home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


4. Похорон і його виконання


Похорон чи похоронний обряд звичайно відбувався вдавнину так, щоб допомогти покійному легко й спокійно прожити на тому світі, а також легче й скоріш попасти до Раю. Це було турботливе вирядження на той світ.

Головні способи Похорону в нас були: палення та ховання (закопування) в землю; про третій спосіб, відомий у інших народів — кидання в воду — звісток у нас нема. Розкопки стародавніх могил показали, що в нас на Лівобережжі померлих палили, а на Правобережжі закопували. Тіло в могилу клали або лежачим, або зігнутим.

На південній Волині й на Поділлі померлих не закопували, але клали на поверхні землі, а зверху насипали могилу, більшу чи меншу. Так ховали й по інших місцях. В Галичині ховали в кам'яних скринях, зложених з кам'яних плит. Пізніше небіжчиків стали палити. Урни з останками знайдені на Волині, на Поліссі, по Дінці. Кістки хованих посипували червоною охрою на знак жалоби. Це за Трипільської культури.[181]

Коли мерця палили, то вірили, що душа померлого з димом відразу дістанеться на Небо до Раю, бо вогонь легко відділює душу від тіла, і душа спокійно керується на Небо. Арабський письменник першої половини X віку Ібн-Фадлан бачив 922-го року Похорон багатого руського купця в якомусь надволзькому місті,[182] може в Ітилі або в Болгарі, і описує його так: «Небіжчика тимчасово поклали в могилу, і поставили біля нього напиток, овочі й гусла, а самі стали готовити йому одіж та все інше потрібне, що тривало десять день. Майно померлого за звичаєм поділили на три частині: третину дають родині, третина йде на спорядження одежі небіжчику, а третина на напиток, що його п'ють у день Похорону. Спитали дівчат, невільниць небіжчика, котра схоче бути похованою з ним. Одна зголосилась, і ЇЇ з того часу стали пильно стерегти, а дівчина в ті дні пила й веселилась».

«В день похорону витягли човна на берег, оперли на підпори, а навколо поставили ідолів у формі людей. На човна поставили лавку, застелили килимами, грецьким шовком, і виложили шовковими подушками, а вгорі над лавкою зробили намета. Це все робила баба, що доглядала за цими приготовленнями, вона ж забиває дівчину; ЇЇ звуть ангол смерті».

«Померлого вбрали як найбагатіше: в шовкову свиту з золотими ґудзиками, на голову зодягли соболеву шапку з золотим верхом і посадили в наметі на лаві, підперши подушками. Біля нього поклали напиток, овочі й пахучі рослини та його зброю. Розтяли собаку, і кусні її поклали теж біля нього; те саме зробили з двома кіньми, поганявши їх перед тим, з двома коровами, півнем і куркою».

«По цьому взялися за дівчину, її тричі підіймали до подібного до дверної притолоки, і вона бачила там померлих своїх батьків і рідню та свого господаря: «Сидить він у Саді (цебто Раї), а Сад гарний, зелений; з ним там чоловіки й хлопці, і він кличе мене, — ведіть же мене до нього!» Тоді дівчину повели до небіжчикового човна, вона пороздавала свої прикраси прислужницям, і з чаркою та піснями прощалася з цим світом. Після цього дівчину заведено до намету, і там її задушила баба, доглядачка Похорону, та ще й ножем заколола».

«Тим часом під човном нагромаджено дров. Найстарший небіжчиків свояк запалив дрова, а інші стали за ним теж кидати запалені тріски. За годину згоріло все те. Тоді на тому місці зробили могилу, а в середині поставили березового паля, написавши на ньому ім'я небіжчика й руського князя».[183]

По цьому відбулася дуже цікава розмова русина з арабом. Русин сміявся з араба й казав: «Ви, араби, нерозумний народ, — найдорожчу й найшановнішу людину ви кидаєте в землю, де її поїдають звірі та черва. А ми палимо її в один мент, так. що вона негайно й без затримки попадає в Рай». При цьому русич розсміявся невдержко і додав: «Божа Ласка очевидна в тому, що подме вітер і поможе спалити її в один мент».[184] Так врочисто палили головно померлих з вищих класів та багатих, а простих палили простіш.

