home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


ДВА ОРДЕНИ

Кнехт тепер знов опинився в становищі, трохи схожому на те, в якому перебував колись у гімназії після відвідин Магістра музики. Навряд чи він думав про те, що призначення в Маріафельс — це особлива відзнака і перший важливий щабель на драбині ієрархії; але, маючи все ж таки досвідченіше око, ніж тоді, він добре бачив це з поведінки своїх однокурсників. Хоч від деякого часу він і так належав до найвужчого кола всередині еліти, а проте незвичайне доручення вирізнило його зпоміж усіх як людину, що звернула на себе пильну увагу керівництва й має бути використана поособливому. Не можна сказати, що вчорашні товариші й колеги відсахнулися від нього або почали виявляти якусь неприязнь — надто вони всі були чемні в цьому вишукано аристократичному колі, — але утворилася певна дистанція; вчорашній товариш міг післязавтра стати начальником, а на такі відтінки й градації у взаємних стосунках це коло реагувало надзвичайно чутливо й знаходило для них належний вираз.

Винятком був Фріц Тегуляріус; його ми, поряд з Ферромонте, можемо, мабуть, назвати найвірнішим приятелем Йозефа Кнехта з усіх, яких він мав у своєму житті. Цей чоловік, за своїм хистом призначений осягти верховини, але позбавлений потрібного для цього здоров’я, рівноваги й віри в себе, що його дуже мучило, був того самого віку, що й Кнехт, тобто коли того приймали до Ордену, мав тридцять чотири роки. Вперше вони зустрілися років десять тому на одному з курсів Гри, і Кнехт уже тоді відчув, якою великою симпатією до нього пройнятий цей тихий, трохи меланхолійний юнак. З властивим йому чуттям на людей, яке він мав уже й тоді, хоч і не усвідомлював цього, Кнехт збагнув природу цієї симпатії: то було готове до беззастережної відданості й підлеглості почуття приязні й шаноби, просякнуте майже релігійним екстазом, але затьмарене й стримуване внутрішнім благородством і передчуттям душевної трагедії. Кнехт, який тяжко пережив недавню зустріч з Десиньйорі й став від того вразливим і навіть недовірливим, твердо тримав Тегуляріуса на відстані, хоч його також вабив до себе цей цікавий, незвичайний студент. Щоб дати уявлення про нього, наведемо сторінку з Кнехтових таємних нотаток, які він через багато років робив для інформації Виховної Колегії. Ось що там було написано: «Тегуляріус. Близький приятель автора цих рядків. У Койпергаймі його не раз відзначали як відмінного учня. Добрий знавець класичних мов, дуже цікавиться філософією, працював над Лейбніцом, Больцано, пізніше над Платоком. Найталановитіший, найкращий гравець у бісер з усіх, яких я знаю. Це був би самою долею посланий Маgister Ludi, якби не його вдача і не його здоров’я. Т. нізащо не можна висувати на якусь керівну, репрезентативну чи організаторську посаду, це було б лихо і для нього і для справи. Його вади виявляються фізично в нападах депресії, періодах безсоння та нервових болях і духовно — у приступах меланхолії, в гострій потребі самотності, в страху перед обов’язком і відповідальністю, а може, і в думках про самогубство. Проте завдяки медитації і чудовій самодисципліні цей тяжко хворий чоловік тримається так добре, що більшість людей з його оточення навіть не здогадуються про те, яке важке в нього життя, і тільки помічають його велику несміливість і замкнутість. Та хоч Т. і нездатен, на жаль, посідати керівне становище, всетаки для Vicus Lusorum він — неоціненний скарб, справжня його окраса. Він так опанував техніку нашої Гри, як великий музикант свій інструмент, миттю вловлює її найтонші відтінки і як учитель також заслуговує доброго слова. Я навряд чи зміг би обійтися без його допомоги на вищих і найвищих повторних курсах Гри — на нижчі мені шкода марнувати його знання; велика втіха спостерігати, як він аналізує пробні партії початківців, не бентежачи їх, як він виявляє їхні хитрощі, безпомилково пізнає і викриває всі наслідування чи просто декоративні оздоби, як у добре обгрунтованій, але ще непевній і невдало скомпонованій партії знаходить джерело помилок і демонструє його, наче бездоганний анатомічний препарат. Цією непідкупною прозірливістю під час аналізу й виправлення чужих партій він головним чином і здобув собі серед учнів та колег повагу, яку інакше навряд чи мав би з своєю нерівною, соромливою, боязкою вдачею. Те, що я сказав про цілком унікальну геніальність Т. як гравця в бісер, я хотів би проілюструвати одним прикладом. Ще коли ми тільки починали приятелювати і обом нам курси вже мало що могли дати з погляду техніки Гри, він якось у хвилину особливого довір’я дав мені заглянути в декотрі партії, які він тоді скомпонував. З першого ж погляду я збагнув, які вони блискучі за своїм задумом, які нові й оригінальні за стилем. Я попросив, щоб він дав мені простудіювати кілька тих чудових партій, і побачив, що їхня композиція — справжня поема, щось таке дивовижне й своєрідне, що я тут, здається мені, просто не можу не згадати про них. Ті партії були маленькими драмами, побудованими у формі майже суцільного монологу, вони відображали індивідуальне, хворобливе і водночас геніальне життя їхнього автора, немов майстерно виписаний автопортрет. У них не тільки діалектично узгоджувались і сперечалися одні з одними різні теми й групи тем, на яких грунтувалася гра і послідовність та протиставлення яких було дуже дотепне, але й синтез та гармонізація протилежних голосів були здійснені не звичайним класичним способом; навпаки, ця гармонізація часто порушувалась і щоразу, наче охоплена знемогою та відчаєм, зупинялася перед самим кінцем і нарешті завмирала в запитанні й сумніві. Через це партії Т. не тільки набували бентежного хроматизму, на який, наскільки мені відомо, досі ніхто ще не зважувався, а й ставали висловом трагічних сумнівів і зречень, образним ствердженням того, що всяке духовне зусилля сумнівне. При цьому вони були такі незвичайно гарні своєю інтелектуальністю, досконалістю технічної каліграфії, що хотілося заплакати над ними. Кожна з тих партій так щиро й ревно прагнула до свого розв’язання і, врешті, з таким благородним самозреченням відмовлялася від нього, що була наче довершеною елегією на минущість, властиву всьому прекрасному, і на сумнівність, кінець кінцем також властиву всім високим пориванням духу.

Отже, якщо Тегуляріус переживе мене чи моє перебування на посаді, рекомендую його своєму наступникові як надзвичайно делікатну й цінну людину, яка, проте, завжди перебуває під загрозою. Йому треба давати якнайбільшу волю, до його поради треба дослухатися в усіх важливих питаннях Гри. Але йому ніколи не можна доручати самостійно керувати учнями».

З роками цей незвичайний чоловік справді став другом Кнехта. Він був зворушливо відданий Кнехтові, захоплювався не тільки його інтелектом, а й чимось подібним до владності в його натурі, і багато чого з того, що ми знаємо про Кнехта, нам переказав саме він. У вузькому колі молодих гравців він, може, єдиний не заздрив своєму приятелеві, коли той отримав таке відповідальне доручення, і єдиний сприймав його від’їзд на невизначений термін як велику втрату, як глибоке, майже нестерпне горе.

