home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


ЛЕГЕНДА

Ми слухаємо розважання своїх товаришів про те, як і чому зник Магістр, чи його наміри і вчинки були правильні чи ні, чи його доля мала глибший сенс чи була безглузда, то вони здаються нам такими ж недоречними, як міркування Діодора Сіцілійського про можливі причини поводей на Нілі, і ми вважаємо, що не тільки непотрібно, а навіть шкідливо відшукувати ще й свої якісь здогади. Краще будемо берегти в серцях своїх пам’ять про Магістра, який, дивно й загадково поканувши Касталію, так швидко після того пішов ще в чужіший, таємничіший інший світ. Саме в ім’я дорогої для нас пам’яті про нього ми й хочемо записати про ці події все, що чули.

Після того як Магістр прочитав листа, в якому Колегія відхиляла його прохання, по тілу в нього пройшов легенький дрож, наче від вранішньої прохолоди й протверезіння, — це була для нього ознака, що час настав, вагатися й зволікати більше не можна. Це дивне почуття, яке він звав «пробудженням», було йому знайоме, бо завжди з’являлося в ньому у вирішальні хвилини його життя: живлюще й воднораз болісне поєднання прощальної туги й радісного очікування перед новою дорогою, воно вривалося глибоко в душу, в підсвідомість, як весняна буря. Кнехт глянув на годинника: до лекції була ще ціла година. Він вирішив присвятити цей час медитації й пішов у тихий магістерський садок. Дорогою не сходив з думки рядок вірша, який він чомусь пригадав: Готовий будь навіки попрощатись…

Він усе проказував його подумки, не знаючи, в якого автора його вичитав. Рядок подобався йому, чимось промовляв до його серця і, здавалося, цілком відповідав теперішньому його настроєві. В садку він сів на лавку, вже притрушену першим осіннім листям, почав рівно дихати й зусиллям волі домігся внутрішнього спокою, а тоді з прояснілим серцем заглибився в медитацію, під час якої ця важлива хвилина в його житті постала перед ним у низці загальних, понадособових образів. Та коли він ішов назад до маленької аудиторії, той рядок з вірша знов зринув У його пам’яті. Магістр знов задумався над ним і вирішив, що рядок має звучати якось інакше. І враз пам’ять проясніла, прийшла йому на допомогу, і він тихо проказав: І в кожну мить, що має вже промчати, Готовий будь навіки до прощання, Щоб стрепенуться й наново почати.

Проте аж надвечір, коли Магістр давно вже прочитав лекцію і закінчив усю свою щоденну роботу, він пригадав, звідки походять ці рядки: не з твору якогось давнього поета, а з його власного вірша, написаного Ще в шкільні чи студентські роки. Закінчувався той вірш словами: Ну що ж, прощайся і почни спочатку! Того ж таки вечора Кнехт викликав до себе свого заступника, сказав, Що завтра має на невизначений час поїхати з Селища, передав йому всі поточні справи, коротко пояснивши, як і що робити, й привітно, поділовому попрощався, як завжди перед недовгими службовими подорожами.

Кнехт уже раніше дійшов висновку, що повинен залишити свого друга Тегуляріуса, не завдаючи йому зайвої прикрості прощанням. І не тільки тому, щоб менше вразити надто чутливого друга, але й тому, щоб не поламати всього свого плану. Поставлений перед фактом, Тегуляріус якось уже змириться з ним, а несподівана звістка і сцена прощання могли б штовхнути його на непродумані вчинки. Спершу Кнехт навіть хотів був поїхати, взагалі не побачившись більше з Тегуляріусом. Але, добре поміркувавши, всетаки вирішив, що це надто скидалося б на втечу. Хоч як добре й розумно було б уберегти друга від зайвого хвилювання й не дати йому приводу вчинити якусь дурницю, самому собі потурати він не мав права. Лишалося півгодини до сну, він міг ще відвідати Тегуляріуса, не боячись, що переб’є відпочинок йому чи комусь іншому. Коли він переходив широке внутрішнє подвір’я, було вже темно. Він постукав до келії друга з дивним почуттям, що робить це востаннє, і застав його самого. Тегуляріус сидів і читав. Він відклав книжку, радісно привітав гостя й запросив його сісти.

— Я сьогодні пригадав один давній вірш, — почав Кнехт, — чи то пак кілька рядків з нього. Ти часом не знаєш, де його можна знайти цілого? І він процитував: Готовий будь навіки до прощання…

Тегуляріусові не треба було напружувати свою пам’ять. Він зразу ж пригадав вірша, підвівся й дістав з шухляди рукопис Кнехтових творів, авторський рукопис, який друг сам колись подарував йому. Він погортав його, витяг дві сторінки з першим варіантом вірша й, усміхаючись, подав їх Магістрові: — Будь ласка, Превелебний, ось він. Уперше за стільки років ви зволили пригадати цей свій твір.

Йозеф Кнехт уважно, навіть трохи схвильовано розглядав сторінки. Колись, ще студентом, навчаючись у Східноазіатському інституті, він списав їх рядками віршів, і ось тепер на нього дивилося з цих аркушів далеке минуле. Все — трохи вже пожовклий папір, юнацький почерк, викреслені й виправлені місця в тексті — нагадувало про давні дні, які він майже забув і які тепер застережливо й болісно ожили в його пам’яті. Він, здавалось йому, пригадав не тільки рік і пору року, коли народились ці рядки, а навіть день і годину, той настрій, те почуття сили й гордості, що сповнювало його тоді, робило щасливим і вилилось у вірш. Він написав цей вірш одного з тих особливих днів, коли його опанував душевний стан, який він звав «пробудженням».

Видно, заголовок виник, коли самого вірша ще не було. Він був написаний великими, розгонистими літерами і складався з двох слів: «Переступай межі!» І аж згодом, в інший час, в іншому настрої і за інших життєвих обставин цей заголовок разом із знаком оклику був викреслений, а замість нього дрібнішими, тоненькими й скромними літерами написаний Інший: «Щаблі».

Кнехт пригадав, як він тоді, окрилений ідеєю свого вірша, написав слова «Переступай межі!» — то був заклик і наказ, настанова собі самому, наново сформульований і підтверджений намір підпорядкувати цьому гаслу всі свої вчинки і своє життя, переступати всі межі, рішуче й радісно долати кожен простір, кожен відтинок свого шляху і, виконавши свій обов’язок, покидати їх. Він тихенько прочитав кілька рядків: Тож переходьмо простори і межі, Ніде не зупинившись на порозі, Бо обрій моря тільки в безбережжі, Бо обрій духу тільки у дорозі.

— Я вже давно забув цього вірша, — мовив він, — і коли сьогодні один рядок випадково зринув у моїй пам’яті, то я навіть не міг пригадати, звідки я його знаю і чий він. Яким він тобі здається тепер? Хоч якось промовляє ще до твого серця? Тегуляріус замислився.

— Якраз цей вірш завжди справляв на мене дивне враження, — мовив нарешті він. — Вірш належить до тих небагатьох ваших творів, яких я, властиво, не любив, у яких мене щось відштовхувало, прикро вражало. Що саме, я тоді не розумів. А сьогодні, здається мені, розумію. Ваш вірш, Превелебний, який ви назвали неначе якоюсь командою «Переступай межі!», а потім, хвалити бога, змінили заголовок на інший, багато кращий, можна сказати, ніколи мені не подобався, бо ви в ньому немовби даєте накази, моралізуєте й повчаєте, як шкільний учитель. Та якби з нього вилучити цей елемент чи, інакше, зняти це забарвлення, то він став би одним з найкращих ваших віршів, я тепер знов переконався в цьому. Заголовок «Щаблі» непогано віддає його справжній зміст, але з таким самим чи навіть більшим успіхом ви могли б назвати його «Музика» або «Суть музики». Бо якщо не брати до уваги його моралізаторського чи проповідницького тону, то це, власне, міркування про суть музики чи, коли хочете, гімн музиці, її постійній присутності в житті, її ясності й завзятості, її жвавості, невтомній готовності і бажанню поспішати вперед, лишати позаду щойно здобутий простір або його частку. Якби ви обмежились цим міркуванням чи цим гімном духові музики, якби ви — вже тоді, видно, охоплені шанолюбством вихователя, — не зробили з цього заклику й проповіді, цей вірш міг би стати справжньою перлиною. А так у ньому, здається мені, не тільки надто багато менторського, повчального, але й, крім того, є одна логічна помилка. Лише задля морального впливу ви в цьому вірші прирівнюєте музику до життя, а це засіб принаймні дуже сумнівний, він перетворює природну, вільну від моралі рушійну силу, яка є основною пружиною музики, в «життя», що прагне виховувати й розвивати нас за допомогою закликів, наказів і повчань. Одне слово, в цьому вірші певний образ, щось неповторне, гарне й величне сфальшовано й використано для повчання, а це завжди викликало в мені почуття опору.

Магістр задоволено слухав друга, спостерігаючи, як той дедалі більше розпалюється, бо любив цей його сердитий тон.

— Може, ти й маєш рацію, принаймні в тому, що цей вірш спирається на музику, — сказав він напівжартома. — Думка про «перехід з простору у простір» і основна ідея мого вірша справді йдуть від музики, хоч сам я цього не знав і не помічав. Не знаю, чи я викривив ідею і сфальшував образ; може, ти й правду кажеш. Коли я писав ці рядки, в них уже йшлося не про музику, а про переживання, про те, що чудовий музичний символ обернувся до мене своїм етичним боком і став у моїй душі гаслом до пробудження, покликом, голосом життя. Імперативна форма вірша, яка тобі особливо не подобається, походить зовсім не від бажання наказувати чи повчати, бо наказ, настанова спрямовані тільки до мене самого. Ти дуже добре знаєш це, любий мій, а якби й не знав, то міг би побачити з останнього рядка вірша. Отже, я щось пізнав, усвідомив, побачив внутрішнім зором і хотів, щоб зміст і мораль цього усвідомлення промовили до мене самого, закарбувалися в моїй душі назавжди. Тому вірш і лишився в моїй пам’яті, хоч я й сам про це не знав. Отже, чи ці рядки добрі, чи погані, а своєї мети вони досягли, настанова жила в мені досі, не забулася. Сьогодні вона зазвучала в мені поновому, це чудове переживання, і твій глум не може його зіпсувати. Але мені вже пора йти. Які гарні були ті часи, друже, коли ми, ще студентами, часто дозволяли собі порушувати правила й до пізньої ночі сиділи, захоплені розмовою. Магістрові вже цього робити не випадає. А шкода!

— Ет, — мовив Тегуляріус, — воното випадає, та тільки хоробрості бракує.

Кнехт, усміхаючись, поклав руку йому на плече.

— Щодо хоробрості, любий мій, то я здатен ще й не на такі витівки. На добраніч, старий причепо! Він вийшов з келії веселий, але, поминаючи понічному порожні переходи й подвір’я Селища, знов споважнів, його опанував прощальний настрій. Прощання завжди викликає в пам’яті картини минулого, і на Кнехта дорогою також найшов спогад про той день, коли він, ще хлопець, тількино прийнятий до вальдцельської школи, вирушив у свою першу прогулянку по Вальдцелю і Vicus Lusorum, сповнений передчуттів і надій. І ось тепер, серед мовчазних, понічному холодних дерев І будівель, серце його стислося від пронизливого, болісного почуття, що все це він бачить востаннє, востаннє прислухається, як затихає і западає в сон таке жваве вдень Селище, востаннє дивиться, як віддзеркалюється у водоймі кволе світло з будиночка сторожа, як над деревами його садка пливуть нічні хмари. Він повільно обійшов усі доріжки й закутки Селища Гри, йому захотілося ще раз відчинити хвіртку й зайти у свій садок, проте він не мав із собою ключа, і це швидко протверезило його й допомогло отямитися. Він повернувся до свого помешкання, написав іще кілька листів, серед них і Десиньйорі, повідомивши йому, що скоро приїде в столицю, потім у глибокій медитації звільнився від душевного хвилювання цієї години, щоб завтра вистачило сили виконати своє останнє завдання в Касталії — поговорити з настоятелем Ордену.

Другого дня Магістр устав тоді, коли й завжди, викликав карету й поїхав. Мало хто помітив його від’їзд, і нікому не видався він чимось незвичайним. Ранок був вологий, напоєний першим осіннім туманом.

Кнехт поспішав до Гірсланда. Прибувши туди опівдні, він попросив доповісти про себе Магістрові Александру, настоятелеві Ордену. В руках він тримав загорнуту в сукно гарну металеву скриньку, яку він узяв із потаємної шухляди свого письмового столу; в ній лежали його відзнаки Магістра, печатка й ключі.

У головній канцелярії керівництва Ордену його зустріли трохи здивовано: мабуть, ще не було такого випадку, щоб хтось із Магістрів з’являвся сюди без запрошення чи принаймні не попередивши про свій приїзд. За наказом настоятеля його нагодували, потім провели відпочити до келії в старій галереї й сказали, що Превелебний сподівається звільнитись і прийняти його через двітри години. Кнехт попросив, щоб йому принесли статут Ордену, сів, перечитав його весь іще раз і остаточно переконався, який простий і законний його задум; але всетаки й тепер йому здавалося, що пояснити словами сенс цього задуму, його внутрішню виправданість неможливо. Він пригадав один пункт статуту, який дали йому як тему для медитації в останні дні вільного юнацького, студентського життя, коли його приймали в Орден. Тепер Кнехт перечитав той пункт, заглибився в роздуми й відчув, як він сам за цей час змінився, який став несхожий на тодішнього трохи несміливого молодого репетитора. «Якщо Колегія, — стояло в тому пункті, — призначає тебе на якусь посаду, то знай: кожен подальший ступінь — це не крок до волі, а новий обов’язок. Чим більша влада, тим суворіша служба. Чим сильніша особистість, тим неприпустиміша сваволя». Як твердо й однозначно все це звучало колись і як же змінилося відтоді для нього значення деяких слів, особливо таких двозначних як «обов’язок», «особистість», «сваволя», що набули навіть протилежного змісту! І якими вони всетаки були тоді гарними, ясними, тривкими й напрочуд переконливими, ці пункти статуту, якими незаперечними, вічними й безмежно правильними здавалися вони молодій душі! О, вони б такими й лишилися, якби Касталія була цілим світом, багатоманітним, проте неподільним, а не тільки невеличким острівцем у світі чи сміливо й силоміць викроєною з нього часткою! Якби весь світ був елітарною школою, Орден — сукупністю всіх людей на землі, а настоятель Ордену — господом богом, якими довершеними були б тоді ці пункти і весь статут! Ох, якби ж так і було, яким солодким, квітучим, невинногармонійним стало б тоді життя! А колись так і було, колись він усе бачив і сприймав саме таким: Орден і касталійську духовність вважав світом, касталійців — справжнім людством, а некасталійську частину цілого — таким собі дитячим світом, підготовчим щаблем до Провінції, перелогом, що тільки чекає ще найвищої культури й порятунку, дивиться на Касталію з побожним захватом і часом посилає до неї таких чемних гостей, як молодий Плініо.

