home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ тринадцятий

Вельмишановний Джон Йєтс, новий друг сім'ї, вирізнявся хіба що своїми успіхами у світському товаристві та звичкою розкошувати; він був молодшим сином одного лорда з помірним, проте незалежним прибутком; і серові Томасу його присутність у Менсфілді, безперечно, видалася б небажаною. Містер Бертрам познайомився з ним у Веймауті, де вони разом провели десять днів в одному товаристві, і на знак та на доказ дружби, якщо це можна назвати дружбою, містер Йєтс дістав запрошення по дорозі додому в будь-який зручний для нього час завітати до Менсфілду — і пообіцяв приїхати; а приїхав він навіть раніше, ніж очікували, оскільки велика компанія, яка зібралася гарно повеселитися в домі його друга і заради якої він покинув Веймаут, несподівано розпалася. Він прилетів на крилах розчарування, сповнений думок про сценічне дійство, яке мали підготувати в тому товаристві; до вистави, у якій була роль і для нього, лишалося два дні, коли раптова смерть однієї з найближчих родичок тієї сім'ї порушила їхні плани і змусила виконавців роз'їхатися. Бути так близько до щастя, до слави, до великої статті про домашню виставу в Еклсфорді, маєтку вельмишановного лорда Ревеншоу в Корнуолі, яка, звичайно, мала обезсмертити їхні імена — принаймні на рік! Бути так близько до цього і все втратити, — удар був таким нищівним, що допікав містерові Йєтсу і досі, і він більш ні про що не міг говорити. Еклсфорд та його театр, усі приготування, костюми, репетиції, жарти були постійним предметом його розмов, а вихваляння цим славетним минулим — єдиною розрадою.

На щастя, любов до театру є такою поширеною, а прагнення молодих людей виступати на сцені — таким сильним, що його розповіді викликали жваву цікавість у слухачів. Їх причарувало все, починаючи з розподілу ролей і до самого епілогу, і лише деякі з них не бажали б узяти в цьому участь або не наважилися б спробувати свої сили на сцені. П'єса називалася «Узи кохання», а містер Йєтс мав бути графом Кеселом.

— Роль така собі, — казав він, — і зовсім не в моєму стилі; наступного разу я б нізащо на таку не погодився; та я вирішив не створювати зайвих ускладнень. Лорд Ревеншоу та герцог узяли собі єдині дві ролі, що чогось варті, ще до мого приїзду; і, хоча лорд Ревеншоу був згодний віддати мені свою роль, ви ж розумієте, це вийшло б негарно. Я міг тільки пошкодувати, що він такої хибної думки щодо своїх здібностей, адже роль Барона йому зовсім не пасує: малий на зріст, зі слабким голосом, що через десять хвилин уже починає хрипіти! Це могло відчутно зашкодити п'єсі; та я ж вирішив не створювати ускладнень. Сер Генрі вважав, що герцог не для Фредеріка, та це тільки тому, що сер Генрі сам хотів грати цю роль; але герцог, як на те, зіграв би її краще. Мене просто вразило, що сер Генрі такий бовдур. Та, на щастя, п'єса не на ньому тримається. Наша Агата була просто неповторна, та й герцог, на думку багатьох, також. І взагалі вистава обіцяла бути чудовою.

«Яка прикрість», «Шкода, що вам так не пощастило», — посипалися співчутливі зауваження слухачів.

— На такі речі не заведено скаржитися, але ця бідолашна стара пані не могла вибрати більш невдалої миті, щоб покинути цей світ; і просто неможливо було не побажати, щоб ця новина спізнилася на якихось три дні, які були нам потрібні. Якихось три дні; то ж була всього лише бабуся, і померла вона за двісті миль звідти, отже, це нікому б не зашкодило, і це пропонувалося, я знаю; але лорд Ревеншоу, здається, людина найсуворіших правил у всій Англії, і він не схотів про це й слухати.

— От і маєш: дивертисмент замість комедії, — докинув містер Бертрам. — «Узи кохання» наказали довго жити, а лорд і леді Ревеншоу поїхали грати у виставі «Моя бабуся». Ну, його, мабуть, втішатиме спадок; і, між нами кажучи, він, мабуть, злякався, що роль Барона зашкодить його доброму імені та легеням, і не жалкував, що доведеться поїхати; а щоб утішити вас, Йєтсе, гадаю, ми повинні влаштувати свій театр у Менсфілді і попросити вас бути нашим режисером.

Ця ідея, хоч і виникла за якусь мить, не була миттєвою забаганкою, оскільки схильність до сценічної гри вже пробудилася і найдужче заволоділа тим, хто зараз був у домі господарем і хто, маючи стільки вільного часу, що майже будь-яка новина була для нього жаданою, до того ж володів певними талантами і почуттям гумору, необхідними для того, щоб освоїти нове для нього акторське мистецтво. Ця думка не давала йому спокою.

