home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ чотирнадцятий

Пророцтва Фанні начебто були більш слушними, ніж здавалося Едмундові. Пошуки п'єси, яка вдовольнила б кожного, завдали неабиякого клопоту; і тесля уже отримав розпорядження та зняв мірки, уже запропонував, як усунути принаймні два види перешкод, і, довівши необхідність розширення робіт і пов'язаних з ними витрат, почав працювати, — а п'єси все ще не могли знайти. Інші приготування також проводилися швидко. З Нортгемптону привезли величезний сувій зеленого сукна, і місіс Норріс розкроїла його (та ще й примудрилася при цьому зберегти три чверті ярда), і служниці вже майстрували з нього завісу, а п'єси досі не вибрали; і через два-три дні Едмунд почав сподіватись, що її врешті-решт так і не знайдуть.

Тут слід було взяти до уваги стільки дрібниць, догодити стільком учасникам, знайти стільки цікавих ролей, та ще й п'єса мала бути одночасно і трагедією, і комедією, — і можливість дійти згоди здавалася такою примарною, як то буває завжди У спільних затіях палкої молоді.

За трагедію стояли міс Бертрам, Генрі Кроуфорд і містер Йєтс; за комедію — Том Бертрам, але він не був самотнім у своєму переконанні, оскільки Мері Кроуфорд вочевидь схилялася до такої ж думки, хоча із ввічливості трималася осторонь; але при своїй рішучості та вмінні нав'язувати іншим свою волю він, здавалося, не мав потреби в союзниках; і, попри таку розбіжність у думках, усі хотіли знайти п'єсу, де ролей було б загалом небагато, проте всі цікаві, а три головні — жіночі. Усі найкращі п'єси не підходили. Ні «Гамлет», ні «Макбет», ні «Отелло», ні «Дуглас», ні «Гравець» не містили нічого, що могло б привабити навіть прихильників трагедії; а «Суперники», «Школа лихослів'я», «Колесо фортуни», «Законний спадкоємець» et cetera[7] були відхилені із ще більшим запалом. Не можна було запропонувати жодну п'єсу без того, щоб хтось одразу ж не вказав на її вади, і то з одного боку, то з другого без упину долинало:

— О ні, тільки не ця п'єса! Нам не потрібні пишномовні трагедії.

— Забагато дійових осіб.

— Жодної цікавої жіночої ролі.

— Любий Томе, що завгодно, тільки не це. Неможливо знайти стільки виконавців.

— Ніхто не захоче взяти таку роль.

— Це просто суцільна буфонада, з початку й до кінця. Може, це й непогано, та хіба що для простолюдинів.

— Якщо ви хочете неодмінно почути мою думку, я гадаю, це найнудніша п'єса з усіх, що написані англійською мовою.

— Я не хочу сперечатися, тільки радітиму, якщо зможу стати в нагоді, але, як на мене, гіршого вибору просто бути не може.

Фанні дивилася на все це і слухала, і їй було трохи смішно бачити егоїзм, який, більш чи менш прихований, здавалося, заволодів усіма; вона не могла уявити, чим це врешті-решт скінчиться. Задля власної втіхи вона могла б побажати, щоб яку-небудь п'єсу все ж таки відшукали, оскільки ніколи не бачила акторської гри; але всі важливіші міркування були проти цього.

— Годі, — сказав нарешті Том Бертрам. — Ми просто гаємо час, і цьому немає виправдання. Треба щось вирішувати. Байдуже, що ми оберемо, головне — вибрати. Не слід бути такими прискіпливими. Нема чого лякатися, якщо дійових осіб буде трохи більше. Можна взяти й по дві ролі. Будьмо скромнішими. Якщо роль незначна, тим буде почесніше щось із неї зробити. Віднині я не хочу нічого ускладнювати. Я візьму будь-яку роль, яку ви мені запропонуєте, тільки щоб вона була комічною. Нехай вона буде комічною, а все інше не має значення.

