home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


ГЕРМАН ГЕССЕ АВТОР «ГРИ В БІСЕР»

Гамбурзьке видавництво «С. Фішер» опублікувало книжку Германа Гессе «Курортник». Книжка ця — не роман. У ній письменник розповідає про себе самого, про майже п’ятдесятирічного «курортника Гессе», що лікувався у швейцарському Бадені від ішіасу й розмірковував про життя. Він пробував вивести якесь середнє світовідчуття «ішіатика», проте воно вийшло особистим, індивідуальним, полюдському неповторним. І всетаки в ньому були типові елементи, воно стало несподіваним перетином координат зовнішнього світу.

Всього за рік до гамбурзького видання Гессе вважав ще свою книжку таким інтимним твором, що опублікував її (під назвою «Psychologia Balnearia, або Нотатки баденського курортника») власним коштом і малесеньким тиражем: для вузького кола друзів. А на старість признався, що давно вже вважає «Курортника» найкращим своїм твором.

Найкращий він чи ні — щодо цього можливі різні думки. Але що «Курортник» — при всій своєрідності творчої манери — дуже характерний для Гессе, в цьому, мабуть, сумніватись не доводиться. Книжка написана приблизно посередині життєвого і творчого шляху митця. Не сказавши про це ні слова прямо, він неначе і озирається на минуле, і заглядає в майбутнє, намагаючись осягнути себе всього, усвідомити як літературний феномен.

«Якби я був музикантом, — каже він, — то міг би легко написати двоголосу мелодію, мелодію, що складалася б з двох ліній, з двох тональностей і нотних рядів, які відповідали б один одному, доповнювали б один одного, боролися б один з одним… Через те, що тільки в цьому й полягає для мене життя, в такому метанні між двома полюсами, в безперервному русі туди й сюди між двома основами світобудови. Я хотів би постійно, захоплено вказувати на благословенну барвистість світу і так само постійно нагадувати, що в основі цієї барвистості лежить єдність; я хотів би постійно з’ясовувати, що прекрасне і потворне, світло і пітьма, гріх і святість завжди тільки на одну мить постають як протилежності, що вони безперервно переходять одне в одне…Прихилити полюси життя один до одного, записати на папері двоголосся мелодії життя мені не вдається ніколи. І всетаки я буду йти за невиразним внутрішнім наказом і знову й знову зважуватись на такі спроби. Це і є та пружина, що рухає мій годинник». Як Гессе не вдавалося прихилити один до одного полюси життя, так і нам навряд чи вдалося б його самого, письменника, що творив понад шістдесят років, що написав стільки романів, оповідань, віршів, статей, подорожніх нарисів, укласти в прокрустове ложе єдиної формули. А проте формула, яку знайшов сам письменник, досить містка, щоб віддати головну, характерну особливість автора «Кнульпа» (1915), «Сідхарти» (1922), «Степового вовка» (1927), «Нарциса і Гольдмунда» (1930), «Гри в бісер» (1943).

Здавалося б, нічого незвичайного тут немає: Гессе — діалектик, хай навіть дуже нестійкий, але дуже впертий. Томас Манн, наприклад, також був діалектиком і також намагався прихилити один до одного полюси життя. У своєму славетному есе «Гете і Толстой» він писав: «Людство ще майже не збагнуло суті твариннобожественного; а проте тільки злиття твариннобожественного з боголюдиною і принесе колись рятунок людському родові». Інакше кажучи, Манн наполягав на зближенні, на синтезі таких протилежностей, як інстинкт і розум, природа й дух, і бачив, що він посувається шляхами, близькими Гессе: «У нього є речі (чому б мені й не сказати цього), такі, як «Курортник» чи навіть багато чого у «Грі в бісер», особливо великий вступ до роману, які я читаю і сприймаю, наче їх написав я сам». Водночас Манн усвідомлював, що «наші шляхи досить чітко відокремлені один від одного і проходять один від одного на деякій відстані». Маннівський «пафос середини» мав на увазі не тільки зближення, злиття суперечностей, а й здійснення цього десь на «нічиїй землі». Тим самим малося на увазі заспокоєння, згладжування, а може, і своєрідний компроміс. Манн прагнув цільності буття і задля цього готовий був на певні жертви. Гессе також прагнув цільності, проте на жертви не йшов. Його синтез не виключав граничного напруження антиномій, розламу між складовими частинами цілого, їх антагоністичної сутички.

На сторінках того ж таки «Курортника» він заявляє одному з сусідів по табльдоту під час бурхливої, але, як потім з’ясовується, уявної розмови: «Лихо моє, бачите, в тому, що я постійно сам собі суперечу». Так і було з ним — і в книжках, і в житті; так воно й було і часом дуже бентежило не тільки недосвідчених читачів, а й прискіпливих дослідників, добре ознайомлених з його творчістю, пильних біографів. У деякому розумінні доля Гессеписьменника і Гесселюдини парадоксальна.

Він народився у швабському містечку Кальві — середньовічному, патріархальному, музейному містечку, що нагадувало декорацію до вистави якоїсь давньонімецької казки. І Кальв так назавжди й лишився для нього найкращим місцем у світі. Гессе зростав в атмосфері зичливої суворості, ясної доброзвичайності, твердих переконань. Його дід по матері і його батько — виходець із Прибалтики, колись підданий Російської імперії — були пієтистськими проповідниками, якийсь час навіть місіонерами в Індії. Внукові й синові була приготована приблизно та сама стежка: він жив в інтернаті при місії, навчався в латинській школі і, успішно склавши так званий «земельний іспит», вступив стипендіатом до Маульброннської духовної семінарії. Старий монастир, де за часів його дитинства містились семінарські класи, потім не раз приваблював Гессе, ставав місцем дії його повістей і романів. Монастир, де вчений книжник Нарцис повчав юного поета Гольдмунда, — це змінений, ідеалізований Маульбронн, і бенедиктинська твердиня Маріафельс у «Грі в бісер», де Йозеф Кнехт проходив науку історичного мислення під керівництвом отця Якоба, — також одна з еманацій Маульбронна. Та коли мури монастиря посвоєму святі для Гессе, то цього ніяк не можна сказати про семінарію, що містилася в них. її він зненавидів, з неї у хвилину нервового зриву втік.

