home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


ПОКЛИКАННЯ

Про походження Йозефа Кнехта ми нічого не дізналися. Як і багато інших учнів елітарних шкіл, він або рано лишився сиротою, або жив у несприятливому середовищі, і його забрала звідти й усиновила Виховна Колегія. В кожному разі, йому не довелося переживати конфлікту між школою і родиною, що обтяжує молоді роки стільком обдарованим юнакам, утруднює їхній вступ до Ордену, а деяким ще й ламає вдачу, робить її важкою і суперечливою. Кнехтові пощастило: він ніби народився для Касталії, для Ордену, для служби у Виховній Колегії, йому ніби змалку судився такий шлях; і хоч він добре пізнав труднощі духовного життя, а все ж трагедію кожного, хто прирікає себе служінню духові, пережив безболісно. Але присвятити особі Йозефа Кнехта таку велику розвідку нас звабила не тільки сама ця трагедія, скільки тиха, ясна, промениста наполегливість, з якою він творив свою долю, розвивав свій хист, здійснював своє призначення. Як усі видатні люди, він Мав свого генія, daimonion,[11] і свою amor fati,[12] але його amor fati здається нам вільною від похмурого фанатизму. Щоправда, ми не знаємо того, що сховано в глибині людської душі, і пам’ятаємо, що історія, хоч би як тверезо, з якою діловитою об’єктивністю вона була писана, завжди лишається поезією, а третій вимір поезії — вигадка. Адже нам зовсім не відомо, — коли звернутися до великих прикладів, — як жилося, радісно чи тяжко, Йоганнові Себастіанові Баху або Вольфгангові Амадеєві Моцарту. У Моцарта ми вбачаємо надзвичайно зворушливу, милу грацію рано дозрілого генія, а в Баха — повчальновтішне погодження зі стражданням і смертю як з батьківською волею бога, але це знання про них ми винесли не з їхніх біографій чи з фактів їхнього приватного життя, що дійшли до нас, а тільки з їхніх творів, з їхньої музики. Далі, до того Баха, біографію якого ми знаємо і образ якого склали собі з його музичних творів, ми несамохіть доточуємо і його посмертну долю: у своїй уяві немов бачимо, як він ще за свого життя знав і мовчав, усміхаючись, що зразу ж після смерті всі його твори забудуть, а рукописи їхні підуть на макулатуру, що замість нього один із його синів стане «великим Бахом» і досягне успіху, що після свого воскресіння його музика зіткнеться з непорозуміннями і варварством фейлетонної доби тощо. Так само ми схильні приписувати чи накидати ще квітучому, порипутому у вир творчої праці Моцартові свідомість того, що йому буде затяшно в обіймах смерті, ранню певність у своїй приреченості. Там, де лишився твір, історик не може діяти інакше — він розглядає той твір разом з життям його творця, як дві нероздільні половини живого цілого. Так ми робимо з Моцартом чи з Бахом, так ми робимо і з Кнехтом, хоч він належить до нашої, принципово «нетворчої» епохи й не лишив після себе «творів» у такому значенні, як ті майстри.

Коли ми пробуємо описати життя Кнехта, то тим самим пробуємо й витлумачити його, і коли нам як історикам дуже шкода, що про останні його роки майже немає цілком певних відомостей, то саме легендарність цих останніх років Кнехтового життя й додала нам мужності взятися за цю справу; Ми беремо на віру цю легенду й погоджуємося з нею, байдуже, чи це правда, чи тільки повчальна вигадка. Так само, як ми не знаємо, де і в якій сім’ї народився Кнехт, ми нічого не знаємо і про його кінець. Але ми не маємо ніяких підстав вважати, що цей кінець міг бути випадковим. Життя Йозефа Кнехта, наскільки воно нам відоме, постає перед нами як чіткий ряд дедалі вищих щаблів, і коли в своїх здогадах про його кінець ми залюбки приєднуємось до легенди й беремо її на віру, то причина цьому ось яка: те, що каже легенда, на нашу думку, могло б бути останнім, завершальним щаблем його життєвого шляху й цілком випливало б з усіх попередніх. Признаємося навіть, що перехід цього життя в легенду здається нам органічним і виправданим, так само як ми нітрохи не сумніваємось, що світило, яке зникло з наших очей, «зайшло», існує далі. У тому світі, в якому ми, автор і читач цих рядків, живемо, Йозеф Кнехт досяг і доконав найвищого, що тільки можна собі уявити: як Magister Ludi він був вождем і взірцем для тих, хто служив духовній культурі чи прагнув їй служити, він зразково беріг і примножував духовну спадщину як первосвященик храму, святого для кожного з нас. Але він не тільки досяг рівня Магістра, не тільки посів місце на вершині нашої ієрархії, а й пішов далі, переріс його такою мірою, про яку ми лише можемо шанобливо здогадуватись, і саме тому нам здається цілком природним і логічним, що й його біографія переступила межі звичайних вимірів і стала врешті легендою. Ми приймаємо це диво, раді цьому диву і не хочемо заглиблюватись у його тлумачення. Та оскільки Кнехтове життя — історія, а воно таки історія до одного цілком певного дня, то ми й трактуватимем його як історію і намагатимемось відтворити цей легендарний шлях саме таким, яким він відкрився нам під час досліджень.

З дитинства Йозефа Кнехта, тобто з того часу, коли він ще не був учнем елітарної школи, нам відома тільки одна подія, але вона має важливе, символічне значення, бо свідчить про перший вагомий поклик духу до хлопця, про перший акт покликання, і знаменно, що перша покликала його не наука, а музика. Цей уривок з біографії, як і майже всі відомості про особисте життя Кнехта, ми завдячуємо одному його учневі з класу Гри в бісер і відданому шанувальникові, що записав багато висловів і розповідей свого великого вчителя.

Кнехт мав тоді десь дванадцять чи тринадцять років і був учнем класичної гімназії в містечку Берольфінгені під Цабервальдом, де він, мабуть, і народився. Хоч хлопець уже давно був стипендіатом гімназії і колегія вчителів, особливо вчитель музики, двічі чи тричі рекомендували його найвищому керівництву для переведення в школу еліти, сам він нічого не знав про це і ще жодного разу не бачив нікого з еліти чи з Магістрів Виховної Колегії. І раптом учитель музики (Йозеф тоді вчився грати на скрипці й на лютні) сказав йому, що невдовзі, можливо, до Берольфінгена завітає Магістр музики — перевірити, як у гімназії налагоджене музичне навчання, тож хай Йозеф налягає на вправи, щоб не осоромитись самому й не осоромити свого вчителя. Ця звістка глибоко схвилювала хлопця, бо він, звичайно, добре знав, хто такий Магістр музики, знав, що той не просто з’явиться з якогось високого відділу Виховної Колегії, як з’являлися двічі на рік шкільні інспектори, а що він — один Із дванадцяти напівбогів, один із дванадцяти керівників тієї найшановнішої Колегії і найвища інстанція для цілої країни в усьому, що стосується музики. Отже, Магістр музики, Magister musicae, особисто відвідає Берольфінген! У цілому світі для малого Йозефа була, може, тільки одна людина ще легендарніша й загадковіша — Магістр Гри в бісер. Він наперед відчував величезну, боязку пошану до Магістра музики і уявляв собі його то якимось королем, то якимось чарівником, то ніби одним із дванадцяти апостолів чи котримось із великих митців класичної доби, таких як Міхаель Преторіус, Клаудіо Монтеверді, й. Й. Фробсргер або Йоганн Себастіан Бах, — і так само палко очікував, як і боявся тієї хвилини, коли з’явиться це світило. І один із цих напівбогів і архангелів, один із таємничих і всемогутніх правителів духовного світу власною особою з’явиться тут, у містечку, в їхній гімназії, і він, Йозеф, побачить його, і, може, Магістр озветься до нього, перевірить, як він грає, полає його або похвалить — то була така величезна подія, ніби якесь диво, рідкісне небесне явище, та й учителі казали, що це вперше за багато десятиріч Magister musicae відвідає їхнє містечко і їхню маленьку гімназію. Хлопцеві порізному ввижалася зустріч високого гостя, а насамперед — як пишна офіційна урочистість, схожа на ту, що він бачив, коли новий бургомістр вступав на свою посаду: з духовим оркестром і прапорами, а може, навіть із фейєрверком; Кнехтові товариші уявляли собі приїзд Магістра так само. Щоправда, радість Кнехта трохи затьмарював острах: він боявся, як би самому не опинитися надто близько до тієї великої людини, не зганьбити себе перед таким знавцем своєю грою і своїми відповідями. Але той острах був не тільки гнітючий, а й солодкий, бо в глибині душі, не признаючись у цьому навіть самому собі, він вважав очікуване свято з його прапорами і фейєрверками зовсім не таким бентежним, гарним, важливим і, попри все, дивовижно радісним, як те, що він, малий Йозеф Кнехт, побачить Магістра зблизька, що той завітає до Берольфінгена трохи й задля нього, Йозефа, — адже Магістр приїде перевіряти, як у гімназії вчать музику, а вчитель музики, видно, гадає, що іспит можуть влаштувати і йому, Кнехтові.

Але, мабуть… ох, ні, навряд чи до цього дійде, де там! У Магістра є важливіші справи, ніж вислухувати, як малий хлопчисько цигикає на скрипці, він, певна річ, перевірятиме старших учнів, вони більше всього знають. З такими думками чекав Йозеф великого дня, і той день настав, але почався з розчарування: на вулицях не грав оркестр, на будинках ніхто не вивісив прапорів та гірлянд, треба було, як і щодня, брати книжки й зошити і йти на звичайний урок, і навіть у класі він не побачив ані найменших ознак святковості, все було звичайне. Почався урок, на вчителеві був той самий костюм, що й завжди, і він жодним словом не згадав про почесного гостя.

