home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


ІНДІЙСЬКИЙ ЖИТТЄПИС

Один володар демонів, якого вбив стрілою з серповидного лука Вішну — чи, власне, Рама, сьоме втілення Вішну, — в котрійсь своїй запеклій сутичці з демонами, повернувся в світовий кругообіг у людській подобі під ім’ям Равана[64] і жив войовничим раджею на березі великого Гангу. Він і був батьком Даси. Мати Даси померла рано, а тількино її наступниця — жінка дуже вродлива й шанолюбна — привела раджі сина, як малий Даса став їй на заваді: замість нього, первородного, вона мріяла побачити на троні свого власного сина Налу. Вона зробила так, що батько збайдужів до Даси, і тільки чекала нагоди, щоб прибрати його з дороги. Проте один з двірських брахманів Равани, мудрий знавець жертовних обрядів Васудева, вгадав її наміри і зумів запобігти їм. Йому було шкода хлопчика, до того ж він помітив у малому принцові успадкований від матері нахил до побожності й справедливості. Він пильнував, щоб хлопцеві чогось не сталося, і чекав, коли випаде змога забрати його від мачухи.

Раджа Равана мав череду корів, присвячених Брахмі, їх дуже оберігали і з їхнього молока й масла часто приносили жертви цьому богові. Ті корови паслися на найкращих луках. Якось до палацу прийшов пастух присвяченої Брахмі череди здати масло й повідомив, що в тій місцевості, до вони тепер пасуть корів, сподіваються посухи, і вони, пастухи, хочуть перегнати корів ближче до гір, де навіть у найбільшу спеку не бракує води і доброї паші. Брахман довірив свою таємницю цьому пастухові, бо давно знав його як добру й віддану людину, і коли другого дня малий Даса, син Равани, кудись зник і його ніде не могли знайти, тільки Васудева та пастух знали, де він дівся. Пастух забрав хлопця з собою, і вони наздогнали череду, що повільно рухалася в напрямку гір. Даса легко й радо зійшовся з пастухами, зростав серед них як підпасок, допомагав доглядати й переганяти череду, навчився доїти корів, грався з телятами, лежав у затінку під деревами, пив свіже молоко і ходив босими ногами по кізяках. Йому дуже подобалося таке життя, він освоївся серед пастухів, вивчив норови худоби, знав, які в лісі ростуть дерева й що на них родить, полюбив манго, дику смокву й варінгу, виловлював із зелених озерець солодкий корінь лотоса, у свято надягав на голову вінок з червоних флоксів, звик остерігатися диких звірів, уникати тигра, заприязнився з розумною мангустою і веселим їжаком, перечікував пору дощів у хижі без вікон, — там підпаски гралися, співали, плели кошики й мати. Даса не зовсім забув свою колишню батьківщину й колишнє життя, але воно почало здаватися йому наче далеким сном.

І ось одного дня, коли череда перейшла на нове пасовисько, Даса подався в ліс пошукати собі дикого меду. Хлопець дуже полюбив ліс, відколи пізнав його, а цей здавався йому особливо гарним: крізь листя й віття дерев просмикувалися, мов золоті гадюки, сонячні промені й спліталися в осяйний візерунок, і так само як та гра світла в гіллі складалась у чарівну картину, так і лісові звуки — щебет пташок, шелест дерев, голоси мавп, — утворювали чудову гармонію, так зливалися в одне й вирізнялися кожен посвоєму і лісові запахи, терпкі й солодкі, міцні й ледь чутні, свіжі й задушливі, підбадьорливі й млосні, дух квіток, кори, листя, озерець, боліт, тварин, ягід і плодів, дух самої зарослої мохом землі. Десь у темному виярку жебонів струмок, деколи над білими віночками квіток миготів зелений метелик з чорними й жовтими цятками, в синюватому затінку дерев тріщала гілка, повільно кружляючи, опадало листя, в густих нетрях ревіли дикі звірі чи перегукувалася з родича3ми сварлива мавпа. Забувши про мед, Даса дослухався до голосів барвистих мерехтливих папуг і раптом у високій папороті, що густим підліском здіймалась під деревами, побачив якийсь слід, вузеньку, ледь помітну стежку, і коли він, нечутно, обережно ступаючи, пішов нею, то під величезним крислатим деревом з кількома стовбурами угледів невеличке житло, гостроверхий курінь, сплетений з папороті. Біля куреня рівно й непорушно сидів на землі якийсь чоловік; руки його спочивали на схрещених ногах, зпід білого волосся й широкого чола дивилися кудись униз спокійні, невидющі очі, хоч розплющені, але звернені тільки у власну душу. Даса відразу збагнув, що то святий чоловік, йог, йому вже траплялись такі, вони були особливими людьми, божими обранцями, їх належало шанувати й приносити їм дарунки. Але цей, що рівно, спокійно сидів тут перед своїм так гарно зробленим і старанно замаскованим куренем з папороті, опустивши руки й заглибившись у себе, особливо сподобався хлопцеві, здався йому незвичайнішим і поважнішим за всіх, яких він досі бачив. Цього чоловіка, що наче не сидів, а ширяв у повітрі з невидющим поглядом, а проте, здавалося, все бачив і знав, оточував ореол святості, чарівне коло гідності, полум’яний вал сконцентрованого внутрішнього жару, йогівської потуги, які Даса не зважувався ні переступити, ні розігнати вітанням чи якимось іншим словом. Гідність і велич усієї постаті йога, внутрішнє світло, яким світилося його обличчя, зосередженість і цілковита невразливість, що прозирала в його рисах, випромінювала хвилі і промені, серед яких він плив, наче місяць, і той згусток духовної сили, та безмовно сконцентрована воля утворювали навколо нього таку магічну напругу, що відчувалося: навіть не підіймаючи очей, самим тільки бажанням, самою своєю думкою він здатен убити когось і знов повернути йому життя.

Нерухоміший за дерево, на якому все ж таки дихало й погойдувалося листя та гілля, нерухомий, мов кам’яний ідол, сидів йог перед своїм куренем, і так само нерухомо застиг перед ним хлопець від тієї миті, коли побачив його, наче приріс до землі, зачарований цим видивом, наче на нього хтось наклав пута. Він стояв і дивився на йога, бачив сонячну пляму на його плечі і ще одну на складених руках, бачив, як вони поволі пересувалися, як утворювались нові, стояв здивований і починав розуміти, що цьому чоловікові зовсім немає діла ні до сонячних плям, ні до пташиного щебету і мавпячого вереску навкруги, ні до брунатної лісової бджоли, що сіла йому на лице, понюхала шкіру, полізла по щоці! далі, знов знялася й полетіла геть, ні до всього багатоманітного життя лісу. Все це, відчував Даса, те, що бачать очі і чують вуха, все гарне й бридке, приємне й страшне, не мало ніякого стосунку до цього святого чоловіка: дощ не міг би викликати в нього почуття холоду й незатишку, вогонь не пік би його, весь навколишній світ був для нього тільки поверхнею, та й годі. Принцпідпасок дивився на йога, і в нього майнув здогад, що, може, й справді весь світ — тільки гра уяви й поверхня, подмух вітру й водяні брижі над незнаною глибінню; то була не думка, а наче холодний дрож, що пробіг по тілі, легеньке запаморочення, немов почуття страху і небезпеки й водночас якоїсь непоборної зваби. Бо йог, здавалось йому, крізь поверхню світу, крізь світ поверхового заглибився в основу сущого, в таємницю всіх речей, прорвався крізь чаклунські те3нета почуттів, облудну гру світла, звуків, барв, уявлень, скинув їх і міцно вкоренився в істотному й незмінному. Хлопець, хоч він колись навчався в брахманів і трохи взяв від них духовного світла, збагнув це не розумом і не міг би нічого сказати про це словами, а відчув його, як у щасливу хвилину відчуваєш присутність божественного, відчув, як трепетну пошану й подив, як любов до цього чоловіка, як тугу за життям, яким, здавалося, жив йог, коли отак сидів, заглибившись у себе. Даса стояв на краю заростей папороті, дивився на йога, і той якимось дивом нагадав йому про його походження, про кров володарів у ньому, і серце його дивно затремтіло; його вже не цікавили ні пташки, ні тиха розмова, яку вели між собою дерева, він забув про ліс і про свою череду, піддався чарам і не міг відірвати погляду від заглибленого в себе самітника, заполонений незбагненним спокоєм і невразливістю його постаті, його цілковитою відданістю своєму служінню.

Потім Даса не міг сказати, скільки він простояв біля того куреня: годину, чи дві, чи кілька днів. І коли чари розвіялися, коли він знов нечутно повернувся стежечкою крізь папороть до лісу, а звідти врешті дістався до пасовиська й до своєї череди, то все це зробив несвідомо, бо душа його ще була зачарована; він отямився аж тоді, як один із пастухів гукнув його. Пастух відразу накинувся на нього з лайкою за те, що він десь так довго тинявся, та коли Даса у відповідь тільки вражено глянув на нього широко розплющеними очима, ніби не розумів, що він каже, пастух замовк, здивований незвичайним, відсутнім поглядом хлопця і врочистим виразом його обличчя. Але трохи згодом він усе ж таки запитав: — Де ти забарився, голубе? Може, ти бачив котрогось бога чи зустрів когось із демонів? — Я був у лісі, — відповів Даса, — мені захотілося пошукати меду. Але потім я забув про мед, бо натрапив там на чоловіка, самітника, він сидів, заглиблений у роздуми чи в молитву, і обличчя в нього наче світилося. Коли я побачив його, то так і застиг і довго не міг відірвати від нього очей. Я хотів би піти туди ввечері, понести йому дарунки, той чоловік святий.

