home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


ВАЛЬДЦЕЛЬ

«А Вальдцель готує вправне плем’я гравців у бісер», — каже стародавній вислів про цю славетну школу. Серед касталійських шкіл другого та третього ступеня ніде більше не віддавали такої шани музам, як тут, тобто коли в інших школах явно переважала якась наука, скажімо, в Койпергаймі — класична філологія, в Порті — логіка Арістотеля і схоластів, у Планвасте — математика, то у Вальдцелі, навпаки, за традицією панувала тенденція до універсальності, до співдружби науки й мистецтва, і найвищим символом цієї тенденції була Гра в бісер. Щоправда, й тут, як і в усіх школах, її не вивчали офіційно, як обов’язковий предмет, зате майже всі учні Вальдцеля опановували її приватно, у свій вільний час, до того ж містечко Вальдцель було, так би мовити, офіційною столицею Гри та її інституцій: тут містилася славетна зала для врочистих Ігор, тут розташувався велетенський Архів Гри з усіма своїми штатами й бібліотеками, тут була й резиденція Магістра Гри. І хоч усі ці установи були цілком самостійні і школа до них не належала, а проте їхній дух панував і в ній, в усій її атмосфері відчувався якийсь священний відгомін великих публічних Ігор. Навіть містечко дуже пишалося тим, що в ньому розташована не лише касталійська школа, а й осередок Гри. Учнів школи жителі містечка звали студентами, а тих, хто навчався в школі Гри, та їхніх гостей — лузерами (скалічене від «lusores»[25]). До речі, вальдцельська школа була найменша з усіх касталійських шкіл, у ній рідко навчалося разом більше як шістдесят учнів, і, звичайно, ця обставина також надавала їй якогось особливого, аристократичного відтінку. Здавалося, що вона стоїть вище за всі інші школи, що це ніби еліта серед еліти; та й справді, за останні десятиріччя з її стін вийшло багато Магістрів і всі Магістри Гри в бісер. А втім, не всі погоджувалися з гучною славою Вальдцеля: дехто вважав його вихованців чванькуватими естетами, розпещеними принцами, ні до чого, крім Гри в бісер, не здатними; бували часи, коли в інших школах любили казати про вихованців Вальдцеля гіркі, лихі слова, але саме та гостра критика, ті уїдливі дотепи найкраще доводять, що вальдцельським учням було чого заздрити. Хай там як, а переведення до Вальдцеля було певною відзнакою; Йозеф Кнехт знав це і, хоч не був шанолюбним у вульгарному значенні цього слова, тішився й пишався такою відзнакою.

Разом з кількома товаришами він прибув до Вальдцеля пішки. Палко очікуючи нових, високих переживань, готовий до них, він зайшов у південну браму, і його зразу ж полонило й зачарувало старовинне, потемніле від часу містечко й широко розбудований колишній цістерціанський монастир, у якому тепер містилася школа. Навіть не переодягтись, тільки трохи попоївши в кімнатці воротаря, Йозеф сам, без нікого, пішов знайомитися з своєю новою батьківщиною. Він знайшов стежку, що вела руїнами колишнього міського муру вздовж річки, постояв на склепистому мості, послухав, як шуміла вода в лотоках млина, зійшов повз цвинтар униз липовою алеєю і за високим живоплотом побачив і зразу пізнав Vicus Lusorum, маленьке відокремлене селище гравців у бісер: залу для святкових Ігор, Архів, учбові приміщення, будинки для гостей і для вчителів. З одного такого будинку вийшов чоловік в одязі гравця в бісер, і Йозеф подумав, що це і є хтось із легендарних lusores, може, сам Магістр Гри. Хлопець відчув могутні чари цього оточення, все тут здавалося старовинним, сповненим гідності, просякнутим і освяченим традицією, тут він був на крок ближче до центру, ніж в Ешгольці. А коли Йозеф повертався з селища гравців у бісер, то відчув ще й інші чари; вони, може, були не такі високі, але хвилювали не менше. Це були чари містечка, маленької частки буденного світу з його метушнею, з собаками й дітьми, з запахами крамниць і майстерень, з бородатими ремісниками й з огрядними жінками за прилавками, з малечею, що бавилась і галасувала на вулицях, з дівчатами, що глузливо позирали на чужинця. Багато що тут нагадувало йому прадавні часи, Берольфінген, — а він думав, що давно вже все те забув. Тепер якісь глибинні шари в його душі озивалися на все це — на ці образи, звуки, запахи. Тут на нього чекав не такий тихий, проте різноманітніший і багатший світ, ніж у Ешгольці.

Щоправда, саме навчання було прямим продовженням ешгольцського, хіба що додалося кілька нових предметів. Справді новими були тут тільки вправи з медитації, але й про них Магістр музики вже дав йому перше уявлення, Йозеф залюбки вчився медитації, хоч спершу вважав її тільки грою, що приємно заспокоювала. І аж трохи згодом — ми ще згадаємо про це — він пізнав на собі її справжнє, високе значення. Директором школи у Вальдцелі був оригінальний чоловік, на ім’я Отто Цбінден, якого учні трохи побоювалися; на той час він уже мав років шістдесят. Між іншим, чимало тих записів про учня Йозефа Кнехта, що дійшли до нас, зроблено його характерним, гарним письмом. Проте хлопця спершу цікавили не стільки вчителі, скільки учні, разом з якими він мав навчатися. Особливо жвавими й близькими були його стосунки з двома учнями, про що ми маємо багато свідчень. Один, з яким він зійшовся в перші ж таки місяці, Карло Ферромонте[26] (згодом він як наступник Магістра музики посів друге за значенням місце в Колегії), був однолітком Кнехта; ми йому завдячуємо, між іншим, історію стилів гри на лютні в шістнадцятому сторіччі. В школі його прозивали Рисоїдом і цінували як приємного товариша в іграх. Дружба Карло Ферромонте з Кнехтом почалася з розмов про музику й тривала довгі роки. Вони разом вивчали нові музичні твори й виконували вправи, про що ми частково довідалися з нечисленних, але дуже змістовних листів Кнехта до Магістра музики. У першому з цих листів Кнехт називає Ферромонте «знавцем музики, багатої на орнамент, прикраси, трелі і т. д.»; він грав з ним Куперена, Перселла та інших композиторів кінця сімнадцятого й початку вісімнадцятого сторіч. В іншому листі Кнехт докладно пише про ці вправи й про цю музику, «де в багатьох п’єсах майже над кожною нотою стоїть знак прикраси». «Коли посидиш отак, — пише він далі, — кілька годин поспіль над групетто, трелями й мордентами, то пальці стають ніби заряджені електрикою».

