АМЕРИКАНСЬКИЙ ІДЕАЛ

Думка про те, щоб провести своє життя або значну його частину, отримуючи 2,50 чи навіть 5 доларів на годину, щось, що тільки міг отримати наш майстер, мені зовсім не імпонувала.

Насправді, мене від цієї думки аж коробило. Удар по дзвінку відмічання зранку на роботі бив, як молоток по голові. Його звук розбудив би і мертвого. А відмітитися, вдаривши по ньому п’ять хвилин по восьмій, означало втратити півгодинну платню. Хіба за цим я приїхав до Америки? З таким же ж успіхом я міг би залишитися і в Німеччині. Рішення виїхати з Німеччини я прийняв тому, що через місяць після нашого з Іреною весілля її батьки емігрували в Штати. А вони це зробили тому, що їх син зі своєю сім’єю виїхав в Америку ще шістьома місяцями раніше. Ось як я «заземлився» в Балтиморі, у штаті Меріленд.

Бували дні, особливо узимку, коли дорогою на фабрику, чекаючи на автобус, коли ще було темно і холодно, а пронизливий вітер з Затоки заморожував мені обличчя, я шкодував, що не залишився в Німеччині. Німеччина була не моя країна, але мені там непогано жилося.

Я приїхав туди невдовзі після поразки нацистського режиму. За тиждень до цієї події я їхав поїздом з Граца на Захід. Це був невеличкий поїзд, всього 5-6 вагонів, переповнених пораненими солдатами. Я був в одному з тих вагонів. Ми були в останній партії, яку евакуйовували з військового госпіталю, бо Червона армія вже підступала до міста.

Біля мене був важко поранений офіцер, такий же ж лейтенант, як і я, він - у формі Вермахту, я - у формі української дивізії

«Галичина» з нашивкою з зображенням лева на лівому рукаві. Я тішився, що війна підходила до кінця.

До дивізії я вступав із змішаними почуттями. Це рішення було особливо непростим, адже на початку війни мене заарештували поблизу Києва як члена «похідних груп» ОУН. З іншими членами «маршів» мене протримали півтора року у львівській тюрмі на Лонцького та у краківській «Монтелюпі». Сама думка про те, щоб носити форму своїх гнобителів, була мені огидна.

Та коли я побачив, що мої колишні однокласники масово записуються, мої сумніви послабилися. Ще більше їх розвіювали і думки українських «патріотів», з якими погоджувався і мій батько. Тим паче, що він був австрійським офіцером, а під кінець Першої світової воював вже у складі українського війська проти больше-виків. Зараз же був «у лісах», в лавах УПА. Саме він переконав мене піти добровольцем. «Михайле, - писав він у листі, якого таємно передали мені з підпілля УПА, - я розумію твою смуту, та слід думати на майбутнє. Настане час, коли і німецькі, і російські війська стечуть кров’ю. Тоді і знадобляться нам добре вишколені вояки, які стануть на захист України».

Я замислився про батькові слова, коли наш поїзд, набитий пораненими солдатами, зупинився у Зальцбургу. Нам повідомили, що Німеччина капітулювала. Через вікно я побачив, як американська військова поліція зайшла у перший вагон. Інстинктивно я скинув свій мундир з офіцерськими нашивками і блискучим «Залізним хрестом першого ранґу» на грудях, зіжмакав його і засунув під лавку. Тепер я став схожим на решту поранених солдат. Я схилив голову на плече, заплющив очі і, важко дихаючи, вдав, що мені боляче.

За два тижні я вже був у Мюнхені, у всьому цивільному. Рана моя все ще кровила, я кульгав.

Ірену я зустрів через рік після приїзду до Мюнхена. На той час я ходив на заняття в Мюнхенський університет. Однією з умов зарахування на навчання була участь у добровільних роботах з відбудови корпусів університету, зруйнованих під час авіанальотів, один день на тиждень упродовж всього семестру. Робота була нескладна: збирати і очищати цеглу, хаотично розкидану на подвір’ї, мішати пісок з цементом і підносити мулярам.

Другою умовою для зарахування був атестат про закінчення середньої школи або гімназії. У мене такого не було. Я не довчився один рік.

