home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ двадцять другий

Після від'їзду кузин Фанні зазнала більшої уваги. Тепер вона була єдиною молодою дівчиною в сімейному товаристві, єдиною з тих завжди цікавих представниць будь-якої сім'ї, серед яких досі лишалася непомітною третьою; і тепер неможливо було її не помічати, не думати про неї, не турбуватися про неї більше, ніж будь-коли; і в домі раз у раз лунало: «А де ж Фанні?» — навіть коли їй не збиралися давати ніяких доручень.

Не тільки вдома, але й у пастораті її стали цінувати більше. У будинку, де після смерті містера Норріса їй доводилося бувати щонайбільше двічі на рік, вона стала бажаною гостею, якій завжди раді, і в ці похмурі, вогкі дні листопада особливо раділа їй міс Кроуфорд. Ці відвідини почалися випадково, а продовжувалися за уклінним запрошенням. Місіс Грант, бажаючи зробити життя сестри хоч трохи цікавішим, залюбки переконала саму себе, наче цим запрошенням робить Фанні велику ласку й допомагає їй розвиватися.

Одного разу Фанні вирушила до селища за дорученням тітоньки Норріс і потрапила під дощ. Це сталося недалеко від пасторату; її побачили у вікно, коли вона намагалася сховатись під гіллям дуба, що ріс біля самої огорожі, і, незважаючи на її несміливу відмову, змусили зайти в дім. Поштивому слузі вона ще могла опиратися, та коли вийшов з парасолькою сам доктор Грант, вона, страшенно знітившись, хоч-не-хоч мала скоренько увійти до будинку; а для бідолашної міс Кроуфорд, яка щойно скаржилася на цей гидкий дощ і невтішно зітхала, оплакуючи загибель своїх сподівань на ранкову прогулянку й усвідомлюючи, що протягом найближчої доби вона не побачить довкола жодного нового обличчя, шум біля парадних дверей і поява в холі наскрізь промоклої міс Прайс були справжньою втіхою. Значення такої події в дощовий день на селі важко було переоцінити. Вона вмить пожвавилася і, випередивши всіх, заквапилася прислужитися Фанні, зауважила, що та змокла більше, ніж дозволила помітити спочатку, і дала їй суху одежу; а Фанні, після того як їй довелося прийняти всі ці знаки уваги й люб'язні послуги хазяйок та служниць, була змушена знову спуститися вниз, щоб посидіти у вітальні, доки злива не вщухне; і міс Кроуфорд, благословляючи цю щасливу можливість поговорити з новою людиною, була рада й весела і перед обідом, і під час самого обіду.

Сестри виявили таку доброту до Фанні і таку приязність, що вона могла б насолоджуватися своїм гостюванням, якби тільки була здатна повірити, що нікому не заважає, і якби могла сподіватися, що за годину надворі проясниться і вона не муситиме, собі на сором, вертатися додому в екіпажі доктора Гранта, про що її вже попередили. Що ж до тривоги, яку могла викликати її відсутність вдома в таку негоду, її це не бентежило: адже про те, що вона пішла, знали тільки її тітоньки, і вона чудово розуміла, що за неї не будуть тривожитися: у якому б котеджі, за припущенням тітоньки Норріс, вона не сховалася від дощу, тітоньці Бертрам це буде однаковісінько.

Надворі почало розвиднюватися, коли Фанні, помітивши в кімнаті арфу, стала розпитувати про неї, а потім зізналася, що дуже хотіла б її послухати і що вона, хоч у це й важко було повірити, ще не чула арфи відтоді, як її привезли до Менсфілду. Самій Фанні це здавалося цілком природним. Вона жодного разу не бувала у пастораті після того, як привезли інструмент, — для цього просто не було приводу; але міс Кроуфорд, згадавши про її давнє бажання послухати арфу, засоромилася власної неуважності і одразу ж почала розпитувати: «Хочете, я зіграю вам зараз?» «Що ви хотіли б послухати?» І вона почала грати, радіючи новому слухачеві, що здавався таким вдячним і щиро захоплювався її грою, а до того ж начебто мав непоганий смак. Вона грала, поки погляд Фанні, спрямований за вікно, де нарешті прояснилося, не дав їй зрозуміти, як слід повестися далі.