Але на другому чи третьому уроці все ж таки сталося диво: постукавши в двері, зайшов служник і сказав, що учень Йозеф Кнехт повинен за чверть години з’явитися до вчителя музики, перед тим гарненько причепурившись, помивши руки й почистивши нігті. Кнехт зблід з переляку, вийшов, ледве переставляючи ноги, зі школи, тоді кинувся до інтернату, поклав книжки, вмився, причесався, тремтячими руками взяв футляр зі скрипкою та нотний зошит і подався до флігеля, де були музичні си. У горлі в нього стояв клубок. На сходах його зустрів один з гімназистів і схвильовано мовив, показуючи на клас: — Почекай тут, поки тебе викличуть.

Минуло не так багато часу, поки настав край його чеканню, проте для Кнехта то була ціла вічність. Ніхто його не викликав, але до класу зайшов якийсь чоловік, зовсім старий, як йому спершу здалося, не дуже високий, сивий, з гарним ясним обличчям і пильними блакитними очима. Погляд тих очей міг би злякати, проте він був не тільки пильний, а й веселий: не те, щоб чоловік сміявся чи хоча б усміхався, просто в очах його світилася тиха, спокійна веселість. Чоловік сів на стільчик перед старим шкільним фортепіано й сказав: — Ти Йозеф Кнехт? Твій учитель задоволений тобою, він, здається, любить тебе. Ходи, трохи пограємо разом.

Кнехт іще перед тим дістав скрипку з футляра. Старий узяв ноту «ля», хлопець настроїв скрипку і боязко, запитливо глянув на нього, — Що б ти хотів зіграти? — спитав Магістр.

Учень не зміг нічого відповісти, серце його переповнювала святоблива пошана до старого. Він ще ніколи не бачив такої людини, Він нерішуче взяв ноти й простяг їх Магістрові.

— Ні, — сказав Магістр, — я б хотів, щоб ти зіграв щось напам’ять, не вправу, а щось просте, що ти знаєш напам’ять, може, пісню, яка тобі подобається.

Кнехт збентежився; це обличчя, ці очі зачарували його. Він соромився свого збентеження, але не міг відповісти, не міг сказати жодного слова. Магістр не квапив його. Він одним пальцем програв початок якоїсь мелодії і запитально глянув на хлопця. Той кивнув головою, зразу ж радісно підхопив мелодію — то була старовинна пісня, яку вони часто співали в школі.

— Ще раз! — сказав Магістр.

Кнехт повторив мелодію, а старий зіграв до неї другий голос. Тепер старовинна пісня звучала в маленькому класі на два голоси.

— Ще раз! Кнехт знов заграв перший голос, а Магістр зразу другий і третій. Чудесна старовинна пісня лунала в класі на три голоси.

— Ще раз! — І Магістр зіграв три голоси до мелодії. — Гарна пісня! — тихо сказав він. — А тепер зіграй її ще в альті.

Кнехт слухняно зіграв, Магістр задав йому тон і долучив до його гри свої три голоси.

— Ще раз! — знов і знов казав старий дедалі веселіше.

Кнехт зіграв мелодію в тенорі, раз у супроводі двох, а раз — трьох голосів. Так вони, виконали пісню кілька разів, і слова їм були вже не потрібні; з кожним повторенням мелодія сама собою ставала багатшою, набувала нових оздоб. Маленька порожня кімната, освітлена веселим вранішнім сонцем, святково звучала у відповідь.

За якийсь час старий перестав грати й спитав: — Може, досить? Кнехт похитав головою і заграв знов. Магістр приєднався до нього з своїми трьома голосами, і чотири голоси весело проклали тонкі, ясні лінії, перегукуючись один з одним, підтримуючи один одного, перетинаючись і описуючи один навколо одного дуги й фігури, а хлопець і старий, забувши про все на світі, віддавалися тим чудовим спорідненим лініям і фігурам, що утворювались там, де лінії схрещувалися, і, обсотані їхнім чарівним плетивом, грали, тихо похитуючись, наче скорялися невидимому капельмейстрові. Нарешті Магістр, закінчивши мелодію, повернув голову й спитав: — Сподобалось тобі, Йозефе? Кнехт мовчки глянув на нього. Очі його світилися вдячністю, він весь світився, але не міг вимовити жодного слова.

— Може, ти вже знаєш, що таке фуга? — спитав Магістр.

На обличчі в Кнехта проступив сумнів. Він уже слухав фуги, але на уроках вони їх ще не проходили.

— Добре, — сказав Магістр, — тоді я покажу тобі фугу. Найкраще ти зрозумієш, що це таке, коли ми самі скомпонуємо її. Отже, для фуги насамперед потрібна тема, але тему ми не будемо довго шукати, а візьмемо її з нашої пісні.

Він зіграв кілька нот, уривок з мелодії, що прозвучав дуже дивно, якийсь обрубок без голови і без хвоста. Потім зіграв тему ще раз, трохи далі, і в ній уже з’явився перший вступ, другий вступ зробив перехід із квінти в кварту, третій повторив перший на октаву вище, так само четвертий повторив другий; експозиція закінчилася клаузулою в тональності домінанти. Друга розробка вільніше модулювала в інші тональності, третя, схиляючись до субдомінанти, завершилась клаузулою в основному тоні. Хлопець дивився на розумні білі пальці Магістра, бачив, як на його зосередженому обличчі тихо віддзеркалювався план музики, а очі спочивали під напівопущеними повіками. Серце в хлопця калатало від захвату, від любові до Магістра, а слух його вбирав фугу, і йому здавалося, що він уперше слухає музику. Він угадував за витвором духу, що поставав перед ним у звуках, гармонію закону й волі, служіння і влади, гармонію, яка дарує людям щастя; він доручав себе і заприсягався в вірності цьому духові і цьому майстрові, він бачив тієї хвилини, що йому, його життю, цілому світові вказує дорогу, дає лад і мету дух музики, і коли гра скінчилася, він прикипів поглядом до чарівника, що сидів перед ним, до володаря, якому він віддався душею і серцем і який усе ще схилявся над клавіатурою, приплющивши очі, з просвітлим зосередженим обличчям. Хлопець дивився на нього й не знав, чи йому втішатися блаженством цих хвилин, чи плакати, що вони вже минули. Нарешті старий повільно підвівся зі стільчика, проникливо й водночас невимовно ласкаво глянув на нього веселими блакитними очима й сказав: — Ніде люди так легко не стають друзями, як граючи разом. Це дуже гарно. Сподіваюся, що віднині ми з тобою будемо друзями. Може, ти також навчишся компонувати фуги, Йозефе. — 3 цими словами старий подав йому руку й рушив до дверей, але на порозі ще раз обернувся, глянув на Йозефа й легенько, ввічливо вклонився на прощання.

Через багато років Кнехт розповідав одному своєму учневі: коли він вийшов із флігеля, з місті і в усьому світі він побачив більшу зміну і більше чару, ніж коли б вони були оздоблені прапорами, стрічками, гірляндами та фейєрверками. Він щойно пережив акт покликання, який можна, мабуть, з цілковитим правом назвати таїнством: йому став видимий, гостинно відкрився його очам ідеальний світ, досі відомий його молодій душі або з чужих слів, або з палких мрій. Цей світ не тільки існував десь далеко, в минулому чи в майбутньому, — ні, він був поряд, живий і діяльний, він світився, посилав своїх вістунів, апостолів, таких людей, як цей старий Магістр, що, до речі, був не таким уже й старим, як здалося Йозефові. І той світ послав одного з своїх незвичайних вістунів і до нього, маленького гімназиста, щоб дати йому знак, покликати його! Таке значення мала для Йозефа та зустріч, і минув не один тиждень, поки він справді довідався й переконався, що чарівній події, яка відбулася тієї священної години, відповідала цілком певна подія і в реальному світі, що те покликання було не тільки благодаттю і покликом у його власній душі і в його сумлінні, а й дарунком і покликом до нього земних сил. Бо довго не могло лишатися таємницею, що відвідини Магістра музики були не простою випадковістю і не справжньою інспекцією. Уже давно ім’я Кнехта, на підставі рапортів його вчителів, стояло в списку учнів, які здавалися гідними того, щоб їх зарахували в школу еліти чи принаймні щоб вони були рекомендовані Верховній Колегії. Оскільки ж Кнехта хвалили не тільки за відмінне знання латинської мови і гарну вдачу, але його ще й особливо рекомендував і хвалив учитель музики, Магістр музики вирішив скористатися службовим відрядженням і на кілька годин заїхати до Берольфінгена, щоб самому глянути на цього учня, його цікавили не стільки Кнехтові успіхи з латинської мови і вправність пальців (тут Магістр цілком покладався на оцінки вчителів, хоч усе ж таки побував на їхніх уроках), скільки те, чи в хлопця справді є хист музиканта у високому значенні цього слова, здатність до захвату, до підпорядкування, до покірної шаноби, до служіння культові. Загалом учителі звичайних шкіл не без поважних на те підстав були досить скупі на рекомендації учнів до еліти, а все ж траплялося, що вони надавали комунебудь перевагу з міркувань не зовсім чесних або котрийсь не дуже уважний учитель уперто рекомендував свого улюбленця, хоч той був тільки старанний, шанолюбний і вмів підлабузнюватись, та й годі. Таких Магістр музики особливо не любив, він миттю вгадував, чи іспитований свідомий того, що йдеться про його долю, його майбутнє, і горе було тому учневі, який демонстрував йому свою спритність, поводився надто впевнено, надто мудро або ще, бува, й пробував підлизатися, — Магістр не раз бракував таких, ще й не почавши іспиту.