Сам Йозеф, коли минув перший переляк після раптової втрати улюбленої волі, зрадів своєму новому становищу, в нього з’явилося бажання помандрувати, жадоба діяльності й цікавість до чужого світу, в який його посилали. А втім, молодого члена Ордену так зразу не відпустили в Маріафельс; спершу його на три тижні відправили в «поліцію». Так студенти величали маленький відділ в апараті Виховної Колегії, який можна було б назвати політичним департаментом або міністерством закордонних справ, якби ці назви не були надто гучні для установи з таким скромним полем діяльності. Тут Кнехтові дали урок поведінки члена Ордену поза межами Касталії; керівник цього відділу пан Дюбуа сам майже щодня приділяв йому годину часу. Справа в тому, що цього сумлінного чоловіка взяв сумнів, чи варто було доручати таку важливу місію людині, яка ще не має досвіду й зовсім не знає світу; він не приховував, що не схвалює вибору Магістра Гри, і докладав подвійних зусиль, щоб приязно й грунтовно витлумачити молодому членові Ордену, які небезпеки чигають на нього в світі і як краще від них уберегтися. Батьківська турбота, чистота намірів пана Дюбуа так щасливо збіглися з бажанням молодого члена Ордену якнайбільше в нього навчитися, що під час тих лекцій учитель щиро полюбив Йозефа Кнехта, сповнився довірою до нього і, вже цілком спокійний, відпустив його нарешті виконувати свою місію. Він навіть спробував, швидше з прихильності до Йозефа, ніж з політичних міркувань, дати йому ще й від себе одне завдання. Пан Дюбуа вже хоча б тому, що був одним із небагатьох «політиків» Касталії, належав до тієї дуже малої групи службовців, думки і студії яких в основному були присвячені державноправовим і економічним засадам подальшого існування Касталії, її стосункам із зовнішнім світом і її залежності від нього. Більшість касталійців, і службовці не менше, ніж учені й студенти, сприймали свою Педагогічну Провінцію і свій Орден як стабільний, вічний, самозрозумілий світ, про який вони, правда, знали, що він не завжди існував, що він колись виник, і виник за найтяжчого лихоліття, поволі, серед запеклих сутичок, виник наприкінці войовничої доби, з одного боку, як наслідок аскетичногероїчного самопізнання й зусиль людей духу, а з другого — як задоволення глибоких потреб змучених, знекровлених, здичавілих народів, що зголодніли за ладом, за нормою і розважністю, за законом і мірою. Вони знали це, і знали, навіщо існують усі ордени й «провінції» на світі: щоб відмовлятися від влади й від конкуренції, а зате берегти сталість і тривалість духовних основ усіх мір і законів. Та вони не знали, що такий лад не виникає сам собою, що для цього потрібна певна гармонія між світом і духом, яку завжди дуже легко порушити, що світова історія в цілому зовсім не прагне до бажаного, розумного й гарного і не сприяє йому, а хіба що як виняток інколи терпить його. Властиво, майже ніхто з касталійців не усвідомлював глибинної проблематичності свого касталійського існування, про це мали думати ті нечисленні політики, одним із керівників яких і був пан Дюбуа. Від нього, завоювавши його довіру, і отримав Кнехт перші, загальні відомості про політичні основи Касталії, які спочатку здалися йому швидше огидними й нецікавими, як і більшості членів Ордену, але потім нагадали зауваження Десиньйорі про небезпеку, що нібито нависла над Касталією, а водночас і весь той начебто давно переборений і забутий гіркий присмак юнацьких суперечок з Плініо і через це раптом набули великого значення й стали щаблем на його шляху до пробудження.

Наприкінці їхньої останньої зустрічі Дюбуа сказав йому:

— Думаю, що тепер можу відпустити тебе. Сумлінно виконуй завдання, яке тобі дав Magister Ludi, і суворо дотримуйся тих правил поведінки, яких ми тебе тут навчили. Мені приємно, що я зміг тобі стати в пригоді, ти сам побачиш: ми не дарма тримали тебе тут три тижні, цей час ти не згайнував. Якщо тобі колись захочеться довести, що ти задоволений тією інформацією, яку одержав від нас, і своїм знайомством з нами, то я підкажу, як краще зробити це. Ти їдеш до бенедиктинського монастиря, і коли тобі за якийсь час пощастить завоювати довір’я святих отців, то, можливо, ти почуєш у колі тих шановних добродіїв та їхніх гостей якісь політичні розмови, дізнаєшся щось про їхні політичні настрої. Якщо ти при нагоді захочеш повідомити мені про них, я буду тобі вдячний. Зрозумій мене правильно: ти ні в якому разі не повинен вважати себе якимось шпигом чи зловживати довір’ям, яке до тебе виявлятимуть святі отці. Нічого не повідомляй мені такого, чого б тобі не дозволяло повідомляти сумління. А я тобі присягаюся, що всю інформацію, яку ти, можливо, нам даси, ми братимемо до уваги й використовуватимем тільки в інтересах Ордену й Касталії. Ми не справжні політики й не маємо влади, але нам треба рахуватися з тим світом, який нас потребує або лише терпить. За певних обставин нам корисно було б знати, скажімо, про те, що якийсь державний діяч відвідав монастир, чи що пішла чутка про хворобу папи, чи що в списку кандидатів у кардинали з’явилися нові імена. Ми не залежимо від твоїх повідомлень, у нас є різні джерела, проте ще одне маленьке джерело нам не завадить, А тепер іди собі, сьогодні я не вимагаю від тебе остаточної відповіді на свою пропозицію. Нічим не суши собі голови, думай насамперед про те, щоб добре виконати своє службове завдання й не осоромити нас перед святими отцями. Щасливої дороги.

У «Книзі змін», до якої Кнехт звернувся перед від’їздом, виконавши церемонію із стеблинами деревію, він натрапив на знак «лю», який означав «мандрівник» і фігурував у вислові: «Через мале до великого. Мандрівникові наполегливість корисна». Кнехт знайшов шістку на другому місці, розгорнув «Книгу тлумачень» і прочитав: Мандрівник приходить до притулку.

Все його добро з собою.

Молодий служник виявляє йому свою відданість.

