home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ двадцять перший

Повернення сера Томаса спричинило разючі зміни в житті сім'ї незалежно від «Уз кохання». Під його владою Менсфілд став зовсім іншим. Декого з членів товариства уже не було поруч, а майже всі, хто лишився, ходили зажурені, — усюди, порівняно з минулим, панували сум та нудьга, і тоскні родинні зібрання пожвавлювалися лише зрідка. Сер Томас, і взагалі не схильний підтримувати з будь-ким близьке знайомство, тепер тим паче уникав такого спілкування — хіба що за одним винятком. Рашворти були єдиними, кого він міг допустити до свого домашнього кола.

Едмунда не дивували батькові почуття, і він ні про що не шкодував, окрім розлуки з Грантами.

— Адже вони мають право на нашу увагу, — казав він Фанні. — Вони начебто належать до нас; вони ніби частина нас самих. Мені б хотілося, щоб батько подумав про те, як уважно вони ставилися до нашої матусі та сестер, коли його тут не було. Боюся, вони можуть подумати, наче ними знехтували. Але ж насправді батько їх просто не знає. Вони ще й року тут не прожили, як він поїхав з Англії. Якби він знав їх краще, він би оцінив їх, як належить; адже вони саме з тих людей, які йому завжди подобалися. Тут іноді не завадило б бодай якогось пожвавлення; сестри начебто не в гуморі, і Том, звичайно ж, нудиться. Доктор і місіс Грант внесли б трохи розради в наші вечори, і навіть батькові це здалося б приємним.

— Ти так гадаєш? — спитала Фанні. — Як на мене, дядечкові не сподобалося б ніяке доповнення до нашого товариства. Він над усе цінує спокій, про який ти кажеш, і прагне відпочити душею в колі сім'ї. І мені не здається, що нам зараз не так весело, як колись, — я маю на увазі, до того, як дядечко поїхав звідси. Наскільки я пам'ятаю, завжди було майже так само. При ньому ніколи багато не сміялися; та навіть якщо є якась відмінність, то гадаю, що це лише наслідки довгої розлуки. Така ніяковість цілком природна; але я щось не пригадую, щоб колись раніше ми надто веселилися ввечері, — хіба, може, коли дядечко від'їздив до міста. Певно, й ніде молоді люди не веселяться, коли за ними хтось наглядає.

— Твоя правда, Фанні, — трохи повагавшись, мовив Едмунд. — Наші вечори просто знову стали такими, як раніше, і в цьому немає нічого нового. Новим було, навпаки, їх пожвавлення. Та який слід залишили по собі ті кілька тижнів! У мене було таке відчуття, наче ми ще ніколи так не жили.

— Може, я не вмію так веселитися, як інші люди, — сказала Фанні. — Мені вечори не здаються надто довгими. Я люблю слухати дядечкові оповіді про Вест-Індію. Я могла б слухати його годинами. Це розважає мене більше, ніж багато інших речей; отже, я, мабуть, просто не така, як всі люди.

— Але що тут поганого? — І він усміхнувся. — Невже я мушу пояснювати, що ти не схожа на інших через свій розум та скромність? Хіба ти, Фанні, чи будь-хто іще, колись чули від мене компліменти? Якщо ти хочеш компліментів, піди до мого батька. Він тебе втішить. Спитай свого дядечка, якої він думки про тебе, і ти почуєш безліч компліментів; і хоч вони здебільшого стосуватимуться твоєї зовнішності, тобі доведеться з цим змиритися і повірити, що згодом він побачить і красу твоєї душі.

Подібні слова були такими незвичними для Фанні, що просто її приголомшили.

— Твій дядечко вважає тебе дуже гарненькою, люба Фанні, ось і вся таємниця. Будь-хто, крім мене, розводився б про це набагато більше, і будь-яка дівчина, крім тебе, образилася б, що її не вважали гарною досі; але, щиро кажучи, твій дядечко раніше й справді не помічав твоєї краси, а тепер він від тебе у захваті. Ти просто розквітла! І лице, й фігура… Та ні, Фанні, не сердься, це ж твій дядечко так каже. Якщо ти не можеш стерпіти похвали дядечка, що ж буде далі? Ти справді повинна звикнути до думки, що тобою можна замилуватися. Тебе не повинно засмучувати, що з тебе вийде гарна жінка.