А як дивно вийшло з ним самим, з Йозефом Кнехтом і його власною Душею! Хіба не вважав він колись, навіть іще вчора, той властивий йому спосіб сприйняття, пізнання й переживання дійсності, який він звав «пробудженням», поступовим проникненням у саме серце світу, в центр істини, чимось посвоєму абсолютним, рухом уперед чи шляхом за своєю ідеєю безперервним і простолінійним, хоч його й можна долати тільки поступово? Хіба колись, замолоду, йому не здавалося пробудженням, поступом, чимось безперечно цінним і слушним те, що хоч він і визнав зовніш2ній світ в особі Плініо, але як касталієць свідомо й твердо відмежувався від нього? Подальшим поступом, ще одним кроком до істини було те, що після багаторічних сумнівів він вирішив присвятити себе Грі в бісер і вальдцельському життю. І знов крок уперед, коли Магістр Томас покликав його на службу, а Магістр музики прийняв до Ордену, і коли його потім обрали Магістром, усе це були менші чи більші кроки на рівному начебто шляху, а проте нині, наприкінці того шляху, він був зовсім не в серці світу і не в центрі істини, і теперішнє його пробудження означало тільки одне: він розплющив очі й знов побачив себе в новому становищі, побачив, що йому треба призвичаюватись до нових обставин. Та сама сувора, чітко визначена, рівна стежка, що привела його до Вальдцеля, до Маріафельса, до Ордену, на посаду Магістра, тепер вивела його звідти назад. Кожне пробудження було одночасно й прощанням. Касталія, Гра в бісер, звання Магістра — все це були окремі теми, які він мав опрацювати й завершити, простори, які він мав перейти, межі, які він мав переступити. Тепер вони вже були позаду. А все ж він, мабуть, уже й давніше, коли думав і діяв не так, як сьогодні, а навпаки, щось знав чи здогадувався про те, що ця засада сумнівна; хіба ж не виніс він у заголовок свого вірша про життєві щаблі й прощання, написаного в студентські роки, це гасло — «Переступай межі!»? Отже, його шлях ішов по колу, чи по еліпсу, чи по спіралі, чи як там іще, тільки не по прямій лінії, бо прямі лінії, певне, існують лише в геометрії, а не в природі і в житті. Але він, навіть коли давно вже забув і свого вірша і тодішнє своє пробудження, лишився вірний тій настанові й спонуці, з якими звертався до себе самого в тому вірші, хоч і не йшов сліпо за ними: були в нього і вагання, і сумніви, і напади внутрішньої боротьби, а проте він долав щабель за щаблем, простір за простором, мужньо, спокійно, зосереджено, з ясною душею, не так променисто, як покійний Магістр музики, та все ж не піддаючись журбі і втомі, не зрікаючись і не зраджуючи своїх поглядів. І якщо тепер, за касталійськими уявленнями, він зрікся і зрадив їх, якщо він, всупереч усім законам орденської моралі, діяв начебто в ім’я своєї власної особи, тобто чинив сваволю, то й ці його дії позначені духом мужності й музики, отже, і її ритмом, її ясністю, тому що вже вийде з цього, те й буде. Якби ж він міг з’ясувати й довести іншим те, що йому самому здавалось таким ясним: його теперішня «сваволя» насправді не що інше, як служіння і покора, і він іде не на волю, а назустріч новим, незнайомим, тривожним обов’язкам не як утікач, а як покликаний, не свавільно, а слухняно, не володар, а жертва! А як же тоді справа стоїть з чеснотами, з ясністю, з дотриманням ритму, з мужністю? їх тут добре не видно, але вони є. Навіть коли ти вже не йдеш, а тебе ведуть, коли ти вже не переступаєш межі з власної волі, а стоїш посередині і простір обертається навколо тебе, чесноти всетаки є, вони й тоді зберігають свою вартість і свій чар, вони полягають у ствердженні замість заперечення, в послухові замість непокори і, може, трохи ще й у тому, що ти чиниш і думаєш так, наче ти активний володар становища, що ти береш на віру свої уявлення про життя, цю ілюзію самовизначення й відповідальності, що ти, властиво, невідомо чому створений більше для дії, ніж для пізнання, більше слухаєшся інстинктів, ніж розуму. О, якби можна було про все це поговорити з отцем Якобом! Такі думки чи мрії були відгомоном його медитації. Тепер йому здавалося, що під час «пробудження» йдеться не про істину і пізнання, а про дійсність, про те, як її пережити й витримати. Пробуджуючись, ти не проникаєш глибше в суть речей, не наближаєшся до істини, а схоплюєш, утверджуєш і переживаєш тільки стосунок свого «я» до теперішнього становища речей. При цьому ти знаходиш не закони, а розв’язання, досягаєш не до центру всесвіту, а до центру своєї особистості. Ось чому те, що ти при цьому почуваєш, так важко виповісти, тому воно так дивно не дається слову й формулюванню; мабуть, мова не ставила собі за мету давати відомості про цю галузь життя. Якщо ж зрідка й трапляється людина, що розуміє тебе трохи краще, ніж інші, то вона або перебуває в такому самому становищі, як ти, або так само страждає, або так само пробуджується. Трохи краще його часом розумів Тегуляріус, ще краще Плініо. Кого він іще міг назвати? Нікого.

Почало вже смеркати і він весь поринув у свої думки, коли в двері хтось постукав. Оскільки він не зразу отямився й відповів, той, хто стояв за дверима, трохи почекав і тихенько постукав ще раз. Тепер Кнехт відгукнувся, встав і пішов за посланцем, який провів його до будинку, де містилася канцелярія, і далі, більше не доповідаючи, до приймальні настоятеля. Магістр Александр підвівся йому назустріч.

— Шкода, що ви не попередили про свій приїзд, — сказав він. — Через це вам довелося зачекати. Мені кортить дізнатися, що вас так раптово привело сюди. Сподіваюся, не якась біда? Кнехт засміявся: — Ні, не біда. Але невже мій приїзд для вас справді такий несподіваний і ви ніяк не можете собі уявити, що мене привело сюди? Александр запитливо й стурбовано глянув йому в очі.

— Ну що ж, — мовив він, — уявити я можу собі багато чого. Наприклад, я цими днями подумав був, що справа з вашим листом для вас напевне ще не скінчилася. Колегія змушена була відповісти на нього дуже коротко, а крім того, відповідь мала такий зміст і була написана в такому тоні, що вона вас, мабуть, розчарувала.

— Ні, — заперечив Кнехт, — я, власне, й не сподівався, що відповідь Колегії матиме інший зміст. А щодо тону, то він якраз мене потішив. Я побачив з листа, що авторові було важко, навіть прикро писати його і що він відчував потребу хоч трохи підсолодити неприємні для мене, гіркі слова. І зробив він це чудово, я йому глибоко вдячний.

— А зі змістом листа, виходить, ви згодні, Превелебний? — Я його взяв до відома і загалом зрозумів і схвалив. А як же інакше Колегія відповіла б? Вона могла тільки відхилити моє прохання й лагідно мене покартати. Мій лист був несподіванкою для Колегії, досить неприємною, в цьому я ніколи не сумнівався. А крім того, він був, мабуть, ще й не дуже вдало складений, оскільки містив у собі особисте прохання. Я навряд чи міг сподіватися іншої відповіді, крім негативної.

— Нам приємно, що ви так дивитесь на це і що наш лист, таким чином, не міг прикро вразити вас, — мовив настоятель, і голос його забринів ледь різкіше, — Дуже приємно. Але я одного не збагну. Якщо ви, складаючи і відсилаючи свого листа, з самого початку не вірили в успіх і в позитивну відповідь, навіть наперед були переконані, що зазнаєте невдачі, — правильно я зрозумів вас? — то навіщо ж ви складали його, переписували начисто й відсилали? Адже це була велика праця. Кнехт, приязно дивлячись на Александра, відповів: — Превелебний, мій лист мав подвійний зміст, подвійну мету, і я не вірю, що він був цілком даремний, не дав ніяких наслідків. У ньому було особисте прохання: я просив, щоб мене звільнили від обов’язків Магістра, а мої знання використали в іншому місці; це прохання я вважаю чимось більшменш другорядним, бо кожен Магістр повинен якомога відсувати свої особисті інтереси на задній план. Прохання відхилили, і я змирився з цим. Проте в моєму листі, крім того прохання, є ще й дуже багато всього іншого — безліч фактів і частково думок; я вважав себе зобов’язаним довести їх до відома Колегії, хотів, щоб вона звернула на них увагу. Тепер усі чи принаймні більшість Магістрів ознайомилися з моїми доказами, щоб не сказати застереженнями, і хоч багатьом із них ця страва напевне була не до смаку й вони, мабуть, брались до неї невдоволено, а все ж таки вони прочитали і взяли до уваги те, що, помоєму, я був зобов’язаний їм сказати. Я не вважаю невдачею того, що вони не були захоплені моїм листом, бо шукав не захвату й не схвалення, а, швидше, хотів занепокоїти, розтривожити їх. Я б дуже жалкував, якби з тих причин, що ви назвали, не відіслав своєї праці. Не знаю, чи вона дуже подіяла чи не дуже, а все ж це був поклик, гасло тривоги.

— Звичайно, — нерішуче мовив настоятель, — але для мене це ще загадки не розв’язує. Коли ви хотіли, щоб Колегія почула ваші застереження, поклики й гасла, навіщо ж зменшили, навіть поставили під загрозу силу своїх золотих слів тим, що пов’язали їх з приватним проханням, та ще й з таким, в задоволення якого самі не дуже вірили? Я цього поки що не розумію. Але, може, зрозумію, коли ми поговоримо про все докладніше. Принаймні саме тут найвразливіше місце вашого листа: в поєднанні поклику з заявою, застереження з проханням. Ви ж, певна річ, не мали наміру користатися формою заяви тільки для того, щоб викласти нам свої застереження. Якщо ви вважали за потрібне розтривожити своїх колег, то легко могли досягти цього усно чи письмово. А прохання пішло б своїм офіційним шляхом.

Кнехт привітно дивився на нього.

— Так, — миролюбно сказав він, — може, ви й маєте рацію. Хоча… пригляньтеся ще раз до цієї заплутаної справи! І в моїх застереженнях, і в моєму проханні йдеться не про щось буденне, звичайне й нормальне, вони вже тому пов’язані одне з одним, що випадають з традиції і породжені нагальною потребою, виходять за межі узвичаєного. Адже незвично і ненормально, що людина без якоїсь вагомої зовнішньої причини раптом починає благати своїх колег, щоб вони згадали про минущість і сумнівність свого існування, і так само незвично і ненормально, що касталійський Магістр домагається місця шкільного вчителя поза межами Провінції. З цього погляду в змісті мого листа немає дисонансу. Читач, який справді уважно поставився б до мого листа, помоєму, мав би зрозуміти, що тут не просто якийсь дивак проголошує свої передчуття і хоче навіяти їх колегам, а що ці думки в нього вистраждані й він дуже перей2мається тим лихом, про яке попереджає, що він готовий відмовитися від своєї посади й сану, від свого минулого й почати життя наново в найскромнішому званні, що він переситився саном, спокійним існуванням, честю й авторитетом і прагне позбутися й відкинути їх. З цього листа — я й далі пробую дивитися на нього очима його читача — можна зробити, здається мені, два висновки: або автор цієї нотації трохи схибнувся, отже, так чи інакше непридатний уже для ролі Магістра, або, якщо автор не божевільний, а при своєму розумі, в його проповіді, в його песимізмі ховається щось більше, ніж примха й химера, а саме якась реальність, істина. Десь таким уявляв я собі перебіг думок свого читача й мушу признатися, що помилився. Моє прохання і мій сигнал тривоги не тільки не підперли й не підсилили одне одного, а їм обом не приділили належної уваги, не захотіли вдуматися в них. Мене ані зажурила, ані вразила відмова, бо, повторюю, я, властиво, незважаючи ні на що, такого наслідку й сподівався і, визнаю, заслужив його. Справа в тому, що моє прохання, в успіх якого я не вірив, було посвоєму хитрістю, формальним жестом.

Обличчя Магістра Александра ще дужче споважніло, стало майже похмуре. Але він не перебивав Кнехта.

— Посилаючи своє прохання, — вів далі той, — я не дуже сподівався, що його задовольнять, і не тішився заздалегідь, але це не означає, що я був згоден слухняно прийняти відповідь своєї Колегії як непорушну ухвалу.

— Ви не були згодні прийняти відповідь своєї Колегії як непорушну ухвалу? Чи я, може, недочув, Магістре? — перебив його настоятель, гостро наголошуючи на кожному слові. Видно, він аж тепер до кінця усвідомив, яке склалося становище.

— Звичайно, ви дочули. Такі і є: я не дуже вірив в успіх своєї заяви, проте вважав, що повинен подати її, щоб дотриматися порядку й форми. Я, так би мовити, запропонував шановній Колегії спосіб делікатно покінчити з цією справою. Але я, звичайно, вже з самого початку мав намір, якщо вона не погодиться на таке розв’язання, не зупинятися й не заспокоюватись, а діяти.

– І як діяти? — тихо спитав Александр.

