ГЛАВА 15

Про примхи сумління

Третім свідком після Тамари й Вересня, котрих Капелюшний нарешті відправив геть з очей, у нововідкритій справі імпровізованого харакірі Зорева був Богдан Лясовський, телевізійник, що працював з новоспеченим самогубцем на парі програм. За його словами, він сьогодні мав зустрітися з Філіпом у тому бісовому японському ресторані, щоб обговорити якесь нове шоу, але запізнився на півгодини і приїхав, в акурат коли з харчівні виносили тепленький труп колеги. Видовище справило на нього враження — Лясовський досі нервово сіпався на стільці, а кожне питання доводилося повторювати двічі. Капітана це починало втомлювати.

— Пане Богдане, питаю ще раз: чи помічали ви якісь зміни в характері загиблого останнім часом? Якусь неадекватність, щось таке, що здавалося дивним...

— Та він завжди був дивним, скільки його пам’ятаю, — розсіяно відказав Лясовський. — У цій сфері зараз усі з клопами в голові. Шоу-бізнес, знаєте... Щоправда, під кінець Зорев якийсь геть смиканий став.

— Конкретніше.

— Ну... частіше зривався на оточення. Він і раніше гиркав на своїх, але останні пару тижнів був узагалі сам не свій, ледь не лайном з рота бризкав. Працювати з ним набагато важче стало. Трохи щось не так, як він хоче, — і починаються істерики, вищить, як баба. Волав щось про те, що має шанс досягти просвітління, а сам возиться з дебілами...

— Той ще був хлопчик, так? — покивав Капелюшний. — Просвітління, кажете? Знаєте, що він мав на увазі?

— Уявлення не маю. Він багато різних дурниць верз у такі моменти.

— Як гадаєте, в загиблого міг статися аж такий напад істерики, що він з’їхав з рейок і сам укоротив собі віку?

— Собі... — Лясовський на мить замислився. — Не впевнений. Інколи здавалося, що в нього руки сверблять когось придушити, але себе... Ні. Він себе дуже любив. Манікюр-педікюр, ля-ля-тополя... По фітнес-салонах бігав, у солярії смажився... Не міг він сам себе розпанахати.

— Але ж розпанахав. — Капітан витрусив з пачки останню цигарку й закурив.

— Ну... я не знаю. Може, під кайфом був...

— Це ми зараз також перевіряємо. Забалдіти, значить, Філя теж полюбляв?

— Не без цього, — нейтрально знизав плечима Лясовський. — Важкої наркоти не вживав, але інколи любив підігрітися. Амфетаміни, стимулятори, «екстезі»... Ну, як уся клубна молодь.

— Угу, угу. Чудова була людина. — Капелюшний пожував губами, думаючи про свідчення Тамари, потім запитав: — Як гадаєте, міг Зорев мати справи з релігійною сектою?

Свідок щиро здивувався.

— Не зрозумів. Зі свідками Ієгови, чи що?

— Не обов’язково, але в цьому дусі. З будь-якою сектою, де б йому промили мозок і перетворили на фанатика.

— Гм... дуже сумніваюся. Філіп від будь-якої релігії був далекий, не вірив ні в бога, ні в чорта. Принаймні, раніше він так стверджував. Хоча... взагалі-то, щось фанатичне в ньому було останнім часом, так. Тільки не думаю, що воно пов’язане з релігією.

— Зрозуміло... Ви сказали: «руки сверблять когось придушити». Тобто Зорев справляв враження людини, здатної на вбивство?

— Ну, це я фігурально сказав, — мовив Лясовський. — Хоча, як на мене, будь-яка людина здатна на вбивство... Залежить від обставин. А що, Філіп когось із собою прихопив?

— Ні. Просто намагаюся скласти його психологічний портрет. Дякую, пане Лясовський, поки що ви вільні. В разі потреби ми вас викличемо.

Він дочекався, доки за спиною свідка зачиняться двері, потім втомлено потер лице долонями. Дурня якась усе це. Але поки що скидалося на те, що версія відьми має право на існування. Що, як уся та маячня, яку вона несла, — то дійсно правда? Усі ці кодування, програмування, чорні діри та підпільні секти?.. Тоді справа дохла. Гірше не придумаєш.

Тамара висловлювала припущення, що коли секта справді сильна і кровожерлива, то може практикувати людські жертвоприношення. Вона пропонувала звернути увагу на повідомлення про зникнення людей і спробувати простежити в них закономірність. Після цієї поради терпець Капелюшного увірвався і він випровадив її разом з клятим Вереснем. Але зараз подумав: чом би й ні? Раптом вона має рацію? Він уже був готовий повірити в будь-що, аби воно було хоч трохи логічним. А відмовити Тамарі в наявності логіки аж ніяк не виходило.

Але з чого почати? Як у морі щогодинних людських зникнень відшукати потрібні краплі? Пригадавши все, що він читав у різного штибу пресі про секти та сатанинські ритуали, Капелюшний припустив, що таких божевільних, певно, найбільше цікавлять немовлята. Або діти. Уявивши це, проти волі смикнувся. Він сам був батьком і залюбки роздер би на шматки кожного, хто підняв би руку на дитину. Однак зникнень немовлят останнім часом у столиці не фіксувалося — за це Капелюшний ручався. Старші дітлахи зникали зі звичайною, якщо так можна висловитися, періодичністю. Більшість просто тікала з дому, від п’яниць-батьків, або вирушала на пошуки пригод; деякі, на жаль, ставали жертвами різнокаліберних збоченців. Простежити долю останніх було вкрай важко — дорослі вилупки дуже старалися не залишати слідів.

Аби підстьобнути втомлений мозок, капітан закурив іще одну цигарку і спробував, як завжди робив у таких ситуаціях, зайти з іншого боку.

Отже, якщо тимчасово відхилити версію про дітей, то... що? Капелюшний почухав підборіддя. Якби, боже борони, він був би схибленим сектантом і конче мав зарізати когось тишком-нишком, то кого саме обрав би як жертву? Незнайомця, випадкову людину — щоб ніхто не зміг прив’язати її зникнення чи загибель до нього, до виконавця. І якогось самітника, бажано зовсім без родичів — більше шансів за те, що такого не шукатимуть. Просто нікому буде шукати. Склавши ікс та ігрек, отримуємо зет, як любив повторювати Вересень... чорти б його дерли. Отже, маємо дві умови, а підходить під них ординарний столичний бомж. Який-небудь волоцюга. Скільки їх — жебраків, що христарадствують у метро та підземних переходах, калік, що живуть на київських вокзалах? Дохріна, ось скільки. Вибір дуже широкий, та, можливо, вибір, як такий, гіпотетичним сектантам і не потрібен. Може, їм аби був живий організм...

Капелюшний докурив, покашляв, відкрив кватирку і, ще трохи поміркувавши, подзвонив по внутрішньому телефону до приятеля-старлея, що займався справами про викрадення людей. Коротко оповів, що приблизно йому потрібно. І, на свій чималий подив, у відповідь почув, що тому є що показати.