Учень Кнехт сподобався старому Магістрові, навіть дуже сподобався, ще й дорогою, їдучи далі в своїх справах, він задоволено згадував про Йозефа; ніяких нотаток він не робив у своєму зошиті, але запам’ятав щирого, скромного хлопця і, вернувшися з відрядження, власноручно включив його прізвище в список учнів, яких проекзаменував котрийсь із членів Виховної Колегії і визнав, що вони гідні вчитися в елітарній школі.

Про той список — гімназисти звали його «Золотою книгою», але інколи й глузливо величали «Каталогом шанолюбів» — Йозефові часом доводилось чути в гімназії, і говорили про нього різним тоном. Коли список згадував учитель, хоча б навіть тільки для того, щоб дорікнути учневі: мовляв, такому, як він, годі й сподіватися, що його запишуть до «Золотої книги», — то його тон був урочистий, в голосі бриніла повага і навіть якась бундючність. Та коли, бувало, про «Каталог шанолюбів» заводили мову самі учні, тон їхній найчастіше був зневажливий і перебільшено байдужий. Одного разу Йозеф почув, як хтось із учнів сказав: — Ет, чхати я хотів на той ідіотський список! Путящий хлопець туди нізащо не попаде. Вчителі вводять до нього тільки тих, хто кує день і ніч, та ще підлабузників.

Дивні часи настали для Йозефа після тієї чудесної події. Спершу хлопець нічого не знав про те, що тепер він належить до «electi»,[13] до «flos juventutis»,[14] як величали в Ордені учнів елітарних шкіл; поки що він зовсім не думав про якісь практичні, відчутні наслідки тієї події, про те, що вона може вплинути на його долю, на його щоденне життя, і коли для вчителів він був уже обранцем, тим, хто йде від них, сам Йозеф сприйняв своє покликання лише як процес у глибині своєї душі. Але й так це була різка межа в його житті. Хоч година, проведена з чарівником, тільки здійснила чи наблизила те, про що Йозеф уже здогадувався у своєму серці, а проте саме ця година відділила вчорашнє від сьогоднішнього, минуле від теперішнього і майбутнього, як той, хто прокинувся зі сну, хай навіть серед такого самого оточення, як він бачив у сні, все ж не має сумніву, що він прокинувся. Людині порізному, безліччю шляхів відкривається її покликання, але суть і сенс цієї події завжди ті самі: душа тоді прокидається, перероджується, в неї прибуває сили, замість снів і передчуттів, що йшли зсередини, раптом виникає і вривається поклик ззовні, уламок дійсності. Тут цей уламок дійсності прибрав постать Магістра: досі відомий йому тільки як далекий, оточений глибокою пошаною напівбог, архангел з небесної високості, він з’явився власною особою, дивився на нього блакитними очима, що все бачили, сидів на стільчику перед шкільним фортепіано, грав з ним, дивовижно грав, майже без слів показав, що таке музика, благословив його і зник. Спершу Кнехт був просто нездатний думати про те, що з усього цього може вийти, його вщерть сповнило безпосереднє, внутрішнє відлуння цієї події, оволоділо всіма його думками й почуттями. Як молода рослина, що досі розвивалася тихо й несміливо, а тепер зненацька почала глибше дихати й швидше рости, наче якимось дивом за одну годину усвідомила закон свого єства і з усієї сили намагається виконати його, так і Йозеф, тількино чарівникова рука торкнулася його, почав швидко й палко збирати свою силу й напружувати її, відчув, що він міняється й росте, що між ним і світом з’явились нові дисонанси й нова гармонія; часом він міг на уроках музики, латинської мови й математики виконувати завдання, до яких іншим учням його віку було ще далеко, відчував себе здатним вчинити який завгодно подвиг, а часом забував про все на світі, з якоюсь новою для нього ніжністю й радістю поринав у мрії, дослухався до вітру чи дощу, задивлявся на квітку чи на швидку течію річки, нікого не розуміючи, про все здогадуючись, охоплений почуттям симпатії, цікавості, бажанням усе пізнати, тягнучись від свого «я» до ближнього, до світу, до таємниці й таїнства, до боліснопрекрасної гри явищ.

Так, зароджуючись і розростаючись у душі, аж поки внутрішні й зовнішні імпульси зустрілися й підтвердили себе одні в одних, відбулося покликання Йозефа Кнехта в ідеально чистому вигляді. Він пройшов усі його щаблі, спізнав усе його щастя і всі його болісні тривоги. Ніякі передчасні відкриття і нескромні вторгнення не порушили цього благородного процесу, типової передісторії, молодечої пори кожного шляхетного розуму; внутрішні й зовнішні чинники його працювали й росли назустріч одні одним у гармонійній рівновазі. Коли ж наприкінці цього процесу Кнехт усвідомив своє становище і свою долю, коли він побачив, що вчителі почали ставитись до нього як до свого колеги, навіть як до почесного гостя, що осьось має піти від них, а учні — почасти захоплено, почасти заздрісно, побачив, що дехто почав уже уникати його, ще дехто дивитися на нього з підозрою, а декотрі неприятелі глузливо й зневажливо, що дотеперішні друзі почали все більше віддалятися й покидати його, — тоді в його душі такий самий процес віддалення й усамітнення давно вже відбувся. Тепер він серцем і почуттями своїми сприймав світ зовсім інакше, вчителі з начальників поволі перетворилися в товаришів, колишні друзі — в супутників, що відстали дорогою, він уже ні в школі, ні в містечку не знаходив таких, як сам, і почував себе не на своєму місці, бо все було тепер просякнуте якимось прихованим умиранням, флюїдом минущості й нереальності, все стало якимось тимчасовим, наче зношений одяг, з якого ти давно виріс. І це виростання з батьківщини, досі такої любої і гармонійної, цей відхід від форми життя, що стала чужою і невідповідною йому, цей стан прощання, в який вривалися години найбільшого щастя і осяйного почуття власної гідності, стан уже відкликаного звідси врешті обернувся для нього в тяжку муку, в майже нестерпний гніт і страждання, бо все покинуло його. А може, це він сам усе покинув? Може, це через його шанолюбство й зарозумілість, через його пиху, зрадливість і нечутливість милий, звичний світ почав відмирати й ставати чужим йому? Серед страждань, які приносить із собою справжнє покликання, це найтяжче. Той, хто приймає покликання, приймає не тільки дарунок і наказ, а й бере на себе якусь провину, наче солдат, якого викликали з шеренги, де він стояв поряд з товаришами, й призначили офіцером, і це призначення тим справедливіше, чим більше в нього почуття провини, навіть мук сумління, якими він спокутує свою провину перед товаришами. А втім, Кнехтові пощастило пережити цей процес розвитку без особливих струсів і в цілковитому невіданні: коли нарешті педагогічна рада повідомила хлопця, що його відзначили й незабаром мають перевести до школи еліти, першої миті ця новина його вразила, та вже наступної здалася давно відомою і очікуваною. Аж тепер він згадав, що вже кілька тижнів йому глузливо кидали вслід слівце «electus», або ж «обранець». Він чув це слово, але тільки краєчком вуха, вважав, що його просто дражнять. Хочуть сказати ним: «Гей, ти, що в своїй зарозумілості вважаєш себе за обранця!» Часом він тяжко страждав від цих спалахів почуття відчуження між ним і його товаришами, але сам себе справді ніколи не вважав «обранцем»; своє покликання він сприймав не як підвищення за рангом, а тільки як внутрішній поклик і заохочення. Але все ж таки хіба він не знав цього завжди, не передчував, не вгадував сотні разів? І ось тепер ті передчуття здійснилися, його радість підтверджено й узаконено, страждання його не були даремні, нестерпно старий і тісний одяг можна було скинути, для нього лежав уже напоготові новий.

Коли Кнехта прийняли в еліту, життя його виявилось ніби пересадженим в інший грунт, то був перший і вирішальний крок у процесі його розвитку. Далеко не в усіх учнів елітарних шкіл офіційне прийняття в еліту збігається з внутрішнім усвідомленням свого покликання. Такий збіг — благо, чи, кажучи банально, щасливий випадок. Той, кому він випав, має в житті певну перевагу, так само як той, кого щасливий випадок наділив особливими тілесними й духовними якостями. Щоправда, переважна більшість учнів елітарних шкіл, навіть майже всі, сприймають свій вибір як велике щастя, як вимріяну відзнаку й дуже пишаються нею. А все ж перехід із звичайної, рідної школи до шкіл Касталії багато обраних переживають потім важче, ніж їм самим гадалося, він приносить із собою несподівані розчарування. Насамперед це стосується тих, хто в батьківському домі жив щасливо, оточений любов’ю, — для них цей перехід стає тяжким прощанням і зреченням. Тож і виходить, що чимало учнів вертається в звичайну школу, особливо протягом двох перших років навчання, і не тому, що їм бракує хисту чи старанності, а тому, що вони не можуть призвичаїтись до життя в інтернаті, і особливо до думки, що в майбутньому їм доведеться дедалі рішучіше поривати зв’язки з сім’єю і з батьківщиною, аж поки залишиться тільки одна визнана й шанована приналежність — до Ордену. Бувають також учні, для яких, навпаки, перехід до еліти насамперед означає порятунок від батьківського дому й від остогидлої звичайної школи; звільнившись від суворого батька й від ненависного вчителя, вони, щоправда, якийсь час відчувають полегшення, але сподіваються від цього переходу таких великих і неймовірних змін у всьому своєму житті, що скоро настає розчарування. Так само не завжди втримуються в Касталії справжні шанолюби і зразкові учніпеданти; не те, щоб вони відставали в навчанні, але в елітарних школах надають значення не лише навчанню й оцінкам на уроках, а й ставлять перед собою високу виховну й естетичну мету, а тут уже багато хто капітулює. А втім, у чотирьох великих елітарних школах з численними відділеннями й відгалуженнями вистачає простору для різних талантів, і старанному математикові чи філологові, якщо з нього справді може вийти вчений, нічого вболівати, що в нього немає здібностей музиканта або філософа. Інколи в Касталії навіть набирали сили тенденції до культивування чистих, тверезих наук, і поборники цих тенденцій не тільки ставилися критично й глузливо до «фантастів», тобто до аматорів музики і муз, а й часом у своєму колі просто заперечували й відкидали все приналежне до мистецтв, а особливо Гру в бісер.

