home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


MAGISTER LUDI

Кнехт вирішив перенести своє остаточна повернення до Вальдцеля на весну, коли відбувалася велика публічна Гра в бісер, Ludus anniversarius, або sollemnis.[42] І хоч доба розквіту в славетній історії цих Ігор уже назавжди відійшла в минуле — доба, коли щорічні Ігри тривали кілька тижнів і на них з’їздилися високі особи й представники з цілого світу, — проте ці весняні з’їзди з урочистою Грою, що тривала від десяти до чотирнадцяти днів, були й досі для всієї Касталії великим річним святом, подією, яка мала ще й неабияке релігійне і моральне значення, бо вона об’єднувала представників усіх, не завжди до кінця згідних між собою напрямків і тенденцій Провінції, викликала в них прагнення до якоїсь гармонії, укладала мир між егоїстичними нахилами окремих дисциплін і будила спогад про єдність, що стояла над їхньою множинністю. Для тих, хто вірив у бога, вона мала таємничу силу справжнього посвячення, а для тих, хто не вірив, була принаймні замінником релігії, а ще для тих і для тих — купіллю в чистому джерелі краси. Так колись «Страсті» Йоганна Себастіана Баха — не стільки в ті часи, коли вони були створені, скільки після того, як їх наново відкрили, — були для їхніх виконавців і слухачів почасти справжнім релігійним обрядом і посвяченням, почасти молитвою і замінником релігії, а для всіх разом — урочистою маніфестацією мистецтва і creator spiritus.[43]

Кнехтові не важко було дістати згоду на свій план і в монастирі, і в Колегії. Він ще не міг чітко уявити собі, яке буде його становище після повернення до маленької республіки Vicus Lusorum, проте гадав, що там не забаряться завдати йому на плечі якийсь тягар, накинути якусь почесну посаду чи доручення. Поки що ж він радів, що повернеться на батьківщину, зустрінеться з приятелями, візьме участь у майбутньому святі, втішався останніми днями спілкування з отцем Якобом і з гідністю, навіть з задоволенням приймав усілякі ознаки прихильності, яким його вшановували на прощання абат і капітул. Нарешті він поїхав, і розлука з місцем, яке він устиг полюбити і в якому провів чималий відрізок свого життя, озвалася в його серці щемним почуттям туги, проте загалом у нього вже був передсвятковий настрій, викликаний низкою споглядальних вправ, якими касталійці завжди готувалися до щорічної святкової Гри і які він виконав хоч без керівництва і без товаришів, але суворо дотримуючись приписів. Цей настрій не погіршився від того, що йому не пощастило вмовити отця Якоба прийняти церемонне запрошення, яке давно вже надійшло від Магістра Гри, і поїхати разом з ним на свято; він розумів стриманість старого антикасталійця, але сам почував себе на певний час звільненим від усіх обов’язків та обмежень і цілком віддавався радісному очікуванню недалекого свята.

Свята мають свої закони. Справжнє свято ніколи не може зовсім не вдатися, навіть якщо стають на заваді вищі сили: для побожного процесія і під дощем не втратить свого священного змісту, його не розчарує підгорілий святковий обід; так само й для гравця в бісер кожна щорічна Гра стає великою подією, майже священнодійством. А проте, як усі ми знаємо, бувають свята й Ігри, коли все зливається в якусь гармонію, все окрилює і підносить одне одне, мов на тих театральних і музичних виставках, що без видимих причин, ніби якимось дивом досягають незвичайних вершин, стають для глядачів і слухачів глибоким переживанням, а інші, нітрохи не гірше підготовлені, лишаються тільки сумлінним виконанням. Оскільки ж для того, щоб з’явилося це високе почуття, потрібен ще й відповідний настрій, то Кнехт був якнайкраще підготовлений до нього: його не пригнічували ніякі турботи, він з честю повертався додому з чужини і радісно очікував на майбутнє.

Проте цього разу Ludus sollemnis не судилося стати осяйним священнодійством, мало не чудом, як бувало раніше. Цьогорічній Грі дуже не пощастило, вона була безрадісна, майже невдала. Хоч багато учасників її всетаки були захоплені і сповнені високих почуттів, але ті, хто влаштовував і безпосередньо відповідав за її проведення, як завжди в таких випадках, особливо гостро відчували гнітючу атмосферу невдачі, перешкод, провалу, безвиході, що тяжіли над цим святом. Кнехт, хоч він, звичайно, також був трохи розчарований у своїх радісних сподіваннях, не належав до тих, кого найдужче вразила невдача, оскільки не готував цієї Гри й не відповідав за неї. Стоячи ніби осторонь, як скромний глядач, він зміг у ці дні, хоч свято й не мало того чару й священного блиску, що завжди, захоплено простежити за дотепно побудованою партією, перечекати, поки в його серці без перешкод відбринить медитація, і пережити у вдячному піднесенні добре знайоме всім гостям цих Ігор почуття святковості й жертовності, таємничого злиття всієї громади слухачів в одне ціле біля ніг їхнього бога, яке здатне викликати навіть «невдала» для вузького кола втаємничених урочиста Гра. Але все ж таки він також відчув лиху долю, що тяжіла над цим святом. Щоправда, сама Гра, її план і побудова були бездоганні, як і всі ігри Магістра Томаса, це була навіть одна з найвиразніших, найпростіших і найбезпосередніших його ігор. Проте з виконанням її не пощастило, як ніколи, і цей випадок ще й досі пам’ятають у Вальдцелі.

Коли Кнехт за тиждень перед початком свята прибув до Вальдцеля і зайшов до канцелярії Селища Гри, щоб доповісти про свій приїзд, його прийняв не Магістр, а його заступник Бертрам, який ввічливо, але досить сухо привітав його й неуважно повідомив, що шановний Магістр цими днями захворів, а сам він, Бертрам, недостатньо проінформований про місію Кнехта, тому не може прийняти в нього звіт і просить його поїхати в Гірсланд, доповісти там про своє повернення керівництву Ордену й чекати подальших вказівок. Прощаючись, Кнехт чи то голосом, чи якимось жестом мимоволі виявив своє здивування таким холодним і коротким прийомом, і Бертрам поквапився вибачитись. Хай колега дарує йому, коли він його розчарував, але хай і зрозуміє, яка незвичайна склалася ситуація: Магістр захворів, а лишилося кілька днів до великої щорічної Гри, і ще невідомо, чи Магістр зможе керувати нею, чи цей обов’язок доведеться взяти на себе йому, заступникові. Гіршої хвилини для хвороби Превелебного й бути не могло. Він, Бертрам, звичайно, готовий, як завжди, заступити на посаді Магістра, але, крім усього, ще й добре підготувати велику Гру і взяти на себе керівництво нею — на це, мабуть, у нього не вистачить сили.

