home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


5. Похоронні обряди. Голосіння


Плакання чи голосіння за покійним відоме з найдавнішого дохристиянського часу в багатьох європейських народів, і це голосіння — це ритуальний обряд.[192] Уже «Слово о полку Ігоревім» згадує якусь Карну чи Желю, яких дослідники приймають за голосільниць на Похороні. Найстарший запис голосіння з 1551-го року, — його подає Ян Менецій, польський ксьондз, у своїй праці латинською мовою: «Про поганські звичаї прусів, ливів і інших сусідніх народів».

По покійному звичайно плаче тільки рідня, але самі жінки, — чоловіки ніколи не плачуть. В Західній Україні ще й тепер знані фахові голосільниці чи «плачки», що оплакують покійників. Голосять звичайно в хаті, але часом і над могилою; у деяких місцях голосіння повторюється при поминаннях померлих. На Лемківщині знаний обряд йойкання: коли померлого засипають землею, то всі присутні, а також усі, хто це почує й на селі, викрикують:

Йой-йой-йой. І голосять, аж поки не закопають покійника.

По деяких місцях України забороняється сильно плакати за померлим, а то він повірить — і вернеться вночі додому.

В давнину плачі над покійником звалися «желенія», наші голосіння. Церква рішуче виступала проти таких голосінь, але спинити їх не могла; пор. «Слово Св. Денисья о желіющих», XIV віку.[193] Як ховали гетьмана Івана Мазепу в серпні 1709-го року в Бендерах, за його труною йшло кілька українок, які кричали й голосили.[194]

Голосіння над покійниками відоме з найдавнішого часу як на Сході, так і в Европі. Про голосіння згадує вже Біблія. Так, у Книзі Буття 23. 2 читаємо: «І прибув Авраам голосити над Саррою та плакати за нею». Як бачимо, в глибоку давнину голосили й чоловіки. У Пророка Амоса 5. 16 знаходимо: «І покличуть селян на жалобу й голосільниць, що знають плачливі пісні.»

Але ранитися на тризні Біблія забороняє. Вона наказує: «Не робіть на своєму тілі нарізу за душу (померлого), і не робіть на собі наколеного напису» (З М. 19. 28).

Найстарша в нас відомість про голосіння — це те, що подає Іпатський Літопис про кн. Ольгу під 945 роком (ст. 36): Ольга просить учинити тризну на місці, де був розірваний кн. Ігор, «да поплачюся над гробом єго». І коли вчинили тризну, вона «плакася по мужи своєм». Безумовно, тут справа голосіння.

Це саме дуже поширене було і по Европі. Скажемо, в «Трістан і Ізольда» читаємо: «Мати й дочка чергою керували погребовим голосінням жінок».[195]

Московський цар Петро І року 1715-го заборонив «непристойный і суєв'врный обычай выть, приговоривать й рваться над умершими».[196] Звичайно, це більшого впливу не мало.



4.  Похорон і його виконання | Дохристиянські вірування українського народу | 6.  Тризна