home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


2. Душа


Напочатку предки наші довго вірували, що по смерті душа не розлучається з тілом, але позостається в ньому, тільки людина переходить до іншого, «того» світу, тому й клали до могили все, необхідне для життя. Але пізніше, проте, задовго ще до Християнства, постало нове розуміння: по смерті душа відділюється від тіла («пор. у «Слові»: «Віють душу от тіла»), яке гине, і живе окремим життям вічно, цебто, душа безсмертна, але вона їсть і п'є. Вдавнину було порівняння душі з перлиною, жемчужиною; так, у «Слові о полку Ігоревім» 1187 року князь Із'яслав «ізрони жемчюжную душу», цебто чисту, як жемчуг, як перло.[177]

Людина вже здавна рівняла сон і смерть, і з них виводила собі розуміння душі. Сон — це тимчасовий відхід душі від тіла, це коротке спіткання з тим світом, тому в сні подається, щб станеться з людиною (а звідси постали віра в сни й гадання по снах). Відлетівши хвилево, душа вертається до тіла, і сон кінчається. А коли душа відлітає від тіла назавжди, наступає смерть. Але смерть — це тільки довгий сон, — гаддя й медвідь засипають на довший час, на всю зиму, але весною пробуджуються; так само ластівки, посціплювавшись лапками, перебувають зиму в колодязях, річках, озерах, а на весну оживають. Ось тому померлий — це тільки сплячий (усопший), і хоч сон цей дуже довгий, але колись може припинитися. Церква так само зве померлого «усопшим», заснулим.

Коли людина тяжко вмирає, й ангонія тягнеться довго, треба прискорити смерть, — очистити душі дорогу, щоб легше вийшла. Для цього роблять дірку в стіні, розбирають стріху, кладуть хворого на землю; а як і це не помагає, просять паламаря подзвонити по душі, — душа почує дзвін і вийде.

Народ уявляє собі душу, як пару, хмарину, дихання, дим, вітерець, або як пташку: голубка, зозуля, а то метелик, або бджола, мушка. На початку, зараз по смерті душа вилітає з тіла й пробуває недалеко від свого дому аж до закінчення похоронного обряду. На перші три дні по смерті на вікні чи на столі ставиться посудинка з водою, щоб душа могла собі легко обмиватися, а то й пити, і навіть видно, як вода в посудині помалу убуває.

Місце душі в тілі точно не окреслене, але найчастіше вказується, що душа знаходиться на шиї, в ямці під Адамовим яблоком; відгомоном цього є в «Слові о полку Ігоревім» про вбитого князя Із'яслава, що він «ізрони жемчюжну душу із храбра тіла чрес злато ожереліє». Як місце душі в тілі вказується ще печінка, груди, живіт. А то ще вказується що душа знаходиться в людській крові (пор. Левит 7. 11, Второзак. 12. 23), тому кров свята й шанована, і тому «людська кривця не водиця, проливати не годиться» (Номис).

Переселення (метампсихоза) душ відома й нашому народові, з чим він міг познайомитися ще в глибоку давнину за час Дунайсько-Чорноморської доби, коли стикався взагалі з маніхейськими віруваннями. Відгомоном цього є багато мотивів по наших казках, напр., як душа царівни ховається в яйці, покладеному в осокорі, і коли яйце замінили й розбили, то царівна померла. Може душа переходити і в звірину або в рослину, тому не вбивай одинокої мушки зимою в хаті, — то може душа близьких твоїх родичів.

Душа завжди Свята, а тіло грішне. Богомили навчали: «І сотвори дьявол человіка, а Бог душу в онь вложи; тим же аще умреть человік, в землю ідеть, а душа к Богу»,[178]і ця наука була добре відома й нашим предкам у давнину, бо попала і в Літопис.

Сорок день (по інших віруваннях менше) душа блукає, вийшовши з тіла, і тільки по цьому йде на той світ. Подоріж душі на той світ дуже довга й небезпечна, особливо, коли Похорон не відбувся на-, лежно, без виконання цілого обряду.

Про душу в нашого народу складено багато найрізніших вірувань. Вийшовши з людини, вона стає зіркою, і дивиться згори на своїх, тому зорі — це душі померлих. А то є вірування й навпаки: зорі — це охоронці живих людей, — кожна людина при народженні отримує свою зірку, що й стає на Небі (в Християнстві — Ангол-Хоронитель), а коли людина вмирає, його зірка спадає з Неба, чому треба хоч перехреститися, побачивши, коли це стається.



1.  Повір\я про позагробове життя | Дохристиянські вірування українського народу | 3.  Позагробове життя