Прощання відбулося спокійно, лише остання розмова з Тегуляріусом була для обох тяжким випробуванням. Фріц зробив над собою зусилля, ніби закам’янів, натягши маску крижаної байдужості; з від’їздом друга він втрачав найкраще з того, що в нього було. Кнехтова вдача не допускала такого палкого і такого виняткового почуття до якогось одного друга, в найгіршому разі він міг би обійтися й зовсім без друга, легко спрямувавши свою симпатію на інші об’єкти й на інших людей. Для нього це прощання не було страшною втратою, але він уже тоді добре знав свого друга, розумів, який це був для нього струс, яке випробування, і тривожився за нього. Він уже не раз міркував про цю приязнь, якось навіть говорив про неї з Магістром музики й до певної міри навчився об’єктивно, критично розглядати свої власні переживання й почуття. При цьому він усвідомлював, що, власне, не великий талант чи, вірніше, не самий талант Тегуляріуса так приваблює його і породжує в його серці щось схоже на любов, а якраз поєднання таланту з такими великими вадами, з такою слабістю, і що однобока й виняткова любов, яку відчував до нього Тегуляріус, мала не тільки свій чар, але й свою небезпеку: породжувала спокусу дати при нагоді відчути слабшому силою, а не любов’ю свою владу. В цій дружбі Йозеф вважав себе зобов’язаним до кінця виявляти велику стриманість і самодисципліну. Хоч як Кнехт любив Тегуляріуса, той ніколи не зайняв би важливого місця в його житті, якби дружба з цим тендітним юнаком, зачарованим своїм набагато сильнішим і впевненішим товаришем, не відкрила йому очі на те, що він, Кнехт, мав владу над людьми, чимось умів полонити їх. Він усвідомлював, що в цій здатності приваблювати людей і впливати на них є щось від хисту вчителя й вихователя і що це небезпечний хист: він накладає на того, хто ним володіє, велику відповідальність. Адже Тегуляріус не був винятком, Кнехт бачив, що його приязні домагається багато людей. Одночасно він дедалі виразніше відчував, яка напружена атмосфера оточувала його протягом останнього року в Селищі Гри. Він належав там до офіційно не означеного, але чітко обмеженого кола чи прошарку, невеличкої групи кандидатів і репетиторів Гри в бісер, з якої часом залучали когось виконувати певні доручення Магістра чи Архіваріуса або проводити курси Гри, але ніколи не набирали службовців і вчителів нижчого й середнього щабля; то був резерв для заміщення керівних посад. Тут усі добре, навіть дуже добре знали один одного й майже ніколи не помилялися щодо здібностей, вдачі й досягнень один одного. І саме тому, що тут, серед репетиторів навчальних курсів і кандидатів на високі посади, кожен мав непересічні, яскраво виявлені здібності, кожен за своїми досягненнями, знаннями й оцінками стояв на найвищому рівні, саме тому всі ті риси й відтінки вдачі, які визначали майбутнього керівника, людину, що їй судився успіх, відігравали особливо велику роль і за ними пильно стежили. Надмір чи брак шанолюбства, невеликі плюси чи мінуси в поведінці, зрості, вроді, більша чи менша міра особистого чару, ввічливості, впливу на молодь і на Колегію, — все це мало велике значення і могло стати вирішальним у їхньому суперництві. І якщо Фріц Тегуляріус належав до цього кола тільки як гість, як заброда, що його просто терпіли, не підпускаючи ближче до себе, оскільки він явно не мав хисту володаря, то Кнехт перебував у самому його центрі. Молодих чарувала в ньому якась свіжість, ще зовсім хлоп’яча привабливість, здавалося, непідвладна пристрастям, непідкупна й водночас подитячому безвідповідальна, — одне слово, якась невинність. А тим, що стояли над ним, подобався інший бік цієї невинності: майже цілковита відсутність шанолюбства й кар’єризму.

Останнім часом свій вплив на людей — спершу по низхідній лінії, а потім, повільно, але певно, й по висхідній, — усвідомив і сам Кнехт, і коли він озирався тепер назад з позиції людини, яка прокинулася зі сну, то бачив, що обидві ці лінії проходили через усе його життя, формували його: з одного боку, то була ревнива дружба ровесників і молодших учнів, якою вони його обдаровували, а з другого — прихильна увага начальників. Були, щоправда, й винятки, як із директором Цбінденом, але зате й такі відзнаки, як заступництво Магістра музики, а недавно — доброзичливість пана Дюбуа й Магістра Гри. Все це саме впадало в око, а проте Кнехт не хотів його бачити й визнавати. Мабуть, таке було його призначення: наче несамохіть, без будьяких зусиль усюди потрапляти в еліту, знаходити захоплених, відданих друзів і високих заступників. Але на цьому шляху не можна було зупинятися в затінку біля підніжжя ієрархії, а доводилось постійно підійматися до вершини, до світла, що її осявало. Йому судилося бути не підлеглим, не вільним вченим, а володарем. І саме те, що він помітив це пізніше за інших касталійців з його оточення, й додавало йому того невимовного чару, того враження невинності. 1 чому ж він помітив це так пізно, навіть з таким прикрим почуттям? А тому, що зовсім не прагнув, не хотів володарювати, це не було його потребою, йому зовсім не подобалося давати комусь накази, він мріяв про споглядальне життя, а не про активне, і був би задоволений, якби йому пощастило ще кілька років, коли не довіку, лишитися непомітним студентом, цікавим і шанобливим прочанином, що відвідує святі місця минулого, собори музики, садки й гаї міфології, мов та ідей. Тепер, побачивши, що його невблаганно штовхають до vita activa 1, він набагато гостріше, ніж досі, відчув, яка напружена боротьба точиться в його колі між шанолюбними конкурентами, відчув, що його невинності загрожує небезпека, що він не зуміє її вберегти. І зрозумів, що мусить тепер хотіти й визнавати все те, що йому судилося, що буде його призна1 Активного життя (лат.). ченням, хоч яке воно йому немиле, бо тільки так можна перебороти почуття зв’язаності й тугу за втраченою волею, якою він утішався протягом останніх десяти років, а оскільки внутрішньо він ще не був зовсім готовий до цього, то сприйняв тимчасову розлуку з Вальдцелем та з Провінцією і мандрівку в світ як порятунок.

Монастир Маріафельс за багато сторіч свого існування став невід’ємною частиною історії Західної Європи, разом з нею виборов і вистраждав ту історію, знав часи розквіту й поразок, відродження й нового занепаду, в деякі епохи гримів і здобував славу в різних галузях. Колишній осередок схоластичної вченості й мистецтва диспуту, що й досі ще мав величезну бібліотеку з середньовічної теології, він після періоду млявості й відсталості пережив нове піднесення, цього разу завдяки своїй увазі до музики, своєму славетному хорові й месам та ораторіям, що їх компонували й виконували святі отці; від тих часів у монастирі ще й досі збереглися чудові музичні традиції, а також із півдесятка скринь горіхового дерева, повних рукописних музичних творів, і найкращий у країні орган. Потім настала політична доба в житті монастиря, від неї також лишилися певні традиції і навички. В епоху воєн і породженого ними страшного здичавіння Маріафельс не раз ставав острівцем мудрості й розважності, де найясніші голови з ворожих партій обережно приглядалися одні до одних, намацували шлях до порозуміння, а одного разу — то була остання вершина в його історії — саме в ньому був укладений мир, що на якийсь час заспокоїв тугу виснажених народів. Коли потім прийшли нові часи і була заснована Касталія, монастир поставився до неї стримано і навіть негативно, мабуть, не без вказівки Риму. На прохання Виховної Колегії дозволити одному касталійському вченому попрацювати над схоластичною літературою в бібліотеці монастиря, він відповів ввічливою відмовою, а так само й на запрошення прислати свого представника на з’їзд істориків музики. Тільки за абата Пія, що в старечому віці дуже зацікавився Грою, почалося спілкування й обмін між монастирем і Касталією, і відтоді між ними налагодилися якщо й не дуже жваві, то принаймні дружні стосунки. Вони позичали одне одному книжки, гостинно приймали в себе представників одне від одного; Кнехтів патрон, Магістр музики, також замолоду пробув кілька тижнів у Маріафельсі — переписував з їхніх збірок давні музичні твори і грав на славетному органі. Кнехт знав про це й радів, що побуває в місці, про яке Магістр часом розповідав йому з задоволенням.

Зустріли його так ввічливо й шанобливо, як він навіть не сподівався, і тому трохи збентежився. Адже це вперше Касталія прислала в монастир на необмежений термін учителя Гри з еліти. Пан Дюбуа радив йому, щоб він, особливо спочатку, тримався не як певна особа, а тільки як представник Касталії і на всяку чемність чи, можливо, й на холодок реагував лише як посланець; це допомогло йому подолати перше збентеження. Подолав він і почуття незвичності, остраху й легенької схвильованості, що не давали йому спати перші ночі, а оскільки абат Гервасій ставився до нього з добродушною, спокійною зичливістю, він швидко призвичаївся до нового оточення. Його радували яскраві, суворі гірські краєвиди — могутні стрімкі скелі, соковиті луки, на яких паслась сита худоба, тішили добротні, просторі монастирські будівлі, на які наклала свою печать багатовікова історія, подобалось йому й гарне, скромне, затишне помешкання з двох кімнат на верхньому поверсі довгого флігеля для гостей, у якому його поселили, припала йому до серна й велика, впорядкована монастирська садиба з двома церквами, галереями, архівом, бібліотекою, будинком абата, кількома подвір’ями, великими стайнями, повними погосподарському доглянутої худоби, з криницями біля потужних джерел, з величезними склепистими льохами для вина й городини, з двома трапезними, із славнозвісною залою для засідань капітула, з чудовими садками, з майстернями світських членів ордену — бондаря, шевця, кравця, коваля тощо, які утворювали ніби невеличке селище навколо монастиря. Невдовзі його допустили в бібліотеку, органіст показав йому дивовижний орган і дозволив грати на ньому; не менше вабили Кнехта і скрині, де, як він знав, зберігалося багато неопублікованих, а частково і взагалі не відомих ще музичних рукописів давніших епох.

