home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ двадцять третій

– І чого це місіс Грант запросила Фанні? — мовила леді Бертрам. — Чого б то їй запрошувати Фанні? Ти ж знаєш, Фанні ніколи не ходила до них на такі обіди. Я не можу її відпустити, і я певна, вона також не захоче туди іти. Фанні, ти ж не захочеш, правда?

— Якщо ви ставите питання так, — вигукнув Едмунд, перш ніж кузина змогла відповісти, — Фанні одразу ж відповість «ні»; але я впевнений, люба матусю, що вона рада була б піти, і не бачу жодної причини, чом би їй не піти.

— Я й уявити не можу, чого місіс Грант надумала її запросити. Досі їй таке не спадало на думку. Вона часом запрошувала твоїх сестер, але ж не Фанні.

— Якщо ви не зможете без мене обійтися, мем… — почала була Фанні звичним для неї тоном самозречення.

— Але ж батько весь вечір буде вдома, поруч із матусею.

— Так, у цьому я не сумніваюся.

— Я гадаю, мадам, ви спитаєте батька, що він думає з цього приводу.

— Це ти добре придумав. Так я й зроблю, Едмунде. Я спитаю сера Томаса, тільки-но він прийде додому, — чи можу я обійтися без Фанні.

— Як на те ваша воля, мем. Але я мав на увазі, що ви спитаєте його думки про те, чи личить Фанні прийняти це запрошення; і гадаю, він погодиться, що і для місіс Грант, і для Фанні буде краще, якщо Фанні прийме це перше в її житті запрошення.

— Не знаю. Ми спитаємо сера Томаса. Але він дуже здивується, що місіс Грант взагалі вирішила запросити Фанні.

Більш їм не було чого сказати — принаймні такого, що було б доречним, — аж поки не повернувся сер Томас; але предмет цієї розмови, що стосувався спокою леді Бертрам завтра ввечері, був для неї настільки важливішим від усього іншого, що за півгодини — коли сер Томас на хвильку зазирнув до неї, повернувшись з полів та ідучи до своєї гардеробної, — вона знов озвалася до нього, як він був став порозі:

— Сер Томас, зачекайте хвилинку, я маю вам дещо сказати.

Її спокійний, зманіжений тон — а вона ніколи не завдавала собі клопоту підвищити голос — завжди досягав своєї мети; і сер Томас одразу ж повернувся. Вона почала свою розповідь, і Фанні непомітно вислизнула з кімнати, оскільки чути, як її обговорюють з дядечком, було для неї надто тяжким випробуванням. Вона тривожилася, водночас усвідомлюючи, що тривожиться, може, й занадто — адже яка, зрештою, різниця, піде вона чи залишиться? Та якщо дядечко почне міркувати й вирішувати, та ще й з виглядом вельми суворим, і зверне отакий суворий погляд на неї, і врешті-решт вирішить не на її користь, вона, певно, не зможе виказати належної покори та байдужості. Але тим часом усе складалося для неї добре. Почалося зі слів леді Бертрам:

— Я скажу вам щось таке, що вас здивує. Місіс Грант запросила Фанні на обід.

— Ну то добре, — мовив сер Томас так, ніби чекав якоїсь більш вражаючої новини.

— Едмунд хоче, щоб вона пішла. Та як мені без неї обійтися?

— Вона спізниться, — мовив сер Томас, витягаючи годинника, — але що вас непокоїть?

Едмунд зрозумів, що має втрутитися і повідомити те, про що змовчала його мати. Він розповів усю історію, і їй лишалося тільки зауважити:

— Як дивно! Адже місіс Грант ще ніколи її не запрошувала.

— Але ж хіба це не природно, — мовив Едмунд, — що місіс Грант хоче зробити приємне своїй сестрі, запросивши таку бажану для неї гостю?