Отже, ідеологія паління небіжчиків при похороні була та, що цим покійникові дається змога найскоріше ввійти до Раю. Рай, як бачимо, був загально знаний ще до Християнства.

Арабський історик того ж часу Ібн-Даста свідчить, що коли рус помре, то руси радіють, бо це бог виявив до нього свою ласку.[185]

Другий арабський письменник першої половини X віку Ібн-Русте докладно описує інший простий звичайний Похорон у слов'ян через палення. Покійника палили, а жінки його на знак жалю, дерли собі обличчя, а коли котра хотіла, то її вішали біля трупа й палили, а потім збирали попіл посудину й ставили на горбі. А по цьому робили поминки.

А щодо Похорону русів, то він пише так: «Як помре хто зо значних, то копають йому могилу, як велику хату, кладуть туди небіжчика, а разом із ним кладуть одіж та золоті обручі, які він носив, ставлять багато страви й посуду з напитком та кладуть гроші. Нарешті кладуть у могилу живу улюблену небіжчикову жінку, а вихід із могили закладають, і жінка вмирає в затворі».[186]

Щодо паління жінки, то Ібн-Фадлан свідчить, що воно було добровільним, — за власною згодою. Звичай палення вдови на погребовому вогнищі свого чоловіка прийшов до нас з південного Сходу, а може з Індії. Справді, цей звичай відомий в Індії з найдавнішого часу, і вперто тримався аж до н&-шого часу, хоч проти нього за нового часу сильно виступали. І тільки року 1832-го цей звичай відмінений в Індії окремим законом.

До цього часу, коли вмирав чоловік, то його жінку-вдову зв'язували по руках і ногах і клали на вогнище, — і вона згорала з чоловіком. Рабіндранат Тагор (1861–1841), славний індійський письменник-філософ описує все це в своєму оповіданні 1892-го року «Магамайя»..[187]

П'ять років тому (1959 р.) в Індії помер принц Жаббар Син, і його дружина, молода принцеса Такур Рані Біранська виконала віковічний звичай «саті», самоспалення. Коли принца палили, то вона вирвалася з рук рідних, що держали її, і кинулась на вогнище. І згоріла…

Тепер знову звичай «саті» оголошений в Індії поза законом.

Наш Початковий Літопис подає, що мерців палили на Лівобережжі, у сіверян, радимичів, вятичів та в кривичів, але описує дуже коротко: «Аще кто умряше, творяху тризну над нимь, і по сем творяху кладу (стоса) велику, і возложать на кладу мертвеца, і сожигаху, і по сем, собравше кості, вложаху в ссуд мал і поставляху на столпі».

Усі стародавні відомості про палення мерців цілком підтверджені сучасними розкопками на Чернігівщині. Розкопки свідчать, що робили земляне підвищення, т. зв. точок, на нього клали стоса дров, а на дрова померлого, а біля нього зброю, їжу, різні речі, худобу, а трохи далі — трупа жінки, а потім усе це палили й присипали землею.[188]

На Правобережжі, головно в полян, деревлян та дреговичів, померлого закопували в землю, цебто хоронили його чи ховали, звідси й старе слово «п о х о р о н». Звичайно клали в глибокій ямі, але бувало, що клали й на поверхні, присипуючи землею.

Давні легенди оповідають, що коли був забитий Авель, то Адам довго не знав, що з ним робити; аж Бог послав пташок, які навчили Адама, як треба ховати померлого. Ця легенда попала й до Київського Початкового Літопису, який про це під 986-им роком розповідає так: «І плакастася по Авелі літ ЗО, і не согнй тіло єго, і не уміста погрести єго. І повеліньєм Божиїм птенца два прилетіста, єдин єю (з них) умре, і єдина же іскопа яму, вложи умершаго і погребе. Видіша же се Адам і Євга, іскопаста єму яму, і вложиста Авеля, і погребоста й (його) с плачем» (ст. 60 за Іпат. Літ., вид. 1871 р.).

Деякі дослідники вказують, що Похорон у землю постав від того, що цим хотіли забезпечити себе самих від шкоди від померлого, щоб він не встав і не приходив, і звідси пішла й сама назва «ховати» або «хоронити». Ховаючи в землю, при небіжчику клали найрізніші його речі, потрібні йому на тому світі. Покійника клали головою на захід, щоб дивився на схід, і насипали над ним могилу. Але звичаї Похорону були дуже різноманітні, в залежності від місцевини.

