home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


4. Ворожбитство, закляття, заговори й ін


Ворожбитство волхвів було сильно розвинене, і воно було складовою частиною дохристиянської «релігії». Волхви звичайно й гадали по найрізніших речах: по сонцю, зорях і місяцю, по птахах і звірях, гадали по ході коня, по нутрі жертовних звірин і т. ін. Напр. «Ізборник» князя Святослава 1073 року згадує «утробного волхва», цебто волхва, що гадав по утробі, по нутрі жертов.

Давній «Волховник» знає найрізніші ворожіння: «храм (хоромина) трищить, кінь ірже, трава чи лист шумить, дерево до дерева», — по всьому цьому ворожили.

Ворожіння на. своїх печатках перше було скероване для унешкідливлення ворога, звідки й його назва: ворожити, ворожий, ворожка, ворожіння й т. ін. Найпершим ворогом була зла сила, диявол, звідси й він враг. Його силу також можна заворожити. Способів ворожіння й потреб їх безконечне число, а особливо багато їх на хворобу, бо їх насилає ворог чи враг, та на любощі. Можна заворожити людину, і вона помре, можна приворожити хлопця чи дівчину, щоб любили, можна заворожити й яку річ. Батьки Мотрі Кочубеївни прилюдно розповідали, що старий гетьман Мазепа причарував їхню доньку Мотрю до себе. Щоб знищити ворога, треба замовити за нього Службу в Церкві, а під час неї свічку тримати боком, щоб вона капала, і як скапує свічка, так скапає й ворог. Це зветься «Чорна Служба».

Зла людина легко може наврочити лихо словом або пристріти очима (порівняй в нашій мові слова: урок, наврочити, врбчити, корінь слова «рок», «рек», звідси: пророк, вирок і т. ін.), і таку злу людину можна пізнати вже і по її очах. Як добра людина гляне на вас, то пощаститься, а коли зла — наврочить на нещастя. Тому ховають дітей від злого ока, так само й немовлят при купанні. Але щоб було певніше, треба знати заговори проти вроку. Навіть та річ, що буває на людських очах, може бути наврочена злими очима, напр. добра скрипка може від цього легко тріснути, а щоб того не сталося, треба зачарувати її від пристріту.

Ворожіння йде й на добре, а тому приповідка: дорбе тому жити, чия мама вміє ворожити (Плавюк 122). Але в теперішній час ворожіння зводиться на ніщо: Циган ворожить, тому босий ходить 344. Взагалі ж, у нашому словництві часті слова: чари, чарувати, чарівництво й т. ін., або подібні вирази:

Спить, як зачарований. А він, як зачарований, і т. ін.

З богом не можна говорити звичайною буденною мовою, — він цієї мови не зрозуміє й недослухає. Треба знати Божу мову, й ЇЇ власне знали волхви. Молитву до бога не кожен уміє сказати належно, — уміють це найкраще волхви. Поет — це також волхв, жрець, бо знає божу волю й уміє по-божому говорити. От чому поети, співці вдавнину виконували й ролю жерців. Вони вважалися людьми, близькими до богів, як співець Боян, що згадується в «Слові о полку Ігоревім», або співець Митуса,[147] Ходина й ін. Поетичне надхніння подають боги. Встаровину поети звалися ще й «пророками», від «ректи» — належно говорити; боян, баян — від «баяти», розповідати; хто не розумів віщого голосу, той був «невіглас», немудрий, темний. В Біблії Книги Пророків у більшості написані віршами, і мовою поетичною, бо писали їх Пророки-поети.

Слово, належно й своєчасно сказане, має велику й чудодійну силу, — воно лікує, приносить добро («благословення»), або, навпаки, сильно шкодить. Зле слово, сказане відповідного часу ворожбитом, конче збудеться, як може збутися й слово добре. Такі слова власне й знають ворожбити, чому можуть легко людину лікувати, або, навпаки, наслати їй хворобу. Віра в чудодійну силу слова в наших предків була дуже велика, чому було й велике поважання волхвів, ворожбитів і т. ін. Знати належне слово можуть не тільки чоловіки, але й жінки, — відунки, чаклунки чи відьми.

На цьому засновані в нас усякі приговори за чаркою, в бесідах, при привітах, поздоровленнях на Святах, — тут віра в те, що слово сповниться.

Напр.: Щоб вашим дітям щастя на кожному пальці сиділо, щоб воно вам усім у ваші двері не вміщалося!»[148] З віри, що слово конче збувається, спішать сказати «На здоров'я», як хто чхає. В Златоустів і в Початковому Літопису під 1068 р. читаємо: «Друзії і закиханію (чханню) вірують, єже биваєть на здравіє главі.[149] Вагу слова добре знають і поети, тому в «Слові о полку Ігоревім» поет Боян зветься віщим.

Відуни завжди вміють складати слова в магічні формули, які неодмінно справдяться. Взагалі ж, буває й певний час, коли кожне слово, голосно сказане, конче сповниться; пор. приповідку (Плавюк 152): Скажи слово, а нещастя готово. Ось тому звичайно радять не говорити непотрібного ні на кого на ніч, щоб часом не наврочити. Накликання бажаного словом знаходимо по всіх обрядових наших піснях.

