home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ сімнадцятий

Для містера Бертрама і Марії це справді був день тріумфу. На таку перемогу над обачливістю Едмунда ніхто не сподівався, і тим вона була приємніша. Тепер більш ніщо не перешкоджало їхнім виплеканим задумам, і вони віч-на-віч привітали одне одного із втішною для них слабкістю супротивника, яка, на їхню думку, була причиною такої зміни. Вони були безмірно раді й задоволені. Байдуже, що Едмунд лишається похмурим і каже, що вся ця вигадка йому взагалі не до вподоби, і засуджує обрану п'єсу; вони таки домоглися свого: він буде грати, і вчинить так лише з себелюбних міркувань. Едмунд спустився з тих моральних висот, на яких перебував досі, і обоє вони завдяки цьому зробилися настільки ж привітніші, наскільки й щасливіші.

До Едмунда вони, однак, поставилися дуже люб'язно, не виявили своєї зловтіхи нічим, окрім ледь помітної посмішки, і здавалося, що вони йому дуже вдячні за можливість уникнути втручання Чарлза Медокса — так, начебто їх силували прийняти останнього до свого товариства. Вони, мовляв, тільки й бажали, щоб усе відбувалося в сімейному колі. Чужа людина може лише зіпсувати всю втіху. І коли Едмунд розвинув цю думку, натякнувши на свої сподівання звузити коло глядачів, вони під впливом миттєвого настрою ладні були пообіцяти що завгодно. Усі були бадьорі та веселі. Місіс Норріс запропонувала придумати йому костюм, містер Йєтс запевнив його, що остання сцена Анхельта з Бароном вимагає жвавості й піднесення, а містер Рашворт взявся підраховувати його репліки.

— Можливо, — сказав Том, — Фанні тепер також не відмовиться зробити нам послугу. Можливо, ти зможеш її переконати.

— Ні, вона все для себе вирішила. Вона нізащо не буде грати.

— О! Ну гаразд.

Він не додав ані слова, але Фанні знову відчула себе у небезпеці, а її байдужість до небезпеки вже почала зникати.

У пастораті зміна, що сталася з Едмундом, викликала не менше радісних посмішок, ніж у маєтку; міс Кроуфорд вони дуже личили, вона одразу ж виявила такий самий палкий інтерес до вистави, що й раніше, і Едмунд, звичайно, не міг лишитися до цього байдужим. Авжеж, він мав слушність, такі почуття слід поважати, і він радий, що прийняв це рішення. І хоч загальна радість не мала гучних проявів, ранок видався дуже приємним. Фанні він також приніс деяке полегшення: зглянувшись на щире прохання міс Кроуфорд, місіс Грант із властивою їй доброзичливістю погодилася на роль, яка досі призначалася Фанні; та це була єдина розрада, якої вона зазнала того дня, і навіть ця звістка, передана їй Едмундом, завдала раптового болю, бо це зробило її боржницею міс Кроуфорд, це її доброті Фанні мала завдячувати, і це її стараннями так щиро милувався Едмунд. Тепер Фанні була в безпеці; але безпека вже не означала для неї спокою. Ніколи ще вона не відчувала такого душевного сум'яття. Вона сама вчинила зле, та її непокоїло все інше. І серце її, й розум поставали проти рішення Едмунда; вона не могла змиритися з його непослідовністю, а те, що він при цьому щасливий, дошкуляло їй найдужче. Її поглинали ревнощі та тривога. Міс Кроуфорд підійшла до неї весела, дружньо заговорила до неї, а Фанні ледве спромоглася спокійно відповісти. Усі довкола були веселі й заклопотані, кожен відчував себе при ділі і був на своєму місці; у кожного були свої інтереси, своя роль, свій костюм, свої улюблені сцени, свої друзі та спільники; усі без упину обговорювали виставу, радилися, порівнювали чи то бавилися різними жартівливими витівками. Вона єдина була сумною й непомітною; вона ні в чому не брала участі, могла піти чи лишитись, могла перебувати посеред їхньої товкотнечі або втекти й усамітнитись у східній кімнаті, — ніхто цього не помітить, ніхто не скучить за нею. Вона вже ладна була виснувати для себе, що її доля найнещасливіша. До місіс Грант були всі уважні, її добра вдача заслужила найщиріших похвал, її смаки та вільний час мали неабияке значення; її присутність була бажаною, усі шукали її товариства, і поважали її, й цінували; і спершу Фанні загрожувала небезпека піддатися заздрощам до ролі, яку та мала виконувати. Але роздуми викликали в неї благородніші почуття, вона переконалася, що місіс Грант гідна такої пошани, якої їй самій ніколи не заслужити; і навіть якби вона домоглася ще більшого визнання, ніж місіс Грант, вона б ніколи не могла почуватися щасливою, беручи участь у справі, яку з самого лише огляду на свого дядечка мала б рішуче засудити.