— Ніщо не може бути природнішим, — відповів сер Томас по недовгому роздумі. — Та ні, навіть якби не було сестри, ніщо, на мою думку, не може бути природнішим. Бажання місіс Грант виказати люб'язність до міс Прайс, племінниці леді Бертрам, не вимагає жодних пояснень. Єдине, що мені здається дивним, — це те, що її запросили вперше. Фанні вчинила слушно, давши таку ухильну відповідь. Як на мене, її почуття варті поваги. Але, наскільки я розумію, їй, певно ж, хочеться піти, адже молодь так любить збиратися разом, і я не бачу жодної причини відмовити їй у такому бажанні.

— Але ж хіба я зможу без неї обійтися, сер Томас?

— Я певний, що зможете.

— Вона завжди розливає чай, коли моєї сестри немає поруч; ви ж знаєте.

— Твою сестру, мабуть, можна буде попросити провести завтрашній день з нами, і я, звичайно, також буду вдома.

— Ну, тоді гаразд. Фанні може піти, Едмунде.

Фанні скоро почула добру новину. Едмунд постукав до її кімнати, коли йшов до себе.

— Ось бачиш, Фанні, все чудово владналося, і твій дядечко не вагався ані хвилі. Він одразу так вирішив. Ти підеш.

— Дякую тобі, я так рада, — щиро вигукнула Фанні; але, зачинивши за ним двері, вона не могла не спитати себе: «А чому я маю радіти? Хіба я не почую і не побачу там такого, що буде для мене прикрим?»

Однак, незважаючи на ці вагання, вона раділа. Хоч якою скромною видалася б така розвага комусь іншому, для Фанні вона була і новою, і надзвичайно важливою; адже, окрім того дня у Созертоні, вона навряд чи колись обідала не вдома; і, хоч тепер вона йшла з дому всього лише за півмилі і чекало її лише товариство трьох осіб, все ж таки то був званий обід, і всі дрібниці, пов'язані з приготуваннями до нього, вже самі по собі її розважали. Від тих, хто мав розуміти її почуття і виховувати її смаки, вона не дочекалася ні співчуття, ні допомоги, оскільки леді Бертрам ніколи не думала про те, щоб комусь прислужитися, а місіс Норріс, що прийшла наступного дня за ранковим запрошенням сера Томаса, була в найпоганющому гуморі і, здавалося, прагнула тільки зіпсувати настрій племінниці і нині, і в майбутньому, наскільки це було можливо.

— Слово честі, Фанні, оце тобі пощастило — спіткати таку увагу та люб'язність! Тобі слід бути дуже вдячною місіс Грант за те, що вона про тебе подумала, і твоїй тітоньці, що вона дозволила тобі піти; і ти маєш на це дивитися як на річ надзвичайну; адже, сподіваюся, ти розумієш, що світські розваги не для тебе, а звані обіди й поготів; і не уявляй собі, що таке колись повториться. А то ти ще надумаєш, наче тобі хочуть бозна-яку честь зробити оцим запрошенням; ні, голубонько, честь зроблено твоєму дядечкові з тітонькою і мені. Місіс Грант вважає, що мусить вшанувати нас, звернувши трохи уваги на тебе; а інакше вона б і на думці не мала тебе запрошувати, і повір мені, якби твоя кузина Джулія була вдома, про тебе навіть і не згадали б.

Так місіс Норріс вельми переконливо довела, що місіс Грант не відчуває особливої прихильності до своєї майбутньої гості, і Фанні, розуміючи, що від неї чекають відповіді, змогла тільки сказати, як вона вдячна тітоньці Бер-трам за дозвіл піти, і пообіцяла довести до ладу вечірнє тітчине рукоділля, щоб тій не довелося страждати через її відсутність.

— О, та щодо цього, твоя тітонька чудово без тебе впорається, інакше вона не дозволила б тобі піти. Я буду поруч, тому можеш не хвилюватися за свою тітоньку. І сподіваюся, ти дуже приємно проведеш вечір і будеш усім задоволена. Але мушу тобі сказати, п'ять осіб за столом — надто вже це незручно! Я просто не могла не здивуватися, що така шляхетна пані, як місіс Грант, розпорядилася так нерозумно! П'ятеро за столом, та ще й за отим величезним широким столом, що займає всю кімнату, — просто жах якийсь! Якби доктор погодився взяти мого обіднього стола, коли я переїжджала, — а так вчинив би будь-хто при здоровому глузді, — замість того, щоб привозити свій недоладний новий стіл, що більший, так, більший навіть від оцього, що тут, — наскільки було б краще! І наскільки більше його стали б поважати! Адже людину ніколи не поважатимуть, якщо вона переступає належні для неї межі. Не забувай про це, Фанні. П'ятеро, — всього лише п'ятеро сидітимуть за отаким столом! Однак страв на ньому, я певна, вистачить і на десятьох.