Кнехтові було шкода цього явно пригніченого й трохи виведеного з рівноваги чоловіка і так само шкода, що на ці плечі може лягти вся відповідальність за свято. Він надто довго не був у Вальдцелі й не знав, наскільки обгрунтовані побоювання Бертрама, бо той — а це найбільше лихо, яке може спіткати заступника, — від певного часу втратив довір’я еліти, так званих репетиторів, і справді опинився в дуже скрутному становищі. Кнехт сумно думав про Томаса фон дер Траве, рицаря класичної форми й іронії, досконалого Магістра і касталійця; він так радів, що Magister Ludi його прийме, вислухає і знову введе в невеличку громаду гравців, а може, навіть доручить йому якусь відповідальну посаду. Він так хотів бачити, як Магістр Томас диригує врочистою Грою, працювати далі під його наглядом, намагаючися заробити його похвалу, і тепер, довідавшись, що хвороба закрила йому доступ до Магістра й що його, Кнехта, передано іншим інстанціям, відчув болісне розчарування. Щоправда, він за те був винагороджений іншим: секретар Ордену і пан Дюбуа зустріли й вислухали його зичливо, з повагою, навіть з товариською щирістю. З першої ж розмови він довідався, що в планах відносно Риму його більше не думають використовувати і беруть до уваги його бажання надовше вернутися до Гри; тим часом йому ласкаво запропонували оселитися в готелі Vicus Lusorum, трохи освоїтись і побути на святі. Тих кілька днів, що лишилися до нього, він разом з своїм другом Тегуляріусом присвятив постові та вправам з медитації, а потім побожно, вдячно взяв участь у тій незвичайній Грі, яка в багатьох лишила по собі невеселу згадку.

Посада заступника Магістра, чи, як ще кажуть, його «тіні», — дуже дивна, особливо якщо це заступник Магістра Гри або Магістра музики. Кожен Магістр має заступника, якого Виховна Колегія не призначає, — Магістр сам вибирає його з вузького кола кандидатів і бере на себе цілковиту відповідальність за його дії і підписи. Отже, для кандидата, якого Магістр призначив своїм заступником, це велика відзнака і вияв найбільшого довір’я: він стає найближчим співробітником, правою рукою всемогутнього Магістра й щоразу, коли той сам з якихось причин не може чогось зробити, виконує його обов’язки, але не всі: наприклад, під час голосування у Виховній Колегії він може тільки передавати думку свого Магістра і не має права виступати з промовою чи давати свої пропозиції; таких обмежень чимало. І все ж таки, хоч призначення кандидата заступником Магістра ставить його на дуже високу й часом досить репрезентативну посаду, воднораз воно означає відставку, всередині ієрархії такий заступник стає до певної міри винятком, йому часто доручають важливі функції і виявляють пошану, а проте позбавляють його певних прав і можливостей, якими користуються решта кандидатів. Особливо чітко його виняткове становище виявляється в двох питаннях: заступник не відповідає за свої службові дії і не може піднятися вище по щаблях ієрархії. Хоч це й неписаний закон, але його можна легко відчитати в історії Касталії: ніколи ще після смерті чи складення з себе обов’язків Магістра його посада не переходила до «тіні», яка досі так часто заступала його і саме існування якої, здавалося б, робило її спадкоємцем. Такий звичай ніби наголошує на тому, що що межу, начебто рухливу й нестійку, переступити неможливо, — межа між Магістром і заступником стає символом межі між посадою і особою. Отже, коли касталієць приймає високу посаду заступника, він відмовляється від надії самому стати колись Магістром, злитися з службовими уборами й регаліями, які так часто носить, заступаючи Магістра, зате дістає дивне, двозначне право перекладати вину за можливі помилки в своїй праці на плечі свого Магістра, що в усьому повинен відповідати за нього. І справді, вже бувало, що Магістр ставав жертвою вибраного ним заступника і через якусь його грубу помилку мусив відмовлятися від посади. Прізвисько, яким у Вальдцелі нагородили заступника Магістра Гри, цілком виправдане його чудним становищем — тісним зв’язком, майже ідентичністю з Магістром, і нереальністю, ілюзорністю його службового існування. Називали його там «тінню».

При Магістрові Томасі фон дер Траве роль «тіні» вже багато років виконував чоловік на ім’я Бертрам, якому, здається, більше бракувало щастя, ніж хисту чи доброї волі. Це був чудовий гравець у бісер, що зрозуміло само собою, а крім того, принаймні непоганий учитель і сумлінний службовець, беззастережно відданий своєму Магістрові; і все ж таки протягом останніх років він утратив прихильність решти службовців Провінції і настроїв проти себе молодше покоління еліти, а оскільки він не мав рицарської, мудрої вдачі Магістра Томаса, то зовсім позбувся впевненості і спокою. Магістр не розлучився з ним, але всі ці роки якомога оберігав його від сутичок з елітою і взагалі дедалі рідше використовував для публічних виступів, а більше в канцелярії та в Архіві. Ось цей чоловік, який нічим себе не зганьбив, але якого не любили, чи, швидше, розлюбили і якого явно облишило щастя, став раптом, через хворобу свого Магістра, на чолі Vicus Lusorum і, якщо б йому справді довелося керувати щорічною Грою, в ті дні опинився б на найвиднішому місці в усій Провінції. Впоратися з цим великим завданням він міг би тільки тоді, якби йому виявили довір’я більшість гравців у бісер чи принаймні репетиторів, а такого довір’я він, на жаль, не мав. От і вийшло, що цього разу Ludus sollemnis стала для Вальдцеля великим випробуванням, майже катастрофою.

Тільки за день до початку свята було офіційно оголошено, що Магістр тяжко захворів і не може керувати Грою. Нам не відомо, чи не звелів сам хворий Магістр відтягти це повідомлення; можливо, він до останньої миті сподівався зібратись на силі і все ж таки очолити Гру. Але можливо також, що він був уже надто хворий, щоб плекати таку надію, і що «тінь» зробила помилку, до останньої хвилини приховуючи від Касталії, яке становище склалося у Вальдцелі. А втім, і тут ще можна сперечатися, чи справді ця затримка була помилкою. Безперечно, вона була зроблена з добрими намірами — щоб наперед не затьмарювати свята й не відстрашувати шанувальників Магістра Томаса, які могли б не приїхати. 1 якби все йшло добре, якби між вальдцельською громадою гравців і Бертрамом існувала згода, то «тінь» — і це дуже ймовірно — стала б справжнім заступником і відсутність Магістра була б майже непомітна. Дарма робити ще якісь припущення з цього приводу; ми лише вважали за потрібне відзначити, що Бертрам не конче був нездарою чи тим паче негідником, як вважала тоді вальдцельська громадська думка. Він був далеко більше жертвою, ніж винуватцем.