— Посидьте ще чверть години, — мовила міс Кроуфорд, — подивимося, як буде з погодою. Не тікайте, тільки-но вщухнув дощ. Оті хмари виглядають зловісно.

— Але ж вони пройшли, — сказала Фанні. — Я за ними стежила. Вони йдуть з півдня.

– Із півдня чи з півночі, але це грозові хмари, будьте певні; і вам не слід іти, поки на вас чигає така небезпека. До того ж я хочу ще дещо вам зіграти, одну дуже милу п'єску, — ваш кузен Едмунд її просто обожнює. Ви неодмінно маєте лишитись і послухати улюблену п'єсу вашого кузена.

Фанні відчула, що справді повинна лишитися; і хоч їй не обов'язково було чекати цих слів, щоб подумати про Едмунда, при такому memento[9] його образ постав у її уяві з особливою чіткістю, і вона уявила, як він сидів у цій кімнаті, можливо, на тому самому місці, де сидить вона, і з неослабним захопленням слухав свою улюблену музику, що звучала, на її думку, напрочуд виразно та мелодійно; і хоч їй самій було приємно слухати цю п'єсу і радісно від того, що їй подобається те саме, що й Едмундові, коли міс Кроуфорд скінчила грати, їй ще дужче захотілося піти додому; і, побачивши її нетерпіння, її так люб'язно запросили завітати до них знову — зайти, якщо зможе, під час прогулянки, щоб іще раз послухати арфу, — що Фанні відчула себе просто зобов'язаною це зробити, якщо тільки вдома не заперечуватимуть.

Таким був початок цієї дружби, що виникла в перші два тижні після від'їзду сестер Бертрам, дружби, що була спричинена здебільшого прагненням міс Кроуфорд до нових вражень і майже не викликала у Фанні по-справжньому дружніх почуттів. Фанні заходила до неї кожні два-три дні; це були немов якісь чари: вона не могла почуватися спокійно, якщо не йшла до міс Кроуфорд, і все ж таки не відчувала до неї справжньої прихильності: вона була про все іншої думки і не могла бути вдячною за те, що хтось став шукати її товариства, коли поруч не виявилося нікого іншого; і розмови з міс Кроуфорд не були їй насправді приємні, а якщо зрідка її розважали, то й змушували ніяковіти водночас, оскільки міс Кроуфорд вправлялася в дотепах за рахунок осіб або предметів, які Фанні звикла поважати. Однак вона продовжувала приходити, і вони прогулювались із півгодини — а потім ще та іще стільки ж — у чагарникових алеях, висаджених місіс Грант; погода була надзвичайно м'якою для цієї пори року, і вони часом навіть наважувалися посидіти на якій-небудь садовій лаві під майже оголеними кронами дерев і лишалися там, поки ніжних слів Фанні, замилуваної красою пізньої осені, не переривав подих холодного вітру, у якому кружляло останнє жовте листя навколо дівчат, і не змушував їх звестися на ноги і знову походити, щоб зігрітись.

— Як гарно, яка краса, — мовила якось Фанні, озираючись навкруги, коли вони отак сиділи разом. — Я щоразу, входячи до цієї алеї, дивуюся, як вона розрослася і яка ж вона гарна. Три роки тому це був усього лише грубий живопліт уздовж поля, і хто б міг подумати, що з нього вийде така краса; а тепер він перетворився на алею, і навіть важко сказати, чого в ній більше — користі чи краси; і, мабуть, іще через три роки ми забудемо — майже забудемо, що тут було раніше. Які дивні, просто дивовижні оці перетворення, що їх здійснює час, і зміни в людській свідомості! — й, услід за плином думок, додала трохи згодом: — Якщо можна назвати якусь властивість нашої натури більш дивовижною від інших, я думаю, що це пам'ять. Як на мене, її сила, її слабкість, її мінливість чаять у собі ще більше чогось незбагненного, ніж будь-що інше. Пам'ять іноді буває такою послужливою, покірною; а іноді вона така непевна й слабка; а то стає просто мучителькою і виходить з-під нашої влади! Ми, безперечно, і в усьому іншому — диво; але наша здатність згадувати і забувати здається особливо чудною.