Прибраного покійника в хаті клали на почесному місці, де він і чекав виносу, а виносили не через двері, а через зроблену в стіні дірку, — щоб замилити небіжчикові очі, де вхід до хати, щоб часом він не вернувся й не мучив людей. Початковий Літопис під 1015 роком розповідає, що так був винесений з хати й князь Володимир: «Нощью же межи клітми, проймавше помост, а коврі опрятавши, і ужи (шнури) свісиша на землю, возложьша і (його) на сані, і везоша, і поставиша і (його) в Святій Богородиці, і в Церкві, юже бі сам создал» (Іпат. Літ. ст. 90). Так виносили з хати й тіло інших князів.

До могили звичайно мерця везли чи несли на санях, і потім палили чи ховали в землю разом з ними, — щоб покійному легше саньми пробратися до Раю. Провадження мерців на санях до могили — це загальний арійський звичай, добре відомий, напр., в Европі і в єгиптян, а пізніше знаний у всіх слов'ян, у фіннів і ін… народів.[189] В глибоку давнину сані вживалися тому, що це був єдиний спосіб їзди як зимою, так і літом; віз, — до саней доробили колеса, — появився значно пізніше.

Для Похорону сані тягли за шнура, або несли на плечах, або тягли пара чи дві парі волів. Давній список-рукопис XIV віку: «Сказаніє о Святих Борисі й Глібі» монаха Якова XI в. має малюнка: Несуть Святого кн. Володимира на Погреб. Князь лежить на санях головою до заднього сидіння, сані несуть з княжої палати до Церкви дві особі.[190] Над другим малюнком напис: «Везуть Святого Гліба на санях в раці (труні) камені», і сані тягне чоловік мотузом, а за саньми йде Єпископ і інші.

Везти покійника на санях до могили — це був ритуальний звичай, бо так ховали не тільки зимою, але й літом. І, власне' так ховали вдавнину, про що маємо багато відомостей, з XI віку починаючи. Знаємо, що 1015 р. так поховали князя Володимира Великого, так ховали й інших князів не тільки в Україні, але й на півночі, в Московії: там великих князів, царів і цариць відносили до могили в санях.[191]

Князь Володимир Мономах (1125 р.) свою «Науку дітям» написав «на далечі путі да на саніх сідя», а це треба розуміти, — готовий до Похорону, до смерти, перед смертю. Знаємо, що Митрополита Київського й усієї Руси Петра, що впокоївся 1326-го року в Москві, везли ховати на санях. Ще й Московського царя Олексія Михайловича несли в Церкву на Похорон на санях. Проф. Хв. Вовк твердить, що «всіх Московських царів до Петра І возили в трунах на похорон на санях літом і зимою» (Студії 341); це були пишні сані, в яких їхали на Похорон і Митрополит чи Патріярх, а також царівни. В відомій картині — сатирі на Петра І ()- 1725 р.): «Миші кота ховають», кота несуть ховати… на санях.

Іпатіїв Літопис під 1113 роком подає про Похорон князя Михаїла ось так: «Преставився благовірний князь Михаїл, зовемий Святополк, місяца апріля в 16 день, за Вишегородом. І привезоша і (його) в лоды Києву, і спратавше (прибравши) тіло єго і возложиша на сані» (вид. 1871 р. ст. 198).

Пізніше звичай ховати на санях вищі особи зовсім вивівся, зате позостався серед народу аж до нашого часу. В середині XIX віку на Київщині в Радомиському повіті звичай ховати на санях був поширений, а на Закарпатті, в Галичині та на Буковині цей звичай заховався ще й досі.

Поховавши покійника, гріб треба запечатати, щоб померлий більше не виходив і не лякав людей.

По погребі душа в останнє прилітає до свого дому й п'є воду, що ставиться в горнятку на столі, а біля горнятка запалюється свічка. Не добре, коли б прилетіла душа й нікого не застала, тому конче збираються люди на похоронний обід, на якому всі тричі моляться за душу покійного: перед обідом, серед обіду й по ньому. А за чаркою треба згадати про чесноти небіжчика. При цьому обіді конче треба нагодувати й прошаків (старців).



3.  Позагробове життя | Дохристиянські вірування українського народу | 5.  Похоронні обряди. Голосіння