home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


СПРОБА ЗАГАЛЬНОЗРОЗУМІЛОГО ВСТУПУ В ЇЇ ІСТОРІЮ

… non entia enim licet quodammodo levibusque hominibus facilius atque incuriosius verbis reddere quam entia, verumtamen pio diligentique rerum scriptori plane aliter res se habet: nihil tantum repugnat ne verbis illustretur, at nihil adeo necesse est ante hominum oculos proponere ut certas quasdam res, quas esse neque demonstrari neque probari potest, quae contra eo ipso, quod pii diligentesque viri illas quasi ut entia tractant, enti nascendique facultati paululum appropiquant. Albertus Secundus Tract de cristall spirit. ed. Clangor et Collof., lib. I, cap.

Рукописний переклад Йозефа Кнехта:…і хоч з певного погляду речі, що не існують,[1] віддавати словами легше й не так відповідально, як речі сущі, особливо для людей легковажних, а проте для шанобливого й сумлінного історика виходить навпаки: найдужче не даються, коли їх хочеш убрати в одежу слова, і все ж таки найдужче потребують, щоб їх винесли на суд людський, певні речі, існування яких не можна ні довести, ні навіть припустити, але які саме тому, що шанобливі й сумлінні люди трактують їх немовби речі сущі, на крок наближаються до свого буття, до можливості свого народження. Альберт Другий. Тракт. про кристал. дух., вид. Клангор і Коллоф, кн. І, розд. (лат.).

У цій книжці ми маємо намір подати все, що нам пощастило знайти з убогого біографічного матеріалу про Йозефа Кнехта, який в архівах Гри в бісер зветься Ludi Magister Josephus III.[2] Ми не можемо заплющувати очі на те, що ця спроба до певної міри суперечить чи нібито суперечить законам і звичаям Касталії. Бо якраз вилучення всього індивідуального і якомога повніше вростання окремої особи в ієрархію Виховної Колегії і Відділу Наук — один із найвищих принципів нашого духовного життя. І цей принцип так давно вже став традицією, що тепер неймовірно важко, а в багатьох випадках і зовсім неможливо відшукати відомості про життя і вдачу окремих осіб, які мали видатні заслуги перед цією ієрархією; дуже часто немає змоги навіть з’ясувати їхні імена. Але така вже характерна риса духовного життя нашої Провінції, що її ієрархічна організація понад усе ставить ідеал анонімності й дуже наблизилась до здійснення цього ідеалу.

Коли ми все ж таки твердо тримаємось свого наміру подати деякі подробиці з життя Магістра Гри Йозефа III і хоч приблизно відтворити його образ, то робимо це не тому, що визнаємо культ особи чи — як може декому здатися — хочемо повстати проти звичаїв, а з щирого прагнення прислужитися істині й науці. Давнє правило каже: чим чіткіше й категоричніше ми формулюємо тезу, тим невблаганніше вона вимагає антитези. Ми схвалюємо й шануємо ідею, що лежить в основі анонімності наших Колегій і нашого духовного життя. Та досить глянути на його передісторію, особливо на розвиток Гри в бісер, і ми неодмінно переконаємось, що кожна фаза того розвитку, кожне вдосконалення і зміна Гри, кожна важлива реформа в ній, чи прогресивного, чи консервативного напряму, хоч і не обов’язково вказує на свого єдиного, справжнього натхненника, зате яскраво виявляє свою суть в особистості того, хто здійснює зміни, хто стає інструментом перетворення і вдосконалення.

Щоправда, ми тепер вкладаємо в поняття «особистість» зовсім інший зміст, ніж його вкладали біографи й історики давніших часів. Для них, а особливо для авторів тих епох, коли помітне було велике зацікавлення біографіями, можна сказати, найістотнішим у людській особистості здавалося відхилення від норми, аномалія, щось неповторне, інколи навіть просто патологічне, а ми тепер видатною особистістю можемо назвати тільки ту людину, якій пощастило уникнути будьяких оригінальностей та дивацтв і якнайповніше злитися з загалом, якнайбільше прислужитися понадособовому. Коли ми приглянемося пильніше, то побачимо, що цей ідеал був відомий уже в давнину: скажімо, образ Мудреця чи Досконалого в стародавньому Китаї або ж ідеал Сократового вчення про чесноти майже не відрізняється від теперішнього нашого ідеалу. Та й чимало великих духовних організацій, наприклад, римська церква в часи свого найбільшого піднесення дотримувалась таких самих принципів, і не одна велика постать з її історії, якот хоча б святий Фома Аквінський, здається нам, так само, як скульптури стародавніх греків, швидше класичним взірцем певного типу, ніж індивідуальністю. А проте в часи реформації духовного життя, яка почалася в двадцятому сторіччі і спадкоємцями якої ми стали, цей давній, високий ідеал був майже цілком утрачений. Ми дивуємося, коли знаходимо в біографіях із тих часів докладні розповіді при численних братів і сестер героя чи про те, які карби лишило в його душі прощання з дитинством, перехідний вік, боротьба за визнання, туга за коханням. Нас, людей нової епохи, цікавить не патологія чи історія родини, не статеве життя, травлення чи сон героя; навіть його духовні джерела, його виховання під впливом улюбленої праці чи улюблених книжок не мають для нас великого значення. Ми тільки того вважаємо героєм, вартим особливої уваги, хто завдяки своїм здібностям і своєму вихованню виявився здатним майже цілком підкорити свою індивідуальність ієрархічній функції, не втративши водночас сили, свіжості, дивовижної енергії, що становлять суть і окрасу особистості. І якщо між особистістю та ієрархією виникають конфлікти, то саме в цих конфліктах ми вбачаємо спробний камінь, на якому вимірюється велич особистості. Наскільки ми не схвалюємо бунтаря, що під впливом жадань і пристрастей пориває з порядком, настільки ж ми шануємо пам’ять про жертви, про справді трагічне.

Зрештою, коли йдеться про героя, дійсно взірцеву людину, то цікавість до особистості, до імені, до обличчя й жесту здається нам природною і виправданою, бо навіть у найдовершенішій ієрархії, в найбездоганнішій організації ми вбачаємо не машину, що складається з мертвих, нецікавих частин, а живе тіло, в якому кожна частина, кожен орган має волю і посвоєму бере участь у таємниці життя. З цього ми й виходили, розшукуючи біографічні відомості про Магістра Гри в бісер Йозефа Кнехта, а особливо все те, що він сам написав; нам пощастило знайти кілька рукописів, які ми вважаємо цікавими для читача.

Все чи майже все те, що ми можемо розповісти про життя й особу Кнехта, напевне відоме членам Ордену і в першу чергу гравцям у бісер; уже через саме це ми адресуємо свою книжку не тільки цьому колу, а й сподіваємося знайти вдумливого читача за його межами.

Якби книжка була призначена для того вужчого кола, то вона б не потребувала вступу й коментарів. Та оскільки ми хочемо зацікавити життям і творами нашого героя ще й читача поза Орденом, перед нами постає досить важке завдання — дати для того читача, не такого підготованого, як члени Ордену, невеликий популярний вступ до книжки, що познайомив би його з суттю й історією Гри в бісер. Ми наголошуємо на тому, що вступ цей популярний, він навмисне написаний так, щоб його міг зрозуміти кожен, і нітрохи не претендуємо на з’ясування тих питань і проблем Гри та її історії, над якими сперечаються в самому Ордені. Для об’єктивного висвітлення цієї теми ще не настав час.

Отже, хай читач не сподівається від нас викладу всієї історії і теорії Гри: таке завдання сьогодні не до снаги не тільки нам, а й куди поважнішим і вправнішим за нас авторам. Це завдання лишається на майбутнє, якщо тільки до того часу збережуться джерела й передумова для його виконання. І вже тим більше ця наша праця не може стати підручником Гри в бісер, — його взагалі ніколи не буде написано. Правила цієї найдосконалішої з усіх ігор вивчають тільки звичайним, усталеним шляхом, на це потрібні довгі роки, і ніхто, обізнаний з ними, не може бути зацікавлений у тому, щоб засвоєння їх було спрощене чи полегшене.

