home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ шістнадцятий

Спроби міс Кроуфорд змусити Фанні забути про все, що сталося, були марними. Коли вечір скінчився, вона лягла в ліжко, все ще сповнена думок про ці події, все ще схвильована раптовим нападом кузена Тома, таким привселюдним і настирливим, і пригнічена недобрим поводженням та докорами тітоньки. Отак привернути до себе загальну увагу, почути, що це тільки прелюдія до чогось набагато гіршого, дізнатися, що вона повинна вчинити щось зовсім неприпустиме — грати на сцені; а потім заслужити обвинувачення у впертості та невдячності, обтяжене натяком на її залежне становище, — ці події були надто неприємні, щоб згадка про них могла не завдавати болю; до того ж Фанні відчувала жах перед завтрашнім їх продовженням. Міс Кроуфорд захистила її лише на деякий час; а якщо навколо будуть тільки свої і Том з Марією почнуть наступ на неї з владною настирливістю, як вони те вміють, — а Едмунда, можливо, не буде вдома, — що їй тоді робити? Вона заснула, так і не знайшовши відповіді на це запитання, і вранці, коли прокинулася, воно турбувало її так само. Біла кімнатка, що лишалася її спальнею з того самого дня, коли вона увійшла в сім'ю, не могла її втішити; і, вдягнувшись, вона пішла шукати розради в іншій, просторішій кімнаті, де можна було походити й подумати і де вона вже деякий час була майже повноправною господинею. То була колишня класна; вона звалася так, поки сестри Бертрам не заборонили її так називати, і донедавна лишалася жилою кімнатою. Тут жила міс Лі, і тут вони читали, писали, гомоніли й сміялися ще три роки тому, поки гувернантка від них не поїхала. Відтоді кімнатою не користувалися, і деякий час вона була покинута всіма, окрім Фанні, що приходила відвідати свої кімнатні рослини чи взяти якусь зі своїх книжок, які вона охоче тримала тут, оскільки в її малій горішній кімнатці бракувало вільного місця; та помалу, відчуваючи дедалі більшу потребу в такій зручній схованці, Фанні приєднала цю кімнату до своїх володінь і проводила тут чимало часу; ніхто проти цього не заперечував, і Фанні так природно й невимушено тут обжилася, що всі почали вважати цю кімнату її законною цариною. Східна кімната, так її називали відтоді, як Марії Бертрам виповнилося шістнадцять, тепер вважалася кімнатою Фанні майже так само беззаперечно, як біла спальня, тіснота якої давала такі очевидні підстави шукати просторішого приміщення, що сестри Бертрам, визнаючи переваги своїх власних апартаментів, як того й вимагало їхнє становище, щиро це схвалювали; а місіс Норріс, поставивши за умову, щоб для одної Фанні там ніколи не розпалювали вогню, зрештою погодилася дозволити їй користуватися тим, що більш нікому не потрібне, хоч іноді й говорила про цей великодушний дозвіл так, наче йшлося про найліпший покій у будинку.

Розташування кімнати було таким вдалим, що навіть без вогню в каміні вона здавалася затишною і напровесні, і пізньої осені, особливо для такої невибагливої особи, як Фанні; а коли туди заглядало сонце, вона сподівалася, що зможе сидіти тут навіть узимку. Години дозвілля, проведені в цьому сховищі, були для неї найприємнішими в житті. Вона могла прийти сюди після будь-яких прикрощів унизу і одразу ж знаходила розраду в якомусь занятті чи в роздумах про що-небудь, що спадало на думку тієї миті. Її квіти, її книги — які вона збирала відтоді, як отримала перший шилінг у своє розпорядження, — письмовий стіл, шиття для бідних і майстерне рукоділля — все це було під рукою; а якщо не хотілося нічого робити, якщо її огортали роздуми, будь-який предмет у цій кімнаті викликав приємні спогади. Кожен із цих предметів був її другом чи навіював думки про друзів; і, хоч їй довелося зазнати багато страждань, хоч мотиви її поведінки часто лишалися незрозумілими для оточення, її почуттями нехтували, а її розум недооцінювали; хоч вона звідала всіх мук тиранії, глуму, байдужості, втім, щоразу, звертаючись до цих речей, згадувала щось втішне: чи тітонька Бертрам заступилася за неї, чи то міс Лі її підбадьорила, або, що траплялося частіше і було найдорожчим для неї, Едмунд — її захисник і друг — підтримав її у скрутну хвилину, чи пояснив іншим, що вона мала на увазі, чи умовив її не плакати і чимось виказав свою прихильність до неї, від чого плакати стало так солодко; і все це зараз перемішалося в пам'яті, осяяне гармонією у глибині минулого, і кожна з колишніх прикрощів таїла в собі певну принаду. Кімната була такою дорогою для неї, що Фанні нізащо не поміняла б її меблі на щонайгарніші в будинку, хоч вони, і самі по собі прості, витерпіли чимало дитячих знущань, і тепер найелегантнішою оздобою тут була пошарпана лавочка для ніг, змайстрована Джулією надто неоковирно, щоб її допустили стояти у вітальні; три транспаранти, що були зроблені під час загального захоплення транспарантами і призначалися для трьох нижніх шибок вікна і на яких Тинтернське абатство межувало з печерою в Італії і залитим місячним сяйвом озером у Камберленді; на каміні — колекція сімейних профілів, яку чомусь не визнали вартою іншої кімнати, а збоку від камінної дошки, пришпилений до стіни, висів невеликий ескіз корабля, чотири роки тому надісланий Уїльямом із Середземного моря, з написом унизу, літерами висотою з грот-щоглу: «К.Й. В.[8] Антверпен».

