РОЗДІЛ 23

Якою б малою не була віра Елінор у правдивість Люсі, але цього разу, — добре розміркувавши, — вона не знайшла підстав запідозрити її у брехні: жодна спокуса не штовхнула б її на таку незугарну вигадку. І Елінор більше не могла, не насмілювалася сумніватися в словах Люсі, істинність яких підтверджувалася безліччю усіляких свідчень і доказів, а спростовувалася лише її власним бажанням. Едвард, безперечно, міг познайомитися з Люсі в будинку містера Претта, і це робило все інше і неспростовним, і невимовно тривожним. Те, що Едвард гостював десь в околицях Плімута, його меланхолія, гіркота, з якою він говорив про непевність свого майбутнього, суперечливість його поведінки з нею самою, докладні відомості про Норленд і їхніх родичів, якими стільки разів дивували її обидві міс Стіл, мініатюра, лист, каблучка — усе це складалося в докази, які вже усували побоювання, що вона надто несправедливо ставиться до Едварда, і невблаганно свідчили, як погано він вчинив з нею, і іншого пояснення їм вона не знаходила, хоч би як того не хотіла. Обурення таким безсердечним лукавством, гнів, що її ввели в оману, спочатку заважали їй бачити щось, окрім власної образи. Проте незабаром їх змінили нові думки і припущення. Чи навмисно Едвард її одурював? Чи прикидався він, ніби має до неї почуття, якого насправді не мав? Він заручений з Люсі, але чи за велінням серця? Ні! Хоч би що там було раніше, але тепер його серце належить їй одній. І вона не тішить себе помилковими мріями. В Норленді її мати, сестри, Фанні постійно помічали його увагу до неї. Ні, в ній говорить не пихатість! Він, безперечно, кохає її. І ця думка в єдину мить втішила її серце! Яка спокуса негайно його пробачити! Так, зрозуміло, він винен, дуже винен, що залишився в Норленді, коли почав усвідомлювати, яку владу вона здобуває над ним. Тут йому вибачення немає. Але якщо він поранив її, то на які страждання прирік себе! Якщо її становище тяжке, то його — позбавлене і тіні надії. Своєю необачністю він заподіяв їй горе, але лише на якийсь час, себе ж назавжди прирік на тяжке існування. Коли-небудь вона, мабуть, зцілиться від печалі. Але він — до чого йому прагнути? Чи знайде він з Люсі Стіл хоча б тінь щастя? Як житиме він, з його шляхетністю, делікатністю почуттів і освіченим розумом, маючи таку дружину, як вона, — неосвічену, брехливу і себелюбну?

У дев’ятнадцять років палке юнацьке захоплення затуманило йому очі на все в ній, окрім краси і жвавості характеру. Але з тих пір минуло чотири роки — ті чотири роки, коли, якщо вони проведені з толком, розум набуває сили, — і він повинен був побачити всі недоліки її виховання, тоді як вона, провівши ці роки в далеко не кращому товаристві серед безглуздих занять, безсумнівно втратила ту невимушеність, яка, мабуть, раніше надавала її красі особливої чарівності.

Припускаючи, що Едвард має намір шукати її руки, вони передбачали, як нелегко йому буде отримати згоду матері на такий шлюб; але на які ж перешкоди слід очікувати, якщо вибрана ним наречена поступається їй не тільки походженням, але, може, і станом? Щоправда, коли його серце так охолонуло до Люсі, навряд чи так уже йому й тяжко, але сумна доля людини, коли думка, що його чекають докори і невдоволення близьких, несе з собою полегшення!

Болісні припущення напливали одне за одним, і Елінор уже побивалася за нього більше, ніж за себе. Підтримувана переконанням, що нічим не заслужила теперішнє своє нещастя, втішена впевненістю, що Едвард не зробив жодного нешляхетного вчинку і є гідним колишньої її пошани, вона навіть у ці перші хвилини після того, як їй було завдано такого страшного удару, знайшла в собі достатньо сил, щоб триматися спокійно і нічим не викликати підозр у матері і сестер. І вона змогла так впоратися з собою, що за обідом, усього лише через дві години після того, як їй довелося відмовитися від своїх найзаповітніших надій, ніхто при погляді на обох сестер навіть не припустив би, що Елінор таємно оплакує долю, яка назавжди розлучила її з об’єктом її любові, а Маріанна подумки перебирає достоїнства людини, чиє серце вважала цілком своїм і чию персону мріяла побачити в кожному екіпажі, що наближався до їхнього будинку.