Здавалося, в монастирі не дуже чекали початку офіційної діяльності Кнехта, минули не тільки дні, а навіть тижні, поки там начебто згадали про справжню мету його приїзду. Щоправда, з перших же днів деякі святі отці, а особливо сам абат, охоче розмовляли з ним про Гру в бісер, але про лекції чи взагалі про якесь систематичне навчання мова ще не заходила. Та скоро Кнехт помітив, що тут не поспішали не тільки з навчанням Гри — в поведінці, в стилі життя, в стосунках святих отців панував не знаний йому досі темп, усім їм, навіть тим, що мали аж ніяк не флегматичну вдачу, була притаманна якась гідна повільність, невичерпне, добродушне терпіння. Такий був самий дух їхнього ордену, тисячолітній подих прадавнього, привілейованого, сотні разів випробуваного у щасті і в горі ладу, громади, членами якої вони були і долю якої поділяли, як кожна бджола поділяє долю свого вулика, спить його сном, страждає його стражданням, тремтить його тремтінням. Порівнюючи з касталійським, бенедиктинський стиль життя на перший погляд здавався не таким духовним, не таким жвавим і цілеспрямованим, не таким активним, та зате спокійнішим, стійкішим проти чужого впливу, давнішим, випробуванішим, наче тут панували дух і глузд, що давно вже стали самою формою тутешнього буття. З великою цікавістю, але й з великим подивом Кнехт пірнув у монастирське життя, що майже в такому самому вигляді, як тепер, існувало ще в ті часи, коли Касталії взагалі не було на світі, що нараховувало вже півтори тисячі років і виявилось таке близьке споглядальному ухилові в його, Кнехтовій, вдачі. Він був гостем, його шанували, і шанували набагато більше, ніж він сподівався й ніж належало, але він добре відчував: усе це тільки форма і звичай, все це не стосується ані його особи, ані касталійського духу, ані Гри в бісер, це просто велична ввічливість давньої могутньої держави до молодшої. Він був лише частково підготовлений до цього і через якийсь час, хоч як приємно йому жилося в Маріафельсі, почав себе почувати так невпевнено, що попросив у Виховної Колегії докладніших вказівок, як йому поводитись. Magister Ludi особисто написав йому коротенького листа. «Не шкодуй часу на вивчення тамтешнього життя, — писав він. — Використовуй кожен день, учися, намагайся сподобатись і стати в пригоді, наскільки це там можливе, але не набивайся, ніколи не показуй, що в тебе менше терпіння й вільного часу, ніж у твоїх господарів. Навіть якщо вони цілий рік трактуватимуть тебе так, ніби ти гостюєш у них перший день, сприймай це спокійно, поводься так, наче тобі байдуже, скільки ти ще чекатимеш, два роки чи цілих десять. Стався до цього як до змагання на витримку. Не забувай про медитацію! Якщо тобі дозвілля дуже набридатиме, працюй по кілька годин на день, проте не більше, як по чотири години. Скажімо, вивчай або переписуй давні музичні твори. Але гляди, щоб не склалося таке враження, що тебе відривають від праці, ти повинен мати час для кожного, хто захоче з тобою побалакати. Кнехт послухався цієї поради й невдовзі знов відчув себе вільніше. Досі він надто багато думав про курс Гри для аматорів, що начебто був метою його поїздки в монастир, а святі отці трактували його швидше як посланця дружньої країни, якому треба догоджати. А коли нарешті абат Гервасій всетаки згадав про його місію і для початку звів його з кількома членами ордену, які вже були знайомі з основами Гри в бісер і яким тепер Кнехт мав читати курс, то, на свій подив і спершу й на своє велике розчарування, він побачив, що культура шляхетної Гри в гостинному монастирі мала надзвичайно поверховий, дилетантський характер і що тут, видно, вдовольнилися дуже скромними знаннями про неї. А переконавшись у цьому, він поволі прийшов і до іншого висновку: мабуть, його прислали сюди не задля Гри, не задля того, щоб він культивував її в монастирі. Навчити кількох святих отців, що прихильно ставились до Гри, елементарних правил, щоб вони могли вдовольнятися скромними спортивними успіхами, було легко, надто легко, з цим завданням міг би впоратися будьякий кандидат у гравці, якому ще було далеко до еліти. Отже, не ці уроки були справжньою метою його поїздки до Маріафельса. Він починав розуміти, що його послали сюди не так учити, як учитися.

А втім, саме тоді, коли Кнехтові здалося, що він збагнув задум Колегії, його авторитет у монастирі несподівано зріс, а через це зросла і його впевненість у собі, бо хоч як йому приємно й цікаво було гостювати тут, інколи перебування в монастирі починало вже здаватися йому своєрідним засланням. І ось одного дня в розмові з абатом він цілком випадково зробив якесь зауваження про «І цзін»; абат насторожився, поставив кілька запитань і не зміг приховати своєї радості, побачивши, що гість так добре знає китайську мову й «Книгу змін». Абат захоплювався «Книгою змін», і хоч він не знав китайської мови, а його обізнаність із книгою оракулів та іншими китайськими таємницями була простодушно поверхова, того рівня, який, видно, теперішніх бенедиктинців влаштовував майже в усіх науках, все ж таки помітно було, що ця розумна і, порівняно із своїм гостем така досвідчена людина справді має якесь відношення до духу давньокитайської державної і життєвої мудрості. Почалася незвичайно жвава розмова, яка вперше порушила ввічливоофіційні стосунки між ними і скінчилися тим, що шановний господар попросив Кнехта двічі на тиждень читати йому лекції про «І цзін».