Через те, що життя Кнехта, наскільки воно нам відоме, все минуло в Касталії, в цьому найтихішому і найпривітнішому куточку нашої гористої країни, який раніше називали ще Педагогічною Провінцією,[15] запозичивши цей вислів у поета Гете, то ми, хоч і ризикуємо набриднути читачеві давно відомими йому речами, все ж таки ще раз коротко опишемо цю славетну Касталію і структуру її шкіл. Школи ці, звані елітарними, утворюють собою мудру й гнучку систему, за допомогою якої керівництво (так звана Вчена рада з двадцяти радників, десяти від Виховної Колегії і десяти від Ордену) відбирає у всіх районах і школах країни найздібнішу молодь для поповнення Ордену і для всіх важливих посад виховної і навчальної системи. Численні звичайні школи, гімназії тощо, що існують по цілій країні, чи то гуманітарного, чи природничотехнічного напрямку, понад дев’ять десятих нашої учнівської молоді відвідує для того, щоб підготуватися в них до так званих вільних професій. Навчання в цих школах закінчується іспитом на атестат зрілості, що дає право поступити до вищої школи, де студенти проходять курс відповідної спеціальності. Такий звичайний, кожному відомий процес навчання. Всі ці школи ставлять досить суворі вимоги до тих, хто їх відвідує, і по змозі відсівають нездібних. Але поряд із цими школами, чи, вірніше, над ними, існує система елітарних шкіл, до яких приймають з іспитовим терміном тільки учнів з видатними здібностями і з небуденною вдачею. Вступ до них регламентують не іспити: учнів для еліти добирають на власний розсуд самі вчителі й рекомендують їх Колегіям Касталії. Одного чудового дня вчитель оголошує одинадцятирічному чи дванадцятирічному хлопцеві, що на друге півріччя той може перейти до котроїсь касталійської школи, тож хай добре подумає, чи він почуває себе покликаним і готовим до цього. Якщо після закінчення даного йому терміну учень відповість ствердно — причому потрібна беззастережна згода кожного з батьків, — то його беруть до котроїсь елітарної школи на пробу. Керівники й старші вчителі цих шкіл (тільки не університетські професори) утворюють Виховну Колегію, що керує всіма навчальними й інтелектуальними організаціями в країні. Тому, хто вже попав до елітарної школи, якщо тільки він на котромусь навчальному курсі не виявиться нездарним і не буде переведений назад до звичайної школи, більше не доведеться думати про фах і про заробіток — з учнів еліти поповнюють Орден та ієрархію учбових Колегій, від шкільних учителів до найвищих посад: дванадцяти директорів, або ж Магістрів, і керівника Гри в бісер, Магістра Гри. Здебільшого курс навчання в елітарній школі закінчується тим, що в двадцять два — двадцять п’ять років учнів приймають до Ордену. Відтоді перед ними відкриваються двері всіх учбових закладів і дослідних інститутів Ордену: до їхніх послуг вищі елітарні школи, бібліотеки, архіви, лабораторії тощо з цілим штатом учителів, а також устаткування Гри в бісер. Того, хто в шкільні роки виявить особливу здібність у якійсь спеціальній галузі — в лінгвістиці, філософії, математиці абощо, — вже на вищих щаблях елітарної школи переводять на той учбовий курс, де його хист може розвинутись найповніше; більшість таких учнів згодом стають викладачами спеціальних дисциплін у загальнодоступних та вищих школах і, навіть попрощавшись з Касталією, довіку залишаються членами Ордену, тобто дотримуються суворої дистанції між собою і «звичайними» (тими, хто не вчився в елітарній школі) й ніколи не можуть — хіба що вийдуть з Ордену — обрати «вільний фах»: стати лікарями, адвокатами, інженерами тощо. Вони ціле своє життя скоряються правилам Ордену, які, між іншим, забороняють мати власність і одружуватись; народ напівзневажливо, напівшанобливо зве їх «мандаринами». Таким чином більшість колишніх учнів еліти знаходять своє остаточне призначення. Але решта їх, невеличка частина, вибрані серед вибраних із касталійських шкіл, дістає змогу доки завгодно віддаватися вільним студіям, зосередженоспоглядальному духовному життю. Декотрі високообдаровані випускники елітарних шкіл, що, проте, через свою неврівноважену вдачу або з якихось інших причин, скажімо, через фізичні вади, не можуть працювати вчителями чи займати відповідальні посади на вищих чи нижчих шаблях Виховної Колегії, лишаються на її утриманні й ціле життя збирають, досліджують і вивчають матеріали, здебільшого відплачуючи за всі ці привілеї чисто науковими працями. Одні з них перебувають консультантами при словникових комісіях, архівах, бібліотеках тощо, другі користуються своєю ерудицією за принципом l’art pour l’art,[16] а дехто присвячує своє життя дуже далекій від дійсності, часом навіть химерній праці, якот хоча б Lodovicus Crudelis,[17] що за тридцять років переклав усі, які дійшли до нас, давньоєгипетські тексти грецькою мовою, а також санскритом, чи трохи дивакуватий Chattus Calvensis II,[18] що лишив після себе рукописну працю в чотирьох величезних томах: «Вимова латині у вищих школах південної Італії наприкінці дванадцятого сторіччя». Ця праця була задумана як перша частина «Історії вимови латині від XII до XVII сторіччя», проте, хоч рукопис сягає тисячі сторінок, лишилася тільки фрагментом, і ніхто її не продовжив. Зрозуміло, що такі наукові праці часто брали на сміх, бо визначити їхню справжню вартість для майбутнього науки і для всього народу немає змоги. А проте науці, так само як колись мистецтву, потрібне, так би мовити, розлоге пасовисько, і часом дослідник певної теми, якою, крім нього, ніхто не цікавиться, накопичує знання, що стають його колегамсучасникам у великій пригоді, як словник чи архів. Наскільки було можливо, такі наукові праці навіть друкували. Справжнім ученим давали майже цілковиту волю в дослідженнях і в іграх, і нікого не, бентежило те, що деякі їхні праці очевидно не давали безпосередньої користі народові й суспільству, — люди, далекі від науки, навіть вважали їх дорогими витребеньками. З зацікавлень багатьох цих учених сміялися, але ніхто ніколи не ганив їх і не відбирав у них привілеїв. Народ не просто терпів їх, а й шанував, хоч і не раз брав на сміх: пошану викликали жертви, які всі члени вченого братства приносили в ім’я своєї духовної свободи. Вони мали чимало вигод, скромний харч, одяг і житло, до їхніх послуг були чудові бібліотеки, колекції і лабораторії, зате вони не тільки назавжди відмовлялися від життєвих розкошів, від шлюбу й родини, але й, мов чернеча братія, вилучалися з загальної конкуренції, якою жив світ, не знали власності, титулів і нагород, а в матеріальній сфері мусили вдовольнятися дуже простим життям. Якби хтось захотів присвятити своє життя розшифруванню одногооднісінького стародавнього напису, йому дали б цілковиту волю в його праці і ще й допомогли б, та коли б він почав претендувати на добробут, елегантне вбрання, гроші й титули, то наштовхнувся б на суворі заборони; ті, в кого переважали ці апетити, здебільшого ще замолоду поверталися в «світ», давали приватні уроки або ставали вчителями в державних школах, журналістами, одружувалися чи ще якось влаштовували життя на свій смак.

Коли для Йозефа Кнехта настав час прощатися з Берольфінгеном, на вокзал його провів учитель музики. Хлопцеві було шкода розлучатися з ним; коли поїзд рушив і пофарбований у ясний колір фронтон старої вежі на замку почав ніби вгрузати в землю, аж поки зовсім зник удалині, груди йому здавило почуття самоти й непевності. Багато учнів вирушають у цю свою першу подорож ще з тяжчим серцем, пригнічені і в сльозах. Йозеф душею був уже швидше там, ніж тут, тому витримав прощання з рідним містом досить легко. Та й подорож тривала недовго.

