РОЗДІЛ 45

Елінор після того, як він її залишив, і навіть після того, як стукіт коліс його карети завмер вдалині, все ще настільки була переповнена думками, хоча і суперечливими, але однаково сумними, що й забула про сестру.

Віллоубі, той, кого всього півгодини тому вона зневажала з відразою, як наймерзотнішого з людей, Віллоубі, всупереч усім своїм вадам, викликав співчуття, бо ці вади прирекли його на страждання, які тепер, коли він був назавжди відторгнутий від їхньої родини, змушували її думати про нього з ніжністю, з жалем, спричиненими скоріше (як вона незабаром визнала) тим, чого хотів він сам, ніж тим, чого він заслуговував. Вона відчувала, що його вплив на її душу посилювався причинами, які холодний розум залишив би без уваги — його на рідкість привабливим виглядом, його жвавою безпосередністю, що обеззброювала — всім тим, що зовсім не було його заслугою, і, нарешті, як і раніше, палкою любов’ю до Маріанни, тепер зовсім недозволенною. Але вона продовжувала відчувати це ще дуже, дуже довго, перш ніж вплив його нарешті ослабів.

Коли Елінор нарешті піднялася до сестри, яка ні про що не здогадувалася, Маріанна саме прокинулася, збадьорена довгим спокійним сном навіть більше, ніж вони сподівалися. Серце Елінор переповнилося. Минуле, теперішнє, майбутнє, розмова з Віллоубі, упевненість в одужанні Маріанни, близьке побачення з матір’ю — усе це викликало її хвилювання, що розвіяло всю втому, і вона боялася тільки, що мимоволі видасть його сестрі. Втім, їй недовго довелося зазнавати цього страху: не минуло й півгодини після прощання з Віллоубі, як вона знову спустилася вниз, зачувши шум іншого екіпажа. Поспішаючи позбавити матір від зайвої миті болісного страху, Елінор побігла в передпокій, щоб зустріти і обійняти її ще на порозі.

Місіс Дешвуд, чия безмірна тривога встигла в останні години шляху переконати її, що Маріанни вже немає на світі, не знайшла в собі сили довідатися про неї або навіть привітатися з Елінор, але та, не чекаючи ні слів привітання, ні запитань, негайно повідомила радісну звістку, і місіс Дешвуд із звичайною своєю чутливістю була знесилена щастям навіть ще більше, ніж хвилину тому — горем. Елінор з полковником провели її до вітальні, підтримуючи під руки, і там, проливаючи сльози радості, все ще не здобувшись на слово, вона знов і знов обіймала Елінор, а в проміжках вдячно потискувала руку свого дорогого друга, кидаючи на нього погляд, який говорив і про її вдячність, і про переконання, що він розділяє з нею все щастя цієї миті. Але розділяв він це щастя в мовчанні навіть ще більш глибокому, ніж її власне.

Тільки-но місіс Дешвуд трохи оговталася, як побажала негайно піднятися до Маріанни, і через дві хвилини вже пестила свою улюблену дочку, що стала їй ще дорожчою після довгої розлуки, тяжкого горя і небезпеки, що ледве минула. Радість, з якою Елінор спостерігала їхню зустріч, стримувалася тільки страхом, що Маріанна тепер довго не зможе заснути. Проте, коли справа торкалася життя її дітей, місіс Дешвуд уміла бути стриманою і обачною, і Маріанна, заспокоївшись, що мати з нею, і дуже слабка, щоб розмовляти, охоче підкорилася умовлянням своїх доглядальниць зберігати мовчання і постаратися заснути.

Звісно, місіс Дешвуд захотіла чергувати біля її ліжка до ранку, і Елінор, підкоряючись наполяганням матері, пішла до себе в спальню перепочити. Проте нервове збудження довго заважало їй стулити очі, незважаючи на попередню безсонну ніч і тривалі години нестерпної тривоги. Віллоубі, «бідолашний Віллоубі», як вона тепер дозволила собі його називати, не йшов у неї з думки. Ні, вона нізащо у світі не відмовилася б вислухати його виправдання, і тепер то звинувачувала, то вибачала себе за те, що так суворо судила про нього раніше. Але дана йому обіцянка розповісти про його визнання сестрі її пригнічувала. Їй страшно було її виконати, страшно було того враження, що його розповідь могла справити на Маріанну, вона боялася, що після такого пояснення та вже ніколи не буде щасливою з іншим, і навіть на мить побажала, щоб Віллоубі овдовів. Але негайно пригадала полковника Брендона, поставила собі в докір, усім серцем відчувши, що своїми стражданнями і вірністю він багато більше, ніж його суперник, заслужив у нагороду руку її сестри, і щиро побажала місіс Віллоубі чого завгодно, окрім смерті.