Тим часом як стосунки Кнехта з абатом ставали ближчі й жвавіші, як міцнішала його дружба з органістом і він дедалі краще пізнавав маленьку духовну державу, в якій тепер жив, почало поволі справджуватися й віщування оракула, до якого Кнехт звертався перед своїм від’їздом з Касталії. Йому, мандрівникові, у якого все добро було з собою, обіцяно не лише притулок, але й «відданість молодого служника». Те. що віщування справджувалося, мандрівник міг вважати доброю ознакою, доказом того, що він таки «носить своє добро з собою», що й далеко від школи, вчителів, товаришів, патронів і помічників, далеко від рідної касталійської атмосфери, яка живила й підтримувала його, він усетаки мав у собі досить сили і духу, щоб у всеозброєнні йти назустріч діяльному й корисному життю. Пророкований «служник» з’явився йому в постаті послушника на ім’я Антон, і хоч цей юнак сам не відіграв ніякої ролі в його житті, але тоді, в перші тижні перебування Кнехта в монастирі, коли в нього був такий дивний, двоїстий настрій, Антон став ніби якимсь натяком, посланцем чогось нового й великого, провісником майбутніх подій. Антон, мовчазний, але, видно, запальний і обдарований юнак, якого вже отот мали постригти в ченці, досить часто потрапляв на очі гравцеві в бісер, поява і мистецтво якого здавалися йому такими таємничими. Решту послушників — їх було небагато, і жили вони в окремому флігелі в протилежному кінці садиби — Кнехт майже не знав; мабуть, їх навмисне не підпускали до нього й не дозволяли слухати курс Гри. Антон же кілька разів на тиждень допомагав у бібліотеці розносити книжки; там його й зустрів Кнехт, якось озвався до нього й почав дедалі більше помічати, що цей юнак із жагучими очима під широкими чорними бровами запалав до нього тією мрійливою, самовідданою, шанобливою учнівською любов’ю, яку йому часто вже доводилося спостерігати і в якій він давно впізнав живий і важливий елемент буття кожного ордену, хоч і щоразу відчував бажання ухилитись від неї. Тут, у монастирі, Кнехт вирішив бути вдвічі стриманішим: йому здавалося, що коли б він захотів якось вплинути на цього юнака, який ще тільки проходив курс релігійного виховання, то це було б зловживання виявленою йому гостинністю. Крім того, він добре знав, як суворо тут дотримуються чернечої обітниці, і боявся, що через це хлоп’яча закоханість Антона могла стати ще небезпечнішою. В кожному разі, йому треба було стерегтися, щоб не підкинути жару у вогонь, і так він і поводився. У бібліотеці, єдиному місці, де він часто зустрічав того Антона, Кнехт познайомився також із чоловіком, якого він спершу через його скромний вигляд був недобачив і якого згодом близько пізнав і полюбив; відтоді він ціле життя так глибоко шанував його, як, хіба, ще старого Магістра музики. То був отець Якоб,[36] мабуть, найвидатніший історик ордену бенедиктинців, на той час уже немолодий, років шістдесяти, сухорлявий чоловік з яструбиною головою на довгій жилавій шиї. Якщо дивитися на нього спереду, то обличчя його здавалося якимось неживим і погаслим, особливо тому, що він дуже рідко вшановував когось своїм поглядом, зате його профіль із сміливою лінією високого чола, з глибокою западиною над рівно окресленим горбатим носом і трохи закоротким, але приємним, шляхетної форми підборіддям свідчив про яскраву, вольову особистість. Тихий, літній чоловік, який, між іншим, коли з ним хтось знайомився ближче, міг бути й на диво темпераментним, мав у невеличкій кімнатці в глибині бібліотеки свій стіл, завжди закладений книжками, рукописами й географічними картами. Видно, в цьому монастирі з його неоціненною книгозбірнею отець Якоб єдиний посправжньому віддавався науковій праці. Між іншим, якраз послушник Антон, сам того не усвідомлюючи, звернув Кнехтову увагу на отця Якоба. Кнехт давно вже помітив, що ту кімнатку вглибині, де стояв робочий стіл ученого, вважають майже приватним кабінетом, до якого іншим нечисленним відвідувачам бібліотеки дозволяють заходити тільки у винятковій потребі, та й то обережно, навшпиньки, хоч святому отцеві начебто не так легко було перебити працю. Звичайно, Кнехт зразу ж і собі взяв за правило не ходити без потреби до тієї кімнатки, і тому працьовитий вчений довго не потрапляв йому на очі. Та ось одного дня старий попросив Антона принести якісь книжки, і Кнехт помітив, що коли послушник виконав його прохання і вже виходив з кабінету, то на мить спинився на порозі і з якимось мрійливим захватом і шанобою глянув на заглибленого в працю вченого; а ще в його погляді світилася майже ніжна увага й готовність стати в пригоді, яку, буває, виявляють ґречні юнаки, дивлячись на немічність і безпорадність старих людей. Спершу Кнехта втішила ця картина, до речі, гарна й сама собою, а крім того, вона доводила, що Антон взагалі схильний обожнювати старших без будьякої закоханості. Та потім у Кнехта з’явилася іронічна думка, від якої йому самому стало майже соромно: як же, мабуть, у цьому закладі скрутно з наукою, коли на єдиного тут ученого, посправжньому відданого своїй праці, молодь дивиться вражено, як на чудо, на казкову істоту! І все ж таки той шанобливий, захоплений, майже ніжний погляд, яким Антон дивився на старого, спонукав Кнехта приглянутись уважніше до вченого отця, і помалу він відкрив і його римський профіль, і ще деякі риси, що зраджували незвичайний розум і незвичайну вдачу отця Якоба. Що він був історик і один з найбільших знавців минулого ордену бенедиктинців, Кнехт знав уже й до цього.

Одного дня отець Якоб сам озвався до нього; в його манерах не було й сліду тієї щирої, перебільшеної добродушності гостинного дядечка, того виставленого напоказ доброго гумору, який, здавалося, вимагав стиль тутешньої поведінки. Він запросив Йозефа відвідати його після вечері. — Хоч я й не знавець історії Касталії, — мовив він тихо, майже несміливо, але навдивовижу чітко вимовляючи слова, — а тим паче не гравець у бісер, та оскільки, здається мені, наші ордени, такі неподібні один до одного, сходяться дедалі ближче, я б не хотів лишитися збоку і радий був би й собі отримати якусь користь із вашої присутності.

Він говорив цілком поважно, проте його тихий голос і старече, мудре обличчя надавали аж надміру чемним словам дивовижної багатозначності: в них поєднувались поважність і іронія, покора й тихий посміх, пафос і гра, які можна було б відчути, скажімо, під час зустрічі двох святих чи князів церкви в їхніх нескінченних поклонах і церемонії ввічливого довготерпіння. Ця суміш зверхності й глузливості, мудрості й химерної церемонності, яку Йозеф Кнехт спостерігав у китайців, подіяла на нього цілюще; він усвідомив, що давно вже не чув цього тону — ним ще майстерно володів Магістр Гри Томас, — і радісно, вдячно прийняв запрошення. Коли він увечері в далекому кінці тихого бічного флігеля знайшов помешкання отця Якоба й нерішуче зупинився, не знаючи, в які двері постукати, то раптом, на свій великий подив, почув звуки клавіра. Він прислухався і впізнав сонату Перселла. Грали її без претензій на віртуозність, але чисто й суворо; прозора, чиста, ясна музика з ніжними тризвуками долинала до нього й нагадувала про вальдцельські часи, коли він такі твори грав на різних інструментах із своїм приятелем Ферромонте. Він з великою втіхою дослухав до кінця сонату, що звучала в цьому тихому темному коридорі так самітно й нереально, так сміливо й невинно, так подитячому і водночас зверхньо, як кожна гарна музика серед безнадійної німоти світу, і постукав у двері.

— Прошу! — озвався отець Якоб і зустрів його з властивою йому скромною гідністю.

На невеличкому роялі ще горіли дві свічки. Так, відповів отець Якоб на Кнехтове запитання, він щовечора грає півгодини або й годину, працю закінчує, тількино починає смеркати, і перед сном ніколи не пише й не читає. Вони завели мову про музику, про Перселла, про Генделя, про старовинні музичні традиції бенедиктинців, ордену, якому завжди близькі були музи і з історією якого Кнехт захотів познайомитися ближче. Розмова пожвавішала, вони зачіпали сотні різних питань, знання старого з історії справді були феноменальні, проте він не заперечував, що історія Касталії, касталійської думки і касталійського Ордену мало його цікавить, не приховував він також свого критичного ставлення до Касталії, Орден якої він вважав наслідуванням християнських конгрегацій, власне, блюзнірським наслідуванням, бо касталійський Орден не спирається ні на релігію, ні на бога, ні на церкву. Кнехт шанобливо вислухав цю критику, але всетаки дозволив собі зауважити, що, крім бенедиктинського й римськокатолицького, можливі ще й інші тлумачення релігії, бога й церкви, та вони й існують, і не можна заперечити, що думки й поривання в них чисті й що вони глибоко впливають на сучасне їм духовне життя.