— Піди. Віднеси йому молока й масла. Святих треба шанувати і обдаровувати.

— А як мені його називати? — Ніяк не називай, Дасо, тільки поклонися, поклади дарунки, та й годі.

Даса так і зробив. Він довгенько блукав, поки знайшов те місце. Перед куренем нікого не було, а зайти всередину хлопець не зважився, тому він поклав дарунки долі біля входу й пішов собі геть.

Поки череда паслася поблизу, Даса щовечора носив до куреня пожертви, а якось навідався туди серед дня, знов застав самітника заглибленого в себе і цього разу також не встояв перед спокусою побути якусь хвилину щасливим глядачем і ввібрати в своє серце крихту снаги і благодаті святого. І навіть згодом, коли вони залишили ту місцевість і Даса допомагав переганяти череду на інші пасовиська, він ще довго не забував своєї пригоди в лісі і часом, як буває з хлопчаками, сидячи наодинці, поринав у мрії, уявляючи й себе таким самітником і мудрим йогом. Та з плином років ці спогади і мрії почали блякнути, і блякнули дедалі дужче, бо Даса швидко підростав, убирався в юнацьку силу і з радісним запалом віддався розвагам і змаганням з товаришами. А все ж десь глибоко в душі хлопця жеврів відблиск тієї події, невиразний здогад, що сила й гідність науки йогів могла б замінити йому втрачену велич.

Якось, коли вони пасли череду недалеко від міста, один пастух, повернувшись звідти, розповів, що там готуються до великого свята: старий володар Равана зовсім підупав на силі й призначив день, коли його син Нала заступить його і буде проголошений раджею. Дасі закортіло побувати на тому святі, глянути на місто, про яке в нього з дитинства майже не збереглося спогадів, послухати музику, подивитися на святкову процесію та на змагання юнаків із вельможних родин, захотів хоч раз опинитися в незнайомому світі городян і можновладців, про який так часто розповідалося в легендах та казках і який начебто — чи це, може, теж була тільки легенда, казка або й просто вигадка — колись давнимдавно був і його світом. Пастухам наказано привезти до палацу масла для святкової жертви, і, на радість Дасі, старший пастух доручив йому та ще двом хлопцям вирушити до міста.

Вони надвечір прибули до палацу, і брахман Васудева прийняв у них масло, бо це під його наглядом приносили жертви, проте юнака він, звичайно, не впізнав. Потім троє пастухів жадібно кинулись у вир святкових розваг, уже з самого ранку побачили, як під проводом брахмана почався жертовний обряд, як підпалили цілу купу золотавожовтого масла і вгору, в безмежжя, знялися довгі омахи полум’я і хмара масного диму, на втіху трьом десяткам богів. Бачили вони й святкову процесію слонів з позолоченими балдахінами над кріслами, де сиділи їздці, бачили прибрану квітками колісницю раджі й самого Налу, чули оглушливу барабанну музику. То було чудове, розкішне видовище, але трохи й кумедне, принаймні таким воно здалося молодому Дасі. його запаморочив, зачарував, сп’янив галас, оздоблені колісниці й коні, вся ця розкіш і чванькувате марнотратство, захопили танцівниці, що танцювали перед колісницею раджі, стрункі та гнучкі, мов стеблини лотоса, приголомшило велике, гарне місто, а проте захват і радість не завадили йому глянути на все це досить тверезо, очима пастуха, що, властиво, зневажав жителів міста. Про те, що насправді це він первородний, що в нього перед очима помазали, освятили і проголосили володарем його брата по батькові Налу, якого він зовсім забув, а насправді він, Даса, мав би їхати на оздобленій квітками колісниці, він не думав. Але молодий Нала нітрохи не сподобався Дасі, здався йому нерозумним і недобрим, надто розпещеним, огидним у своєму марнославстві й самозакоханості, він залюбки встругнув би якусь штуку цьому коронованому блазневі, провчив би його, але не мав такої нагоди, та й скоро забув про нього, — тут і без Нали було на що подивитись і що послухати, було з чого посміятись і потішитись. Городянки були дуже гарні і вміли так зухвало глянути, так повести плечем чи сказати слово, що в наших пастухів кров закипала в жилах; того дня всі троє наслухалися такого, що воно потім ще довго дзвеніло їм у вухах. Щоправда, жінки озивалися до них глузливо, бо городяни, ставилися до пастухів так само зневажливо, як і пастухи до них. Проти гарні й дужі, вигодовані молоком і сиром хлопці, що майже цілий рік перебували на повітрі, дуже сподобались городянкам.

З того свята Даса повернувся вже не хлопцем, а досвідченим юнаком і почав бігати за дівчатами, не раз через них встряючи в запеклі бійки з іншими юнаками. Невдовзі вони перейшли з чередою в іншу місцевість, де були широкі луки і багато озер, зарослих очеретом та бамбуком. Там Даса зустрів дуже гарну дівчину, на ім’я Праваті, й шалено закохався в неї. Вона була дочкою одного орендаря, і Даса так покохав її, що забув про все на світі, від усього відмовився, щоб тільки її здобути. Коли через деякий час пастухи погнали далі череду, він не послухав їхніх застережень і порад, попрощався з ними і з життям пастуха, яке досі йому дуже подобалося, осів на місці й домігся того, що таки одружився з Праваті. Він сіяв і жав на полі в свого тестя просо й рис, допомагав йому в млині і в лісі, збудував для своєї дружини хижу з бамбука, обмастив її глиною і нікуди не випускав звідти Праваті. Яку величезну силу має кохання, коли воно змушує юнака зректися своїх колишніх радощів, товаришів і давніх звичок, змінити своє життя і змиритися з жалюгідним становищем приймака серед чужих людей! Лице і постать Праваті променіли такою вродою, такою обіцянкою радощів кохання, що Даса, крім неї, нічого не бачив, цілком їй віддався і справді зазнав великого щастя в її обіймах. Кажуть, начебто жінка причаровувала навіть декотрих богів і святих, вони не. випускали її з своїх обіймів днями, місяцями, роками, зливалися з нею, цілком віддавшись насолоді, і забували геть про все. Такої долі й такого кохання бажав собі й Даса. Та йому судилось інше, і щастя його тривало недовго, навіть не цілий рік, та й той рік був заповнений не самим тільки щастям. Дасі довелося спізнати багато чого іншого — дошкульних докорів тестя, ущипливих жартів братів Праваті і примх її самої. Та щоразу, коли він ішов до неї на постіль, усе це забувалося, здавалося нічим, так його чарувала її усмішка, так йому солодко було пестити її струнке тіло, так розквітав тисячами квіток, вабив тисячами запахів і прохолодою препишний садок її молодого тіла.

Ще й року не тривало щастя Даси, як у тій місцевості раптом зчинився галас і неспокій. Спершу з’явилися верхи посланці із звісткою, що туди прибуває молодий раджа на полювання, а тоді приїхав і сам раджа Нала з мисливцями, кіньми й цілим табором, служники поставили намети, всюди іржали коні, лунали мисливські роги. Дасу той гармидер не цікавив, він працював у полі, в млині і намагався не зустрічатись із мисливцями й людьми раджі. Та коли він одного разу повернувся додому й не застав там дружини, якій суворо заборонив у ці дні виходити надвір, серце його стислося, і він здогадався, що надходить якась біда. Він побіг до тестя, але й там не знайшов Праваті, і ніхто начебто її й не бачив. Дасі стало ще тяжче на серці. Він обшукав весь город, поле; день, два тільки те й робив, що бігав від своєї хижі до житла тестя й назад, очікував на неї в полі, спускався до криниці, благав, гукав її, манив, проклинав, шукав її сліду. Врешті найменший брат Праваті, ще хлопчина, признався, що вона в раджі, живе в його наметі, хтось бачив, як вона їхала верхи на його коні. Даса прихопив із собою пращу, що лишилася в нього ще з тих часів, коли він був пастухом, подався до табору раджі й засів на дереві, чекаючи слушної хвилини. Як тільки йому здавалося, що намет Нали на мить лишався без охорони, чи вдень, чи вночі, він скрадався до нього, та щоразу надходив вартовий, і йому доводилось відступати. І ось одного разу Даса побачив зі своєї засідки, як раджа, — він знав його в лице і не злюбив ще від того свята в місті, — сів на коня й кудись поїхав, а коли згодом повернувся, сплигнув на землю й відкинув запинало намету, Даса встиг помітити, що його привітала там молода жінка, і, впізнавши в ній свою дружину Праваті, мало не впав з дерева. Тепер він уже впевнився, що дружина зрадила його, і на серце йому ніби наліг камінь. Великого щастя зазнав він у коханні з Праваті, але тепер платив за нього не меншою, а може, ще й більшою мукою; він бачив, що втратив своє щастя, і душу йому пекло почуття гніву і образи. Так воно й буває, коли хтось спрямує всю свою любов на щось одне, бо, як він утратить його, навколо все завалиться і він залишиться сам серед руїни.