Його направили в школу Ешгольц. Знімки цієї школи він уже бачив раніше в кабінеті свого ректора. Ешгольц був найбільшим і наймолодшим шкільним закладом Касталії: будівлі самі сучасні, міста поблизу немає, тільки невеличке селище, що потонуло в гаю, а за ним розлого, рівно й привітно розкинулися навчальні та житлові корпуси навколо великого, відкритого прямокутника, посеред якого, у формі п’ятірки на гральній кості, здіймали до неба свої темні конуси п’ять статечних мамонтових дерев. Частина широкого майдану заросла моріжком, а частина була посилана піском; його перетинали тільки два великі плавальні басейни з біжучою водою, до них вели широкі, пласкі східці. Біля входу на цей залитий сонцем майдан стояла єдина висока будівля закладу — учбовий корпус з двома флігелями, кожен з яких мав портик на п’ять колон. Решта будинків, що з трьох боків щільно оточували майдан, були однакові — низенькі, пласкі, без жодних прикрас, кожен з ґанком і короткими сходами на майдан; майже на всіх тих ґанках стояли вазони.

Йозефа, за касталійським звичаєм, зустрів не шкільний служник, і ніхто не повів його до ректора чи до вчительської; його зустрів один із школярів, гарний високий хлопець у синьому полотняному костюмі, на кілька років старший за нього. Він подав Йозефові руку й сказав: — Я Оскар, старший у корпусі «Еллада», де ти будеш жити. Мені доручено привітати тебе й познайомити з нашими порядками. В школі на тебе чекають аж завтра, ми маємо вдосталь часу оглянути все. Ти швидко призвичаїшся. Прошу тебе також перші тижні, поки ти не ввійдеш у наше життя, вважати мене своїм приятелем і порадником, навіть захисником, часом би хтось із товаришів скривдив тебе. Бо дехто гадає, що новенького треба трохи помучити. Страшного нічого не буде, можу тебе запевнити. Тепер я найперше поведу тебе до «Еллади», нашого корпусу, щоб ти побачив, де житимеш.

Таким узвичаєним способом привітав Йозефа Оскар, якого рада корпусу призначила порадником новачка і який намагався добре виконати свою роль. Ця роль майже завжди подобається учням старших класів, а якщо п’ятнадцятирічний хлопець намагатиметься завоювати прихильність тринадцятирічного привітним, товариським тоном і ненав’язливою пропозицією заступництва, він напевне досягне успіху. Перші дні порадник ставився до Йозефа так, як ставляться до гостя, коли хочуть, щоб у нього, часом би він завтра поїхав додому, лишилося якнайкраще враження про господаря та його дім. Він показав Йозефові спальню, де той мав жити ще з двома хлопцями, пригостив його сухарями й склянкою фруктового соку, провів по всій «Елладі» — одному з житлових корпусів великого чотирикутного комплексу, показав, де Йозеф може вішати свого рушника в повітряній ванні і в якому кутку ставити горщики з квітками, якщо він захоче їх розводити; перед вечором вони ще зайшли До каштеляна в пральню, де Йозефові вибрали й приміряли синій полотняний костюм. Йозеф з першої миті відчув себе добре в Ешгольці й радо прийняв Оскарів тон; у його поведінці майже не було помітно збентеження, хоч він, звичайно, дивився на свого порадника, що давно вже жив у Касталії, як на півбога. йому подобалась навіть та крихта хизування й пози, що прозирала в Оскарові, коли він, наприклад, вплітав у свою мову якусь складну грецьку цитату і потім зразу ж ввічливо вибачався: адже ж, мовляв, новачок цього ще не може зрозуміти, ну звичайно, хто б від нього вимагав цього! Взагалі для Кнехта інтернатське життя не було новиною; він легко ввійшов у нього. Крім того, багато важливих подій з його ешгольцських років до нас не дійшли; страшна пожежа в шкільному корпусі сталася вже після нього. Оцінки, наскільки їх ще можна було розшукати, свідчать про відмінні успіхи в музиці й латині і трохи вищі за посередні в математиці й грецькій мові; в домовій книзі «Еллади» подекуди трапляються нотатки про Кнехта, якот: «ingenium valde capex, studia non angusta, mores probantur»[19] або «ingenium felix et profectuum avidissimum, moribus placet officiosis».[20] Як в Ешгольці його карано, виявити вже неможливо, бо книга покарань разом з багатьма іншими паперами згоріла під час пожежі. Котрийсь із його однокласників згодом запевняв, буцімто Кнехт за чотири роки перебування в Ешгольці лише раз був покараний (його позбавили права піти в неділю на прогулянку) — за те, що вперто відмовлявся назвати ім’я товариша, який вчинив щось недозволене. Це твердження здається нам імовірним, Кнехт безперечно завжди був добрим товаришем і ніколи не запобігав ласки в начальства, але все ж таки навряд чи його справді було покарано цей єдиний раз за чотири роки.

Оскільки в нас дуже мало документів про перші роки Кнехтового життя в елітарній школі, ми наведемо одне місце з його лекції про Гру в бісер, прочитаної далеко пізніше. Щоправда, власних Кнехтових рукописів цих лекцій, які він читав для початківців, немає, їх застенографував один з учнів за його вільним викладом. У тому місці Кнехт говорить про аналогії й асоціації у Грі в бісер і розмежовує їх на законні, тобто загальнозрозумілі, і особисті, або ж суб’єктивні, асоціації. Він каже: «Щоб дати вам приклад цих особистих асоціацій, які зовсім не втрачають свого значення для приватного вжитку через те, що вони суворо заборонені у Грі в бісер, я розповім про одну таку асоціацію, яка виникла в мене самого, коли я ще навчався в школі. Мені тоді було чотирнадцять, і сталося це напровесні, в лютому чи березні. Якось після полудня один товариш запросив мене піти з ним нарізати бузинових паличок, хотів зробити з них лотоки для маленького водяного млина. Отже, ми вирушили в дорогу. І чи в мене на серці було так гарно, як ніколи, чи день випав такий чудовий, але він закарбувався в моїй пам’яті назавжди, став невеличкою подією. Поле було мокре, але сніг уже зійшов, біля канав пробивалася трава, бруньки й перші котики вже надавали голим кущам ледь помітної барви, повітря було напоєне запахом, вапахом самого життя, сповненим протиріч, — пахло вологою землею, прілим листям і молодим пагінням, здавалося, що осьось почується й запах фіалок, хоч їхній час іще не настав. Ми підійшли до куща бузини. Він був весь у маленьких бруньках, але ще без листя, а коли я зрізав гіллячку, в ніс мені вдарив гіркуватосолодкий різкий запах, що, здавалося, ввібрав у себе, з’єднав в один і в багато разів підсилив усі інші весняні запахи. Я вражено понюхав ножа, руку, гіллячку — то бузиновий сік пахнув так різко й чарівно. Ми з товаришем не перемовилися жодним словом, але й він довго, задумливо нюхав свою гіллячку, до нього також промовляв той запах. Кожне переживання має свої чари, а моє полягало в тому, що коли ми ще йшли мокрою, грузькою лукою, коли я вбирав запах землі й пагіння, груди мої заполонило могутнє, радісне передчуття близької весни, а тепер воно зосередилось, набуло сили чарів і чуттєвого символу у фортіссімо запаху бузини. Може, я ніколи не забув би запаху бузини, навіть якби моє маленьке переживання на цьому й скінчилося; навпаки, почувши цей запах, я, певне, до самої старості згадував би той перший раз, коли глибоко усвідомив і пережив його. Але тут додалося ще одне. Я саме в той час побачив у свого вчителя музики старого зошита з нотами, який мене страшенно зацікавив, — то були пісні Франца Шуберта. Якось, чекаючи, поки почнеться урок, я почав гортати зошита, і вчитель на моє прохання позичив мені його на кілька днів. На дозвіллі я весь поринув у радість відкриття, бо досі ще нічого не знав про Шуберта й тепер був просто зачарований ним. І ось того дня, коли ми ходили по бузину, чи, може, наступного я натрапив у зошиті на пісню Шуберта «Весняний легіт пробудивсь», і перші ж акорди акомпанементу приголомшили мене, як приголомшує раптове пізнавання: ті акорди мали свій запах, такий самий гіркуватосолодкий, міцний і всепереможний, так само напоєний відчуттям провесни, як запах молодого пагона бузини! Відтоді асоціація провесна — запах бузини — шубертівський акорд стала для мене постійною і цілком умотивованою, коли я беру цей акорд, то зразу ж неодмінно відчуваю терпкий запах бузини, а обидва разом вони означають для мене провесну. Ця особиста асоціація — моє багатство, щось надзвичайне, гарне, чого я нізащо не віддав би. Але водночас ця асоціація, це щоразове поєднання двох чуттєвих переживань від думки «провесна» — моя приватна справа. Звичайно, я можу розповісти про неї іншим, як оце розповів вам. Але передати її вам я не здатен. Я можу пояснити вам, як виникає моя асоціація, проте не можу зробити так, щоб моя особиста асоціація хоча б для одного з вас стала чинним символом, механізмом, який на ваш виклик безпомилково реагував би й завжди так само спрацьовував».