— О, не кажи так, не кажи! — вигукнула Фанні, страждаючи від почуттів, про які Едмунд не здогадувався; але, побачивши, що вона засмучена, він не став більше про це говорити і лише додав серйознішим тоном:

— Твій дядечко задоволений тобою щодо всього; мені б тільки хотілося, щоб ти більше з ним говорила. Ти — одна з тих, хто завжди мовчить на наших вечірніх зібраннях.

— Але ж я розмовляю з ним більше, ніж будь-коли. Певно, що так. Хіба ти не чув, як я вчора спитала його про торгівлю рабами?

— Так, чув… і сподівався, що ти почнеш розпитувати його далі. Його б порадувала твоя цікавість.

– І мені справді було дуже цікаво… але стояла така мертва тиша! І оскільки кузини були поруч і не вимовили ані слова і їм наче було до того байдуже, мені не хотілося… я подумала, що це виглядатиме так, наче я хочу ствердитися за їх рахунок, виказуючи цікавість до його розповіді і задоволення, які б він бажав бачити у своїх доньках.

— Міс Кроуфорд мала слушність, коли нещодавно зауважила, що ти майже так само боїшся чужої уваги та похвали, як інші жінки — неуваги. Ми говорили про тебе в пастораті, і ось що вона сказала. Вона дуже прониклива. Я не знаю нікого, хто б вірніше судив про людей. Для такої молодої дівчини це просто диво! Вона, звичайно, розуміє тебе краще, ніж більшість із тих, хто тебе знає віддавна; а щодо декого з інших, то я зрозумів з її влучних натяків і мимохідь зронених зауважень, що вона могла б судити про інших з такою ж прозірливістю, якби цьому не заважало почуття такту. Цікаво, що вона думає про батька? Він повинен здаватися їй привабливим чоловіком, справжнім джентльменом, шляхетним, статечним; проте, можливо, через те, що вона занадто мало його бачила, його стриманість може її відштовхувати. Якби вони були довше знайомі, то, безперечно, сподобалися б одне одному. Її жвавість була б йому приємна, а їй не бракує розуму, щоб оцінити його душевні чесноти. Якби вони бачилися частіше! Сподіваюся, вона не думає, наче вона чимось йому неприємна.

— Вона має надто добре усвідомлювати, як прихильні до неї всі інші члени вашої сім'ї, — мовила Фанні, злегка зітхнувши, — щоб у неї могла виникнути така підозра. І бажання сера Томаса спершу побути наодинці з сім'єю таке природне, що вона не може його не розуміти. Певна, мине ще трохи часу, і ми знову будемо зустрічатися, як раніше, а наскільки часто — це залежатиме хіба що від пори року.

— Це перший жовтень від часів її дитинства, що вона проводить у селі. Танбридж і Челтенхем я б не міг назвати селом; а листопад — місяць взагалі тоскний, і я бачу, що місіс Грант непокоїться, чи не буде ця зима в Менсфілді надто нудною для її сестри.

Фанні могла б дещо сказати у відповідь, та безпечніше було не казати нічого і не торкатися звичок міс Кроуфорд, її уподобань, її вдачі, її схильності пишатися собою, її друзів, аби ненароком не видати свого несхвального ставлення. Уже через те, що міс Кроуфорд була такої гарної думки про неї, Фанні мала б поставитися до неї поблажливо; тому вона змінила тему розмови.

— Завтра, здається, дядечко обідає в Созертоні, і ти і містер Бертрам — також. Удома лишимося тільки ми з тітонькою… Сподіваюся, дядечкові не перестане подобатися містер Рашворт.

— Це неможливо, Фанні. Він неодмінно розчарується в містері Рашворті після завтрашнього візиту, провівши в його товаристві п'ять годин. Я просто вжахнувся б, що за нудний день ми маємо витримати, якби після цього не слід було чекати ще більшого лиха — того враження, яке він справить на сера Томаса. Він не зможе далі себе обманювати. Мені їх усіх шкода, і краще б цей Рашворт і Марія ніколи не зустрічалися.

Сера Томаса й справді чекало розчарування. Попри всю його приязність до містера Рашворта і незважаючи на повагу містера Рашворта до нього, він не міг не відкрити для себе хоча б частини правди: що містер Рашворт — такий собі незрілий молодик, що він не обізнаний у ділових справах, не любить читати і загалом не здатний самостійно судити про речі, до того ж, здається, ще й не усвідомлює цього.