Цілий день і цілу ніч блукав Даса навколишніми лісами, і тількино спинявся перепочити, як нестерпне горе знов гнало його, виснаженого, далі, він не міг не рухатися, мусив кудись бігти, хоч би й на край світу, хоч би й з цього життя, що втратило для нього всю свою вартість і красу. Проте він не побіг далеко, світ за очі, а все кружляв поблизу того місця, де спіткало його лихо, неподалік від своєї хижі, млина, поля і намету раджі. Кінець кінцем він знов сховався в кроні дерева, що здіймалося над наметом і, сповнений жалю й палючої жадоби помсти, причаївся там, наче голодний хижак у засідці серед листя. Так він просидів до тієї хвилини, задля якої зібрав останні свої сили: поки раджа вийшов з намету. Тоді він обережно зсунувся з дерева, крутнув пращу і поцілив ненависного ворога камінцем просто в лоб. Той упав горілиць і так і лишився лежати, навіть не ворухнувшись. Навколо начебто не видно було нікого; бурю пристрастей і солодкої помсти, яка шаленіла в серці Даси, на мить заступила глибока тиша, дивна й страхітлива. На той час, коли біля вбитого заметушилися слуги й зчинився галас, Даса вже вибрався з табору і зник у зарослому бамбуком видолинку.

Поки Даса злазив з дерева, поки, немов у трансі, крутив пращею, посилаючи смерть, йому здавалося, ніби він знищує і своє власне життя, ніби з нього виходить остання сила, ніби разом із смертоносним камінцем і сам він летить у прірву, ладний загинути, аби тільки ненависний ворог упав хоч на мить швидше за нього. Але тепер, коли після його вчинку несподівано настала миттєва тиша, жадоба до життя, яка була зовсім згасла в ньому, відтягла його від краю прірви, повернула його розумові й тілові первісний інстинкт, що звелів йому шукати лісу та бамбукових заростей, наказав утікати й ховатись. І, тільки вже сховавшися, вже уникнувши першої небезпеки, він усвідомив, що сталося. Коли він, знеможений до краю, сп’янілий від свого вчинку, опустився на землю, хапаючи ротом повітря, голова його проясніла, і, протверезівши, він найперше відчув огиду й розчарування, що сам залишився живий. Та тількино він відсапався, тількино минуло запаморочення від швидкого бігу, як те прикре почуття млявості змінилося впертістю, жадобою до життя, і знов його опанувала нестямна радість від того, що він зробив, Скоро неподалік від нього зчинилася метушня, почалися пошуки й гонитва за вбивцею, яка тривала цілий день, і його не знайшли тільки тому, що він не ворушився в своїй схованці, а шукачі, боячись тигрів, не дуже хотіли заглиблюватись у гущавину. Даса трохи поспав, тоді прокинувся, полежав, дослухаючись до галасу, потім поплазував далі, знов перепочив, а третього дня після свого вчинку вже перебрався через пасмо перших пагорбів, без упину підіймаючись дедалі вище в гори.

Бездомне життя кидало Дасу по всіх усюдах, він почерствішав, збайдужів, але й став розумніший і покірніший долі, а проте часто вночі йому снилася Праваті, його колишнє щастя чи те, що йому здавалося щастям, часто снилося також, що його переслідують, що він тікає. То були страшні, тяжкі сни, наприклад, такий: він тікає нетрями, а позаду б’ють у барабани й сурмлять у мисливський ріг переслідувачі, він мчить через ліс, через мочар, через колючі кущі, через хисткі, трухляві містки і щось несе, якийсь тягар, пакунок, щось загорнене, сховане, таємниче, він тільки знає, що нізащо не повинен випустити з рук цю коштовну річ, що це щось дуже цінне й крихке, якийсь скарб, може, вкрадений і завинений у клапоть барвистої тканини з брунатночервоним і синім візерунком, як на святковій сукні Праваті, — і от він з цим пакунком, скарбом чи здобиччю тікає, змучений повсякчасними небезпеками, продирається крізь густе гілля, скрадається попід навислими скелями, повз гадючі кубла, перебирається по страхітливо вузеньких кладках через річки, що кишать крокодилами, і нарешті, зацькований і виснажений, зупиняється, смикає за шнурок, яким зв’язано пакунок, розплутує один за одним вузлики, розмотує тканину, дістає звідти тремтячими руками скарб, і виявляється, що то його власна голова.

Він жив ховаючись, весь час у дорозі, вже, властиво, не тікав від людей, але уникав їх. І ось одного дня мандри завели його на зелені пагорби, що здалися йому особливо гарними й веселими, вони ніби вітали його, наче були його давніми знайомими: ось лука з буйною, вкритою цвітом травою, що легенько погойдувалась на вітрі, ось острівець верболозів серед неї, — Даса впізнав їх, і вони нагадали йому про ті веселі, невинні часи, коли він ще не знав кохання, ревнощів, ненависті й жадоби помсти. Це були місця, де він колись пас череду з товаришами; найкраща пора його молодості дивилася на нього з далеких глибин безповоротності. Солодким смутком відповіло його серце тим голосам, що привітали його тут: свіжому вітерцеві, який перебирав сріблясте листя плакучої верби, бадьорій похідній пісеньці веселого потічка, пташиному щебетові й басовитому гудінню золотавих джмелів. Усе тут звучало рідним притулком, домівкою, і для нього, звиклого до кочового життя пастухів, ще жодна місцевість не здавалася такою своєю, рідною.

З цими голосами в серці, які вели його, ні на мить не кидаючи самого, з почуттями, схожими на почуття людини, що повернулася додому, Даса мандрував тим благословенним краєм, уперше за ці моторошні місяці не як чужинець, не як переслідуваний, засуджений на смерть утікач, а з відкритим серцем, ні про що не думаючи, нічого не бажаючи, цілком віддавшись тихій радості цієї хвилини й цього оточення, захоплено вбираючи його в себе, щасливий, але й трохи здивований самим собою і тим новим, незвичним, уперше і з таким захватом пережитим ста3ном душі, цією безкорисливою відкритістю, позбавленою нетерпіння радістю, цією уважною і вдячною готовністю втішатися всім побаченим. Із зелених луків його потягло до лісу, в затінок дерев, у пронизаний сонячним промінням присмерк, і тут почуття, що він повернувся додому, ще зміцніло й повело його стежечками, які ноги немов знаходили самі, аж поки він, перейшовши високу папороть, що густим підліском здіймалася під деревами, опинився біля маленького куреня і побачив перед ним йога, що непорушно сидів на землі, того самого, якого він колись крадькома спостерігав і якому носив молоко.

Даса стояв, ніби щойно прокинувся від сну. Тут усе лишилося таким самим, як було, час тут не спливав, тут ніхто не вбивав і не страждав, тут, здавалося йому, і час, і життя застигли, затверділи навіки, мов кристал. Він дивився на старого, і до його серця вернулися подив, любов і туга, які він відчував, коли побачив його вперше. Він оглянув курінь і подумав, що його треба було б трохи полагодити, поки почнуться дощі. Потім він зважився обережно підступити ближче, зайшов до куреня, озирнувся й побачив, що там майже порожньо: постіль із листя, сулія з сухого гарбуза з водою і порожня ликова торба. Даса взяв торбу, подався в ліс і нашукав там трохи плодів та їстівного коріння. Тоді взяв сулію і набрав у неї свіжої води. Оце й усе, що тут треба було робити. Так мало людині потрібно для життя. Даса сів на землю й поринув у мрії. Він був задоволений цим тихим відпочинком, мріями в лісі, задоволений самим собою, голосами своєї душі, що привели його сюди, де він колись іще хлопцем дістав невиразне уявлення про душевний спокій, щастя й домівку.

Так він і залишився в мовчазного йога. Міняв йому постіль з листя, вишукував у лісі поживу для них обох, потім полагодив курінь старого й заходився неподалік споруджувати другий, вже для себе. Старому він начебто не заважав, хоч, властиво, не можна було зрозуміти, чи той його взагалі помітив. Підводячись після самозаглиблення, йог або йшов до куреня й лягав спати, або щось їв, або вирушав на коротку прогулянку до лісу. Даса жив біля святого, як служник живе біля великого пана чи, швидше, навіть як домашня тварина — свійський птах або мангуста — поруч з людиною, даючи якусь користь, але майже не впадаючи в око. Дасі, який довго був утікачем, ховався, жив у непевності, з нечистим сумлінням і з думкою про переслідувачів, це спокійне існування, легенька праця й сусідство іншої людини, що начебто зовсім не помічала його, якийсь час були дуже корисними: вночі йому вже не снилися страшні сни, і часом він на півдня або й на цілий день забував, що з ним сталося. Про майбутнє він не думав, а якщо, бувало, й прагнув чи просто хотів чогось, то тільки одного: залишитись тут, перейняти від йога таємниці самітницького життя, стати самому таким самітником, спізнати науку йогів і їхню гордовиту невразливість. Він дедалі частіше почав наслідувати позу старого, так само непорушно сидів, схрестивши ноги, так само дивився кудись у невідомий, позареальний світ, не сприймаючи того, що його безпосередньо оточувало. Але він швидко втомлювався, руки терпли, спина боліла, йому не давали спокою комарі або починала свербіти, аж ятритись, шкіра, він тоді совався, чухавсь, а нарешті й зовсім підводився. Проте часом бувало й інакше: тіло його неначе ставало порожнє, невагоме, він ніби ширяв, як іноді ширяєш уві сні, коли досить тільки легенько відштовхнутися від землі, і ти вже летиш, мов пушинкаВ такі хвилини Даса передчував, як воно буває, коли ширяєш отак довгий час, коли тіло й душа скидають свій тягар і линуть, підхоплені подихом більшого, чистішого, осяйного життя, підносячись і зливаючись із потойбічним, позачасовим і незмінним. Проте хвилини так і лишалися хвилинами, а передчуття — тільки передчуттями. Розчарований, знов повертаючись до звичного свого життя, Даса думав, як було б добре, коли б старий узяв його в учні, втаємничив його в свої вправи і в своє мистецтво, зробив з нього йога. Але як досягти цього? Здавалося, старий ніколи не помітить його, ніколи не перемовиться з ним жодним словом. Здавалося, він був не тільки по той бік днів і годин, лісу й куреня, а й по той бік слів.