Звістка, з якою з’явився до Бартона полковник Брендон, вразила місіс Дешвуд менше, ніж можна було чекати, бо тривога її давно вже стала нестерпною, і, побоюючись за Маріанну, вона, не чекаючи нових листів, приготувалася одна вирушити до Клівленда в день його приїзду і вже настільки зібралася в дорогу, що йому довелося лише почекати, щоб місіс Кері заїхала забрати Маргарет, яку мати не схотіла взяти з собою туди, де їй загрожувала небезпека заразитися.

Маріанна видужувала з кожним днем, і веселість місіс Дешвуд, її сяюче обличчя доводили, що вона і справді, як їй не набридало повторювати, є однією з найщасливіших жінок у світі. Вислухавши ці запевнення, бачачи блаженний погляд матері, Елінор інколи питала себе, чи не зовсім та забула Едварда. Проте місіс Дешвуд, довіряючи спокою, з яким Елінор написала їй про свої власні втрачені надії, зараз бажала думати лише про те, що лише збільшувало її щастя. Маріанна благополучно видужувала від хвороби, небезпеці якої, як тепер починала думати місіс Дешвуд, немало сприяла вона сама, заохочуючи нещасливий інтерес до Віллоубі; але її радість мала і ще одне джерело, про яке Елінор не здогадувалася. Втім, непосвяченою вона залишалася лише до тієї хвилини, поки їм з матір’ю не трапилася нагода поговорити віч-на-віч. І ось що вона почула:

— Нарешті ми самі! Елінор, люба, тобі ще невідома вся глибина мого щастя. Полковник Брендон любить Маріанну! Я дізналася про це з його власних вуст.

Елінор, і задоволена, і засмучена, здивована і не здивована, продовжувала мовчки слухати.

— Ти ніколи не була на мене схожа, мила Елінор, а то твоя стриманість у таку хвилину мене здивувала б. Якби мені спало на думку побажати найбільшого блага для нас, то я, ні хвилини не замислюючись, сказала б: «Хочу, щоб полковник Брендон став чоловіком однієї з моїх дочок!» Але я переконана, що з вас двох Маріанна буде з ним більше щаслива.

Елінор ледь не спитала, звідки у неї така упевненість, наперед здогадуючись, що думка, яку вона почула б, не спиралася б на неупереджене порівняння їхнього віку, характеру або почуттів. Але вона знала, як її мати, коли вона переймається чимсь особливим, завжди в уяві мчить далеко вперед, і тому обмежилася усмішкою.

— Вчора в дорозі він відкрив мені своє серце. Сталося це ненавмисно, випадково. Я, як ти легко повіриш, була здатна говорити тільки про мою дівчинку, і він не зумів приховати свого горя. Я помітила, що воно не поступається моєму власному, і він, можливо, подумав, що просто дружба в очах нинішнього світського товариства не допускає такого гарячого співчуття, а скоріше, мені здається, взагалі ні про що не подумав, а, піддавшись незборимому пориву, повідав мені про свою глибоку, ніжну, вірну прихильність до Маріанни. Він покохав її, моя Елінор, з тієї хвилини, коли вперше її побачив!

Але тут, як не забула завважити про себе Елінор, мова і визнання полковника Брендона вже змінилися плодами діяльної фантазії її матінки — фантазії, що малювала все у барвах, найбільше їй бажаних.

— Його почуття до неї, нескінченно вище за те, яке мав або розігрував Віллоубі, набагато палкіше, набагато щиріше і доросліше — а вже в цьому ми сумніватися не можемо! — не згасало, хоча він і бачив лиховісне захоплення Маріанни цим недостойним молодиком. І анінайменшого себелюбства! Він був ладен відмовитися від будь-якої надії, лише б бачити її щасливою — нехай із іншим! Який благородний дух! Яка прямота, яка щирість! Ось у ньому обманутися не можна!

— Репутація полковника Брендона як найчудовішої людини, — сказала Елінор, — є давно і твердо визнаною.