І він уже чи не вп'яте запропонував «Законного спадкоємця», вагаючись тільки щодо того, якій ролі йому слід віддати перевагу — лорда Дьюберлі чи доктора Панглоса; і дуже щиро, хоча й вельми невдало, намагався переконати інших, що поміж решти персонажів п'єси є чудові трагічні ролі.

Мовчанку, яка запанувала після цієї безплідної спроби, порушив він сам; узявши одну із збірок п'єс, що лежали на столі, він погортав її і раптом вигукнув:

— «Узи кохання»! А чому б і не «Узи кохання», якщо їх ставили у Ревеншоу? Як це нам раніше не спало на думку? Просто диво, — це ж саме те, що нам треба. Що ви на це скажете? Тут є дві головні трагічні ролі для Йєтса й Кроуфорда, і управитель, що говорить віршами, — це для мене, якщо ніхто не заперечує; і роль дріб'язкова, проте з таких, що мені не осоружні, і, як я вже казав, я вирішив узяти будь-яку роль і зробити все, що в моїх силах. А що до решти ролей, вони всім підійдуть. Лишаються тільки граф Кесел і Анхельт.

Пропозиція дістала загальне схвалення. Усім уже почала набридати невизначеність, і в кожного сяйнула думка, що жодна п'єса із запропонованих досі не була такою прийнятною для всіх. Особливо був задоволений містер Йєтс: він іще в Еклсфорді був небайдужий до ролі Барона, заздрив кожній із реплік лорда Ревеншоу і потай повторював їх у своїй кімнаті. Вергати громи в ролі барона Уїлденхейма було вінцем його театральних амбіцій; і, вже вивчивши напам'ять половину сцен, він поквапився запропонувати себе на цю роль. Щоб віддати йому належне, слід зазначити, що він не наважився її привласнювати, оскільки пам'ятав, що гучні промови є й у ролі Фредеріка; тому він зауважив, що не менш охоче погодиться й на неї. Генрі Кроуфорд був ладен узяти будь-яку з цих ролей. Від якої відмовиться містер Йєтс, та йому й підійде. Тут почався обмін компліментами. Міс Бертрам, яку найбільше цікавила роль Агати, взяла рішення на себе, зауваживши містерові Йєтсу, що тут важливі зріст і статура, і оскільки він вищий, йому особливо пасуватиме роль Барона. Усі визнали, що вона має рацію, і коли з цими двома ролями визначилися, вона могла не сумніватись, що роль Фредеріка буде призначено тому, кому слід. Тепер три ролі уже були розібрані, залишався тільки містер Рашворт, за якого Марія завжди відповідала, що він згодний на будь-яку роль; і Джулія, що, подібно до сестри, сподівалася бути Агатою, щиро потурбувалася про міс Кроуфорд.

— Ми несправедливо забули про відсутню, — мовила вона. — У п'єсі замало жіночих ролей. Амелія і Агата можуть підійти Марії і мені, а от для вашої сестри, містере Кроуфорд, немає нічого.

Містер Кроуфорд висловив бажання, щоб про це ніхто не хвилювався: він цілком певний, що його сестрі не хочеться грати, хіба що її участь буде конче потрібна; а за даних обставин вона взагалі далека від думки, що на неї будуть розраховувати. Але йому одразу ж заперечив Том Бертрам, стверджуючи, що роль Амелії з усіх поглядів підходить міс Кроуфорд, якщо тільки вона погодиться грати.

— Вона просто повинна зіграти цю роль, — сказав він, — як будь-яка з моїх сестер — Агату. І це не потребує від них ніякої жертви, адже роль суто комічна.

Запала коротка пауза. Кожна з сестер виглядала стривоженою, бо кожна відчувала, що роль Агати наче створена для неї, і сподівалася, що всі інші проситимуть її взяти саме цю роль. Генрі Кроуфорд, що узяв п'єсу і з удаваною недбалістю переглядав перший акт, невдовзі владнав цю справу.

— Я змушений просити Джулію Бертрам, — сказав він, — щоб вона не погоджувалась на роль Агати, бо це буде серйозною загрозою для мого урочистого вигляду. Ви не повинні, справді не повинні цього робити, — звернувся він до Джулії. — Я просто не зможу витримати скорботного виразу на вашому обличчі. Ми з вами так багато сміялися, що я неодмінно про це згадаю, і Фредерік з його дорожньою торбою не знатиме, куди тікати.