Необхідність приховувати від матері і Маріанни те, що було довірено їй під секретом, хоча і вимагала від Елінор постійної обережності, проте не посилювала її жалю. Навпаки, вона знаходила полегшення в тому, що могла не давати їм волі, і в тому, що їй завдяки цьому не доводилося вислуховувати обурені звинувачення на адресу Едварда, до яких, поза сумнівом, спонукала б їх любов до неї і які їй було б несила терпіти.

Вона знала, що їхні поради і заспокійливі слова їй не допоможуть, їх ніжність і співчуття лише живили б її страждання, а їхній власний приклад і похвали підточували б у ній рішучість не втрачати влади над собою. Терпіти одній їй було легше, а власний здоровий глузд слугував такою доброю підтримкою, що вона зберігала всю свою твердість і виглядала настільки бадьорою і веселою, наскільки це було сумісно з душевним болем, який анітрішки іще не вгамувався.

Хоч би якою болісною була для неї перша розмова з Люсі, незабаром її охопило бажання відновити її, і з кількох причин. Їй хотілося знову вислухати подробиці їхніх заручин, їй хотілося збагнути, якими є насправді почуття Люсі до Едварда і чи є хоч тінь щирості в їх виявленнях, чи є ніжна любов до нього, а головне, їй хотілося переконати Люсі своєю готовністю повернутися до цієї теми і спокоєм при новому її обговоренні, що інтерес її лише дружній, бо вона сильно побоювалася, що мимовільним хвилюванням під час їх вранішньої бесіди могла щонайменше збудити деякі сумніви. Що Люсі готова ревнувати до неї, уявлялося цілком вірогідним. Адже Едвард, безперечно, говорив про неї з незмінними похвалами, що стало їй відомо не тільки зі слів Люсі, але і з тієї квапливості, з якою та лише після найкоротшого знайомства зважилася довірити їй таємницю, яку сама ж, і справедливо, називала такою важливою. І навіть жартівливі натяки сера Джона могли зробити свій вплив. Утім, поки Елінор була в душі несхитно впевнена, що Едвард кохає саме її, ревнощі Люсі малися на увазі самі собою і без побічних свідчень, а що вона ним уподобана, доводилося цією ж упевненістю. Для чого знадобилося посвячувати її в таку таємницю, якщо не для того, щоб повідомити її про давні права Люсі на Едварда і не змусити в майбутньому всіляко його уникати? Розгадати такі наміри суперниці не становило труднощів, і, хоча Елінор твердо вирішила, як вимагали її поняття про честь і порядність, пересилити своє почуття до Едварда і бачитися з ним так рідко, як це може залежати від неї, відмовити собі в утішливій спробі переконати Люсі, що серце її анітрохи не поранене, вона не могла. А в тому, що вона зуміє вислухати повторення подробиць з повним спокоєм, Елінор не сумнівалася: адже удару вже завдано і нічого боліснішого додати Люсі не могла.

Але нагода здійснити цей намір трапилася не відразу, хоча Люсі не менше неї самої була схильна продовжити їх розмову, щоб отримати з неї нові вигоди. Проте погода не спонукала до прогулянок, під час яких їм легше було б усамітнитися від товариства, і незважаючи на те, що вони зустрічалися щонайменше кожний другий вечір іноді в котеджі, але частіше в Бартон-парку, їм просто не дозволили б вести свою розмову. Ні сер Джон, ні леді Мідлтон нічого подібного не допустили б. Часу майже не відводилося і для загальної бесіди: вони збиралися, щоб разом їсти, пити і розважатися, сидячи за картами або граючи в «наслідки» та інші галасливі ігри.

Після двох-трьох таких зустрічей, коли Елінор так і не перемовилася з Люсі жодним словом, вранці в котеджі з’явився сер Джон і, волаючи до їх милосердя, став благати, щоб вони неодмінно пообідали в леді Мідлтон, оскільки йому необхідно заглянути до свого ексетерського клубу, і вона буде вимушена сісти за стіл у повній самотності, якщо не рахувати її матінку і міс Стіл з Люсі. Передбачаючи, що вихована статечність леді Мідлтон надасть їм більшої свободи, оскільки за відсутності її чоловіка ніхто не стане збирати їх у тісне коло для галасливих забав, і вона зуміє досягти своєї мети, Елінор негайно прийняла запрошення. Маргарет з материнського дозволу охоче взяла її приклад, і Маріанна, хоча завжди прагнула ухилитися, цього разу дала згоду, піддавшись наполяганням місіс Дешвуд, яку дуже засмучувало, що вона так уперто уникає всіх розваг.