— Так, як мені підказують серце і розум. Я вирішив скласти з себе звання Магістра й розпочати працю за межами Касталії навіть без доручення чи дозволу Колегії.

Настоятель заплющив очі і, здавалося, далі не слухав. Кнехт здогадувався, що він виконує особливу вправу, з допомогою якої члени Ордену на випадок раптової небезпеки чи загрози намагаються зберегти самовладання і внутрішній спокій: видихає повітря й потім удвічі довше затримує подих. Він дивився в обличчя настоятеля, почуваючи себе винним за те, що той опинився в такому прикрому становищі, бачив, як те обличчя трохи зблідло, а потім від повільного вдихання, що починалося Десь у м’язах живота, знов почало рожевіти, як очі в нього розплющилися й на мить розгублено застигли, але зразу ж прибрали свідомого, твердого виразу; трохи злякано побачив він, як цей чоловік, що вмів так само добре слухатись, як і наказувати, чоловік, якого він глибоко шанував і любив, звернув тепер погляд своїх ясних, зосереджених, завжди по 2кірних його власній волі очей на нього — стримано, холодно вивчаючи й судячи його. Кнехтові довелося довго мовчки витримувати цей погляд. — Тепер, мені здається, я вас зрозумів, — спокійно мовив нарешті Александр. — Ви вже давно стомилися від своєї посади чи від Касталії, і вас давно вже мучить бажання скуштувати світського життя. Ви воліли краще піддатися цьому настроєві, ніж законові та своїм обов’язкам, і не відчули потреби довіритись нам і пошукати поради й підтримки в Ордені. Щоб дотриматись формальності й не обтяжувати свого сумління, ви послали нам ту заяву; ви знали, що вона для нас неприйнятна, але хотіли, щоб можна було на неї послатися, якби дійшло до конфлікту. Припустімо, що ви мали підстави для такого незвичайного вчинку і наміри ваші чисті й варті пошани, інакше я собі не можу уявити. Але як ви могли з такими думками в голові, з такими бажаннями й намірами в серці, внутрішньо вже бувшії дезертиром, так довго мовчки лишатися на своїй посаді й начебто бездоганно виконувати свої обов’язки? — Я того й прибув сюди, — сказав Магістр Гри в бісер так само привітно, — щоб про все це поговорити з вами, відповісти на кожне ваше запитання, а ще я вирішив, оскільки вже ступив на шлях сваволі, не покидати Гірсланда й вашого дому доти, доки не побачу, що ви хоч трохи зрозуміли моє становище та мої вчинки.

Магістр Александр замислився.

— Тобто ви сподіваєтесь, що я колись схвалю вашу поведінку й ваші плани? — нерішуче спитав він.

— Ох, про схвалення я навіть не думаю. Я тільки сподіваюся, що ви мене зрозумієте і збережете хоч трохи своєї пошани до мене, коли я піду звідси. З вами єдиним я ще маю попрощатися в Провінції. Вальдцель І Селище Гри я сьогодні залишив назавжди.

Александр знов на кілька секунд заплющив очі. Його щоразу наново приголомшували слова цього незбагненного чоловіка.

— Назавжди? — перепитав він. — Отже, ви зовсім не думаєте повертатися на свою посаду? Мушу сказати, що ви вмієте спантеличувати людину. Одне питання, якщо дозволите: чи ви ще вважаєте себе Магістром Гри в бісер, чи вже ні? Йозеф Кнехт узяв до рук скриньку, яку він привіз з собою.

— Я був ним до вчорашнього дня, — мовив він, — і гадаю, що сьогодні буду звільнений з цієї посади, тому віддаю вам і в вашій особі Колегії ключі й печатку. Вони всі цілі, і в Селищі Гри також ви побачите цілковитий лад, якщо схочете навідатись туди.

Настоятель Ордену повільно підвівся зі стільця. Він мав стомлений вигляд і наче раптово постарівся.

— Хай сьогодні ваша скринька постоїть тут, — сухо сказав він. — Прийнявши від вас печатку, я тим самим зразу ж звільнив би вас із посади, а я на таке не вповноважений, треба, щоб при цьому акті була присутня щонайменше третина всіх членів Колегії. Ви самі раніше так шанували давні традиції і форми, я не можу так швидко призвичаїтися до вашого нового погляду на ці справи. Може, ви будете такі ласкаві й погодитесь відкласти на завтра продовження нашої розмови? — Я цілком до ваших послуг, Превелебний. Ви вже багато років знаєте мене і мою повагу до вас; повірте, що тут нічого не змінилося, Ви — єдина людина, з якою я прощаюся, перше ніж залишити Провінцію. І не тільки тому, що ви стоїте на чолі Ордену. Оскільки я віддав вам у руки печатку й ключі, то сподіваюся, domine, що, коли ми остаточно з’ясуємо все, ви звільните мене від обітниці члена Ордену.

Александр сумно, допитливо глянув йому у вічі й погамував зітхання.

— Лишіть мене тепер самого, Превелебний, ви завдали мені стільки клопоту, що на один день його аж забагато, і думати я також маю про що. На сьогодні, мабуть, годі. Завтра продовжимо розмову, прийдіть десь за годину перед обідом.

Він попрощався, ввічливо кивнув головою, і цей жест, сповнений такого розчарування, такої підкресленої ввічливості, яку вже виявляють не до колеги, а до цілком чужої людини, вразив Магістра Гри болючіше, ніж усі слова настоятеля.

Служник, який трохи згодом забрав Кнехта на вечерю, підвів його до накритого столу для гостей і сказав, що Магістр Александр не прийде, бо хоче виконати довгу вправу з медитації.

— Ви, Превелебний, також навряд чи бажали б собі на сьогодні якогось товариства, — додав він. — Кімната для вас приготована.

Александра приголомшили відвідини і слова Магістра Гри в бісер. Правда, відколи йому довелось опрацьовувати відповідь Колегії на лист Кнехта, він трохи занепокоєно готувався до його можливої появи й до розмови з ним. Але щоб магістр Кнехт, який був зразком покірності, неухильно дотримувався всіх узвичаєних правил поведінки, завжди відзначався скромністю, тактовністю, одного дня раптом з’явився до нього без попередження, самовільно, не порадившись раніше з Колегією, склав із себе звання і в такий приголомшливий спосіб знехтував усі звичаї і традиції, — такого він не міг собі навіть уявити. Хоч треба було визнати, що поведінка, тон і мова Кнехта, його делікатна ввічливість лишились такі самі, як завжди, але якими страхітливими і образливими, якими новими й несподіваними, ох, якими некасталійськими були зміст і дух його висловлювань! Ні в кого з тих, хто побачив і почув би тепер Магістра Гри, не виникла б підозра, що він хворий, перепрацьований, роздратований і не цілком володіє собою, та й пильна перевірка, яку зовсім недавно Колегія провела у Вальдцелі, не виявила ані найменших ознак порушень, неладу чи недбальства в житті і праці Селища Гри. А проте цей жахливий чоловік, що до вчорашнього дня був його найулюбленішим колегою, поставив перед ним скриньку з ознаками свого звання, наче подорожню торбу, й заявив, що він уже не Магістр, не член Колегії, не член Ордену, не касталієць і приїхав сюди тільки для того, щоб похапцем попрощатися. Відколи він, Александр, перебуває на посаді настоятеля Ордену, то Ще жодного разу не опинявся в такому безпорадному, тяжкому, прикрому становищі; він насилу зберігав витримку.

Що ж робити? Вжити сили, скажімо, накласти на Кнехта почесний арешт і негайно, сьогодні ж таки ввечері, розіслати спішне повідомлення всім членам Колегії та скликати їх сюди? Що можна заперечити проти такого заходу? Це було найпростіше і найправильніше з усього, що можна вдіяти. А проте щось у його душі повставало проти такого кроку. І чого, власне, можна цим досягти? Магістрові Кнехту воно не дасть нічого, крім приниження, Касталії — взагалі нічого, хіба що йому самому, 2настоятелеві, трохи полегшає, сумління його буде спокійніше, бо на нього вже не лягатиме тоді вся відповідальність за цей неприємний і тяжкий випадок. Але якщо в цій фатальній справі ще взагалі можна щось виправдати, якщо є ще надія промовити до почуття честі Кнехта, якось, може, змінити його погляди, то тільки в розмові з ним віч на віч. Цю прикру сутичку доведеться витримати їм двом, Кнехтові й Александрові, більше нікому, і поки він обмірковував це, то помалу дійшов висновку, що Кнехт, власне, повівся правильно й благородно: не звернувся до Колегії, яку перестав визнавати, а з’явився до нього, настоятеля, щоб витримати останній бій і попрощатися. Цей Йозеф Кнехт, хоч і вчинив щось заборонене й ненависне, все ж таки зберіг самовладання й такт.

Магістр Александр вирішив довіритись цьому останньому доказові й не вплутувати в справу весь апарат Колегії. Аж тепер, коли він надумався, що робити, він почав обмірковувати всі подробиці цього випадку і найперше запитав себе, що ж, власне, було правильне і неправильне в діях Магістра Гри, який, безперечно, справляв враження людини, переконаної у слушності й справедливості свого нечуваного вчинку. Підводячи зухвалий намір Магістра Гри в бісер під якусь формулу й міряючи його законами Ордену, які він знав краще, ніж будьхто інший, Александр дійшов несподіваного висновку, що насправді Йозеф Кнехт не порушував чи не думав порушувати букви закону, бо за тим законом, який, щоправда, десятиріччями ніхто не застосовував, кожен член Ордену міг будьколи вийти з нього, якщо він одночасно відмовлявся від своїх прав і від життя в касталійській громаді. Віддавши печатку, заявивши про свій вихід з Ордену і про намір піти у світ, Кнехт, хоч і зробив щось нечуване, незвичайне, страхітливе і, можливо, навіть непристойне, не порушив правил Ордену. Бажаючи здійснити цей незбагненний, проте формально цілком законний крок не за спиною настоятеля Ордену, а вічнавіч з ним, він робив більше, ніж того вимагала буква закону.

Але як дійшла до такого ця оточена пошаною людина, одна з підпор ієрархії? Як могла вона для здійснення свого наміру, який, хай там що, всетаки був дезертирством, використати писані правила й знехтувати сотню неписаних, але так само священних і природних зобов’язань, що мали б її стримати? Настоятель почув, як у темряві пролунали удари годинника, відігнав від себе марні думки, десять хвилин присвятив пильним дихальним вправам, тоді скупався й вибрав собі келію для медитації, щоб за годину, яка лишилася до сну, набратися ще сили, заспокоїтись і вже до ранку не думати більше про цю справу.

Другого дня молодий служник привів Магістра Кнехта з будинку для гостей до настоятеля Ордену і був свідком того, як вони привіталися. Він звик бачити зблизька великих майстрів медитації і жити серед них, але тут він помітив у поставі й поведінці, в привітанні обох Магістрів щось особливе, нове для себе — якийсь небувалий, вищий ступінь зосередженості. То було, розповідав він нам, не звичайне вітання двох найвищих службовців Касталії, що могло вилитись у весело й недбало виконану церемонію, або в урочисторадісний святковий акт, або й часом у своєрідне змагання, хто виявить більше ввічливості, підпорядкування й під2кресленої покірливості. А тут враження було таке, наче приймали чужого, скажімо, славетного майстра йоги, який приїхав здалека, щоб висловити настоятелеві Ордену свою пошану й позмагатися з ним. Обидва Магістри були дуже стримані й скупі на слова і жести, але в погляді й на обличчі в кожного проступали спокій, рішучість і зосередженість, а також прихована напруга, наче вони світилися зсередини чи були заряджені електричним струмом. Більше нічого наш свідок не побачив і не почув. Магістри пішли у внутрішні кімнати, мабуть, до приватного кабінету настоятеля, де їм ніхто не повинен був заважати, і пробули там кілька годин. Ми знаємо про їхню розмову тільки те, що випадково пощастило довідатись від депутата Десиньйорі, якому дещо розповів про неї сам Йозеф Кнехт.

— Ви вчора приголомшили мене, — почав настоятель, — і мало не вивели з рівноваги. Відтоді я мав час трохи подумати про все це. Звичайно, погляди мої не змінилися, адже я член Колегії і керівництва Ордену. За буквою закону ви маєте право заявити про вихід з Ордену і скласти з себе обов’язки. Ви дійшли висновку, що посада стала для вас обтяжливою, і відчуваєте потребу спробувати нового життя поза Орденом. А що, як я вам запропоную зробити таку спробу, але не так, як ви зопалу надумали, а, скажімо, взявши тривалу або взагалі не обмежену жодним терміном відпустку? Адже десь така й була мета вашої заяви.

— Не цілком, — заперечив Кнехт. — Якби Колегія задовольнила моє прохання, я б залишився в Ордені, та однаково пішов би з посади. Те, що ви так ласкаво пропонуєте, було б тільки втечею від правди. Та й мало було б користі Вальдцелю і Грі в бісер від Магістра, який надовго, на невизначений час, пішов у відпустку і про якого не можна знати напевне, чи він узагалі повернеться. А якщо б він і повернувся через рік або через два, то багато чого з того, що стосується його обов’язків і його дисципліни, Гри в бісер, уже забув би, а нічого нового не навчився б.

Александр: — Може, всетаки чогось би навчився. Може, пересвідчився б, що світ за межами Касталії не такий, як він собі уявляв, і що тому світові так само непотрібен Йозеф Кнехт, як він Кнехтові, і, заспокоївшись, повернувся б назад, радий, що знов опинився в давньому, надійному оточенні.

— Ваша добрість сягає дуже далеко. Я вам вдячний, а проте не можу скористатися нею, бо шукаю зовсім іншого. Я прагну не задовольнити свою цікавість чи скуштувати світського життя, а беззастережно стати на новий шлях. Я не хочу йти в світ, маючи про запас стежку назад на той випадок, якщо мене спіткає розчарування, не хочу бути обережним мандрівником, що вирішив трохи поглянути на чужі краї. Навпаки, я жадаю ризику, ускладнень і небезпек. Я зголоднів за дійсністю, за реальними завданнями і вчинками, за нестатками й муками. Можу я попросити вас, щоб ви не наполягали на своїй ласкавій пропозиції і взагалі не пробували збудити в моїй душі вагання і звабити мене назад? Це нічого не дасть. Мій приїзд до вас втратив би для мене своє значення і свій чар, якби приніс запізніле, вже непотрібне мені задоволення мого прохання. Я не стояв на місці, відколи написав свою заяву; шлях, на який я ступив, — тепер єдино можливий для мене, він — мій закон, моя батьківщина, моє служіння.