— Я знаю це, — відповіла її мати цілком серйозно. — А то після такого уроку я остереглася б заохочувати почуття і навіть навряд чи його схвалила. Але те, що він приїхав за мною, виявивши діяльну, дбайливу дружбу, вже є достатнім доказом, що він — найдостойніша людина.

— Проте, — заперечила Елінор, — його вдача не характеризується лише одним шляхетним вчинком, до якого, коли б співчуття було йому не важливим, його спонукала б лише любов до Маріанни. Адже місіс Дженнінгс і Мідлтони знають його давно і близько. Вони однаково люблять і поважають його. Навіть і я, хоча познайомилася з ним зовсім недавно, встигла добре його взнати і ціную його так високо, що, як і ви, визнаю право назвати його братом за найбільше благо, якщо тільки Маріанна повірить, що може бути з ним щаслива. Але яку відповідь ви йому дали? Дозволили сподіватися?

— Ах, дівчинко моя! Про яку надію могла я говорити з ним у ті хвилини або навіть думати про неї, коли Маріанна, можливо, помирала! Але він не просив у мене дозволу сподіватися моєї підтримки. Визнання його було спричинене бажанням мимохіть вилити душу другові в пошуках утіхи, а зовсім не проханням про материнську згоду. Проте якийсь час по тому я все-таки сказала — адже в перші хвилини я була у розпачі! — що, коли, як я сподіваюся, вона пересилить хворобу, для мене найбільшим щастям буде всіляко сприяти їхньому шлюбу. А після нашого приїзду сюди, після радості, що чекала нас тут, я, повторивши це йому ще раз і докладніше, запропонувала йому всю ту підтримку, яка в моїх силах. Час, і не надто довгий час, сказала я йому, все вирішить. Серце Маріанни не стане марно тужити за такою людиною, як Віллоубі, а буде завойоване його достоїнствами.

— Якщо судити з настрою полковника, ви, проте, не змогли розвіяти його сумніву!

— Так, не змогла! Він вважає, що почуття Маріанни дуже глибоке, і потрібен тривалий час, щоб серце її знову стало вільним. До того ж він дуже скромний і боїться повірити, що при такій різниці у віці і схильностях йому пощастить підкорити її навіть тоді. Але тут він помиляється. Він старший за неї якраз настільки, щоб характер його і етичні принципи встигли твердо скластися, а щодо схильностей, то я переконана, що вони є саме такими, які потрібні для щастя твоєї сестри. І його зовнішність, його манери теж говорять на його користь. Ні, моя упередженість до нього мене не засліплює: він, безперечно, не такий вродливий, як Віллоубі, та все ж у його вигляді є щось набагато більш приємніше. Адже, якщо пам’ятаєш, в очах Віллоубі завжди миготіло щось таке, що мені не подобалося!

Елінор цього не пам’ятала, але місіс Дешвуд вела далі, не чекаючи відповіді:

— А його манери, тобто манери полковника, не тільки подобаються мені незрівнянно більше, ніж будь-коли подобалися манери Віллоубі, але я чудово знаю, що і для Маріанни вони є набагато привабливішими. Ця м’якість, ця щира увага до інших, ця мужня, природна простота куди ближче її справжнім схильностям, ніж жвавість Віллоубі, часто така штучна, така недоречна. Я переконана, що, навіть коли б Віллоубі був тим, за кого він себе видавав, Маріанна все одно ніколи не знайшла б із ним того щастя, яке знайде з полковником Брендоном.

Місіс Дешвуд замовкла. Її дочка не зовсім з нею погодилася, але заперечення її залишилися невисловленими і тому не торкнулися материнської чутливості.

— У Делафорді вона житиме неподалік від мене, — додала місіс Дешвуд, — навіть якщо я залишусь у Бартоні. Але напевно — бо це ж велике село! — там, звичайно, знайдеться невеликий будинок або котедж, у якому ми влаштуємося не менш зручно, ніж у Бартоні.

Бідолашна Елінор! Ще один план оселити її в Делафорді. Але вона зберегла всю свою твердість.

— А його статок!.. Адже у мої роки всі про це думають… І я, хоч не знаю і не почуваю бажання знати, яким він є насправді, проте не сумніваюся, що він неодмінно є чималеньким!

Тут до кімнати хтось зайшов, і Елінор пішла до себе, щоб на дозвіллі обміркувати почуте, побажати успіху своєму другові і при цьому побажанні відчути приплив жалощів до Віллоубі.