У музиці Йозеф Кнехт справді робив великі успіхи, на другому чи третьому році перебування у Вальдцелі він уже досить швидко читав і грав ноти, ключі, скорочення, басові позначення всіх віків та стилів і цілком вільно почував себе в царстві західноєвропейської музики, наскільки вона збереглася до наших днів. Щоб опанувати її дух, він починав з основ, приділяв велику увагу і її чуттєвому, і технічному аспектам. Саме це прагнення — оволодіти чуттєвим аспектом, намагання через чуттєве, через звучання, через незвичне для слуху в різних музичних стилях проникнути в самий дух музики, довго утримувало його від попереднього ознайомлення з Грою в бісер. Згодом у своїх лекціях він якось сказав про це так: «Той, хто знає музику тільки з екстрактів, які з неї добуває Гра в бісер, може бути добрим гравцем у бісер, але ще аж ніяк не музикантом і, мабуть, не істориком. Музика складається не лише з тих чисто духовних коливань і фігурацій, які ми з неї добули, — вона завжди, протягом багатьох сторіч, була в першу чергу радістю чуттєвого сприймання, радістю віддиху, відбивання такту, радістю забарвлення, тертя й подразнення, що виникає тоді, коли зливаються голоси і звучать разом інструменти. Безперечно, дух — це головне, і так само безперечно, що винайдення нових інструментів і зміна давніх, введення нових тональностей і нових композиційних та гармонійних правил чи заборон — це завжди тільки зовнішнє явище, як, скажімо, одяг і моди народів; а проте ці зовнішні й чуттєві ознаки треба емоційно сприйняти й схопити, щоб, виходячи з них, зрозуміти епохи й стилі. Музику творять не самим тільки мозком, а ще й руками та пальцями, ротом та легенями, і той, хто вміє читати ноти, але не володіє досконало жодним інструментом, хай краще не висловлює своїх думок про музику. Так само й історію музики не можна збагнути, виходячи лише з абстрактної історії стилів, і, наприклад, епохи занепаду музики будуть зовсім незрозумілими, якщо ми щоразу не добачатимемо в них переваги чуттєвого й кількісного над духовним».

Якийсь час здавалося, що Кнехт вирішив стати музикантом: він так занедбував задля музики всі факультативні предмети, а серед них і вступ до Гри в бісер, що наприкінці першого семестру директорові довелося викликати його до себе на розмову. Проте Кнехт не дав себе залякати, він уперто посилався на свої учнівські права. Він начебто сказав директорові: — Якби я відставав з якогось обов’язкового предмета, ви могли б висловити мені догану, але я вам не давав для цього підстави. Навпаки, я маю право приділяти три чверті свого вільного часу чи й усі чотири музиці. Таке право дає мені шкільний статут.

У Цбіндена вистачило глузду не наполягати на своєму, але від, звичайно, запам’ятав норовистого учня і довго ставився до нього холодно й суворо.

Більше як рік, може, навіть півтора року тривав цей дивний період Кнехтового учнівства: звичайні, не блискучі оцінки, тиха і, як нам здається, після розмови з директором трохи вперта самота, брак якихось помітних товариських стосунків, зате дивовижна, палка відданість музиці, нехтування задля неї майже всіма необов’язковими дисциплінами, і Грою в бісер також. Деякі риси цього юнацького портрета — безперечно ознаки перехідного віку. З іншою статтю він у цю пору, мабуть, зустрічався тільки випадково і ставився до неї недовірливо. Певне, він, як і багато інших вихованців Ешгольца, що не мали вдома сестер, був досить несміливий. Читав він багато, особливо німецьких філософів: Лейбніца, Канта й романтиків, з яких на нього найдужче вплинув Гегель.

Тепер нам треба трохи докладніше зупинитися ще на одному шкільному товаришеві Кнехта, що зіграв вирішальну роль у його вальдцельському житті, — на вільному слухачеві Плініо Десиньйорі. Як уже сказано, він був вільним слухачем, тобто проходив курс елітарних шкіл як гість, не маючи наміру залишатися назавжди в Педагогічній Провінції і вступати в Орден. Такі вільні слухачі час від часу траплялися в школах еліти, хоч і не дуже часто, бо Виховна Колегія, звичайно, ніколи не прагнула готувати учнів, які після закінчення шкільного курсу мали намір вернутися додому, в світ. Проте в країні було кілька давніх патриціанських родів, які дуже прислужилися Касталії в часи її заснування і в яких ще й досі не перевівся до кінця звичай посилати котрогось із своїх синів, якщо в нього вистачало здібностей, на виховання до елітарних шкіл; це право надавалося їм за традицією. Хоч на таких вільних слухачів поширювались усі ті правила, що й на решту учнів, вони все ж таки були серед шкільної громади винятком, уже хоча б тому, що не віддалялися з кожним роком дедалі більше від своєї батьківщини й родини, а проводили там усі канікули й завжди були серед шкільних товаришів гостями й чужинцями, бо дотримувалися поглядів і звичаїв свого кола. На них чекала батьківська домівка, світська кар’єра, професія, шлюб, { лише зрідка траплялося, що такий гість, захоплений духом Провінції, з дозволу батьків залишався в Касталії і вступав до Ордену. Зате в історії нашої країни відомо чимало державних діячів, що замолоду були такими вільними слухачами, а потім, у часи, коли громадська думка з тих чи інших причин була настроєна критично до елітарних шкіл і до Ордену, твердо боронили їх.

