home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


14. Див, Діва


Давні пам'ятки згадують про бога — Д ив, але не подають його значення. В одному рукопису читаємо: «Ов Дню жьреть, а другий Дивии. Требу кладуть Диві, Перуну, Хорсу». Саме слово «Див», диво, дивний, одного походження з санскритським і перським Веуа, божество, латинське Веиз — бог, грецьке zeus — Зевс. Дослідники приймають бога Див за дракона, змія, велета, чудовище (пор. наше «диво»).[77] Крик Дива визначає громовий удар і бурю,[78]і вважається за злу ознаку, як це бачимо в «Слові о полку Ігоревім» 1187 року: «Дивь кличеть верху древа», «Уже вержеся Дивь на землю». Збірник приказок Номиса подає: «Щоб на тебе Див прийшов» (42, 73), як заклинання.

У всіх дивах, чудовищах величезна надприродня сила. Вони творять дива, дивне, чудо, і саме слово це визначає велета, великана.

У «Слові о полку Ігореві» згадується й богиня Діва: «Встала Обида в силах Дажьбожа внука, вступи Дівою на землю Трояню», але подання це таке неясне, що дослідники часто цю Діву приймають за Дива.[79]

Деякі дослідники під Дивом убачають тільки лиховісну птаху, пугача. Сумцов твердить, що Див перейшов у нас на лісовика. В. Ягіч (Архів IV) не вважав Дія й Діву за божків. За Аничковим (ст. 260) Див — це лісовик.



13.  Купайло | Дохристиянські вірування українського народу | 15.  Тур