Як і щороку, на велику Гру почали з’їздитися гості. Одні з них ні про що й гадки не мали, другі були стурбовані станом Магістра Гри і сповнені сумних передчуттів щодо самого свята. Вальдцель і довколишні селища роїлися людьми, керівництво Ордену і Виховна Колегія прибули майже в повному складі, приїхали святково настроєні гості з віддалених місцевостей країни і зза кордону, в готелях не лишилося жодного вільного місця. Як завжди, свято почалося ввечері напередодні офіційного відкриття годиною медитації, під час якої, тількино вдарили в дзвони, всі поринули в глибоке побожне мовчання. Вранці прозвучали перші музичні виступи і була оголошена перша частина Гри, а також медитація на обидві музичні теми цієї частини. Бертрам у святковому уборі Магістра Гри тримався з гідністю й добре володів собою, тільки був дуже блідий і, здавалося, з дня на день покірніше сприймав свою долю, все більше виснажувався й страждав, а наприкінці справді став схожим на тінь. Уже другого дня пішла чутка, що стан Магістра Томаса погіршився й життя його в небезпеці, і того ж таки вечора серед втаємничених то тут, то там почалися розмови про хворого Магістра та його «тінь», що поволі склалися в легенду. За цією легендою, яка виникла в найвужчому колі репетиторів Vicus Lusorum, Магістр і хотів, і міг узяти на себе керівництво Грою, але, щоб потішити шанолюбство Бертрама, передав йому це почесне завдання. А тепер, коли виявилося, що Бертрам не здатен впоратися із своїм високим обов’язком і Гра може всіх розчарувати, хворий Магістр, усвідомлюючи свою відповідальність за Гру й за невдачу «тіні», відчуває потребу самому спокутувати чужі помилки; якраз через це, а не через щось інше, так раптово погіршилося його здоров’я й підскочила температура. Звичайно, це був не єдиний варіант легенди, але він виник серед еліти й виразно показував, що ця еліта, шанолюбне молоде покоління, вважало ситуацію трагічною і не хотіло приймати ніякого її пом’якшення, замаскування й прикрашення. Пошана до Магістра й неприязнь до його «тіні» взаємно врівноважувалися, Бертрамові бажали невдачі й провалу, хоч спокутувати їх довелося б Магістрові. Через день з’явилися поголоски, що Магістр покликав до своєї постелі заступника та двох найстарших з еліти й попросив їх берегти мир і не ставити під загрозу свято, а ще через день — що він продиктував свою останню волю і сказав Виховній Колегії, кого б він хотів бачити своїм наступником; називали навіть кілька імен. Разом із звісткою про те, що здоров’я Магістра дедалі погіршується, ходило багато різних чуток, і в святковій залі, а так само в готелях, з дня на день падав настрій, хоч ніхто не дозволяв собі покинути Вальдцель, не дочекавшись закінчення Гри. Темна, тяжка хмара нависла над усією врочистістю, яка, проте, зовні відбувалася в узвичаєній формі, але притаманних цьому святу радості й піднесення, яких усі сподівалися, майже не відчувалось, і коли в передостанній день Гри творець її, Магістр Томас, навіки заплющив очі, Колегії не вдалося запобігти поширенню звістки і, хоч як дивно, багато учасників сприйняли з полегшенням таке розв’язання заплутаної ситуації. Учні Гри, а особливо еліта, хоч не мали дозволу до кінця Ludus sollemnis ані одягати трауру, ані порушувати бодай чимось суворовизначеного правилами порядку Гри з чергуванням ігрових дій і медитації, останній акт урочистості і святковий день одностайно провели як день жалоби по дорогому небіжчикові, оточивши перевтомленого, змученого безсонням, з припухлими очима, блідого Бертрама, що виконував далі свої службові обов’язки, атмосферою крижаної самоти.

Йозеф Кнехт, хоч він через Тегуляріуса ще підтримував жваві зв’язки з елітою і як досвідчений гравець гостро відчував усі ці течії та настрої, всетаки не піддався їм, а, починаючи з четвертого чи п’ятого дня, навіть заборонив Фріцові турбувати себе звістками про Магістрову хворобу; він добре розумів і відчував, яка трагедія нависла над святом, з глибоким занепокоєнням і сумом думав про Магістра і з дедалі більшою неприязню, але, і з співчуттям про його «тінь», наче приречену померти разом зі своїм володарем, проте стійко, твердо опирався всіляким впливам справжніх чи вигаданих звісток, був надзвичайно зосереджений, радісно віддавався вправам і плинові чудово побудованої Гри й пережив свято, незважаючи на всі прикрощі й невдачі, з щирим піднесенням. «Тінь» Магістра, Бертрам, що за звичаєм мав наостанці ще й приймати вітальників та членів Колегії, був звільнений від цього обов’язку, традиційний День Радості студентів Гри також скасували. Зразу ж після закінчення музичного фіналу свята Колегія повідомила про смерть Магістра, і у Vicus Lusorum почалися дні жалоби, яких дотримувався і Йозеф Кнехт, що жив у готелі. Похорон Магістра Томаса, пам’ять якого глибоко шанують ще й досі, відбувся із властивою для Касталії скромністю. Бертрам, «тінь» Магістра, останнім зусиллям волі довів свою важку роль до кінця. Розуміючи своє становище, він попросив відпустки й помандрував у гори.

У Селищі Гри, та й у всьому Вальдцелі, запанувала жалоба. З покійним Магістром, мабуть, ніхто не підтримував близьких, виразно товариських стосунків, але вищість, чистота й шляхетність його натури разом з мудрістю і винятковим відчуттям форми зробили з нього такого правителя і представника Касталії, які в ній, власне, заснованій на цілком демократичних засадах, траплялися не часто. Ним можна було пишатися. Далекий нібито від будьяких пристрастей, від почуттів любові й дружби, він тим більше міг бути взірцем для молодого покоління еліти, а гідність та княжа постава, через яку він, до речі, дістав собі ласкавоіронічне прізвисько «його вельможність», з часом забезпечили йому, незважаючи на запеклий опір декого, особливе становище у Верховній Раді й на засіданнях Виховної Колегії. Звичайно, у Вальдцелі жваво обговорювали, ким його замінять на високій посаді Магістра Гри, а особливо палкі суперечки на цю тему провадила еліта. Після відставки і від’їзду Бертрама, падіння якого так домагалося і врешті домоглося це коло, еліта, проголосувавши, тимчасово розділила обов’язки Магістра між трьома особами, — тобто тільки ті обов’язки, що стосувалися внутрішніх справ Vicus Lusorum, а не офіційних у Виховній Колегії. За традицією, посада Магістра не могла залишатися вільною довше як три тижні. В тих випадках, коли Магістр, що помер чи пішов у відставку, мав уже визначеного наступника, в якого не було суперників, посаду його займали зразу ж, після першого засідання Колегії. Та цього разу справа начебто мала бути затяжною.