Таким вільним слухачем був і Плініо Десиньйорі, з яким Йозефа Кнехта, трохи молодшого за нього, звела доля у Вальдцелі. То був дуже обдарований юнак, що особливо відзначався своїм красномовством і вмінням провадити суперечку. Запальний і трохи неспокійний, він завдавав чимало клопоту директорові Цбіндену, бо хоч добре вчився і з цього погляду не давав ніяких підстав для нарікань, проте зовсім не намагався забути про своє виняткове становище і якомога непомітніше влитися в ряди учнів, а навпаки, відверто й задерикувато проголошував свої некасталійські, світські погляди. Між цими двома учнями неминуче мали скластися особливі стосунки: обидва були талановиті, обидва покликані до чогось вищого; це робило їх братами, і воднораз у всьому іншому вони були цілковитою протилежністю один одному. Тільки вчитель незвичайно великого розуму й педагогічного хисту міг збагнути суть завдання, яке виникало з цього зіткнення протилежностей, і за всіма законами діалектики досягти їхнього синтезу. Директорові не бракувало для цього ні таланту, ні доброї волі, бо він не належав до тих учителів, що недолюблюють вихованців, позначених генієм, але в цьому випадку в нього не було найважливішої передумови для успішного втручання: довір’я обох учнів. Плініо, якому подобалася роль сторонньої людини і бунтівника, завжди ставився до директора дуже насторожено, а з Йозефом Кнехтом у Цбіндена стосунки, на жаль, погіршилися через факультативні предмети, і в нього Йозеф не попросив би поради. Та, на щастя, був ще Магістр музики. До нього Кнехт і звернувся по підтримку й пораду, а мудрий старий музикант не злегковажив його звертання і майстерно зіграв цю партію, як ми побачимо далі. В його руках найбільша небезпека і найбільша спокуса в житті юного Кнехта обернулася в цікаву задачу, а сам він виявився гідним цієї задачі. Внутрішня історія дружбиворожнечі Йозефа й Плініо, чи композиції на дві теми, чи діалектичної гри двох інтелектів, була приблизно така.

Йозеф, звичайно, перший звернув увагу на свого майбутнього партнера в цій грі, Десиньйорі, й зацікавився ним. І не тільки тому, що Плініо був старшим за нього, вродливим, запальним юнаком, та ще й обдарованим оратором, а насамперед тому, що він був «звідти», з зовнішнього світу, некасталійцем, людиною, яка мала батька, матір, дядьків, тіток, братів та сестер і для якої Касталія з усіма її законами, традиціями та ідеалами була тільки етапом, відтинком шляху, тимчасовим пристановищем. Для цієї білої ворони Касталія не стала цілим світом, Вальдцель був для Плініо такою самою школою, як і всі інші, а повернення в «світ» не загрожувало йому ганьбою і карою, на нього чекав не вступ до Ордену, а кар’єра, шлюб, політична боротьба, одне слово, те «реальне життя», про яке кожному касталійцеві в душі хотілося б дізнатися якнайбільше, бо «світ» був для касталійця тим самим, що колись для схимника й ченця: чимось неповноцінним і забороненим, але й таємничим, цікавим, спокусливим. І Плініо справді не приховував своєї приналежності до того світу, нітрохи не соромився її, а навпаки, пишався нею. З великим запалом — наполовину це була ще хлоп’яча гра, але наполовину вже свідома програма дій — він наголошував на своїй окремішності й користався кожною нагодою, щоб протиставити свої світські погляди касталійським як кращі, правильніші, природніші, людяніші. При цьому він часто посилався на «природу» і «здоровий глузд», протиставляючи їх спотвореному, далекому від життя духові школи, не скупився на гучні слова, а проте в нього вистачало розуму й смаку не вдаватися до грубих провокацій і в загальному дотримуватись узвичаєних у Вальдцелі форм проведення диспутів. Боронячи «світ» і просте життя від «бундючної схоластичної духовності» Касталії, він намагався довести, що здатен зробити це зброєю самого супротивника; йому зовсім не хотілось опинитися в ролі дикуна, який витоптує квітники інтелектуальної освіти.

Не раз уже бувало, що Йозеф Кнехт приєднувався до гурту учнів, які обступали Десиньйорі, і, стоячи ззаду, мовчки, уважно слухав його палку мову. Він відчував цікавість, подив і страх, коли чув, як Плініо нещадно критикував усе те, що в Касталії свято шанували, брав під сумнів і висміював те, в що сам Кнехт вірив. Щоправда, він помічав, що далеко не всі слухачі надавали значення його словам, деякі явно слухали його тільки задля розваги, як слухають ярмаркового блазня, а деякі часто й заперечували Плініо, то глузуючи з його нападів, то відкидаючи їх. Але завжди біля того Плініо хтось та збирався, завжди він був у центрі уваги, і чи знаходився тієї хвилини опонент чи ні, завжди до нього щось вабило товаришів, він був для них ніби якоюсь спокусою. З Йозефом було те саме, що й з рештою учнів, які збиралися гуртом навколо жвавого промовця і з подивом чи сміхом вислухували його тиради; і хоч він відчував збентеження, навіть страх, коли чув таку мову, все ж таки щось у ній зловісно вабило його, і не тільки тому, що вона була цікава, ні — вона зачіпала його куди глибше. Звичайно, в душі він не погоджувався з сміливим промовцем, проте існували сумніви, про які досить було знати, що вони існують чи бодай можуть існувати, як уже ставало прикро. Спершу та прикрість була невелика: щось муляло його, тривожило, породжувало якесь дивне почуття — щось середнє між палким потягом до чогось несвідомого й муками нечистого сумління.