Александр зітхнув і кивнув головою, визнаючи, що він мав слушність.

— Отже, припустімо, — терпляче сказав він, — що вас справді не можна ні уласкавити, ні переконати, що ви, всупереч усім зовнішнім ознакам, гнані амоком або втратили глузд, а тому глухі до голосу будьяких авторитетів, розуму чи доброти і вам краще не ставати на дорозі. Отже, я поки що не буду вас переконувати чи впливати на вас. Але в такому разі зробіть те, задля чого ви сюди приїхали: розкажіть мені історію своєї зради, поясніть свої вчинки й наміри, якими ви так налякали нас! Чи то буде сповідь, чи виправдання, чи звинувачення, однаково я хочу вислухати його.

Кнехт кивнув головою.

— Гнаний амоком дякує вам за ласку, вона його втішила. Я не маю наміру нікого звинувачувати. Те, що я хочу сказати, якби його не було так важко, так неймовірно важко передати словами, — для мене означає виправдання, а вам хай здається моєю сповіддю.

Він відхилився на спинку стільця й глянув угору, туди, де на склепистій стелі ще проступали бляклі залишки розпису з тих часів, коли Гірсланд був монастирем, — казкове плетиво ліній і барв, квітів і орнаментів.

— Думка про те, що посада Магістра може набриднути й від неї можна відмовитися, вперше виникла в мене через кілька місяців після того, як мене призначили Магістром Гри. Одного дня я сидів собі й гортав книжечку свого славетного попередника Людвіга Вассермалера, в якій він, переглядаючи місяць за місяцем рік праці Магістра, дає вказівки й поради своїм наступникам. І ось я натрапив на те місце, де він нагадував, що до наступної святкової Гри треба готуватися заздалегідь, а якщо не відчуваєш натхнення й тобі бракує ідеї — настроювати себе на неї, зосереджувати на ній усі свої думки. Коли я, на той час наймолодший з Магістрів, сповнений завзяття, прочитав це застереження, то, в юнацькій своїй зарозумілості, трохи посміявся з тривоги старого чоловіка, що прозирала в його словах, а проте й відчув у них якусь небезпеку, щось грізне й гнітюче, і вже тоді вирішив: якщо колись настане такий день, що думка про наступну святкову Гру замість радості викликатиме в мене тривогу, а замість гордості — страх, я не буду тяжко вимучувати ідею нової Гри, а складу з себе повноваження й поверну Колегії ознаки свого звання. То вперше в мене з’явилася така думка, але, звичайно, тоді, коли я щойно опанував свої обов’язки і всі труднощі лишилися позаду, коли вітрила мої несли мене вперед, я в глибині душі не дуже вірив, що колись постарію, стомлюся від життя та праці й що мене пригнічуватиме обов’язок вишукувати ідеї для нових ігор. У всякому разі, цей намір з’явився в мене саме тоді. Ви ж на той час досить добре знали мене, Превелебний, може, навіть краще, ніж я сам себе знав, ви були моїм порадником і сповідником у перші, найтяжчі дні мого перебування на посаді й тільки недавно залишили Вальдцель.

Александр допитливо глянув на нього.

— Я навряд чи мав коли приємніше доручення, сказав він, — і був тоді такий задоволений вами й самим собою, як хіба врядигоди в житті. Якщо правда, що за кожну приємність, яку тобі послала доля, треба платити, то тепер я мушу спокутувати свій тодішній захват. Я тоді просто пишався вами. А сьогодні вже не можу пишатися. В тому, що Орден спіткає через вас велике розчарування, а Касталія переживе великий струс, є частка й моєї вини. Може, тоді, як я був вашим проводарем і порадником, мені треба було побути в Селищі Гри на кілька тижнів довше й ще суворіше повестися з вами, ще пильніше вас перевірити. Кнехт весело зустрів його погляд.

— Вам не треба робити собі таких закидів, Превелебний, а то мені доведеться нагадати вам декотрі настанови, які ви змушені були давати щойно обраному Магістрові, коли йому здавалась надто тяжкою його служба, його обов’язки й відповідальність. В одну таку хвилину — я саме пригадав це — ви сказали мені: якби я, Magister Ludi, виявився негідником чи нездарою, якби я робив усе те, чого Магістр не повинен робити, якби я, перебуваючи на своїй високій посаді, навіть навмисне намагався завдати нашій любій Касталії якнайбільшої шкоди, все це завадило б їй не більше і схвилювало її б не глибше, ніж камінчик, кинутий у море. Па мить знялися б брижі, розійшлися б колом, і все. Такий міцний, такий непорушний наш касталійський лад, такий стійкий її дух. Пам’ятаєте? Ні, ви, безперечно, не винні в тому, що я намагаюся бути якнайгіршим касталійцем і завдати Орденові якнайбільшої шкоди. І ви знаєте також, що я не дуже порушу, та й не міг би порушити ваш спокій. Але я хочу розповісти, що було далі. Те, що я в перші дні свого перебування на посаді Магістра зміг додуматись до такої ухвали, що я не забув цієї ухвали й тепер ладен здійснити її, пов’язане з особливим духовним станом, в якому я час від часу перебуваю і який називаю «пробудженням». Але ви вже знаєте, що це таке, я колись розповідав вам про нього, як ви були моїм вихователем і гуру, і навіть скаржився, що, відколи зайняв свою високу посаду, в мене вже не буває такого стану, що він стає для мене все недосяжнішим.

— Я пригадую, — підтвердив настоятель, — мене тоді трохи вразила ваша здатність до таких переживань, бо серед нас вона — рідкісне явище, а за межами Касталії трапляється в найрізноманітніших формах: часом у геніїв, особливо в державних діячів і полководців, але також і в слабких, напівпатологічних, загалом скоріше необдарованих людей, наприклад, у ясновидців, телепатів, медіумів. З жодним із цих людських типів, ні з полководцями, ні з ясновидцями чи копачами, що шукають скарбів з допомогою чарівної палички, ви, на мій погляд, не мали нічого спільного. Навпаки, я й тоді, і завжди, аж до вчорашнього дня, вважав вас добрим членом Ордену, розважним, розумним і слухняним. Мені здавалося, що вам аж ніяк не личить підпадати під владу якихось таємничих голосів, чи то божих, чи демонічних, чи голосу своєї власної Душі. Тому я й вважав той стан «пробудження», як ви мені його змалювали, просто випадковим усвідомленням свого власного зросту. Якраз Цим легко пояснити, чому ви тоді надовго перестали відчувати такий Душевний стан: ви саме отримали високу посаду і взяли на себе завдання, що було для вас як надто великий одяг — ви ще мусили в нього врости. Але скажіть: вірили ви колинебудь, що ці «пробудження» — ніби якесь одкровення вищих сил, вістка або поклик із сфер об’єктивної, вічної чи божественної істини? — Ось тут ми й підійшли, — сказав Кнехт, — до тяжкого завдання, яке стоїть переді мною цієї хвилини: передати словами те, що весь час тікає від слова, зробити раціональним явно позараціональне. Ні, я ніколи не вважав ці свої пробудження маніфестаціями бога, чи демона, чи абсолютної істини. Ваги й переконливості моїм переживанням додає не те, що в них є істина, не їхнє високе походження, їхня божественність абощо, а їхня реальність. Вони жахливо реальні, як, скажімо, великий фізичний біль чи раптове стихійне лихо — буря або землетрус — здаються нам зовсім інакше насиченими реальністю, сучасністю, неминучістю, ніж звичайний день і звичайний стан. Порив вітру перед бурею, що швидко заганяє нас додому та ще й пробує вирвати з рук у нас двері, чи нестерпний зубний біль, який, здається, зосереджує всю напругу, всі страждання й конфлікти світу в нашій щелепі, — це речі, реальність чи значення яких ми можемо пізніше поставити під сумнів, якщо маємо нахил до таких жартів, але тієї хвилини, коли ми їх переживаємо, вони не допускають ніяких сумнівів і до краю реальні. Десь таку посилену реальність має для мене моє «пробудження», тому я так і називаю цей свій стан; тоді я справді почуваю себе так, наче довгий час спав або дрімав, а тепер прокинувся бадьорий і бачу все так чітко і яскраво, як ніколи досі. Хвилини великих страждань чи струсів у людей — і в світовій історії так само — мають переконливий присмак неминучості, вони викликають у нас почуття гнітючої реальності й напруги. Наслідком таких струсів може бути щось гарне і ясне чи плутане й похмуре; в кожному разі, те, що тоді відбувається, здається нам великим, неминучим і важливим, воно відрізняється від буденних подій і перевищує їх.

Але спробуймо, — повів далі Кнехт, передихнувши, — глянути на цю справу ще й з іншого боку. Чи ви пам’ятаєте легенду про святого Христофора? Так? Ну от, той Христофор був надзвичайно дужою, мужньою людиною, проте не захотів володарювати, керувати іншими, а захотів служити, служіння було його силою і його ремеслом, його покликанням. Проте йому було аж ніяк не байдуже, кому служити. Він хотів служити тільки найбільшому, наймогутнішому володареві. І коли він чув про володаря, що був ще могутнішим, ніж його дотеперішній пан, то пропонував йому свої послуги. Цей великий слуга завжди подобався мені, і я, мабуть, трохи схожий на нього. Принаймні в ту єдину пору, коли я міг порядкувати самим собою, в свої студентські роки, я довго вагався й шукав, якому володареві служити. Я роками уникав Гри в бісер і не довіряв їй, хоч давно вже визнав її як найкоштовніший і найсвоєрідніший витвір нашої Провінції. Я вже скуштував цієї принади і знав, що в світі немає нічого звабливішого, як віддаватись Грі, а ще досить рано збагнув, що цій чарівній Грі потрібні не наївні гравці, ладні присвятити їй своє дозвілля, а ті, хто готовий жити нею і тільки нею. Якийсь інстинкт, якийсь наївний потяг до простоти, цілісності й здоров’я утримував мене від того, щоб навіки віддати всі свої сили й нахили служінню цим чарам, остерігав від духу вальдцельського Vicus Lusorum, духу спеціалізації і віртуозності, щоправда, надзвичайно витонченого й розвинутого, але відірваного від життя й від людства, замкнутого в своїй гордо витій самоті. Я роками сумнівався й перевіряв себе, поки в мені визрів намір, незважаючи ні на що, присвятити себе Грі. Я зробив так саме через ту свою потребу шукати найвищої мети і служити найбільшому володареві.

— Я розумію, — сказав Магістр Александр. — Та хоч би як я дивився на вашу поведінку і хоч би як ви змальовували її самі, я весь час наштовхуюсь на ту саму причину всіх ваших особливостей. Ви надто відчуваєте своє «я» чи надто залежите від нього, а це зовсім не те саме, що бути великою особистістю. Хтось може бути зіркою першої величини за своїм хистом, силою волі, витримкою, але так добре відцентрованим, що він без будьякого тертя і без затрати енергії вливається в ту систему, до якої належить. А хтось інший має такий самий хист, а може, ще й більший, але його вісь не проходить рівно через центр, і він витрачає половину своєї сили на ексцентричні рухи, що виснажують його самого й заважають оточенню. Мабуть, до таких людей належите й ви. Щоправда, мушу визнати, що ви чудово вміли приховувати це. Тим бурхливіше виявило себе це зло тепер. Ви нагадали мені про святого Христофора,[53] і я повинен вам сказати: якщо в цій постаті і є щось величне й зворушливе, для нашої ієрархії вона не може бути взірцем служіння. Той, хто хоче служити, мусить служити тому володареві, якому він присягнув бути вірним до могили, а не з потаємним наміром перекинутись до іншого, кращого пана, якщо такий знайдеться. Бо виходить, що служник стає суддею свого володаря, і ви саме так і робите. Ви завжди хочете служити тільки найбільшому володареві, і ви такі наївні, що самі беретесь визначати, хто з володарів, серед яких ви вибираєте, більший.

Кнехт уважно вислухав його, і по обличчю в нього перебігла тінь смутку. Він сказав: — З пошаною приймаю вашу оцінку, іншої я й не міг сподіватися. Але дозвольте розповісти все до кінця, лишилося мало. Отже, я став гравцем у бісер і справді якийсь час був певний, що служу найвищому з усіх володарів. Принаймні мій друг Десиньйорі, наш оборонець у Федеральній Раді, колись дуже яскраво змалював, яким зарозумілим, чванькуватим, пихатим віртуозом Гри і завзятим членом еліти я тоді був. Але я ще повинен сказати вам, яке значення зі студентських років, від початку моїх «пробуджень», мали для мене слова «переступати межі». Я, мабуть, вичитав їх у якогось філософапросвітника й запам’ятав під впливом Магістра Томаса фон дер Траве, і відтоді вони, як і слово «пробудження», стали для мене справді магічними, вони підтримували мене й спонукали йти вперед, утішали й обіцяли. Моє завдання в житті, — казав я собі, — переступати межі, підійматися вгору з щабля на щабель, опановувати й залишати позаду простір за простором, як музика опановує, відтворює, вдосконалює і залишає тему за темою, темп за темпом, ніколи не стомлюючись, не стуляючи очей, завжди бадьора, завжди присутня. Завдяки тим переживанням, тим «пробудженням», я помітив, що такі щаблі й простори справді є і що кожного разу наприкінці певного відтинку життя все в людині неначе починає в’янути, з’являється бажання померти, яке потім веде до осягнення нового простору, до пробудження, до нового початку. Оце й є для мене переступати межі. Про все це я теж вам розповідаю тому, що, може, воно якось пояснить вам моє жит2тя. Коли я нарешті зважився присвятити себе Грі в бісер, то це був важливий щабель, а так само й та хвилина, коли я вперше усвідомив, що належу до ієрархії. І вже навіть ставши Магістром, я й далі підіймався з щабля на щабель. Найкраще, що дала мені ця посада, було нове відкриття: не тільки музика і Гра в бісер можуть зробити мене щасливим, а й праця вчителя і вихователя. Поступово я переконався, що ця праця дає мені тим більшу втіху, чим молодші й незіпсованіші мої вихованці. Це відкриття, як і багато інших, в роками привело до того, що мені хотілося працювати з дедалі молодшими учнями, що найбільше мене задовольнило б місце вчителя в початковій школі, одне слово, уява інколи зваблювала мене до речей, які лежали далеко за межами моїх службових обов’язків.