А всетаки якось він вимовив одне слово. Знов настала пора, коли Даса щоночі бачив страшні сни, то бентежносолодкі, то тривожномоторошні, то до нього приходила Праваті, то він знов був нажаханим утікачем. Удень теж було не легше, він не витримував довгого непорушного сидіння і заглиблення в себе, думав про жінок, про кохання і без діла тинявся по лісі. Може, то була винна погода, бо стояла задушлива спека і час від часу здіймався гарячий вітер. І ось знов випав такий поганий день, навколо бриніли комарі, а вночі Даса знов бачив сон, що пригнітив його й налякав; що саме снилося, він уже не пам’ятав, але тепер, удень, йому здалося, що то було жалюгідне, недозволене, ганебне повернення до колишнього стану, до давно перейдених життєвих щаблів. Цілий день Даса, знервований і похмурий, сновигав біля куреня, брався за якусь роботу і, не докінчивши, кидав її, кілька разів сідав і пробував заглибитись у себе, та його відразу проймав гарячковий неспокій, він весь сіпався, по ногах неначе бігала комашня, в потилиці пекло, він не витримував навіть хвилини і, засоромлений, несміливо поглядав на старого, який сидів у довершеній позі і обличчя якого, з поглядом, зверненим у себе, світилося нескаламученою, тихою радістю, мов квітка на стеблині.

Коли того дня йог підвівся і рушив до свого куреня, Даса, що довго вичікував тієї миті, заступив йому дорогу і розпачливо сказав: — Вибачте, вельмишановний, що я порушую ваш спокій. Я шукаю миру, шукаю затишку, я хотів би жити так, як ви, і бути таким, як ви. Гляньте, я ще молодий, але вже зазнав багато лиха, доля була жорстокою до мене. Я народився володарем, але мене відіслали до пастухів. Я став підпаском, ріс там, веселий і дужий, як бичок, невинний серцем. Потім я пізнав жінок і коли побачив найкращу з них, то склав їй до нір своє життя і вмер би з туги, якби вона не стала моєю. Я кинув своїх друзівпастухів, посватався до Праваті, одружився з нею, став приймаком і почав слугувати її родині, тяжко працював, але Праваті була моя, кохала мене, чи принаймні я думав, що вона кохає мене, щовечора я повертався в її обійми і спав біля її серця. Та ось у наші ліси приїхав раджа, той самий, через якого мене колись дитиною вигнали з палацу, приїхав і забрав мою Праваті, і мені довелося побачити її в його обіймах. Більшої муки я ніколи не зазнав, вона змінила мене і моє життя. Я вбив раджу, так, убив його і почав жити життям злочинця, втікача, за мною ганялися, я жодної хвилини не був упевнений за своє життя, поки не добувся сюди. Я навіжений, убивця, може, мене колись спіймають і четвертують. Я не можу більше жити таким життям, вельмишановний, я хочу покінчити з ним.

Йог спокійно вислухав його палку сповідь, опустивши очі додолу. Тепер він підвів їх і подивився на Дасу ясним, пронизливим, майже нестерпно твердим, зосередженим і чистим поглядом, і, поки він роздивлявся Дасу і обмірковував його квапливу розповідь, уста його поволі торкнула усмішка, потім він засміявся, нечутно засміявся, похитав головою і сказав сміючись: — Майя![65] Майя! Зовсім розгублений і засоромлений, Даса так і прикипів до місця, а старий рушив далі вузенькою стежечкою в папороті — це була його прогулянка перед обідом. Походивши трохи туди й назад, відмірявши десь із сотню виважених, ритмічних кроків, він повернувся назад до куреня, обличчя його знов стало таким, як завжди, зверненим кудисьінде, а не до світу видимих явищ. Що ж означав той сміх, яким йог, завжди такий незворушний, немов скам’янілий, відповів йому? Даса довго сушив собі над цим голову. Чи цей моторошний сміх у хвилину розпачливої сповіді Даси, його благання про допомогу був прихильний, чи глузливий, чи він мав на меті потішити його, чи осудити, чи походив від бога, чи від демона? Чи це було тільки цинічне хихотіння старого чоловіка, якого вже ніщо не хвилює, чи кепкування мудрого з чужої дурості? Чи сміх означав відмову, прощання й наказ іти геть? Чи, може, це була порада, вимога наслідувати його, також сміятися? Даса не міг з’ясувати цього. Ще й уночі він думав про той сміх, у який, здавалося, старий уклав усе його життя, щастя й лихо, розжовував цю думку, як розжовують твердий корінь, що все ж таки своїм смаком і запахом нагадує якусь поживу. І так само розжовував, зважував, обертав на всі боки те слово, яке старий, засміявшись, вигукнув напрочуд голосно, радісно і незрозуміло чому задоволено: «Майя! Майя!» Що означало те слово, Даса трохи знав, а трохи здогадувався, та й самий тон, яким старий його вимовив, начебто підказував, що за зміст у нього вкладено. Майя — це було Дасине життя, Дасина молодість, Дасине солодке щастя й гірке лихо, майя — це була вродлива Праваті, це було кохання і його радощі, майя — це все життя, життя Даси і всіх інших людей, геть усе в очах старого йога було майя, щось дитинне, кумедне, якесь видовисько, ілюзія, ніщо в барвистій оболонці, мильна бульбашка, щось таке, з чого не гріх весело посміятися, що можна зневажати, але ні в якому разі не слід трактувати як щось варте уваги.

Та коли для старого йога цим сміхом і словом «майя» можна було визначити й підсумувати Дасине життя, для самого Даси все було інакше; хоч як він хотів би стати йогом і посміятися з усього пережитого, хоч як би хотів бачити в своєму житті лише майю, в його серці, починаючи від тих тривожних днів і ночей, прокинулося й ожило все те, що він, змучений мандрівним життям утікача, знайшовши тут на якийсь час притулок, начебто зовсім забув. Він уже майже втратив надію, що справді осягне колись науку йогів, а тим більше, що стане таким, як цей старий, А коли так, то навіщо залишатися в цьому лісі? Тут був його при3тулок, тут він трохи відпочив, зміцнів, трохи заспокоївся, ї це вже чогось варте, це вже багато. А що, як тим часом там, у країні, перестали ганятися за вбивцею раджі, і він, Даса, може помандрувати собі далі, не дуже ризикуючи, що його схоплять? Даса вирішив так і зробити, другого ж таки дня вирушити в дорогу: світ великий, не може ж він вічно сидіти в цьому сховку. Ця думка трохи заспокоїла його.

Даса хотів вирушити вдосвіта, але проспав, і, коли прокинувся, сонце вже зійшло і старий почав заглиблюватися в себе. Даса не хотів іти, не попрощавшись, до того ж йому треба було ще щось запитати йога. Він почекав годину, другу, нарешті старий підвівся, випростав руки й ноги й почав проходжуватися перед куренем. Тоді Даса заступив йому дорогу, вклонився і не відступив, аж поки йог запитально звів на нього очі.

— Учителю, — покірно мовив Даса, — я йду собі геть і більше не порушуватиму вашого спокою. Але дозвольте мені, вельмишановний, ще раз, востаннє звернутися до вас із проханням. Коли я розповів вам про своє життя, ви засміялися й вигукнули: «Майя!» Благаю вас, скажіть мені ще щось про майю.

Йог завернув до куреня і поглядом звелів Дасі йти за ним. Там він узяв гарбузяну сулію з водою, подав її Дасі й загадав йому вимити руки. Той слухняно виконав його наказ. Після цього вчитель вилив решту води в папороть, дав юнакові порожню сулію і звелів принести свіжої води. Даса мовчки пішов по воду. Серце в нього стислося з жалю, що він востаннє йде цією вузенькою стежечкою до кринички, востаннє опускає легеньку сулію з витертими гладенькими краями до блискучого кружальця води, в якому віддзеркалюються папороть, верховіття дерев і поміж ними ясні цятки чудової небесної блакиті, а зараз, коли він нахилиться над нею, то востаннє побачить у буруватому сутінку й відбиток свого обличчя. Даса повільно, задумливо занурив у воду сулію, відчуваючи себе якось непевно, — він не міг збагнути, чому в нього так дивно на душі, чому, хоч він сам вирішив податися в дорогу, його так вразило, що старий не запропонував йому лишитися, може, навіть лишитися назавжди.

Даса присів навпочіпки, набрав з кринички води, обережно випростався, щоб не розхлюпати її, і хотів уже повернутися до куреня, та раптом до нього долинув звук, що втішив його і вжахнув — то був голос, який він часто чув уві сні і який з гіркою тугою не раз мріяв почути наяву. Він звучав так солодко, так ніжно, невинно й закохано манив з лісового присмерку, що серце в Даси стислося від страху і бажання. То був голос Праваті, голос його дружини.

— Дасо! — кликала вона.

