цілої ієрархії — це вже не тільки негідна спроба порушити душевний спокій і затруїти уяву своїх колег, але й загроза самій Касталії та її працездатності. Коли Магістр щоранку братиметься до праці з думкою, що його посада, його діяльність, його учні, його відповідальність перед Орденом, його життя в Касталії і для Касталії — все це завтра чи післязавтра втратить свій сенс і не буде нікому потрібне, його успіхи, певна річ, від цього не збільшаться. Хоч цю думку й не підтримала більшість, а проте її вислухали досить прихильно.

Ми закінчуємо свого листа, але раді будемо поговорити з Вами особисто. З нашого скупого звіту про засідання Колегії Ви вже бачите, Превелебний, що Ваша заява не мала того ефекту, на який Ви, певне, сподівалися. Найбільшу роль тут, мабуть, зіграли реальні причини — розбіжність між Вашими теперішніми поглядами, з одного боку, і поглядами та бажаннями більшості Ваших колег, з другого. Але певне значення мали й формальні причини. В усякому разі, нам здається, що якби Ви були спробували порозумітися зі своїми колегами усно, в безпосередній розмові, вона була б куди гармонійнішою і мала б кращі наслідки. І не тільки ця форма письмової заяви зашкодила, як ми вважаємо, Вашому проханню: ще гірше враження справило незвичне в стосунках між нами поєднання службового повідомлення з особистим проханням. Більшість членів Колегії вбачає в цьому поєднанні невдалу спробу запровадити новий звичай, а дехто просто зве його неприпустимим.

Тут ми підходимо до найдражливішого пункту Вашого листа: до Вашого прохання звільнити Вас з посади й дати Вам роботу в якійсь світській школі. Подавець мав наперед знати, що Колегія не задовольнить такого несподіваного й так оригінально обгрунтованого прохання, що такої заяви не можна прийняти й схвалити. Певна річ, Колегія відповідає на неї відмовою.

Що сталося б з ієрархією, коли б не Орден і не ухвала Колегії визначали кожному його місце? Що сталося б з Касталією, коли б кожен сам оцінював себе, свої здібності й нахили і відповідно сам вибирав собі посаду? Ми пропонуємо Магістрові Гри в бісер поміркувати над цим І доручаємо йому й далі виконувати почесні обов’язки, які ми йому довірили.

Оце й є відповідь на Ваше прохання, яке Ви прислали нам. Ми не могли дати відповіді, на яку Ви, мабуть, сподівалися. Проте не хотіли б поминути й те, що ми були зворушені й схвильовані пересторогою, яку містить у собі Ваш лист. Ми маємо надію поговорити з вами особисто про його зміст, до того ж якнайшвидше, бо хоч керівництво Ордену вважає, що може на Вас цілком покластися, все ж таки те місце у Вашій заяві, де Ви кажете про свою уявну чи дійсну неспроможність далі виконувати обов’язки Магістра, дає нам підстави для занепокоєння.

Кнехт якнайуважніше прочитав листа, хоч і не покладав на нього особливих надій. Що Колегія має «підстави для занепокоєння», він легко міг собі уявити, до того ж у нього були певні докази такого занепокоєння. Недавно в Селищі Гри з’явився гість із Гірсланда, вже немолодий чоловік, з офіційною посвідкою і рекомендацією від керівництва Ордену. Він сказав, що хотів би кілька днів попрацювати в Архіві та бібліотеці, а також попросив дозволу відвідувати Кнехтові лекції. Мовчазний і уважний, він заглянув майже в усі відділи та приміщення Селища, поцікавився Тегуляріусом і кілька разів відвідав директора вальдцельської елітарної школи, що жив поблизу; навряд чи доводилось сумніватися в тому, що гість був вивідачем, присланим, щоб з’ясувати, як стоять справи в Селищі Гри, чи не занехаяна там робота, чи Магістр добре себе почуває на своїй посаді, чи ретельно працюють службовці й чи не стривожені, бува, чимось учні. Гість пробув у Селищі Гри цілий тиждень, не пропустивши жодної Кнехтової лекції. Він був всюдисущий і всевидющий, на що звернули увагу двоє службовців. Певне, що керівництво Ордену дочекалося звіту цього вивідача, а вже аж потім відповіло Магістрові.

Як він мав поставитись до цієї відповіді і хто міг бути її автором? Стиль про це нічого не казав — то був загальновживаний, безособовий, офіційний стиль, як і належало в цьому випадку. Та коли Кнехт уважніше проаналізував листа, то знайшов у ньому більше своєрідного й особистого, ніж можна було помітити, читаючи його вперше. В основі всього документа лежав ієрархічний орденський дух, почуття справедливості й любові до порядку. Добре було видно, яке неприємне, прикре, навіть тяжке й гнітюче враження справила Кнехтова заява, і думка відхилити її напевне ж склалася в автора відповіді вже під час першого ознайомлення, незалежно від оцінки решти членів Колегії. А проте, крім невдоволення й нехіті, у відповіді відчутні були й інші, протилежні почуття, інший настрій: очевидна симпатія, бажання наголосити на всіх лагідних і прихильних оцінках та висловах, що пролунали на засіданні, де розглядали Кнехтову заяву. Кнехт не сумнівався в тому, що автором: відповіді був Александр, настоятель Ордену.

Тут ми досягли кінця свого шляху й гадаємо, що розповіли все істотне про життя Йозефа Кнехта. Про те, чим воно закінчилось, якийсь пізніший біограф безперечно виявить і повідомить ще не одну подробицю.

Ми не хочемо подавати свій власний опис останніх днів Магістра, бо знаємо про них не більше, ніж кожен вальдцельський студент, та опис наш і не вийшов би кращий за «Легенду про Магістра Гри в бісер», яка в нас ходить по руках у багатьох списках і яку, мабуть, склали кілька найближчих учнів покійного Магістра. Хай цією легендою і закінчиться наша книжка.


ПРИГОТУВАННЯ | Гра в бісер | ЛЕГЕНДА