— Безперечно, — погодився отець Якоб. — Ви серед інших маєте на увазі й протестантів. Вони не зуміли зберегти ні релігії, ні церкви, але часом виявляли велику мужність і висували з свого середовища чудових людей. У моєму житті був такий період, коли я дуже пильно вивчав різні спроби примирення ворожих християнських сповідань і церков, особливо на переломі сімнадцятого й вісімнадцятого сторіч, коли поєднати охоплених ворожнечею братів намагалися такі люди, як філософ і математик Лейбніц, а потім дивовижний граф Цінцендорф. Взагалі вісімнадцяте сторіччя, хоч нам його дух часто здається поверховим і дилетантським, з погляду історії духовної культури надзвичайно цікаве й неоднозначне, і якраз протестантам тієї доби я приділяв найбільше уваги. І ось тоді я відкрив серед них філолога, педагога й вихователя великого розуму, між іншим, швабського пієтиста, людину, моральний вплив якої можна виразно простежити на протязі аж двох наступних сторіч… але ми відбігли від теми нашої розмови, вернімося до питання про історичну виправданість та історичну місію справжніх орденів… — Ні, дозвольте! — вигукнув Кнехт. — Оскільки ви вже згадали про цього педагога, то розкажіть про нього ще щось. Мені здається, що я навіть міг би вгадати, про кого мова.

— Ну, то вгадайте.

— Спершу я подумав, що про Франке з Галле, але ж ви кажете, що він шваб, отже, це може бути тільки ЙоганнАльбрехт Бенгель, Вчений засміявся, обличчя його засвітилося радістю.

— Ви мене вражаєте, любий! — жваво вигукнув він. — Я справді мав на увазі Бенгеля. Але звідки ви знаєте про нього? Чи, може, у вашій дивовижній Провінції належить знати такі давні, забуті явища та імена? Будьте певні: якби ви перепитали всіх святих отців і послушників нашого монастиря, та ще й кілька поколінь перед ними, ніхто б вам не назвав цього прізвища.

— У Касталії його також мало хто знає, може, й ніхто, крім мене і двох моїх друзів. Колись я для своєї приватної мети заглибився був у вивчення вісімнадцятого сторіччя, і зокрема пієтизму, ось тоді мою увагу й привернули кілька швабських теологів, викликали в моїй душі подив і пошану, і серед них особливо цей Бенгель, він здався мені ідеалом педагога й провідника молоді. Я був такий захоплений ним, що навіть попросив перефотографувати з однієї книжки його портрет і пришпилив його над своїм письмовим столом.

Отець Якоб і далі всміхався.

— Коли так, то наша зустріч відбулася під незвичайним сузір’ям, — мовив він. — Дивне вже те, що ми з вами обидва під час студій наштовхнулися на цю забуту людину, але, мабуть, ще дивовижніше інше: що цьому швабському протестантові вдалося майже одночасно вплинути на бенедиктинського ченця й на касталійського гравця в бісер. До речі, я уявляю собі вашу Гру в бісер як своєрідне мистецтво, що потребує великої уяви, і дивуюся, що така надзвичайно твереза людина, як Бенгель, могла вас так привабити.

Тепер уже засміявся Кнехт.

— Ну, якщо ви пригадаєте багаторічні студії Бенгеля над «Одкровенням» Іоанна Богослова і його систему тлумачення пророцтв цієї книжки, то змушені будете погодитися, що нашому приятелеві не зовсім чуже було й щось цілком протилежне тверезості.

— Це правда, — весело погодився отець Якоб. — І як ви пояснюєте таке протиріччя? — Якщо ви дозволите мені відповісти жартом, то я б сказав: Бенгель, сам того не усвідомлюючи, тужно шукав і жадав одного: Гри в бісер, Я зараховую його до потаємних попередників, прабатьків нашої Гри.

Отець Якоб споважнів і обережно сказав: — Мені здається, що вносити саме Бенгеля в родовід вашої Гри трохи засміливо. І чим ви доведете свою думку? — Це був жарт, але такий, що його можна й оборонити. Ще замолоду, до того, як він почав працювати над біблією, Бенгель якось розповів друзям про один свій план: він сподівався в якомусь енциклопедичному творі охопити і в синоптичному ряду в суворій симетрії розташувати навколо центру всі сучасні йому науки. А це якраз і є те, що робить наша Гра в бісер.

— Але ж це була ідея енциклопедії, яку виношувало все вісімнадцяте сторіччя! — вигукнув отець Якоб.

— Так, вона, — погодився Йозеф. — Проте Бенгель прагнув не тільки поставити поряд усі галузі знань і всі напрямки наукових досліджень, але й вивести їх одні з одних, знайти їм органічний лад. Він був на шляху до пошуків спільного знаменника, а це одна з основних ідей Гри в бісер. Скажу ще більше: якби Бенгель мав таку систему, як наша Гра, то, може, уникнув би великої помилки, не заходився б перераховувати пророчі числа і провіщати пришестя Антихриста й тисячолітнє царство. Бенгель так і не зумів знайти спільну мету для своїх різноманітних талантів, тому його математичний хист разом з філологічною інтуїцією і породив той химерний часовий порядок, суміш педантичної точності й фантастики, якій він віддав стільки років свого життя.

— Добре, що ви не історик, — зауважив отець Якоб, — ви справді любите фантазувати. Але я розумію, що ви маєте на увазі. Педант я тільки в своєму фаху.

Розмова вийшла плідна, стала якимсь пізнаванням один одного, своєрідним початком дружби. Вченому здалося не випадковістю чи принаймні якоюсь особливою випадковістю те, що вони обидва, один у своєму бенедиктинському, а другий у касталійському світі, зробили ту саму знахідку, відкрили убогого монастирського вчителя із Вюртемберга, одночасно м’якосерду й тверду, мов криця, мрійливу й тверезу людину, щось, мабуть, та пов’язувало їх, коли на них обох так подіяв той самий непоказний магніт. І справді, від того вечора, що почався сонатою Перселла, це «щось», цей зв’язок став дійсністю. Отця Якоба тішило спілкування з таким освіченим і водночас таким відкритим для всього нового молодим інтелектом — така втіха траплялася йому далеко не часто; а для Кнехта розмови з істориком і навчання в нього, що тепер почалося, було новим щаблем до пробудження, яким він вважав своє життя. Одне слово, завдяки отцеві Якобу він пізнав історію, пізнав закономірності й протиріччя історичних студій, а протягом наступних років навчився, крім того, ще й дивитися на сучасність і на своє власне життя як на історичну реальність.

Їхні розмови часом переростали в справжні диспути, напади й виправдання; щоправда, спершу в основному нападав отець Якоб. Що більше він пізнавав склад думок свого молодого приятеля, то дужче шкодував, що такий багатонадійний юнак не пройшов школи релігійного виховання, а тільки отримав псевдовиховання в атмосфері інтелектуальноестетичної духовності. Все, що йому не подобалося в напрямку думок Кнехта, він ставив на карб цьому новітньому касталійському духові, його відірваності від дійсності, схильності до порожньої абстракції. А коли Кнехт вражав його свіжими, близькими до його власного світогляду висновками й думками, він святкував перемогу, вважаючи, що здорова натура його молодого приятеля мужньо опирається касталійському вихованню. Кнехт спокійно сприймав його критику касталійської системи, а там, де йому здавалося, що старий чернець у своєму запалі зайшов надто далеко, незворушно відбивав його напад. А втім, серед зневажливих відгуків святого отця про Касталію були й такі, з якими Йозефові доводилося почасти згоджуватись, а в одному питанні він за той час. Що жив у Маріафельсі, зовсім змінив свою думку. Йдеться про ставлення касталійської духовності до світової історії, про те, що отець Якоб називав «цілковитим браком історичного чуття».