Місіс Норріс трошки віддихалася і знов почала правити своєї.

— Необачність і дурість отих людей, що пнуться за межі свого кола й удають, наче вони від нього вищі, завжди впадає в око; і тому я вважаю доречним дещо тобі порадити, Фанні, якщо вже ти збираєшся в гості без нас. Я тебе прошу й заклинаю, не привертай до себе уваги, не говори забагато і не висловлюй своєї думки так, наче ти рівня нашій любій місіс Рашворт або Джулії. Тобі до них ніколи не дорівнятись, от що я скажу. І пам'ятай, де б ти не була, ти маєш сидіти тихесенько; хоча міс Кроуфорд у пастораті тримається наче вдома, ти не повинна брати з неї приклад. А збиратися додому тобі слід не раніше, ніж того захоче Едмунд. Нехай він сам це вирішує.

— Так, мем; я б ніколи не вчинила інакше.

– І як піде дощ, — а воно щось схоже на те, он як вогко надворі, — ти мусиш якось дати собі ради і не чекати, що за тобою пришлють екіпаж. Я, звичайно, сьогодні вже не піду додому, тож для мене не будуть закладати карету; а ти поміркуй над цим і візьми із собою все, що треба.

Племінниця знайшла ці поради вельми розумними. Вона була такої ж низької думки про свої потреби в комфорті, як і тітонька Норріс; і коли сер Томас, відчинивши двері до кімнати, мовив: «Фанні, о котрій годині тобі подавати екіпаж?» — вона була настільки приголомшена, що їй наче відібрало мову.

— Любий сер Томас! — вигукнула місіс Норріс, побуряковівши від гніву. — Фанні може й пішки прогулятися.

— Пішки! — повторив сер Томас тоном скривдженої гідності і ступив до кімнати. — Моїй племінниці іти пішки на званий обід, о такій порі року! Двадцять хвилин на п'яту тебе влаштує?

— Так, сер, — боязко відповіла Фанні, почуваючись ледве не злочинницею перед місіс Норріс; і, не бажаючи лишатися з нею і дражнити її своєю переможною радістю, вона вийшла з кімнати услід за дядечком, затримавшись лише настільки, щоб почути гнівні слова:

— Оце вже зовсім зайве! Просто надмірна поблажливість! А втім, Едмунд також їде; так, звісно ж, це заради Едмунда. Я помітила, що він захрип, ще в четвер увечері.

Проте на Фанні це не справило жодного враження. Вона розуміла, що екіпаж буде подано для неї, для неї самої; і від дядечкової турботи, якій передували докори тітоньки, вона розплакалася сльозами вдячності, щойно лишилася на самоті.

Візник подав екіпаж хвилина у хвилину; наступної миті спустився вниз і молодий джентльмен; і оскільки леді, боячись запізнитись, уже задовго до того сиділа у вітальні, сер Томас попрощався з ними так вчасно, як того потребувала його пунктуальність.

— Тепер дай-но я подивлюся на тебе, Фанні, — сказав Едмунд з ласкавою усмішкою люблячого брата, — і скажу, як ти мені подобаєшся; наскільки я можу судити при цьому світлі, ти справді дуже гарна. Що ти вдягла?

— Нову сукню, яку дядечко був такий ласкавий подарувати мені на Маріїне весілля. Сподіваюся, вона не занадто ошатна; але мені будь-що хотілося її вдягти, а такої нагоди може не трапитись усю зиму. Сподіваюся, ти не думаєш, що я занадто вичепурилася.

— Якщо жінка вбрана у біле, про неї ніколи так не скажеш. Я не бачу в тобі нічого, що було б «занадто». Сукня виглядає просто чудово. Мені подобаються оці блискучі цяточки. Чи немає в міс Кроуфорд подібного вбрання?