Він замовк, і настоятель зауважив: — Ви дедалі більше дивуєте мене, Магістре. Ви розповідаєте про своє, життя, і мова йде майже про самі тільки приватні, суб’єктивні, особисті і переживання, про етапи вашого особистого розвитку й про ваші особисті наміри! Я просто не уявляв собі, що касталієць вашого рангу може дивитися так на себе й на своє життя. В голосі його бринів чи то докір, чи сум, і це зажурило Кнехта, проте він опанував себе і жваво заперечив: — Але ж ми, Превелебний, говоримо тепер не про Касталію, не про Колегію чи ієрархію, а лише про мене, про психологію людини, якій, на жаль, судилося завдати вам великих прикрощів. Говорити про те, як я працював на посаді Магістра, як виконував свої обов’язки, про те, вартий я чи не вартий звання касталійця і Магістра, мені не личить. Моя праця, як і взагалі зовнішній бік мого життя, вся на видноті, і ви можете її будьколи перевірити, ви там не знайдете багато такого, за щоб б мене варто було картати. А в нас мова йде зовсім про інше, я хочу, щоб ви побачили той шлях, яким я пішов самодин і який вивів мене з Вальдцеля, а завтра виведе з Касталії. Будьте такі ласкаві, послухайте ще трохи! Те, що мені відомо про життя світу поза нашою маленькою Провінцією, я завдячую не своїм студіям, під час яких світ поставав переді мною тільки як далеке минуле, а насамперед своєму шкільному товаришеві Десиньйорі, гостеві звідти, а ще своєму перебуванню в бенедиктинців і отцеві Якобу. На власні очі я бачив світ дуже мало, але від старого бенедиктинця я дістав уявлення про те, що зветься історією, і, можливо, це вже було причиною ізоляції, в якій я опинився, повернувшись сюди, Я з монастиря повернувся до країни, де майже зовсім не мали уявлення про історію, до Провінції вчених і гравців у бісер, в надзвичайно шляхетну й надзвичайно приємну громаду, в якій, проте, я зі своїми знанними про світ, з своєю цікавістю і небайдужістю до нього виявився цілком самітним. Багато що й винагороджувало мене за цю втрату: тут було кілька людей, яких я дуже шанував і бути колегою яких вважав для себе великою, незаслуженою честю, цілий гурт добре вихованих, високої освічених членів еліти, вдосталь праці і багато обдарованих, вартих того, щоб їх любити, учнів. Але я, навчаючись у отця Якоба, відкрив для себе, що я не лише касталієць, а й людина, що світ, цілий світ стосується і мене, вимагає від мене, щоб я брав участь у його житті. З цього відкриття 2випливали вимоги, обов’язки, потреби, бажання, виконати яких я аж нїяк не міг. Світське життя в очах касталійця було чимось відсталим і неповноцінним, повним пристрастей і брутальності, неладу й розхристаності, він не бачив у ньому нічого гарного й вартого наслідування. А насправді ж світ і його життя безмежно ширші і багатші, ніж міг уявити собі касталієць, цей світ — безперервне становлення і суцільна історія, постійна спроба й вічно новий початок; він, хоч, може, й хаотичний, був батьківщиною кожної долі і кожного відкриття, всіх мистецтв і всього людства, на його грунті виросли всі мови, народи, держави, культури, він створив також нас і нашу Касталію, він житиме, коли ми загинемо, й переживе нас. Отець Якоб збудив у мені любов до цього світу, яка весь час росла й вимагала поживи, а в Касталії не було для неї тієї поживи, тут ми жили поза межами світу, ми самі були маленьким, довершеним світом, що давно скінчив процес становлення, перестав рости.

Він глибоко відітхнув і хвилину помовчав. Оскільки настоятель не озивався і тільки очікувально дивився на нього, Кнехт задумливо кивнув йому й повів далі: — Отже, я мусив багато років нести подвійний тягар. Мені треба було керувати великою установою і відповідати за неї, і треба було погамовувати в собі любов до зовнішнього світу. Я зрозумів з самого початку, що ця любов не повинна була зашкодити моїй праці. Навпаки, вважав я, праця повинна була мати від неї користь. Якщо я навіть — хоч думаю, що цього не було, — виконував свою роботу трохи гірше, не так бездоганно, як можна сподіватися від Магістра, я все ж таки знав, що в мене чуйніше й живіше серце, ніж у багатьох моїх бездоганних колег, і що я маю що дати своїм учням і співробітникам. Я вбачав своє завдання в тому, щоб, не пориваючи з традиціями, поволі, обережно розширювати й підігрівати касталійське життя й мислення, вливати в них свіжу кров, беручи її в світу і в історії, і ласкава доля захотіла, щоб у той самий час за межами Касталії в однієї світської людини з’явилися ті самі почуття й ті самі думки про зближення і взаємозбагачення Касталії і світу: то був Плініо Десиньйорі.

Магістр Александр ледь скривив уста і сказав: — Ну так, від впливу на вас цієї людини я ніколи не чекав добра, так само, як і від вашого невдатного протеже Тегуляріуса. То це Десиньйорі остаточно намовив вас порвати з Орденом? — Ні, domine, проте він, сам того не усвідомлюючи, якоюсь мірою допоміг мені. Він приніс трохи повітря в моє тихе, затхле життя, завдяки йому я знов зіткнувся з зовнішнім світом і аж тоді зміг переконатися й признатися собі самому, що мій тутешній шлях закінчується, що моя праця не дає вже мені справжньої радості й час покласти край цій муці. Я осягнув ще один щабель, перейшов ще один простір, і тим простором Цього разу була Касталія.

— Як ви про це кажете! — похитав головою Александр. — Наче Касталія не досить велика, щоб стати для багатьох полем діяльності на Ціле їхнє життя! І ви справді думаєте, що вже виходили й здолали цей простір? — О ні, — жваво озвався Кнехт, — я ніколи такого не думав! Коли я Кажу, що досяг межі цього простору, то маю на увазі тільки одне: все, що я міг тут зробити на своїй посаді як окрема особа, вже зроблене. Якийсь час я вже стою на тій межі, де моя праця Магістра Гри в бісер — ненастанне повторення, порожні формальні вправи, я виконую її без радості, без натхнення, часом навіть без віри. Прийшла пора скінчити все це.

Александр зітхнув: — Це ваш погляд, а Орден і його правила трактують усе це інакше. В тому, що в члена Ордену буває поганий настрій, що його іноді стомлює праця, немає нічого нового й надзвичайного. Правила тоді показують той шлях, на якому можна віднайти гармонію і знов добре себе відцентрувати. Невже ви забули про це? — Думаю, що ні, Превелебний. Уся моя службова діяльність у вас перед очима, до того ж ви недавно, коли отримали мого листа, звеліли перевірити і Селище Гри, і мене самого. Ви могли переконатися, що робота робиться, в канцелярії та в Архіві цілковитий лад, і не видно, щоб Magister Ludi був на щось хворий чи мав якісь химери. Саме завдяки тим правилам, з якими ви колись так досконало мене ознайомили, я вистояв і не втратив ні сили, ні витривалості. Але для цього мені треба було великих зусиль, І тепер, на жаль, мені треба не менших зусиль, щоб переконати вас, що я дію так не під впливом настрою, примхи чи забаганки. Пощастить мені переконати вас чи ні, але на одному я наполягаю: ви повинні визнати, що й сам я, і моя діяльність до тієї миті, коли ви востаннє мене перевіряли, не викликали ніяких нарікань і давали Касталії користь. Невже я вимагаю від вас надто багато? В очах у Магістра Александра блиснула ледь глузлива посмішка. — Шановний колего, — сказав він, — ви розмовляєте зі мною так, наче ми приватні особи, що провадять собі невимушену бесіду. Але це тільки ви могли б собі таке дозволити, бо ви тепер справді приватна особа. А моє становище зовсім інше: те, що я думаю і кажу, я кажу не від свого імені, а як глава Ордену, а він має відповідати за кожне слово перед Колегією. Те, що ви тут кажете, не матиме ніяких наслідків; хоч які були б важливі для вас ваші слова, вони, проте, залишаться словами приватної особи, що боронить свої власні інтереси. А я далі перебуваю на посаді, відповідаю за неї, і те, що я сьогодні скажу чи зроблю, може дати певні наслідки. У вашій справі я виступаю від імені Колегії. Зовсім не байдуже, чи Колегія прийме, а може, навіть схвалить ваше тлумачення подій, чи ні. З ваших слів виходить, що ви, хоч виношували свої. окремі плани, до вчорашнього дня були зразковим, бездоганним касталійцем і Магістром, що, хоч ви знали і сумніви, і напади втоми, вам кожного разу щастило впоратися з ними, побороти їх у собі. Припустімо, я повірю вам, але як мені зрозуміти той страхітливий факт, що такий бездоганний, зразковий Магістр, який ще вчора виконував кожне правило, сьогодні раптом став дезертиром? Усетаки мені легше уявити Магістра, в душі якого давно вже відбулася зміна, давно пустила коріння хвороба і який, хоч і досі вважає себе за доброго касталійця, насправді вже хтознавідколи перестав ним бути. А ще я питаю себе: чому, власне, ви так хочете довести, що аж до останнього часу були вірним своїм обов’язкам? Оскільки ви вже зважилися на цей крок, порушили обітницю і стали дезертиром, то вас тепер не повинно хвилювати, що про вас думатимуть у Касталії.

— Дозвольте, Превелебний, як же не повинно хвилювати? — заперечив Кнехт. — Йдеться про мою репутацію і добре ім’я, про пам’ять, яку я тут залишу після себе. А отже, й про те, чи я матиму змогу працювати для Касталії за її межами. Я приїхав сюди не боронити себе, а тим паче не домагатися від Колегії схвалення свого вчинку. Я передбачав, що мої колеги дивитимуться на мене як на людину сумнівну й суперечливу і ладен з цим змиритися. Але я не хочу, щоб мене вважали зрадником чи божевільним, з такою думкою я погодитись не можу. Я вчинив те, що ви мусите засудити, але я вчинив його, бо інакше не міг, бо таке моє призначення, такий мій хрест. Я вірю в нього і добровільно взяв його на себе. Якщо ви цього не можете визнати за мною, то я зазнав поразки і наша розмова була даремною.

— Ми весь час кружляємо навколо того самого, — відповів Александр. — Я мушу, повашому, визнати, що за певних обставин окрема людина має право порушувати закони, в які я вірю і які повинен боронити. Але я не можу одночасно вірити в наш лад і в наше особисте право порушувати цей лад, — прошу вас, не перебивайте мене. Я можу тільки визнати, що ви, як видно з усього, переконані, ніби ваш фатальний крок не позбавлений сенсу і ви маєте право на нього, що ви вбачаєте в ньому своє покликання. Ви ж не сподіваєтесь, що я схвалю ваш вчинок. Але ви домоглися ось чого: я відмовився від своєї попередньої думки повернутії вас в Орден і переконати, щоб ви змінили свій намір. Я не заперечую проти вашого виходу з Ордену й передам Колегії, що ви добровільно відмовилися від своєї посади. Більше я для вас нічого не можу зробити, Йозефе Кнехте.

Магістр Гри в бісер покірно схилив голову. Потім тихо сказав: — Дякую вам, Превелебний. Скриньку я вам уже віддав, а тепер через вас передаю Колегії деякі свої нотатки про те, що робиться у Вальдцелі, а насамперед про репетиторів і про тих небагатьох осіб, що, на мій погляд, можуть бути кандидатами на посаду Магістра.

Він витяг з кишені кілька згорнутих аркушів, поклав їх на стіл і підвівся. Глава Ордену також устав. Кнехт підійшов до нього й сумно, але приязно глянув йому у вічі. Так він дивився довгу хвилину, тоді вклонився й сказав: — Я хотів попросити вас подати мені на прощання руку, а тепер, мабуть, мушу відмовитися від цього бажання. Ви завжди були для мене особливо дорогі, і сьогоднішній день також не змінив моїх почуттів до вас. Прощавайте, любий, шановний друже.

Александр мовчав, лише трохи зблід; якусь мить здавалося, що він хоче підняти руку й подати Кнехтові. Він відчув, що до очей йому підступають сльози, схилив голову, відповів на поклін Кнехта й відпустив його.

Коли двері за Кнехтом зачинились, Александр ще трохи постояв, дослухаючись до його кроків, що поволі віддалялися, а як вони зовсім затихли, як завмер останній звук, почав ходити з кутка в куток по кімнаті. Аж ось знов почулися кроки, і в двері хтось тихо постукав. Зайшов молодий служник і сказав, що якийсь відвідувач хоче поговорити з Магістром.

— Скажи йому, що я зможу прийняти його за годину і що я його прощу говорити коротко, бо мене чекають невідкладні справи. Стривай! Зайди ще до канцелярії і передай старшому секретареві, хай негайно скликає на післязавтра засідання Колегії і хай попередить, що присутність усіх її членів обов’язкова, для того, хто не з’явиться, виправданням може бути хіба що тяжка хвороба. Потім піди до економа й скажи, що мені треба завтра вранці їхати у Вальдцель, хай на сьому годину ранку приготує карету.

— З вашого дозволу нагадаю, що можна було б скористатися каретою Магістра Гри, — мовив юнак.

— Тобто як? — Превелебний прибув учора в кареті. А щойно він вийшов з будинку й сказав, що далі піде пішки, а карету залишає до послуг Колегії.

— Гаразд, коли так, то я поїду завтра у вальдцельській кареті. Повтори, будь ласка, мої вказівки.