Ці правила, мова знаків і граматика Гри, становлять різновид високорозвинутого тайнопису, у створенні якого беруть участь багато наук і мистецтв, особливо ж математика й музика (а відповідно й музикознавство), і який може передати й пов’язати зміст і наслідки майже всіх наук. Таким чином, Гра в бісер — це гра всім змістом і всіма вартостями нашої культури, майстер грає ними десь так, як у добу розквіту живопису художник грав барвами своєї палітри. Всім, що людство в епохи свого піднесення витворило в сфері пізнання, високих думок і мистецтв, що в наступні сторіччя наукового осмислення було закріплене в поняттях і стало спільним інтелектуальним надбанням, — усім цим величезним зібранням духовних вартостей гравець у бісер володіє так, як органіст своїм органом, і орган той доведений до майже неймовірної досконалості, його клавіші й педалі відтворюють весь духовний світ, його регістри майже незчисленні, теоретично на цьому інструменті можна програти духовний зміст цілого всесвіту. Ці клавіші, педалі й регістри твердо зумовлені, змінювати їхню кількість і порядок чи пробувати ще далі вдосконалити їх можна хіба що теоретично: збагачення мови Гри способом введення в неї нового змісту підлягає якнайсуворішому контролю верховного керівництва Гри. І, навпаки, в межах цієї усталеної структури чи, дотримуючись нашого порівняння, в межах складної механіки цього велетенського органа перед гравцем відкривається цілий світ можливостей і комбінацій: майже виключено, щоб серед тисячі суворо, за правилами зіграних партій знайшлося хоч би дві, істотно схожих одна на одну. Навіть якби сталося так, що два гравці випадково взяли б для своїх партій ту саму вузьку тематику, то й тоді ті партії могли б цілком відрізнятися одна від одної і за своїм забарвленням, і за манерою виконання, залежно від складу мислення, вдачі, настрою і віртуозності гравців.

Врешті, історик на свій розсуд може залічувати до якої завгодно доби початок і передісторію Гри в бісер. Бо, як кожна велика ідея, вона, властиво, не мала початку, саме як ідея вона існувала споконвіку. Як ідею, як передчуття й ідеал ми знаходимо її ще в стародавні часи, скажімо, в Піфагора,[3] потім у пізню добу античної культури, в колах еллінських гностиків, так само в стародавніх китайців, тоді в періоди найбільшого розквіту духовного життя арабськомаврітанського світу, а далі слід її передісторії веде через схоластику й гуманізм середньовіччя до математичних академій сімнадцятого й вісімнадцятого сторіч і аж до романтичної філософії та рун з містичними мареннями Новаліса. В основі кожного прямування духа до високої мети — universitas litterarum, в основі кожної платонівської академії,[4] будьякого спілкування духовної еліти, кожної спроби наблизити одні до одних точні й гуманітарні науки, кожної спроби примирити науку й мистецтво чи науку й релігію лежить та сама вічна ідея, яка для нас набула форми Гри в бісер. Такі великі голови, як Абеляр, Лейбніц, Гегель, безперечно мріяли вкласти духовний універсум у концентричні системи й поєднати живу красу духовності й мистецтва з магічною силою формул точних дисциплін. В епоху, коли музика й математика майже одночасно переживали свій класичний період, часто можна було спостерігати зближення і взаємозбагачення цих дисциплін. А за два сторіччя до цього в Миколи Кузанського[5] ми знаходимо думки, навіяні тим самим прагненням, якот хоча б така: «Дух набирає форми можливості, щоб усе вимірювати його можливістю, і форми абсолютної необхідності, щоб усе вимірювати його єдністю і простотою, як вимірює бог, і форми необхідного взаємозв’язку, щоб усе вимірювати з погляду його своєрідності, і, нарешті, форми детермінованої можливості, щоб усе вимірювати з погляду його існування. Але дух вимірює ще й символічно, за допомогою порівняння, коли, наприклад, він користується числом і геометричними фігурами й посилається на них як на подібності». А втім, у Миколи Кузанського, мабуть, не тільки ця думка вже майже передбачає нашу Гру в бісер або лежить близько до того напрямку уяви, що й ця гра інтелекту; в Кузанця можна знайти багато таких подібностей. І його любов до математики, його вміння, його звичка для пояснення теологічнофілософських понять порівнювати їх з фігурами й аксіомами Евклідової геометрії також здаються нам дуже близькими до ладу нашої Гри, і навіть його своєрідна латина (у якій чимало слів — його власні новотвори, хоч кожен латиніст може їх легко зрозуміти) інколи нагадує вільну пластичність мови Гри в бісер.

Не менше підстав є зараховувати до предтеч Гри в бісер і Альбрехта Другого, про що свідчить уже наш епіграф. Ми також гадаємо, хоч і не можемо підтвердити цього цитатами, що ідею Гри виношували й ті вченікомпозитори шістнадцятого, сімнадцятого й вісімнадцятого сторіч, які клали в основу своїх музичних композицій математичні теорії. В давніх літературах можна подекуди натрапити на легенди про мудрі, магічні ігри, які вигадували і в які грали вчені, ченці або при дворах освічених володарів, наприклад, про особливі шахи, де фігури й поля, крім звичайного, мали ще й інше, таємниче значення. Повсюдно відомі також оповідання, казки й легенди з ранніх часів усіх культур, де музиці приписують не тільки мистецький вплив, а й могутню владу над окремими людьми й цілими народами, роблять її таємничою володаркою чи законодавицею народів і їхніх держав. Думка про ідеальне, небесне життя людей під гегемонією музики відігравала свою роль і в стародавньому Китаї, і в грецьких міфах. З цим культом музики («І в вічних перетвореннях природи нам чути потаємну владу співу» — Новаліс) якнайтісніше пов’язана і Гра в бісер.

Та хоч ми й визнаємо ідею Гри вічною, а отже, такою, що існувала й подавала свій голос задовго до того, як набрала реальних обрисів, проте її втілення у відомі нам форми має свою історію, про найважливіші етапи якої ми й спробуємо коротко розповісти.

Початок духовного руху, що мав такі багаті наслідки і, між іншим, призвів до заснування Ордену й виникнення Гри в бісер, припадає на той історичний період, який від часів основоположних праць історика літератури Плінія Цігенгальса дістав введену ним назву «фейлетонної доби».[6] Такі назви зручні, але й небезпечні, вони завжди зваблюють нас на несправедливу оцінку якогонебудь минулого стану в житті людства; отак і фейлетонна доба аж ніяк не була бездуховною чи навіть духовно бідною. Але вона — таке в нас складається враження з Цігенгальсових праць — не знала, що робити з своєю духовністю чи, вірніше, не вміла знайти їй відповідного місця і функції в економічній структурі життя й держави. Щиро сказати, ми дуже погано знаємо ту епоху, хоч саме на її грунті виросло майже все те, що нині стало притаманним нашому духовному життю. За Цігенгальсом, то була наскрізь буржуазна епоха, що проголошувала крайній індивідуалізм, і якщо ми, бажаючи відтворити її дух, наводимо деякі її прикмети в Цігенгальсовій версії, то принаймні маємо певність, що вони не вигадані, не надто перебільшені й не спотворені, бо великий дослідник підтверджує свої висновки безліччю літературних та інших документів. Ми згодні з оцінками цього вченого, єдиного, хто взявся за ґрунтовне дослідження фейлетонної доби, і воднораз намагаємось не забувати, що дуже легко, та не дуже мудро ганити давні часи за тодішні помилки й вади.