Під час жалоби Йозеф Кнехт випадково завів мову з своїм приятепро щойно закінчену Гру і про те, як дивно й сумно вона відбувалася.

— Цей заступник Бертрам, — сказав Кнехт, — непогано довів до кінця свою справу, тобто намагався грати роль справжнього Магістра, але, як на мій погляд, зробив ще й щось багато більше: приніс себе в жертву цій Lucius sollemnis як своєму останньому і найурочистішому офіційному обов’язкові. Ви були суворі, навіть жорстокі до нього, могли врятувати свято і Бертрама, але не врятували, хоч не мені судити про цe, ви, мабуть, мали свої причини. Але тепер, коли ви домоглися свого і бідолаха Бертрам пішов у відставку, ви повинні бути великодушними. Коли він повернеться після відпустки, треба піти йому назустріч і показати, що ви оцінили його жертву.

Тегуляріус похитав головою.

— Ми її оцінили і прийняли, — сказав він. — Тобі випало щастя бути цього року гостем, безстороннім учасником Гри, тому ти, мабуть, не м|г пильно до всього придивитися. Ні, Йозефе, в нас уже не буде нагоди виявляти якісь почуття до Бертрама. Він знає, що його жертва була необхідною, і не пробуватиме вернутися назад.

Аж тепер Кнехт цілком зрозумів його й зажурено замовк. Авжеж, він справді пережив ці святкові дні не як учасник Гри і товариш тим, хто її влаштовував, а таки як гість, і тому тільки тепер він збагнув, у чому ж, власне, полягала Бертрамова жертва. Досі Бертрам здавався йому шанолюбцем, що впав під тягарем завдання, яке перевищувало його спроможності, і тепер змушений відмовитись від усіх своїх шанолюбних задумів і забути, що він колись був «тінню» Магістра й керівником однієї щорічної Гри. Аж тепер, почувши останні слова свого приятеля, він, раптово занімівши, зрозумів, що судді Бертрама засудили його і він не повернеться. Йому дозволили довести Гру до кінця й допомагали якраз стільки, щоб не вийшло ганьби, але допомагали не задля Бертрама, а задля Вальдцеля.

Посада «тіні» вимагала не тільки цілковитого довір’я Магістра — його Бертрам мав, — але й не меншого довір’я еліти, а цього він, на жаль, так і не домігся. Коли б він зробив помилку, ієрархія не стала б на його захист, як стала б на захист його володаря, якого він наслідував. І оскільки колишні товариші не визнали його, ніякий авторитет уже не міг його врятувати, а ті товариші, репетитори, стали його суддями. Вони були невблаганні, й «тіні» судилося загинути. Справді, Бертрам уже не повернувся зі своєї мандрівки в гори, і через якийсь час пішла чутка, що він зірвався зі скелі й розбився. Більше про нього ніхто ніколи не згадував.

Тим часом у Селище Гри щодня з’являлися вищі й найвищі службовці з керівництва Ордену й Виховної Колегії, і раз по раз когонебудь з еліти та службовців канцелярії Магістра Гри викликали на бесіду; про зміст цих бесід тільки серед самої еліти ходили різні поголоски. Не раз викликали і Йозефа Кнехта: першого разу двоє добродіїв з керівництва Ордену, другого — Магістр філології, потім пан Дюбуа, далі ще два Магістри. Тегуляріус, якого теж кілька разів викликали на такі бесіди, був у піднесеному настрої і все жартував з приводу цього конклаву, як він казав. Йозеф уже під час свята помітив, як ослабли його колишні тісні зв’язки з елітою, а тепер, коли почав засідати «конклав», відчув це ще виразніше. І не тільки тому, що він жив у готелі, як чужий, і що члени Виховної Колегії ставилися до нього як до рівного; сама еліта, коло репетиторів, прийняла його не з довірою, як товариша, а з глузливою ввічливістю чи принаймні з настороженим холодком, вона відійшла від нього вже тоді, як його послали до Маріафельса, і це було правильно й природно: той, хто ступив крок від волі до служби, від студентства чи репетиторства до ієрархії, був уже не товаришем, він міг стати начальником і бонзою, не належав більше до еліти й мусив знати, що вона тим часом ставитиметься до нього критично. Так було з кожним, хто опинявся в його становищі. Але тепер він відчував цей відхід, цей холодок особливо гостро, поперше, тому, що еліта, осиротівши й чекаючи призначення нового Магістра Гри, згуртувалася особливо тісно й зайняла оборонну позицію, а подруге, тому, що її рішучість і завзятість тількино так твердо виявилась у випадку з «тінню» Магістра Томаса Бертрамом.

Одного вечора до готелю прибіг надзвичайно схвильований Тегуляріус, знайшов Йозефа, затяг його до порожньої кімнати, зачинив двері й вигукнув: — Йозефе! Йозефе! Боже мій, як я раніше не здогадався! Я мав би знати про це, та й не важко було здогадатися… Ох, у мене голова йде обертом, я сам не знаю, радіти мені чи ні.

І він, що найкраще знав усі новини Селища Гри, квапливо розповів; більше ніж імовірно, навіть майже напевне, Йозефа Кнехта виберуть Магістром Гри в бісер. Відомо, що ще позавчора на обговоренні у вузькому колі зняли кандидатуру старшого Архіваріуса, якого багато хто вважав безсумнівним наступником Магістра Томаса, а з трьох кандидатів еліти, імена яких під час бесід досі називали першими, начебто жодного не підтримали ні Магістри, ні керівництво Ордену. А за Кнехта вже висловилися два члени керівництва й пан Дюбуа, і до них треба додати вагомий голос старого Магістра музики, якого — це напевне відомо — останніми днями відвідало кілька Магістрів.

— Йозефе, вони зроблять тебе Магістром! — ще раз схвильовано вигукнув він, але друг затулив йому рота долонею.

Першої хвилини Йозеф, мабуть, був спантеличений і збентежений цим припущенням не менше, ніж Фріц, воно здалося йому зовсім неймовірним, та коли Тегуляріус почав розповідати йому, що кажуть у Селищі Гри про «конклав», він збагнув, що таке припущення має підстави. Навіть більше: у серці в нього ворухнулося щось схоже на підтвердження його, ніби якесь почуття, що він був певний і сподівався цього, що такий вибір правильний і природний. Отже, він затулив Фріцові рота долонею, докірливо, суворо, як чужий, глянув на нього, наче раптом між ними пролягла велика відстань, і сказав: — Не треба так багато говорити, amice, я не хочу знати цих пліток. Іди до своїх товаришів.