Служник повторив: — Ви приймете відвідувача за годину, і він має викласти свою справу коротко. Старший секретар повинен на післязавтра скликати засідання Колегії, присутність усіх її членів обов’язкова, для тих, хто не з’явиться, виправданням може бути хіба що тяжка хвороба. Завтра о сьомій ранку ви поїдете до Вальдцеля в кареті Магістра Гри.

Коли служник вийшов, Магістр Александр зітхнув і підійшов до столу, біля якого він щойно сидів з Кнехтом. У вухах у нього й досі відлунювали кроки тієї незрозумілої людини, яку він любив дужче, ніж будького, і яка завдала йому такого великого горя. Завжди, ще від того часу, як Кнехт за його допомогою призвичаювався до своїх нових обов’язків, він любив його, і серед багатьох інших Кнехтових прикмет особливо подобалась Александрові його хода: енергійна, карбована, а проте легка, майже невагома, щось середнє між ходою поважного чоловіка й дитини, між ходою священика й танцюриста, аристократична хода, яка надзвичайно пасувала до його обличчя й голосу. Так само пасувала вона до всього його образу — бо він був особливий касталіець і особливий Магістр, — до його особливої владності й особливої погідності, що часом трохи нагадувала аристократичну стриманість його попередника, Магістра Томаса, а часом простоту й чарівність Магістра музики. І ось цей чоловік пішов звідси так несподівано й квапливо, пішов пішки, хтозна й куди, і, мабуть, він, Александр, ніколи вже з ним не зустрінеться, ніколи не почує його сміху, не побачить, як його гарна рука з довгими пальцями накреслює ієрогліфи Гри в бісер. Александр узяв аркуші, що лишилися на столі, й почав їх читати. То був короткий заповіт, стисло й поділовому написаний, часто тільки тези замість речень; він мав полегшити Колегії працю під час наступної ревізії Селища Гри і виборів нового Магістра, Кожне зауваження було розумне й корисне, кожне виписане дрібними, гарними літерами; і в словах, і в самому письмі відбивалась неповторна, ні на кого не схожа індивідуальність Йозефа Кнехта, не менше, ніж на обличчі, в голосі, в ході. Важко буде Колегії знайти йому наступника такого рівня; справжні володарі і справжні індивідуальності з’являються рідко, і кожна така людина — щаслива знахідкаподарунок долі, навіть тут, у Касталії, в Провінції еліти.

Йти Йозефові Кнехту було приємно, він уже багато років не мандрував пішки. Так, якщо добре подумати, то, мабуть, остання його справді піша мандрівка була та, що привела його з Маріафельського монастиря назад до Касталії, на щорічну Гру у Вальдцелі, що скінчилась у такій жалобі через смерть «його вельможності», Магістра Томаса фон дер Траве, наступником якого судилося стати йому самому, Йозефові Кнехту. Взагалі, коли він вертався думкою до тих часів, особливо до студентських років і місяців, проведених у Бамбуковому гаю, то завжди мав таке почуття, наче дивився з голої, холодної комірчини на широку, осяяну сонцем місцевість, на щось безповоротно втрачене, що стало тільки чудовим спогадом; такі думки завжди якщо й не навівали смутку, то викликали в душі картини чогось дуже далекого, іншого, таємниче святкового, не схожого на сьогоднішні будні. Але тепер, цього ясного, сонячного вересневого дня, коли все поблизу яскріло соковитими барвами, а вдалині мінилося ніжноімлистими, наче неземними, блакитнобузковими відтінками, під час цієї радісної подорожі і бездумного споглядання, та давня піша мандрівка вже не здавалася йому втраченим раєм. Ні, сьогоднішня подорож була така самісінька, як тоді, а сьогоднішній Йозеф Кнехт схожий на тодішнього, як брат, і все було нове, таємниче, все будило в душі надії, минуле могло повернутися і принести з собою ще стільки нового. Давно вже день, навколишній світ не здавалися йому такими безтурботними, гарними й невинними. Щасливе почуття волі й незалежності п’янило його, як міцне вино; давно вже його не навідувало це почуття, ця радісна, чарівна ілюзія! Він пошукав у пам’яті й пригадав день і годину, коли це чудове почуття одного разу було виявлене в ньому і взяте в кайдани: це сталося під час розмови з Магістром Томасом, під його приязноіронічним поглядом; пригадав, як та година, коли він утратив свою волю, тяжким гнітом лягла йому на серце — то було не страждання, не пекучий біль, а швидше острах, мороз, що пробіг по спині, печія під грудьми, зміна температури, темпу життя. Сьогодні він був вилікуваний чи винагороджений за прикре почуття, що пригнітило його, здавило за горло тієї фатальної хвилини.

Вчора, їдучи до Гірсланда, Кнехт вирішив: хоч би що його спіткало, він ні за яких обставин не буде каятись, що так зробив. Поки що він заборонив собі думати про розмову з Александром, про свою боротьбу з ним і за нього. Він цілком віддався почуттю полегкості й волі, що переповнювало його, як переповнює воно селянина ввечері, коли пороблена вся робота; він почував себе в цілковитій безпеці, вільним від усіх обов’язків, знав, що він цієї хвилини нікому не потрібен, далекий від усіх справ, що він може нічого не робити й не думати; яскравий, барвистий день, який огортав його своїм лагідним сяйвом, втілював у собі тільки цю картину, цю мить, нічого не вимагаючи, не знаючи ні минулого, ні майбутнього. Часом Кнехт з радощів стиха наспівував котрусь із тих похідних пісень, які вони колись, ще малими учнями елітарної школи в Ешгольці, співали на три або чотири голоси під час прогулянок, і з тієї веселої провесни його життя випурхували, мов дзвінкоголосі птахи, ясні спогади і звуки.

Кнехт зупинився під вишнею, яку вже торкнув осінній багрянець, і сів на траву. Засунувши руку в кишеню на грудях, він дістав звідти маленьку дерев’яну сопілку — Магістр Александр зроду не подумав би, що в нього може бути така річ, — і почав розглядати її. В очах у нього засвітилася ніжність. Цей маленький інструмент опинився в Кнехта не дуже давно, десь півроку тому, і він задоволено пригадував той день, коли дістав сопілку. Він тоді приїхав у Монтпорт, щоб обміркувати з Карло Ферромонте деякі питання теорії музики; між іншим, мова зайшла й про дерев’яні духові інструменти різних часів, і він попросив приятеля показати йому монтпортську збірку музичних інструментів. Після приємної прогулянки по кількох залах, повних старовинних органів, арф, лютень і фортепіано, вони пішли до комори, де лежали інструменти для шкіл. Там Кнехт побачив цілу скриню таких сопілок, витяг одну, попробував і спитав приятеля, чи можна йому взяти її собі. Карло засміявся, сказав, щоб він вибрав собі яку хоче, виписав квитанцію і дуже докладно пояснив йому, як та сопілка зроблена і як на ній грати. Кнехт забрав її з собою, бо від ешгольцських часів, коли в нього була дитяча сопілка, не грав на жодному духовому інструменті. За ці півроку він уже не раз на дозвіллі опановував гру на сопілці, згадуючи призабуте. Крім гам, він виконував давні мелодії із збірки, яку Ферромонте видав для початківців, і з садка Магістра або з його спальні часто долинали милі, лагідні звуки сопілки. До майстерності йому було ще далеко, а проте він вивчив кілька пісень та хоралів з тієї збірки і вмів їх грати напам’ять, до деяких навіть знав слова. Ось і тепер він пригадав одну таку пісню, що дуже пасувала до цієї хвилини. Він тихо проказав кілька рядків: Я лежав у землі. Але час мій пробив і настав. І тепер я звільнився, Тягар цей скинув із себе. Я звільнився від праху, Звільнився від праху і встав, І просвітлені очі звертаю до неба. Потім він підніс до уст сопілку й заграв мелодію, дивлячись на далекі гірські вершини, оповиті лагідним сяйвом. Солодкі звуки світлої, побожної пісні танули в повітрі, і Кнехт відчував себе в мирі і згоді з небом, горами, піснею і з цим днем. Йому приємно було тримати пальцями гладеньку круглу паличку й думати про те, що, крім одягу в нього на тілі, ця сопілка — єдине майно, яке він дозволив собі взяти з Вальдцеля. За роки навколо нього зібралося багато чого, що можна було б назвати особистим майном, насамперед нотатки, зошити з виписками тощо, і все це він залишив, хай користується ним у Селищі Гри хто хоче. Але сопілку взяв і був радий, що вона при ньому; це був скромний і приємний товариш йому в дорозі. Другого дня подорожній прибув до столиці і з’явився в домі Десиньйорі. Плініо зійшов сходами йому назустріч і зворушено обняв його. — Ми насилу дочекалися тебе, — сказав він. — Ти зробив велике діло, друже, хай воно буде нам усім на користь. Але як вони тебе відпустили Зроду б не повірив! Кнехт засміявся:

— Як бачиш, я тут. Та про це я розповім тобі колись при нагоді. Тепер я хотів би найперше привітатися зі своїм учнем і, звичайно, з твоєю дружиною та докладно домовитися, в чому полягатиме моя нова робота. Мені кортить якнайшвидше розпочати її.

Плініо покликав покоївку і звелів їй негайно привести сина.

— Молодого пана? — перепитала вона, явно здивована, проте більше нічого не сказала й квапливо вийшла.

Тим часом господар повів приятеля до приготованої для нього кімнати й почав жваво оповідати йому, як він усе обміркував і приготував до приїзду Кнехта та до його спільного життя з Тіто. Все було влаштовано так, як хотів Кнехт, мати Тіто також після деякого опору зрозуміла його бажання й скорилася їм. У них була невелика дача в горах, що звалася Бельпунт, мальовниче розташована біля озера, там поки що й мали жити Кнехт зі своїм вихованцем. Обслуговувати їх буде стара служниця, вона вже поїхала туди, щоб усе приготувати. Правда, житимуть вони там недовго, щонайбільше до зими, але на перший час така самота буде їм напевне корисна, йому, Плініо, такий план приємний ще й тому, що Тіто дуже любить гори й Бельпунт, радий побути там, а тому зовсім не опирався, коли батько сказав йому про свої плани. Десиньйорі пригадав, що в нього є папка з фотографіями дачі та її околиць; він повів Кнехта до свого кабінету, швидко знайшов папку, розгорнув її й почав показувати гостеві фотографії, розповідаючи одночасно про будинок, про кімнату в селянському стилі, про кахляну грубу, альтанку, про купальню над озером, водоспад.

— Подобається тобі? — наполегливо допитувався він. — Ти себе там добре почуватимеш? — А чому ж ні? — спокійно відповів Кнехт. — Але де Тіто? Вже минуло багато часу відтоді, як ти послав по нього.

Вони ще трохи поговорили, поки нарешті в коридорі почулися кроки, двері відчинились, і хтось зайшов, але не Тіто й не послана по нього покоївка. То була мати хлопця, пані Десиньйорі. Кнехт підвівся їй назустріч, вона подала йому руку й привітно, трохи силувано всміхнулася. Він бачив, що за тією ввічливою усмішкою ховається якась тривога чи смуток. Не встигнувши сказати й кількох слів на привітання, вона відразу ж обернулася до чоловіка й поспішила виповісти те, що лежало в неї на серці.

— Я просто місця собі не знаходжу! — вигукнула вона. — Ти тільки подумай, хлопець зник, наче крізь землю провалився.

— Ну, він, мабуть, десь вийшов і скоро повернеться, — спробував заспокоїти її Плініо.

— Якби ж то так, — сказала мати. — Він десь дівся з самого ранку, я давно помітила, що його немає.

— А чого я аж тепер дізнаюся про це? — Бо я, звичайно, з години на годину чекала, що він прийде і не хотіла тебе дарма тривожити. Спершу я й не боялася, гадала, що він вийшов погуляти. Та коли він не з’явився на обід, почала турбуватися. Ти теж сьогодні не обідав удома, а то вдень про все довідався б. Але я ще й тоді вмовляла себе, що Тіто лише з неуважності змушує мене так довго чекати. А виявляється, що ні.

— Дозвольте запитати, — мовив Кнехт. — Чи хлопець знав, що я скоро приїду і що ви маєте для нас із ним певні плани? — Звичайно, пане Магістре, і здавалося навіть, що він був майже задоволений цими планами, принаймні йому краще мати вас за вчителя, аніж знов іти до якоїсь школи.

— Ну, тоді все гаразд, — зауважив Кнехт. — Ваш син, синьйоро, звик до необмеженої волі, особливо останнім часом, а тому природно, що перспектива отримати вихователя й наглядача навряд чи його тішить. Тож, чкурнувши з дому якраз перед тим, коли його мали віддати в руки новому вчителеві, він, мабуть, і не сподівався, що справді втече від своєї долі, а просто хотів відтягти прикру хвилину, знаючи, що нічого на цьому не втратить. А крім того, він, певне, радий був трохи подражнити батьків та вихователя, якого вони йому найняли, й показати свою ворожість до всього світу дорослих і вчителів.

Десиньйорі сподобалося, що Кнехт не сприйняв цей випадок трагічно. Проте сам він був дуже стурбований і наляканий, його батьківському серцю уявлялося, що сина могло спіткати будьяке лихо. Може, він справді надумав утекти, а може, навіть щось собі заподіяв? Ох, усі хиби і прогалини в його вихованні тепер, здавалося йому, мстилися на них саме тієї хвилини, коли з’явилася надія все надолужити.

Всупереч Кнехтовій пораді, Плініо наполягав на тому, що не можна сидіти склавши руки, треба щось робити; не маючи сили покірно, бездіяльно чекати удару, він довів себе мало не до нервової гарячки, що дуже не сподобалось його другові. Тому вирішили послати людей до кількох знайомих, де були однолітки Тіто, до яких він часом заходив. Кнехт зрадів, коли пані Десиньйорі пішла і вони з другом лишились самі.