Усе це змальовано в повісті «Під колесами» (1906). Але вже тут автор втілив себе у двох образах — Ганса Гібенрата, старанного, покірного, слухняного, і Германа Гейльнера, бунтівника й поета. Шлях семінариста Гессе в основному повторює Гібенрат (якщо, звичайно, не брати до уваги його сім’ї і його смерті), але тікає з Маульбронна Гейльнер. Така подвійність центральних героїв не стільки виражає, скільки символізує неоднозначність, суперечливість, саме двоїстість людської натури. І вона — один із найулюбленіших засобів Гессе. Такі пари, що вічно змагаються одне з одним, але й перебувають у нерозривному зв’язку, — це, скажімо, Нарцис — Гольдмунд чи Сідхарта — Ґовінда. Те саме і в «Степовому вовкові»; Гаррі Галлер — саксофоніст Пабло, Гаррі Галлер — повія Терміна.

Молодий Гессе, що втік із семінарії, так і не знайшов справжньої рівноваги. Якийсь час він відвідував гімназію, потім у рідному Кальві навчався в майстра Перро складати й лагодити годинники, торгував книжками в Тюбінгові і Базелі, Як Гессе сам признавався, він іще в тринадцять років вирішив стати поетом. І коли після появи друком повісті «Петер Каменцінд» (1903) зазнав першого справжнього успіху, то цілком присвятив себе творчості, став письменникомпрофесіоналом. Проте аж ніяк не модним на той час представником богеми, а навпаки — аскетом, відлюдником, анахоретом. Спершу він оселився з родиною на німецькому боці Боденського озера. Потім перебрався до Швейцарії, а прийняв її громадянство. Останні десятиріччя свого життя він прожив у горах Тессіна, на околиці невеличкого села Монтаньйола. Там він працював, приймав нечисленних відвідувачів, для відпочинку малював чи, як вольтерівський Кандід, плекав свій сад…

Томас Манн назвав Гессе «швабським ліриком та ідиліком», поетом у «давньому, радісному, вільному» розумінні цього слова. І в цій оцінці є чимало правди: над творчістю письменника немовби ширяли тіні Готфріда Келлера, Вільгельма Раабе, Адальберта Штіфтера. Він близький до тієї добротної регіональної німецькомовної традиції, яка, стверджуючи життя, спиралась на довір’я до високої доцільності природи, на гармонійність її зв’язків з людиною. Ця традиція мала й зворотний бік: обмежену поетизацію «рідного грунту», наївний провінціалізм, буколічність. Але якраз Гессе не був звичайним ідиліком.

«Непорушні скелі уперто й шанобливо говорили про ті часи, які їх породили, про часи, що наклали на них свої карби. Вони говорили про ті часи, коли земля розколювалася й вигиналась, стогнала й натужувалась, викидаючи із свого змученого лона вершини і гребені». Так у тканину розповіді про поета, що блукав по світу і знайшов тиху радість у єднанні з рідним краєм («Петер Каменцінд»), вривається образ далеко не ідилічної, не тихомирної природи.

Ще ясніше внутрішній розлад проступає крізь розповідь про Кнульпа. Завжди бадьорий, легковажний блукач, спадкоємець ейхендорфівського «гультяя» і водночас людина непорушних моральних засад, Кнульп і протистоїть ремісницькому міщанському південнонімецькому побутові, і разом з тим природно вписується в нього. А втім, Кнульп — не зовсім типовий. В останньому з оповідань змальовано його смерть. Смерть для ідиліка — неминучий закон буття, невід’ємна ланка природного кругообігу. І вона може, навіть повинна бути ясна й спокійна. А тяжко хворого Кнульпа мучили сумніви, «…він дедалі більше заплутувався в тернових хащах свого змарнованого життя, не знаходячи в ньому ні сенсу, ні втіхи». Але перед самим кінцем йому відкрилося, що на його життя можна глянути із зовсім іншого боку. Коли він замерзав у снігу, йому привидівся бог. І бог сказав: «Ти й досі не здогадався, любий, навіщо тобі судилося пройти по життю легковажним гультяєм і волоцюгою? А на те, щоб заразити світ хоч крихтою дитячої грайливості й дитячого сміху. На те, щоб тебе скрізь трішки любили, трішки кепкували з тебе і трішки були тобі вдячні».

Кнульп помер тихо, заспокоєно, як і належить в ідилії. Проте залишилась дилема, залишилась двоїстість. Адже бог тільки привидівся йому, це був один Із Кнульпових сумнівів, одне з його самовиправдань. Кнульп — це художник, митець, який не хоче коритися навколишній дійсності, ворожій мистецтву. В цьому його позитивна («приємна богові») місія. Але Кнульп — і витвір, як визнав набагато пізніше сам Гессе, несприятливих суспільних умов. Так через ідилію проходить розколина; ідилія виявляється хистким мостом над полюсами, над суперечністю сущого, не стільки знахідкою, скільки пошуками гармонії.

Письменник регіональний, як правило, прославляє усталені звичаї і традиції тільки свого власного гнізда; все чуже викликає в ньому недовір’я. Гессе і з цього погляду був винятком. «Три сильних чинники протягом усього мого життя впливали на моє виховання, — казав він на схилі віку. — Це християнський і ділком позанаціональний дух батьківського дому, читання давніх китайців і не в останню чергу вплив єдиного історика, якому я був відданий як вдячний учень, до якого ставився з довірою і пошаною, — Якоба Буркгардта».

Релігійною людиною в справжньому значенні цього слова Гессе не був, а тим більше не був він релігійним письменником. Але домашній «християнський дух» справді впливав на нього, до того ж дуже своєрідно. Швабський пієтизм, якого дотримувалась сім’я, був ученням дивним, суперечливим. Він поєднував у собі протест проти лютеранськоцвінгліанського церковного догматизму з вузькою, сектантською ортодоксією, був понародному єретичний і посхимницькому самозаглиблений. Гессе ставився до цієї віри батьків неоднозначно і найбільше цінував у ній саме протестантське, бунтівне зерно.

Не менш істотним виявилось і «читання давніх китайців», вірніше, довголітнє вивчення всієї брахманської, буддійської, конфуціанської філософської премудрості. Поштовх до цього знову ж таки дала родина: недарма і батько, і дід Гундерт побували в Індії місіонерами. Проте Гессе перевершив їх усіх. Справа не в тому, що він також здійснив подорож до Індії. Знаменніше те, що він з часом став знавцем духовного життя античного і середньовічного Далекого Сходу. Якраз у «давніх китайців» він знайшов підтвердження своєї ідеї двополярності буття, розділеного і нерозривно зв’язаного, буття, що складається з позитивного Ян (воно символізує небо, тепло, чоловіче начало) і негативного Інь (земля, холод, жіноче начало). У стародавніх індійців і китайців учився Гессе й мистецтва медитації, самоаналізу, незворушно споглядального ставлення до сущого. А втім, це останнє він, з властивою йому непослідовністю, поєднував з досить активним соціальним протестантством. Зокрема, відлюдник Гессе 19– 19pp. був одним із видавців літературногромадського журналу «Мерц», настроєного опозиційно до режиму Вільгельма II, а — зверненого до молоді журналу «Vivos voco» («Я закликаю живих»).