Певна річ, повинна була настати година, і вона справді настала, коли Десиньйорі помітив, що серед його слухачів є один такий, для якого його слова означають щось більше, ніж цікаву чи навіть негожу розвагу, заспокоєння потягу до суперечок, — мовчазний білявий хлопець, з гарними, тонкими рисами обличчя, але трохи несміливий: він червонів, бентежився й скупо відповідав на його, Плініо, привітні звертання. «Мабуть, цей хлопець давно вже приглядається до мене», — подумав Плініо й вирішив винагородити його якимось зичливим жестом, а потім і цілком завоювати. Він запросив його після обіду в гості до своєї кімнати. Та виявилося, що до цього несміливого, скромного хлопця не так легко було підступитися. На свій подив, Плініо побачив, що хлопець уникає його й не хоче заходити в розмову; запрошення він також не прийняв. Це в свою чергу зачепило за живе старшого, і він зразу ж почав домагатися прихильності мовчазного Йозефа, спершу тільки з самолюбства, а потім уже цілком щиро, бо відчув у ньому гідного супротивника, може, майбутнього приятеля або, навпаки, ворога. Він раз у раз помічав Йозефа неподалік від себе, бачив, що той напружено слухав його, проте завжди відступав, тількино Плініо хотів підійти до нього.

Така поведінка Йозефа мала свої причини. Він давно вже відчув, що в особі цього вільного слухача на нього чекає щось важливе, може, щось дуже гарне, якесь розширення його обрію, відкриття чогось нового, пізнання, а може, й небезпечна спокуса, в кожному разі, якесь незвичайне переживання. Першими ж своїми сумнівами й критичними думками, які в нього з’явилися після зустрічей з Плініо, Йозеф поділився зі своїм приятелем Ферромонте, але той не звернув на них уваги, вважаючи Плініо самовпевненим, марнославним хлопцем, якого не варто слухати, і зразу ж знов заглибився в свої музичні вправи. Щось підказувало Йозефові, що йому треба було б піти до директора й розповісти йому про свої сумніви і свою тривогу, але після тієї дрібної суперечки він уже не міг щиро, відверто поговорити з ним, боявся, що той його не зрозуміє або й ще гірше: сприйме його слова про бунтівника Плініо як своєрідний донос. І ось у цій скруті, яка ставала все тяжчою від спроб Плініо зав’язати з ним дружні стосунки, Йозеф звернувся з дуже довгим листом, що зберігся до наших днів, до свого покровителя й доброго генія, Магістра музики. В тому листі він між іншим писав: «Мені ще не ясно, чи Плініо сподівається знайти в мені однодумця, чи йому тільки потрібен співрозмовник. Сподіваюся, що слушне це друге припущення, бо навертати мене в свою віру означало б штовхати мене на зраду й руйнувати моє життя, тепер назавжди пов’язане з Касталією; за її межами я не маю ні братів, ні друзів, до яких міг би повернутися, коли б у мене часом виникло таке бажання. Але якщо навіть Плініо не наміряється накинути мені свої думки чи якось вплинути на мене, все ж таки його зухвала мова бентежить мене. Буду з Вами, шановний Магістре, цілком щирий: у думках Плініо є щось таке, на що я не можу відповісти простим «ні»; він промовляє до якогось голосу в мені, що часом дуже схильний з ним погодитись. Мабуть, це голос природи, і він гостро суперечить моєму вихованню й нашим тутешнім поглядам. Коли Плініо називає наших учителів і Магістрів кастою жерців, а нас, учнів, слухняною, кастрованою чередою, то це, звичайно, перебільшення, брутальні слова, але якась правда, певне, всетаки в них є, а то б вони так не тривожили мене. Він може казати дивовижні, страхітливі речі. Наприклад: Гра в бісер — це рецидив фейлетонної доби, порожня, безвідповідальна гра літерами, в якій ми розчинили мову різних мистецтв і наук; вона складається з самих асоціацій і грає самими аналогіями. Або: доказом хибності всієї нашої духовної освіти й нашого ставлення до життя може бути наша свідома неплідність. Наприклад, ми аналізуємо, каже він, закони й техніку всіх музичних стилів і епох, а самі не створили ніякої нової музики. Ми читаємо й тлумачимо, каже він, Піндара чи Гете, а самі соромимось писати вірші. Це докори, з яких я не можу просто посміятись. І вони ще не найгірші, не ті, що найдужче мене вражають. Гірше, коли він, наприклад, каже, що ми, касталійці, живемо, як штучно виведені співочі пташки, не заробляючи собі на хліб, не знаючи горя і боротьби за існування, не знаючи й не бажаючи знати про ту частину людства, на праці й на злиднях якої тримається наше розкішне життя». Лист кінчається словами: «Може, я зловживаю Вашою добротою і ласкою, шановний Магістре, і заслужив на Вашу догану. Полайте мене, накладіть на мене покуту, я буду тільки вдячний Вам за це. Але мені вкрай потрібна Ваша порада. Я ще зможу якийсь час витримати цей стан, але знайти з нього правильний вихід, скерувати події в належному напрямку не зумію, для цього в мене замало сили й досвіду, і, мабуть, найгірше те, що я не можу довіритися нашому директорові, хіба що Ви мені суворо накажете зробити це. Тому я й турбую Вас справою, що стає для мене дедалі більшим тягарем».

Нам було б надзвичайно важливо мати так само написану чорним по білому відповідь Магістра. Але Кнехт отримав її усно. Невдовзі після того, як він послав листа, Магістр сам завітав до Вальдцеля, щоб прийняти іспит з музики, і першого ж таки дня мудро подбав про свого молодого друга. Ми знаємо про це з пізніших розповідей самого Кнехта. Магістр йому не полегшив завдання. Він почав з того, що ретельно перевірив оцінки Кнехта, а особливо його знання з тих предметів, які хлопець вивчав самостійно, і дійшов до висновку, що вони надто односторонні, — тут він погодився з директором і наполіг, щоб Кнехт сам сказав про це Цбінденові. Потім він дав докладні вказівки, як Кнехтові треба поводитися з Десиньйорі, й поїхав аж тоді, як обміркував усе це з директором. Наслідком Майстрових відвідин був не тільки знаменний, незабутній для всіх, хто його чув, поєдинок між Десиньйорі й Кнехтом, але й зовсім нові стосунки між Кнехтом і директором. Щоправда, вони й тепер не були такі щирі й таємничі, як між Кнехтом і Магістром музики, але напруження зникло, і їх ніщо вже не скаламучувало.