У духовному житті Європи від самого початку середньовіччя виявлялися, здається, дві головні тенденції: звільнення думки й віри від впливу будьяких авторитетів, тобто боротьба розуму, що відчув себе змужнілим і суверенним, проти панування римської церкви, — і, з другого боку, його потаємне, але палке прагнення узаконити свою волю, витворити новий авторитет, що виходив би з самого розуму і був би адекватний йому. Узагальнюючи все це, можна сказати: в цілому дух переміг у тій — інколи дивовижно суперечливій — боротьбі в ім’я двох принципово протилежних цілей. А чи перемога варта була стількох жертв, чи наш теперішній устрій духовного життя досить близький до ідеалу й досить довго протримається, щоб виправдати всі ті муки, безглуздя й аномалії, від процесів над єретиками і спалення відьом до цькування геніїв, що кінчали божевіллям або самогубством, — нам не дозволено питати. Минуле минуло, а чи воно було добре, чи краще б його взагалі не було, чи ми можемо визнати, що воно мало свій сенс, чи не можемо, не має ніякого значення. Так само відійшла в минуле й боротьба за «свободу» духу: якраз наприкінці фейлетонної доби дух, цілком позбувшись опіки церкви й частково опіки держави, дійсно здобув нечувану і для нього самого нестерпну волю, але так і не знайшов справжнього закону, який сам би сформулював і оточив шаною, не витворив нового авторитету й високої справедливості. Серед наведених у Цігенгальса прикладів приниження, запроданства й самозречення духу в ті далекі часи багато просто дивовижних.

Мусимо щиро сказати, що ми неспроможні дати чітке визначення тому творові, за яким звемо всю епоху, тобто фейлетонові. Складається таке враження, що ті фейлетони, як найпопулярніший різновид публікацій, у щоденній пресі друкували мільйонами — вони були основною духовною поживою жадібної до освіти публіки й розповідали, чи, вірніше, теревенили про найрізноманітніші галузі знань; нам здається, що розумніші з фейлетоністів часто самі брали себе на сміх. Принаймні Цігенгальс признається, що йому траплялось багато таких праць, які він схильний вважати глузуванням авторів із самих себе, — інакше їх годі витлумачити. Дуже можливо, що в тих статтях, які масово з’являлися друком, була велика частка іронії і самоіронії, тільки треба ще знайти ключ, щоб її зрозуміти. Частина творців тих пустопорожніх опусів працювала в редакціях газет, частина була «вільними» літераторами, іноді їх називали навіть поетами, але дуже багато з них, здається, належали й до вченої братії, — часом то були відомі професори вищих навчальних закладів. Улюбленими темами таких публікацій були анекдоти з життя славетних людей обох статей або з їхнього листування і називалися вони десь так: «Фрідріх Ніцше й жіночі моди в сімдесяті роки дев’ятнадцятого сторіччя», «Улюблені страви композитора Россіні», «Роль хатніх собачок у житті відомих куртизанок» тощо. Популярні були також псевдоісторичні дослідження на теми, актуальні для салонних розмов, наприклад: «Мрія про штучне виготовлення золота і модифікація її на протязі сторіч», «Спроби хімікофізичного впливу на погоду» і так далі. Коли ми читаємо в Цігенгальса такі заголовки і бачимо, про що мовилось у фейлетонах, то дивуємося не стільки тому, що були люди, які щодня поглинали ту полову, скільки тому, що автори з ім’ям і доброю освітою допомагали задовольняти величезний попит на розважальну писанину, чи, як тоді це називалося, «обслуговувати масового читача». В деякі періоди фейлетоністи захоплювалися всілякими інтерв’ю з відомими людьми на злободенні теми; Цігенгальс присвячує тим інтерв’ю окремий розділ. Наприклад, у відомого хіміка чи піаніста питали, як він ставиться до тієї чи іншої політичної події, а в популярних акторів, танцюристів, спортсменів, пілотів або й поетів — що вони думають про переваги й вади життя неодружених людей, про можливі причини фінансових криз тощо. Фейлетоністи прагнули тільки одного — пов’язати відоме ім’я з актуальною темою; у Цігенгальса ми знаходимо дивовижні приклади такого поєднання, він наводить їх сотні. Як ми вже казали, до всього того, мабуть, домішувалась велика частка іронії; може, то була навіть демонічна іронія, іронія відчаю — нам дуже важко все це зрозуміти. Та що стосується широкої публіки, яка в ті часи, здається, поспіль складалася з завзятих читачів, то вона безперечно брала на віру всі ті кумедні речі. Коли якась славетна картина переходила в інші руки, коли з аукціона продавали коштовний рукопис, коли гинув від пожежі старовинний замок чи якийсь нащадок давнього аристократичного роду виявлявся причетним до скандальної історії, читачі не тільки дізнавалися з багатьох тисяч фейлетонів про ці факти, але й того самого чи другого дня діставали ще й силу анекдотичного, історичного, психологічного, еротичного та іншого матеріалу на цю тему, кожна подія викликала цілу зливу ревної писанини, і вся та інформація була вибрана, опрацьована і сформульована так, що на ній лежало тавро квапливо і безвідповідально виготовленого масового товару. Далі нам здається, що до царини фейлетону треба зарахувати й певні ігри, до яких преса наполегливо запрошувала читачів і які ще дужче перенасичували їх інформацією, про що розповідає нам довга примітка Цігенгальса про дивний феномен — «кросворд». У ті часи тисячі людей, що тяжко працювали й жили в тяжких умовах, у годину дозвілля горбилися над квадратиками кросвордів, заповнюючи їх, згідно з правилами гри, відповідними літерами. Але не будемо вважати це захоплення тільки смішним чи безглуздим, не будемо кепкувати з нього. Ті люди, які гралися в дитячі загадки й читали статті про все і ні про що, аж ніяк не були наївними дітьми чи жадібними до розваг феаками — вічно охоплені страхом, вони жили серед політичних, економічних і моральних струсів та заворушень, перебули кілька страхітливих воєн, у тому числі й громадянських, і їхні нехитрі освітні ігри були не просто милою беззмістовною дитинністю, а відповідали глибокій потребі заплющити очі і втекти від нерозв’язних проблем та моторошних передчуттів загибелі в якомога безневинніший уявний світ. Вони терпляче вчилися керувати автомобілями, грали в складні картярські ігри й самовіддано розв’язували кросворди, бо були майже беззахисні перед смертю, страхом, болем і голодом, духовно безпорадні, не здатні вже знайти втіху в релігії. Ті люди читали стільки статей, слухали стільки доповідей, а не мали ні часу, ні сили озброїтись проти страху, побороти в собі ляк перед смертю; вони жили наче в гарячці й не вірили в майбутнє.

Ми повинні коротко зупинитися й на лекціях, на цьому трохи шляхетнішому різновиді фейлетону. Фахівці, а також усілякі інтелектуальні пройдисвіти пропонували в ті часи громадянам, які й далі дуже високо цінували позбавлене свого колишнього значення поняття «освіта», крім статей, ще й силусиленну лекцій, не тільки у вигляді святкових промов з якоїсь особливої нагоди, а в неймовірних кількостях, запекло конкуруючи один з одним. Житель чи жителька середнього міста могли тоді раз на тиждень, а у великих містах мало не щовечора прослухати лекцію на якусь тему — про мистецькі твори, про поетів, учених, дослідників, про мандрівки навколо світу тощо. Слухачі на тих лекціях залишались пасивними, хоч вважалося, що вони якось причетні до змісту, якось підготовлені до теми, можуть сприйняти її; здебільшого, звичайно, цього не було. Траплялись цікаві, темпераментні, дотепні лекції, скажімо, про Гете, як він у синьому фраку вискакував з диліжанса і зваблював страсбурзьких чи вецларських дівчат, або про арабську культуру — тоді в них було повно модних інтелектуальних слів, перемішаних, як гральні кості.

І слухачі раділи, коли хоч приблизно розуміли котресь із них. Люди слухали лекції про поетів, творів яких вони ніколи не читали й не думали читати, дивилися діапозитиви і, так само, як тоді, коли поглинали фейлетони в газетах, намагалися пробитись крізь купи не пов’язаних між собою, позбавлених будьякого сенсу уламків знань та наукових вартостей. Одне слово, людство перебувало тоді на порозі того жахливого знецінення слова, що, спершу в найвужчому колі і в глибокій таємниці, викликало ту героїчноаскетичну протилежну течію, яка незабаром вирвалася назовні могутнім потоком, започаткувавши нову духовну самодисципліну й духовну гідність.

