home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


3. Українське весілля


Українські весільні обряди, які ми маємо й тепер,[160] розвинулися ще до Християнства. Обряди

ці надзвичайно широкі й змістовні, і мають виразний дохристиянський ритуальний характер. І на ці обряди ще й тепер дивляться, як на істотну, найголовнішу частину побрання, без чого дівчина не може стати чиєюсь «законною» жінкою. Ще й сьогодні головною назвою парування молодих є слово «братися», побратися, побрання. Цього слова вживає в «Кобзарі» Шевченко: як бралися… (260, вид. 1947).

Серед весільних пісень є багато дуже старих, що натякають або свідчать про давні звичаї. В народніх святкуваннях і обрядах парування й побрання молодих грають важливу ролю: воно провідне в веснянках, у Купайлі, воно ж відбивається й на таких святах-обрядах, як хапання калати, прив'язування колодок за кару хлопцям, що своєчасно не поженилися, і т. ін.

В українського народу міцно тримається звичай, що молодшої доньки не видають заміж, поки не вийде старша, і звичай цей свято бережеться й тепер. Цей звичай заснований на Біблії (Книга Буття 29. 26): Лаван каже Якову: «У нашій місцевості не робиться так, щоб віддавати молодшу перед старшою».

В романі Анатоля Свидницького (1834–1871) «Люборацькі» 1862 року, переповненому описами українських звичаїв, пані-матка Люборацька каже:

«В мене всі дочки рівні, на вибір їх не маю. Коли хочете, беріть старшу» (ст. 117).

На шлюби в Україні є певні пори року, але найчастіше восени, — по закінченні польових праць.

Весільний ритуал у всіх народів пересякнений його релігійними віруваннями; мінялися релігії, але обряд шлюбу позоставався стародавній, приймаючи потроху й нове від Нової Віри. В українських весільних обрядах взагалі багато такого, що знаходимо і в інших народів, словянських і інших європейських.

Молоду призначує Бог, і своєї пари ніяк не оминеш. В українців є старе повір'я, що на тому світі, на Небі, сидить старий дід, Бог (чи може ще бог), і в'яже до пари шматки кори, — це шлюбні пари, і як він зв'яже, так і буде (Вовк: Студії 218).

В весільному обряді тепер сполучилися три обряди: 1. сватання, 2. заручини та 3. весілля; вдавнину ці обряди були окремі, між ними проходив певний час, а молоді часом жили разом уже й по сватанні.

1. Сватання — окремий стародавній обряд, в якому відбилися давні способи побрання, про що розповідаю в останньому розділі цієї праці. При сватанні молодий стоїть у коцюбах, а молода піч нігтем «колупає», — питається ради домашнього вогнища.

2. Заручини в загальному повторюють сватання, а в своєму ритуалі тепер в'яжеться зо шлюбом чи вінчанням в одну частину. Коли молоду дають молодому, то підводять її кінцем хустки, за яку вона держиться.

3. Вінчання — це Чин цілком церковний, і нічим не зв'язаний з самим весільним обрядом, і з усього видно, що воно значно пізніше вставлене до нього, сам весільний обряд складався без нього

й до нього. Народ традиційно вірить, що без весільного ритуалу саме Вінчання не дає молодим права на співжиття.

З самим Вінчанням зв'язано багато різних повір'їв. Напр., хто з молодих перший переступить церковний поріг або перший вступить на килимок перед Аналоєм, той буде керувати в домашньому житті.

Староста на весіллі грає таку особливу ролю, що в ній легко бачити стародавнього-жерця; без його благословення нічого не робиться. А коровай — це жертовний хліб, теж залишок глибокої старовини.

Весілля супроводиться багатьма найрізнішими звичаями. Книга Буття 29. 22–23 свідчить, що Лаван, справляючи весілля, сам веде молодого до дочки: «І зібрав Яків усіх людей тієї місцевости, і справив гостину. І сталося ввечері, — і взяв він дочку свою Лію, і до нього впровадив її. І Яків із нею зійшовся». В Европі й тепер ще батько веде молоду до вінця, в Україні ж батько-мати на Вінчання не ходять, — ждуть удома повернення молодих з-під вінця, щоб обсипати їх житом чи взагалі пашнею на порозі дому. Звичай обсипання молодих житом — дуже старий, знаний в Европі ще до Християнства.

Чин побрання — найвеселіший час у житті людини, тому й назву одержав — весілля. Повно радости, повно веселих (весільних) пісень. В Західній Україні ці пісні звуться ладкання.[161]

Глибоко шанується дівоча честь чи дівочий вінок, а в разі недодержання — відповідає батько-мати. П. Мирний свідчить: «Не одну матір, не одного батька на доччинному весіллі в хомутах через село водили» («Хіба ревуть воли»… ст. 108, 1880 р.).

Дівчина, що втратила вінка, зветься п о к р и тк а, бо мусіла вже покривати своє волосся хусткою, як молодиця. Зветься ще й с т р и г а, бо їй хлопці, за зраду, волосся остригали.

Коли молода чесна, то молодий і бояри та дружки — всі пришивають собі червоні стрічки. Довгу червону стрічку чи рушника прив'язують до довгої тички, і з нею танцюють, коли йдуть від молодої до молодого. Танцює все село чи вся громада.

Утрата дівочого вінка ще до шлюбу сильно переслідувалась.

Саме весілля мало характер стародавній княжий: молодий зветься князь, а молода — княгиня, їхні друзі — бояри. Коли їде поїзд з молодим — молодою, то всі мусять звертати їм з дороги, хочби то був і пан, бо це ж іде князь і княгиня. Розпорядчики на весіллі звалися старости й підстарости, — це вже терміни литовсько-польського походження.



2.  Народження людини | Дохристиянські вірування українського народу | 4.  Життєві повір\я