Це було сказано люб'язно й ввічливо; але його поштива манера не обманула почуттів Джулії. Вона помітила погляд Марії, який підтвердив, що її справді скривджено; це була просто хитрість, спроба ввести її в оману; її обійшли і Марії віддали перевагу; тріумф на обличчі Марії, який вона марно намагалася приховати, свідчив про те, як вірно вона все розуміє; і Джулія не встигла опанувати себе, щоб заговорити, як її брат у свою чергу виступив проти неї:

— О, так! Марія повинна бути Агатою. У неї це вийде якнайкраще. Хоч Джулія і уявляє, наче їй підходить трагедія, мені так не здається. У ній немає нічого від трагічної героїні. У неї не та зовнішність: і риси не трагічні, і ходить вона надто швидко, і говорить, і не зможе зберігати серйозного виразу обличчя. Краще їй зіграти стару селянку — дружину Бідного селянина, справді, Джуліє! Це дуже гарна роль, запевняю тебе. Стара пані душевно підтримує благородні наміри свого чоловіка. Ти будеш Дружиною селянина.

— Дружиною селянина! — вигукнув містер Йєтс. — Що це ви таке кажете? Найнудніша, наймізерніша роль, просто порожнє місце; жодної вдалої репліки. І таку роль узяти вашій сестрі! Та це просто знущання — таке пропонувати. В Еклсфорді цю роль віддали гувернантці. Ми всі були згодні, що її неможливо запропонувати будь-кому іншому. Будьте справедливішим, шановний режисере. Ви не заслуговуєте цієї посади, якщо не можете оцінити таланти ваших акторів, як вони того варті.

— Що ж, мій любий друже, я можу сказати, що поки я і мої актори почнемо грати як слід, нам доведеться чимало попрацювати; але я аж ніяк не хотів применшити таланти Джулії. Нам не потрібні дві Агати, а без Дружини селянина не обійтися; і я начебто подав сестрі приклад скромності, вдовольнившись роллю старого Управителя. Якщо роль незначна, тим більшою буде заслуга Джулії, коли вона зможе тут чогось досягти. А якщо вона так затято постає проти всього смішного, нехай промовляє слова Селянина, а не його дружини, і поміняє їх ролями; він, як на мене, досить серйозний і навіть патетичний. П'єса від цього не програє; а щодо самого Селянина, якщо йому належатимуть слова його жінки, я залюбки зіграю цю роль.

— За всієї вашої прихильності до Дружини селянина, — мовив Генрі Кроуфорд, — неможливо зробити так, щоб ця роль підійшла вашій сестрі, і нам не слід прирікати її до такого випробування. Ми навіть не повинні дозволяти їй погоджуватися. Погано, якщо їй доведеться потерпати через власну поступливість. Її таланти розкриються в ролі Амелії. Амелія — це навіть складніша роль, ніж Агата. Як на мій погляд, це найскладніший з усіх персонажів. Потрібне справжнє мистецтво, справжній смак, щоб передати всю її чарівну безтурботність та душевну простоту, не вдаючись до крайнощів. Я бачив, як талановиті акторки в цій ролі зазнавали фіаско. Простодушність насправді важко зіграти навіть професійним акторам. Для цього потрібна здатність тонко відчувати, що їм не властиво. Тут необхідна щира шляхетна вдача — потрібна Джулія Бертрам. Сподіваюся, ви згодні? — І він повернувся до Джулії з поглядом і благальним, і тривожним, який її трохи вмилостивив; але поки вона вагалася, не знаючи, що відповісти, знову втрутився її брат і почав запевняти, що ця роль більше пасує міс Кроуфорд.

— Ні, ні, Джулія не повинна грати Амелію. Ця роль взагалі не для неї. Вона їй не сподобається, і Джулія не зможе зіграти її як слід. Вона занадто висока й міцна. Амелія повинна бути мініатюрною, легкою, мати дівочі манери й струнку фігурку. Ця роль — для міс Кроуфорд, і тільки для неї. Вона і зовні схожа на Амелію, і зіграє її просто чудово, будьте певні.