Міс Кроуфорд, яку не зворушили і не зацікавили ці міркування, не знала, що відповісти; і Фанні, помітивши це, повернулася до тієї теми, що, на її думку, була цікавішою.

— Певно, мої похвали можуть видатися недоречними, та мене просто вражає, з яким смаком місіс Грант усе це облаштувала. У плануванні алеї вчувається така чарівна простота! Нічого зайвого!

— Так, — недбало зауважила міс Кроуфорд, — усе виглядає непогано як для такого місця. Від нього й не слід чекати нічого особливого; і, між нами кажучи, я навіть не уявляла, що сільський пастор може облаштувати таку алею чи щось подібне.

— А мені так приємно бачити ці пишні миртові дерева, — мовила Фанні у відповідь. — Садівник мого дядечка завжди казав, що земля тут краща, ніж у нього, і про це свідчать хоча б оті лаврові кущі, та й взагалі усі вічнозелені рослини. Вічнозелені! Які вони гарні, які всюди бажані, які чудні! Подумати тільки — як вражає різноманіття природи! У різних країнах, як ми знаємо, ростуть різні дерева, і все ж таки дивно, що одна й та сама земля, одне й те саме сонце дають життя рослинам, що різняться одна від одної самими законами та особливостями свого існування. Ви подумаєте, що я надміру вразлива; та досить мені вийти надвір, а особливо посидіти на відкритому повітрі, як мене часто охоплює таке шанобливе зачудування перед усім довкола. Неможливо дивитися на будь-який витвір природи, щоб при цьому не поринути в роздуми.

— Щиро кажучи, — мовила міс Кроуфорд, — я мов той славнозвісний дож при дворі Людовіка Чотирнадцятого; мушу зізнатися, що не бачу в цій алеї нічого дивного, крім того, що я сама в ній знаходжуся. Якби хтось сказав мені ще рік тому, що в цьому місці буде мій дім, що мені доведеться проводити тут місяць за місяцем, я б нізащо не повірила. А тепер я живу тут уже п'ятий місяць! І, треба сказати, це п'ять найспокійніших місяців у моєму житті.

— Аж надто спокійних, напевно.

— Я б і сама так думала — теоретично; проте, — і її очі зблиснули, — насправді в мене досі ще не було такого щасливого літа. — І, замислившись, вона тихо додала: — А втім, іще невідомо, до чого це може призвести.

У Фанні забилося серце, і вона відчула, що більше не в змозі приховувати своїх почуттів. Міс Кроуфорд, однак, пожвавилася і повела далі:

— Я бачу, що навіть краще примирилася з сільським життям, ніж очікувала. Я ладна навіть припустити, що проводити півроку на селі за певних обставин дуже приємно. Елегантно умебльований, не дуже великий будинок, у якому зосереджені всі родинні зв'язки; постійне спілкування з родичами; можливість бути першою в добірному товаристві, яке тебе шанує більше від багатьох заможних осіб, а після веселих розваг залишатися t^ete-`a-t^ete з людиною, що для тебе найдорожча у світі… У такій картині немає нічого страшного, як ви гадаєте, міс Прайс? Немає потреби заздрити навіть місіс Рашворт, коли маєш такий дім.

— Заздрити місіс Рашворт! — тільки й спромоглася мовити Фанні.