— От якби нам влаштувати щось на зразок Еклсфордського театру!

Це бажання відлунювало в душі кожної з сестер; і Генрі Кроуфорд, у чиєму бурхливому житті ця розвага була ще незнаною, охоче підтримав ідею.

— Слово честі, — сказав він, — у мене зараз вистачить глупства, щоб погодитися на будь-яку роль із тих, що були колись написані, з Шейлока і Річарда Третього до героя фарсу, що виспівує в червоному плащі і капелюсі з пір'їною. Мені здається, я міг би бути ким завгодно і чим завгодно, — виголошувати палкі промови, або зітхати та ремствувати, або викидати смішні колінця в будь-якій трагедії чи комедії, написаній англійською мовою. Робімо щось. Нехай це буде лише половина п'єси, один акт, одна сцена; що нам заважає? Адже з ваших облич видно, що ви згодні. — Він поглянув на сестер Бертрам. — А театр — ну що таке театр? Це ж буде тільки для нашої розваги. Нам підійде будь-яка кімната в будинку.

— Потрібна завіса, — сказав Том Бертрам, — кілька ярдів зеленого сукна для завіси вистачить.

— Звичайно, вистачить! — вигукнув містер Йєтс. — Лише зробимо лаштунки, двері в глибині і три-чотири декорації; більше нічого не потрібно. Якщо ми все робитимемо тільки задля власної втіхи, цього буде досить.

— Як на мене, слід вдовольнитися навіть меншим, — сказала Марія. — Нам не вистачить часу, до того ж можуть виникнути ще якісь перешкоди. Краще прийняти пропозицію містера Кроуфорда і влаштувати просто виставу, а не театр. У наших кращих п'єсах багато сцен, де не потрібні декорації.

— Ні, — заперечив Едмунд, що почав прислухатися до розмови з тривогою. — Не робімо нічого наполовину. Якщо ми хочемо грати, нехай це буде справжній театр — з партером, ложами, балконом, і давайте візьмемо всю п'єсу, від початку й до кінця; наприклад, якщо це буде німецька п'єса, байдуже, яка саме, то в ній мають бути і трюки, і змінний дивертисмент, і фігурний танець, і хорнпайп,[6] і пісні в перервах між актами. Якщо ми не зможемо перевершити Еклсфорд, то краще й не братися до діла.

— Ну-бо, Едмунде, не будь таким серйозним, — мовила Джулія. — Ти більше за всіх любиш театр і ладен поїхати бозна-куди, щоб подивитися спектакль.

— Так. Щоб побачити справжню гру, талановиту гру професійних акторів. Але я навряд чи перейду з цієї кімнати до сусідньої, щоб дивитися на незграбні спроби тих, хто не навчався цього мистецтва, — на зборище леді та джентльменів, чиє гарне виховання та освіченість лише стануть їм на заваді під час гри на сцені.

Після недовгої мовчанки розмова, однак, продовжилася, суперечка спалахнула з новою силою, і прагнення кожного грати на сцені подужчало, посилене дискусією й підтримкою інших; і хоч нічого ще не було вирішено, окрім того, що Том Бертрам обрав комедію, а його сестри і Генрі Кроуфорд — трагедію, і що знайти п'єсу, яка влаштувала б усіх, дуже непросто, — всі були несхитні у своєму бажанні грати, не одне, то інше. І Едмунд почувався все більш ніяково. Він вирішив перешкодити цьому, якщо можливо, хоча його мати, яка також чула розмову, що відбувалася за столом, не виказала ані найменшого невдоволення.

Того ж вечора йому випала нагода спробувати свої сили. Марія, Джулія, Генрі Кроуфорд і містер Йєтс були в більярдній. Том повернувся звідти до вітальні, де Едмунд стояв, замислившись, біля каміна, леді сиділа трохи подалі на канапі, а Фанні притулилася біля неї зі своїм рукоділлям, — і, ледь увійшовши, заговорив:

— Такого жахливого більярда, як у нас, мабуть, годі й шукати. Я більш не міг цього витримати — і, гадаю, ніщо не змусить мене знову йти на таке випробування; але в одному я переконався: більярдна якнайкраще підходить для театру, особливо за своєю формою та довжиною; а двері в дальньому кінці можна відчинити, треба лише переставити книжкову шафу в батьковій кімнаті, — це якихось п'ять хвилин; якщо ми на це зважимося, краще й не вигадаєш. А з батькової кімнати вийде чудова гримерна. Вона наче для того й межує з більярдною.