Гессе був енциклопедично начитаною людиною. Важче назвати це освіченістю. Давався взнаки брак системи. Дехто з самоуків здатен довідатись про певні речі набагато більше, ніж вихованець Кембріджа, Сорбонни чи Геттінгена. Але в самоука неминучі прогалини, і то не так через брак програми, як через вільне ставлення до неї. Гессе, наприклад, був байдужий до європейської філософії після Сократа, і він її майже не вивчав. Навіть Гегеля, за його власним визнанням, «читав мало». Винятком були тільки Шопенгауер, Ніцше та психоаналітики Фрейд і Юнґ.

Письменникові, на відміну від ученого, брак систематичної освіти в принципі не повинен заважати. Але на творчості Гессе його певний дилетантизм усе ж таки позначався. І, знову ж таки, у вигляді своєрідних Ян та Інь протилежностей, сонячного і затіненого схилів однієї гори. То він — великий і глибокий художник, що чудово володіє словом, тонко відчуває колір і форму, вміє одним порухом пензля зробити образ пахучим, об’ємним, живим, то — літератор, що спішить поділитися з читачем своїми філософськими знаннями, викласти на стіл свої улюблені думки, не втілити їх у дію, в метафори й символи мистецтва, а просто розповісти про них. Мабуть, усвідомлюючи це, Гессе писав в одному з листів: «…Будь ласка, не дивіться на мої книжки як на літературу, як на виклад тих чи тих думок. Ви повинні бачити в них поезію, визнаючи тільки те і прислухаючись тільки до того, що справді здається вам поезією». А проте «поезія» і «література» немовби зливаються в нього, доповнюють одна одну, утворюють щось ціле.

В нотатках «Вечір за письмовим столом» він писав 2 грудня: «Новий твір виникає для мене тієї миті, коли я бачу постать, здатну на певний час стати символом, носієм мого переживання, реальності моїх думок, проблем. Така міфічна постать з’являється (Петер Каменцінд, Кнульп, Деміан, Сідхарта, Гаррі Галлер і т. д.), і це й є та творча мить, яка породжує решту. Майже всі прозові твори, які я написав, — це зображення життєвого шляху душі; мова йде не про історію, сюжетне плетиво тощо, все це в основному монологи, в яких розглядається однаєдина особа, саме та міфічна постать у її ставленні до світу і до власного «я». Такі поетичні твори називають «романами». Але насправді це не романи, так само як, наприклад, «Генріх фон Офтердінген» Новаліса чи «Гіперіон» Гельдерліна — твори, з юних років священні для мене».

Цитата ця довга, але надзвичайно цікава. Тут Гессе окреслив свій власний, індивідуальний творчий метод, визначив свою позицію щодо напрямів і жанрів: вказав на свій генетичний зв’язок із романтиками і на свою нехіть до традиційного (об’єктивнорозповідного) роману. Він сказав, що завжди так писав і пише. І всетаки, мабуть, мав на увазі насамперед «Степового вовка». Хоча б тому, що на 19рік то був останній із романів, які він написав. У центрі роману Гаррі Галлер — постать, до речі, не тільки «міфічна», але й відтворена з особливою автобіографічною точністю. Як і сам Гессе, він — письменник, противник війни, відлюдник, похмурий мовчун, що особливо негарно почуває себе вранці; як і Гессе тих років, йому майже п’ятдесят, він хворіє на подагру і розлучився з дружиною. Нарешті, балмаскарад, що відкрив Галлерові шлях до розкішного й повчального переживання «магічного театру», — майже точний зліпок з тієї великодньої феєрії, учасником якої Гессе був у Цюріху. До кола його знайомих на карнавалі навіть долучився якийсь Галлер.

Таким чином, Гаррі Галлер із «Степового вовка» — герой посвоєму реальний. Принаймні не менше реальний, ніж Гессе з «Курортника». Не дуже реальне тільки багато що з того, що з ним відбувається. Та й на це можна дивитись повсякому…

Адже перед нами «життєвий шлях душі», чи, за словами Ромена Роллана, її епопея. Основний текст — це «Записки Гаррі Галлера». І на нього самого, і на світ, який він бачив, ми дивимося його очима. Спершу все буденне, все вірогідне. Небіж господині дому, що виступає в ролі «видавця записок», для того й знадобився зі своєю передмовою, щоб підтвердити: так воно, мовляв, і було, як розповідає Гаррі Галлер. Тільки ракурси ледь зміщені. На вчинках відбилась особистість, хоч вони й не здаються від цього не такими дивними, логічнішими. А далі все починає розпливатися, зсовуватися, набувати типової для Гессе двозначності.

Чи Галлер справді бачив на старому мурі світляні літери, що анонсували «магічний театр», чи це йому тільки привиділось? Чи справді розклеювач вуличних оголошень тицьнув йому в руку «Трактат про Степового вовка», чи й це витвір його уяви? Чи герой зустрів на кладовищі того самого чоловіка, і чи той випадково, чи навмисне послав його до ресторану «Чорний орел», де він познайомився з Герміною? Все невиразне й непевне; усе ймовірне і неймовірне одночасно. В тому числі й сам «магічний театр». Адже те, що Галлер там пережив, можна витлумачити і як марення курця опіуму: Пабло ж пригостив Галлера однією з своїх особливих сигареток… Автор вводить думки, уявлення, навіть образи і тут же «знімає» їх, стверджуе і тут же заперечує: Гаррі Галлер — вовк, але й людина, він ненавидить міщанство, але й потай молиться на нього; Терміна — жриця кохання, але й мудра вчителька героя, його провідниця; Пабло — руйнівник музики, але й неперевершений, натхненний віртуоз; джаз — лихо, але й чарівлива музика, що збуджує слухачів.