Нова роль, яка тепер випала на долю Кнехта, надовго стала визначальною в його житті, йому дозволено прийняти дружбу Плініо й дати відсіч його нападам і його впливові, причому вчителі не повинні були втручатися чи контролювати Кнехта. Проте Магістр дав йому завдання боронити Касталію від її критиків і провадити диспути на найвищому рівні, а це, між іншим, означало, що Йозеф мусив активно засвоїти всі закони, які панували в Касталії та в Ордені, й завжди мати про них чітке уявлення. Скоро словесні поєдинки між двома друзямисупротивниками стали широко відомі, учні боялися пропустити їх. Агресивний, глузливий тон Десиньйорі став не таким зухвалим, його формулювання — обережнішими й відповідальнішими, а критика — об’єктивнішою. Досі Плініо мав переваги в цій боротьбі: він прибув зі «світу», володів його методами і його наступальними засобами, мав його досвід і щось від його певності, знав із розмов, які в нього вдома провадили дорослі, все, що той світ закидав Касталії. Але тепер, завдяки Кнехтовим реплікам, він збагнув, що хоч і добре знав світ, краще ніж будьякий касталієць, зате Касталію, її дух знав куди гірше, ніж ті, для кого вона була домівкою, батьківщиною, долею. Він навчився розуміти й поволі навіть визнавати, що він тут гість, чужинець, і що не тільки там, у його світі, а й тут, у Педагогічній Провінції, є віковічний досвід і усталені уявлення, і тут є традиція, навіть своя природа, яку він знав лише Частково і яка тепер, через свого провісника Йозефа Кнехта, вимагала пошани до себе. А Кнехт, щоб упоратися з своєю роллю апологета, мусив за допомогою пильної праці, медитації і самодисципліни все глибше й чіткіше пізнавати й засвоювати те, що він мав боронити. В риториці Десиньйорі й далі переважав його, тут, крім запалу й шанолюбства, якими він був наділений від природи, йому допомагали ще й певні світські навички та досвід некасталійського життя; навіть зазнаючи поразки, він не забував про слухачів і забезпечував собі гідний чи принаймні дотепний відступ, тим часом як Кнехт, коли супротивник заганяв його на слизьке, міг, наприклад, сказати: — Над цим мені ще треба поміркувати, Плініо. Почекай кілька днів, я тобі потім нагадаю про це.

Та хоч тепер стосунки між Кнехтом і Десиньйорі набули гідної форми, а їхні диспути стали необхідним елементом тодішнього вальдцельського життя, все ж таки для самого Кнехта цей тягар, цей конфлікт майже не стали легшими. Натхнений високим довір’ям і відповідальністю, покладеною на нього, він упорався з своїм завданням, і найкращим доказом сили й життєздатності його натури було те, що він домігся цієї перемоги без видимої шкоди для себе. Проте в душі він дуже страждав. Бо ті теплі, дружні почуття, що тепер з’явилися в його серці до Плініо, симпатичного й дотепного, досвідченого й красномовного товариша, поширювались і на той чужий світ, який репрезентував його приятель і супротивник, на світ, який Кнехт пізнавав і вгадував в образі Плініо, в його словах і жестах, так званий реальний світ, де були ніжні матері й діти, люди, що страждали від голоду, й притулки для убогих, газети й виборча боротьба, той примітивний і водночас витончений світ, у який Плініо повертався на кожні канікули, щоб побачитися з батьками й родичами, позалицятися до дівчат, побувати на робітничих зборах чи розважитись у фешенебельних клубах, тим часом як він, Кнехт, залишався в Касталії, гуляв по околицях містечка і плавав з товаришами, вивчав річеркари Фробергера[27] або читав Гегеля.

