home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


6. Тризна


Літопис розповідає, що над похованими сипали могилу й справляли тризну, цебто справляли похоронні поминки, пили й їли, а на могилах багатих робили ще й різні гри, а на тризнах по князях були й військові бої. Душа покійного ще була тут, і тішилася грами. Спочатку тризну справляли тільки по військових, і значно пізніше вона обернулася на похоронний пир.

Найстаршу вістку про тризну в слов'ян подає візантійський письменник VII віку Теофилакт, який оповідає,' що візантійське військо, прийшовши 590-го року на землю слов'ян, знайшло ватажка їхнього п'яним, бо він справляв похоронний обряд по своєму братові. Візантійський історик X віку Лев Диякон свідчить, що воїни Святослава (942–972) поховавши побитих, кидали в Дунай немовлят та півнів, цебто приносили жертви воді. В Іпатієвому Літопису описується тризна по князю Ігореві під 945-м роком (ст. 36).

«І послала Ольга до деревлян, кажучи: Ось я йду до вас, приготуйте багато меду біля міста там, де ви вбили мого мужа, щоб мені поплакати над гробом його, і справлю тризну по моєму мужеві. Почувши це, вони звезли дуже багато меду». Узявши небагато війська, «Ольга прийшла до його гробу, і плакала за своїм мужем. І наказала людям насипати велику могилу, а як насипали, наказала творити тризну». За тризною деревляни сильно повпивалися, і Ольга, наказала їх перебити.

Року 969-го Ольга померла, а перед тим наказала «не творити тризни над собою».

Звичайно, християнська Церква скрізь боролася проти тризни, але наслідки були малі, — залишки тризни позосталися (в зміненій формі) і до сьогодні.

На т. зв. Стоглавому Соборі 1551-го року в Москві постановлено, щоб тризни не чинити. До актів записано, що на цвинтарі «по гробом начнуть скакати, і плясати (танцювати), і в долоні бити, і піти пісні сатанинські»..[197]

«Лексикон» 1627 р. Панви Беренди на ст. 259 вияснює: «Тризнище — містце, гре бивают поєдинки, або ширмірства, або боіованя, витечки… й инши таковии… Тризник — ширмір, або тот, що на игриску ест».

Тут же на ст. 36 про крики на тризні подається: «Воскликновеніє: выкриканьє, похваленьє, гуденьє, хлипаньє, кричаньє, вытьє, гук, гуканьє як по умерлому».

Царство мерців було далеко за морем, куди вела річка. Ось тому вдавнину часто клали мерця і в човна, чи в видовбане дерево, щоб цим човном небіжчик легше діставався річкою до Раю. Взагалі гріб і човен здавна були об'єднані. Як ми бачили вище, Ібн-Фадлан описує обряд спалення багатого руського купця в 922 році в човні. І взагалі наша «домовина» — це стародавній човен.

А то ще князів палили чи ховали верхи на коні, щоб конем легше й скоріше дістатися до Раю. Зразком похорону в човні треба вважати і похорон, який зробила кн. Ольга деревлянським послам до неї.

«Найдавніша форма гробу (колоди) та сама, яку мала в глибоку давнину лодка — видовбаний човен».[198]

Стародавні назви скрині для покійника: 1. Деревище — бо видовбувався човен з грубого дерева. 2. Домовина — дімок для небіжчика. 3. Західньо-українська назва: труна, часом трумна, з польського Trumna, з нім. Trube — скринька.

Засипавши Покійника, могилу його запечатували, — привалювали великим і тяжким каменем, щоб не міг виходити з могили й лякати людей. Це дуже давній східній звичай, пор. Єванг. Матвія 27. 60, 28. 2 і ін.

Похоронний обряд був довгий й різнорідний, і мусів бути ввесь неодмінно виконаний, бо інакше душа покійника полишалася на землі й блукала неприкаяною. Звичайно все потрібне при Похороні робили чужі, бо на своїх мерлець би й погнівався, що хотять його позбутися, а свої тільки голосили, і навіть землі на могилу не кидали.

В сучасному українському похоронному обряді полишилося ще й тепер дуже багато старовини. В цьому обряді кидається у вічі, що багато робиться такого, щоб забезпечити себе від повороту мерця; зрештою, це саме бачимо і в інших народів світу. Поки мерлець лежить у хаті, припиняється всяка робота, крім тієї, що необхідна для Похорону; хто робить для Похорону, тому не вільно брати жодної заплати за це, не вільно й відмовлятися від цієї роботи. Хата під час Похорону не мететься, — мететься по Похороні, а сміття виноситься на безлюдне місце. Від часу смерті аж до кінця Похорону всі чоловіки ходять при мерцеві й на подвір'ї без шапок.

Покійника до могили несуть завжди ногами наперед, а люди йдуть ззаду, щоб він їх не бачив, бо кого побачить, то може собі вподобати. В деяких місцях України при Похороні вживають речей переважно кольору білого, білим покривали труну й волів; для військового, навпаки, кольор був червоний. Подушку в труну набивають не пір'ям, а стружками з дощок, що з них робилася труна. Є повір'я, що на гріб не можна вживати нічого з металу, напр. цвяхів, бо все мусить зогнити з небіжчиком. Взагалі, при Похоронах і при самому небіжчикові є чимало всяких повір'їв; напр., якщо вдова хоче вийти незабаром заміж знову, то мусить непомітно потягти небіжчика за ноги. Кому зуби болять, беруться за небіжчиків палець, і біль минає.