Тегуляріус, хоч йому хотілося ще багато чого сказати, занімів від того погляду: на нього дивилася нова, ще не відома йому людина. Він побілів і вийшов. Згодом він розповідав, що тієї миті він сприйняв диво1вижну незворушність і холодність Кнехта як удар і образу, як ляпас, як зраду їхньої давньої дружби і близьких стосунків, як незрозуміле наголошення на своєму майбутньому високому становищі й завчасну демонстрацію його. І аж дорогою — а йшов він справді як набитий — йому відкрився сенс того незабутнього погляду, чужого, величного, але й страдницького погляду, і він зрозумів, що його друг сприйняв високу відзнаку, яка випала на його долю, не з гордістю, а з покорою. Він пригадав, розповідав Тегуляріус, як задумливо дивився Йозеф Кнехт і яке співчуття бриніло в його голосі, коли він недавно розпитував про Бертрама та його самопожертву. Ніби він сам мав намір, як та «тінь», пожертвувати собою, піти в небуття — таким гордим і приниженим водночас, величним і покірним, самітним, готовим скоритися долі було тоді його обличчя, наче вже неживе, а витесане на пам’ятнику всім Магістрам, що будьколи жили в Касталії. «Іди до своїх товаришів», — сказав він йому. Отже, він від тієї миті, коли вперше почув про своє нове звання, не міг уже лишатися таким самим, дивився на світ іншими очима, не був товаришем і ніколи більше не буде.

Кнехт, мабуть, і сам міг би здогадатися про своє призначення, це останнє і найвище своє покликання, чи принаймні міг би вважати його за ймовірне, а все ж таки воно вразило, навіть злякало його, як і всі попередні. Міг же подумати про таку можливість, казав він собі згодом і всміхався, згадуючи завзятого Тегуляріуса, який, хоч спочатку й не сподівався таких наслідків, а проте за кілька днів до остаточного вирішення й оголошення вибору виснував і провістив його. Справді, ніщо не промовляло проти вибору Йозефа до Виховної Колегії, хіба що його молодість: більшість його попередників діставали цю високу посаду у віці від сорока п’яти до п’ятдесяти років, а Йозефові не було ще й сорока. Але закону, що забороняв би таке раннє призначення, не існувало.

І ось коли Фріц здивував приятеля наслідками своїх спостережень і комбінацій, спостережень досвідченого члена еліти, який до найменших дрібниць знає складний механізм маленької вальдцельської громади, Кнехт зразу збагнув, що той має рацію, зразу зрозумів і прийняв свій вибір, свою долю, але першою його реакцією на цю звістку були слова, сказані приятелеві: «Я не хочу знати цих пліток. Іди до своїх товаришів». Тількино Фріц, збентежений і майже ображений, пішов, Йозеф пошукав місця для медитації, щоб впорядкувати свої думки, і медитація його відштовхувалась від одного спогаду, який тоді саме стояв у нього перед очима. Порожній клас, голі стіни, фортепіано, крізь вікно ллється прохолоднорадісне світло, а в дверях з’являється гарний, привітний чоловік, уже літній, сивий, з ясним обличчям, сповненим доброти й гідності; сам він, Йозеф, малий гімназист, зляканий, але й щасливий, чекав У класі на Магістра музики й тепер уперше побачив його, Превелебного, Магістра з легендарної Провінції елітарних шкіл і Магістрів, який прийшов показати йому, що таке музика, і який потім крок за кроком уводив його в свою Провінцію, в своє царство, в еліту і в Орден. І ось тепер він, Йозеф, став його колегою і братом, а Магістр відклав свою чарівну паличку, чи своє берло, і обернувся в привітну, мовчазну, й далі добру, й далі шановну, й далі таємничу стару людину, яка своїм поглядом і прикладом осяватиме все життя Йозефа і яка завжди буде вища за нього на одне покоління, на кілька щаблів життя, незмірно вища за нього своєю гідністю і водночас скромністю, майстерністю і таємничістю, але завжди буде його патроном і взірцем, завжди лагідно вестиме його а собою, як світило, що сходить і заходить, веде за собою своїх братів. поки Йозеф несвідомо віддавався потокові породжених у душі картин і образів, що звичайно, схожі на сни, з’являються під час першого відпруження, з них вирізнились і надовше затримались перед його зором два образи чи символи, дві параболи. В одній із них Кнехт, іще хлопець, різними переходами йде за Магістром, а той веде його, і щоразу, коли він обертається і Йозеф бачить його обличчя, стає старіший, мовчазніший, сповнений ще більшої гідності, помалу наближаючись до ідеалу вічної мудрості й гідності, тим часом як він, Йозеф Кнехт, віддано й слухняно йде за своїм взірцем, а проте залишається таким самим хлопцем, то соромлячись цього, то ніби радіючи цьому, навіть відчуваючи якесь майже вперте задоволення. А друга картина була ось яка: сцена в музичному класі, коли старий входить до хлопця, і все це повторюється знову й знову, без кінця. Магістр і хлопець ідуть один за одним, наче їх тягне на дротині якийсь механізм, і часом уже не можна розрізнити, хто веде, а хто йде за ним, старий чи молодий. То здається, що молодий слухається і шанує старого, його авторитет і гідність, то, навпаки, старий поспішає за образом молодості, який швидко лине ледь поперед нього, за самим початком, за веселістю, служить їй і обожнює її. І поки Йозеф спостерігав цей безглуздомудрий сонколоверть, він сам відчував себе то тим старим, то хлопцем, був то шанувальником, то тим, кого шанують, то проводарем, то тим, кого ведуть, і в цьому нечіткому, змінному плині враз настала мить, коли він був ними обома водночас, і Магістром, і учнем, або навіть стояв над ними обома, був тим, хто все це влаштував, вигадав, керівником і глядачем цієї коловерті, даремної гонитви наввипередки старого й молодого, яку він, залежно від своїх почуттів, то уповільнював, то шалено прискорював. І раптом із цієї картини постала нова, вже більше символ, ніж сон, більше умовивід, ніж образ, справді швидше не картина, а умовивід: ця безглуздомудра гонитва по колу Магістра й учня, це залицяння мудрості до молодості, молодості до мудрості, ця нескінченна, натхненна гра була символом Касталії, взагалі грою життя, що вічно тече в своїй роздвоєності між старістю і молодістю, між днем і ніччю, між Ян та Інь. Звідси, зі світу образів, Кнехт знайшов шлях до заспокоєння і повернувся після тривалого самозаглиблення підбадьорений і повеселілий.