Ось на основі цієї стародавньої віри в силу слова й засновані всі наші закляття та замовлення. В з а к л я т т і звичайно висловлюється наше сильне побажання про щось і віра, що так станеться. Закляття часто зв'язані з молитвами, або переходять у них. Давня людина бачила круг себе багато магічного, вірила в магічну силу слова, і з глибокої давнини пильнувала його використати.[150]

Заклинання ведуть свій початок з дуже давнього часу, а дослідники знаходять у них впливи вавилонські та халдейське-юдаїстичні, впливи Талмуду та Кабали. На закляттях нового часу відбилося Християнство. У нас закляття (власне самозакляття) маємо вже в Іпатієвому Літопису під 944 (945) та 971 роком, коли наші князі клянуться за виконання договору. Напр. у договорі 971 р. Святослава з греками русичі клянуться: «Да імієм клятву от Бога, в него же віруєм, да будем золоті, яко же злото, і своїм оружьєм да іссічені будем, да умрем». Сам плач Ярославни в «Слові» 1187 р. — це похоронне голосіння, сполучене з закляттям природних сил.

Закляття та замовлення бувають найрізніші. Перше були вони на ворогів, як і ворожіння. Крім цього, багато замовлень заклять на хвороби: на кровотечу, на хворі зуби, на різні хвороби, на вкус гадини. Є закляття на плоди, щоб ліпше родили. Є замовлення на вроки, щоб відурочити. Є й сильні, — на смерть. Часто бувають закляття — привороження парбука на любов до дівчини, щоб дати красу дівчині, й т. ін. Бувають закляття й на силу природи: щоб морозу не було, щоб сонце світило, щоб дощ ішов: «Іди-іди, дощику, зварю тобі борщику». Закляття батьків на дітей завжди грізне, бо сповнюється.

Деякі закляття перейшли в обряди. Коли весною вперше бачать гусей диких, журавлів, ластівку й ін., то підкидають до них, що під руку попаде: солому, грудку землі, шапку з голови й ін., і говорять: «Гуси, гуси, вам на кубло, а нам на тепло!» Так само топчуть перші весняні квіти і проказують: «Щоб на той рік діждати сонтраву топтати!»

Є багато різних заклинань супроти нечистої сили, напр. робиться круг навколо себе, або такий круг з молитвою-заклинанням. Напр., круг зроблений обгорілою головешкою з відповідним заговором, не підпускає злої сили. О. Кобилянська в «Землі» подає такий заговір: «Скидав з себе ремінь і кидав його вперед себе, чим загороджував приступ усьому лиху, хоч би те лихо було чоловіком чи чим іншим»233.

А головне: «Як захрестити себе й навкруги, то чорт не приступить» (Марко Вовчок III. 242).

Стародавня, дохристиянська клятва на меч — східнього тюркського походження. Дапа Николай І (858–867) на питання болгарського царя Бориса писав: «Ви твердите, що в вас був звичай усякий раз, коли ви збиралися когобудь зв'язати клятвою по якомусь ділу, класти перед собою меча, і ним клястися».[151]

При заклятті слово мусить бути зв'язане з певним рухом руки, ноги, голови, мімікою й т. ін.; дещо треба повторювати тричі й плювати при тому ліворуч. Часом при цьому зав'язуються вузлики, особливо при чаруванні, і це дуже старе. Слід від ноги людини здавна вважається за саму людину, а тому закляття легко може відбутися й над слідом того, кого заклинають.

Закляття звичайно мають певну форму, а саме — нерівноскладовий, а часом і рівноскладовий ритм, як і приповідка. Вони часто двочленної форми:

«В печі огонь горить і тлить дрова, — так би тліло й горіло серце в ворога мого». Деякі прокляття стали в нас буденними, зачасто вживаними, напр.: Спи, щоб ти не встав! Бодай ти сонця не бачив! Іди до чорта в зуби! Іди під три чорти і чотири відьми! (В. Ґабко: Суворий друг, ст. 219, 1963 р.). І т. ін.

Про злу людину, що любить клясти, кажуть: Так кляне, що аж трава схне! (Плавюк 160).

Різниці між заговором і заклинанням тепер нема, і їх змішують одне з одним. Багато заговорів уявляють собою стародавню молитву, щоб бог змилосердився над хворим; але є й дуже давні заговори, часом прикази та страхання вищої сили.

Заговор тоді тільки буде дійсний, коли він належно проказаний, цебто в належній формі, в належний, час і з належним обрядом виконаний. Вони найдійсніші, коли робляться рано вранці, ще до схід сонця, а заговір проказувати треба, обернувшись лицем на схід, бо сонце на сході наймилостивіше. Кожне людське терпіння персоніфікується, і заговором проганяється.

