home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


4. Божки природи


Не маючи поняття про Єдиного Бога, що створив увесь світ, первісна людина була многобожною, і по окремих частинах природи бачила окремих її володарів, окремих богів.

Коли людина дивилася в воду, вона, бачила там живі обличчя, і тому переконалася, що вода має своїх мешканців. Це різного роду водяники, голі старі волохаті діди з довжелезною кудлатою бородою, що можуть сильно шкодити людині, коли вона непрошено вривається до їхнього царства. Як люди купаються, водяники хапають їх за ноги й можуть утопити. Щоб цього не сталося, треба конче хреститися, входячи в воду (це охорона вже християнського часу).

Люблять водяники перевертати човни, особливо хиткі та маленькі. Рибалки мусять добре знатися з водяниками й задобрювати їх, а то не дадуть ловити рибу. Топельці живуть під водою, перетворюючись у водяників. Взагалі водяники злі та мстиві. Водяник — це водяний цар, що володіє всією водою в світі: ріками, озерами, болотами, морями й т. ін. Сам водяний цар «живе в кришталевому будинку під водою» (П. Куліш: «Орися»).

Леся Українка в «Лісовій пісні» докладно описує водяника: «Він древній сивий дід, довге волосся і довга біла борода в суміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому — барви мулу, на голові корона із скойок. Голос глухий, але дужий» 6–7. «Водяник в дряговинні цупкій привик од віка усе живе засмоктувати» 13. Дочки його — русалки, водяні царівни. Він звичайно грається з човнами, або й топить їх.

По болотах живуть різні болбтяники чи анцйболоти, що люблять затягувати до себе людей, особливо п'яних. По очеретах плодяться очеретники; навіть у криниці живе окремий криничний дід, — кріинйчник.

А по 'лісах панують різні лісовики, чи п о л і с у н и, як його господарі. Живуть на густих деревах або по дуплах сухих дерев. По ночах дико верещать або стогнуть і лякають людину. Звичайно лісовик дуже високий, — як високе дерево, або й вище. Уся лісова звірина послушна лісовикам, і він пасе вовків. Входячи до лісу, треба неодмінно перехреститися, щоб лісовики не причепилися. У лісі не треба голосно перекликатися, щоб не накликати полісуна, бо він любить відкликуватися людям і заманювати їх у непрохідні нетри. Коли в лісі б'ються полісуни, здіймається буря.

Історик В. Ключевський так описує лісове страхіття: «Східня (руська) людина ніколи не любила свого ліса. Якась неясна боязнь оволодівала нею, коли вона вступала в густий ліс. Сонна дрімлива лісова тидіа лякала його. В глухому тихому шумі його вікових верховіть чулося щось зловісне. Щохвилинне чекання раптової небезпеки напружувало нерви, підіймало уяву. І стародавня людина населила ліс різними страхіттями», І. 72.

Лісовика докладно описує Леся Українка в «Лісовій пісні»: «Лісовик — малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям. У брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці» 11. Але «треба тільки слово знати, то й в лісовику може уступити душа така самісінька, як і наша»35.

Лісова сила звичайно провадить по лісах танці та жарти.

Ліс мимовільно завжди викликав і тецер викликає острах. У південній Америці мешканці сильно бояться лісного духа, і є місцевини в лісах, куди вони нізащо не підуть, — бо там їх зловить злий дух.[91]

Лісове царство прекрасно описала Леся Українка в своїй драміфеєрії «Лісова пісня» 1911-го року, — тут уся демонологія Волині. Сильно описане тут і водяне царство.

По гаях панують гайовикй, і так само можуть полювати й на людину.

На полях, у збіжжі живуть польовикй, що люблять викочуватися по ньому, — тоді збіжжя полягле, — і носитися по житах та травах із вітром. Часом вони приймають вигляд козла.

Бузина, як я вище зазначив, небезпечна рослина, бо в ній сидить б у з н и ч и й.

Грецький письменник VI в. Прокопій розповідає про слов'ян, що вони «почитають річки, німфи, і деякі інші божества (демони), і приносять їм у жертву все». Цими німфами здавна були в нас русалки, водяні богині, відомі всім слов'янським народам; удавнину вони звалися берегині. Римське свято Віє» Ковае чи Еояаііа зайшло й до слов'ян, для чого було не мало доріг через слов'ян південних, і переробилося на Свято русалії, звідки пізніше й пішла назва русалка.[92] Початковий Літопис уже під 1076 роком згадує про русалок: диявол відхилює людей від Бога «трубами і скоморохи, гусльми і русалы».

На початку весни, як розтане сніг, звичайно з четверга Страсного тижня аж до Трійці, р у с а л-к й живуть по річках, взагалі в воді, а на Трійцю вони виходять із неї й оселюються по полях та лісах, де бучно гуляють. На зиму вони входять у землю, бо там нема холоду. Вночі русалки виходять на берег, і при світлі місяця провадять хороводи й танці. Русалки ведуть особливо веселі гри весною, коли взагалі в природі багато різних духів, що виходять наверх по зимовому холоді. Цілий Троїцький тиждень русалки гойдаються на деревах та викачуються по житах, і до смерті залоскочують кожного, хто попадеться в їхні руки, зваблений їхньою красою.

Як описує Леся Українка русалок у «Лісовій пісні» 1911 року, вони ходять з розпущеним волоссям. Вони градрться в воді, ухкають, бризькаються, плещуться. Це вони стережуть порядку на річках, по озерах. Душі вони не мають, а тільки серце. Русалки водяні та лісові мавки — то подруги.

Мавки живуть у лісах на деревах, а не в воді, а русалки — в воді. І освіті мавки гойдаються на віттях дерев, мов у колисці, і заманюють хлопців і залоскочують їх до смерти.

Про мавку подає й Харченко в своїй «Волині» (1964, І. 170):

«М а в к а замовкає перед грізним поглядом дідугана-л і с о в й к а, якщо він розсердиться. Вона не має права не коритися йому — верховоду й володарю лісу: йому кланяються потерчата, і дерева перед ним шапки знімають».

Літавиця — це та ж мавка, що так само приманює хлопців і лоскоче їх до смерти.

Перелесник заманює гарних дівчат і нищить їх. «Перелесник — гарний хлопець у червоній одежі, з червонястим, буйно розвіяним як вітер волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима» (Л. Українка «Лісова пісня», 19).

Русалки завжди дуже вродливі, тонкі, аж тіло їхнє просвічує, коси зелені, як водорослини, ходять голі або в білих довгих сорочках. Утоплена дівчина, а також нехрещена дитина неодмінно стають русалками, вони звуться ще мавками чи навками, від «нав» — мерлець.[93] Сербські вили — це те саме, що наші русалки; назва «вили» вдавнину була відома і в нас, але значення їх, певне, не розуміли, бо, напр., в одному з новіших списків «Слова Христолюбця» замість «віли» подано вже «воли».



3.  Родинний культ | Дохристиянські вірування українського народу | 5.  Шкідники життя