Під'їжджаючи до пасторату, вони проминули кінне подвір'я та каретний сарай.

— Овва! — вигукнув Едмунд. — Нас уже хтось випередив, — он чийсь екіпаж! Хто б це міг бути? — І, опустивши бічне скло, щоб придивитися, мовив: — Це Кроуфорд, це ландо Кроуфорда, так, немає сумніву! Ось і двоє його служників — ставлять ландо на його звичайне місце. Усе зрозуміло, він тут. Оце несподіванка, Фанні! Я буду радий його бачити.

У Фанні не було ні приводу, ні часу сказати, що в неї почуття зовсім інші; але сама думка, що їй доведеться постати перед цим добродієм, змушувала її ще більше боятися жахливої церемонії зустрічі у вітальні.

Звичайно, містер Кроуфорд був саме у вітальні; він приїхав уже досить давно, щоб із нетерпінням чекати обіду; а посмішки і задоволені погляди трьох інших мешканців будинку, що стояли навколо нього, показували, яким приємним для них було його несподіване рішення завітати сюди на кілька днів по дорозі з Бату. Едмунд привітав його дуже сердечно; і всі, окрім Фанні, щиро раділи його приїзду, але навіть для неї його присутність була в певному розумінні бажаною: у більшому товаристві вона могла поводитись, як завжди — тобто сидіти мовчки і лишатися непомітною. Вона скоро це зрозуміла, оскільки, хоч її власне сумління всупереч настановам тітоньки Норріс спонукало її грати роль першої леді у цьому товаристві і приймати відповідні знаки уваги, під час застільної бесіди вона побачила, що їй зовсім не обов'язково брати участь у загальній жвавій розмові — так багато треба було обговорити брату з сестрою про гостювання в Баті, а двом молодим людям — про полювання, так захоплено обговорювали політичні питання містер Кроуфорд і доктор Грант, і так любо гомоніли про безліч різних справ місіс Грант і міс Кроуфорд, що вона могла тільки спокійно слухати і таким чином провести дуже приємний вечір. Їй не пощастило, однак, виказати люб'язність до новоприбулого джентльмена, удаючи, ніби її цікавить план, що був вигаданий доктором Грантом, підтриманий Едмундом, здобув щире схвалення обох сестер і невдовзі заволодів думками самого Кроуфорда, — продовжити його перебування в Менсфілді і викликати з Норфолку його мисливців; здавалося, він не міг дати згоди, поки Фанні не схвалить цього рішення. Він хотів почути її думку щодо того, чи довго буде триматися така ясна погода, але Фанні відповідала коротко і настільки байдуже, як те дозволяла ввічливість. Вона не могла бажати, щоб він лишився, і їй було б приємніше, якби він взагалі не звертався до неї.

Дивлячись на Кроуфорда, вона не могла не згадувати про двох відсутніх кузин, і особливо про Марію; але його вочевидь не бентежили подібні спогади. Опинившись у тому самому місці, де все це відбулося, він начебто міг почуватися щасливим і без сестер Бертрам — так, наче ніколи не знав Менсфілд іншим. Фанні чула, як він недбало про них згадував, і тільки тоді, коли всі перейшли до вітальні й Едмунд завів осторонь якусь ділову розмову з доктором Грантом, а місіс Грант почала розливати чай, він заговорив про них із сестрою трохи серйозніше. З багатозначною посмішкою, через яку Фанні одразу його зненавиділа, він мовив:

— Отже, наскільки я розумію, Рашворт і його прекрасна дружина у Брайтоні… От везунчик!

— Так, вони там уже тижнів зо два, чи не так, міс Прайс? І Джулія з ними.

– І містер Йєтс, мабуть, десь поблизу.

— Містер Йєтс! О, про нього ми нічого не чули. Я навіть не думаю, щоб про нього часто згадували в листах до Менсфілд-парку; а ви, міс Прайс? Гадаю, моя подруга Джулія досить розумна, щоб не набридати батькові оповідями про містера Йєтса.