У знахора-відуна повна хата й двір усякого зілля, трави, коріння та листу, — він усе це сушить у хаті по-під стелею та на дворі по-під стріхою, і робить з того ліки звичайно на добро, але часом і на зло. Він заговорює кров, переляк, виганяє черву з людини, лікує всяку хворобу, або навпаки, — насилає її. Коли відун за нового місяця поставить на кого руку, то красу відбере.

У нашій мові дуже багато відповідних стародавніх слів: замовляти, замова, примовляти, примівка, заговір, заговорювати й т. ін., — усе це з відунського словника.

Бувають відуни й побожні, що роблять тільки добро. Вони мають звичайно «легку руку»: що б не робили, поведеться, і їх кличуть нарозхват розпочати те чи інше (напр. закласти бджоли), і вони охоче служать народові.

Віра в т. зв. підвій, — коли людину злий вітер продме, — сильна в Україні ще й сьогодні. Борис Харчук у своїй «Волині» 1959 р. т. І. 284 описує закляття його так: «Звичайнісінький підвій у вас, свахо, — і качала яйцем по спині, по руках. — Не думайте нічого. Слухайте, що я говоритиму. Вітер припав нічний, північний, припав з роботи, за сухоти, за їдання, за пиття, з гуляння, з буяння, з поклику, з помислу, з погляду. Припав з хмари, з вітру, із сонця нічний, північний, полудневий, сходовий, нудяний і сердешний! Я ж тебе вимовляю, водою виливаю, яйцем викачую, на кущі і на сухий ліс відсилаю. Там тобі гуляти і буяти, гнилі колоди вивертати, жовті піски пожирати, синє небо попивати. Щоб тут тобі червоної крові не спивати, синіх жил не витягати, жовтої кості не ламати! Тьху, тьху, тьху!

Розбила Мар'яна яйце. Вилила білок на тарілку, а жовток пустила у склянку на воду. У ванькирі Богу помолилася, над склянкою щось довго бурмотіла».

Заклинання — це той же заговір, але в формі приказу, від чого маємо й тепер багато залишків, напр.: «Бодай ти пропав», «Бодай ти світу Божого не побачив» і т. ін.; наше «бодай» — це «бог дай», «дай боже». Чари — це той же заговір, найрізнішого змісту, слово в нашій мові дуже рясне. Сила заговору безмежна, — він впливає на людей, на звірину, а то й на природу.

Присяга — це самозакляття, відоме з дуже давнього часу: людина врочисто й при свідках сама кличе на себе нещастя, коли не виконає обіцяного. Вдавнину відома була рота — поганська варяго-слов'янська присяга, що пізніше стала виконуватися й по Церквах, з чим Ієрархія довго боролась. Традиційна варязька рота була на зброї. Божба — це та сама присяга, але не врочиста: «Бий тебе сила божа», «Щоб я з місця не встав», «Щоб я крізь землю провалився», «Щоб я пропав», й т. ін.

Зла людина може пошкодити різними способами, а навіть зустріч з нею шкідлива, нападає п р ис т р іт, який тільки ворожбит чи ворожка можуть відшептати або віділляти. В Златоструї й Початковому Літопису під 1068 р. читаємо: «Се бо не поганськи ли живем, аще в стріччю вірующе? Аще бо кто устрящеть черноризца, то вращається (вертається) іли єдинець (кабан), іли свинью».[152]

Злі очі так само можуть зіпсути людину. Ці повір'я про пристріти і зіпсуття відомі й багатьом іншим народам з глибокої давнини, й скрізь сильно поширені.

Цікаво, що «пристріт», як явище глибокої давнини, згадується і в Чині Хрещення, в Молитві над оглашенними: Ангел Хоронитель буде берегти людину «от срітенія лукавого».

Стародавні наші Літописи переповнені оповіданнями про волхвів та про чаклунство. Напр. Іпатіїв Літопис (вид. 1871 р.) подає: волхвовання на (язьвено) Всеславі ст. 109. На ст. 116–117 подається: «Знаменья в небеси, іли в звіздах, іли в солнци, іли птицами, іли єтером, чим неблага бываєть, но знаменія сица на зло бывають, іли проявленіє рати, іли гладу, іли на смерть проявляєть». Волхвування кудесника 126, жінки волхвують 126, волхв перемінюється 126. Біси ходять по Полоцьку 150. Постання волхвів у Суздалі 1024 р., Ярослав перебив їх 103–104. Агітація і повстання волхвів у Ростові 123–124, Києві (1071 р.) 123, Новгороді 127. Боняк виє по вовчому (1095 р.). І багато-багато т. ін.

По стародавніх Словниках часто знаходимо згадки про чаклунів та різних чародіїв. Напр. пояснюється слово обаяніє (від «баяти» говорити), обаятель. «Алфавит» поч. XVII віку подає: «О б а я н і є — чародтзяніє, єже бтзсовским злохитрьством яству или питиє наговаривая, человком смерть творит». «Обаятель — заклинатель».



3.  Оборотництво | Дохристиянські вірування українського народу | 5.  Церква була проти ворожбитства