До цього затишного гніздечка Фанні заквапилася тепер, сподіваючись віднайти в ньому розраду для своєї збентеженої душі, — може, вона хоч трохи втішиться, подивившись на профіль Едмунда, а може, коли виставить свої герані за вікно подихати свіжим повітрям, то й сама відчує приплив душевної наснаги. Але страх перед власною впертістю був не єдиним почуттям, яке вона мала подолати; вона почала вагатися, як їй слід вчинити, і, поки вона походжала кімнатою, її сумніви зростали. Чи мала вона рацію, відмовляючи в тому, про що її так гаряче просили, чого так палко бажали і що, напевне, було таким важливим для декого з тих, кому вона багато чим завдячувала? Чи не себелюбство заволоділо нею, чи не страх привернути до себе увагу? І чи досить виявиться суджень Едмунда, його запевнень, що цього не схвалив би сер Томас, щоб виправдати її рішучу відмову, не зважаючи на усіх інших? Грати на сцені здавалося їй чимось таким жахливим, що вона вже схильна була зневіритись у правдивості й чистоті своїх намірів; і, поки вона роззиралася довкола, прохання кузин і кузена зробити їм послугу здавалося їй тим важливішим, чим більше вона дивилася то на один, то на інший з їхніх дарунків. Столик між вікнами був заставлений скриньками для рукоділля, подарованими у різний час, здебільшого Томом; і вона почувалася дедалі більш зніченою, розуміючи, які вони були до неї добрі і в якому вона боргу перед ними. Стук у двері пробудив її від роздумів, і у відповідь на її ввічливе «Прошу» з'явився той, з ким вона звикла ділитися усіма своїми турботами. При появі Едмунда очі в неї засяяли.

— Можна поговорити з тобою кілька хвилин, Фанні? — спитав він.

— Так, звичайно.

— Я хотів з тобою порадитися. Почути твою думку.

— Мою думку! — вигукнула вона, спантеличена цим компліментом — такою високою здавалася їй подібна честь.

— Так, твою думку і твою пораду. Я не знаю, як вчинити. Від цієї театральної забавки стає дедалі більше прикрощів, ти ж сама бачиш. Вони обрали таку п'єсу, що гірше й не вигадаєш, а тепер, на додачу до всього, ще й вирішили звернутися по допомогу до юнака, якого ми майже не знаємо. Це означатиме кінець будь-якій скромності чи пристойності, про яку говорилося спершу. Я не знаю нічого поганого про Чарлза Медокса; але надмірна товариськість, що неодмінно супроводжуватиме зав'язане таким чином знайомство, дуже небажана; навіть більше, ніж товариськість, — фамільярність. Я не можу думати про це спокійно; і це здається мені таким злом, що йому неодмінно слід запобігти, якщо тільки можливо. Хіба ти не дивишся на це так само?

— Так, але що тут вдієш? Твій брат надто непоступливий.

— Можна зробити лише одне, Фанні. Я мушу взяти роль Анхельта на себе. Я чудово розумію, що інакше Том не заспокоїться.

Фанні не знала, що й відповісти.

— Мені це дуже не подобається, — продовжував Едмунд. — Нікому не сподобається виявляти таку непослідовність у своїх вчинках. Коли всі знають, як я з самого початку заперечував проти цієї задумки, буде просто абсурдно приєднатися до них зараз, коли вони так далеко відійшли від свого початкового плану; але я не бачу іншого виходу. А ти, Фанні?

— Ні, — повільно проказала вона, — поки що ні, але…

— Але що? Я бачу, ти мене не схвалюєш. Та подумай ще трошки, Фанні. Може, ти не так чітко усвідомлюєш, яке зло, які прикрі наслідки повинно спричинити знайомство з молодим чоловіком, зав'язане у такий спосіб; він приживеться в нас, матиме право приходити будь-коли і одразу ж потрапить у таке становище, у якому забувають про будь-які обмеження. Лишень подумати, до якої вільної поведінки його спонукатиме кожна репетиція. Це дуже зле! Постав себе на місце міс Кроуфорд, Фанні. Подумай, як це — грати Амелію зі стороннім чоловіком. Вона має право на співчуття, бо їй самій це вочевидь дуже прикро. Мені досить було почути вашу розмову вчора ввечері, щоб зрозуміти її небажання грати з чужою людиною. І оскільки вона, певно ж, погоджувалася на цю роль з іншими сподіваннями — може, вона недостатньо обміркувала цю справу і не уявляла, що з цього вийде, — було б невеликодушно, просто жорстоко приректи її до такого випробування. Треба поважати її почуття. Тобі так не здається, Фанні? Ти наче вагаєшся.