Непевність і фальш духовного життя тієї доби, якій, проте, з іншого погляду не бракувало енергії і величі, ми, люди нових часів, вважаємо симптомом жаху, що охопив дух, коли він наприкінці епохи уявних перемог і уявного добробуту раптом опинився перед порожнечею: перед тяжкими злиднями, перед смугою політичних та воєнних завірюх і перед зненацька вирослим недовір’ям до самого себе, до своєї сили й гідності, навіть до свого власного існування. І все ж таки в ту добу апокаліптичних настроїв дух іноді сягав неабияких вершин: наприклад, саме тоді зародилась наука про музику, вдячними спадкоємцями якої ми стали. Та хоч як легко розкласти по поличках історії будьякі відтинки минулого, сучасне ніколи не може знайти в ній своє місце, тому, коли рівень духовних потреб і здобутків почав швидко й дуже помітно знижуватись, саме інтелектуалів охопили непевність і розпач. Вони якраз відкрили (хоч про це дехто здогадувався ще від часів Ніцше), що молодість і творча пора нашої культури скінчились і почалася старість, вечірні сутінки; всі раптом відчули це, й дехто досить гостро сформулював, цим же пояснювали й тривожні прикмети часу — мертвотну механізацію життя, глибокий занепад моралі, безвір’я народів, неоригінальність мистецтва. Як в одній химерній китайській казці, всюди лунала «музика загибелі», неначе лункий звук басового регістра в органі, вона гриміла й завмирала протягом багатьох десятиріч, мов пошесть, заражала нездоровим духом школи, часописи й академії, викликала меланхолію і душевні недуги в тих митців, критиків своєї доби, які ще брали близько до серця проблеми часу, виливалася нестримною повіддю дилетантської надпродукції у всіх мистецтвах. До цього ворога, який проник усюди і якого вже не можна було позбутися, ставились порізному. Декотрі наймудріші голови мовчки визнавали гірку правду і стоїчно несли її тягар. Дехто пробував заперечувати її, тим більше, що літературні провісники вчення про занепад культури мали багато вразливих місць, на які легко було нападати. А крім того, кожен, хто ставав на герць із тими грізними пророками, здобував слухачів і вплив серед громадян, бо твердження, що культура, якою ще вчора вони володіли і якою так пишалися, перестала існувати, що освіта й мистецтво, які вони так любили, зробилися вже не справжньою освітою і не справжнім мистецтвом, здавалося їм таким самим зухвалим і нестерпним, як раптова інфляція чи загроза їхньому капіталові від революцій. Серед загального апокаліптичного настрою декотрі займали ще й цинічну позицію: ішли танцювати й називали будьяку турботу про майбутнє старосвітською дурницею, проголошували в бадьорих фейлетонах близький кінець мистецтва, науки й мови, з якоюсь хтивістю самовбивць виявляли в паперовому світі фейлетону, який вони самі ж і збудували, цілковиту деморалізацію духу, інфляцію понять і вдавали, ніби вони з цинічною байдужістю або у вакхічному екстазі спостерігають, як не тільки мистецтво, дух, етика, чесність, але навіть уся Європа, весь світ ідуть до загибелі.[7] Серед кращих людей запанував мовчазнопохмурий, а серед гірших — зловтішний песимізм, і аж через довгі роки, коли внаслідок політичної боротьби і воєн щезло все віджиле, була вироблена нова мораль і переінакшений світ — аж тоді й культура змогла реально оцінити себе і знайти своє справжнє місце.

Але й у ті перехідні десятиріччя культура не спала мертвим сном, а саме в період свого занепаду і уявного самозаперечення, яке від її імені проголошували митці, професори й фейлетоністи, вона пробудила сумління в окремих своїх носіїв, і ті виплекали в собі особливу пильність і якнайсуворіший самоконтроль. Навіть в епоху розквіту фейлетону то тут, то там траплялися невеличкі групи людей, які мали твердий намір зберегти вірність духові і будьщо пронести крізь те лихоліття зерно доброї традиції, дисципліни, методу й інтелектуальної честі. Наскільки ми тепер можемо судити про ті далекі події, процес самовипробування, самоосмислення й свідомого опору занепадові відбувався, здається, головним чином у двох групах. Учені, що не забули про свою відповідальність перед культурою, заглибилися в працю над історією музики і над методами її навчання, бо ця наука саме тоді досягла свого розквіту, і якраз у добу фейлетону два славетні семінари опрацювали зразковий, а усіх поглядів бездоганний робочий метод. І неначе сама доля захотіла винагородити зусилля маленької, але мужньої когорти: в найтяжчі часи сталося радісне диво, були знайдені одинадцять рукописів Йоганна Себастіана Баха, що колись належали його синові Фрідеману! То була випадковість, проте вона подіяла як божий знак. Другим центром опору духовному виродженню було Братство мандрівників на Схід, члени якого плекали не так інтелект, як дух, виховували в собі шанобливість і побожність, — звідси наша сучасна форма духовності і Гра в бісер дістали важливі імпульси, особливо це стосується методів споглядання. Мандрівники на Схід зробили також свій внесок у розвиток нових поглядів на сутність нашої культури і на можливість її подальшого існування — не стільки завдяки своїм досягненням у науковому аналізі, скільки завдяки набутій давніми таємними способами здатності магічно входити в будьяку минулу епоху і в будьякий духовний стан. Наприклад, серед них були музиканти й співаки, що, як запевняють джерела, вміли виконувати композиції ранніх епох з такою бездоганною чистотою, як їх виконували тільки в давнину, — скажімо, грали й співали музичні твори 16чи 16років так, наче зовсім не знали ще всіх тих витончених, віртуозних способів, що ввійшли в моду пізніше. А це було щось нечуване для тих часів, коли всіх музикантів опанувала манія динаміки й експресії і коли за диригентською технікою і «тлумаченням» мало не забували про самий твір; розповідають, що коли оркестр мандрівників на Схід уперше публічно виконав сюїту з догенделівських часів без жодних крещендо й декрещендо, з наївністю й цнотливістю, властивою іншій добі й іншому світові, деякі слухачі взагалі нічого не зрозуміли, але деякі уважно вислухали її і вирішили, що вперше в житті. почули музику. А один з мандрівників спорудив у залі зустрічей Братства між Бремгартеном і Морбіо[8] бахівський орган, точнісінько такий, який спорудив би собі сам Йоганн Себастіан Бах, якби мав кошти й можливість. Відповідно з засадами, які вже тоді панували в Братстві, творець органа приховав своє ім’я і назвався Зільберманом за своїм попередником із вісімнадцятого сторіччя.

Так ми підійшли до джерел, з яких виникло наше теперішнє розуміння культури. Одним із тих найважливіших джерел були наймолодші науки — історія музики й музична естетика, потім — піднесення математики, яке невдовзі почалося, до цього додалася крапля мудрого досвіду мандрівників на Схід і тісно пов’язане з новим розумінням і тлумаченням музики, бадьоре й покірне водночас, мужнє ставлення до проблеми старіння культури. Але немає потреби широко розповідати про всі ці речі — вони відомі кожному. Головним наслідком цієї позиції, чи, краще сказати, цього нового влиття в культурний процес, була далекосяжна відмова від створення нових мистецьких вартостей, поступовий відхід людей духу від світової метушні і — що мало не менше значення і стало вершиною всього — виникнення Гри в бісер.