— Бідолаха Рашворт з його сорока двома репліками! — вів далі Кроуфорд. — Усі їх пам'ятатимуть довіку. Ото сердега! Я бачу його як зараз… його марні зусилля й відчай. Ну, я, мабуть, не помилюся, якщо скажу, що його прекрасна Марія навряд чи колись забажає почути його сорок дві репліки. — І, вмить спохмурнівши, додав: — Вона надто гарна для нього, — занадто гарна. — І, знову змінивши тон, з вишуканою ґречністю звернувся до Фанні: — Ви були найкращим другом для містера Рашворта. Ваша доброта і терпіння просто незабутні, — те невтомне терпіння, з яким ви намагалися допомогти йому вивчити роль, наставити його на розум, у якому природа йому відмовила, — позичити йому хоч трохи розуму, яким ви обдаровані так щедро! Може, йому й бракувало глузду, щоб оцінити вашу доброту, проте зважуся твердити, що всі інші віддавали їй належне.

Фанні зашарілася й не відповіла нічого.

— Це був сон, чарівний сон! — вигукнув він, на мить замислившись. — Я завжди буду згадувати наші репетиції з особливою насолодою. Вони були такі цікаві, сповнені натхнення, такі живі! Це відчував кожний. Ми всі наче ожили. Щогодини ми були чимось зайняті, повні сподівань, турбот, нових задумів. Весь час доводилося долати якісь дрібні перешкоди, тривоги, сумніви. Я ще ніколи не був щасливішим, ніж тоді.

Фанні повторила це про себе з потаємним обуренням. Не був щасливішим! Ніколи не був щасливішим, ніж тоді, коли свідомо чинив таке неподобство! Не був щасливішим, ніж тоді, коли поводився так безсоромно й нечуло! О, яка ж пропаща душа!

— Нам не пощастило, міс Прайс, — продовжував він тихіше, щоб його не почув Едмунд, і не здогадуючись про її справжні почуття, — нам справді дуже не пощастило. Іще один тиждень, лише один тиждень — і цього було б досить. Коли б ми могли керувати подіями, коли б Менсфілд мав владу над вітрами лише протягом якогось тижня чи двох під час осіннього рівнодення, — все було б зовсім інакше. Не те щоб ми накликали на нього лихо, буревій чи шторм, — ні, тільки сильний супротивний вітер або мертвий штиль. Нас вдовольнив би тижневий штиль в Атлантиці, чи не так, міс Прайс?

Він уперто домагався відповіді, і Фанні, відвернувшись від нього, мовила набагато жорсткіше, ніж завжди:

— Щодо мене, сер, я не спізнила б його повернення навіть на день. Дядечко так несхвально поставився до цієї затії, що, як на мене, все і так зайшло надто далеко.

Вона ще ніколи не відповідала йому так багатослівно — а з таким гнівом не говорила ще ні до кого в житті; і, промовляючи ці слова, вона тремтіла і залилася рум'янцем від власної сміливості. Кроуфорд був дещо вражений; але по недовгому роздумі він відповів уже спокійнішим тоном, так, наче це був результат його серйозних роздумів:

— Так, цілком слушними є ваші міркування. Це було скоріше приємним, ніж пристойним. Ми здійняли надто багато галасу з нічого. — І він хотів заговорити з нею про щось інше, але Фанні відповідала так нерішуче, з такою неохотою, що його спроби не зазнали успіху.

Міс Кроуфорд, раз у раз поглядаючи на доктора Гранта й Едмунда, зауважила:

— Ці джентльмени, певно, обговорюють щось надзвичайно цікаве.

— Найцікавіше у світі, — відповів її брат, — а саме — як заробити гроші; як перетворити гарний прибуток на іще кращий. Доктор Грант дає Бертраму вказівки, як поводитися на тому життєвому шляху, на який він ступить дуже скоро. Я так розумію, що його буде посвячено в сан за кілька тижнів. Вони про це говорили в їдальні. Я радий, що Бертрам так добре влаштується в житті. Він матиме досить великий прибуток, щоб вдовольнити будь-які свої потреби, та ще й заробить його без особливих клопотів. У нього має бути не менше семисот фунтів на рік. Сімсот на рік — це непогано як для молодшого брата; і оскільки він, звичайно ж, житиме вдома, ці гроші підуть йому на menus plaisirs;[10] a від проповідей на Різдво та Великдень йому, певно, також перепадатиме кругленька сума з пожертвувань.