Зовсім не таку людину він волів би бачити своїм зятем; і, почавши тривожитися за Марію, намагався зрозуміти її почуття. Йому вистачило недовгого спостереження, аби збагнути, що в кращому разі вона просто байдужа до свого нареченого. Вона поводилася з містером Рашвортом недбало й холодно. Вона не любила його — і не могла полюбити. Сер Томас вирішив серйозно поговорити з нею. Хоч яким вигідним міг бути цей шлюб, хоч як довго вони були заручені, та ще й на виду у світського товариства, — не можна заради цього жертвувати її щастям. Може, вона дала згоду після надто короткого знайомства, а впізнавши містера Рашворта краще, ладна розкаятись у своєму рішенні.

Сер Томас звернувся до своєї доньки серйозно і доброзичливо; він висловив усі свої побоювання, поцікавився, чого вона бажає насправді, і запевнив її, що можна подолати будь-які ускладнення і негайно ж розірвати угоду, якщо вона почувається нещасливою в очікуванні такого майбутнього. Він зробить усе, щоб її звільнити. Марія, слухаючи його, якусь мить боролася з собою, та лише одну мить; коли ж її батько замовкнув, вона вже здатна була відповісти йому рішуче й спокійно. Вона подякувала йому за таку велику турботу, за батьківську доброту і переконала його, що він помиляється, думаючи, ніби вона має хоч найменше бажання взяти назад своє слово або ж змінила свою думку чи свої наміри. Вона глибоко поважає містера Рашворта за його вдачу й поведінку і не сумнівається, що буде з ним щаслива.

Сер Томас був задоволений і радий, а може, й надто радий, щоб глибше замислюватися з цього приводу — хоч саме це він розважливо порадив би будь-кому іншому. Відмовитися від такого союзу йому було б вельми прикро; тому він міркував ось як: містер Рашворт ще досить молодий і може змінитись на краще; містер Рашворт повинен — і зможе — змінитися на краще в гідному оточенні; і якщо зараз Марія стверджує з такою певністю, що буде з ним щаслива, і говорить про це не під впливом миттєвого настрою, не в любовному засліпленні, їй слід вірити. Вона, мабуть, не здатна до сильних почуттів; він і раніше був такої думки про неї; та це не значить, що вона гірше почуватиметься в житті, і якщо вона не прагне бачити у своєму чоловікові людину непересічну й обдаровану, все інше свідчить їй на користь. Поміркована молода особа, що виходить заміж не з любові, зазвичай тим більше прихильна до своєї власної родини; а близькість Созертону до Менсфілду є вельми спокусливою і, дуже ймовірно, буде джерелом постійної й безневинної втіхи. Так, чи майже так, міркував сер Томас, щасливий, що йому не доведеться зазнати всіх прикрощів, які супроводжують будь-який розрив: подиву, засудження, докорів; щасливий, що може впевнено чекати союзу, який додасть йому пошани та ваги в суспільстві, і, зокрема, щасливий від думки, що доньчина вдача якнайкраще сприяє цьому союзові.

Для Марії бесіда була так само приємною. Зараз вона була схильна радіти, що її долю визначено остаточно й невідворотно, що вона знову зв'язала себе з Созертоном, що тепер Кроуфорд не уявлятиме, начебто він керує її вчинками й руйнує її плани; і вона вийшла з кімнати, сповнена гордої рішучості, маючи намір надалі бути обачнішою з містером Рашвортом, щоб не давати батькові приводу для підозри.

Якби сер Томас звернувся до неї в перші три-чотири дні після від'їзду Генрі Кроуфорда, — тоді, коли її розбурхані почуття ще не заспокоїлися і коли вона ще не втратила останньої надії і не вирішила терпіти його суперника, — її відповідь могла б бути іншою; та ще через три-чотири дні, не діждавшись ні повернення Кроуфорда, ні листа, ні звістки від нього — жодних ознак сердечної схильності, жодної надії, що розлука змусить його сумувати, — вона змогла заспокоїтися настільки, щоб шукати розради в задоволенні власної гордості та мстивому тріумфі.

Генрі Кроуфорд вкрав її щастя, але не повинен про це дізнатися; не повинен занапастити її добре ім'я, полишити її краси й багатства. Він не матиме причин вважати, що вона побивається за ним у Менсфілді, усіма покинута, відмовившись від Созертону й від Лондона, від незалежності й розкошів. Незалежність була їй тепер потрібна більше, ніж будь-коли; в Менсфілді вона відчувала це з особливою гостротою. Їй було все тяжче миритися з обмеженнями, які встановлював батько. Почуття свободи, викликане його відсутністю, тепер стало їй конче необхідним. Вона повинна якнайшвидше втекти від нього, від Менсфілду і зцілити свою зранену душу в багатстві та світських успіхах, у вирі шумних розваг. Вона прийняла рішення і більше не вагалася.