Кнехт твердо знав, що сам він належить до Касталії і повинен жити касталійським життям, життям без родини, без різних легендарних розваг, без газет, але й без злиднів та голоду, — до речі, Плініо, що так завзято закидав учням еліти дармоїдство, сам ще ніколи не голодував і не заробляв собі на хліб. Ні, світ Плініо не був кращим і справедливішим світом. Але він існував, був поряд і, як Йозефові було відомо з історії, існував завжди й завжди був десь такий, як тепер. Багато народів і не знали іншого світу, навіть гадки не мали про елітарні школи й Педагогічну Провінцію, про Ордени, Магістрів і Гру в бісер. Більшість людей на землі жило інакше, ніж у Касталії, простіше, примітивніше, небезпечніше, не так затишно і впорядковано. І той примітивний світ був їм рідний, Кнехт і сам відчував його слід у своєму власному серці, ніби якусь тугу за ним, цікавість і навіть жаль до нього. Завданням Кнехта було віддати тому світові належне, зберегти для нього якесь місце в своїй душі, а проте не скоритися йому. Бо поряд з ним і над ним існував інший світ, касталійський, штучно створений світ інтелекту, впорядкований і свято бережений світ ієрархії, який треба було завжди охороняти й відтворювати. Служити йому, не допускаючись, проте, ніякої несправедливості й до того іншого світу, а тим більше не зневажаючи його, а також не поглядаючи на нього тайкома, з якимись невиразними бажаннями чи тугою, — ось що він мав робити. Адже маленька Касталія служила тому великому світові, вона постачала йому вчителів, книжки, наукову методику, дбала про чистоту духовних функцій та моралі й завжди була відкрита як школа і як пристановище для тієї невеликої кількості людей, яким судилося присвятити своє життя духові й істині. Тільки чому ці два світи не живуть у гармонії і братстві, в доброму сусідстві, проникаючи один в одного, чому не можна об’єднати їх у своєму серці й плекати обидва? Сталося так, що один із приїздів Магістра музики, які траплялися дуже рідко, припав на той час, коли Йозеф, стомлений і виснажений своїм завданням, на превелику силу втримував душевну рівновагу. Магістр зрозумів це з деяких натяків хлопця, але ще більше свідчила про це його неуважність, змарнілий вигляд, неспокійні очі. Магістр поставив йому кілька запитань, проте Йозеф відповідав неохоче, був якийсь скований. Тоді Магістр, стурбований станом хлопця, більше ні про що не розпитуючи, повів його до музичного класу, під тим приводом, що хоче йому розповісти про якесь невеличке музичне відкриття. Він попросив Кнехта принести клавікорди, настроїти їх і помалу залучив його до розмови про походження сонати. Нарешті хлопець трохи забув про свій клопіт, захопився й заспокоївся, вдячно дослухаючись до слів і до гри Магістра. Той не квапив учня, терпляче очікуючи, поки він вийде з своєї внутрішньої глухоти і буде готовий сприймати його науку. І коли настала та хвилина, Магістр скінчив свій екскурс в історію музики, зіграв на закінчення одну з сонат Габрієлі, потім підвівся і, повільно походжаючи по маленькому класі, почав розповідати: — Багато років тому ця соната дуже зацікавила мене. Це було ще в мої студентські часи, задовго до того, як мене призначили вчителем, а потім Магістром музики. Я тоді плекав шанолюбну мрію написати історію сонати з нових позицій, але настала пора, коли я не тільки не міг посунутися далі, а й почав усе більше сумніватися, що всі ці музикознавчі й історичні дослідження взагалі мають якусь вартість, що це не просто пустопорожня гра людей, яким нічого робити, нікчемний інтелектуальномистецький замінник справжнього, живого життя. Словом, мені треба було подолати одну з тих криз, коли всяка наука, всяка духовна потуга, все духовне взагалі здається нам сумнівним і нічого не вартим, коли ми схильні заздрити кожному селянинові, що йде за плугом, і кожній закоханій парі, що гуляє вечорами, кожній пташці, що співає в гіллі, і кожному коникові, що сюрчить на луці влітку, бо їхнє життя здається нам таким природним, змістовним і щасливим, бо ми нічого не знаємо про їхні тривоги й злигодні, небезпеки й страждання. Одне слово, я остаточно втратив душевну рівновагу, а це прикрий стан, мені було важко його витримати. Я складав найхимерніші плани втечі і звільнення, думав стати мандрівним музикантом і грати на весіллях,[28] і якби в той час з’явився, як у старовинних романах, чужоземний вербувальник і запропонував мені одягти мундир і в складі будьякого війська взяти участь у будьякій війні, я погодився б. Дійшло до того, до чого здебільшого і Доходить у таких випадках: я геть розгубився і вже не міг сам упоратися з своїми сумнівами, мені потрібна була чиясь допомога.

Магістр на мить зупинився й усміхнувся сам до себе. Тоді повів далі: — Звичайно, як і належить за правилами, я мав керівника своїх наукових студій, і, звичайно, найрозумніше й найправильніше було б зробити, як наказував мені обов’язок: попросити поради в нього. Але так воно вже виходить, Йозефе: саме тоді, коли людина потрапляє в скруту, збивається на манівці і їй конче треба поради, їй найдужче не хочеться вертатися на правильний шлях і просити поради там, де її найшвидше можна отримати. Керівник був незадоволений моїм останнім квартальним звітом і зробив мені кілька слушних зауважень, але я вважав, що був уже на певній дорозі до нових наукових відкриттів, до нових ідей, і трохи образився на нього за ті зауваження. Словом, я не хотів іти до нього, не хотів каятись і визнавати, що він мав рацію. Своїм товаришам я теж не міг звіритися, але в нас там був у сусідстві один дивак, відомий мені тільки з вигляду, знавець санскриту, якого прозивали йогом. І ось коли мені вже зовсім несила було терпіти такий стан, я пішов до того дивного самітника, з якого й сам часто посміювався, але якому в душі заздрив. Я зайшов до нього в келію і застав його в ритуальній індійській позі; він був цілком заглиблений у себе, нічого не чув і не бачив навколо. Тихо усміхаючись, він перебував десь в іншому світі. Мені не залишалось нічого іншого, як чекати біля дверей, поки він прийде до пам’яті. Чекати довелося дуже довго, годину чи й дві, і нарешті я так стомився, що сів на підлогу й прихилився до стіни. Та ось Йог почав поступово прокидатися, ледь похитав головою, вирівняв плечі, повільно випростав схрещені ноги і хотів уже встати, коли помітив мене. «Чого ти хочеш?» — запитав він. Я підвівся і, не роздумуючи, навіть не усвідомлюючи до пуття, що я кажу, мовив: «Це все сонати Андреа Габрієлі». Він устав, посадив мене на свій єдиний стілець, сам сів на край столу й спитав: «Габрієлі? Що ж він тобі зробив своїми сонатами?» І тоді я почав розповідати йому, що зі мною сталося, сповідатися перед ним. Він узявся докладно, як мені здалося, навіть педантично випитувати всі подробиці моїх студій над Габрієлі та його сонатами, поцікавився, о котрій годині я встаю, скільки читаю, скільки граю, коли їм і коли лягаю спати. Оскільки я сам довірився, сказати б, набився йому, то тепер мусив терпляче відповідати на всі його запитання, але мені було соромио, бо він дедалі нещадніше добирався до моєї душі, аналізуючи все моє духовне й моральне життя протягом останнього часу. Потім Йог раптом замовк, а що я й далі нічого не розумів, він здвигнув плечима й сказав: «Хіба ти не бачиш сам, де твоя помилка?» Ні, я її не бачив. Тоді він навдивовижу точно відтворив усе, що випитав у мене, аж до перших ознак утоми, невдоволення й розумового застою, і довів, що все це могло статися тільки від нестримного, безоглядного заглиблення в наукові студії і що мені давно вже час з чужою допомогою відновити втрачений контроль над собою і над своїми силами. «Якщо вже ти дав собі таку волю, — сказав він, — що відмовився від регулярних вправ з медитації, то принаймні треба було після перших же прикрих ознак перевтоми згадати про це й надолужити прогаяне». І він мав цілковиту слушність. Я й справді давно вже занехаяв медитацію, все не мав на неї часу, завжди був або надто знеохочений і неуважний, або надто захоплений і схвильований своїми студіями, а з часом навіть перестав усвідомлювати цей гріх, і ось аж тепер, коли я геть занепав, опинився в критичному становищі, мені мусив нагадувати про це хтось інший. І справді, я тоді на превелику силу відновив лад у своїй душі, мусив вернутися до початкових вправ з медитації, щоб поволі вернути свою здатність до концентрації і самоспоглядання.