Усе це, на диво, не веде до релятивізму, а тільки підтверджує складність, багатозначність, барвистість єдиного буття. А те, що вимагає певної оцінки, отримує її. Наприклад, буржуазний світ, буржуазне суспільство, що перебуває в стані кризи, занепаду. При цьому Гаррі Галлер — не тільки суддя духовного занепаду, а й його витвір, його жертва. Видавець каже про його записки як про «документ епохи», трактує його «дивацтва» як «хворобу самої епохи».

Така тотальність критики значною мірою і викликала до життя (як своєрідну противагу) фантастику, навіть містику «магічного театру» та й інших відповідних епізодів роману. В цьому й полягає ще один парадокс Германа Гессе.

«Змістом і остаточною метою «Степового вовка», — пише він в одному листі, — була не критика епохи, а Моцарт і «безсмертні».» В другому листі бринить скарга на читачів, які не помітили, «що над Степовим вовком і його сповненим проблем життям здіймається інший, вищий світ, що «Трактат» і всі ті місця книжки, де заходить мова про дух, про мистецтво і про «безсмертних», протиставлять світові Степового вовка, світові страждань позитивний, ясний, понадособовий і понадчасовий світ віри і що книжка ця, хоч вона й розповідає про страждання і муки, — твір не того, хто впав у відчай, а того, хто вірить».

Це й справді так. Інакше писати Гессе не хотів, не вмів і не міг. Він казав: «Усяка справжня поезія — ствердження, її творить любов, і її основа, її джерело — вдячність життю».

Що й казати, «магічний театр» — не тільки противага буржуазній культурі, яка йде до загибелі. Він — і форма критики, вірніше, сюрреалістські ілюстрації до неї. Але саме ці сцени роману несподівано прямолінійні, настирливо алегоричні, наприклад, коли відтворюються в особах фрейдистські уявлення про всевладність сексу, про розщеплення особистості чи ті ідеї гегелівської «феноменології духу», які стосуються діалектики панування і рабства. Все тут — за термінологією самого Гессе — «література». Але тон задає не вона. Задає тон «поезія»: чари музичної гармонії, живий (не музейний) і тим самим великий Гете, незрівнянний Моцарт, справжня вищість якого навіть не в майстерності, а в «самовіддачі», в «готовності до страждань», у «байдужості до ідеалів міщан».

Світ «безсмертних» ідеальний у подвійному розумінні. Він благородний, ясний, високий; і він існує в іншому вимірі, поза буденним життям, а тому й непорушний, вічний.

Безперечно, в своїх художніх смаках Гессе досить консервативний. Але не взагалі нове, сучасне, те, що розвивається, відштовхувало Гессе. Відштовхувала його егоїстична, самознищувальна, цинічна і відчайдушна модерністська «революція», що скасовує кожну традицію тільки тому, що вона — традиція. Для Гессе це грізний симптом регресу, заглиблення в хаос, ознака духовної і соціальної недуги. Він бачив навколо себе світ, органічно ворожий культурі, мистецтву, всьому людському й людяному. То був реальний світ буржуазної прози, буржуазного відчуження, буржуазного знеособлення особи, світ, який, проте, був, здавалося, всюди і все поглинав, йому, в очах Гессе, протистояли тільки окремі острівці давньої, незруйнованої цільності. Якраз вони і були «світом духу», принаймні його опорою, його основою. І наче само собою вийшло, що все гарне, добре, надійне, значне асоціювалося з минулим — з Гете, з Моцартом, з романтиками, з Жаном Полем. Але в цьому немає наміру ідеалізувати старовину, минуле: «Завжди так було, і завжди так буде, — каже Гаррі Галлерові Терміна, — гроші і влада, ціла доба, весь світ належать сірій дрібноті, а справжнім людям не належить нічого. Нічого, крім смерті». І після здивованого запитання Галлера додає: «Ні, щось належить: вічність».

«Безсмертні» — це своєрідна утопія. Не втрачений назавжди «золотий вік», а саме утопія, що стосується і майбутнього, і навіть сучасного. Недарма Галлерові — близькому і «світові духу», і «вічності», хоч і зараженому буржуазним занепадом, — то на концерті давньої музики, то над книжкою Паскаля, а то і в обіймах коханої ввижається «божественний слід», який свідчить про невидиму присутність «безсмертних». Серед боягузливих міщан, грошових мішків і генералів, що моляться на нову війну, вони здатні жити тільки як мрія, як фантазія, як гостре й різке зміщення реальності.

Прикметно те, що протягом свого неоднозначного творчого шляху Гессе двічі ставав майже Ідолом збунтованої молоді. Першого разу ненадовго, коли під псевдонімом «Еміль Сінклер» видав «Деміана» — роман гарячковий, нервовий, роман, що відбивав животрепетну проблематику воєнних розчарувань і післявоєнних манівців. А вдруге вже після смерті, що настала. Спадщину «німецькошвейцарського регіоналіста» вже почали шанобливо забувати, коли за океаном раптово зійшла осяйна зірка слави. Хіппі відкрили для себе «Сідхарту» — повість, яка на тлі декорацій буддійської легенди вчить споглядальної любові до людини; решта невдоволеної, стривоженої, спраглої живого слова американської молоді захопилась «Грою в бісер», її запереченням епохи, її впертими пошуками виходу з нікчемності.

Парадоксальність долі Гесселюдини і Гессеписьменника спонукає дослідників розглядати його еволюцію як безперервний рух, зміну, ненастанний відхід від самого себе. І справді, автор «Начерків і віршів, що залишилися після Германа Лаушера» (1901) — це невправний поетпочатківець, а автор «Гри в бісер» — зрілий митець, майстер лукавої стилізації. Але ж засіб і в першому, і в останньому великому творі Гессе той самий: автор ховається під маскою видавця.

Безперечно, творчість Гессе зазнала значної еволюції і на змістовому, і на художньостильовому рівнях. Дослідники поділяють її на кілька етапів, виходячи як з проблємнотематичних, так і з художніх відмінностей творів. Особливо виразно виділяється перший, до, період творчості письменника, позначений тісними зв’язками з німецьким «обласницьким» реалізмом і неоромантизмом. У багатьох відношеннях новий Гессе постає в творах кінця — 20х років, від «Деміана» до «Степового вовка». І, нарешті, заключний і вищий етап творчого шляху Гессе — це З0 — 50 ті роки, коли був написаний його шедевр, роман «Гра в бісер».