— Мені шкода міс Кроуфорд, та ще більше шкода тебе, коли я бачу, що ти змушений робити щось таке, проти чого ти заперечував і що, як усім відомо, ти вважаєш неприємним для дядечка. Це буде для них справжній тріумф!

— У них не буде особливої причини тріумфувати, коли вони побачать мою нездарну гру. Однак тріумфу, звичайно, не уникнути, і я повинен через це пройти. Але якщо я зможу запобігти розголошенню їхнього задуму, обмежити їх у цьому глупстві — це буде для мене винагородою. У моєму нинішньому становищі я не маю на них впливу, я нічого не можу вдіяти; я їх образив, і вони не захочуть мене слухати; та якщо я зможу задобрити їх цією поступкою, у мене з'явиться хоч якась можливість умовити їх провести виставу в більш суворих рамках, а не пускатися на всі заставки, як зараз. Це буде неабияке досягнення. Моя мета — обмежити коло глядачів самою лише місіс Рашворт та подружжям Грантів. Хіба заради цього не варто постаратися?

— Так, це значить дуже багато.

– І все ж таки ти цього не схвалюєш. Чи можеш ти вигадати будь-який інший спосіб, що може привести до такого успіху?

— Ні, мені більш нічого не спадає на думку.

— Тоді дай зрозуміти, що ти мене схвалюєш, Фанні. Інакше я не зможу почуватися впевнено.

— О, кузене!

— Якщо ти проти мене, я змушений не довіряти самому собі… і все-таки… Але ж не можна дозволити Томові стати на цей шлях — щоб він почав роз'їжджати округою, шукаючи, кого б намовити грати у виставі, — байдуже, кого саме, аби тільки той був подібний до джентльмена. Я сподівався, що ти виявиш більше співчуття до міс Кроуфорд.

— Звичайно, вона буде дуже рада. Для неї це й справді полегшення, — сказала Фанні, намагаючись говорити якомога ласкавіше.

— Вона ще ніколи не була такою люб'язною до тебе, як минулого вечора. Це дає їй особливе право на мою прихильність.

— Вона справді була дуже добра до мене, і я рада, що вона зможе уникнути…

Фанні не змогла закінчити своєї великодушної промови. Сумління спинило її на півдорозі; та Едмундові й цього було досить.

— Я піду одразу ж після сніданку, — мовив він, — і я певен, що вони будуть задоволені. А тепер, люба Фанні, я більше тобі не заважатиму. Ти хочеш почитати. Але я не міг почуватися спокійно, поки не поговорив з тобою і не прийняв рішення. Усю ніч — і уві сні, й наяву — ця справа мені не давала спокою. Це справжнє зло, але я, звичайно, зроблю його меншим, ніж воно могло бути. Якщо Том уже прокинувся, я піду до нього і все владнаю; і, зустрівшись за сніданком, ми всі в якнайліпшому гуморі думатимемо про майбутнє божевілля, у якому ми всі заодно. А ти, мабуть, збираєшся помандрувати до Китаю? Як там справи у лорда Макартні? — Він відкрив том, що лежав на столі, а потім узяв інші. — Тут тобі й «Оповіді» Кребба, і «Ледар» під рукою, щоб трохи розвіятися, коли втомишся від серйозного читання. Мені просто любо дивитися, як гарно ти вмієш себе зайняти. Тільки-но я піду, ти викинеш з голови усілякі театральні дурниці і зручненько вмостишся за столом. Тільки дивися мені, не закоцюбни на такому холоді.

Він пішов; але для Фанні вже не існувало ні читання, ні Китаю, ні душевного спокою. Він повідомив їй таку вражаючу, незбагненну, недобру новину, що вона ні про що більш не могла думати. Він гратиме в п'єсі! Після всіх його заперечень — заперечень таких справедливих! Після всіх його слів, які вона чула, після всього, що — як вона бачила — відбувалося в його душі, після всього, що вона про нього знала. Невже це можливо? Невже Едмундові бракує твердості? Чи не обманює він сам себе? Чи він не засліплений? Леле, та це ж усе міс Кроуфорд! Фанні відчувала її вплив у кожному слові Едмунда, і їй було боляче це розуміти. Спричинені власною поведінкою сумніви й тривоги, що засмучували її раніше, а поки вона його слухала, були наче приспані, тепер уже не мали ваги. Дужча тривога поглинула їх. Нехай усе йде своїм ходом; їй байдуже, як це скінчиться. Кузен із кузиною можуть нападати на неї, та не зможуть їй дошкулити. Вона для них недосяжна; і якщо зрештою їй доведеться скоритися — чи не все одно? Зараз їй лишається тільки страждати.


Розділ п\ятнадцятий | Менсфілд-парк | Розділ сімнадцятий



Loading...