Виникненню Гри найбільше прислужилися великі успіхи науки про музику, досягнуті невдовзі після, тобто ще в часи розквіту фейлетону. Ми, спадкоємці цієї науки, вважаємо, що краще знаємо музику великих творчих епох, особливо сімнадцятого й вісімнадцятого сторіч, посвоєму навіть краще її розуміємо, ніж люди всіх давніших часів, у тому числі й самої доби класичної музики. Певна річ, у нас, нащадків, виробилося зовсім інше ставлення до класичної музики, ніж було в людей, що жили в творчі епохи; наше натхненне й не завжди до кінця вільне від покірної меланхолії шанування справжньої музики — далеко не те, що їхнє миле, наївнорадісне втішання музикою, на яке ми не раз, буває, заздримо, тількино забудемо, за яких умов і в яке лихоліття воно постало. Ми вже впродовж багатьох поколінь вважаємо, що період від кінця середньовіччя До наших часів найбільші, невмирущі здобутки мав не в філософії чи в поезії, як вважало ще майже все двадцяте сторіччя, а в математиці й музиці. Відколи ми — принаймні переважна більшість нас — відмовились від творчого змагання з майстрами тих епох, а також від культу гармонії і чуттєвої динаміки у виконанні музичних творів, що панував серед музикантів протягом сторіч, з часів Бетховена й початку романтизму, відтоді ми вважаємо, що краще й правильніше — звичайно, посвоєму, нетворчо, поепігонському, але як шанобливо! — тлумачимо культуру, яка дісталася нам у спадок. У нас уже немає тієї щедрої творчої енергії, що була притаманна давнім епохам, і нам важко зрозуміти, як у п’ятнадцятому й шістнадцятому сторіччях так довго могли зберегтися в незайманій чистоті музичні стилі, чому серед велетенської кількості написаної тоді музики, здається, взагалі не можна знайти поганої і чому ще навіть вісімнадцяте сторіччя, в якому почалось виродження, спромоглося на цілий фейєрверк стилів, мод і шкіл, осяйноскороминущих і самовпевнених, — але ми віримо, що в музиці, яка тепер зветься класичною, ми осягнули таємницю, дух, доброчесність і побожність тих поколінь і взяли їх собі за приклад. Скажімо, ми невисокої чи навіть дуже невисокої думки про теологію і церковну культуру вісімнадцятого сторіччя або про філософію Просвітництва, проте вбачаємо в Бахових кантатах, «Страстях» і прелюдіях найбільшу сублімацію християнської культури.

До речі, в нас є один стародавній, вартий глибокої пошани приклад такого самого ставлення культури до музики, як наше, — Гра в бісер надає цьому прикладові особливе значення. Ми пам’ятаємо, що в Китаї, легендарній країні «давніх імператорів», музиці в державному житті й при дворі належала провідна роль: процвітання музики вважали рівнозначним процвітанню всієї культури й моралі, навіть держави, і капельмейстерам наказували суворо оберігати чистоту давніх тональностей. Занепад музики вважали певною прикметою занепаду уряду й держави. І поети розповідали страшні казки про заборонені, диявольські, чужі небу тональності, наприклад, про тональність Цінь Шаня і Цінь Цзи, про «музику загибелі» — як тільки, бувало, її блюзнірські звуки залунають в імператорському палаці, над ним починають збиратися хмари, стіни двигтять і падають, імператор і вся держава гинуть. Не будемо перераховувати всіх висловлювань давніх авторів, наведемо лише кілька уривків з розділу про музику книжки Лі Бувея «Весна й осінь»: «Джерела музики лежать у сивій давнині. Вона повстає з міри, а коріння її — у великому Єдиному. Велике Єдине породжує два полюси, а вони породжують силу темряви й силу світла.

Коли на землі мир, коли всі речі перебувають у стані спокою і все в своїх перетвореннях наслідує Найвище начало, тоді музика може бути викінченою. Коли прагнення і пристрасті не звертають на хибний шлях, тоді музика стає досконалою. Досконала музика має свій грунт. Вона повстає з рівноваги. Рівновага виникає з справедливості, а справедливість із сенсу всесвіту. Тому про музику можна говорити тільки з людиною, яка збагнула сенс всесвіту.

Музика тримається на гармонії неба й землі, на відповідності темного й світлого.

Держави, що почали занепадати, і люди, приречені на загибель, також мають свою музику, але музика їхня не буває ясна, радісна. Тому чим галасливіша музика, тим сумовитіші стають люди, тим більша загроза нависає над державою, тим дужче занепадає морально володар. Таким чином втрачається сама сутність музики.

Всі священні володарі цінували в музиці ясність. Тирани Гіє і Чжоу Сін любили галасливу музику. Вони вважали гучні звуки гарними, а їхній вплив на маси цікавим. Вони прагнули нових, дивних тональностей, звуків, яких ще ніхто ніколи не чув, намагались у тому прагненні перевершити один одного і втратили міру й мету.

Причиною занепаду держави Чжоу було створення чарівної музики. Така музика хоч і п’янка, але насправді далека від сутності музики. А тому що вона далека від сутності музики, то вона й не радісна. Коли ж музика не радісна, народ ремствує і життя виходить із своєї колії. Все це буває тому, що неправильно тлумачать сутність музики І прагнуть тільки галасливих тональностей.

Через те музика в епоху, коли панував лад, була спокійна й радісна, а правління врівноважене. Музика неспокійної доби тривожна й похмура, а правління немудре. Музика держави, що починає занепадати, сентиментальна й сумна, а правлінню загрожує небезпека».

Як бачимо, слова цього китайця вказують нам досить чітко на джерела й на справжній, майже забутий сенс усякої музики. Так само як танець і будьяке інше мистецтво, музика в доісторичні часи була чарівним засобом, одним із давніх, дозволених засобів магії. Починаючи з ритму (плескання в долоні, притупування, удари паличками, первісна гра на барабані), вона була могутнім і випробуваним способом «настроювати» багатьох, масу на один лад, надавати подихові, серцям і душевному станові людей одного ритму, надихати їх на виклик і заклинання вічних сил, на танець, на змагання, на воєнний похід, на священнодію. І цей первісний, чистий, могутній сенс, сенс чарів, музика зберегла багато довше, ніж інші мистецтва, — досить тільки згадати численні вислови істориків і поетів про музику, починаючи від стародавніх греків і кінчаючи Гете з його «Новелою». Практично марш і танець ніколи не втрачали свого значення. Але вернімося до нашої основної теми.

Про початок Гри в бісер ми розповімо коротко і тільки найважливіше. Виникла вона, здається, одночасно в Німеччині і в Англії, і в обох країнах як вид музичних вправ для вузького кола музикознавців і музикантів, що викладали й навчалися на нових семінарах з теорії музики, Порівнювати початковий стан Гри з пізнішим і теперішнім — те саме, що порівнювати нотний рукопис 15року та його примітивні нотні знаки, між якими ще навіть немає тактових рисок, з партитурою вісімнадцятого або й дев’ятнадцятого сторіччя та з її безліччю складних позначок динаміки, темпу, фразування тощо, які не раз роблять друкування тих партитур тяжкою технічною проблемою.