— Ви, математики і гравці в бісер, — казав він, — витворили собі якусь дистильовану історію, що складається з самої лише історії думки й історії мистецтва, вона у вас безкровна й позбавлена реальності. Ви 4 219знаєте геть усе про занепад латинського синтаксису в третьому або четвертому сторіччі нашої ери і не маєте ніякого уявлення про Александра, Цезаря чи Ісуса Христа. Ви трактуєте світову історію як математики свою науку, в якій є тільки закони й формули, але немає реальної дійсності, немає добра і зла, немає часу, немає ні минулого, ні майбутнього, є тільки вічна, пласка математична сучасність.

— Але як же можна вивчати історію, не вносячи в неї ніякого ладу? — питав Кнехт.

— Звичайно, в історію треба вносити лад, — гримів у відповідь отець Якоб. — Між іншим, кожна наука — це впорядкування, спрощення, перетравлювання для потреб інтелекту того, чого не можна перетравити. Ми гадаємо, що відкрили в історії якісь закони, й пробуємо спиратися на них, дошукуючись історичної правди, як той анатом, що, розтинаючи тіло, не знаходить у ньому нічого несподіваного для себе, а бачить під епідермою плетиво органів, м’язів, зв’язок і кісток, які підтверджують наперед відому йому схему. Та якщо анатом бачить лише свою схему й нехтує через неї неповторну, індивідуальну реальність свого об’єкту, то він касталієць, гравець у бісер, він прикладає математику до таких речей, до яких її найменше можна прикладати. Хай собі той, хто вивчає історію, має зворушливу, дитячу віру в спроможність нашого інтелекту й нашого методу все впорядкувати, але, крім цього і всупереч цьому, він ще й повинен шанувати незбагненну правду, реальність, неповторність того, що відбувалося. Історична наука, любий мій, — не забавка й не безвідповідальна гра. Щоб вивчати історію, треба спершу знати, що ми тим своїм вивченням прагнемо до чогось неможливого, а проте необхідного, надзвичайно важливого. Вивчати історію означає поринути в хаос і все ж таки зберегти віру в лад і в сенс. Це дуже важливе завдання, а може, навіть трагічне.

Наведемо ще одне характерне висловлювання отця Якоба з тих, про які Йозеф писав тоді своїм друзям.

— Для молоді великі люди — це родзинки в пирозі світової історії, і вони безперечно входять у її субстанцію, тільки не так просто, як здається, розрізнити, де справді великі люди, а де уявно великі. Уявно великим їхньої уявної величі надає історичний момент, уміння вгадати й використати його, і є немало істориків та біографів, не кажу вже про журналістів, яким це вгадування й використання історичного моменту, або ж, інакше сказати, миттєвий успіх, здається вже ознакою величі. Улюблені постаті таких істориків — капрал, що за добу став диктатором, або куртизанка, якій пощастило на певний час зробитися володаркою настроїв імператора. А юнакиідеалісти, навпаки, найдужче люблять трагічних невдах, мучеників, що завжди приходять невчасно — або трохи зарані, або трохи запізно. Мене ж — щоправда, я насамперед історик ордену бенедиктинців — найбільше ваблять і дивують, найбільше переконують своєю вагомістю для науки не окремі особи й не військові походи, успішні чи невдалі. Я з любов’ю і невситимою цікавістю вивчаю такі явища, як наша конгрегація, дуже довговічні організації, в яких пробують збирати людей з інтелектом і з душею, виховувати й змінювати їх не за допомогою євгеніки, а за допомогою виховання, творити з них аристократів не по крові, а по духу, здатних і служити, і панувати. В історії Греції мене найбільше полонили не сузір’я героїв і не настирливий крик на Агорі, а спроби піфагорійців чи Платонової академії, у китайців мене найдужче цікавить довговічність конфуціанської системи, а в історії Європи історичними об’єктами першої величини мені здаються християнська церква і ордени, що служать їй і входять у неї. Те, що якомусь там авантурникові пощастило колись завоювати чи заснувати імперію і вона проіснувала двадцять, чи п’ятдесят, чи навіть сто років, чи що якийсь доброзичливий ідеаліст із короною на голові намагався провадити чесну політику або пробував здійснити культурницьку мрію, чи за виняткових обставин народ або якась інша громада людей спромоглася на нечуване досягнення й нечуване терпіння, — все це мені давно вже не таке цікаве, як кожна нова спроба утворення таких структур, як наш орден, декотрі з яких змогли протриматися тисячу і навіть дві тисячі років. Про саму святу церкву я не кажу, для нас, віруючих, вона стоїть поза всякою дискусією. Але те, що конгрегації бенедиктинців, домініканців, потім єзуїтів і так далі існують уже багато сторіч і після такої довгої історії, незважаючи на вдосконалення, виправлення, пристосування й поступки насильству зберегли своє обличчя і свій голос, свій образ, свою неповторну душу, — це для мене найдивовижніший, гідний найбільшої пошани історичний феномен.

Навіть коли отець Якоб, розгнівавшись, бував несправедливий, Кнехт однаково захоплювався ним. А він же тоді ще й гадки не мав, хто такий насправді отець Якоб, він бачив у ньому лише видатного, навіть геніального вченого й не знав, що цей чоловік, крім того, ще й свідомо стоїть у руслі світової історії, допомагає творити її, що він провідний політик своєї конгрегації, знавець політичної історії і політичних питань сучасності, до якого з усіх боків звертаються по довідки, поради, посередництво. Два роки, до першої своєї відпустки, Кнехт спілкувався з отцем Якобом тільки як з ученим і знав про його життя, діяльність, славу і вплив лише з цього, відкритого для нього боку. Вчений добродій умів мовчати, навіть з друзями, а його братиченці теж уміли, краще, ніж Кнехт гадав собі.

За два роки Кнехт так освоївся з життям у монастирі, як тільки міг освоїтися гість з іншого світу, ніж цей. Він подеколи допомагав органістові скромно снувати далі тоненьку нитку прадавньої великої традиції — керувати маленьким мотетним хором. Він знайшов кілька цікавих речей у монастирському нотному архіві, послав кілька копій давніх музичних творів до Вальдцеля, а з особливою приємністю — до Монтпорта. Він зібрав невеличкий гурток тих, хто хотів познайомитися з Грою в бісер, і прочитав їм курс для початківців; найпильнішим учнем у такому гуртку був молодий послушник Антон. Кнехт, щоправда, так і не навчив абата Гервасія китайської мови, але передав йому своє вміння орудувати стеблинами деревію і найкращий метод медитації над висловами оракула. Абат дуже звик до нього й давно вже відмовився від свого наміру приохотити його до вина. Повідомлення, які він раз на півроку посилав до Касталії у відповідь на офіційні запити Магістра Гри, чи задоволені у Маріафельсі Йозефом Кнехтом, були суцільною хвалою. А в Касталії уважніше, ніж ті повідомлення, вивчали теми лекцій і списки оцінок, які Йозеф виставляв слухачам свого курсу, і доходили висновку, що рі вень їхніх знань досить скромний, але були задоволені тим, що молодий учитель так добре пристосувався до того рівня і взагалі до звичаїв і духу монастиря. Та найбільшою, найприємнішою несподіванкою для касталійської Колегії — хоч вона жодним словом не натякнула про це своєму представникові — були жваві, близькі, а потім навіть дружні стосунки Кнехта із славетним отцем Якобом.