Магістр перестав ходити по класу, легенько зітхнув і закінчив розмову такими словами: — Отак тоді вийшло зі мною, і мені й досі ще трохи соромно говорити про це. Але так завжди буває, Йозефе: чим більше ми вимагаємо від себе й чим більше вимагають від нас поставлені перед нами завдання, тим більше ми залежимо від джерела нашої сили — медитації, тим потрібніше нам примирення розуму з серцем. І чим дужче ми захоплені тим завданням, яке то хвилює й підбадьорює, то стомлює і пригнічує нас, тим легше нам забути про це джерело, так само як заглиблюючись у розумову працю, ми забуваємо про своє тіло й про те, що його треба доглядати, — я міг би навести чимало прикладів на доказ цих своїх слів. Справді великі люди, яких ми знаємо з історії, всі або знали медитацію, або несвідомо знаходили той шлях, куди вона веде. Решта ж, навіть найталановитіші й найсильніші, всі кінець кінцем зазнавали поразки, бо їхнє завдання чи їхня марнославна мрія так опановувала їх, перетворюючи в одержимих, що вони вже не могли відійти від злоби дня й дотримуватись певної відстані. Та ти й сам це знаєш, цього навчаються після перших же вправ. Це гірка правда. Але наскільки вона гірка, усвідомлюєш аж тоді, як сам зіб’єшся з дороги.

Ця розповідь Магістра так подіяла на Йозефа, що він відчув небезпеку, яка загрожувала йому самому, і з новим запалом віддався медитації. Велике враження справило на нього й те, що Магістр уперше трохи відкрив перед ним своє особисте життя, розповів епізод з своєї молодості й студентських років; уперше Йозеф усвідомив, що й напівбог, Магістр, колись був молодим і міг помилятися. З вдячністю думав він про велике довір’я, яке виявив до нього Превелебний. Отже, можна збиватися з дороги, опускати руки з утоми, помилятися, порушувати приписи, а проте все це подолати, вернутися на правильну стежку і кінець кінцем ще й стати Магістром. І він переборов кризу.

Протягом двохтрьох вальдцельських років, поки тривала дружбаворожнеча між Плініо і Йозефом, ціла школа спостерігала цю драму, і кожен якоюсь мірою брав у ній участь — від директора до наймолодшого учня. Два світи, два принципи знайшли своє втілення в Кнехтові й Десиньйорі, що, сперечаючись, додавали один одному запалу, кожен диспут ставав урочистим, авторитетним змаганням, що хвилювало всіх. І якщо Плініо після кожних канікул, наче торкнувшись до матеріземлі, повертався, сповнений нової потуги, то Йозеф набирався свіжої сили з кожних роздумів, з кожної прочитаної книжки, з кожної медитації, з кожної зустрічі з Магістром музики і ставав дедалі кращим речником і оборонцем Касталії. Колись, іще дитиною, він пережив своє перше покликання. Тепер він пізнав друге, і ці роки викували з нього довершеного касталійця. Давно вже він познайомився і з основами Гри в бісер і тепер, під час канікул, під наглядом досвідченого керівника почав компонувати свої перші власні партії. Тут він відкрив для себе одне з найпотужніших джерел радості і внутрішнього відпруження; від часів його невситимих вправ на клавесині й клавікордах з Карло Ферромонте ніщо так не відсвіжувало його, не давало йому такої втіхи, сили і щастя, так не утверджувало його в житті, як ці перші вторгнення в зоряний світ Гри в бісер.

Якраз у ці роки написані були ті вірші молодого Йозефа Кнехта, що збереглися в копіях Ферромонте; дуже можливо, що їх було більше, ніж дійшло до нас, і можливо також, що ці вірші, найраніші з яких виникли ще до того часу, як Кнехт прилучився до Гри, допомогли йому впоратися з своєю роллю й витримати той критичний період. Кожний читач помітить у цих подекуди майстерно написаних, а подекуди явно наспіх накиданих строфах сліди кризи й глибокого зворушення, які Йозеф переживав тоді під впливом Плініо. В деяких рядках вчувається тривога, принципові сумніви в собі самому і в сенсі буття, аж поки, нарешті, у вірші «Гра в бісер» забриніла, здається нам, щира, святоблива відданість ідеям Касталії. Між іншим, уже саме те, що він написав ці вірші й навіть при нагоді показував їх декому зі своїх товаришів, було певним визнанням світу Плініо, невеличким бунтом проти касталійських законів. Бо якщо Касталія взагалі відмовилася від художньої творчості (навіть музичні твори тут допускають лише у формі стилістично простих, суворо скомпонованих вправ), то складання віршів вважалося взагалі чимось неймовірним, сміховинним, навіть ганебним. Отже, ці вірші — не порожня забавка, потрібен був високий тиск, щоб полилися ці рядки, а також уперта мужність, щоб записати їх, показувати іншим і признаватися, що вони твої.