Сам Гессе, озираючись назад, бачив у своїй творчості насамперед єдність. Причому говорив про це не без домішки меланхолії, бо вважав, що людина живе «пробудженнями», які підіймають її зі щабля на щабель. У п’ятдесяті роки в зв’язку з перевиданням «Нарциса і Гольдмунда» він писав: «Насамперед мені знов упало в око, що більшість моїх великих книжок не створює (всупереч такому уявленню під час праці над ними) нових проблем і нових образів, як це буває у справжніх майстрів, а тільки видозмінює кілька приступних мені проблем і типів, хоч і з нової життєвої позиції, з погляду нового досвіду. Так моєму Гольдмундові передував не тільки Клінгзор 1, але й Кнульп, а Касталії і Йозефові Кнехту — монастир Маріабронн і Нарцис». Проблеми Гессе — це здебільшого місце мистецтва в людському житті, герої його — це, як правило, музиканти, поети, художники.

Уявну ж несхожість кожного наступного Гессе на попереднього, мабуть, можна пояснити тією його суперечливістю, тією внутрішньою двоїстістю, про які вже йшла мова. Рівновага протилежностей, хоч би як письменник про неї дбав, завжди ненадійна, рухлива. Одна чаша терезів неминуче переважає, і романний світ обертається до читача непередбаченим, несподіваним боком.

Зрештою, Генріх Манн — автор вишуканопишномовної трилогії «Богині» (1903) і написаної недорікуваторубаним стилем «Голови» (1905) — більше відрізняється від того врівноваженого, іронічномудрого реаліста, який створив «Молоді літа короля Генріха IV» і «Зрілість короля Генріха IV» (19– 1938). А проте нікому не спаде на думку питати: хто цей Манн був насправді? Яка доля гнала його від одної метаморфози до іншої? А зіставлення з Томасом Майном з певного погляду ще повчальніше. Шлях від «Спостережень аполітичного» (1918), які повністю протиставляли німецьку культуру європейській цивілізації, до гнівних антинацистських статей, до визнання справедливості соціалізму був куди складніший, ніж той, який пройшов мислитель Гессе. його реакції на світ XX сторіччя не були такі екстремні. Їм, як не дивно, властивий нахил до чогось середнього.

Гессе серед небагатьох не піддався воєнному чадові, навіть висловив публічно свій протест. Протест був наївний і стосувався не так самої війни, як тієї пишномовної брехні, якою огортали її численні літератори з обох супротивних таборів. Проте виступ Гессе зіграв свою роль: вірнопідданська преса прокляла письменника, і він став другом Ромена Роллана.

В роки Третього рейху він не емігрував, оскільки жив у Швейцарії і був її громадянином. Він допомагав багатьом утікачам, досить різко відгукувався про гітлерівський режим у приватному листуванні, доволі прозоро засудив його у «Грі в бісер», але зовні дотримувався нейтралітету. Деякі його книжки в ті роки виходили в Німеччині. Він не був бійцем, стояв далеко від соціалістичних ідеалів навіть у тій формі, в якій їх визнавав Томас Манн. А все ж із свого монтаньйольського усамітнення він чітко бачив рух світової історії.

Думка про суперечливу єдність світогляду і творчості Гессе важлива тому, що поза нею «Гра в бісер» постає трохи в іншому світлі: як колосальне завершення, але так чи інакше вже відірване, відчужене від багато чого з того, що йому передувало. А тим часом це твір, що ввібрав у себе буквально все з гессівського минулого: злети і хиби, техніку, проблематику, навіть ідилії «Германа Лаушера», «Петера Каменцінда», «Кнульпа».

Читати «Гру в бісер», не враховуючи всього цього, звичайно, можна, проте зрозуміти її, мабуть, неможливо. Не розшифрувати ті чи інші алегорії, натяки, символи, а саме збагнути як художній організм і втілення певного світогляду.

В рік появи друком «Курортника» Гессе написав «Короткий життєпис». Там він, зокрема, погоджується з докором, що йому бракує почуття реальності, і каже: «Реальність — це те, чим ні за яких обставин не треба вдовольнятися, чого ні за яких обставин не треба обожнювати й шанувати, бо вона — випадковість, 1 Герой оповідання «Останнє літо Клінгзора» (1920), художник, якому символічно надано ім’я старого поета із «Генріха фон Офтердінгена» Новаліса, тобто те, що життя відкинуло від себе». Далі Гессе не без іронії зауважує: «Дуже важливою частиною своєї істоти я живу в майбутньому, а тому не маю потреби кінчати свій життєпис сьогоднішнім днем, але можу спокійно дозволити йому продовжуватись далі».

І Гессе розповідає, що, наближаючись до сімдесятиріччя, він грунтовніше засяде за музику й почне писати оперу, в якій спробує здійснити те, «чого… ніяк не вдавалося зробити в літературних… творах: надати людському життю сенсу, високого і прекрасного». За задумом автора, «метання життя між двома полюсами — природою і духом — повинне постати веселим, барвистим і довершеним, мов яскрава райдуга».

Першорядна роль музики, спроба оперувати надособовими, надіндивідуальними вартостями, бажання дати видимий, відчутний людський ідеал і водночас, пам’ятаючи про споконвічну двоїстість життя, показати його «веселим, барвистим і довершеним» — хіба все це не властиве «Грі в бісер»? У точному значенні цього слова таке «передбачення», звичайно, тільки випадковість, збіг. Тим більше, що «Заклинач дощу» — перший із кнехтівських «життєписів» і, мабуть, взагалі найраніший начерк до майбутньої книжки — з’явився в «Нойє рундшау» тільки навесні. А проте це «передбачення» наводить на думку, що Гессе коли й не завжди, то давно вже думав про такий твір, як «Гра в бісер». А це, в свою чергу, свідчить про органічність цього твору, про його невід’ємність від усієї творчості письменника.

Хоч серед тих «міфічних особистостей», навколо біографій та життєвих конфліктів яких Гессе мав звичай будувати свої сюжети, не міг бути названий Йозеф Кнехт, неперевершений Магістр Гри належить до того самого ряду, що й перераховані в «Вечорі за письмовим столом» Каменцінд, Кнульп, Деміан, Сідхарта, Галлер. Хіба що він ще більше, ніж будьхто з його попередників, «символічний» — тобто не змальований, не зображений, а описаний, як у житіях святих.

Ще в «Германі Лаушері» Гессе виступав у ролі видавця; «Деміан» виданий від імені одного з двох головних героїв (причому навіть Томас Манн повірив майстерній містифікації); є свій видавець і в «Степовому вовкові». Автор «Гри в бісер» ховається за тією самою машкарою. Це давній, як світ, літературний засіб. Але він здатен виконувати й зовсім нові функції.