— Ну, знаєте, було б негарно з нашого боку судити місіс Рашворт надто суворо; завдяки їй нас чекає багато веселих, приємних, щасливих годин. Сподіваюся, наступного року ми будемо частими гостями у Созертоні. Такий шлюб, як у міс Бертрам, — це просто Божа ласка для світського товариства; адже для дружини містера Рашворта буде найприємнішим заняттям збирати повен дім гостей та влаштовувати бучні бенкети.

Фанні мовчала, і міс Кроуфорд знову замислилася, та по хвилі раптом підвела очі й вигукнула:

— Ага, ось він! — хоч це був не містер Рашворт, а Едмунд, який простував до них разом із місіс Грант. — Моя сестра і містер Бертрам. Я так рада, що ваш старший кузен поїхав і його знову можна називати — містер Бертрам. У звучанні слів «містер Едмунд Бертрам» є щось надто невиразне й мізерне, це звання молодшого брата і більш нічого, тому воно мені просто гидке.

— Як ми по-різному відчуваємо! — вигукнула Фанні. — Для мене «містер Бертрам» звучить так холодно й безглуздо, без теплоти, без жодного виразу! Це просто звернення до джентльмена і все. А в імені Едмунд є благородство. Це ім'я героїчне й славетне; ім'я королів, принців, лицарів; у ньому вчувається шляхетність і вірність.

— Повірте, мені воно також здається гарним, а «лорд Едмунд» чи «сер Едмунд» звучить просто чудово; та поховайте його під крижаним, нищівним «містер», і «містер Едмунд» — це не більше, ніж «містер Джон» або «містер Томас». Ну, гаразд; може, нам приєднатися до них і таким чином уникнути хоча б половини докорів за те, що ми сидимо надворі о такій порі року, перш ніж вони почнуть читати свою проповідь?

Едмунд був надзвичайно радий їх зустріти. Сьогодні він уперше побачив їх разом відтоді, як вони заприятелювали, про що він дізнався із щирим задоволенням. Саме такої дружби між двома дорогими для нього особами він лише й міг бажати; і, на честь закоханого, слід зазначити, що він не вважав цю дружбу корисною лише для Фанні — чи то більш корисною саме для неї.

— Ну то як, ви нам не дасте нагінки за таку необачність? — спитала міс Кроуфорд. — Ви що собі думаєте, хіба ми тут сиділи не для того, щоб нас за це відчитували, і вмовляли, і переконували більш ніколи так не робити?

— Мабуть, я б вас таки насварив, — відповів Едмунд, — якби ви сиділи поодинці; та якщо ви вчинили такий переступ разом, мені слід бути поблажливим.

— Вони не могли довго просидіти, — вигукнула місіс Грант, — бо коли я піднімалася за своєю шаллю, то побачила їх у горішнє вікно, і вони якраз прогулювалися.

— Та й день сьогодні такий ясний, — додав Едмунд, — що це не така вже необачність — трохи посидіти надворі. Про нашу погоду не завжди можна судити за календарем. Часом ми можемо вільніше поводитися в листопаді, ніж у травні.

— Слово честі, — вигукнула міс Кроуфорд, — ви двоє — такі безсердечні і ненадійні друзі, яких я ще в житті не бачила! Ви не розхвилювалися ні на мить. Певно, ви й не здогадуєтеся, як ми тут позамерзали! Та я вже давно зрозуміла, що проти містера Бертрама безсилі ті маленькі хитрощі, які так гарно допомагають жінці. На нього в мене й спочатку не було надії; але ж ви, місіс Грант, моя рідна сестра, і я гадала, що ви повинні хоч трохи непокоїтись за мене.

