home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


4. Буденне життя


У своєму житті[286] наші предки були прості й виносливі, ласкаві й людяні з вдачі, щиросерді й відкриті. Поділу на суспільні класи вдавнину не було, — цей поділ прийшов уже за історичних часів. Усі були рівні, майно було на початку спільне родове. Життя вели просте, одежа домова, а їжа невибаглива, особливою чистотою, як і всі тоді, не відрізнялися.

Прокопій (VI вік) свідчить, що слов'яни жили «в убогих хатах, бідно й безтурботно, і постійно пробувають у бруді. Зіпсуття чи лукавство в слов'ян не було зовсім; прямотою свого характеру подібні до гунів».

Про слов'янську вдачу добре пише й Маврикій (VI вік): Слов'яни дуже терпеливі й легко зносять всяку нужду, спеку, дощ, голод і холод, брак одежі, вони свободолюбні: «не хочуть нікому служити чи бути під чиєюсь владою. Своїх рабів вони не лишають у неволі назавжди, але визначають для неволі певний час, і потім дають на вибір, — чи схочуть вернутися на батьківщину з певною нагородою, чи позостатися в них, уже як вільні земляки».[287]

Лев VI Філософ (886–911) у своїй «Тактиці» пише так само: «Слов'яни помірковані в їжі, і годуються просом, і не бажають інших хліборобських клопотів. Вони люблять більш безтурботне життя, аніж працювати й мати добру їжу та гроші».

Добре пишуть про слов'ян і їхні західні сусіди, німці. Саксонський історик Відукінд (1004 р.) пише: «Слов'яни загартовані й терпеливі, звиклі до найлегшого життя. Вони готові жити найубожче, аби'тільки мати дорогу їм волю. Що нашим було б на тяготу, те слов'яни вважають за якусь утіху».

Місіонер XII віку про балтійських слов'ян подає: «Чесність їх така, що вони зовсім не знають крадіжки й обману. Не видно в них ані замків, ані ключів, — своїх» скринь вони не замикають».

Додамо ще до цього твердження нашого Іпатієвого Літопису, що «поляне своїх отець обичай імяху тих і кроток» (ст. 7).

Деякі дослідники писали,[288] ніби в Україні був звичай забивати старих, про що твердять деякі наші народні оповідання. Але про це не маємо жодних джерельних звісток, і Хв. Вовк припускає (Студії 207), що народні оповідання про це постали просто підо впливом монгольським або кавказьким, що знають це явище.

В давнину за поганських часів був звичай, особливо за час голоду, забивати старих людей, що звичайно робили волхви. Початковий Літопис згадує про це аж двічі, але все згадує північні міста, — л не наші українські.

Так, під 1024 р. читаємо: «В се же літо восташа волсви в Суждолцих, ізбиваша старую чадь (людей), по дьяволю наученью і бісованью, глаголюще, яко си держать гобино (достаток, урожай). І мятежь велик, і голод во всей страні той бисть» (ст. юз).

А під 1071 р.: «Два кудесника ізбила многи жени по Волзі і по Шексні» (ст. 123). Видно, такого звичаю в Україні не було, бо ж Літопис не згадує. Наш письменник М. Коцюбинський у своєму творі 1910 р. «Що записано в книгу життя» вивів сина, що від недостатків вивозить стару матір у поле в завірюху, щоб там замерзла. Мати це приймає як звичайне… У кінці син вертається до матері і забирає її додому… Совість гризла…

Свідчення про велику бруднїсть наших предків перебільшені, й їх треба приймати критично. Ібн-Фадлан зве року 922-го руських купців «найбруднішими божими створіннями», і розповідає, що вони милися в одному цебрі, не змінююич води, а навіть сякаючи й плюючи туди.[289]

Безумовно, це перебільшення мусульманина в стосунку до людей, що не знали ритуального вмивання, як знали його араби. Такі самі свідчення з того часу маємо, наприклад, і про німців. Про чистоту наших предків говорить уже те, що вони голили собі бороду й голову, полишаючи тільки чуба, а в пізніший час українці вславилися власне своєю чистотою. Пор. ще поговірку: Клопоту стільки (мало), як синього за нігтем.

Предки наші знали в усіх народів поширену тоді криваву помсту. За вбивство повинен був мстити кожен член роду, а відповідальність лежала на всіх членах роду вбивника, але міг бути й викуп за помсту; пор. ім'я Местьбог, як звався один з Володимир-Волинських бояр (Іпат. Літоп. 1202 р., ст. 487). Проте рано, зараз з розвоєм княжої влади кривава помста вивелася в нас. Наше старе руське право ніколи не було суворе, і не тільки не знало кари смерти, але не мало й лютих кар взагалі. Найвищими карами по суду в нас були: потбк (вигнання) та розграблення (конфіската майна).[290] Цікаво тут зазначити, що Церковний Устав князя Володимира (1015 р.) не знає кари на горло за переступи, хоч грецький оригінал, з якого він перекладений, знав їх.

Вдача наших предків вироблена була головно підо впливом природи, а тому весела й поетична; вони любили гри, забави та музики, про що свідчить довгий ряд церковних проповідників, що ввесь час виступали проти цього. Візантійський історик XI–XII ст. Скилиця пише, що Святославові вояки забавлялися музикою та танцями; на давню вдачу до танців указує й своє слово «гуляти» з стародавнім значенням танцювати, а «гулянки» все були і з танцями.

Український народ з найдавнішого часу співучий, — українських різних пісень надзвичайно багато: і пісень ритуальних, і пісень звичайних. А співучість творила веселу вдачу.

Пирування (бенкетування), зо щедрою їжою («пиро» — жито, звідси пиріг) та питтям і піснями були звичайними в нашому стародавньому житті. Меду пили подосталь, бо було його досить (саме слово «досить» — це «до сита» наїстися, я ситий).

Про руських купців Ібн-Фадлан 922 р. подає: «Вони дуже охочі до вина (певне до меду), п'ють його вдень і вночі, так що іноді їм трапляється і померти з кухлем в руках».

Наш Початковий Літопис докладно описує бенкети князя Володимира, на яких меду було повні бочки, і це Володимир сказав: «Руси єсть весельє пити, не можем без того бити», і це речення було певне нашою стародавньою приказкою. Наша стара назва Шлюбу «Весілля» постала зо щедрого життя, а «веселий» — це й підпилий. Ще Єпископ Кирило Турівський XII в. скаржиться, що люди «басні бають і в гуслі гудуть». Весілля з глибокої давнини справлялося з піснями та музиками.



3.  Державне життя | Дохристиянські вірування українського народу | 5.  Слов\янська гостинність