Не звертаючи на нього уваги, Генрі Кроуфорд продовжував підлещуватися до Джулії.

— Ви повинні зглянутися на нас, — казав він, — просто повинні. Коли ви поміркуєте про цю роль, ви, без сумніву, відчуєте, що вона ваша. Може, ви й обрали трагедію, та я певен, що комедія обирає вас. Вам доведеться відвідати мене у в'язниці з кошиком провізії; ви ж не відмовитеся прийти до мене у в'язницю? Я навіть бачу, як ви входите з кошиком.

Він говорив досить переконливо. Джулія завагалася; чи не хоче він лише заспокоїти її і відволікти від недавньої поразки? Вона йому не довіряла. Він знехтував нею зумисне. Можливо, він грається її почуттями. Вона підозріло поглянула на сестру. З виразу обличчя Марії все стане зрозумілим: чи не роздратована вона, чи не стривожена? Але Марія виглядала спокійною й задоволеною, а Джулія добре знала, що в цій забавці Марія може бути щасливою тільки за її рахунок. Тому вона, одразу ж скипівши, тремтячим голосом мовила до Генрі Кроуфорда:

— Здається, ви не боїтеся, що не зможете лишатися серйозним, коли я увійду з кошиком провізії… хоча цього слід було б очікувати… але я загрожую вам тільки в ролі Агати!

Вона замовкла. Генрі Кроуфорд спантеличено дивився на неї і, здавалося, не знав, що й сказати. Том Бертрам почав знову:

— Міс Кроуфорд повинна грати Амелію… Вона буде чудовою Амелією.

— Не бійся, я не хочу цієї ролі, — поспішно вигукнула розгнівана Джулія. — Роль Агати мені не дістанеться, а нікого більше я грати не буду; а щодо Амелії, то з усіх ролей це найогидніша. Я її просто ненавиджу. Гидка, нікчемна, вперта, фальшива і безсоромна особа. Я ніколи не полюбляла комедії, а це комедія в її найгіршому вигляді.

І, сказавши це, вона швидко вийшла з кімнати, і майже всі почувалися ніяково, проте ніхто їй особливо не співчував, окрім Фанні, що мовчки слухала все і з жалем думала, що Джулію мучать ревнощі.

Після того як Джулія пішла, ненадовго запанувала тиша; але невдовзі її брат знов повернувся до «Уз кохання» і з допомогою містера Йєтса став ретельно переглядати п'єсу, щоб упевнитись, які декорації будуть потрібні, а Марія і Генрі Кроуфорд тим часом тихенько розмовляли, і зауваження, з якого вона почала — «Звичайно, я залюбки віддала б цю роль Джулії, та хоч я сама, певно, зіграю її погано, переконана, що вона зіграє ще гірше», — це зауваження, звісно, дало їй змогу вислухати усі компліменти, заради яких воно було сказане.

За якийсь час товариство розійшлося — Том Бертрам і містер Йєтс вирішили продовжити свою нараду в кімнаті, яка відтепер дістала назву Театру, а міс Бертрам вирішила піти до пасторату, щоб самій запропонувати роль Амелії міс Кроуфорд. І Фанні лишилася на самоті.

Перше, що вона зробила, замислившись без свідків, — це взяла том, що лежав на столі, і почала читати п'єсу, про яку стільки чула. У ній прокинулася цікавість, і вона гортала сторінки з нетерпінням, яке час від часу перемагав подив: хіба можна запропонувати і прийняти таке для аматорського театру! Агата і Амелія, хоч і такі різні, здавалися їй зовсім недоречними персонажами для домашньої вистави; становище однієї й мова іншої так не пасували будь-якій порядній жінці, що вона не могла навіть уявити, щоб її кузини повністю усвідомлювали затію; і вона щиро бажала, аби вони схаменулися, почувши дорікання Едмунда, яких, звичайно, було не уникнути.


Розділ тринадцятий | Менсфілд-парк | Розділ п\ятнадцятий



Loading...