— Плініо, — сказав він, — у тебе такий вираз обличчя, наче твого сина принесли додому мертвого. Він не мала дитина й не міг потрапити під машину або наїстися вовчих ягід. Візьми себе в руки, друже. Поки сина немає вдома, хай я трохи повиховую тебе. Я оце спостерігав тебе і бачу, що ти не в найкращій формі. Коли атлет дістає удар чи на нього звалюється якийсь тягар, його м’язи тієї миті наче самі собою виконують необхідні рухи, розтягуються чи скорочуються і допомагають організмові опанувати становище. Так і ти, Плініо, як добрий учень, тієї миті, коли відчув удар — чи те, що в перебільшеній своїй чутливості сприйняв як удар, — повинен був скористатися першим способом захисту при душевних травмах і згадати про сповільнений, опанований віддих. Замість того ти дихаєш, наче актор, що має зображати нервовий струс. Ти надто безборонний, ви, світські люди, здається, якось особливо вразливі на страждання й тривоги. В цьому є щось безпорадне й зворушливе, а часом, коли йдеться про справжні страждання і мучеництво має сенс, навіть величне. Але на будень така відмова від захисту — кепська зброя; я подбаю про те, щоб твій син був краще озброєний, якщо йому потрібно буде захищатися. А тепер, Плініо, зроби зі мною, будь ласка, кілька вправ, хай я побачу, чи ти справді їх уже позабував.

З допомогою дихальних вправ, виконаних під його суворо ритмічну команду, Кнехт щасливо відвернув Плініо від самокатування, після чого той уже спокійно вислухав розважні докази приятеля й відігнав від себе страх і тривогу. Вони піднялися нагору, до кімнати Тіто. Кнехт весело обвів очима помешкання хлопця, де лакував цілковитий розгардіяш, узяв зі столика коло ліжка книжку, побачив закладений у неї папірець і витяг його — то виявилася записка від зниклого господаря кімнати. Кнехт засміявся й подав записку Десиньйорі, в якого також проясніло обличчя. В записці Тіто повідомляв батьків, що він сьогодні рановранці поїхав сам у гори й чекатиме на свого вчителя в Бельпунті. Він просив вибачити йому, що він дозволив собі маленьку втіху, перше ніж його воля знов буде прикро обмежена: йому вкрай не хотілося відбувати цю коротку, чудову подорож у супроводі вчителя, вже під наглядом, як полонений.

— Я його цілком розумію, — мовив Кнехт. — Отже, завтра я також поїду в гори і, мабуть, застану його вже на дачі. А тепер найперше піди до дружини, хай вона не хвилюється.

Після цього в будинку запанував веселий, спокійний настрій. Того вечора Кнехт на прохання Плініо коротко розповів йому про події останніх днів і про свої дві розмови з Магістром Александром. Тоді ж таки він записав на аркушику один цікавий вірш; той запис тепер зберігається в Тіто Десиньйорі. Ось як це сталося.

Перед вечерею господар залишив на якийсь час Кнехта самого. Він побачив шафу, повну старих книжок, і зацікавився ними. Це теж було задоволення, від якого він відвик за довгі роки аскетичного життя і яке тепер викликало в нього теплі спогади про студентські часи: стояти перед незнайомими книжками, брати навмання якийсь том, що привабить тебе позолотою чи прізвищем автора, форматом чи кольором шкіри. Він спершу з приємністю перебіг очима по назвах на спинках книжок і пересвідчився, що тут була сама белетристика дев’ятнадцатого й двадцятого сторіччя. Нарешті він вийняв один томик у вилинялій полотняній оправі, його привабила назва книжки: «Мудрість брамінів».[54] Спершу стоячи, а потім сівши, він почав гортати книжку, в якій були сотні повчальних віршів, химерної балакучої дидактики і справжньої мудрості, філістерства і щирої поезії. Цій дивній, зворушливій книжці, як йому здавалося, не бракувало езотерики, проте вона була схована в грубій, нудній шкаралущі, і найкращі були не ті вірші, що справді прагнули висловити повчальну, мудру думку, а ті, в яких прозирала душа поета, його здатність любити, його щирість і людяність, його врівноважена чесна вдача. Книжка викликала в нього пошану, але водночас і розважила його. Він гортав її далі і враз натрапив на вірш, що промовляв до його серця дужче, ніж інші. Він усміхнувся й задоволено кивнув головою: цей вірш доля ніби навмисне послала йому саме сьогодні. Ось цей вірш: І час іде, і я із ним іду.

Але щось є, що й після нас залишиться: Якась рослина рідкісна в саду, Дитя, що виросте, і книжечка, що пишеться.

Кнехт висунув шухляду письмового столу, знайшов там аркушик чистого паперу й переписав вірша. Згодом він показав його Плініо й мовив: — Цей вірш мені сподобався, в ньому є щось особливе: такий стислий і водночас такий щирий! І так відповідає моєму теперішньому ста2повищу й настроєві. Хоч я не садівник і не думаю присвятити себе вирощуванню рідкісних рослин, але ж я вчитель і вихователь, я на шляху до свого завдання, до дитини, яку я виховуватиму. І я дуже радий цьому. Що ж до автора вірша, поета Рюкерта, то він, певне, мав ці всі три високі замилування: садівника, вихователя й поета, до того ж третє стоїть у нього, мабуть, на першому місці, бо він називає його останнім, щоб найдужче на ньому наголосити. Це замилування таке любе його серцю, що його охоплює ніжність і він каже не «книжка», а «книжечка». Як зворушливо! Плініо засміявся.

— Хтозна, — зауважив він, — може, цю милу здрібнілу форму вжито просто задля розміру, який у цьому місці вимагає трискладового слова, а не двоскладового.

— Не будемо недооцінювати поета, — заперечив Кнехт. — Людину, що написала в своєму житті десятки тисяч віршованих рядків, не заженеш на слизьке через якісь там нещасні метричні труднощі. Ні, ти тільки послухай, як ніжно й трохи соромливо звучать ці слова: «…і книжечка, що пишеться!» Можливо, не тільки замилування з «книжки» зробило «книжечку». Можливо, тут ще було і бажання виправдатись, уласкавити читачів. Можливо, навіть напевне, цей поет так любив писати книжки, що йому самому ця любов часом здавалась якоюсь манією чи вадою. Тоді слово «книжечка» має не тільки відтінок закоханості, а й інший зміст — автор намагається ним виправдатись, вибачитись, приховати свою ваду, десь так, як гравець, що запрошує не просто до гри, а зіграти «по маленькій», чи п’яниця, що просить «чарочку» або «келишок». Але все це тільки припущення. В усякому разі, цей співець з дитиною, яку він виховує, і з книжечкою, яку він хоче написати, викликає в мене цілковите схвалення і співчуття. Бо я маю не тільки замилування до роботи вихователя, а й потяг до писання книжок теж не зовсім мені чужий, і тепер, коли я звільнився від своїх обов’язків, мене знов починає дуже вабити ця думка: колись на дозвіллі, як буде гарний настрій, написати книжку, ні, книжечку, маленький твір для друзів і однодумців.

— А про що? — зацікавлено спитав Десиньйорі.

— Байдуже про що, тема не має значення. Це був би для мене привід усамітнитись і посправжньому натішитись дозвіллям. Найважливішим для мене в тій книжечці був би тон, золота середина між побожною шанобою та інтимністю, між поважністю та грайливістю, тон не повчання, а дружньої бесіди, спокійної розповіді про те й про се, що я пережив і чого, здається мені, навчився. Манери цього Фрідріха Рюкерта змішувати в своїх віршах повчання з роздумами, розповідь з балаканиною я б, мабуть, не запозичив, а проте мені дещо в ній подобається: вона індивідуальна і все ж не свавільна, вона грайлива й водночас зв’язана твердими правилами форми, це те, що я люблю. Ну, а поки що моя книжечка почекає, мені потрібно берегти сили для іншого. Та колись згодом, може, і я спізнаю щастя творчості, такої, як я її уявляю: обережного, сумлінного відтворення речей, не тільки для власного задоволення, а й завжди з думкою про своїх небагатьох добрих приятелів і читачів.

Другого ранку Кнехт вирушив до Бельпунта. Напередодні Десиньйорі заявив, що відвезе його туди, але Кнехт твердо відхилив його пропозицію, а коли той почав наполягати, мало не розсердився.

— З хлопця вистачить і того, — сказав він, — що йому доведеться зустріти нового вчителя й терпіти його присутність. Навряд щоб йому саме тепер хотілося бачити ще й батька.

Коли прохолодного вересневого ранку Кнехт виїхав каретою, яку йому найняв Плініо, в гори, до нього повернувся той самий гарний дорожний настрій, що був учора. Він заводив мову з візником, часом просив його зупинитися або їхати повільніше, як місцевість особливо подобалась йому, інколи грав на сопілці. То була чудова, цікава подорож: з долини, де розташувалася столиця, спершу в підгір’я, а тоді все вище в гори, від пізнього літа до осені. Десь опівдні почався останній великий узвіз. Дорога широкими закрутами вела крізь ялиновий ліс, що ставав усе рідший, понад бурхливими гірськими потоками, які пінились між скелями, через мости, повз самітні приземкуваті селянські будинки з маленькими вікнами в край кам’яних хребтів, дедалі суворіший і дикіший; серед того голого неприступного громаддя маленькі улоговини, всіяні квітками, здавалися вдвічі милішими.

Невелика дача, до якої вони нарешті дісталися, стояла на березі гірського озера, серед сірих скель, і майже не вирізнялася на їхньому тлі; Кнехт зразу оцінив її сувору, навіть похмуру архітектуру, що дуже пасувала до навколишнього дикого високогір’я. Наступної миті обличчя його осяяла радісна усмішка, бо у відчинених навстіж дверях він побачив постать юнака в яскравій куртці й коротких штанях; то міг бути тільки його учень Тіто. І хоч Кнехт, властиво, не дуже турбувався за втікача, всетаки він відітхнув з полегкістю і вдячністю. Якщо Тіто тут і вітає вчителя на порозі дому, то все гаразд, не треба думати про ті труднощі, які він дорогою сюди всетаки вважав можливими.

Хлопець, привітно і трохи збентежено всміхаючись, рушив Кнехтові назустріч, допоміг йому вилізти з карети й сказав: — Вибачте, що через мене вам довелося робити цю подорож на самоті, я не хотів вас образити. — І не встиг Кнехт відповісти, як він докірливо додав: — Я думаю, ви зрозуміли мене, а то б привезли з собою мого батька. Я вже повідомив його, що доїхав добре.

Кнехт, усміхаючись, потиснув хлопцеві руку й пішов за ним до будинку. Служниця теж привітала його й сказала, що скоро буде вечеря. Кнехт відчув незвичайну для нього потребу трохи лягти перед вечерею і аж тепер усвідомив, що чудова подорож у кареті якось дивно втомила його, навіть виснажила. Ввечері, розмовляючи з своїм учнем і розглядаючи його гербарій гірських рослин і колекцію метеликів, він відчув ще більшу втому, навіть майже млість і небувалу порожнечу в голові; серце в нього ослабло й билося нерівномірно. Але він просидів з Тіто до тієї години, о котрій вони домовилися щодня кінчати свою працю і йти на спочинок, з усієї сили намагаючись не показати, як йому погано. Учня трохи здивувало те, що Магістр жодним словом не згадав про початок навчання, розклад уроків, останні оцінки тощо. А коли він спробував скористатися добрим настроєм учителя й запропонував піти завтра на прогулянку, щоб показати йому нову для нього місцевість, той ласкаво погодився.

— Я буду радий такій прогулянці, — додав Кнехт, — і зразу ж хочу попросити вас, щоб ви зробили мені одну послугу. Оглядаючи ваш гербарій, я переконався, що ви знаєте гірську рослинність багато краще, ніж я. Крім усього іншого, мета нашого спільного життя полягає ще і в обміні знаннями, у вирівнюванні їх; почнемо з того, що ви перевірите мої куці знання з ботаніки й допоможете мені поглибити їх.

Коли вони попрощалися й розійшлися по своїх кімнатах, Тіто лишився дуже задоволений своїм новим учителем і сповнений добрих намірів. І цього разу Магістр Кнехт дуже сподобався йому. Веселий, привітний, він не вдавався до гучних слів, не просторікував про науку, людські чесноти, благородство духу тощо, як шкільні вчителі, але щось у його зовнішності, в мові зобов’язувало, промовляло до благородних, добрих, рицарських, високих прагнень і сил у людині. Обдурити чи перехитрувати будьякого шкільного вчителя могло бути приємно, навіть почесно, але щодо цього чоловіка таке просто не спало б на думку. Він був… а, власне, ким і чим він був? Тіто замислився: що ж у цьому чужинцеві так сподобалось йому, викликало в нього таку повагу? І зрозумів: його благородство, його аристократизм, його владність. Ось що насамперед приваблювало в ньому хлопця. Цей Магістр Кнехт був аристократом, володарем, благородною людиною, хоч ніхто не знав, з якої він родини, чи не був його батько простим шевцем. У ньому відчувалося більше аристократизму й благородства, ніж майже в кожному з тих людей, яких знав Тіто, навіть більше, ніж у його батькові. Хлопець, який так шанував патриціанські почуття й традиції своєї родини і не міг подарувати батькові, що той їх знехтував, уперше в житті побачив духовний, виплеканий аристократизм, ту силу, що за сприятливих обставин може інколи зробити диво: перескочити через довгий ряд предків та поколінь і на протязі одного людського життя перетворити сина плебея в високородну людину. В душі гордого, запального юнака ворухнулось передчуття, що приналежність до такої аристократії і служіння їй могло б, мабуть, стати для нього обов’язком і честю, що, мабуть, саме тепер, після появи цього вчителя, такого лагідного й привітного і водночас такого владного, як ніхто, саме завдяки йому він, Тіто, краще пізнає сенс свого життя і свою мету.