Зволікати, маючи такі почуття, зволікати навіть через приготування до весільних урочистостей, було справжньою мукою, і містер Рашворт навряд чи чекав одруження з таким нетерпінням, як його наречена. У її душі всі найважливіші приготування вже було завершено; вона підготувалася до заміжжя, зненавидівши батьківську оселю, постійні обмеження, нудний домашній спокій, сповнена відчаю від любовного розчарування і зневаги до майбутнього чоловіка. Про все інше можна подумати згодом. Придбання нових екіпажів та меблів може почекати до Лондона, до весни, коли в неї з'явиться смак до подібних занять.

Головні учасники події дійшли повної згоди, і з'ясувалося, що для всіх весільних приготувань буде цілком достатньо кількох тижнів. Місіс Рашворт була ладна поступитися місцем хазяйки цій молодій жінці, якій пощастило стати обраницею її любого сина; і на початку листопада шанована вдова, узявши з собою покоївку та лакея, у власному екіпажі вирушила до Бату, щоб похизуватися чудесами Созертону на званих вечорах і, можливо, під час бесіди за картярським столом захоплюватися ними ще більше, ніж удома; і ще до середини того місяця відбулося торжество, яке подарувало Созертону нову господиню.

Весілля відбулося за всіма правилами. Наречена була в дуже елегантному вбранні, обидві подружки, як то ведеться, у трохи скромнішому; сер Томас був посадженим батьком, леді Бертрам тримала напоготові пляшечку ароматичної солі, чекаючи нагоди розчулитись; тітонька Норріс силувалася заплакати; а вінчав молодих сам доктор Грант. Коли дійшло до обговорення церемонії між сусідами, ніщо не викликало зауважень, окрім того, що молодята з Джулією їхали від церкви до Созертону тим самим екіпажем, яким містер Рашворт їздив ще рік тому. Що ж до всього іншого, етикет того дня міг задовольнити найсуворіші вимоги.

Усе завершилося, і вони поїхали. Сер Томас почувався так, як має себе почувати турботливий батько, і розхвилювався ще більше, ніж того очікувала для себе — і примудрилася щасливо уникнути — його дружина. Місіс Норріс, раденька прислужитися своїм близьким у турботах того дня, а саме провести його в менсфілдському домі, підбадьорюючи сестру, та вихилити за здоров'я містера і місіс Рашворт кілька зайвих чарочок, сяяла від щастя: адже саме вона влаштувала цей шлюб, вона зробила все можливе, і з її самовдоволеного вигляду ніхто б не міг запідозрити, що вона бодай колись у житті чула про нещасливе заміжжя чи що вона здогадується про справжні почуття її племінниці, яка зростала й виховувалася в неї на очах.

Молоде подружжя мало намір через два-три дні поїхати до Брайтона і зняти там будинок на кілька тижнів. Будь-який курорт був для Марії в новину, і в Брайтоні взимку можна повеселитися не гірше, ніж улітку. Доки вони скуштують досхочу нових розваг, якраз прийде час шукати інших вражень у Лондоні.

Джулія їхала з ними до Брайтона. Відтоді як сестри вже не були суперницями, між ними помалу відновилося колишнє взаєморозуміння; принаймні вони поладнали настільки, щоб у такий час зрадіти можливості бути разом. Містер Рашворт аж ніяк не був найприємнішим супутником для своєї дружини; а Джулія, так само як і Марія, прагнула нових вражень та розваг, хоч і не так багато вистраждала, щоб їх отримати, і їй було легше витримувати залежне становище.

Їхній від'їзд спричинив ще одну суттєву зміну в Менсфілді — утворилася порожнеча, яку можна було заповнити лише з плином часу. Сімейне коло помітно звузилося, і хоч обидві міс Бертрам останнім часом не вносили особливого пожвавлення в товариство, всі не могли за ними не скучити. Навіть матері їх не вистачало; але наскільки дужче сумувала за ними їхня добросерда кузина, що, блукаючи будинком, думала про них і співчувала їм з таким сердечним жалем, якого вони навряд чи були варті.


Розділ двадцятий | Менсфілд-парк | Розділ двадцять другий



Loading...