Труну для мерця в багатьох місцях України ще недавно видовбували з стовбура дерева, розколотого надвоє, як човна, і така труна зветься «деревище». В Галичині в труні (тут кажуть трумва чи трунва) часом роблять дірочку, щоб душа час-від-часу могла прилетіти до свого тіла. Коли несуть покійника, на труну кладуть хліб, — виряджають у далеку дорогу.

У деяких місцях України в похоронному обряді помічаються заходи вернути мерця до життя (Грушевський: Іст. Літ. 1. 115), чому знущаються над його тілом, щоб змусити ожити (там само). Родичі померлого конче сидять при тілі аж до Похорону, — чи часом не вернеться душа до тіла.

Взагалі похоронний обряд і тепер справляється в нас за давніми звичаями, помішаними з новими. Як хто конає, то неодмінно в руку йому дається засвічена свічка, і взагалі пильнується, щоб хто не помер без свічки. Коли людина вже помре, то душа відходить від тіла, і про це треба сповістити всіх церковним дзвоном, що зветься подзвіння або її одушшя.

Для зазначення «померти» в українській мові створилося багато слів: найчастійше — померти, але також: переставитися (на інший світ), упокоїтися, опочити, Богові душу віддати, минутися, зчасуватися; зневажливо: дуба дати, одубіти, опрягтися, ґиґнути, окочуритися, дриґнути, витягти ноги й т. ін. Хто близький до смерти, то говорять: стає на Божу дорогу. Божа дорога — дорога з цього світу на той світ.

В нашій літературній мові панує умерти,» вмерти, померти. Про духовних осіб: упокоїтися. Іпатіїв Літопис 158: В се же літо преставися Єпископ, — переставився в інший світ.

Марко Вовчок часто вживала переставитись: Душа праведна представилась II. 59, Полежав та й переставився 139.

У «Синах землі» І. Кирияка 1939 р. знаходимо зах. укр. форми: Були б ви минулися вночі т. III. 208, Мало не минулася 148, Без свічки зчасувала 201.

У «Кобзарі» Т. Шевченка зневажливе: застогнав поганець, та й опрігся 217. Пор. у Гулака-Артемовського: Коли на панщині душа не опряглася 400.

У того ж автора: Узяв його кисйм 409 (татарське слово, смерть).

Українська мова знає й подвійні вирази на «померти». Дуже часто: дуба дати (застигнути як дуб), витягти ноги (від агонії) і ін.

В «Енеїді» Котляревського 1798 р. Тут Ренгус душу ізригнув 91. Душа із тіла вилітає 92. Гулак-Артемовський: Що не роби, то все одкинеш ноги 393. Е. Гребінка: Махне, — і жаба цицьки дасть 473. Свидницький: «Люборацькі»: Господь прийняв їх до себе 67.

Мерця кладуть у труну, що ще зветься здавна деревище, дубовище, а взагалі — домовина. В давнину домовину вистелювали пухом, звідси й поговірка пішла: Земля йому пухом чи пером. Коли покійник іще в хаті, то від нього треба відходити назадгузь, задкувати, цебто дивлячись на нього.

Саме слово «тризна» загальнослов'янське, ст. сл. тризна або трызна, — боротьба, змагання, герць, окремо-врочисті поминки на честь небіжчика. В XI в. відомі слова: тризник — борець, боєць, тризнище — місце тризни, арена, тризна — боротьба, тризновати — чинити подвиг, чинити змагання, тризнь — боротьба, змагання, тризньникъ — борець і т. ін.

Як залишок стародавньої тризни позостався в нас по деяких місцях України звичай тішити покійника піснями та танцями, що звичайно робить молодь у гуцулів,[199] а часом на Поділлі, на Уманщині й ін. місцях. На могилах у бойків ставлять горшки з водою, — вода для небіжчика, або це залишки тризни (Вовк: Антроп. 117).

Тепер на похоронах і на поминках померлих уживають конче т. зв. коливо, — розварена пшениця чи ячмінь, облиті медом. Коливо несуть при похороні перед труною, і ним починають похоронний обід. Це ще дохристиянський звичай, що прибрав собі грецьку назву, — bollybon, ст. сл. Коливо.

На Великдень, коли поминають небіжчиків, не можна казати на них померлі, бо вони присутні й чують, що про них говорять.

Тризни чи поминки покійного справлялися першого року кілька раз, але перші були найпишніші, щоб задобрити небіжчика. Про річні поминки в русів згадує арабський письменник першої половини X віку Ібн-Русте, і каже, що в ці поминки брали кухлів з 20 меду, несли на могилу й там родина пила та їла. При кожних поминках звичайно досипували могилу над покійним, і вона все росла.



5.  Похоронні обряди. Голосіння | Дохристиянські вірування українського народу | 7.  Церковні поминання й повір\я