Сестри дотрималися обіцянки, і леді Мідлтон була щасливо позбавлена навислої над нею загрози жахливої самотності.

Все було дуже статечно і нудно, як і припускала Елінор. Ніхто не сказав нічого хоча б трохи нового, і не можна було б придумати нічого менш цікавого, ніж розмова, яку вони провадили за столом, а потім у вітальні. Туди слідом за ними прийшли і діти, і, поки вони залишалися там, Елінор навіть не намагалася привернути увагу Люсі до себе, розуміючи всю даремність цього. Дітей відвели, тільки коли було прибрано чайну тацю. Негайно розклали картярський столик, і Елінор уже дивувалася власній простодушності: як могла вона хоча б на мить уявити, ніби в Бартон-парку вона зможе знайти час для такої розмови. Вони всі встали, готуючись скласти партію.

— Я рада, — сказала леді Мідлтон, обернувшись до Люсі, — що сьогодні ввечері ви не станете доробляти кошик для бідолашної Анни-Марії. Робота при свічках утомила б ваші очі! Завтра ми що-небудь придумаємо, щоб утішити милу крихітку, і, сподіваюся, вона скоро забуде про свій смуток.

Цього натяку було достатньо. Люсі відразу схаменулася і відповіла:

— О, леді Мідлтон, ви помиляєтеся! Я тільки чекала, щоби дізнатися, чи потрібна я за картярським столом, а то б я вже повернулася до свого шитва. Я нізащо у світі не погоджуся засмутити наше янголятко, а якщо без мене партія не складеться, я закінчу кошик після вечері.

— Ви дуже ласкаві, і, сподіваюся, у вас не болітимуть очі… Чи не подзвоните ви, щоб вам принесли свічки для роботи? Моє бідне малятко так засмутиться, якщо кошик завтра вранці не буде готовий… Хоча я її й попередила, що цього ніяк бути не може, я знаю, що вона все-таки чекає.

Люсі негайно присунула робочий столик з такою поспішністю і веселою усмішкою, немов не знала насолоди вищої, ніж плести кошики для розпещених маляток. Решті леді Мідлтон запропонувала робер. Усі погодилися, окрім Маріанни, яка зі звичайною своєю зневагою до вимог ввічливості вигукнула:

— Мене, ваша милість, прошу вибачити, ви знаєте, я терпіти не можу карт. З вашого дозволу я сяду за фортепіано. Адже я ще його не пробувала після того, як його настроїли.

І без подальших церемоній вона попрямувала до інструмента.

Судячи з обличчя леді Мідлтон, вона подякувала небо, що сама жодного разу в житті так грубо нікому не відповідала.

— Добродійко, ви ж знаєте, що Маріанну неможливо надовго відлучити від вашого фортепіано, — сказала Елінор, намагаючись залагодити незручність. — І не дивно, бо такого прекрасного звучання мені ні в кого чути не доводилося.

Решта п’ятеро зібралися тягнути карти, які вирішили б, кому і в якому порядку сідати грати.

— Якщо мені випаде пропустити робер, — вела далі Елінор, — то я могла б допомогти міс Люсі скручувати смужки для кошика. Мені здається, одна вона не встигне закінчити все увечері. Адже роботи ще багато. А я буду дуже рада взятися за цю роботу, якщо вона мені дозволить.

— Я і справді була б надзвичайно вам вдячна! — негайно озвалася Люсі. — Роботи, я бачу, і справді набагато більше, ніж мені здалося, а все-таки засмутити нашу милу Анну-Марію було б так несправедливо!

— Так, неймовірно! — підхопила міс Стіл. — Крихітка любенька — як я її обожнюю!

— Ви такі ласкаві, — сказала леді Мідлтон, звертаючись до Елінор. — І позаяк вам подобається ця робота, то, можливо, ви вважатимете за краще пропустити цей робер або все ж таки візьмете карту, поклавшись на долю?

Елінор поспішила скористатися першою з цих пропозицій і таким чином, за допомогою ввічливого підходу, до якого Маріанна ніколи не змогла б опуститися, і власної мети досягла, і зробила приємне леді Мідлтон. Люсі з готовністю посунулася, і двоє прекрасних суперниць, сидячи за одним столиком, у цілковитій згоді взялися до спільного рукоділля. На щастя, фортепіано, за яким Маріанна, вся у владі власної музики і власних думок, уже встигла забути, що, окрім неї, в кімнаті є хтось іще, стояло зовсім близько від них, і міс Дешвуд вирішила, що під його звуки зможе торкнутися цікавої для неї теми без ризику бути почутою за картярським столиком.