На відміну від «Степового вовка», видавець «Гри в бісер» — не персонаж, не якась особа, його значення негативне, і полягає воно в тому, щоб наголосити: створив це не я, а хтось інший — вигаданий, фіктивний автор, який приписує собі весь текст і відповідно стилізує його.

Хоч і обходячись без посередництва «видавця», те саме робить Томас Манн, коли в «Докторі Фаустусі» (1947) розповідає про життя композитора Леверкюна устами його приятеля Серенуса Цейтблома. Манн і сам помітив, що його твір схожий на «Гру в бісер». «Та сама ідея вигаданої біографії з властивими цій формі елементами пародії, — писав він, порівнюючи обидві книжки, — той самий зв’язок з музикою. І тут критика культури й епохи, хоч і з перевагою культурфілософського утопізму…» Проте Цейтблом був сучасником загиблого генія, долю якого він вирішив змалювати. Він не розумів його, але перебував у щоденному живому спілкуванні з ним. Анонімний касталійський історик, що через кілька сторіч досліджує обставини життя і смерті Магістра Гри, змушений задовольнятися розкиданими, скупими, не завжди певними свідченнями й документами або й спиратися на оче3видні легенди. Він працює як учений, як сумлінний і сторонній збирач фактів. І водночас признається: «…історія, хоч би як тверезо, з якою діловитою об’єктивністю вона була писана, завжди лишається поезією, а третій вимір поезії — вигадка…» В цій думці є своя правда. Але не треба забувати, що висловив її не сам Гессе, а той, кого він вигадав, і хто (якби письменник захотів цього) міг би мати безліч матеріалів про Кнехта, досконало знати його біографію. Але Гессе потрібно, щоб літописець був саме такий: не мав певності, сумнівався, чогось просто не знав. Це звичний для Гессе хід.

У «Степовому вовку», наприклад, є таке місце. Герой прочитав «Трактат», де, здавалось би, суворо і точно проаналізовано всі його вчинки і почуття. Проте, коментуючи текст, Галлер мимохідь зауважує, що написаний він «кимось стороннім, хто дивиться на мене збоку і згори, хто знав про мене більше, а проте й менше, ніж я сам». Чого знав більше, а чого менше — не сказано. Як і в «Грі в бісер» не сказано, де в Кнехтового літописця поезія, вигадка, а де факти. І це знімає будьякий натяк на категоричність, однозначність присуду, створює відчуття біполярності — світу, в якому різні значення зливаються і переходять одне в одне.

Діалектика ствердження й заперечення — домінанта Гессеписьменника, але, може, в жодній з його книжок вона не домінує так, як у цій — найостаннішій і найзначнішій.

Буржуазний світ XX сторіччя не імпонує Гессе. Він назвав його «фейлетонною добою» і в «Грі в бісер» піддав критиці, мабуть, ще глибшій і всеосяжнішій, ніж у «Степовому вовкові»: «Ті люди читали стільки статей, слухали стільки доповідей, а не мали ні часу, ні сили озброїтись проти страху, побороти в собі ляк перед смертю; вони жили наче в гарячці й не вірили в майбутнє… рівень духовних потреб і здобутків почав швидко й дуже помітно знижуватись… інтелектуалів охопила непевність і розпач… Серед загального апокаліптичного настрою декотрі займали ще й цинічну позицію: ішли танцювати й називали будьяку турботу про майбутнє старосвітською дурницею».

Як і в «Степовому вовкові», Гессе просто не міг нічого не протипоставити цьому духовному декадансові. Там були «безсмертні» — утопія непевна, надто уже умовна. А тут — традиційніша, наочніша. «Мені треба було, — писав він, — всупереч усім гримасам сучасності, показати царство духу і душі в його видимому образі, в його нездоланності; так мій твір став утопією, образ був спроектований у майбутнє, прикра сучасність вигнана в минуле, уже подолане». Утопія дістала назву Касталії.

Вона споріднена з Педагогічною Провінцією з «Вільгельма Майстера» Гете, але й неабияк відрізняється від неї. Обидві призначені для обранців, своєрідної еліти, обидві ставлять на перше місце виховання. Та якщо в Гете воно різнобічне, гармонійне, однаково спрямоване і на тіло, і на дух, то в Касталії природа майже не береться до уваги, а всі сили віддають душі.

Дехто з критиків схильний вбачати в цьому симптом занепаду ранньобуржуаного, просвітницького ідеалу. Але річ ось у чому: чи справді Касталія для Гесрб ідеал, принаймні в тому розумінні, в якому для Гете була ідеалом його Педагогічна Провінція? Почнемо з того, що при всій своїй відносній традиційності, при всій, порівняно з «безсмертними», наочності, утопія ця всетаки дивна. За словами дослідника з НДР Е. Гільшера, «для справжнього прогнозу майбутнього Гессе браку3вало як науковотехнічних, так і футурологосоціологічних передумов». Гільшер пробує оцінювати «Гру в бісер» за законами наукової фантастики. Але роман має свої закони. Майбутнє в ньому умовне не тільки в звичайному значенні цього слова: тобто як те, що ще реально не настало. Воно умовне взагалі, умовне. Так би мовити, абсолютно, бо найбільше нагадує… минуле. Яким малюють майбутнє майже всі фантасти XX сторіччя, навіть незалежно від того, чи вони творять утопії, чи антиутопії? Найхарактерніше там — шалений темп життя, колосальний розвиток техніки, всілякі машини, механізми, що або пригнічують людину, або вірно служать їй. У «Грі в бісер» люди їздять в екіпажах, а ще охочіше ходять пішки. Причому і в тих випадках, коли з одного тихого, зеленого, готичного, майже середньовічного містечка треба попасти в інше. Берольфінген, Ешгольц, Вальдцель — усі ці етапи повчальної кар’єри Магістра Кнехта, населені бравими ремісниками та їхніми рожевощокими дочками, найбільше нагадують швабську провінцію часів Кнульпа і так чи інакше змальовані з рідного для Гессе, «найкращого в світі» Кальва. Недарма винайдення самої Гри в скляні намистинки він приписав майстрові Бастіану Перро, у якого навчався колись годинникарства.

Утопія Гессе посправжньому ідилічна, в консервативнонімецькому значенні цього слова.