Не вірячи своїм вухам, він озирнувся з сулією в руках, і ось вона справді вийшла зза дерев, струнка, гнучка, довгонога Праваті, кохана, незабутня, зрадлива. Даса впустив сулію з водою і побіг їй назустріч. Соромливо всміхаючись, вона стояла перед ним і дивилася на нього великими очима сарни, і тепер, зблизька, він побачив і те, що взута вона в сандалі з червоної шкіри і вбрана в дорогу сукню, що на руці в неї золотий браслет, а в чорних косах — коштовні самоцвіти. Даса відсахнувся. Невже вона все ще володарева наложниця? Але ж хіба він не вбив Налу? Чи вона й досі носить його подарунки? Як вона насмілилася прийти сюди з цими браслетами й самоцвітами і кликати його? Та вона була краща, ніж будьколи, і не встиг він зажадати від неї пояснення, як уже пригорнув її до себе, притулився чолом до її кіс, підвів угору її личко й поцілував її в уста і тієї миті відчув, як до нього повертається все те, що він мав колись, — щастя, кохання, пожадливість, радість життя, пристрасть. Усіма своїми думками він був уже далеко від цього лісу й від старого аскета, ліс, самітнє життя, самозаглиблення, йог нічого вже не важили для нього, він забув про них, забув навіть про сулію з водою, яку мав принести старому. Вона так і лишилася лежати біля кринички, а Даса поспішив з Праваті на узлісся. Вона похапцем почала розповідати йому, як потрапила сюди і як обернулися всі події.

Дивною була її розповідь, дивною, чудесною, казковою, і, наче в казку, ввійшов Даса в своє нове життя. Не тільки Праваті вернулася до нього, не тільки ненависний Нала був мертвий і пошуки вбивці давно припинено, але й до всього Дасу, сина раджі, що став пастухом, проголошено в місті законним спадкоємцем трону і володарем, старий пастух і старий брахман пригадали й розповіли всім давню, майже забуту історію вигнання Даси, і тепер того самого чоловіка, якого довгий час скрізь шукали як убивцю Нали, щоб узяти на тортури і стратити, почали ще з більшим запалом шукати по всій країні, щоб проголосити раджею і врочисто привести до міста й до палацу його батька. Все це скидалося на сон, і найприємнішим для Даси було те, що з усіх гінців, які об’їздили вздовж і впоперек країну, саме Праваті пощастило знайти і привітати його. На узліссі Даса побачив багато наметів і почув запах диму та печеної дичини. Супутники Праваті зустріли її радісними вигуками, а коли вона заявила, що це Даса, її чоловік, відразу ж улаштували бучний бенкет. Серед присутніх був один пастух, що колись разом із Дасою пас священну череду, отож він і привів Праваті та її супутників сюди, на те місце, де вони разом жили. Упізнавши Дасу, він радісно засміявся, кинувся до нього й хотів потовариському поплескати його по плечу чи обняти, але похопився, що тепер його товариш став раджею, тому враз застиг на півдорозі, тоді пішов повільніше, шанобливо і привітав його глибоким поклоном. Даса підвів його, обняв і запитав, що йому подарувати. Пастух попросив теля, і йому дали аж троє телят найкращої породи. Новому володареві відрекомендовували все нових людей: службовців, старших мисливців, двірських брахманів, і він приймав їхні вітання; тоді подали обід, заграла музика — барабани, цитри й носові ріжки; але все це свято, вся розкіш здавалася Дасі наче сном, він не міг у неї повірити, дійсність для нього була тільки Праваті, його молода дружина, яку він тримав в обіймах.

Роблячи щоденно короткі переходи, процесія наближалася до міста. Наперед послано гінців, які несли всім радісну звістку про те, що знайдено молодого раджу і він осьось має прибути до міста, а коли воно нарешті з’явилося на обрії, звідти долинув гуркіт барабанів та литавр і назустріч Дасі вийшла врочиста процесія брахманів у білих шатах, на чолі з наступником того Васудеви, що колись, добрих двадцять років тому, відіслав Дасу до пастухів і недавно помер. Брахмани привітали його, проспівали гімни, а перед палацом, до якого завернули прибулі, розпалили велике жертовне багаття. Дасу завели до палацу, і там його знов почали вітати, вшановувати, бажати йому щастя й здоров’я. Ціле місто святкувало до пізньої ночі.

Щодня Дасу навчало двоє брахманів, і за короткий час він опанував усю ту науку, яку вважали необхідною для володаря. В його присутності приносили жертви, він творив суд, учився рицарського й військового мистецтва. Брахман Гопала познайомив його з політичними справами, розповів, у якому становищі перебуває він та його родина, які їхні права, на що можуть претендувати його майбутні сини і які в нього вороги. Насамперед це була мати Нали, та, що колись позбавила принца Дасу спадкових прав і хотіла навіть заподіяти йому смерть, а тепер ще й ненавиділа його як убивцю свого сина. Вона втекла під захист сусіднього володаря Ґовінди й жила в його палаці, а той Ґовінда і його рід віддавна були небезпечними ворогами, воювали ще з предками Даси й домагалися від них частини земель. І навпаки, південний сусід, князь Гайпалі, приятелював з батьком Даси й завжди недолюблював Налу, тому дуже важливо було побувати в нього, повезти йому подарунки й запросити на полювання, що відбудеться найближчим часом.

Пані Праваті швидко звикла до свого високого становища, вміла показати себе володаркою і в багатих шатах та в коштовних оздобах мала такий препишний вигляд, наче була не нижчого роду за свого пана й чоловіка. їхнє кохання було щасливе й тривало багато років, і те щастя додавало їм якогось блиску й сяйва, наче вони були божими обранцями, тому народ поважав і любив їх. А коли після довгих, надаремних сподівань Праваті народила Дасі гарного сина, якого він на честь свого батька назвав Раваною, щастя його стало повним, і все, що він мав: земля, влада, палаци, стайні, корівні, худоба й коні, — набуло в його очах подвійної ваги і значення, особливої вартості й блиску. Все це добро було чудове, тішило його, бо служило Праваті, вбирало й прикрашало її, додавало їй шани, а тепер стало ще краще, ще втішніше й важливіше, бо мало дістатися в спадщину його синові Равані, мало стати запорукою його щастя.

Коли Праваті найбільше любила бенкети, врочисті процесії, розкішний, багатий одяг, оздоби й численну челядь, то Даса волів шукати втіхи в своєму садку, де він наказав посадити рідкісні, дорогі дерева й квітки, розвів папуг та інших барвистих пташок і мав звичку щодня годувати їх і розважатися з ними. Крім того, його вабили науки; як вдячний учень брахманів, він вивчив багато віршів і мудрих висловів, опанував мистецтво писання й читання, завів собі писаря, який умів готувати пальмове листя для письма і під вправною рукою якого почала рости маленька бібліотека. Тут, серед книг, у невеличкій розкішно опорядженій кімнаті, де стіни були оббиті коштовним деревом з суцільним різьбленням, частково позолоченим, що зображувало сцени з життя богів, він часом слухав диспути запрошених для цієї мети брахманів, найкращих зпоміж жерців учених і мислителів, про священні справи, про створення світу, про майю великого Вішну, про святі Веди, про силу жертви і про ще більшу силу аскези, завдяки якій смертна людина досягає такої величі, що перед нею тремтять навіть боги. Ті брахмани, що найкраще промовляли, спе3речалися і обґрунтовували свою думку, отримували щедрі подарунки, дехто як нагороду за перемогу в диспуті вів додому, наприклад, добру корову, і було щось кумедне й водночас зворушливе в тому, як великі вчені, що тількино цитували й тлумачили вірші з Вед, розумілися на сузір’ях і світових океанах, розходилися додому зі своїми почесними нагородами горді й набундючені або й зчиняли запеклу сварку за них.

Взагалі раджі Дасі з його багатством, щастям, садком і книжками інколи все, пов’язане з життям і людською природою, здавалося дивним і сумнівним, зворушливим і водночас кумедним, як ті марнославні брахмани, ясним і водночас темним, бажаним і вартим зневаги. Чи він милувався квітками лотоса на ставу в своєму садку, чи пишною грою барв у пір’ї павичів, фазанів та рогодзьобів, чи позолоченим різьбленням на стінах палацу, — все це здавалося йому інколи божественним, немовби осяяним теплом вічного життя, а інколи, чи навіть водночас, він вловлював у ньому щось несправжнє, ненадійне, сумнівне, якийсь нахил до минущості і зникнення, готовність повернутись у безформне, у хаос. Так само як він, раджа Даса, був принцом, тоді пастухом, потім дійшов до того, що став убивцею і волоцюгою, аж поки нарешті знов піднявся до становища володаря, не знаючи, які сили вели його й керували ним, невпевнений у завтрашньому дні, так і всюди примхлива майя життя поєднує в собі шляхетне й підле, вічне й смертне, велике й смішне. Навіть його кохана, навіть прекрасна Праваті часом на якусь мить здавалася йому позбавленою чарів і кумедною, він помічав, що в неї надто багато браслетів на зап’ястках, надто багато пихи й тріумфу в погляді, надто прагне вона надати гідності своїй ході.

Та ще більше, ніж книжки й садок, любив Даса Равану, свого синочка, вінець його кохання і його життя, предмет його ніжності і його піклування, тендітного, вродливого хлопчика, справжнього принца, з очима сарни, як у матері, схильного до задуми й мрійливості, як батько. Часто, коли малий у садку надовго зупинявся перед якимось дивовижним деревом або, сидячи на килимі й ледь звівши брови, задивлявся якимось відсутнім, заглибленим поглядом на камінець, різьблену іграшку чи пір’їну, Дасі здавалося, що син дуже схожий на нього. А як він його любив, Даса відчув аж тоді, коли вперше змушений був розлучитися з ним на невизначений час.

