home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


СОН

Гостюючи колись в монастирі,

Я, коли всі були вже на відправі,

Зайшов до книгосховища. Старі,

Грубезні книги в шкіряній оправі

Стояли там рядами при стіні.

Ну, що ж, ченці — то здавна люди книжні.

Але у вічі кинулись мені

Тих фоліантів назви дивовижні.

Я взяв один, — і що читаю там?

«Останній крок до квадратури кола».[55]

О, думав я, в цій книжці мисль не квола!

Або таке: «Як скуштував Адам

Ще й з древа іншого[56]…» Але з якого, боже?

Із дерева життя?! То він безсмертний, може?

Ну, думав я, це ангелпокровитель

Заніс мене у цю святу обитель!

Вечірній промінь втомленого сонця

Упав на книги з косого віконця.

Дивлюсь: одна із райдужним обрізом

Вся аж дзвенить тривожним вокалізом.

Беру, читаю напис той: «Наука

Про відповідність кольору і звука».

Я відчиняю книги ті, як брами,

І цілий світ співає кольорами!

І так мене ця вразила ідея,

Що я почав здогадуватись, де я.

Бо, що за том я тут не вибираю,

Все свідчить: я — у книгозбірні Раю!

Тут відповідь на всі мої питання,

Тут всі плоди із дерева пізнання,

І всі мистецтва, і науки точні,

Усіх досліджень дані остаточні.

І, що не книга, — з гарних палітурок.

Світився напис, наче порятунок.

І кожне слово з крони до коріння

Було — як біла блискавка прозріння

Для тих, кому відкрилась вища суть.

Я книгу взяв тремтячими руками.

В ній сторінки аж сяяли рядками.

І, сам себе не знавши до пуття,

Мікрочастинка в космосі ніяка,

Я осягнув той вищий сенс буття,

Що десь лежить у сфері зодіака.

Побачив раптом, наче з висоти,

Скарбів духовних розсипи всесвітні,

Прадавніх знань незлежані пласти,

Нових гіпотез паростки тендітні,

Нектар ілюзій, досвіду полин,

Гіркі плоди марнот і шанолюбства.

Я подолав за декілька хвилин

Тернистий шлях здороженого людства.

Це був такий натхненний марафон!

В очах мигтіли числа й силуети,

Калейдоскопи символів і форм,

Емблем і формул дивні менуети.

Все оживало в образах письма,

Питало шлях і стежечку зміїсту —

У невтолимих пошуках ума

Нової форми і нового змісту.

І от коли, засліплений тим всім,

Я очі звів перепочити трохи,

І тих книжок беззвучний клавесин

Мені лунав, — почув я тихі кроки.

Тут ще хтось був. З ченців хіба котрий.

І я подумав: певно, архіварій.

Він щось робив, і в паузі тривалій

Дивився я: що ж робить той старий?

Він брав побожно кожний фоліант,

Читав книжок позолотілі спинки,

Тих дивних назв сліпучі золотинки,

А потім їх, як свічку, задував

Безкровним ротом. І стирав їх пальцем,

Ті назви плоду з гілочки добра.

І зовсім інші, інші! — архіварій цей

Писав єдиним розчерком пера.

Ну, думав я, яка робота ловка!

Дмухне старий — немає заголовка.

Так він ходив, і назви ті підмінював.

І тихий острах серце мені стис.

І був зловісно вище розуміння

Його роботи потаємний смисл.

Збентежений і збитий з пантелику,

Я взявся знов за книгу ту велику.

Але чомусь, зненацька потьмянівши,

Ті літери не сяяли мені вже.

І кожне слово з крони до коріння

Було — як сіре, знічене створіння.

Воно двоїлось, блякло, розсипалось,

Зникало десь у плетиві оман,

Немов під ним сторінка розступалась,

І западали літери в туман…

В цю мить десь тихо брязнули ключі.

Відчув я руку в себе на плечі.

Це був старий. Півкроку, може, тільки

Тепер було між мною і між ним.

Підвівся я. Мороз пройшов по тілу,

Немов війнуло вітром крижаним.

Він взяв мій том, і мало я не скрикнув:

Він назву стер і з цього манускрипта.

Німі слова пручалися, як міми,

Летіло все в стрімкому монтажі —

Невічних істин вічні видозміни,

Старих пустель новітні міражі.

Він їх стирав, писав і знову нищив.

Я не питав у нього ні про що.

А потім він забрав перо і книжку

І, слова не промовивши, пішов.


ДО ОДНІЄЇ ТОККАТИ БАХА | Гра в бісер | СЛУЖІННЯ