Ці стосунки дали багато всіляких плодів, і ми дозволимо собі, трохи забігаючи наперед у своїй розповіді, згадати про них уже тепер, принаймні про той плід, який був Кнехтові наймиліший. Він визрівав повільно, дуже повільно, проростав так обережно й недовірливо, як насіння дерев з високих гір, посіяне в родючій долині: те насіння, хоч попало в родючий грунт і в сприятливий клімат, успадкувало стриманість і недовір’я своїх предків, і повільний ріст — одна з його спадкових рис. Так і мудрий старий чернець, звиклий недовірливо перевіряти, чи хтось не пробує вплинути на нього, дуже нерішуче, повільно давав укоренитися в собі всьому тому насінню касталійського духу, яке в ньому сіяв його молодий приятель і колега з протилежного полюса. А все ж таки те насіння помалу проросло, і з усього доброго, що Кнехт пізнав і пережив у монастирі, найкращим і найціннішим був цей кволий паросток довір’я, який нерішуче пробився з безнадійного, здавалося б, грунту, це саморозкриття досвідченого вченого, визнання не тільки особистості свого молодшого шанувальника, а й того, що в ньому було чисто касталійським, — розуміння, яке дуже повільно визрівало в ньому і яке він ще повільніше усвідомлював. Крок за кроком молодший, начебто тільки учень і слухач, спраглий мудрого слова, підводив старшого, що спершу вимовляв слова «касталійський» чи «гравець у бісер» лише іронічно, навіть як лайку, спочатку до толерантного, а потім, нарешті, й до шанобливого визнання і цього напрямку думок, і цього Ордену, і цієї спроби створити аристократію духу. Отець Якоб перестав дорікати молодістю Орденові, що з своїми двома століттями справді на цілих півтори тисячі років не доріс до бенедиктинського, перестав бачити у Грі в бісер тільки якийсь естетичний дендизм, перестав вважати, що ці ордени, такі неоднакові за віком, не можуть налагодити в майбутньому дружні стосунки чи укласти якийсь союз. Сам Йозеф ще довго не здогадувався, що Колегія вбачає в цьому частковому наверненні отця Якоба, яке Йозеф вважав своєю особистою, приватною удачею, найбільше досягнення його маріафельської місії. Інколи Йозеф сушив собі голову над тим, як же він, власне, впорався зі своїм дорученням, чи домігся чогось, дав якусь користь, чи, може, його відрядження сюди, хоч спершу й здавалося якоюсь відзнакою, підвищенням і викликало заздрість у претендентів на високі посади, насправді було ганебною відставкою, засланням? Але ж усюди можна чогось навчитися, то чому ж би не навчитися й тут? Проте з касталійського погляду цей монастир, за винятком лише отця Якоба, аж ніяк не був садом мудрості і взірцем ученості, і Кнехт уже почав замислюватись, чи не заріс він мохом у такій ізоляції, серед суцільних самовдоволеиих дилетантів, чи не відстав він у Грі в бісер? Він би, може, й не подолав цієї непевності, якби не був цілком позбавлений кар’єризму і якби в ньому на той час не вкоренилася вже досить глибоко amor fati. Взагалі ж його перебування як гостя і скромного викладача спеціальної дисципліни в цьому старовинному, затишному монастирі було, мабуть, приємніше, ніж останні місяці у Вальдцелі, в колі тамтешніх шанолюбців, і якби доля назавжди залишила його на цьому маленькому колоніальному посту, він, хоч дещо й спробував би поміняти в своєму тутешньому житті, наприклад, постарався б перетягти сюди когось із своїх друзів чи принаймні випросити собі довгу щорічну відпустку до Касталії, взагалі був би задоволений.

Читач цих біографічних нарисів, мабуть, чекає розповіді ще про один бік монастирського життя Кнехта — про релігійний. Ми не можемо сказати про це чогось певного, хіба що висловимо кілька обережних здогадів. У Маріафельсі Кнехт не тільки міг ближче зіткнутися з релігією, з щоденною практикою християнства, а й таки зіткнувся з нею — ми добре бачимо це з багатьох пізніших його висловів і з усієї його поведінки; проте на питання, чи він став там християнином, а якщо став, то до якої міри, ми не беремося відповісти, ця сфера лишається неприступною для нашого дослідження. Крім звичайної для касталійця поваги до кожної релігії, він мав у собі якусь шанобливість — ми б її назвали побожною; ще в школах, а особливо вивчаючи церковну музику, він дістав добрі знання про християнське вчення та його класичні форми, насамперед про таїнство меси і про обряд літургії. Тепер же, в бенедиктинців, він з подивом і пошаною познайомився з живою релігією, досі відомою йому лише теоретично й історично, побував на багатьох службах божих, а коли ще й прочитав деякі праці отця Якоба й відчув на собі вплив його розмов, перед ним остаточно вималювався феномен цього Християнства, яке протягом сторіч стільки разів проголошували несучасним і пережитим, застарілим і закостенілим і яке щоразу, припавши до своїх джерел, все ж таки обновлялося, знов лишало позад себе те, що вчора начебто було сучасним і всепереможним. Він не дуже й заперечував, коли йому доводилося знов і знов вислухувати думку отця Якоба, що, можливо, й сама касталійська культура — тільки пізній, недовговічний, секуляризований варіант християнськоєвропейської культури і свого часу вона знов розчиниться в тій культурі й перестане існувати. Хай буде так, сказав якось Кнехт святому отцеві, але все ж таки його місце в Касталії, він має служити касталійській, а не бенедиктинській ієрархії, працювати в ній, вкладати в працю весь свій хист і своє вміння, не думаючи про те, чи ієрархія, до якої він належить, претендує на вічне чи лише на тимчасове існування, перехід в іншу віру для нього був би тільки ганебною втечею. Так колись і шановний Йоганн Альбрехт Бенгель служив малій, минущій церкві, не забуваючи водночас прислужитися й вічному. Побожність, тобто пронизане вірою служіння і вірність аж до самопожертви, можлива в кожній релігії і на кожному ступені, і єдиною дійсною мірою щирості й вартості кожної особистої побожності може бути лише це служіння й ця вірність.

Одного разу, коли Кнехт прожив уже серед святих отців майже два роки, в монастирі з’явився гість, якого обачно тримали на відстані від нього, пильнуючи, щоб у них не трапилось нагоди навіть для побіжного знайомства. Це зацікавило Кнехта, і, хоч незнайомець пробув у монастирі всього кілька днів, він почав приглядатися до нього й робити різні припущення. Духовне вбрання незнайомця здалося Кнехтові маскарадом.

Невідомий кілька разів довго розмовляв за зачиненими дверима з абатом, а особливо з отцем Якобом, часто приймав кур’єрів і відсилав їх назад. Кнехт знав, принаймні з чуток, про політичні зв’язки й традиції монастиря, і вирішив, що то був або високий державний діяч, який з’явився до Маріафельса з таємною місією, або ж володар, що подорожував інкогніто. Розмірковуючи над своїми спостереженнями, він пригадав, що й раніше в монастирі часом з’являлися відвідувачі, які тепер, коли він задумався над цим, теж почали здаватися йому таємничими й незвичайними. Це, в свою чергу, нагадало Йозефові начальника «поліції», привітного пана Дюбуа, та його прохання завжди звертати увагу саме на такі події в монастирі, і хоч він і досі не відчував ні бажання, ні покликання до таких звітів, усе ж сумління нагадало йому, що він давно вже не писав цьому зичливому чоловікові і, мабуть, дуже розчарував його. Він написав довгого листа, спробував пояснити свою мовчанку, а щоб лист не був простою відпискою, розповів дещо про своє спілкування з отцем Якобом. Він навіть не здогадувався, скільки людей і як уважно читали в Кастилії його листа.


СТУДЕНТСЬКІ РОКИ | Гра в бісер | МІСІЯ