Один із Кнехтових шкільних товаришів, який, згодом досяг становища першого Архіваріуса Гри в бісер, розповідав, що Кнехт загалом був веселим хлопцем, але бурхливо не виявляв своїх почуттів; коли він віддавався музиці, на обличчі в нього з’являвся на диво зосереджений або Щасливий вираз; розпаленим і поривчастим його бачили рідко, хіба що під час ритмічної гри в м’яча, яку він дуже любив. Проте кілька разів Цей здоровий, привітний хлопець звертав на себе увагу, викликаючи в учителів посміх або й стурбованість: так бувало завжди, коли якогось учня виключали із школи, чого в елітарних навчальних закладах нижчого ступеня часто неможливо уникнути. Коли вперше сталося так, що один з товаришів Кнехта не з’явився на уроки два дні підряд і в класі пішла чутка, що той зовсім не хворий, а виключений і вже поїхав додому й ніколи не вернеться, хлопець не тільки зажурився, а й цілий день ходив як неприкаяний. Згодом, через багато років, сам він казав про це: «Коли з Ешгольца виключали котрогось учня і він залишав нас, для мене це була ніби його смерть. Якби мене хто спитав, чого я так сумую, я відповів би, що мені дуже шкода бідолаху, який з легковажності й лінощів занапастив своє майбутнє, а крім того, до мого почуття домішувався й страх, страх, щоб мене часом теж не спіткало таке лихо. Аж після того, як я пережив це кілька разів і, властиво, перестав вірити, що й мене може спіткати така сама доля, я почав дивитися на справу трохи глибше. Тепер я сприймав виключення учня з елітарної школи не тільки як лихо й кару, бо знав уже, що виключені інколи й самі залюбки верталися додому. Я відчував тепер, що є не тільки суд і кара, жертвою яких може стати легковажний учень, але й що «світ» за межами Касталії, з якого всі ми, electi, колись прийшли сюди, не перестав існувати до такої міри, як мені здавалося; що, навпаки, для декого він був великою, повною притягальної сили реальністю, яка вабить його і врешті забирає назад до себе. І, може, той «світ» був таким принадним не тільки для поодиноких людей, а для всіх, може, зовсім неправда, що всі ті, кого так вабить до себе далекий світ, — слабі й неповноцінні, може, те уявне падіння, яке їх спіткало, було зовсім не падінням і не легкодухістю, а стрибком і сміливим вчинком, і, може, ми, ті, хто слухняно лишився в Ешгольці, якраз і є слабкі і боягузливі». Ми ще побачимо, що трохи згодом ці думки стали дуже близькі його серцю.

Великою радістю для Кнехта була кожна зустріч з Магістром музики. Той навідувався в Ешгольц раз на два або на три місяці, бував на уроках музики й часом залишався погостювати кілька днів у тутешнього вчителя, свого приятеля. А якось навіть особисто керував останніми репетиціями вечірні Монтеверді. Та насамперед він стежив за успіхами найздібніших до музики учнів, і Кнехт належав до тих, кого він ушанував своєю батьківською приязню. Магістр щоразу просиджував з хлопцем годину в класі за фортепіано, розучував з ним твори своїх улюблених композиторів або вправи з давніх підручників композиції. «Рідко я бував у такому врочистому або й веселому настрої, «як тоді, доли компонував з Магістром музики канон чи слухав, як він доводить погано скомпонований канон ad absurdum,[21] — часом я насилу стримував сльози, а часом душив у собі сміх. Після такого приватного уроку музики в нього я виходив спочилий душею, наче після купелі чи масажу».

Коли термін навчання в Ешгольці скінчився і Кнехта разом з десятком інших учнів його набору мали прийняти до школи вищого ступеня, ректор виголосив перед кандидатами традиційну промову, в якій ще раз нагадав їм про сенс і закони касталійських шкіл, і від імені Ордену, так би мовити, показав їм шлях, наприкінці якого вони дістануть право самі вступити до Ордену. Ця врочиста промова входила в програму свята, яке школа влаштовувала на честь своїх випускників і на якому вчителі й товариші вітали їх як дорогих гостей. До такого дня завжди старанно готують якийсь концерт: цього разу виконували велику кантату з сімнадцятого сторіччя, і сам Магістр музики прийшов її послухати. Після ректорової промови, коли всі рушили до святково оздобленої їдальні, Кнехт підійшов до Магістра і сказав:

— Ректор розповідав нам, як навчаються у звичайних і вищих школах за межами Касталії. Він казав, що там студенти вибирають собі в університеті вільну професію. Якщо я правильно зрозумів його, це здебільшого такі професії, яких ми тут, у Касталії, зовсім не знаємо. Як це зрозуміти? Чому ті професії звуть вільними? І чому саме ми, касталійці, позбавлені права вибирати їх? Magister musicae відвів юнака вбік і спинився з ним під одним із мамонтових дерев. В очах у нього заграла майже лукава усмішка. Він відповів: — Тебе, голубе, звати «Кнехт», що означає «служник», і, може, тому слово «вільний» таке для тебе привабливе. Але хай воно тебе так не чарує! Коли некасталійці говорять про вільні професії, то, можливо, слово це звучить поважно, навіть патетично. Проте ми його вимовляємо іронічно. Воля тих професій полягає лише в тому, що шкільна й університетська молодь сама їх вибирає. Це й створює ілюзію волі, хоч здебільшого вибір той робить не стільки учень, скільки його батьки, і не один батько швидше руку собі відрубає, ніж дасть синові справжню свободу вибору. Але, може, я лихословлю, тому відкинемо цей доказ! Хай навіть вони мають свободу, але ж вона обмежена однимоднісіньким актом вибору професії. На цьому вона й кінчається. Уже в вищій школі майбутнім лікарям, юристам, інженерам накидають дуже вузький, закостенілий навчальний курс, що завершується кількома іспитами. Склавши їх, студент отримує диплом і тепер начебто має свободу працювати за своєю професією. Але насправді він стає рабом ницих сил: залежить від успіху, від грошей, від свого шанолюбства, жадоби до слави, від того, подобається він людям чи ні. Він мусить проходити церемонію виборів на посаду, мусить заробляти гроші, бере участь у нещадній боротьбі різних каст, родин, партій, газет. Зате йому вільно доскочити успіху й достатку, а одночасно й накликали на себе ненависть тих, хто такого успіху не домігся, або ж навпаки — лишитися без нічого. В зовсім іншому становищі перебуває учень еліти, що потім стає членом Ордену. Він не «вибирає» собі фаху. Він не вважає, що може краще оцінити свої таланти, ніж учителі. В ієрархії він завжди посідає те місце й виконує ті функції, які для нього вибирають вищі органи, — якщо, звичайно, цей вибір не відбувається насправді навпаки, тобто риси вдачі, здібності й помилки учня самі не змушують учителів ставити його на те чи інше місце. Зате в межах цієї уявної неволі кожен electus, скінчивши перший курс, тішиться найбільшою волею, яку тільки можна собі уявити. Тим часом як людина вільної професії, опановуючи її, мусить проходити вузький, закостенілий курс наук із закостенілою системою іспитів, electi, як тільки вони починають навчатися самостійно, мають таку волю, що багато їх самохіть присвячують ціле своє життя найвіддаленішим від практичних потреб, часто майже безглуздим студіям, і ніхто їм не стає на перешкоді, якщо тільки вони не порушують законів моралі. Той, хто має хист учителя, стає вчителем, того, хто виявив себе талановитим вихователем, використовують як вихователя, а того, хто любить перекладати, — як перекладача, кожен ніби ненароком знаходить собі місце, на якому він може служити і в своєму служінні бути вільним, А крім того, він на ціле своє життя визволений від тієї «волі», яка насправді означає тяжке, жахливе рабство. Він нічого не знає про гонитву за грошима, за славою, за чинами, нічого не знає про партії, про суперечність між особистістю і посадою, між приватним і громадським, не знає залежності від успіху. Отже, ти бачиш, сину: коли говорять про вільні професії, слово «вільний» уживають швидше іронічно.

Прощання з Ешгольцом стало важливим щаблем у Кнехтовому житті. Досі було щасливе дитинство, майже позбавлене проблем, радісне, гармонійне підпорядкування, а тепер почався період боротьби, розвитку й сумнівів. Кнехтові минав сімнадцятий рік, коли він дізнався, що незабаром його й ще кількох однокласників переведуть до школи вищого ступеня. Якийсь час серед обраних тільки й мови було про те, куди саме кожного з них призначено, — це питання стало для них найважливішим. За традицією, їх повідомляли про переведення, коли вже лишалося кілька днів до від’їзду; коротка пора між випускним святом і самим від’їздом була їхніми канікулами. І ось під час тих канікул Кнехт пережив чудесну, важливу для нього подію: Магістр музики запросив його на кілька днів до себе в гості, запропонувавши відбути цю подорож пішки. Це була велика честь, вона випадала далеко не всім. Разом з іншим випускником — бо Кнехт іще був у списках Ешгольца, а учням цього ступеня не дозволяли мандрувати самим — він одного дня рановранці вирушив назустріч лісам і горам. Три години вони бралися вгору лісовою стежкою, а коли нарешті вийшли на голу вершину, то побачили внизу свій Ешгольц — маленький, весь на видноті. Його легко було впізнати: темна група величезних дерев, чотирикутний, порізаний моріжками майдан з блискучими, як дзеркало, ставками, високий шкільний корпус, господарча будівля, селище, славетний ясеневий гай.[22] Хлопці довго дивилися вниз: багато хто з нас іще пам’ятає той чарівний краєвид, він тоді не дуже відрізнявся від теперішнього, бо після пожежі будівлі були відновлені майже в такому самому вигляді, а з п’яти дерев трьох не зачепив вогонь. Хлопці дивилися на свою школу, яка чимало років була їм рідною домівкою і з якою вони скоро мали попрощатися, і в обох серце стискалося в грудях.

— Я, мабуть, аж тепер оце побачив, яка вона гарна, — мовив супутник Йозефа. — А може, я вперше глянув на неї іншими очима тому, що маю покинути її, попрощатися з нею.

— Ти правду кажеш, — озвався Кнехт, — те саме діється й зі мною. Але якщо ми й підемо звідси, то це ще не означає, що ми покинемо Ешгольц. Посправжньому його покинули тільки ті, хто пішов від нас назавжди, скажімо, той Отто, що так гарно вмів складати смішні латинські вірші, або наш Шарлемань,[23] який міг так довго плавати під водою, тощо. Вони справді попрощалися з Ешгольцом, відірвалися від нього назавжди.