Коли через кілька днів його викликало до себе керівництво Ордену, він пішов туди зі спокійним серцем. Члени Колегії потисли йому руку, обняли його, і він прийняв це братське вітання поважно, з гідністю. Ніщо не затьмарювало його почуттів, йому повідомили про те, що його призначено Магістром Гри, і звеліли через два дні з’явитися для вступу На посаду і складання присяги до святкової зали, тієї самої зали, де ще недавно заступник покійного Магістра, схожий на пишно оздоблену жертовну тварину, керував гнітючою врочистістю. День, що лишився до вступу на посаду, належало за традицією присвятити пильному вивченню формули присяги і «Малого статуту Магістрів» у супроводі ритуальних медитацій, під керівництвом і наглядом двох членів Колегії; цього разу ними були канцлер Ордену і Magister mathematicae.[44] Під час обіднього відпочинку цього вкрай напруженого дня в пам’яті Йозефа зринула яскрава згадка про те, як його приймали до Ордену і як його готував, до цього Магістр музики. Щоправда, тепер церемонія прийому вводила його не через широку браму в лоно великої громади, як щороку сотні інших касталійців: цього разу його пропускали крізь вушко голки до найвищого і найвужчого кола, до кола Магістрів. Згодом Кнехт признався старому Магістрові музики, що в той день посиленого самоконтролю йому не давала спокою одна думка, смішна, химерна: він боявся тієї миті, коли хтось із Магістрів натякне йому, яким незвичайно молодим він дістає найвище звання, йому не легко було погамувати цей страх, цю подитячому марнославну думку, бажання, якби хтось натякнув на його вік, сказати: «То дайте мені спокійно постаршати, я ніколи не домагався цього підвищення». Але подальший самоконтроль показав йому, що підсвідомо він був не такий уже й далекий від думки про це призначення і навіть хотів його; він признався собі в цьому, збагнув і поборов марнославство своєї думки, і справді ні того дня, ні згодом ніхто з колег не згадував про його вік.

Але тим завзятіше обговорювали й критикували вибір нового Магістра серед кола, з якого вийшов сам Кнехт. Явних супротивників він не мав, проте мав конкурентів, і серед них кількох старших за себе, а крім того, це коло взагалі не мало наміру схвалити такий вибір інакше, як після боротьби й перевірки чи принаймні після дуже пильного й прискіпливого спостереження. Вступ на посаду і перші місяці праці майже завжди для нового Магістра стають шляхом через чистилище.

Зі вступу на посаду Магістра не роблять офіційного свята, крім Виховної Колегії та керівництва Ордену, в церемонії беруть участь тільки старші учні, кандидати й службовці того відділу, який отримує нового Магістра. Під час урочистості у святковій залі Магістр Гри складає присягу, потім приймає від Колегії ознаки своєї посади — кілька ключів і печаток, і уповноважений керівництва Ордену надягає на нього убір: святкову накидку, в якій Магістр має виступати під час найбільших свят, насамперед під час щорічної Гри. Хоч цей акт відбувається без людських юрм і легкого сп’яніння, як громадянські свята, хоч він за природою своєю суворіший і стриманіший, проте, мабуть, уже сама присутність на ньому в повному складі членів двох найвищих Колегій надає йому незвичайної ваги. Маленька республіка гравців у бісер дістає нового володаря, що має очолити й представляти її у Виховній Колегії, а це небуденна, рідкісна подія; може, школярі й молодші студенти ще не усвідомлюють її значення і бачать у ній тільки церемонію і втіху для ока, проте решта учасників розуміють її вагу, бо вони зрослися з своєю громадою, стали духовно близькими їй, а тому сприймають цей акт як подію в своєму власному житті. Цього разу він був не такий радісний, як завжди, на нього кинула тінь не тільки смерть попереднього Магістра й жалоба по ньому, а й моторошний настрій цьогорічної Гри і трагедія заступника Магістра, Бертрама.

Убирали нового Магістра уповноважений Ордену і старший Архіваріус Гри, вони разом підняли святкову накидку й огорнули нею плечі Йозефа. Коротку врочисту промову виголосив Magister grammaticae,[45] що викладав класичну філологію в Койпергаймі, потім призначений елітою представник Вальдцеля передав Кнехтові ключі й печатки, а біля органа всі побачили старого, сивого Магістра музики. Він приїхав на урочистість, щоб побачити, як убиратимуть його улюбленця, і несподіваною своєю появою піднести йому настрій, а може, й дати якусь пораду. Найбільше старому хотілося самому зіграти святкову мелодію, але таке напруження було вже понад його силу, тому він поступився місцем органістові Селища Гри, проте стояв позад нього й перегортав ноти. Радісно всміхаючись, дивився він на Йозефа, бачив, як той прийняв убір і ключі, проказав присягу, а тоді звернувся з промовою до своїх майбутніх колег, службовців та учнів. Ніколи ще старий Магістр не відчував такої любові до цього хлопця Йозефа, ніколи так не тішився ним, як тепер, коли він уже майже перестав бути Йозефом, а зробився чимось іншим —. тільки носієм убору і звання, коштовним каменем у короні, стовпом у будові ієрархії. Але поговорити на самоті зі своїм Йозефом він зміг лише кілька хвилин. Він поквапився суворо, хоч обличчя його осявала ясна усмішка, викласти свою науку новому Магістрові: — Гляди, щоб ти витримав перші тричотири тижні, вони будуть для тебе найтяжчі. Завжди пам’ятай про головне, пропущені деталі тепер не мають великого значення. Ти повинен всього себе присвятити еліті, решти не бери близько до серця. Тобі пришлють двох помічників. Один із них — знавець йоги Александр, я говорив із ним, уважно прислухайся до його слів, він свою справу знає. Тобі тепер найперше потрібна непохитна віра в те, що члени Виховної Колегії зробили правильно, ввівши тебе в своє коло. Покладайся на них, покладайся на людей, яких тобі пришлють на допомогу, сліпо покладайся на свої власні сили. А до еліти стався з веселою, завжди чуйною недовірою, нічого іншого вона від тебе й не чекає. Ти переможеш, Йозефе, я знаю.

З більшістю своїх нових функцій Кнехт був добре обізнаний, бо йому вже доводилося прислуговувати й допомагати попередньому Магістрові; найважливішою з них було керівництво курсами Гри, починаючи від учнівських, початкових, канікулярних та призначених для гостей і кінчаючи вправами, лекціями й семінарами для еліти. До цих обов’язків, за винятком останнього, кожен новий Магістр цілком підготовлений, але є й інші, яких він ніколи не мав нагоди виконувати і які через це завдають йому великого клопоту й коштують великих зусиль. Так було і з Йозефом. Він волів би найперше всю свою силу віддати саме цим новим обов’язкам, які, власне, й були обов’язками Магістра: праці у Виховній Колегії, співробітництву Ради Магістрів з керівництвом Ордену, представництву Гри в бісер і Vicus Lusorum у Виховній Колегії. Він прагнув якнайшвидше ознайомитися з цим аспектом своєї діяльності і таким чином позбавити його грізного відтінку невідомості; найбільше йому хотілося б тепер на кілька тижнів лишитись на самоті й віддатися пильному вивченню статуту, всіх формальностей, протоколів засідань тощо.