Коли гостя провели до його кімнати, він не зразу ліг у постіль, хоч як йому хотілося. Цей вечір стомив Кнехта, йому було дуже тяжко тримати себе в руках перед хлопцем, який, безперечно, пильно стежив за ним, і не зрадити ні словом, ні поставою, ні голосом свою чимраз більшу втому, чи то поганий настрій, чи то хворобу. Але, здається, йому пощастило домогтися цього. А тепер він повинен дати відсіч цій порожнечі, цій недузі, цій млості, що трохи лякала його, цій смертельній втомі, напоєній тривогою, побороти її, а для цього найперше треба її розпізнати й зрозуміти. Це йому вдалося досить легко, хоч і не зразу. Він дійшов висновку, що його недуга могла мати тільки одну причину: він за надто короткий час піднявся з долини на висоту десь до двох тисяч метрів. Так високо він бував тільки замолоду, коли кілька разів ходив на прогулянку в гори, а відтоді відвик від швидкої зміни висоти, тому сьогодні й важко витримав її. Мабуть, йому ще день або два буде погано, а якщо й тоді прикре почуття не зникне, доведеться їм з Тіто і служни2цею вертатися додому, отже, плани, які Плініо пов’язував з цим чудовим Бельпунтом, не здійсняться. Шкода було б, але це не найбільше лихо.

Подумавши так, Кнехт ліг спати, проте за цілу ніч майже не склепив очей. Він то наново переживав свою подорож, починаючи від прощання у Вальдцелі, то намагався втихомирити серце й заспокоїти напружені нерви. Багато він думав також про свого учня, і думав приязно, але не снував ніяких планів: йому здавалося, що цього породистого, але норовистого лошака найлегше буде приручити ласкою і терплячістю, не можна ані надміру поспішати, ані силувати його. Треба поволі довести хлопця до того, щоб він усвідомив свої сили і здібності, й водночас виплекати в ньому ту благородну цікавість, те шляхетне невдоволення собою, з якого живиться любов до наук, до духовного життя, до всього прекрасного. Завдання було чудове, і його учень був не першийліпший молодий талант, який треба збудити і сформувати, а єдиний син впливового, багатого патриція, в майбутньому сам один із тих, хто має в руках владу, хто стоїть біля керма суспільного й політичного життя народу, хто покликаний давати приклад і вести за собою людей. Касталія трохи заборгувала родині Десиньйорі: їй колись довірили батька Тіто, але вона виховала його не так, як слід, не достатньо загартувала для тяжкого становища між світом і духом, в якому той опинився, через те не тільки сам Плініо, обдарований, симпатичний юнак, став нещасною людиною з невлаштованим, неврівноваженим життям, а й його єдиному синові загрожувала небезпека попасти в тенета тих самих проблем, які мучили батька. Тут багато що потрібно було виправляти й рятувати, якоюсь мірою сплачувати борг, і Кнехт з тихою радістю вбачав особливий сенс у тому, що саме йому, кого вважали бунтівником і відступником, припало це завдання.

Вранці, почувши, що в будинку прокинулись, він устав, знайшов коло ліжка приготований для нього купальний халат, одяг його поверх легкої нічної білизни і вийшов, як йому напередодні ввечері показав Тіто, крізь задні двері в круту галерею, що з’єднувала будинок з купальнею.

Перед ним лежало невелике, тихе, сіруватозелене озеро. По той бік здіймалася стрімка, висока скеляста круча з гострим, щербатим гребенем, що ніби розтинав прозоре, зеленкувате, холодне вранішнє небо і в затінку здавався прямовисним. Проте вже відчувалося, що за тим хребтом скоро зійде сонце, проміння його то тут, то там крихітними блискітками спалахувало на гострому кам’яному ребрі, ще кілька хвилин, і зза визубнів гори бризне яскраве світло і заллє озеро й долину. Кнехт пильно й поважно розглядав цю картину. Її тиха, сувора краса була йому чужа, а все ж якось промовляла до нього, наче застерігала від чогось. Він дужче, ніж під час учорашньої подорожі, відчув могутність, холодну й величну неприступність цього високогір’я, що не відкривається назустріч людині, не кличе її до себе, а тільки терпить її присутність. І йому здавалося дивним і значущим те, що перші ж кроки у вільному світському житті привели його саме сюди, до цієї тихої, холодної величі.

Підійшов Тіто в купальних штанцях, подав йому руку й сказав, показуючи на скелю навпроти: — Ви з’явилися саме вчасно, зараз зійде сонце. Ох, як тут гарно нагорі! Кнехт привітно кивнув йому. Він давно вже знав, що Тіто любить рано вставати, рухатися, бігати й мандрувати, хоча б уже з почуття протесту проти млявого, лінивого, сибаритського способу життя свого батька; з тієї самої причини він зневажливо відмовлявся від вина. Щоправда, через ці свої звички й замилування Тіто інколи поводився як людина, далека від духовної культури, і не хотів навіть чути про неї, — видно, всім Десиньйорі властива була схильність до перебільшень. Проте Кнехтові ця риса в них подобалась, і він вирішив брати участь навіть у його спортивних розвагах, щоб і цим завоювати й приборкати запального юнака. То був тільки один з багатьох засобів. І, звичайно, він не сподівався зрівнятися з хлопцем у фізичних вправах, а тим більше перевершити його. Вистачить брати в них скромну участь, щоб показати хлопцеві, що його вихователь не боягуз і не кабінетний хробак.

Тіто пильно вдивлявся в похмурий гребінь скелі, за яким палахкотіло небо, запалене вранішнім багрянцем. Аж ось ребро скелі блиснуло, наче розпечений метал, що починає топитися, обриси хребта втратили свою чіткість, і він раптом став нижчий, немов підтав і осів, а з вогнисточервоної щербини випливло сліпуче світило дня. Воно осяяло скелі, будинок, купальню, берег озера з того боку, де стояла дача, і Кнехт з Тіто, опинившись у його яскравому промінні, зразу ж відчули приємне тепло. Хлопець, заполонений урочистою красою цієї хвилини і щасливим відчуттям своєї молодості й сили, потягнувся й почав ритмічно рухати руками, а потім і всім тілом, щоб у захопленому танці відсвяткувати народження нового дня і виявити свою душевну співзвучність зі стихіями, що вирували і полум’яніли навколо нього. Він то поривався вперед назустріч переможному сонцю, радісно складаючи йому шану, то трепетно відступав, то простягав руки, наче хотів пригорнути до серця гори, озеро й небо, то згинав коліна, немов кланявся матеріземлі і водам озера, немов пропонував скласти на святковий вівтар вічних сил свою молодість, свою волю, радість, що заливала йому душу, його засмаглі плечі полискували на сонці, очі під сліпучим промінням були приплющені, а на молодому обличчі, як маска, застиг вираз захопленої, майже фанатичної урочистості.

Магістра також захопила й схвилювала чудова картина народження дня серед скелястої безмовної пустки. Та ще дужче, ніж ця картина, вразило й захопило його перетворення людини, що відбулося в нього перед очима, святковий танець його учня на славу ранку й сонця, який підніс недозрілого юнака до майже святобливої поважності й раптово, чітко відкрив перед єдиним глядачем його найпотаємніші й найблагородніші нахили й здібності, його покликання, за одну хвилину знявши з них усі оболонки, як сонце, зійшовши, відкрило й осяяло холодну, похмуру улоговину. І Кнехт побачив, що натура в цього хлопця ще сильніша й глибша, ніж він собі уявляв, але й непіддатливіша, неприступніша, дальша від духовності, первісніша. Цей святковий, жертовний танець до екстазу захопленого навколишньою природою хлопця був для нього чимось більшим, ніж колись були промови й поетичні фантазії молодого Плініо, він ставив Тіто на кілька щаблів вище, але начебто й робив чужішим, невловимішим, глухішим до його поклику.

Сам хлопець був охоплений цим шаленством, не усвідомлюючи, що з ним діється. То не був якийсь відомий йому, вже вивчений чи випробуваний танець; не був то й звичайний для нього, самостійно винайдений ритуал на честь вранішнього сонця. І цей танець, і це дивовижне шаленство, як хлопець зрозумів аж трохи згодом, викликані були не тільки гірським повітрям, сонцем, ранком і почуттям волі, але й не менше новим щаблем у його молодому житті, очікуванням певних змін, провісником яких стала для нього поява Магістра, такого привітного й водночас такого мудрого, що його не можна було не шанувати. В житті і в душі Тіто відбулося стільки всього важливого цієї вранішньої години, що вона вирізнилася з тисячі інших як особливо врочиста, святкова, навіть священна. Не усвідомлюючи, що він робить, довірливо, не зважуючи своєї поведінки, він творив те, що вимагала від нього ця хвилина, виявляв у танці свій захват, молився сонцю, виливав у нестямних рухах свою радість, свою віру в життя, свою святобливу повагу, гордо й водночас покірно приносив свою шанобливу душу в жертву сонцю і богам, а ще тому, ким він захоплювався і кого боявся, мудрецеві й музикантові, Магістрові чарівної Гри, що з’явився сюди з таємних сфер, своєму майбутньому вихователеві і другові.

Все це, як і оргія світла, що супроводжувала схід сонця, тривало недовго, лише кілька хвилин. Кнехт схвильовано спостерігав цю дивну картину: учень перед очима в нього перетворився в щось нове, незнайоме, але повноцінне і йшов назустріч як рівний йому. Вони стояли на стежці між будинком і купальнею, залиті потоком світла, що ринуло зі сходу, глибоко схвильовані навалою щойно пережитого, коли раптом Тіто, закінчивши останнє па свого танцю, опам’ятався від щасливої нестями і, немов тварина, яку застали, коли вона гралась на самоті, завмер, помалу усвідомлюючи, що він не сам, що він не тільки робив і переживав щось незвичайне, але й мав поряд свідка. Він блискавично схопився за першуліпшу думку, щоб вийти зі становища, яке йому раптом здалося чомусь небезпечним і ганебним, і щоб силоміць звільнитися від чарів, якими його обплутали й приборкали ці дивні хвилини.

На обличчі в Тіто, яке щойно було суворе, наче маска, і не мало вікових ознак, з’явився дитинний, безглуздий вираз, як у людини, раптово пробудженої з глибокого сну. Він переступив з ноги на ногу, бездумно і водночас вражено глянув учителеві в обличчя і враз квапливо, немов згадав щось важливе і боявся його забути, показав рукою на другий берег, що так само, як і половина озера, ще був укритий густою тінню, яку скеля, скоряючись ранковим променям, стягувала дедалі ближче до свого підніжжя.

— Якщо ми швидко попливемо, — хапливо, з хлоп’ячим запалом вигукнув Тіто, — то якраз іще встигнемо дістатись до берега раніше за сонце! Тількино вимовивши ці слова, як заклик до змагання з сонцем, Тіто з розгону скочив у озеро головою вперед, ніби хотів чи то з пустощів, чи з сорому якомога швидше втекти звідти, з допомогою фізичного напружейня змусити себе викинути з пам’яті недавню врочисту сцену. Розлетілися бризки, вода поглинула його, і аж за якусь хвилину на зеленкуватоблакитному плесі знов з’явилася голова, плечі й руки, що швидко віддалялися до протилежного берега.

Кнехт, коли вийшов на берег, і гадки не мав купатись і плавати, йому було надто холодно, а крім того, після тяжкої ночі він себе надто погано почував. Але тепер сонце огортало його приємним теплом, у серці ще не вляглося хвилювання від щойно побаченої сцени, вихованець потовариському запросив, покликав його плисти за собою, і ризик не здавався йому таким великим. Він дужче боявся, що започаткований і провіщений цією вранішньою годиною місток між ними знов завалиться, нитка, що простяглася від душі до душі, знов порветься, коли він зараз кине хлопця самого, розчарує його, коли з холодною, дорослою розважністю відмовиться випробувати свою силу. Щоправда, почуття непевності й кволості, викликане швидким переїздом у гори, застерігало його від такої спроби, але, може, якраз присилувавши себе до активної дії, він найшвидше подолає недугу. Поклик переміг сумніви, воля перемогла інстинкт. Він швидко скинув легкий халат, набрав повні груди повітря і кинувся у воду в тому самому місці, де пірнув його учень.

Озеро, що живилося водою з льодовиків і навіть у найгарячіші дні було приступне тільки для дуже загартованих купальників, зустріло його крижаним холодом. Він був готовий до того, що доведеться добре змерзнути, але не до такої лютої холоднечі, яка миттю охопила його всього, немов полум’я, і, обпікши шкіру, почала швидко проникати в тіло. Він квапливо виринув на поверхню й відчув, як на нього налягає дика, ворожа крижана стихія. Він бачив, як далеко встиг відплисти Тіто, і все ще вірив, що змагається за зменшення відстані між ними, за мету їхньої плавби, за повагу й дружбу, за душу хлопця, а насправді він уже змагався зі смертю, яка викликала його на двобій і взяла в нещадні обійми. Він щосили боровся з нею, аж поки перестало битися серце.

Хлопець кілька разів озирався назад і за другим чи третім разом задоволено побачив, що Магістр також скочив у воду. Та ось він озирнувся знов і вже не помітив його. Він занепокоївся, почав шукати його очима й кликати, потім чимдуж поплив назад йому на допомогу. Але Магістра ніде не було. Хлопець, плаваючи й пірнаючи, шукав його доти, доки сам не знесилів від лютого холоду. Ледве тримаючись на ногах, задихаючись, він нарешті вийшов на берег, побачив там купальний халат Магістра, підняв його й машинально почав розтирати ним заклякле тіло, аж поки нагрівся. Наче приглушений, він сів на осонні і втупив очі у водяне плесо. Холодне зеленкуватосинє озеро здавалося йому тепер дивовижно порожнім, чужим і зловісним. Кволість і млість потроху минали, він дедалі чіткіше усвідомлював, яке страшне лихо щойно скоїлось, і його огортало почуття безпорадності й глибокого смутку.

«Яке горе! — думав він нажахано. — Це через мене він загинув!» Аж тепер, коли не було вже перед ким показувати свою гордість і не було вже кому опиратися, хлопець збагнув своїм зболілим, переляканим серцем, як він устиг полюбити цю людину. І коли він сидів отак, усвідомлюючи, що хоч би які він шукав виправдання, все ж таки вина за Магістрову смерть лежить на ньому, серце його затремтіло в приголомшливому передчутті, що ця вина змінить його самого і його життя, що вона зажадає від нього чогось більшого, ніж він сам сподівався від себе.


ЗАЯВА | Гра в бісер | ВЛАСНІ ТВОРИ ЙОЗЕФА КНЕХТА ВІРШІ ШКОЛЯРА І СТУДЕНТА