— Ти собі лестиш, дорогенька моя Мері, і анітрохи мене цим не розчулиш. Мені є про що непокоїтись, та це речі зовсім інші; і якби навіть я могла змінити погоду, тобі довелося б весь час страждати від різкого східного вітру — бо деякі з моїх рослин Роберт залишає на ніч надворі: ночі, мовляв, іще теплі; а я ж бо знаю, чим це скінчиться: раптом вдарить мороз і захопить усіх зненацька — принаймні Роберта, — і рослини загинуть усі до одної; а ось іще гірше: куховарка щойно сказала, що індичку не можна зберігати довше, ніж до завтра, а я ж так не хотіла готувати її раніше неділі, бо знаю, наскільки більше доктор Грант їй зрадіє в неділю, то ж такий для нього важкий день. Оце, схоже, справжні прикрощі, і тому я гадаю, що погода навіть надто тепла як для цієї пори.

— Радощі домашнього господарства в сільському закутні! — глузливо мовила міс Кроуфорд. — Порекомендуйте мене вашому садівникові та крамареві.

— Люба моя дитинко, порекомендуй доктора Гранта до Вестмінстерського абатства чи до собору Святого Павла, і я радітиму твоїм садівникові з крамарем не менше від тебе. Але в нас, у Менсфілді, немає такої можливості. Що ж мені вдіяти?

— О, та ви тут нічого не зможете вдіяти, окрім того, що вже робите зараз: постійно бідкатися, проте ніколи не занепадати духом.

— Дякую; але цих дрібних прикрощів нам не уникнути, Мері, де б ми не жили; і якщо ти оселишся в місті, а я приїду до тебе погостювати, боюся, що в тебе будуть ті ж самі клопоти, хоч і не з садівником та крамарем, — а скоріш за все, саме через них. Ти будеш обурюватися їхньою віддаленістю або ж їхніми грабіжницькими цінами та шахрайством.

— Я збираюся стати досить багатою, щоб не турбуватися через подібні речі. Великий прибуток — ось найкращий рецепт щастя, про який я коли-небудь чула. Він, безперечно, вбереже від турбот про миртові дерева та індичок.

— Ви збираєтеся стати дуже багатою? — спитав Едмунд, і погляд його, як здалося Фанні, посерйознішав.

— Звичайно. А ви хіба ні? Хіба всі ми цього не хочемо?

— Я не можу хотіти чогось такого, що настільки не залежить від мого бажання. Міс Кроуфорд може обирати бажаний для неї ступінь багатства. Їй треба лише визначити його розміри — кількість тисяч фунтів на рік, — і, без сумніву, стільки вона й матиме. А все, чого я можу хотіти, — це не бути бідним.

— Завдяки скромності та ощадливості, узгоджуючи свої бажання зі своїм капіталом і таке інше. Я вас розумію, і це вельми схвальне бажання для людини вашого віку, з такими обмеженими прибутками і без впливових зв'язків. Чого ви іще можете бажати, окрім пристойного забезпечення? У вас лишається не так багато часу; а ваші рідні мають не те становище, щоб могли що-небудь для вас зробити чи то образити вас нагадуванням про своє багатство та всі ті переваги, яких воно надає. Будьте чесним та бідним, як на те ваша воля, — та я не думаю, що зможу вам позаздрити. Я навіть не думаю, що зможу вас поважати. У мене набагато більше поваги до тих, хто чесний і багатий.

— Те, наскільки ви поважаєте чесність — бідну чи багату, — мене зовсім не хвилює. Я не збираюся бути бідним. Бідність як така викликає в мене відразу. Бути чесним і посідати середнє місце між багатством та бідністю — ось яке становище ви не повинні зневажати.

— Але я зневажатиму таку людину, якщо вона могла б піднятися вище і не зробила цього. Я можу лише зневажати будь-кого, хто вдовольняється життям у безвісті, тоді як міг би завоювати визнання.

— Але як саме завоювати? Як, зрештою, моя чесність може домогтися хоч якогось визначного становища?

На це питання було нелегко відповісти, і прекрасна леді замислено промовила: «О-о!» — перш ніж надумала, що сказати:

— Вам слід було б балотуватися до парламенту чи десять років тому піти у військові.