Можна заперечити, що така, виходить, Касталія — навмисне відгороджений від навколишнього світу клаптик землі, і що первісність — зайвий доказ Касталійської ідеальності. Але що ми, власне, дізнаємося з «Гри в бісер» про навколишній світ, яким бачимо його? Анонімний історик майже нічого про нього не каже. Все начебто лишилось як було: сама суєта, боротьба марнославства, боротьба за існування. А як більш чи менш безпосередні приклади позакасталійського побуту читачеві показані бенедиктинський монастир Маріафельс, що зберіг недоторканими (як і всі давні, стійкі інституції) віковічні звичаї, і — зовсім уже мимохідь — дім Кнехтового друга Плініо Десиньйорі. І ось що вражає: щоб попасти на загублену серед гір дачу Десиньйорі, Кнехт користується не якимось хитромудрим літальним апаратом. Він їде, як і з Ешгольца до Вальдцеля, в старомодному екіпажі, з візником на передку.

Патріархальність — не характерна прикмета Касталії, а отже, і не запорука її ідеальності. Непорушність покликана швидше підкреслити позачасовість її буття, не стільки географічне, скільки духовне в ній. Одне слово, те, що властиве було вже «безсмертним».

Але Гессе не був би сам собою, якби не вказав на зворотний бік їхньої величі. «Я спіймав Моцарта за кіску, — читаємо у «Степовому вовкові», — і він пурхнув угору. Кіска все довшала, як хвіст комети, я метлявся на її кінчику у міжзоряному просторі. Хай йому біс, як тут холодної І як ті безсмертні витримують таке страхітливо розріджене, крижане повітря!» Інакше кажучи, зворотний бік величі «безсмертних» — штучність, брак живих соків, абстрактність.

Унаочнення касталійського устрою, касталійських звичаїв, орденської ієрархії дозволяє поглибити і розширити критику стерильної духовності, що існує сама в собі.

Але критика Касталії — не єдина і не головна мета роману. Не меншої ваги автор надає ствердженню, прославленню її. Хронологічно воно навіть на першому місці.

Перед загрозою розпаду культури наприкінці «фейлетонної доби» єдиним виходом, єдиним шляхом до порятунку було, на думку Гессе, створення Касталії — суворого і водночас навдивовижу людяного Ордену духовної еліти, що взяв на себе обітницю безшлюбності, безкорисливості, зовнішньої покори і внутрішньої рівності. Оскільки мистецтво, наука, освіта гинули, тому що в світі практицизму і продажності їх утилізували і проституювали, їх треба було вивести із заклятого кола житейських інтересів, житейської конкуренції. Принцип цей поширювався навіть на творчість — надто індивідуальну, надто цілеспрямовану, надто палку і в цьому розумінні вже «нечисту». Творчість замінили виконанням чужих творів, аналізом і тлумаченням їх.

Найяскравішим і найдовершенїшим виявом ідеї Касталії була Гра в скляні иамистинки, або Гра в бісер, що стала «втіленням духовного і естетичного ідеалу, високим культом, містичною єдністю розпорошених членів universitas litterarum. У нашому житті вона взяла на себе частково роль мистецтва, а частково роль абстрактної філософії, і, наприклад, за часів Плінія Цігенгальса їй ще часто давали назву, що походила з поетичної лексики «фейлетонної доби» й означала заповітну мету не одного чутливого до майбутнього інтелекту, а саме: її називали «магічним театром».

Гессе сам, як бачимо, перекидав місток до «Степового вовка». Але загальна характеристика Гри в ньому зумисне непевна й нечітка, йому досить натяку на те, що вона заміняє і точні науки, і вільні мистецтва, з’єднуючи їх у собі у вигляді вправи, гімнастики розуму.

Було б спрощенням вважати, нібито Гессе вказує на таку касталійську «грайливість» як на легковажність, ваду. Адже з нею пов’язана славетна тутешня «ясність», якій автор співає гімн у своєму романі: «Ця ясність — не примха чи вияв самовдоволення, а вершина досвіду й любові, визнання всякої дійсності, чуйне буття на краю всіх прірв і проваль, це доброчесність святих і рицарів, вона незнищенна і з роками, з наближенням до смерті лише збільшується», її носій, її уособлення в романі — насамперед старий Магістр музики.

А проте мало не з перших сторінок роману поряд з прославленням Касталії Іде її засудження, поряд з утвержденням — заперечення.

Починаючи від романтиків, естетична думка і самі митці буржуазного світу боролися з нерозв’язною для них суперечністю: що робити серед ворожої дійсності? Утекти з своїм мерехтливим світильником у катакомби чи дати юрбі роздерти себе на шматки? Іншими словами: творити мистецтво елітарне, холодве, абстрактне, зрозуміле тільки жменьці втаємничених, чи масове мистецтво, яке улягає грошовому мішкові і примітивним смакам? Гессе також не міг розв’язати ціеї суперечності, але, на відміну від багатьох, він такою її і бачив: як суперечність, що потребує розв’язання.

Певна амбівалентність ставлення до касталійської оселі духу закладена в особі головного героя — Йозефа Кнехта. «Гра в бісер» збалансована таким чином: літописець не зважується висловити ані найменшого докору, навіть сумніву; але те, що він об’єктом свого панегірика вибрав Кнехта, свідчить саме за себе. Житіє, яке написав анонімний автор, — апокрифічне. А сам Кнехт суперечливий і в своїх словах, і в своїх вчинках, до того ж якнайтиповіше для Гессе: з одного боку, додаючи небаченої слави Касталії, а з другого — вчинивши щодо неї безпрецедентний акт відступництва. Адже Кнехт і найвидатніший за всю історію Провінції Магістр Гри, і єдиний за всю її історію член ієрархії, який склав із себе звання, вийшов із Ордену і подався у світ.

У прощальному листі до членів Виховної Колегії він пояснив свій вчинок тим, що Касталія перестала виконувати свою місію, історично пережила себе, бо касталійців «уже зачепили й опанували характерні хвороби аристократії — бундючність, зарозумілість, станова пиха, всезнайство, невдячність, схильність жити за чужий рахунок… Пересічний касталієць дивиться на мирянина, невченого, може, і без неприязні, без зневаги, без заздрощів, але не вважає його за брата, не вбачає в ньому свого годувальника, не почуває ніякої відповідальності за те, що діється там, у світі». Відірваність від народу, від руху світової історії — ось головні гріхи касталійців.