Я вже давно не згадував про них, а тепер згадав. Смійся, як хочеш, але в цих пропащих для мене всетаки є щось привабливе, як у збунтованому ангелі Люциферові є щось величне. Може, вони схибили, таки напевне схибили, а проте щось зробили, здійснили, зважились на стрибок, а на це потрібна мужність. Ми ж, решта, були терплячі, старанні й розважні, проте нічого не зробили, не стрибнули! — Не знаю, — мовив супутник, — дехто з них нічого не робив і ні на що не зважувався, а просто бив байдики, аж поки його виключили. Та, може, я не так тебе зрозумів. Який стрибок? Що ти мав на увазі? — Я мав на увазі здатність відірватися, зробити щось посправжньому, одне слово — стрибнути! Я зовсім не хочу стрибнути назад, у свою колишню батьківщину і в своє колишнє життя, воно мене не вабить, я його майже забув. Але я хотів би колись, як настане той час, що мені теж буде потрібно відірватися й стрибнути, мати відвагу на такий стрибок, тільки не назад, до чогось нижчого, а вперед, до вищого.

— Ну, ми до цього й ідемо. Ешгольц був тільки сходинкою, наступна буде вища, а наприкінці нас чекає Орден.

— Так, але я не про це. Ходімо далі, amice,[24] мандрувати так приємно, що мені скоро знов стане веселіше на серці. А то ми з тобою щось дуже похнюпились.

Таким настроєм і такими словами, які нам переказав його тодішній супутник, започаткувалась бурхлива пора Кнехтової молодості.

Два дні йшли мандрівники, поки дісталися до Монтпорта, розташованого високо в горах містечка, де тоді проживав Магістр музики; там, у колишньому монастирі, він саме читав курс лекцій для диригентів. Кнехтового супутника поселили в готелі для гостей, а самому йому дали маленьку кімнатку в помешканні Магістра. Тількино він устиг розпакувати рюкзак і вмитися, як зайшов господар. Старий подав хлопцеві руку, легенько зітхнув, сів на стілець, на мить заплющив очі, як завжди, коли був дуже стомлений, тоді ласкаво глянув на Йозефа й сказав: — Вибач мені, що я не вельми добрий господар. Ти йшов пішки і стомився, та й я, признаюся, так само, у мене трохи перевантажений день, але якщо ти ще не хочеш спати, я б заразтаки забрав тебе на годинку до себе. Тобі дозволено пробути тут два дні. Завтра приходь до мене на обід із своїм супутником, проте багато часу я тобі, на жаль не можу приділити, тому треба якось викроїти хоч тих кілька годин, які тобі просто необхідні. Отже, зразу й почнемо, га? Він завів хлопця до просторої склепистої келії, в якій не було нічого, крім старого рояля й двох стільців. На них вони й посідали.

— Незабаром тебе переведуть до школи вищого ступеня, — сказав Магістр. — Там ти дізнаєшся багато нового, дуже цікавого, і скоро, мабуть, почнеш потроху прилучатися й до Гри в бісер. Усе це гарне й важливе, та найважливіше ось що: ти навчишся медитації. Здається, що медитувати вміють усі, але не завжди можна перевірити їхнє вміння. Я б хотів, щоб ти осягнув це мистецтво грунтовно, посправжньому, так само як музику; тоді решта все прийде саме собою. Тому я вирішив перші два чи три уроки дати тобі сам, через те й запросив тебе сюди. Отже, сьогодні, завтра й післязавтра ми спробуємо по годині віддаватися медитації. Нашою темою буде музика. Зараз тобі дадуть склянку молока, щоб ти не відчував голоду й спраги, а повечеряємо ми з тобою пізніше. У двері постукали, і служник заніс склянку молока.

— Пий якомога повільніше, — порадив Магістр, — не поспішай і нічого не кажи.

Кнехт повільно почав пити холодне молоко. Магістр сидів навпроти нього. Він заплющив очі, обличчя в нього було старе, але привітне, тихомирне і аж світилося внутрішньою усмішкою; він, мабуть, поринув у свої думки, як стомлений мандрівник поринає в теплу воду. Він ніби випромінював спокій. Кнехт відчув це й сам заспокоївся.

Аж ось Магістр обернувся на стільці й поклав руки на рояль. Він зіграв тему і, варіюючи, почав розвивати її далі — здається, то був твір якогось італійського композитора. Магістр звелів своєму гостеві уявити собі цю музику як танок, як безперервний ряд вправ на рівновагу, як послідовність більших чи менших кроків від центру осі якоїсь симетрії і всю свою увагу зосередити на фігурах, утворюваних тими кроками. Він ще раз зіграв тему, потім замовк, ніби замислився над нею, зіграв її знов і завмер, приплющивши очі й опустивши руки на коліна, — видно, повторював подумки мелодію і вслухався в неї. Учень також дослухався до мелодії в своїй душі, бачив перед собою уривки нотних лінійок, бачив, як щось рухається, ступає, танцює й ширяє і намагався розпізнати ті рухи й прочитати їх, як кола й лінії, що виписує в повітрі птах. Та фігури переплутувались і губилися, йому доводилось починати все наново, на мить він не витримав зосередженості й опинився в порожнечі, збентежено озирнувся навколо, побачив тихе, бліде, заглиблене в світ музики обличчя Магістра, що ніби розпливалося в сутінках, і зразу ж вернувся в ту духовну сферу, з якої був випав, знов почув музику, побачив її ходу, лінії її рухів і думками своїми полинув за ногами невидимих танцюристів…

Йому здавалося, що минуло багато часу, поки він знов вихопився з тієї сфери, відчув, що сидить на стільці, побачив застелену матами кам’яну долівку й сутінок за вікном. А ще відчув, що на нього хтось дивиться, підвів погляд і зустрівся очима з Магістром, який пильно стежив за ним. Магістр ледь помітно кивнув головою, зіграв одним пальцем піаніссімо останню варіацію того італійського твору й підвівся.

— Сиди тут, — сказав він, — я скоро повернуся. Знайди цю тему ще раз у собі й уважно стеж за фігурами! Але не силуй себе, це тільки гра. Якщо ти, бува, заснеш, теж не біда.

Він пішов, бо на нього чекало ще одне діло, що лишилося від переповненої програми дня, не дуже легке й не дуже приємне діло, не таке, як він би хотів. Серед слухачів диригентського курсу був один обдарований, проте марнославний, пихатий юнак, і з ним Магістрові треба ще було поговорити, покласти край його вибрикам, довести йому, що він не має слушності, показати йому свою увагу, але й зверхність, свою любов, але й свій авторитет. Старий зітхнув. Як тяжко, що не можна навести в цьому світі остаточний лад, назавжди позбутися давно відомих помилок! Що знов і знов доводиться боротися з тими самими хибами, виполювати той самий бур’ян! Талант без моральної основи, віртуозність без почуття свого місця в ієрархії, те, що колись, у фейлетонну добу, панувало в музичному житті, а в добу музичного відродження було викорчуване й переборене, — все те знов зеленіло й пускало пагони.

Коли Магістр повернувся, щоб разом з Йозефом спожити вечерю, той сидів тихий, але задоволений, втому з нього мов рукою зняло.

— Як було гарно! — замріяно мовив хлопець. — Але сама музика пішла від мене, перетворилася в щось інше.

— Хай вона відбринить у тобі, — сказав Магістр і повів його до маленької кімнатки, де на столі вже були наготовані хліб і овочі.

Вони попоїли, і Магістр запросив хлопця другого дня відвідати його лекцію для диригентів. Він провів гостя до його келії і на прощання сказав йому: — Під час медитації ти щось побачив, музика з’явилась тобі у вигляді фігури. Якщо маєш бажання, спробуй намалювати її.

У своїй келії Кнехт побачив на столі аркуш паперу й олівця і, перед тим як лягти спати, спробував намалювати фігуру, в якій йому з’явилась музика. Він провів лінію, а від неї навскіс через ритмічні проміжки короткі бічні лінії — десь так, як розташовуються листки на гілці. Те, що в нього вийшло, не задовольнило Йозефа, проте йому захотілося спробувати ще раз, тоді ще, і нарешті, захопившись, він замкнув лінію в коло, від якого променями розходилися бічні лінії, наче квітки у вінку. Потім він ліг у постіль і швидко заснув. Уві сні він побачив себе на вершині пагорба над лісом, де вони вчора з товаришем відпочивали, а внизу знов розкинувся любий його серцю Ешгольц, і, поки він дивився на селище, прямокутник, утворений шкільними будівлями, витягся в еліпс, а далі заокруглився в коло, у вінок, і той вінок почав крутитися спершу повільно, тоді дедалі швидше і нарешті з такою шаленою швидкістю, що порвався й розлетівся іскристими зірками.

Прокинувшись, Йозеф нічого не пам’ятав, та коли згодом, під час ранкової прогулянки, Магістр спитав, чи йому нічого не снилося, в нього з’явилось таке почуття, наче він бачив поганий чи тривожний сон. Йозеф напружив пам’ять, пригадав сон, розповів його Магістрові й сам здивувався, що в ньому не було нічого страшного чи тривожного. Магістр уважно вислухав його.

— Чи треба звертати увагу на сни? — спитав Йозеф. — Чи їх можна тлумачити? Магістр глянув йому у вічі й коротко сказав: — На все треба звертати увагу, бо все можна тлумачити. — А через кілька кроків спитав батьківським тоном: — До якої школи тобі найбільше хотілося б? Йозеф почервонів і швидко, тихо відповів: — Мабуть, до Вальдцеля. Магістр кивнув головою.