Одного дня з тих місць, де землі Даси межували з володіннями Ґовінди, прибув посланець і доповів, що на їхнє селище напали люди Ґовінди, пограбували худобу, схопили частину жителів і забрали з собою. Даса негайно зібрався, наказав начальникові особистої охорони та кільком десяткам верхівців їхати з ним і кинувся доганяти грабіжників; і тієї миті, коли він перед дорогою взяв на руки сина й поцілував його, любов пекучим болем озвалася в його серці. І з того пекучого болю, сила якого приголомшила Дасу, вразила, немов застереження з невідомого майбутнього, в серці його під час довгої їзди визріло пізнання, усвідомлення своїх почуттів. Бо в дорозі Даса міркував, з якої причини він оце так рішуче поспішає верхи на коні до кордону своїх володінь, яка сила змусила його до цього вчинку. Він довго думав про це і врешті переконався, що в глибині душі йому байдуже, чи справді десь на краю його держави хтось забрав у нього худобу й трохи людей, чи ні, що це не вра3жає його, що цієї крадіжки й наруги над його князівськими правами не достатньо, щоб викликати в його серці гнів і бажання помсти, що для нього було б природніше зустріти звістку про напад поблажливою усмішкою. Але ж Даса знав, що в такому разі він би тяжко скривдив посланця, який, знемагаючи, приніс йому цю звістку, а так само й тих людей, що їх пограбовано, й тих, що їх відірвано від домівки та мирної праці й погнано в рабство на чужину. Та й усіх тих підданців, у яких не спав з голови жоден волосок, він образив би, коли б відмовився від помсти зі зброєю в руках, вони були б розчаровані й не могли б збагнути, як це їхній володар не оборонить своєї країни, і, якби коли хтось напав на нього самого, він би навряд чи дочекався від них допомоги. Даса усвідомлював, що його обов’язок — поїхати туди й помститися. Але що таке обов’язок? І скільки є таких обов’язків, які ми часто і з спокійним серцем нехтуємо! Чому ж тоді цей обов’язок помсти не такий, що його можна знехтувати, чому він виконує його не будьяк, не на півсили, а ревно, з запалом? Не встигло в ньому зродитися питання, як серце вже відповіло на нього — його знов стиснув той пекучий біль, що під час прощання з принцом Раваною. І Даса зрозумів: якби він, володар, не опираючись, дозволив, щоб у нього грабували худобу й людей, то грабунок і насильство від кордону поширилося б у глиб країни, і врешті вороги добралися б до нього самого і влучили б у те місце, де йому найдужче, найтяжче заболіло б — у сина! Вони відняли б у нього сина й спадкоємця, відняли і вбили б, може, ще й мучили б, а це було б вершиною страждань, набагато страшнішим лихом, ніж навіть смерть Праваті. Тому він і мчить туди з таким запалом, тому й виконує свій обов’язок володаря. І виконує його не тому, що втратив скількись там худоби й землі, не тому, що жаліє своїх підданців, не тому, що так дбає про честь батьківського імені, а з великої, болісної, нерозважливої любові до своєї дитини, з великого, нестямного страху перед тим болем, якого б йому завдала втрата цієї дитини.

Ось до чого додумався Даса під час тієї їзди. Зрештою, йому не пощастило спіймати й покарати людей Ґовінди, вони разом з награбованим майном утекли, тому, щоб показати свою непохитну волю й мужність, Дасі довелося й самому перейти кордон, зруйнувати селище на ворожій території і забрати з собою трохи худоби й рабів. Багато днів витратив він за цей переможний похід, а їдучи назад, Даса знов глибоко замислився і повернувся додому якийсь тихий, наче засмучений, бо в своїх роздумах дійшов висновку, що він міцно й остаточно, без будьякої надії звільнитися, усім своїм єством, усіма вчинками застряг і заплутався в підступних тенетах. І в той час, як його схильність до роздумів, потреба віддаватися тихому спогляданню і жити бездіяльним, невинним життям ненастанно зростала, з другого боку, з його любові до Равани, зі страху й турботи за сина, за його безпеку і його майбутнє, так само зростала необхідність діяти, і він дедалі дужче заплутувався, з ніжності поставала колотнеча, з любові — війна; ось він уже, хоч і з справедливого бажання помститися, пограбував худобу, нагнав смертельного страху на селище, ґвалтом забрав нещасних, невинних людей, а це, звичайно, потягне за собою нову помсту і нове насильство, і так без кінця, поки дійде до того, що й сам він, і вся країна житиме тільки війною та на3сильством, усе заглушить бряжчання зброї. Якраз через це усвідомлення ЧИ передбачення Даса повернувся додому такий тихий і засмучений.

І справді, зухвалий сусід не давав йому спокою, знов і знов наскакував на його землі й грабував їх. Щоб захиститись і покарати його, Даса мусив теж іти на нього походом, а коли ворогові щастило втекти, мусив миритися з тим, що його військо й мисливці чинили сусідові нову шкоду. В столиці можна було побачити дедалі більше озброєних верхівців, у прикордонних селах тепер постійно перебували загони вояків, безперервні наради й воєнні приготування сповнювали життя тривогою. Даса не міг збагнути, який сенс мають ці ненастанні сутички і яка з них користь, він жалів тих, хто через них страждав, жалів убитих, жалів свій сад і свої книжки, які він занедбував, жалів, що скінчився мир у його житті і в його душі. Він часто розмовляв про все це з брахманом Гопалою, а кілька разів — навіть із своєю дружиною Праваті. Найкраще було б, казав він, щоб котрийсь із сусідніх володарів, який користується пошаною, розсудив їх і помирив, а він із свого боку ладен поступитися, ладен віддати кілька пасовиськ і селищ, якби це допомогло мирові. Даса був розчарований і обурений, коли побачив, що ні брахман, ні Праваті й чути про таке не хотіли.

З Праваті дійшло до бурхливої суперечки, навіть до сварки. Даса намагався переконати її, пояснити їй свої докази й міркування, та вона сприймала кожне його слово так, ніби воно було спрямоване не проти війни і даремного вбивства, а тільки проти неї особисто. Ворог якраз і має намір, палко й велемовно повчала вона його, скористатися Дасиною лагідністю й миролюбністю, щоб не сказати страхом перед війною, він примусить його укладати угоду за угодою, й щоразу треба буде платити землею та людьми, але це однаково не вдовольнить його, і тількино Даса знесилиться, він перейде до відвертої війни й пограбує все до решти, йдеться не про якусь там череду чи кілька селищ, не про окремі здобутки чи втрати, а про ціле князівство, чи воно існуватиме, чи загине. І якщо Даса сам не знає, до чого його зобов’язує становище, син і дружина, то вона мусить його повчити. Очі в неї горіли, голос тремтів, давно вже Даса не бачив її такою гарною і палкою, але він відчував тільки смуток.

Тим часом прикордонні сутички й порушення миру тривали далі і припинялися тільки в пору великих дощів. У Дасиному палаці тепер утворилося дві партії. Одна — партія прибічників миру — була дуже маленька, до неї, крім самого Даси, належало кілька старих брахманів, заглиблених у медитацію вчених. А до партії прибічників війни, партії Праваті й Гопали, належала більшість жерців та всі офіцери. Країна посилено озброювалась, і було відомо, що ворог робить те саме. Малого Равану старший ловчий учив стріляти з лука, а мати брала його на всі огляди війська.

У той час Даса інколи згадував ліс, де він, нещасний утікач, знайшов був на якийсь час притулок, і сивого старого самітника, що жив там, заглиблений у себе. Згадуючи йога, Даса відчував бажання знов побачитися з ним і попросити в нього поради. Але він не знав, чи старий самітник іще живий, чи він його вислухає і захоче дати пораду, та якби він і справді був живий і дав йому якусь пораду, то однаково все йшло б своїм звичаєм і нічого не змінилося б. Самозаглиблення й мудрість — добрі, високі речі, проте корисні, мабуть, тільки десь осторонь, на узбіччі життя, а якщо тебе захопив життєвий потік, якщо ти змагаєшся з його хвилями, то твої вчинки і муки далекі від мудрості, вони приходять самі собою, стають твоєю долею, їх треба здійснити й витерпіти. Навіть боги не завжди жили у злагоді й вічній мудрості, навіть вони знали, що таке небезпека й страх, боротьба й поразка, про це Даса чув багато оповідань. І він змирився, більше не заводив суперечок з Праваті, їздив на огляди війська, відчував, що наближається війна, наперед переживав її злигодні в страхітливих снах, худнув і марнів на обличчі й водночас бачив, як блякне й в’яне його щастя і всі радощі його життя. Залишалася тільки любов до сина, що росла разом з його тривогами, разом з воєнними приготуваннями, вона яскріла червоною квіткою в його спустошеному садку. Даса дивувався, що людина здатна витримувати таку порожнечу й смуток, що вона так звикає до клопоту й нудьги, а ще дивувався, що, здавалося б, у дощенту вигаслому серці може розквітнути така боязка, турботлива любов. Може, його життя й не мало сенсу, проте в ньому було ядро, осереддя: воно оберталося навколо любові до сина. Задля нього Даса вставав уранці і весь свій день присвячував справам, які мали служити війні і кожна з яких була йому огидна. Задля нього він терпляче керував нарадами воєначальників і опирався ухвалам більшості лише настільки, щоб принаймні змусити її трохи почекати, а не кидатися наосліп у божевільну авантюру.