— Але ж це не серйозно — що ти збираєшся грати на сцені, Томе? — тихо спитав Едмунд, коли брат підійшов до каміна.

— Не серйозно? Це серйозніше від будь-чого, запевняю тебе. А що тут дивного?

— Як на мене, це зовсім недоречно. Домашні вистави взагалі навряд чи варті похвали; а за наших обставин затівати щось подібне було б надто нерозумним, щоб не сказати більше. Це свідчило б про неувагу до батька, якого зараз немає з нами і який певною мірою перебуває в небезпеці. Гадаю, це було б необачним щодо Марії, адже її становище вимагає, якщо все зважити, особливої, просто надзвичайної делікатності.

— Ти дивишся на це надто серйозно! Так, наче ми збираємося грати тричі на тиждень, поки не повернеться батько, і запрошувати на виставу всіх сусідів. Але нічого такого не буде. Ми просто хочемо трошки розважитися, щоб жити було цікавіше, — і спробувати свої сили в чомусь новому. Нам не потрібні ні глядачі, ні визнання. Можеш не сумніватися, ми виберемо найпристойнішу п'єсу. І я не бачу ніякого злочину чи небезпеки для будь-кого з нас у тому, що ми розмовлятимемо на сцені вишуканою літературною мовою якогось шанованого автора, а не своєю власною. Я нічого не боюся, і мені нема чого соромитись. А щодо батькової відсутності, то, на мій погляд, це аж ніяка не перешкода — радше спонукання до дії; оскільки нашій матусі, безперечно, нелегко чекати його повернення, і якщо ми протягом наступних тижнів зможемо трохи розвіяти її смуток, я вважатиму, що ми не гайнували часу, і, я впевнений, батько буде такої ж думки. Для матусі це дуже скрутна пора.

З цими словами вони обоє поглянули на матір. Леді Бертрам — втілення здоров'я, благополуччя, спокою та душевної гармонії — безтурботно дрімала, напівлежачи в кутку канапи, а Фанні тим часом доводила до ладу її покинуте рукоділля.

Едмунд усміхнувся і похитав головою.

— Святий Боже! Це вже щось інше, — вигукнув Том і, щиросердо розсміявшись, вмостився у кріслі. — Так, люба матусю, щодо вашої тривоги — це я трошки схибив.

— Що таке? — спитала її світлість напівсонним голосом. — Я не спала.

— О, звісно ж, ні, люба матусю, ніхто цього й не підозрює! Знаєш, Едмунде, — повернувся він до перерваної розмови в тому ж самому тоні, щойно леді Бертрам знову почала куняти, — стосовно нашої вистави, тут я не схильний поступатися. У цьому немає нічого поганого.

— Я з тобою не згодний. І не маю сумніву, що батько міг би це тільки засудити.

— А я впевнений у протилежному. Батько, як ніхто інший, любить, щоб молоді люди розвивали свої таланти, і, як ніхто, вміє їх до цього заохочувати; а все, що пов'язане з акторською грою або декламацією, завжди було йому до смаку. Він, безперечно, заохочував нас до цього, коли ми були дітьми. Скільки разів ми тужили над мертвим тілом Юлія Цезаря або виголошували «бути чи не бути» отут, у цій самій кімнаті, щоб його потішити? І якось на різдвяних канікулах я мало не щовечора декламував «моє ім'я Норвал».

— Це зовсім інша річ. Ти сам повинен бачити різницю. Батько хотів, щоб ми, школярі, вміли гарно говорити; але він ніколи б не захотів, щоб його дорослі доньки грали у виставі. Він людина дуже строгих правил.

— Усе це я знаю, — невдоволено відповів Том. — Я знаю батька не гірше, ніж ти; і я подбаю про те, щоб його доньки нічим його не засмутили. Займайся своїми справами, Едмунде, а я потурбуюся про інших членів родини.

— Якщо ти твердо вирішив влаштувати виставу, — вперто вів далі Едмунд, — сподіваюся, все буде по-домашньому, тихо й скромно; і не слід затівати справжній театр, бо тоді доведеться надто вільно поводитись із батьковим будинком, а цьому не може бути виправдання.

— Я беру відповідальність на себе, — рішуче мовив Том. — З батьковим будинком нічого не станеться. Я не менше від тебе зацікавлений у тому, щоб дім нашого батька лишався цілим та неушкодженим; а щодо тих змін, які я запропонував, — пересунути книжкову шафу, відімкнути двері чи навіть на тиждень скористатися більярдною і не грати там на більярді, — ти міг би так само стверджувати, наче батькові не сподобається, що ми після його від'їзду проводили більше часу в цій кімнаті, а не в їдальні, як було при ньому, і що фортепіано сестер пересунули з одного кінця кімнати до іншого. Що за дурниці!