Він знав, що для довідок і порад у цій галузі до його послуг був, крім пана Дюбуа, ще й найкращий знавець і вчитель касталійських форм і традицій, герольд керівництва Ордену, який, хоч сам і не був Магістром, отже, стояв на щабель нижче, проте організовував усі засідання Виховної Колегії і стежив за виконанням усіх правил і звичаїв, наче головний церемоніймейстер при дворі в князя. Як би Йозефові хотілося попросити поради в того розумного, досвідченого, незбагненного у своїй вишуканій ввічливості чоловіка, що кілька днів тому врочисто одягав на нього шати! Та аби ж той жив у Вальдцелі, а не в Гірсланді, куди все ж таки треба було півдня добиратися. Як би йому хотілося хоч ненадовго втекти в Монтпорт і попросити старого Магістра музики, щоб той познайомив його з цими речами. Але про це годі було й думати, Магістр не мав права на такі приватні, студентські бажання. Перші тижні йому довелося ревно й самовіддано братися саме до тих обов’язків, про які він раніше гадав, що з ними не важко буде впоратися. Кожна мить його робочого дня, кожна хвилина його роздумів про своє становище підтверджувала те, що він бачив під час святкової Гри на прикладі Бертрама, якого рідна громада, еліта, кинула напризволяще на посаді Магістра і який боровся ніби в безповітряному просторі, аж поки задихнувся, те, про що він тоді здогадувався, про що казав йому старий Магістр музики в день його вступу на посаду: треба найперше всю свою увагу звернути на еліту, на репетиторів, на вищі курси студентів, на семінарські вправи й на особисті стосунки з кандидатами. Архів він міг доручити Архіваріусові, початкові курси — будьякому вчителеві, кореспонденцію — секретарям, і великих недоробок тут не було б. А еліту не можна було ні на мить спускати з ока, він мусив присвятити їй усього себе до останку, накинути їй себе, зробити незамінним, переконати її, що його вміння цінні, а наміри чисті, піддобритися до неї, здобути її прихильність і, врешті, перемогти, помірявшись силою з кожним кандидатом, який захотів би цього, а таких кандидатів не бракувало. При цьому деякі обставини, що їх він раніше вважав не дуже сприятливими, а саме його довга відсутність у Вальдцелі і розлука з елітою, де він знов став майже homo novus1, теж допомогли йому. Навіть його дружба з Тегуляріусом виявилась корисною. Тегуляріус, дотепний, хворобливий аутсайдер, явно був нездатний робити кар’єру й зовсім позбавлений шанолюбства, а тому, якби новий Магістр і вирізнив його зпосеред усіх, це не зачепило б їхніх інтересів. А проте найважливіше Кнехтові треба було робити самому, щоб, вивчивши цей найвищий, найжвавіший, найнеспокійніший і найвразливіший прошарок гравців, проникнути в нього і приборкати його, як їздець породистого коня. Бо в кожній касталійській інституції, не тільки у Грі в бісер, еліта кандидатів, званих також репетиторами, які вже здобули освіту, але ще провадять вільні студії, ще не перебувають на службі у Виховній Колегії чи в Ордені, — властиво, її найкоштовніший набуток, її резерв, її цвіт і майбутнє, і всюди, не лише в Селищі Гри, ці сміливі обранці з молодого покоління ставляться до нових учителів і начальників холодно й критично, виявляють своєму новому керівникові якраз стільки ввічливості й покори, скільки від них вимагають, і авторитет 1 Новою людиною (лат.). серед них треба здобувати особистим прикладом, цілковитою самопосвятою, аж тоді вони визнають Магістра й добровільно скоряться його владі.

Кнехт узявся до цього завдання без остраху, але дивувався, що воно таке важке, і поки він його виконував, поки вигравав цю вкрай напружену, навіть виснажливу гру, решта обов’язків і справ, які його раніше непокоїли, самі відступили на задній план і, здавалося, не вимагали від нього такої уваги. Він признався одному своєму колезі, що на першому пленарному засіданні Виховної Колегії, на яке він прибув експресом і з якого вернувся так само експресом, він сидів наче вві сні і потім уже ні разу в думках не повертався до нього, такий був поглинутий працею з елітою. Навіть під час обговорення доповіді, хоч тема його цікавила й хоч він не без тривоги очікував свого першого виступу у Виховній Колегії, Кнехт кілька разів ловив себе на тому, що його думки були не тут, не серед колег та їхніх дебатів, а у Вальдцелі, в аудиторії Архіву з пофарбованими в блакитний колір стінами, де він що три дні провадив семінар з діалектики всього з п’ятьма слухачами і де кожна година вимагала від нього більшого напруження і більших зусиль, ніж цілий день звичайної праці, хоч такий день теж був не легкий і від різних обов’язків ніде було дітися, бо до Кнехта, як його й попереджав старий Магістр музики, Колегія на перший час поставила «погонича», що контролював його робочий день година за годиною, радив, як краще розподілити обов’язки, і оберігав його від односторонніх захоплень і від цілковитого виснаження. Кнехт був йому вдячний, а ще більше — другому посланцеві керівництва Ордену, славетному вчителеві медитації. Звався він Александром. Він дбав про те, щоб завантажений до краю Кнехт тричі на день знаходив час для «малих» чи «коротких» вправ з медитації і щоб кожна така вправа була витримана до хвилини. З обома ними — і з «погоничем», і з орденським «споглядачем» — він мусив щодня, зразу після закінчення вечірньої медитації, підбити підсумки свого робочого дня, відзначити всі успіхи й невдачі, «послухати свій пульс», як казали учителі медитації, тобто оцінити й перевірити самого себе, своє сьогоднішнє становище, своє самопочуття, розподіл своїх сил, свої надії й турботи, об’єктивно поглянути на свій минулий робочий день, не залишаючи на завтра нічого невирішеного.