Ця умова здавалася нездійсненною. Однак, завдяки збігу обставин, вимогам ситуації та нечесності людської натури, я її легко виконав. Серед тих, хто втік з України перед тим, як Червоній Армії вдалося вдруге її окупувати, був вчитель з нашої львівської гімназії. Він зі своєю сім’єю жив у таборі для переміщених осіб у Берхтесґадені, розташованому в американській зоні. Він навіть викладав у нас українську літературу два з половиною роки перед тим у Львові. Ми з його донькою ходили до одного класу. Він був чесною консервативною людиною - високий, огрядний чоловік з хвилястим, жорстким сивим волоссям. Він виявився тим типом людини, кого Іманнуїл Кант, мабуть, назвав би «людиною практичної мудрості». Серед тих небагатьох речей, які він прихопив з собою у вигнання, була і пачка проштампованих бланків атестатів зрілості. Чим би він не керувався при цьому, я оцінив його далекоглядність. Я купив у нього кілька бланків і щедро йому за них віддячив - йому потрібні були гроші, а в мене їх було вдосталь.

Я сам заповнив бланк і підписав прізвищем директора, наскільки я його міг пригадати. А щоб зняти підозру підробки, я записав нижчі оцінки, ніж ті, які я міг би мати.

Я зустрів Ірену наприкінці весняного семестру. Для тих, хто відбув свою повинність будівельних робіт раз на тиждень, влаштували «вечірку відбудовників». Того вечора я мав зустрітися зі своєю компанією на відкритті першого «справжнього» ресторану в Мюнхені. Його відкривали російські емігранти, яких дехто вважав радянськими шпигунами, на вулиці Принца Регента. Але в останню мить я вирішив все ж піти на ту «відбудовну вечірку».

Відновлена «Аудиторія для семінарів» гуділа хлопцями, дівчатами, музикою гітар та цигарковим димом. Я підійшов до двох хлопців, яких я знав з курсу Екхардта. Ми жартували про його «папський» стиль подачі матеріалу, говорили про курс долара і цигарок на чорному ринку і, зрештою, як і заведено в хлопців, ми оцінювали присутніх дівчат. Я не зводив очей з однієї дівчини з цікавим обличчям і зачіскою, яка відрізнялася від решти дівчат. Вона несла себе впевнено, і біля неї роїлися хлопці. Потім я бачив, як вона танцювала під мелодію танґо з чоловіком, на кілька років старшим за мене. її ноги - мені здавалося, що вони були просто створені для танцю...

Потім вона знову повернулася до свого кола. Приєднатися до нього означало просто марнувати час. Чому б мені просто не підійти до неї і не запросити на танець, думав я. Але, пригадуючи свій танцювальний провал з минулої зими, я відмовився від цієї думки. Той випадок був такий принизливий. Я один зі всієї нашої компанії не вмів танцювати. Всі решта з радістю кидалися на танцювальний майданчик вже з перших звуків музик. Якось суботнього вечора вони вирішили, що настав час мені почати. Вони дали мені півгодинний урок - і незабаром ми вже були у танцювальному кафе. Моя домовленість з Кубою, «найкращим танцюристом» нашої компанії, полягала в тому, що я оберу дівчину для танцю, а він скаже мені, який танець грають.

Я обрав симпатичну білявку, яка сиділа в товаристві старшої пані, мабуть, її матері. У тій частині Баварії було прийнято, що молода дівчина не може піти на танці без компаньйонки-супутниці. Тільки в американські клуби для солдатів ходили жінки без супроводу. їх вважали повіями.

Отож я підійшов до дівчини з «Darf ich Sie zum Tanzen bitten ?'» Це була ввічлива форма звертання німецькою. Вона підскочила на схвальний кивок її матері. Дорогою до танцювального майданчика Куба підказав мені: «Це - танґо, Михайле».

Танцмайданчик був переповнений. Було важко рухатися - принаймні мені, та ще й з дівчиною в руках. До того ж я відчував, що мої ноги рухаються зовсім не в такт музиці. «Музиканти так погано грають», - поскаржився я дівчині. Вона погоджувалася, і тут я помітив, що Куба посилає мені відчайдушні знаки з іншого боку танцювального майданчика. Коли йому вдалося підійти ближче, я почув, що він намагався сказати: «Вибач, це - фокстрот».

Я аж ніяк не був впевнений, що з такою танцювальною історією запросити на танець ту дівчину з цікавим обличчям, постійно оточену хлопцями, було вдалою думкою.

Але я запросив!

'Чи можна запросити Вас на танець? (нім.).

Я підійшов до їх гурту і спитав напряму: «Entschuldigung! Darf ich Sie zum Tanzen bitten ?»¹

Хлопці приголомшено, а деякі навіть захоплено, глянули на мене.

Вона зміряла мене поглядом, потім зиркнула на чоловіка, з яким танцювала перед тим, і знову повернулася до мене.

Наші погляди зустрілися. її обличчям промайнула авантюрна посмішка.

«Ja, warum nicht?»² - грайливо відказала вона німецькою.