Спершу Гра була тільки дотепною вправою пам’яті і здатності до музичних комбінацій, поширеною серед студентів і музикантів; грали в неї, як уже сказано, і в Англії, і в Німеччині ще до того, як тут, у Кельнській вищій музичній школі, вона була винайдена й дістала свою назву, що нею послуговується стільки поколінь, хоч насправді Гра вже віддавна не має нічого спільного з бісером, тобто скляними намистинками. Тими скляними намистинками винахідник Гри Бастіан Перро з Кальва,[9] трохи дивакуватий, але розумний, товариський, людяний теоретик музики, користувався замість літер, цифр, нот та інших графічних знаків. Перро — до речі, він залишив нам також трактат «Розквіт і занепад контрапункту» — застав уже на кельнському семінарі досить докладно опрацьований метод Гри: один з учасників її називав скороченими формулами своєї дисципліни якийсь мотив чи початок класичної композиції, а другий мав або продовжити названу річ, або, ще краще, відповісти у вищій чи нижчій тональності, висунути контрастну антитему і так далі. Десь такі вправи пам’яті й імпровізаційного хисту (хоч виконувані не теоретично, у формулах, а практично, на клавесині, лютні, флейті або голосом) були, мабуть, поширені серед тих, хто пильно вивчав музику й контрапункт, ще за часів Шютца, Пахельбеля і Баха. Бастіан Перро, аматор всіляких ремесел, який власноручно змайстрував кілька роялів і клавікордів за взірцями давніх майстрів, який, певне, належав до Братства мандрівників на Схід і про якого кажуть, начебто він умів грати на скрипці так, як від 18року не вміє вже ніхто: вигнутим смичком, з ручним регулюванням натягу волосіні, — той Перро, взявши за зразок наївну дитячу рахівницю, зробив рамку, натягнув на неї кілька десятків дротин, а на них понанизував скляні намистини різного розміру, форми й кольору. Дротини відповідали лініям, намистини — значенню нот і так далі; таким способом Перро відтворював намистинами фрази з відомих музичних творів або свої власні теми, міняв, транспонував, розвивав їх, перетворював і протиставляв одну одній. З технічного погляду це була забавка, але вона сподобалась учням, її почали наслідувати, мода на неї перекинулась і в Англію. Якийсь час ця музична вправагра існувала в такому примітивно милому вигляді. І, як не раз буває, важливий винахід, що йому судилося довге життя, дістав назву від скороминущої дрібнички. Те, в що обернулася згодом гра відвідувачів семінару й нанизані на дротини намистинки Перро, і досі всюди зветься Грою в бісер.

За якихось два чи три десятиріччя Гра, здається, втратила свою популярність серед студентів, що вивчали музику, зате здобула її серед математиків, і довгий час характерною рисою Гри було те, що її завжди переймали, використовували й розвивали далі науки, які саме переживали свій особливий розквіт чи відродження. У математиків Гра набула великої гнучкості, здатності переходити в творчість і навіть певного усвідомлення себе самої та своїх можливостей — і все це відбувалося рівнобіжно з загальним розвитком культурного самоусвідомлення, що на той час пережило велику кризу і, як пише Пліній Цігенгальс, «зі скромною гордістю змирилося зі своїм призначенням — належати до пізньої культури, яка приблизно відповідає пізній античності, добі александрійського еллінізму».

Так каже Цігенгальс. Ми ж спробуємо тепер закінчити свій короткий нарис Гри в бісер. Отже, коли Гра перейшла з музичних семінарів на математичні (цей перехід у Франції та Англії відбувся, мабуть, ще швидше, ніж у Німеччині), то була вже така розвинута, що особливими знаками й скороченнями могла відтворювати математичні процеси; майстри, розвиваючи далі ті знаки й скорочення, послуговувалися в своїй грі абстрактними формулами, виконували один перед одним ряди розв’язань і варіантів рівнянь із своїх дисциплін. Ця математичноастрономічна гра формулами вимагала великої уважності, пильності й зосередженості, серед математиків уже тоді репутація доброго гравця в бісер важила дуже багато — не менше, ніж репутація доброго математика.

Майже всі науки в різний час переймали Гру й наслідували її, тобто застосовували її в своїй сфері, що особливо засвідчено в класичній філології і в логіці. Аналітичний розгляд музичних значень призвів до того, що музичні фрази вдалося вкласти у фізичноматематичні формули. Трохи згодом за цим методом почала працювати й філологія, позначаючи мовні структури так само, як фізика позначає процеси, що відбуваються в природі, потім на цей шлях стали й образотворчі мистецтва, де архітектура давно вже була тісно пов’язана з математикою. Серед отриманих таким чином абстрактних формул виявлялися все нові взаємозв’язки, аналогії і відповідності. Кожна наука пристосовувала до своїх потреб Гру в бісер, створювала для цієї мети свою мову Гри, що складалася з формул, скорочень і різних варіантів їхніх комбінацій, серед еліти інтелектуальної молоді була популярна Гра рядами й діалогами формул. Гра була не тільки вправою і не тільки відпочинком, а й згустком почуття дисципліни духу. Особливо відзначилися в Грі математики своєю аскетичною і воднораз спортивною віртуозністю та суворістю форми; вони мали від Гри велике задоволення, що неабияк допомагало їм уже тоді твердо відмовитись від світових насолод і прагнень. Гра в бісер мала велике значення для остаточного подолання фейлетону і для відродження чистої втіхи від гранично точних вправ інтелекту, якій ми завдячуємо виникнення нової дисципліни духу, суворої, як у ченців. Світ перемінився. Духовне життя доби фейлетону можна порівняти з виродженою рослиною, що змарнувала всі свої соки на гіпертрофований ріст, а наступні спроби виправити становище — зі спробою зрізати ту рослину при самому корені. Юнаки, що хотіли тепер присвятити себе інтелектуальним студіям, розуміли вже ці студії не як збирання вершечків по вищих учбових закладах, де відомі й велемовні, але позбавлені давнього авторитету професори годували їх рештками того, що колись називалось вищою освітою; тепер їм доводилося вчитись так само завзято, як колись інженерам у політехнічних школах, а може, й ще завзятіше, ще методичніше, їм треба було підійматися стрімкою дорогою знань, треба було вичистити й вигострити свою думку на математичних дисциплінах і на схоластичних вправах за Арістотелем, а крім того, навчитися цілком відмовлятись від усіх тих благ, що раніше були такі бажані для багатьох поколінь учених: від швидкого й легкого заробітку, від слави й громадської шани, від хвали в газетах, від шлюбів з дочками банкірів і фабрикантів, від розніженості й розкошів. Письменники з високими тиражами, Нобелівськими преміями й чудовими віллами за містом, славетні лікарі, обвішані орденами, зі служниками в лівреях, академіки з багатими дружинами й розкішними салонами, хіміки з посадами в радах нагляду промислових підприємств, філософи, що володіли фабриками фейлетону й читали запальні лекції в переповнених залах, збираючи оплески й букети, — всі ці постаті зникли і більше не з’являлися в нашому житті. Щоправда, й нині ще є чимало здібних юнаків, які заздрять цим людям і хотіли б їх наслідувати, проте шлях до громадського визнання, багатства, слави й розкошів веде тепер не через аудиторії, семінари й докторські дисертації: інтелектуальні професії пережили глибокий занепад, збанкрутували в очах світу, зате знов здобули покутнофанатичну відданість духові. Тим талантам, що більше прагнули блиску й добробуту, довелось відвернутися від набридлої їм духовності й шукати фаху, який міг їм забезпечити сите життя й високі заробітки.

Ми б дуже далеко зайшли, коли б почали докладно змальовувати, яким чином дух після свого очищення домігся визнання і в державному житті. Досвід швидко показав, що досить було кільком поколінням виявити своє зледащіння й несумлінність у духовній сфері, як це зразу ж завдало дуже відчутної шкоди й практичному життю, дедалі рідше почала траплятися справжня майстерність і почуття відповідальності у всіх інтелектуальних професіях, і в технічних також, тому плекання духу в державі й серед народу, особливо всю систему освіти, поступово монополізувала духовна еліта — ще й тепер майже в усіх країнах Європи освіта, якщо тільки вона не лишилася під контролем римської церкви, перебуває в руках тих анонімних орденів, що набирають своїх членів з духовної еліти. І хоч би як часом дратувала громадську думку суворість і так звана пиха цієї касти, хоч би як окремі особи бунтували проти неї, її становище й досі непохитне, не тільки завдяки її чистоті й відмові від будьяких благ і переваг, крім духовних, а й тому, що всі давно знають чи принаймні здогадуються: така сувора школа необхідна для того, щоб цивілізація існувала далі. Всі знають чи принаймні здогадуються: якщо думка не буде чистою і гострою, якщо дух перестануть шанувати, то незабаром і кораблі та автомобілі зіб’ються з свого шляху, логарифмічна лінійка інженера та бухгалтерія банку й біржі втратять своє значення, свій авторитет і почнеться хаос. А проте минуло чимало часу, поки здобула визнання думка, що й техніка, промисловість, торгівля тощо, які становлять зовнішній бік цивілізації, повинні мати спільні засади духовної моралі й чесності.