Фанні, як вона невдовзі зрозуміла, була не єдиною, кого засмутили ці події. Джулія також страждала, хоч і не так безневинно.

Генрі Кроуфорд посміявся з її почуттів; але вона так довго приймала його залицяння і навіть сама їх заохочувала, не без підстав ревнуючи до сестри, що мала б уже й зцілитися; і тепер, коли стало очевидним, що він віддає перевагу Марії, вона скорилася, анітрохи не тривожачись за сестру, і не робила жодних спроб опанувати себе. Вона або сиділа в похмурій мовчанці, віддаючись такій журбі, яку ніщо не могло розвіяти — ні цікаві заняття, ні влучний дотеп, — або приймаючи знаки уваги від містера Йєтса, з підкресленою жвавістю розмовляла з ним наодинці і висміювала гру інших виконавців.

Перші кілька днів після завданої Джулії образи Генрі Кроуфорд намагався все виправити своєю звичайною галантністю та компліментами, але не переймався цим настільки, щоб продовжувати свої спроби, кілька разів зазнавши поразки; і невдовзі, заклопотаний театральними справами так, що йому бракувало часу на флірт більш ніж з однією особою, він збайдужів до їхньої ворожнечі, чи то навіть вважав її щасливою можливістю непомітно покласти край тому, що невдовзі могло пробудити сподівання не в самої лише місіс Грант. Їй було неприємно бачити, що Джулія вийшла з гри і лишається осторонь від усіх; та оскільки це не стосується її особисто, нехай Генрі діє на свій власний розсуд; і оскільки він із щирою посмішкою запевнив її, що ні він, ні Джулія ніколи не мали серйозних намірів одне щодо одного, вона могла тільки знов застерегти його проти флірту зі старшою сестрою, попросити його не ризикувати власним спокоєм, не захоплюватися нею надміру; і після того вона знову повернулася до всіх занять, які розважали молоде товариство і які, зокрема, були приємні для дорогих їй осіб.

— Просто диво, як це Джулія не закохалася в Генрі, — сказала вона Мері.

— Напевне закохалася, — холодно відповіла Мері. — І закохалися в нього, як мені здається, обидві сестри.

— Обидві! Ні, ні, це просто неможливо. Не дай, будь ласка, йому цього зрозуміти. Подумай про містера Рашворта!

— Ти б краще порадила міс Бертрам подумати про містера Рашворта. Їй це не завадить. Я часто думаю про багатство містера Рашворта, — як на мене, краще б воно належало комусь іншому; але про нього самого я ніколи не думаю. З такими статками людина може бути представником графства в парламенті; йому можна не обирати жодної професії і бути лише представником графства.

— Можливо, він і справді скоро буде в парламенті. Коли повернеться сер Томас, містер Рашворт, цілком можливо, балотуватиметься від якогось округу; але поки що ніхто не спонукав його до дії.

— Сер Томас звершить чимало добрих справ, коли повернеться, — помовчавши, сказала Мері. — Пам'ятаєш «Звернення до тютюну» Хокінса Брауна, що наслідує Поупа?

О лист, чий аромат зціляє вмить

І пастиреві розум просвітлить!