Не можна не згадати, що й Плініо Десиньйорі під впливом свого супротивника багато в чому змінився, пройшов певну фазу розвитку — і не тільки в розумінні виховання в собі гідних методів боротьби. З року в рік вони товаришували й змагалися, і Плініо бачив, як його супротивник невпинно виростав у зразкового касталійця, в постаті товариша все видиміше і яскравіше проступав перед ним самий дух Педагогічної Провінції, і так само як він, Плініо, приносив з собою щось зі свого світу й будив у душі Йозефа неспокій, сам він, у свою чергу, дихав касталійським повітрям і підпадав під його вплив та під його чари. Якось, останнього року свого перебування у Вальдцелі, після двогодинного диспуту про ідеали чернецтва та про його небезпеки, який вони провели в присутності старшого класу відділення Гри в бісер, Плініо запросив Йозефа на прогулянку і там сказав йому слова, які ми наводимо за листом Ферромонте: — Я, звичайно, давно вже знаю, Йозефе, що ти не той правовірний гравець у бісер і святий касталієць, роль якого ти так чудово граєш. Кожен із нас змагається на своїх позиціях і кожен добре знає, що те, проти чого він бореться, має право на існування і свою незаперечну вартість. Ти стоїш на боці високої культури духу, а я на боці природного життя. Під час нашої боротьби ти навчився вистежувати небезпеки природного життя і брати їх на приціл; твій обов’язок показувати, як природне, просте життя, позбавлене духовного нагляду, стає болотом, спихає нас до тваринного існування, навіть ще нижче. А я, в свою чергу, мушу безперестанку нагадувати, яке ризиковане, небезпечне і, врешті, безплідне життя, що спирається тільки на самий дух. Гаразд, хай кожен боронить те, в чию першість він вірить: ти — дух, а я — природу. Але не ображайся на мене — часом мені здається, що ти справді наївно вважаєш мене ворогом вашого касталійського буття, чужинцем, для якого ваші студії, вправи й ігри — тільки порожні витребеньки, хоч сам він з тих чи інших причин якийсь час теж брав у них участь. Ох, любий мій, як ти помиляєшся, коли справді так думаєш! Признаюся тобі, що я безтямно люблю вашу ієрархію, захоплений нею, що вона часом спокушає мене, як саме щастя. Признаюся також, що кілька місяців тому, бувши вдома, я мав з батьком розмову, й домігся від нього дозволу лишитися в Касталії і вступити до Ордену в тому випадку, якщо до кінця свого навчання я й далі хотітиму цього, і я був щасливий, отримавши нарешті цей дозвіл. Ну от, а віднедавна я впевнився, що не скористаюся ним. І не тому, що перехотів! Але я дедалі більше переконуюсь, що коли б я лишився тут, то це була б утеча, пристойна, може, навіть шляхетна, проте всетаки втеча. Я повернуся і стану світською людиною. Але я завжди буду вдячний Касталії, робитиму й далі деякі ваші вправи й щороку братиму участь у великій Грі в бісер.

Глибоко схвильований, Кнехт розповів про це зізнання Плініо своєму товаришеві Ферромонте. А цей у листі, який ми цитували вище, додає: «Для мене, музиканта, це зізнання Плініо, до якого я не завжди був справедливий, стало ніби музичним переживанням. З протилежності «світ — дух» чи «Плініо — Йозеф», із сутички двох непримиренних принципів перед очима в мене витворилася сублімація, концерт».

Коли Плініо після закінчення чотирирічного курсу у Вальдцелі мав вертатися додому, він передав директорові листа від свого батька, в якому той запрошував Йозефа Кнехта провести в них канікули. Це був безпрецедентний випадок. Хоч відпустки на подорожі й перебування за межами Педагогічної Провінції і давали, головним чином з пізнавальною метою, і навіть не так уже й рідко, а проте це були винятки, і отримували їх тільки старші й надійніші студенти, а вже ніяк не учні. Та все ж таки директорові Цбіндену запрошення, що виходило від голови такого поважного роду, здалося надто важливим, щоб відхилити його самому, і він послав його на розгляд комісії Виховної Колегії, яка швидко відповіла лаконічною відмовою. Друзям треба було розлучатися.

— Згодом спробуємо знов прислати їм запрошення, — мовив Плініо, — колись та пощастить. Ти повинен познайомитися з моєю домівкою, з моїми батьками та родичами й побачити, що ми також люди, а не просто ватага світських гультяїв і ділків. Мені тебе дуже бракуватиме. А ти тепер, Йозефе, швидше підіймайся на вершину цієї Касталії, ти просто народжений для ієрархії, але, здається мені, з тебе буде ще кращий бонза, ніж фамулус,[29] всупереч твоєму імені. Я пророкую тобі велике майбутнє, одного чудового дня ти станеш Магістром і тебе зарахують до Превелебних.

Йозеф сумно глянув на нього.

— Добре тобі глузувати! — мовив він, намагаючись побороти хвилювання. — Я не такий шанолюбний, як ти, і якщо колись і досягну посади, то ти на той час давно вже будеш президентом чи бургомістром, професором чи федеральним радником. Згадуй же, Плініо, добрим словом нас і Касталію, не ставай зовсім чужий нам! Адже у вас теж, мабуть, є люди, що знають про Касталію не самі тільки анекдоти, які там про нас люблять вигадувати.

Вони потисли один одному руки, і Плініо поїхав. Останній вальдцельський рік минув для Йозефа дуже тихо, тяжкий, виснажливий обов’язок, що покладався на нього, майже як на офіційну особу, раптом скінчився, Касталію вже не потрібно було боронити. Своє дозвілля він того року віддавав переважно Грі в бісер, що дедалі більше його захоплювала. Невеличкий зшиток з тих часів, у який Кнехт занотував свої думки про значення і про теорію Гри, починається такими словами: «Все наше життя, і фізичне, й духовне, — це динамічний феномен, і Гра в бісер охоплює, властиво, тільки його естетичний бік, та й то переважно у вигляді ритмічних процесів».


ПОКЛИКАННЯ | Гра в бісер | СТУДЕНТСЬКІ РОКИ