home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню



Деревопоклонство.


Декотрі з дерев, особливо великого розміру, сильно поважалися ще з глибокої давнини, і то в багатьох індоєвропейських народів. Такі дерева, як дуб, бук, липа й подібні, вважилися незвичайними, бо їх любили боги й жили на них. Почитання дуба загальновідоме. Персоніфікація дерев у казках, піснях, поговірках дуже поширена; пор. випадки в піснях-баладах, коли дерева говорять людською мовою, якщо їх хотять рубати.[30]

Костянтин Порфіророджений (911–945—959, Ве асітіп. 9) свідчить, що руси молилися й жертви приносили («жерли») під великим дубом. Початковий Літопис (ПСРЛ 1.263) подає, що поляни приносили жертви «рощеніем», цебто рослинами; те саме твердить Єпископ Кирило Турівський XII віку, а також і Літопис Густинський (ПСРЛ 11. 234, 257). Вказівками на стародавнє шанування дерева в нас позосталися й такі обрядові речі, як весільне вільце, купальське деревце, биття вербою у Вербну суботу й т. ін., — усе звичаї дуже давні.

Древопоклонство, цебто поклонення «ращеніям» було в нас загальне; гаї та дерева вважалися священними, але про наш культ деревопоклонства знаємо мало. У своїй основі культ цей має, звичайно, сільськогосподарче значення. Священні дерева знані вже в семітів (пор. Прип. Соломонові 13. 16–17). Проф. Е. Аничков доводить, що на тому місці, де тепер знаходиться Києво-Печерська ^Тавра, давніше був священний гай, в якому стояли київські боги, а серед них, може, й Перун (Язичество й древняя Русь, ст. 324–325)..

Перекази про дерева.

Коли дерево перестає родити, його на Різдво чи на Новий рік направляють ритуальної перевязують перевеслом або клоччям, або роблять на ньому Хреста тістом. Крім цього, неродючому дереву на Новий рік погрожують зрубати, і воно, налякавшися, починає знову родити.

Борис Грінченко так описує дерева за народніми віруваннями («Під тихими вербами», том II вид. 1963-го року):

«Як садовина не родить, то на Святий Вечір дідусь беруть сокиру та й ідуть до груші або до яблуні, та й нахвалюються, що рубатимуть: Як не родитимеш, то зрубаю і в піч уметаю, а попіл на вітер порозпускаю! — Даклзоно злякається та й родить». 369–370.

«Дерева розмовляють. Вони все говорять проміж себе. Один чоловік та знав розбирати і звірячий, і пташиний, і травиний, і всякий голос… Дак, було, йде він, а вони, зілля, проміж себе розмовляють. Я — каже одно — від того. А те: а я від того… Я від голови… я від любощів… Так і розмовляють… Найбільше вночі.. т Зіллечко до зіллечка прихиляється, зіллечко до зіллечка озивається»…

«Усяка травинка на світі жива..'. От ходиш так, думаєш, — воно так собі, як камінь… Аж воно — живе, і чує, і розбирає… І земля чує, і трава чує, і дерево чує… А ми не чуємо їх… Може й вони мене не чують, тільки себе… І я серед них, як травинка, манюсінька травинка»… 370.

Про всі дерева існує багато різних оповідань та легенд, які вказують на їхній характер та ролю в житті людини.[31] Багато є оповідань, що зв'язані з самоповішенням Юди та з робленням Хреста для Голготи. Коли робили Хреста для розп'яття Ісуса, то виявилося, що сосна нездатна ані на Хреста, ані на цв'яхи для нього; І Бог поблагословив її, і тому сосна вічно зелена й радісно шумить. Соснові шишки стали символом родючости та плодючости, і тому шишки печуться на весіллі.

Але цвяхи для Хреста зробили з верби, і вона стягла на себе незадоволення, чому завжди росте невибагливо, а в її вітах може ховатися й нечиста сила. Але з другого боку, через свою невибагливість, верба набула собі й пошану. Шанування розвиненої верби дуже давнє, ще дохристиянське, і воно перейшло в нас у відомі вдари вербою в Вербну суботу; можливо, що ці вдари — це магічне прогнання нечистої сили від людини: «Верба (в Галичині часто: лоза) б'є, не я б'ю». Верба відганяє від хати злі сили й хвороби. Верба («під вербою») — стародавнє місце сходин молодих, і відгомоном цього було може те, що Степан Разин (І 1671 р.), відомий повстанець проти Москви, позакривавши всі Церкви на Дону, наказав вінчати під вербою.[32] Плакуча верба з дуже давнього часу символ опечаленої матері або вдівства.