Його сестра, намагаючись приховати свої почуття за безтурботним сміхом, зауважила:

— Ніщо мене так не смішить, як легковажність, з якою кожний судить про прибуток тих, хто набагато бідніший від нього. Ти б заспівав іншої, Генрі, якби мав лише сімсот фунтів на рік.

— Можливо; але подібні речі пізнаються лише в порівнянні, ти ж знаєш. Походження і звички — ось що є вирішальним. Бертрам буде непогано забезпечений як для молодшого сина з сім'ї баронета. До свого двадцятип'ятиріччя, а може, й раніше він матиме сімсот фунтів на рік, що дістануться йому задарма.

Міс Кроуфорд могла б сказати, що для цього таки доведеться дещо зробити і витримати те, про що вона була не в змозі думати спокійно; але вона опанувала себе і, нічого не відповівши братові, постаралася прибрати спокійний та безтурботний вигляд, коли обидва джентльмени невдовзі по тому до них приєдналися.

— Знаєте, Бертраме, — мовив Генрі Кроуфорд, — я неодмінно приїду до Менсфілду послухати вашу першу проповідь. Я приїду навмисне, щоб підтримати недосвідченого початківця. Коли це має відбутися? Міс Прайс, а ви не хочете приєднатися до мене, щоб підбадьорити вашого кузена? Хіба це не ваш почесний обов'язок — пильно дивитися на нього протягом усієї проповіді, подібно до мене, ловити кожне його слово і відводити погляд лише для того, щоб занотувати якийсь із зразків його красномовства? Ми заздалегідь озброїмося записниками та олівцями. Коли це станеться? Знаєте, вам слід прочитати проповідь у Менсфілді, щоб вас почули сер Томас і леді Бертрам.

— Я стерегтимуся вас, Кроуфорде, так довго, як тільки зможу, — мовив Едмунд, — бо ви, певен, лише збиватимете мене з ладу, а вас мені буде неприємніше бачити в цій ролі, ніж будь-кого іншого.

«Невже це його не присоромить? — подумала Фанні. — Та ні, він надто нечулий».

Тепер, коли все товариство знову зібралося докупи і головні балакуни захопилися розмовою, їй стало спокійніше; а коли після чаю влаштували партію у віст — а надумала це задля втіхи доктора Гранта його дружина, хоч про це й не слід було здогадуватися, — і міс Кроуфорд узяла арфу, Фанні лишалося тільки слухати, і далі її спокою не порушувало ніщо, окрім запитань, з якими час від часу звертався до неї містер Кроуфорд і які вона не могла залишити без відповіді. Міс Кроуфорд була надто роздратована тим, що їй довелося почути, і тому її не вабило жодне заняття, окрім музики. Грою на арфі вона втішилася сама і розважила подругу.

Звістка, що Едмунд так скоро буде посвячений у сан, вразила її, немов удар, що хоч і є очікуваним, та все ж лишається непевним і віддаленим у часі; вона почувалася скривдженою й розгніваною. Вона була дуже сердита на Едмунда. Досі їй здавалося, що вона має на нього більший вплив. Адже вона вже почала думати про нього — і добре це усвідомлювала — із щирою прихильністю, з майже визначеними намірами; але тепер вона відповідатиме йому такою ж байдужістю. Було цілком очевидно, що він не має ні серйозних намірів, ні сердечних почуттів до неї, якщо обрав для себе становище, до якого — і він це чудово знає — вона ніколи не принизиться. Тепер і їй слід збайдужіти до нього. Віднині вона не вбачатиме у проявах його уваги щось більше за тимчасове захоплення. Якщо він виказав себе володарем своїх почуттів, вона також зуміє опанувати себе.


Розділ двадцять другий | Менсфілд-парк | Розділ двадцять четвертий



Loading...