Гітарист грав дуже повільну мелодію. Можна було просто пересувати ноги, вперед, вліво, назад, вправо.

«Ви - сміливий чоловік», - сказала вона.

«І до того ж недоладний, - додав я крізь сміх. - Як Ви, мабуть, помітили, танцюрист з мене ніякий».

«Тоді навіщо Ви мене запросили?»

«Я хотів побути з Вами наодинці».

Вона сприйняла це за комплімент.

«Звідки ваш акцент?» - спитала вона.

«Я - з України».

«З України?!» - вражено перепитала вона.

«Так, з України, зі Львова».

«Ні, справді? Я також зі Львова».

Відтепер ми перешли на українську. Наша цікавість загострилася ще більше, а напруга зросла, коли вона запитала: «А де у Львові ти жив?»

«На Задвірянській», - відповів я.

«На Задвірянській?» - не вірячи перепитала вона.

Виявилося, що ми мешкали на одній і тій же вулиці, тільки під різними номерами. Я жив у будинку номер 105, а вона - 54. Ми познайомилися. її звали Ірена. Я провів її до гурту хлопців, звідки забрав. Чоловік, з яким вона перед тим танцювала, також там стояв.

«Це - Михайло, - сказала вона. - Уявляєш, такий збіг - ми колись жили на одній вулиці у Львові».

Повернувшись до мене, досі схвильована, вона сказала: «Познайомся, це - Іван, мій наречений».

Ностальгійні моменти мого життя в Німеччині минали. Вони з’явилися, коли я не був впевнений, куди йде моє і Іренине життя. З раціональної точки зору я розумів, що безтурботне і вкрай безвідповідальне життя в Німеччині закінчилося б із зникненням чорного ринку. Проте, сентименти таки переважали - «там я жив добре, вчився в університеті; щоправда, я не ставився до навчання серйозно, але в майбутньому до цього б обов’язково дійшло; а тут - я був просто одним з тисяч інших робітників за свої долар і вісімдесят п’ять центів на годину».

Не пригадую, хто сказав, що майбутнє починається в минулому, але він мав рацію. Часто, набиваючи подушки чи викручуючи скоби у роті, щоб вони вдало прикріпилися до магнітного молотка, я шкодував про те, що не вчився в Мюнхені серйозно. Такі почуття все більше і все частіше переповнювали мене. Зрештою, на початку нового року я почав відвідувати вечірні курси при місцевому університеті.

На одному з курсів викладач стверджував, що «американський ідеал полягає в тому, щоб бути вільним і незалежним» і що Сполучені Штати - це єдина країна, де цього можна досягти. Коли хтось із студентів перепитав, як саме цього можна досягти, він впевнено і чітко відповів: «Відкрийте бізнес і найміть людей, які будуть на вас працювати».

Дорогою додому я не припиняв думати про той американський ідеал. Було вже після десятої вечора, падав сніг. Снігу не було багато, але у цій південній частині країни п’ять сантиметрів снігу вже вистачало, щоб оголошувати «надзвичайний стан», тобто автобуси вулицями вже не ходили. Тому я отримав нагоду осмислити істинне значення американського ідеалу. Я не припиняв повторювати: «Щоб стати вільним і незалежним, треба зайнятися бізнесом, тобто найняти інших людей, які б на мене працювали».

Тут була явна несумісність. Якщо всі вирішать стати вільними і незалежними, думав я собі, нікому буде працювати на них. А це означало, що цей ідеал був недосяжним для більшості людей, адже кількість робітників, тих, хто працює на інших, набагато більша, ніж кількість тих, на кого вони працюють. Ця думка мене не полишала, бо виходило, що переважна більшість людей в Америці не були ані вільними, ані незалежними.

Це мене бентежило. Невже мені доведеться усе життя працювати на інших? Залежати від їх милості?

Рішення не змусило на себе чекати. Я повинен іти до «американського ідеалу».

І я навіть знайшов підтвердження цьому висновкові, пригадавши лекції у Мюнхенському університеті про поняття «хорошого життя», яке пропагував Арістотель громадянам Афін.

Він стверджував, що допоки людська істота витрачає більшість свого часу та сил на добування їжі, притулку та одягу, вона не живе, а просто існує. Таке життя підходить рабам, але аж ніяк не громадянам. За Арістотелем, хороше життя стояло вище за добування їжі, притулку та одягу. Це було життя поезії, бесід та музики. «І сексу», - сором’язливо додав хтось із студентів.

Відтепер я почав розглядати можливості створити умови, за яких інші працювали б на мене.

«Рекламу можна назвати мистецтвом відключати людський розум на час, достатній, щоб витягнути з нього гроші».

Стівен Лікок