Коли зрадник Юда постановив повіситися, він перше пішов до берези, але вона налякалася й побіліла, проте не прийняла зрадника. Біла береза здавна стала символом дівочої чистоти. Нарешті Юда вдався до осики й вона прийняла Юду, і зрадник на ній повісився. Через це осика нечиста, І проклята, і вічно дрижить і без вітру, а люди жа-| хаються її й оминають.

Щоб мертвий відун не виходив із гробу й не шкодив людям, у могилу його вбивають осикового кілка. Осика вічно трепоче, чому в нас вона зветься ще й «трепета». Одного разу Христос проходив лугами, і всі дерева схилились перед Ним до землі, — не схилилася одна тільки осика. І, коли Христос поглянув на загорділу, вона налякалася, і з тога часу вічно трепоче, чому й зветься трепетою.[33]

Передання твердить, що на бузині повісили Великомученицю Варвару, тому бузина нечиста, і в ній сидить чорт. Бузини не годиться викопувати, щоб не дразнити нечистого.

Калина — символ дорослости дівчини, або повносилої жінки взагалі, чому червона калина часта в весільному ритуалі, де вона означує дівочу чистоту. Крім цього, червона калина — символ крові взагалі, а також крові військової й війни, чому й стала їх символом. Комбатанти завжди сильно шанують калину.

В народніх оповіданнях дерево живе, і навіть розмовляє, і лісові сили розуміють їхню мову («Лісова пісня» 14). Брати сире дерево з лісу не годиться, бо воно живе, і лісовик розгнівається і помститься (там само). Тому взагалі не можна різати сирого дерева, бо воно ж живе («Л. пісня» 14). «Німого в лісі нема нічого!» (там само 15).

Плакуча верба — символ журби по багатьох землях, вона ж — символ журної вдовиці. Так само береза — символ смутку. Мак-видюк і терлич відганяють нечисту силу від хати («Л. пісня» 11).

Лозина — також символ дівочости, гнучкости й сирітства. Пор.: Гнеться, як лоза.

Цікавий переказ про райське дерево, чи Дерево Життя, поширений в народніх оповіданнях і колядках. «А посреди Раю Древо Животноє, єже єсть божество, і приближається верх того древа до Небес. Древо то златовидно в огненной красоті; воно покриваєть вітвями весь Рай, імієть же листья от всіх дерев, і плоди тоже. Ісходить от него сладкоє благоуханіє (пахощі), а от корня єго текуть млеком і медом 12 істочников».[34]

Багато переказів про мітичне дерево. Воно росте на верху небесної нави, в царстві богів, а вітями сягає додолу. По цьому дереву бігає з землі на Небо білка й приносить богові звістки з землі. На ньому ростуть золоті яблука, а з листя капає запашна роса, а з коріння б'ють джерела золоте та срібне. Цей переказ частий в усій Европі.[35]

Сухе дерево втрачає всю свою силу, і стає, за народніми віруваннями, сховищем нечистої сили, — в дуплі сухої верби чи сухої груші завжди замешкують чорти; пор. приказку: «Закохався, як чорт у суху грушу» (Номис, 168), або прокляття: А щоб ти повісився на сухій гілляці, чи: Учепився сухої верби!

У лісі живе і всім керує лісовик або полісун (пор. у римлян Сильван, з лат. зііуа — ліс). Це він кричить по лісі, здіймає галас, лякає людину, збиває її з дороги й змушує блукати. Він господар дерев, господар лісу.

Перетворення людини в дерево дуже поширене в українських віруваннях, і дуже часте воно в народніх оповіданнях та в нашій старшій літературі. Як знаємо, одним з перших творів Т. Шевченка була балада «Тополя» 1839 року, як закохана нещаслива чорнобрива… на диво серед поля Тополею стала.

І мавка в «Лісовій пісні» 1911 р. Лесі Українки раптом перетворюється у вербу з сухим листям та плакучим гіллям.



6.  Повітря | Дохристиянські вірування українського народу | Зела.