— Так я й думав. Ти ж знаєш старовинний вислів: «Gignit autem artificiosam…» Все ще почервонілий, Йозеф докінчив відомий кожному учневі вислів: — Gignit autem artificiosam lusorum gentem Cella Silvestris». У перекладі це означає; «А Вальдцель готує вправне плем’я гравців у бісер».

Старий лагідно глянув на нього.

— Може, це й є твій шлях, Йозефе, Тобі відомо, що не всі визнають Гру в бісер. Кажуть, що вона — сурогат мистецтва, а гравці — просто белетристи, їх, мовляв, уже не можна вважати справжніми жерцями духу, вони тільки дилетанти, художникифантасти. Ти побачиш, скільки в цих словах правди. Може, ти й сам уже маєш якесь уявлення про Гру ft сподіваєшся від неї більшого, ніж вона тобі дасть, а може, й навпаки. Але що Гра ховає в собі небезпеку, не сумнівається ніхто. Саме тому ми й любимо її, в безпечну дорогу посилають лише слабких. Але ніколи не забувай того, що я тобі часто казав; наше покликання — правильно розпізнавати протиріччя, поперше, саме як протиріччя, а подруге, як полюси певної єдності. Те саме і з Грою в бісер. Мистецькі натури закохані в неї, бо вона дає широке поле уяві; суворі науковці, а також декотрі музиканти зневажають її, бо їй бракує тієї точності, якої можна досягти в окремих галузях науки. Але ти й сам пізнаєш ці протиріччя і згодом збагнеш, що вони закладені не в об’єкті, а в суб’єкті, що, наприклад, митець, схильний до фантазії, не тому уникає чистої математики або логіки, що він якоюсь мірою ознайомився з нею і може розповісти про свої спостереження, а тому, що інстинктивно схиляється в інший бік. У людині з інстинктивними, палкими симпатіями й антипатіями ти напевне побачиш досить дрібну душу. В дійсності, тобто у великих душах і ясних головах, таких пристрастей немає. Кожен із нас — тільки людина, тільки спроба, тільки рух у певному напрямку. А прямувати треба туди, де є довершеність, треба прагнути до центру, а не до периферії. Запам’ятай: можна бути суворим логіком чи граматиком і водночас мати душу, повну фантазії і музики. Можна бути музикантом і гравцем у бісер і водночас ревним прихильником закону й ладу. Людина, якою ми собі уявляємо її і якою прагнемо стати, повинна щодня бути готовою поміняти свою науку й мистецтво на якісь інші, повинна у Грі в бісер виявляти найчистішу логіку, а в граматиці найбуйнішу фантазію. Такими повинні ми стати, щоб нас кожної години можна було перевести на іншу посаду і ми не опиралися й не розгублювались.

— Я, здається, зрозумів вас, — мовив Кнехт. — Але хіба ті, що так гаряче люблять одне й ненавидять друге, — не просто запальніші люди порівняно з іншими, спокійнішими й м’якшими? — Воно нібито й так, але насправді не так, — засміявся Магістр. — Тому, хто хоче все вміти й відповідати найвищим вимогам, потрібен, звичайно, не брак душевної сили, захвату й тепла, а надмір їх. Те, що ти звеш запалом, — не душевна сила, а тертя між душею і зовнішнім світом. Там, де панує запал, не може бути надміру прагнень і поривань, він весь спрямований на досягнення приватної, фальшивої мети, через що й виникає напружена, задушлива атмосфера. Той, хто скеровує всю силу своїх поривань до центру, назустріч справжньому буттю, назустріч довершеності, той здається спокійнішим за палку людину, бо полум’я, яким охоплена його душа, не завжди видно, він, наприклад, на диспуті не кричить і не вимахує руками. Але я кажу тобі: він горить і палає! — Ох, якби можна було хоч щось знати! — вигукнув Кнехт. — Якби існувало якесь учення, щось таке, щоб у нього можна було вірити! Все суперечить одне одному, все розбігається врізнобіч, ніде немає нічого певного. Все можна тлумачити так, а можна й навпаки. Можна витлумачити світову історію як розвиток і поступ, а можна й побачити в ній лише занепад і безглуздя. Невже немає істини? Невже немає справді мудрого, неспростовного вчення? Ніколи ще Магістр не чув, щоб Йозеф говорив так палко. Він мовчки пройшов ще кілька кроків, тоді сказав: — Істина є, любий мій! Але вчення, якого ти прагнеш, абсолютного, досконалого, єдино мудрого, немає. Та й не повинен ти прагнути досконалого вчення, друже мій, прагни вдосконалити самого себе. Божественне в тобі, а не в уявленнях і книжках. Істину треба пережити, а не викласти. Готуйся до змагань, Йозефе Кнехте, я бачу, вони вже почалися.

У ці дні Йозеф уперше побачив улюбленого Магістра в буденному житті й за роботою і був захоплений ним, хоч міг спостерігати лише невелику частину його щоденної праці. Та найбільше Магістр полонив Йозефа тим, що так щиро заопікувався ним, запросив його до себе в гості, і хоч був завантажений працею й часто здавався дуже стомленим, а знаходив ще й для нього якусь годину, і не тільки годину! І якщо Магістрів вступ у медитацію справив на Йозефа таке глибоке, тривале враження, то сталося це, як він потім усвідомив, не завдяки вишуканій, своєрідній техніці, а тільки завдяки самій особі Магістра, його прикладові. Вчителі, що протягом наступних років навчали його медитації, давали більше вказівок, докладніше пояснювали все, суворіше контролювали, більше питали й частіше поправляли. А Магістр музики, певний своєї влади над хлопцем, майже зовсім не говорив і не повчав, він, властиво, тільки вибирав теми й сам давав приклад. Кнехт бачив, яким старим і змученим часом здавався Магістр і як потім, коли він, приплющивши очі, заглиблювався в себе, погляд його знов ставав спокійним, сповненим сили, радісним і привітним, — ніщо не могло дужче переконати, що цей шлях до джерел, шлях від суєти до спокою правильний. А те, що Магістр хотів передати Йозефові словами, він передавав мимохідь, під час коротких прогулянок або за їдою.

Ми знаємо, що Кнехт тоді отримав від Магістра й кілька перших вказівок та настанов до Гри в бісер, але докладніших відомостей про це до нас не дійшло. Справило враження на Кнехта й те, що старий намагався приділяти увагу і його супутникові, щоб той не почував себе лише якимось додатком. Ця людина, здавалося, пам’ятала про все.

Коротке перебування в Монтпорті, три уроки медитації, відвідання лекцій для диригентів, кілька розмов з Магістром мали для Кнехта велике значення; безперечно, старий вибрав найкращий момент для свого короткого втручання в долю хлопця. Головною метою його запросин було заохотити Йозефа до медитації, але вони були важливі й самі собою, як відзнака, вказівка на те, що до хлопця ставляться з увагою і чогось чекають від нього: то був другий ступінь покликання, Йозефові дозволили заглянути у внутрішні сфери; коли хтось із дванадцяти Магістрів так близько підпускав до себе учня цього ступеня, то це означало не тільки особисту прихильність. Те, що робить Магістр, завжди виходить за межі особистого.

Прощаючись, учні дістали невеличкі подарунки. Йозеф — нотного зошита з двома коротенькими прелюдіями Баха, а його супутник — гарне кишенькове видання Горація. Наостанці Магістр сказав Кнехтові: — Через кілька днів ти дізнаєшся, до якої школи тебе переведуть. Туди я не зможу навідуватись так часто, як в Ешгольц, але й там ми, мабуть, бачитимемось, якщо я буду здоровий. Коли хочеш, можеш мені раз на рік писати листи, особливо про свої успіхи в музиці. Критикувати своїх учителів тобі не заборонено, але мене це менше цікавить. На тебе чекає багато обов’язків, сподіваюся, що ти виправдаєш надії Ордену. Наша Касталія не повинна бути тільки відбором, насамперед це ієрархія, будівля, в якій кожна цеглина дістає свій сенс лише від цілого. З цієї будівлі немає виходу, і той, хто підіймається вище й отримує більші завдання, не стає вільніший, на нього тільки лягає більша відповідальність. До побачення, мій молодий друже, я радий, що ти навідав мене.

І хлопці вирушили назад. Обидва вони були веселіші й говіркіші, ніж дорогою нагору; провівши кілька днів серед іншого оточення, серед інших образів, зіткнувшись з іншим світом, вони набралися духу й ніби звільнилися від Ешгольца і від свого прощального настрою, їх тепер удвічі дужче вабили зміни, вабило майбутнє. Зупиняючись на відпочинок у лісі або десь над стрімким проваллям біля Монтпорта, вони діставали з торбин свої сопілки й грали пісні на два голоси. А коли вони знов досягли тієї вершини, з якої видно було Ешгольц з його будівлями й деревами, то обом їм розмова, що її вони провадили тут, простуючи нагору, здалася далекою минувшиною, все набуло якогось нового відтінку. Вони не перемовилися жодним словом, обом їм було трохи соромно за тодішні свої почуття й слова, що так швидко втратили свою вагу і свій сенс.

В Ешгольці вони другого ж таки дня довідалися, куди їх переведуть. Кнехта посилали до Вальдцеля.


СПРОБА ЗАГАЛЬНОЗРОЗУМІЛОГО ВСТУПУ В ЇЇ ІСТОРІЮ | Гра в бісер | ВАЛЬДЦЕЛЬ