Тим часом як репетитори, хто з симпатією, а хто з войовничою настороженістю, приглядалися до величезної праці свого Магістра й не пропускали жодної нагоди влаштувати йому невеличкий іспит на витривалість, терплячість і винахідливість, то підбадьорюючи його в цій праці, то намагаючись загальмувати її, навколо Тегуляріуса утворилася фатальна порожнеча. Він, правда, розумів, що Кнехт не може тепер приділяти йому увагу, гаяти на нього час, думати й турбуватися про нього, але не здатен був поставитись до цього тверезо і спокійно, змиритися з таким раптовим і начебто цілковитим забуттям. Йому здавалося, що Йозеф з дня на день робився чужіший, а тут ще й у товаришів з’явилась якась недовіра, вони майже перестали озиватися до нього. 1 не дивно: хоч Тегуляріус не міг справді стати на дорозі шанолюбцям, усе ж таки він не був безстороннім і користувався прихильністю нового Магістра. Все це Кнехт, мабуть, добре усвідомлював, і одне з його невідкладних завдань полягало саме в тому, щоб разом з усім особистим і приватним вилучити зі свого життя на якийсь час і цю дружбу. Але зробив він це, як потім признався Тегуляріусові, не свідомо й зумисне, а просто зовсім забув про свого приятеля, настільки обернувшись у якесь знаряддя, що такі приватні речі, як дружба, стали для нього неможливими, і якщо денебудь, скажімо, на тому семінарі для п’ятьох слухачів, перед ним з’являлася постать Фріца, то це був для нього не Тегуляріус, не приятель, не знайомий, не якась певна особа, а член еліти, студент, чи, правильніше, кандидат, або ж репетитор, якась частка його праці, його завдання, солдат із того загону, який він мав вимуштрувати і разом з яким перемогти. Фріцові аж стало моторошно, коли він уперше почув новий голос Магістра: вловивши його погляд, він переконався, що ця відчуженість і об’єктивність була не вдавана, а щира, страхітлива, що цей чоловік, який звертався до нього так діловито і ввічливо, водночас не спускаючи з ока жодного ходу його думки, — вже не його приятель Йозеф, а тільки вчитель і екзаменатор, тільки Магістр Гри, який замкнувся в колі своїх суворих обов’язків, ніби в оболонці з блискучої поливи, обпаленої на вогні й застиглої на ньому. Між іншим, з Тегуляріусом під час цих гарячих тижнів трапився один невеличкий інцидент. Змучений безсонням і всім пережитим, він на тому малому семінарі спалахнув і допустився нетактовності — не до Магістра, а до одного свого колеги, який роздратував його своїм глузливим тоном. Кнехт помітив це, помітив також, який Тегуляріус знервований, і мовчки, одним порухом пальця втихомирив його, а потім, після семінару, прислав до нього свого вчителя медитації, щоб той трохи заспокоїв бідолаху. Тегуляріус, який довгі тижні почував себе забутим і відштовхнутим, сприйняв цю турботу як вияв уваги Магістра до нього особисто, першу ознаку того, що між ними знов зароджується дружба, і радо скористався з допомоги вчителя медитації. Насправді ж Кнехт майже не усвідомлював, про кого саме він піклувався, він діяв тільки як Магістр і вихователь: помітив роздратованість і нестриманість одного репетитора і зразу ж зреагував на неї, жодної миті не роздумуючи про те, хто той репетитор і який він має стосунок до нього самого. І коли через кілька місяців друг нагадав йому про цю сцену й розповів, як тоді його втішив і підбадьорив такий вияв уваги, Йозеф Кнехт, що зовсім забув про випадок на семінарі, промовчав, щоб не розчаровувати Фріца.

Нарешті мети досягнуто і битву виграно. То була велика робота — перемогти еліту, змучити її муштрою, загнуздати шанолюбців, прихилити на свій бік нерішучих і сподобатись гордовитим; але тепер цю роботу зроблено, кандидати Селища Гри визнали свого Магістра й скорилися йому, все раптом пішло легко, наче досі бракувало тільки однієї краплі, щоб наповнилась посудина. «Погонич» опрацював разом з Кнехтом останній план робочого дня, висловив йому схвалення Виховної Колегії і поїхав, а за ним і вчитель медитації Александр. Замість масажу, Кнехт знов почав виходити вранці на прогулянку, про якісь студії або читання поки що, правда, не могло бути й мови, але перед сном йому іноді вдавалося трохи пограти на фортепіано. Під час наступної своєї появи у Виховній Колегії Кнехт виразно відчув, хоч ніхто про це й слова не сказав, що в очах колег він витримав випробування і тепер вони вважають його за рівного. Після запеклої, самовідданої боротьби за своє визнання Кнехт тепер наче прокинувся, наче охолов і протверезів, поба1чив, що опинився в самому серці Касталії, на найвищому щаблі ієрархії, і навдивовижу розважно, майже розчаровано усвідомив, що й цим дуже розрідженим повітрям можна дихати, але сам він, хоч, правда, дихає тепер ним так, немов ніякого іншого й не знав ніколи, зовсім змінився. То був наслідок суворого випробування, що вистудило Кнехтове серце так, як ще не вистуджувала жодна праця, жодне напруження.

Визнання елітою свого володаря цього разу відбулося поособливому. Відчувши, що опір припинився і з’явилися перші паростки довіри та згоди, Кнехт вирішив, що найтяжче лишилося позаду й час вибирати собі заступника. І справді, тепер, після здобутої нарешті перемоги, коли на зміну нелюдському напруженню прийшла відносна воля, йому найбільше був потрібен такий помічник, на якого можна було б скласти частину свого тягаря; немало Магістрів уже впало саме на цьому відтинку свого шляху. Кнехт не скористався правом вибирати собі «тінь», а попросив репетиторів призначити йому заступника на свій розсуд. Еліта, яка ще перебувала під враженням Бертрамової долі, дуже уважно поставилась до його прохання і після кількох нарад і таємних голосувань запропонувала Магістрові в заступники одного зі своїх найкращих людей, якого до Кнехтового призначення зараховували до найімовірніших кандидатів на посаду Магістра.

Справді, найтяжче лишилося позаду. Кнехт знов виходив уранці на прогулянку і грав вечорами, знав, що згодом можна буде дозволити собі й щось почитати, поновити дружні стосунки з Тегуляріусом і врядигоди листуватися з Ферромонте, інколи в нього випадатиме півдня вільного або й невеличка відпустка для подорожі. А проте всі ці втіхи дістануться комусь іншому, не колишньому Йозефові, що вважав себе вправним гравцем у бісер і непоганим касталійцем, але не мав ніякого уявлення про суть касталійського устрою, жив наївним егоїстом, подитячому безтурботним, весь поринувши у свої приватні зацікавлення, вільний від будьякої відповідальності. Якось він пригадав глузливі, застережливі слова Магістра Томаса, які почув від нього, коли висловив йому своє бажання ще якийсь час віддаватися вільним студіям: «Якийсь час — а скільки саме? Ти ще говориш, як студент, Йозефе». Це було кілька років тому, він вислухав Магістра з подивом, з глибокою шанобою, і йому навіть стало трохи моторошно від такої надлюдської бездоганності й самодисципліни, він відчув, що Касталія хоче захопити і його самого, всмоктати в себе і, може, зробити з нього колись такогоот Магістра Томаса, володаря і служника в одній особі, досконале знаряддя. А тепер він стоїть на тому місці, де тоді стояв Магістр Томас, і, розмовляючи з котримось зі своїх репетиторів, з котримось із цих розумних, рафінованих гравців і аматорів вільних студій, ретельних і гордовитих принців бачить у ньому інший, дивовижний і прекрасний, давно вже перейдений світ, так само, як колись Магістр Томас бачив у ньому дивовижний студентський світ.


МІСІЯ | Гра в бісер | НА ПОСАДІ