— Але тепер про це не варто говорити; а щодо моєї парламентської кар'єри, гадаю, мені доведеться почекати скликання асамблеї представників молодших синів, які не мають з чого жити. Ні, міс Кроуфорд, — додав він серйознішим тоном, — є визначна мета, не досягати якої, я почуватимуся нещасним, — у тому разі, якщо мені не пощастить чи я виявлюся нездатним її досягти, — але вона полягає в зовсім іншому.

Те розуміння, яке Фанні побачила в його погляді, коли він говорив, а також те, що звучало в жартівливій відповіді міс Кроуфорд, було гіркою поживою для роздумів Фанні; і, відчувши, що вона просто не в змозі з належною увагою слухати місіс Грант, з якою йшла зараз услід за тими двома, вона вже майже вирішила йти додому і лише чекала, поки збереться на силі про це сказати, коли великий годинник у Менсфілд-парку пробив на третю, і вона збагнула, що справді затрималася набагато довше, ніж зазвичай, і одразу ж перестала вагатися, чи лишитись їй, чи піти і як саме та коли це зробити. Більш не маючи жодних сумнівів, вона негайно стала прощатися з усіма, і Едмунд тої ж миті згадав, що його мати питала про Фанні і що він пішов до пасторату саме по неї.

Фанні заспішила ще більше і, не сподіваючись, що Едмунд стане її супроводжувати, збиралася скоренько йти додому сама; але інші також прискорили кроки і увійшли разом з нею до будинку, через який потрібно було пройти. Доктор Грант був у передпокої, і, коли вони зупинилися з ним поговорити, з Едмундової поведінки вона зрозуміла, що він таки збирається піти з нею. Він також став прощатись. Фанні не могла не бути йому вдячною. Доктор Грант на прощання запросив Едмунда наступного дня з ним пообідати, і Фанні не встигла ще й засмутитись, як місіс Грант, раптом згадавши про неї, спитала, чи не буде вона ласкава прийти також. Така увага була для неї незвичною, та й подібне запрошення Фанні отримала вперше в житті; отже, украй здивована та знічена, вона пробурмотіла, що вельми вдячна, але «не впевнена, що зможе прийти», і дивилася на Едмунда, наче благаючи його про допомогу. Але Едмунд, радий, що їй випала така щаслива нагода, з першого погляду на неї та з перших її слів переконався, що вона боїться не отримати тітчиного дозволу, і не міг уявити, що його мати її не відпустить; тому він наполегливо й рішуче порадив Фанні прийняти запрошення, і, хоч вона не насмілилася б на такий відважний крок навіть у його присутності, незабаром було вирішено, що, як нічого не зміниться, місіс Грант чекатиме Фанні на званий обід.

— А ви знаєте, що буде на обід? — мовила, всміхнувшись, місіс Грант. — Індичка, і — можете не сумніватись — чудова. Бачиш, мій любий, — звернулася вона до чоловіка, — куховарка твердить, що індичку треба приготувати завтра.

— Оце добре! — вигукнув доктор Грант. — Так воно й краще. Я радий почути, що в нашому домі ховаються такі скарби. Але міс Прайс і містер Едмунд Бертрам, напевно, залюбки віддалися б на волю фортуни. Ніхто з нас не бажає знати свій жереб заздалегідь. Дружня зустріч — ось чого ми передусім бажаємо, а не гарного обіду; тож ви з вашою куховаркою можете приготувати для нас що завгодно — хоч індичку, хоч окіст, хоч смажену гуску.

Кузен та кузина вирушили додому разом; і, поговоривши про запрошення, яке було для Едмунда надзвичайно приємним, оскільки він вважав його вельми бажаним для Фанні при тій дружбі, що зав'язалася між нею та міс Кроуфорд і дуже його втішала, далі вони йшли мовчки, бо після цієї розмови Едмунд замислився і більш ні про що не хотів говорити.


Розділ двадцять перший | Менсфілд-парк | Розділ двадцять третій



Loading...