— Навіть якщо ці зміни не погані самі по собі, погано те, що вони будуть чимало коштувати.

— Так, збитки будуть просто страшні: може, навіть цілих двадцять фунтів! Щось на зразок театру нам, безперечно, слід влаштувати, але ми це зробимо найпростішим чином: зелена завіса, деякі теслярські роботи… оце і все. А оскільки всі роботи будуть виконані вдома Крістофером Джексоном, говорити про якісь збитки просто смішно; і, якщо за це візьметься Джексон, сер Томас може не хвилюватися. Не думай, наче в цьому домі ніхто, крім тебе, не здатний розумно дивитися на речі. Можеш не грати на сцені, якщо не хочеш, але не сподівайся, що зможеш командувати всіма іншими.

— Ні, про те, щоб мені грати на сцені, не може бути й мови, — відповів Едмунд.

Том вийшов з кімнати після його слів, а Едмунд залишився сидіти, помішуючи жар у каміні, замислений та роздратований.

Фанні, що чула всю розмову і повністю поділяла почуття Едмунда, прагнучи якось його втішити, наважилася заговорити.

— Може, їм не пощастить знайти таку п'єсу, щоб вона всім догодила; у твого брата і сестер, здається, смаки зовсім різні.

— Я на це й не сподіваюся, Фанні. Якщо вони вже прийняли рішення, то в цьому вже якось дійдуть згоди. Я лише спробую поговорити з сестрами і переконати їх, — це все, що я можу зробити.

— Гадаю, тітонька Норріс тебе підтримає.

— Може, й так; але її думка так мало значить і для Тома, і для сестер, що від цього не буде користі; і якщо я сам не зможу їх переконати, то нехай все йде своїм ходом, а до неї я не буду звертатися. Сімейні чвари — це справжнє лихо, і краще піти на що завгодно, щоб їх уникнути.

Коли ж наступного ранку Едмундові трапилася нагода поговорити з сестрами, вони виказали таку саму впертість, як Том, і, подібно до нього, не бажали відмовитися від своєї нової забавки. Їхня матуся також не заперечувала проти цього плану, і вони анітрохи не боялися накликати на себе гнів батька. Не може бути нічого поганого в тому, що робиться в багатьох шанованих родинах багатьма вельми шляхетними особами; і треба бути прискіпливим аж до безглуздя, щоб побачити в цьому щось варте осуду, адже участь у цій затії візьмуть лише брати, сестри та найближчі друзі і ніхто, крім них, навіть не почує про неї. Джулія, щоправда, була начебто схильна погодитися, що становище Марії справді вимагає особливої делікатності, — але ж її самої це не стосується, бо вона вільна; а Марія вочевидь вважала, що звання зарученої лише ставить її поза всілякими обмеженнями і дає їй ще менше підстав, ніж Джулії, прислухатися до материних чи батькових порад. Едмундові майже не було на що сподіватися, та він все одно правив своєї; аж раптом увійшов Генрі Кроуфорд, щойно з пасторату, і оголосив:

— Нашому театру не бракуватиме акторів, містере Бертрам, принаймні акторів на другорядні ролі. Моя сестра передає всім свої вітання і сподівається, що її приймуть до нашого театрального товариства. Вона буде щаслива зіграти роль якої-небудь старої дуеньї чи скромної компаньйонки, яка для вас, певно, не буде цікавою.

Марія кинула на Едмунда погляд, що означав: «А тепер що скажеш? Хіба можемо ми бути не праві, якщо міс Кроуфорд думає так само, як ми?» І Едмунд замовк, змушений визнати, що чари акторської гри можуть звабити й розумну людину; з довірливістю закоханого він бачив у її пропозиції лише люб'язність та бажання допомогти друзям.

План було втілено в дійсність. Опір був заслабким; а щодо місіс Норріс, Едмунд помилявся, гадаючи, ніби вона матиме щось проти цієї вигадки. Якщо вона й намагалася заперечувати, то не так завзято, щоб її не змогли умовити племінник і племінниця, які завжди брали над нею гору; і, оскільки всі приготування були недорогими, а їй і взагалі нічого не коштували, і оскільки вона вбачала в цьому безліч приємних переваг, пов'язаних із суєтою довкола та важливістю всього, що відбувалося, вона одразу ж обернула цю справу собі на користь, вирішивши, що повинна покинути свій будинок, де вже цілий місяць жила з власних коштів, і оселитися в них, аби щогодини мати змогу їм прислужитися. І, щиро кажучи, вона була надзвичайно задоволена.


Розділ дванадцятий | Менсфілд-парк | Розділ чотирнадцятий



Loading...