Цікаво, що саме в той час, коли Кнехт за дорученням Ордену у монастирі Маріафельс успішно прихиляв на бік Касталії впливового католицького вченого отця Якоба, він і набрався від нього того почуття історії, яке й зруйнувало його касталійську віру. Так світло й тінь, Ян та Інь завжди ідуть поряд у житті і у вчинках Кнехта. І цікаво ще ось що. Прототипом отця Якоба був той самий швейцарський історик Якоб Буркгардт (18– 1897), якого Гессе назвав серед трьох основних факторів, що формували його світогляд. Буркгардт, багато в чому учень Шопенгауера, дивився на історичний процес досить песимістична, історію духу ставив понад соціальну історію і був прибічником бездіяльності, споглядальності. Проте ідеалізованого свого Буркгардта — отця Якоба — Гессе (зберігши за ним багато буркгардтівських ідей) одночасно зробив учителем Кнехта, що відкинув духовну елітарність і переступив через споглядальність.

Як і в Сінклера, Сідхарти, Галлера, у Кнехта є свої двійники антагоністи. Це навіть не стільки отець Якоб, скільки Плініо Десиньйорі і Тегуляріус. Перший — мирянин, що відчуває любов до Касталії і глибоке недовір’я до неї, людина, життя якої дало тріщину від сутички з гострими гранями такої антиномії. А другий — найтиповіший, найфанатичніший касталієць, але такий, що своєю нервовістю, своїм екстремізмом ніби випередив майбутній розклад Касталії.

Кнехт уник долі не тільки Тегуляріуса, але й Десиньйорі, яка теоретично була не що інше, як один із варіантів його власної долі. З Кнехтом у Гессе вийшло щось майже нечуване: він створив образ ідеального героя. Звичайно, ціною певних обмежень, дотримання певних конвенцій. Це герой, як уже згадувалося, житійний, не змальований, а описаний, до того ж з відвертою прихильністю. Крім того, хоч і врівноважуючи антиномії, він біполярний. І це важливо, це додає йому динамізму, руху, можливості розвитку, без яких жоден герой — не те що ідеальний — не витримає випробування дійсністю.

Кнехт, власне, має двійника в собі самому, що й надає йому об’ємності. І всетаки він розпався б, розщепився, як Гаррі Галлер перед дзеркалом «магічного театру», якби не одна його особливість. Хоч би як трактував він Касталію, хоч яку б позицію займав щодо неї, в його поведінці завжди є жертовність, самозречення, служіння людям. Не випадково його ім’я Knecht, тобто, в перекладі, «служник», «раб».

Роман «Гра в бісер» присвячений «мандрівникам на Схід». Посвята ця стоїть у тому самому ряду, що й згадка про «магічний театр». (А втім, і самі «мандрівники» кілька разів згадані в тексті роману як братство, що вплинуло на виникнення Касталії і Гри). Гессе написав повість «Мандрівка, на Схід», яку справедливо вважають своєрідною прелюдією до історії Магістра Кнехта. У повісті також розповідається про певний орден поборників духу. До нього належать і великі мислителі минулого, і реальні друзі Гессе, і навіть деякі герої його раніших книжок. А магістром у них стає непомітний служник Лео.

Пара Кнехт — Десиньйорі (в перекладі: «з панів»), що весь час немов міняється місцями, виростає з гегелівської «Феноменології духу». Але ідея служіння в цілому, очевидно, ширша. Про це свідчить не тільки Лео, а й мотив служника, служіння, жертви, що вперто повторюється у всіх трьох учнівських життєписах вихованця Ешгольца.

Тільки не треба розуміти кнехтівське служіння і кнехтівську жертву надто буквально. Касталійський історик повідомляє, що «вилучення всього індивідуального… — один із найвищих принципів нашого духовного життя». І, спираючись на цей принцип, настоятель Ордену Магістр Александр звинувачує Кнехта: «Ви надто відчуваєте своє «я» чи надто залежите від нього…» Александрові не подобається Кнехтів приклад із святим Христофором, який шукає собі найкращого пана: «Той, хто хоче служити, — каже він, — мусить служити тому володареві, якому він присягнув, бути вірним до могили, а не з потаємним наміром перекинутись до Іншого, кращого пана, якщо такий знайдеться». Гріхом, порушенням касталійського закону були і Кнехтові вірші. На всьому цьому «відбивалась неповторна, ні на що не схожа особистість Йозефа Кнехта». Зламати її було б злочином. Тому Кнехт служить і в тому розумінні, що зберігає її. Вона потрібна як приклад, як можливість. Потрібна, скажімо, юному Тіто Десиньйорі, цьому синові природи, захопленому життям. В такому розумінні смерть Кнехта не безглузда.

Продовжуючи давню гуманістичну традицію, Гессе багато уваги приділяє в своєму романі педагогічним проблемам. Він осуджує замкнену систему виховання в Касталії, відірвану від життя й позначену духовним аристократизмом, елітарністю. А тим часом Касталія й була створена заради того, щоб вона виконала свою педагогічну місію. Пориваючи з нею, Кнехт прагне передусім здійснити свої педагогічні ідеї, які, аж ніяк не відкидаючи високої духовності, включають органічний зв’язок з природою, життям, життєвою практикою. Однак нова діяльність героя обривається, ледве розпочавшись, і його педагогічна програма лишається нереалізованою.

Дослідники, як правило, квапляться розшифрувати всі ієрогліфи гессівської вченості. Але «Гра в бісер» насамперед роман, художній твір, а не нагромадження чиєїсь вторинної філософської мудрості. Безперечно, навіть у важкуватій своїй побудові, у своїй схованій під стилізаторським порохом іронії роман цей — продукт пізньої, трохи стомленої культури. А проте в ньому є сила, та жива пластичність зображення, що властива справжньому мистецтву слова: «Перед ним лежало невелике, тихе, сіруватозелене озеро. По той бік здіймалася стрімка, висока скеляста круча з гострим, щербатим гребенем, що ніби розтинав прозоре, зеленкувате, холодне вранішнє небо… Тіто пильно вдивлявся в похмурий гребінь скелі, за яким палахкотіло небо, запалене вранішнім багрянцем. Аж ось ребро скелі блиснуло, наче розпечений метал, що починає топитися, обриси хребта втратили свою чіткість, і він раптом став нижчий, немов підтав і осів, а з вогнисточервоної щербини випливло сліпуче світило дня».

Так пишуть реалісти й поети, що працюють натхненно і неквапливо. Так писав Гессе — автор «Гри в бісер», роману, що вийшов у світ, а через три роки був увінчаний Нобелівською премією.

Дмитро ЗАТОНСЬКИЙ


ІНДІЙСЬКИЙ ЖИТТЄПИС | Гра в бісер | Примечания