На той час Грі в бісер бракувало одного: універсальності, здатності ширяти над факультетами. Астрономи, елліністи, латиністи, схоласти, музикознавці грали в інтелектуально досконалі ігри, але кожен факультет мав свою гру, кожна дисципліна і її відгалуження мали свою мову і свою систему правил. Минуло півсторіччя, поки була зроблена перша спроба подолати ці межі. Затримка ця відбулася швидше з моральних, аніж з формальних і технічних причин: засоби для подолання тих меж уже знайшлися б, але сувора мораль відродженої духовності викликала пуританський страх перед витребеньками, перед змішуванням дисциплін і категорій, глибокий і виправданий страх перед поверненням до гріха пустопорожніх забавок і фейлетонізму.

І ось праця однієї людини мало не з першого кроку привела Гру в бісер до усвідомлення своїх можливостей, а водночас і на поріг універсальності, і знов Гра завдячувала цей поступ своїм зв’язкам з музикою. Один швейцарський музикознавець і заразом фанатичний прихильник математики надав Грі нового напрямку, а тим самим і показав їй шлях до найвищого розквіту. Тепер уже неможливо дізнатися, яке було його громадянське ім’я: на той час культ особи в духовній сфері відмер, і він увійшов в історію як Lusor (або: Joculator) Basiliensis.[10] Хоч його винахід, як і кожний винахід, був лише його особистим досягненням і осяянням, але появу його зумовили не тільки приватні потреби і спонуки — він мав куди сильніші імпульси. На той час серед людей духу всюди жило палке прагнення знайти засоби вислову для нових здобутків людської думки, вони тяглися до філософії, до синтезу, цілковите зосередження на своїй дисципліні, яке раніше вважали за щастя, вже не задовольняло їх, то тут, то там якийсь учений проламував мури спеціальної науки і пробував вийти до загального, багато хто мріяв про новий алфавіт, про нову мову знаків, якою можна було б закріплювати й передавати один одному новий інтелектуальний досвід. Особливо переконливим свідченням цього прямування була праця одного паризького вченого тих часів під назвою «Китайська пересторога». Автор цього твору, якого чимало його сучасників вважало своєрідним ДонКіхотом, — зрештою, в своїй галузі, китайській філології, він був визначним ученим, — перераховував небезпеки, що чигають на культуру й науку, навіть найдисциплінованішу, коли вона не захоче створити міжнародну мову знаків, яка, немов давні китайські ієрогліфи, дозволяла б, не сплутуючи крил особистій уяві й винахідливості, графічно віддавати найскладніший зміст і рівночасно була б зрозуміла всім ученим світу. Найважливіший крок до здійснення цієї вимоги зробив Joculator Basiliensis. Він заклав для Гри в бісер підвалини нової мови, а саме: мови знаків і формул, у якій математика й музика грали однакову роль і яка давала змогу поєднувати астрономічні й музичні символи, зводити математику й музику, так би мовити, до спільного знаменника. І хоч розвиток любої нашому серцю Гри на цьому аж ніяк не закінчився, проте основу для всього того, що сталося пізніше в її історії, заклав уже той базельський анонім.

Відтоді Гра в бісер, що колись була професійною розвагою то математиків, то філологів, то музикантів, почала дедалі більше приваблювати до себе всіх справжніх інтелектуалів. До неї звернулися багато стародавніх академій, масонських лож і особливо прадавнє Братство мандрівників на Схід. Кілька католицьких орденів теж відчули в ній нове духовне віяння і захопилися нею; зокрема в деяких бенедиктинських абатствах Грі віддавали стільки часу й уваги, що вже тоді постало питання, яке не раз поставало й пізніше: чи Церква й Курія мають терпіти й підтримувати Гру, чи заборонити її.

Після подвигу базельця Гра почала дуже швидко розвиватися й нарешті стала тим, чим є й досі: втіленням духовного й естетичного ідеалу, високим культом, містичною єдністю розпорошених членів universitas litterarum. У нашому житті вона взяла на себе частково роль мистецтва, а частково роль абстрактної філософії, і, наприклад, за часів Плінія Цігенгальса їй ще часто давали й іншу назву, що походила з поетичної лексики фейлетонної доби й означала заповітну мету не одного чутливого до майбутнього інтелекту, а саме: її називали «магічним театром».

Хоч Гра в бісер від часу свого виникнення з погляду техніки й кількості охопленого матеріалу безмежно розрослася, а з погляду інтелектуальних вимог до гравців обернулась у високе мистецтво й складну науку, за життя базельця їй усетаки бракувало дечого істотного. Тоді кожна партія була нанизуванням, упорядковуванням, групуванням і протиставленням сконцентрованих понять із багатьох галузей науки й мистецтва, швидким вихоплюванням з пам’яті понадчасових вартостей і форм, віртуозним, миттєвим летом через царство духу. Аж багато пізніше з духовного арсеналу науки виховання, а особливо із звичаїв і традицій мандрівників на Схід, до Гри було залучене поняття споглядання. Бо почало впадати в око прикре становище: спритні мнемотехніки, що не мали ніяких інших позитивних якостей, віртуозно розігрували блискучі партії, вражаючи і збиваючи з пантелику інших учасників Гри блискавичним нанизуванням нескінченних понять. Тепер на таку віртуозність почали накладати дедалі суворішу заборону, і споглядання стало дуже важливою складовою частиною Гри, а для глядачів і слухачів її — навіть основною. Це був поворот до релігійності. Тепер уже потрібно було не тільки за допомогою меткої спостережливості й натренованої пам’яті інтелектуально стежити за послідовністю ідей і всією духовною мозаїкою Гри, а й глибоко віддаватись їй душею. Коли тепер керівник Гри оголошував якийсь знак, гравці повинні були методом суворого, мовчазного споглядання осягнути його зміст, походження і його сенс, що сприяло інтенсивному й органічному засвоєнню знака. Техніку і практику споглядання члени Ордену і Братств Гри виносили зі шкіл еліти, де мистецтву споглядання й медитації приділяли величезну увагу. Це і врятувало ієрогліфи Гри від виродження в прості літери.

Між іншим, до того часу Гра в бісер, хоч яка вона була популярна, для вчених і далі лишалася їхньою приватною вправою. В неї можна було грати самому, вдвох, гуртом, хоч особливо глибокі, добре скомпоновані, вдалі партії часом записували, про них дізнавалися в інших містах і в інших країнах, їх або хвалили, або критикували. Та аж тепер Гра поволі почала набувати нової функції — вона стала громадським святом. А проте ще й досі кожному дозволено грати в неї приватно, і особливо полюбляє таку гру молодь. Але тепер кожен, почувши слова «Гра в бісер», найперше подумає про урочисті публічні Ігри, що відбуваються під керівництвом небагатьох досвідчених майстрів, яких у кожній країні очолює Магістр Гри. Такими Іграми не тільки побожно втішаються запрошені — за ними з напруженою увагою стежать слухачі в усіх частинах світу. Деякі з цих Ігор тривають кілька днів або й тижнів, і протягом усього свята і гравці, і слухачі живуть за суворими приписами, обов’язковими навіть на години сну, аскетичним, відчуженим від світу життям цілковитого самозаглиблення, схожим на суворо впорядковане, схимницьке життя, яке провадять виконавці духовних вправ святого Ігнатія.

