home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


4. Кволе ширення християнських Таїнств та обрядів


Окремі християнські правно-моральні приписи всенароднього значення, з причин зрозумілих, входили в народні поняття дуже поволі. Як твердить Київський Митрополит Іоан II (1077–1089) у своїх «Правилах», народ був переконаний, що Вінчання існує тільки для князів та бояр. Митрополита запитували: «Оже не биваєть на простих людях Благословеньє і Вінчаньє, но боляром токмо і князем вінчатися; простим же людем, яко і меньшиці поімають жени своя с плясаньєм, і гуденьєм, і плесканьєм».

Через двісті літ на те саме сильно скаржиться й Митрополит Максим (1283–1305), і поборював народні шлюби, наказуючи вінчати молодих силою в Церкві. Але старовина вперто трималася, і ще Стоглавий Московський Собор 1551-го року кидав анатему на стародавні поганські шлюбні обряди.[253]

Треба зазначити, що в перші віки Християнства по всій Европі довго не було якогось Чину побрання, і Чин Вінчання з'явився значно пізніше, — побрання робилося простою про те заявою.[254] Для простого ж народу в нас дуже довго тільки свій стародавній весільний обряд (Весілля) був правомочний для суиружжя, а церковне Вінчання було другорядною річчю.

А коли народ перейняв новий весільний обряд, то перецняв його власне від князів, а звідси й увійшли до весілля всі оті бояри, старости, й самі молоді стали зватися князем і княгинею. І вкінці й витворився наш весільний обряд ніби новий, але в ньому з дохристиянського часу позосталося все, як і було: і персні, і вінці, і пов'язання рук, і водження навколо Аналою, і пиття з одного келиха й т. ін. Але це прийняло іншу ідеологію.

Поплутання старого з новим добре видно в обряді, записаному на Переяславщині, коли молодих по «коморі» зараз же ведуть до Церкви на Виводини, а коли Церква далеко, то до криниці.[255]

Коли Вінчання стало необхідним для всіх, воно довго було для народу тільки формальністю, якої вимагав закон. Так зв. «Шлюб на віру», без церковного Вінчання, коли воно з якихось причин неможливе, відомий у нас увесь час від давнини аж до тепер.[256]

Релігійна необхідність Вінчання витворювалася серед нашого народу дуже поволі, і він уперто дивився й далі на весільні обряди, як на єдині правомочні для супружого співжиття. Проф. Хв. Вовк подає (Студії 22), що коли молоді^ повінчаються, але весільні обряди з якихось причин відкладаються, то вони не живуть разом, і молода живе вдома. Коли молодий помре по Вінчанні, але весільних обрядів не відбулося, то молода носить тільки своє дівоче прізвище. Так само молоду, що повінчалася, але вмерла до весільного сбряду, ховають, як дівчину.

Ось через це року 1774-го, з наказу цариці Катерини II, Св. Синод видав наказа, що «дійшло до відома її Імператорської Величності, ніби в Малоросії Шлюби беруть таким способом, що, після Вінчання в Церкві, молоді проте розлучаються, зостаючись багато років у своїх хатах окремо аж до часу виконання того, що в їхній мові і згідно з їхніми звичаями звуть Весіллям. А деякі з них після згаданого Таїнства розлучуються на все своє життя. Найсвятіший Синод наказує обов'язувати молодих підпискою, перше, ніж вони вийдуть з Церкви, не розлучатися під загрозою кари, призначеної за перелюбство, та щоб наказати всім тим, що повінчані й зостаються розлучені, конче забрати своїх жінок до своїх хат і жити з ними супружим життям».[257] Це розпорядження Синоду було підтверджене ще й року 1789-го.[258]

Слова «вінок», «вінчати», а може й «Вінчання», — це наші стародавні слова, і терміни грецькі їх не заступили. Старе прийняло нове значення і створили одне ціле.



3.  Боротьба Церкви з двоєвір\ям | Дохристиянські вірування українського народу | 5.  Дороги для створення двоєвір\я