Я вигадала таку пародію:

О сер, чий погляд всіх скарає вмить

І Рашвортові розум просвітлить!

Отже, все залежить від повернення сера Томаса.

— Ти відчуєш, як це справедливо й розумно, коли побачиш його в колі сім'ї. Без нього нам тут не дуже добре. У нього надзвичайно гідна манера триматись, як то й належить главі такої родини, і він будь-кого вміє поставити на місце. Нині на леді Бертрам ніби й зважають менше, ніж було при ньому; і ніхто не може, як він, приборкати місіс Норріс. Проте, Мері, не думай, будь ласка, що Марія Бертрам зацікавилася Генрі. Я певна, що Джулію^ він не цікавить, інакше вона б не фліртувала з містером Йєтсом, як учора ввечері, і хоч Генрі з Марією добрі друзі, я, проте, думаю, що їй надто подобається Созертон, аби вона могла зробити неправильний крок.

— Я б не була певна в щасті містера Рашворта, якби Генрі з'явився тут ще до їхніх заручин.

— Якщо в тебе виникли такі підозри, треба щось робити; і одразу ж після вистави ми серйозно з ним поговоримо, щоб він сам чітко знав, чого хоче; а якщо він не має серйозних намірів, хоч це й наш Генрі, ми на якийсь час відішлемо його звідси.

Насправді ж Джулія страждала, хоч місіс Грант цього не помітила, та й інші члени родини також нічого не підозрювали. Вона закохалася, вона кохала ще й зараз і звідала всі тортури, через які має пройти палка й чутлива вдача, розчарувавшись у дорогих для неї, хай навіть і нерозумних, сподіваннях і відчувши, що з неї жорстоко посміялися. Її поранене серце палало гнівом, і лише гнівні думки могли її втішити. Сестра, з якою вони досі дружили, стала її найзапеклішим ворогом; тепер вони були чужі одна одній, і Джулія була не аж такою великодушною, щоб не виколихувати в собі надію на сумний кінець тих залицянь, на те, що Марію буде покарано за таку безсоромну поведінку щодо неї, а також до містера Рашворта. Не маючи жодного справжнього ґанджу вдачі чи розбіжності в думках, що могло б зашкодити їхній дружбі, доки інтереси в них були однакові, сестри за теперішніх обставин виказали чи то замало любові одна до одної, чи то недостатню стійкість переконань, щоб лишатися великодушними або хоча б справедливими, виявити благородство чи співчуття. Марія тріумфально йшла до своєї мети, не зважаючи на Джулію; а Джулія щоразу, побачивши, як Генрі Кроуфорд приділяє увагу Марії, сподівалася, що це викличе ревнощі Рашворта і врешті-решт спричинить привселюдний скандал.

Фанні розуміла майже всі почуття Джулії і співчувала їй; але зовні між ними не було дружби. Джулія не робила кроків назустріч, а Фанні не звикла поводитись надто вільно. Вони були самотні у своїх стражданнях, і єдиним зв'язком між ними було співчуття Фанні.

Обидва брати і тітонька були неуважні до душевного стану Джулії і не бачили його справжньої причини, заклопотані власними справами. У кожного вистачало своїх клопотів: Том з головою занурився в театральні справи і не помічав нічого, що прямо не стосувалося його. Едмунд, розриваючись між своєю театральною та справжньою роллю, між сподіваннями міс Кроуфорд та обов'язком, між коханням і душевною стійкістю, був так само неуважним; а місіс Норріс була надто заклопотана — вона встигла владнати безліч дрібниць для їхньої вистави, давала розпорядження, наглядала за пошиттям костюмів, не забуваючи про ощадливість, за яку ніхто їй не дякував, і з потаємною втіхою зберігала то там, то тут по півкрони для відсутнього сера Томаса, — і, звісно ж, у неї бракувало часу, щоб стежити за поведінкою його доньок і берегти їхнє щастя.


Розділ шістнадцятий | Менсфілд-парк | Розділ вісімнадцятий



Loading...