Як його життєрадісність, його сад, його книжки стали йому поступово чужі, зрадили його чи він їх зрадив, так само чужою і невірною стала й та, що протягом довгих років була щастям і радістю його життя. Все почалося з політики і з тієї бурхливої розмови, коли його відразу до несправедливості й любов до миру Праваті майже відверто назвала боягузтвом, коли вона з розпашілими щоками кидала йому в обличчя палкі слова про честь володаря, про геройство і ганьбу, — Даса тоді був приголомшений, йому аж стало млосно, бо він раптом відчув, побачив, як віддалилася від нього дружина чи він від неї. Відтоді прірва між ними все збільшувалась, і ні він, ні вона нічого не робили, щоб запобігти цьому. Тобто робити щось мав Даса, бо ту прірву, власне, бачив тільки він і це в його уяві вона дедалі росла, аж поки стала страшним проваллям між двома світами, між чоловіком і жінкою, між «так» і «ні», між душею і тілом. Коли він оглядався назад, йому здавалося, що він бачить усе дуже чітко: як колись Праваті, незрівнянна красуня Праваті закохала його в себе, як вона гралася ним, аж поки він кинув пастухів, своїх товаришів і приятелів, кинув просте й радісне життя пастуха й задля неї оселився серед чужих, став служником, приймаком у недобрих людей, що користалися з його закоханості і змушували тяжко працювати. Потім з’явився той ненависний Нала, і почалося його нещастя. Нала відняв у нього дружину, бо він був могутній, багатий раджа, його розкішні шати й намети, його коні і челядь спокусили вбогу, не звиклу до розкошів жінку, йому, певне, й не треба було на це багато зусиль. Проте чи міг би він справді спокусити її так швидко й легко, якби в душі вона була вірна і скромна? Ну та чи раджа спокусив її, чи просто здобув, проте завдав йому такої тяжкої муки, якої він доти ще ніколи 3не переживав. Але він, Даса, помстився, убив того, хто вкрав його щастя, то була для нього велика, радісна хвилина. Та йому відразу довелося тікати; багато днів, тижнів, місяців він ховався в кущах і в очереті безправним блукачем, не довіряючи жодній людині. А що тоді робила Праваті? Про це вони ніколи не розмовляли. В кожному разі, вона не побігла за ним, а почала шукати і знайшла його аж тоді, коли він як первородний був проголошений володарем, тоді він їй знадобився, щоб сісти на трон і оселитися в палаці. Тоді вона з’явилася, забрала його з лісу від достойного самітника. Його одягли в розкішні шати, зробили раджею, та все це тільки здавалося пишнотою і щастям, а насправді — що він тоді залишив, на що поміняв своє лісове життя? Поміняв на розкоші і обов’язки володаря, обов’язки, що спершу здавалися легкими, та потім ставали все важчі й важчі, поміняв на вродливу дружину, солодкі години кохання з нею, а ще на сина, на любов до нього й на дедалі більшу тривогу за його життя і щастя — адже на порозі стояла війна. Ось що принесла з собою Праваті, коли знайшла його тоді в лісі біля кринички. А що ж він залишив, від чого відмовився? Залишив мирне лісове життя, побожну самоту, відмовився від сусідства й прикладу праведного йога, відмовився від надії стати його учнем і послідовником, від глибокого, осяйного, нічим не скаламученого душевного спокою мудреця, від сподівання визволитись від життєвої боротьби і пристрастей. Зачарований вродою Праваті, понадившись на жінку, заразившись її марнославством, він збився з того єдиного шляху, де можна здобути волю і спокій. Ось яким тепер здавалося Дасі його життя, та й справді його легко було витлумачити саме так, коли дещо приховати, а дечого не помітити. Не помічав він, між іншим, того, що зовсім не був ще учнем самітника, навіть уже мав намір сам його залишити. Ось як легко все змішується, коли оглядаєшся назад.

Цілком інакше дивилася на ці речі Праваті, хоч вона куди менше за чоловіка думала про них. Про Налу вона зовсім забула. Навпаки, якщо її не зраджувала пам’ять, то саме вона заклала підвалини Дасиного щастя, дала йому все, що він має, — знов зробила його раджею, подарувала йому сина, наповнила його життя коханням і радістю, щоб кінець кінцем переконатися, що він не доріс до її ласки, не гідний її гордих планів. Бо ж хіба не зрозуміло, що майбутня війна має призвести тільки до розгрому Ґовінди, а отже, й до подвоєння її могутності та її багатства? І, замість того щоб радіти цьому, з запалом допомагати їй, Даса виступає проти війни, проти завоювань, що, на її думку, зовсім не личить раджі, і воліє бездіяльно старіти біля своїх квіток, дерев, папуг і книжок. Не те що начальник кінноти Вішвамітра, найпалкіший прихильник війни і майбутньої перемоги. Хоч би скільки вона порівнювала його з Дасою, все говорило на користь Вішвамітри.

Даса добре бачив, як заприязнилася його дружина з тим Вішвамітрою, як вона захоплювалась ним і дозволяла захоплюватися собою веселому, відважному, мабуть, трохи поверховому й не дуже розумному воєначальникові, що завжди голосно сміявся, мав міцні зуби й виплекану бороду. Даса дивився на це з гіркотою і водночас зневажливо, вдаючи з себе глузливого і байдужого. Він не шпигував за ними й не хотів знати, чи приязні стосунки цієї пари перейшли межу дозволеного, межу пристойності, чи ні. Він дивився на закоханість Праваті у вродливого воєначальника, на те, що вона віддавала йому перевагу перед своїм надто вже не героїчним чоловіком, так само зовні байдуже, але в душі з гіркотою, як привчив себе дивитися на все, що відбувалося навколо нього. Чи дружина справді вирішила зрадити його чи тільки хотіла таким чином показати свою зневагу до його поглядів, не мало значення, але горе було, воно більшало, наближалось, насувалося на нього, як війна, як доля, його ніщо не могло стримати, не було іншої ради, як прийняти його, покірно витерпіти, і саме в цьому й полягали мужність і героїзм Даси, а не в воєнних наступах і завоюваннях.

Чи захоплення Праваті начальником кінноти або захоплення начальника кінноти нею залишалося в межах пристойного й дозволеного, чи посунулося далі, принаймні дружина — Даса розумів це — була менш винна, ніж він сам. Йому, Дасі, мислителеві, якого мучили сумніви, дуже хотілося б скинути на дружину вину за своє розбите щастя чи хоча б поділити з нею відповідальність за те, що він заплутався в тенетах кохання й шанолюбства, помсти й грабіжницьких наскоків; так, подумки він вважав жінку, кохання й хіть відповідальними за все зло на землі, за весь шал і буяння пристрастей, за перелюбство, смерть, за вбивство і війну. А проте він дуже добре знав, що Праваті не винна, що вона не причина, а швидше жертва, що ні її врода, ні його кохання до неї не зробили її тим, чим вона стала, що вона — тільки порошинка в сонячному промінні, тільки хвилька в річці й що він сам повинен був ухилитися від жінки й від кохання, від жадоби щастя й шанолюбних прагнень і або залишитися пастухом, задовольнившись своєю долею, або піти таємничою стежкою йогів і перемагати свої вади. Але він відмовився від цього, пропустив нагоду, він або не був покликаний до великого або зрадив своє покликання, і дружина, зрештою, має рацію, вважаючи його за боягуза. Зате в нього був син від неї, гарний, лагідний хлопчик, за якого він так боявся і саме існування якого все ще надавало сенсу й ваги його життю; так, це було велике щастя, хоч і болісне, сповнене тривоги, а все ж таки щастя, його власне щастя. І ось за це щастя Даса платив тепер муками, гіркотою в серці, готовністю йти на війну, вбивати, усвідомленням, що він іде назустріч своїй лихій долі. Десь там у своїх володіннях сидів раджа Ґовінда, якого під’юджувала мати вбитого Нали, того спокусника, що залишив по собі таку недобру згадку, і дедалі частіше наскакував на його землі, ставив дедалі нахабніші вимоги, і тільки союз із могутнім раджею Гайпалі надав би Дасі такої ваги, що він міг би змусити підступного сусіда дотримуватися давніх угод. Проте Гайпалі, хоч ставився до Даси прихильно, був родичем Ґовінди і ввічливо ухилявся від усіх спроб укласти такий союз. Отже, не було змоги уникнути лиха, не було надії, що переможе розум і людяність, неминуче наближалось і треба було його витерпіти. Даса вже й сам майже хотів, щоб почалася війна, щоб нарешті вдарили всі ті блискавки, що мали вдарити, і швидше сталося те, від чого однаково не втекти. Він ще раз навідався до раджі Гайпалі, без будьякого наслідку обмінявся з ним милими словами, далі закликав раду до поміркованості й терплячості, але вже без особливої надії, і, звичайно, озброювався. В раді тепер думки не сходилися тільки в одному; чи на новий наскок ворога 3відповісти походом у його країну, чи чекати, поки ворог сам почне війну, щоб він постав перед народом і перед цілим світом як напасник і порушник миру.