До цього вже майже нема чого додати. Під гегемонією то тієї, то іншої науки або мистецтва Гра над усіма іграми розвинулася в своєрідну універсальну мову, з допомогою якої гравці можуть змістовними знаками віддавати духовні вартості й сполучати їх одну з одною. За всіх часів Гра була тісно пов’язана з музикою, і виконували її здебільшого або за музичними, або за математичними правилами. Оголошували одну, дві, три теми, потім розвивали й варіювали їх так само, як розвивають і варіюють тему фуги чи музичної фрази в концерті. Гра, наприклад, могла починатися повною астрономічною конфігурацією, або темою бахівської фуги, або фразою з Лейбніца, чи з «Упанішад», а далі, залежно від наміру й від хисту гравця, покликана до життя провідна ідея або розвивалась і поширювалась, або збагачувала свою виразність співзвуччями споріднених понять. Якщо початківець ще міг хіба провести знаками паралелі між класичною музикою і формулою якогось закону природи, то в знавця і майстра Гра від початкової теми вільно розвивалася в безмежних комбінаціях. В одній школі Гри довгий час дуже любили зіставляти, протиставляти і, нарешті, гармонійно поєднувати дві ворожі одна одній теми чи ідеї, наприклад, закону й волі, індивідуума й громади, до того ж особливу увагу звертали на те, щоб у такій партії обидві теми чи тези були цілком рівноправні й виконані безсторонньо, а з тези й антитези в якомога чистішому вигляді був виведений синтез. Взагалі, крім кількох геніальних винятків, Ігор з негативним чи скептичним, дисгармонійним акордом не любили, а часом навіть просто забороняли їх — головним чином через той зміст, який у період свого найвищого розквіту Гра здобула в очах гравців. Вона означала витончену, символічну форму пошуків досконалості, високу алхімію, наближення до єдиного в собі, над усією безліччю образів сущого духу, отже, до бога. Десь так, як побожні мислителі давніших епох уявляли життя всіх істот на землі спрямованим до бога і бачили багатоманітність явищ довершеною і до кінця продуманою тільки в божистій єдності, так і фігури й формули Гри в бісер розросталися, музичили й філософували світовою мовою, виплеканою всіма науками та мистецтвами, простували, граючи й бавлячись, до високої досконалості, до чистого буття, до цілковитої дійсності. Гравці завжди любили слово «реалізувати» і свої дії сприймали як шлях від становлення до буття, від можливого до дійсного. Хай нам буде дозволено тут ще раз згадати наведений вище вислів Миколи Кузанського.

До речі, поняття християнської теології, оскільки вони були класично сформульовані і таким чином стали ніби спільним культурним набутком, природно ввійшли в мову Гри; вона могла так само легко й точно віддати і включити в Гру одне з основних понять віри, цитату з біблії, вислів котрогось із отців церкви чи латинський текст меси, як і геометричну аксіому або ж мелодію Моцарта. Ми навряд чи перебільшимо, коли зважимося сказати: для вузького кола справжніх майстрів Гра означала майже те саме, що служба божа, хоч від створення своєї власної теології вона утримувалась.

У боротьбі за своє існування серед недуховних світових сил Гра в бісер і римська церква надто потребували допомоги одна одної, щоб можна було допустити до їхньої сутички, хоч привід до неї траплявся дуже часто, бо й тут, і там інтелектуальна чесність і щире прагнення до чітких, однозначних формулювань спонукали до розмежування. Але до нього так ніколи й не дійшло. Рим ставився до Гри то прихильно, то холодно і цим задовольнявся: адже навіть у конгрегаціях і серед високого духівництва багато найрозумніших голів захоплювались Грою. До того ж Гра, відколи почали влаштовувати громадські Ігри і був призначений Magister Ludi, перебувала під охороною Ордену й Виховної Колегії, а вони в своєму ставленні до Риму завжди були втіленням рицарської ввічливості. Папа Пій XV, ще бувши кардиналом, належав до ретельних, досвідчених гравців у бісер. Коли ж він став папою, то не тільки назавжди кинув Гру, як і його попередники, а й спробував боротися з нею; за його влади мало не дійшло до заборони католикам брати в ній участь. Але він помер, не встигнувши здійснити свій намір, і одна популярна біографія цього небуденного церковного діяча трактує його ставлення до Гри як глибоку пристрасть; вже ставши папою, він тільки тому почав виявляти до неї ворожість, що сподівався таким чином побороти своє справжнє почуття.

Гра, в яку раніше вільно грали окремі особи й товариства і яку вже віддавна ласкаво підтримувала Виховна Колегія, набула характеру офіційної організації спершу у Франції і в Англії, а потім досить швидко і в інших країнах. У кожній країні були створені комісії Гри і призначені верховні керівники, що мали титул Магістра Гри, а публічні Ігри, які відбувалися під особистим керівництвом Магістра, стали інтелектуальним святом. Звичайно Магістр, як усі вищі й найвищі діячі інтелектуальної сфери, лишався анонімним: крім кількох найближчих осіб, ніхто не знав його імені. Офіційні, міжнародні засоби зв’язку — радіо тощо — використовували тільки під час громадських, великих Ігор, за які відповідав Магістр Гри. Крім керівництва громадськими Іграми, Магістр мав іще один обов’язок: опікувався гравцями й школами Гри, а головне, якнайсуворіше наглядав за розвитком самої Гри. Лише всесвітня Комісія Гри вирішувала (нині такого вже майже не трапляється), вводити чи не вводити до складу Гри нові знаки й формули, поширювати чи не поширювати правила, бажано чи небажано залучати до неї нові галузі знань. Коли Гру розглядати як своєрідну всесвітню мову інтелектуалів, то Комісії Гри окремих країн під керівництвом своїх Магістрів утворюють ніби академію, що наглядає за складом, розвитком і чистотою цієї мови. Комісія кожної країни має Архів Гри, тобто списки всіх досі перевірених і допущених до Гри знаків і кодів, кількість яких давно вже набагато перевищила кількість давніх китайських ієрогліфів. Загалом достатньо підготовленим гравцем вважають того, хто здав випускний іспит за вищу школу, а особливо за школу еліти, проте — так було раніше, і так лишилося й тепер — мовчки мають на увазі, що він досяг непересічних успіхів в одній із провідних галузей науки або в музиці. Майже кожен п’ятнадцятирічний учень школи еліти мріє стати колись членом Комісії Гри або навіть Магістром Гри. Та вже серед докторантів тільки невеличка частина плекає шанолюбну надію активно служити Грі та її подальшому розвиткові. Зате всі ці шанувальники Гри старанно опановували теорію і медитацію, а під час «великих» Ігор утворювали те найвужче коло шанолюбних, відданих учасників, що надає громадським Іграм урочистого характеру і вберігає їх від перетворення в чисто декоративну виставу. Для цих справжніх знавців і шанувальників Гри Magister Ludi — ніби володар чи первосвященик, майже божество.

Але для кожного самостійного гравця, а тим паче для Магістра, Гра в бісер — це насамперед заглиблення в музику, десь у такому значенні, яке мав на думці Йозеф Кнехт, коли одного разу сказав про класичну музику: «Ми вважаємо класичну музику екстрактом і втіленням нашої культури, бо саме в ній наша культура виявила себе найяскравіше і найхарактерніше. Ми вбачаємо в цій музиці спадщину античності і християнства, дух світлої і мужньої побожності, неперевершену рицарську мораль. Бо ж мораль, врешті, і є класичним виявом культури, взірцем людської поведінки, втіленням у певний образ. Між 15і 18роками з’являлися всілякі музичні твори й стилі, і засоби їхні були найрізноманітніші, але дух, чи, краще сказати, мораль усюди була та сама. Людська позиція, виявом якої стала класична музика, завжди однакова, вона завжди грунтується на однаковому ставленні до життя і прагне до однакової переваги над випадковістю. Ось вони, риси класичної музики: усвідомлення трагізму людського буття, погодження з людською долею, мужність і веселість. Чи це буде грація менуета Генделя або Куперена, чи доведена до найвищої ніжності чуттєвість, як у багатьох італійців або в Моцарта, чи тиха, зосереджена готовність до смерті, як у Баха, — завжди це якесь змагання, якась мужність, якесь рицарство, і в усьому цьому чутно відлуння надлюдського сміху, безсмертної веселості. Хай це відлуння буде чутно і в наших Іграх, у цілому нашому житті, у наших діях і в наших стражданнях».

Ці слова записав один із учнів Кнехта. Ними ми й закінчуємо свою розвідку про Гру в бісер.


Спроба життєпису Магістра Гри Йозефа Кнехта з додатком його власних творів | Гра в бісер | ПОКЛИКАННЯ