Проте ворог не сушив собі голови такими питаннями і одного дня поклав край цим обговоренням, нарадам і ваганням. Ґовінда інсценізував великий наскок, що змусив Дасу й начальника кінноти з найкращими його вояками поспішити до кордону, а поки вони були в дорозі, спрямував головні свої війська в глиб країни, підійшов до столиці, здобув міську браму й оточив палац. Дізнавшись, що його дружина й син сидять в обложеному палаці, а на вулицях міста точиться кривавий бій, Даса відразу повернувся назад; серце в нього стискалося від страшного болю, коли він думав про Равану і про смертельну небезпеку, яка йому загрожує. Тепер уже ніхто б не сказав, що це обережний полководець, який не любить війни; знавіснівши з горя і люті, він щодуху помчав зі своїми людьми до столиці, застав на всіх вулицях запеклий бій, добувся до палацу, неначе божевільний, кинувсь на ворога і бився, аж поки наприкінці того кривавого дня не впав додолу знесилений і весь поранений, Коли Даса прийшов до пам’яті, він був уже бранець, битва програна, а місто й палац у руках ворога. Його, зв’язаного, підвели до Ґовінди, Той глумливо привітав його і звелів відпровадити до кімнати; то була та сама кімната з різьбленням і позолотою на стінах, де лежали його книжки. Там, на килимі, випростана, із скам’янілим обличчям, сиділа його дружина Праваті, позад неї стояла озброєна варта, а на колінах вона тримала сина;[66] мов зламана квітка, лежало тендітне мертве тіло, обличчя посіріло, одяг був просякнутий кров’ю. Дружина не обернулася, коли ввели її чоловіка, не підвела очей, а невидющим поглядом дивилася на маленького мерця. Дасі здалося, що вона якось дивно змінилася, і аж за якусь хвилину він помітив, що в її косах, ще кілька днів тому чорних, мов крук, скрізь поблискувала сивина. Мабуть, вона давно вже сиділа так, заклякла, з дитиною на колінах, і обличчя в неї було наче маска.

— Равано! — зойкнув Даса. — Равано, сину мій, квіточко моя! Він упав навколішки і притулився обличчям до голівки вбитого; як молільник, стояв він перед безмовною дружиною і сином, обох оплакуючи, обом поклоняючись. Він відчував дух крові і тліну, змішаний з запахом трояндової олії, якою змащене було волосся хлопчика. А Праваті застиглим поглядом дивилася на них обох.

Хтось торкнув його за плече — то був один із воєначальників Ґовінди; він звелів Дасі підвестись і вивів його з кімнати. Даса не сказав Праваті жодного слова, і вона теж не озвалася до нього.

Його кинули, зв’язаного, на віз, доправили до столиці Ґовінди, а там посадили у в’язницю, знявши з нього частину пут. Вояк приніс глек із водою, поставив його на кам’яну долівку й замкнув двері на ключ і на, засув. Поранене плече пекло вогнем. Даса намацав глек з водою і змочив руки та обличчя. Йому хотілося й пити, але він утримався: так, міркував він, швидше прийде до нього смерть. Коли ж усе це скінчиться, коли? Він так прагнув смерті, як його сухе горло прагнуло води. Тільки смерть визволить його серце від катування, тільки тоді померкне перед ним образ матері з мертвим сином. Але серед тих мук на нього зглянулися втома і кволість, він опустився додолу й задрімав.

Прокинувшись із того короткого сну, ще не опам’ятавшись, він хотів протерти очі, але не зміг, його руки не були вільні, вони щось міцно тримали. Коли ж він зовсім прогнав сон і розплющив очі, то не побачив мурів в’язниці — навколо було листя й мох, залиті яскравим, зеленкуватим світлом. Він довго кліпав очима, світло пронизало його, мов нечутний, але потужний удар, по спині й потилиці в нього пробіг дрож, його аж почало судомити зі страху, він скривив обличчя, наче хотів заплакати, і, все ще кліпаючи, врешті оглянувся навколо. Виявляється, він стояв у лісі, тримаючи в руках сулію з водою, а біля його ніг мерехтів зеленим і бурим кольором струмочок; Даса знав, що далі, за папороттю, стоїть курінь, там чекає на нього той самітник, що послав його по воду, той, що так дивно засміявся, коли він попросив його розповісти про майю. Отже, він не програв битви й не втратив сина, не був ні раджею, ні батьком, а проте йог виконав його бажання, показав йому, що означала майя: палац і сад, книжки і розведення птахів, турботи володаря і батьківська любов, війна і ревнощі, кохання до Праваті і болісна підозра, що вона зраджує його, — все це було Ніщо, ні, не Ніщо, а майя! Даса стояв приголомшений, по щоках у нього котилися сльози, в тремтячих руках коливалась сулія, в яку він щойно набрав води для самітника, вода вихлюпувалась через край і текла по ногах, йому здалося, ніби в нього відрізали якусь частину тіла, щось вийняли з голови і в ній утворилася порожнеча: раптом у нього віднято довгі роки життя, старанно бережені скарби, відчуті радощі, вистраждані муки, страх і розпач, які він пережив, дійшовши до самого порога смерті, — все це кануло в безвість, зникло, перетворилося в ніщо, а все ж не в ніщо! Бо залишилися спогади, відбилися в пам’яті образи, він і досі бачив, як сиділа Праваті, велика, застигла, з посивілими за одну мить косами, і на колінах у неї лежав син, наче вона сама його задушила, лежав, наче її здобич, і руки й ноги його звисали з материних колін, мов зів’ялі бадилини. Ох, як швидко, як швидко й моторошно, як страхітливо й докладно показали йому, що таке майя! Все для нього змістилося, довгі роки, сповнені подій, стислися в секунди, те, що тількино здавалося суворою дійсністю, виявилось сном. То, може, сном було і все інше, що діялось раніше, — історія з сином раджі Дасою, його життя серед пастухів, його одруження, помста Налі, його втеча до самітника? Може, все це були тільки картини, що милують око на різьблених стінах палаців, де серед листя зображені квітки, зорі, птахи, мавпи і боги? І чи те, що він переживав тепер, що було в нього перед очима, — це пробудження зі сну про володарювання, війну і в’язницю, це стояння біля кринички, ця сулія, з якої знов вихлюпнулось трохи води, його теперішні думки — чи все це, врешті, не з того самого матеріалу, чи воно не сон, не ілюзія, не майя? А те, що він у майбутньому ще переживатиме, бачитиме своїми очима й торкатиме руками аж до самої смерті, — хіба воно буде з іншого матеріалу, матиме іншу природу? Ні, вся ця прекрасна й моторошна, чарівна й безнадійна зміна образів життя з його пекучими насолодами й пекучим болем, — тільки гра і видимість, тільки піна і сон, тільки майя.

Даса ніяк не міг отямитися. Знов затремтіла сулія в його руках, полилася додолу вода, холодними бризками впала йому на ноги й розтеклася. Чи йому знов наповнити сулію і віднести йогові, щоб той по3глузував з усього, що він пережив уві сні? Йому не дуже хотілося цього. Він вилив решту води з сулії і шпурнув її в мох, а сам сів і поринув у задуму. З нього було досить, навіть забагато цих марень, цього демонічного плетива переживань, радощів, мук, які стискали йому серце й заморожували кров, а потім раптом стали майєю, пошили його в дурні, всього з нього досить, йому більше не треба ні дружини, ні сина, ні трону, ні перемоги, ні помсти, ні щастя, ні мудрості, ні влади, ні чеснот. Він не хотів нічого, крім спокою, крім кінця, прагнув тільки одного: спинити й знищити це вічно рухоме колесо, цю нескінченну зміну картин. І себе він хотів би спинити й знищити, як тоді, коли в останньому бою накинувся на ворога, завдаючи йому ударів і сам отримуючи їх, ранячи його і сам дістаючи рани, поки не впав додолу. А що було потім? Потім настала хвилина непритомності, чи дрімоти, чи смерті. І зразу ж знов пробудження, знов довелося впускати в серце струмінь життя, знов перед очима попливли моторошні, чарівні, страхітливі картини, без кінця, без упину, аж до наступної непритомності, до наступної смерті. Та й це, мабуть, тільки перерва, коротенький, миттєвий спочинок, нагода полегшено відітхнути, а тоді все почнеться наново, знов він стане однією з тисячі фігур дикого, п’янкого, розпачливого танцю життя. Ох, усе це ніколи не зникне, йому немає кінця! Якийсь внутрішній неспокій змусив його звестися на ноги. Що ж, коли в цьому проклятому танці нема спокою, коли не можна здійснити його єдиного, заповітного бажання, він принаймні знов набере води й віднесе старому, як той йому наказав, хоч, власне, яке він має право наказувати? Це була послуга, якої від нього зажадали, доручення, його можна слухняно виконати, це краще, ніж сидіти й вигадувати різні способи самогубства; взагалі слухатись і служити багато легше й приємніше, багато невинніше й корисніше, ніж володарювати й відповідати за когось, — тепер він добре знав це. Отже, Дасо, бери сулію, гарненько зачерпни води й віднеси її своєму панові! Біля куреня вчитель зустрів його якимось дивним поглядом — у ньому було і запитання, і співчуття, і веселе розуміння; так старший хлопець дивиться на молодшого, коли той повертається після якоїсь важкої, не дуже гарної пригоди, після влаштованого йому випробування мужності. Цей принцпастух, цей безталанний приблуда, щоправда, повернувся тільки від кринички, куди він ходив по воду і де загаявся щонайбільше чверть години, але за цей час устиг посидіти у в’язниці, втратити дружину, сина й цілу державу, перейти ціле людське життя, побачити невпинний рух вічного колеса. Мабуть, він уже й раніше раз чи кілька разів прокидався, хапав ковток дійсності, а то б не прийшов сюди і не тримався б так довго; але тепер, здається, він прокинувся насправді, тепер він дозрів для довгого шляху. Треба згаяти не один рік, щоб тільки навчити його як слід сидіти і як слід дихати.

Самим цим поглядом — ледь помітним виявом ласкавої прихильності, натяком, що між ними вже зав’язуються стосунки, стосунки вчителя й учня, — самим цим поглядом йог прийняв Дасу до себе в учні. Цей погляд вигнав з голови юнака непотрібні думки й покликав його до послуху й служіння. Більше нема що розповісти про життя Даси, решта його минула по той бік образів і дій. З лісу він уже не виходив.[67]


СПОВІДНИК | Гра в бісер | ГЕРМАН ГЕССЕ АВТОР «ГРИ В БІСЕР»