home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ двадцять п'ятий

Стосунки між двома родинами стали майже такими, як були восени, і навіть тіснішими, ніж міг передбачити будь-хто із членів тодішнього товариства. Повернення Генрі Кроуфорда і приїзд Уїльяма Прайса неабияк цьому сприяли, та ще більше значила поблажливість сера Томаса до дружніх поривань з боку мешканців пасторату. Нині, звільнившись від тягаря турбот, що так гнітили його спочатку, і маючи досить вільного часу для роздумів, він вважав Грантів та їхніх молодих гостей справді вартими того, щоб їх відвідувати; він був далекий від будь-яких матримоніальних планів щодо молодого покоління, і, хоч до таких міркувань і могли спонукати тісні стосунки між родинами, зневажав подібні хитрощі, вважаючи їх проявами дріб'язкової обачливості; проте він не міг бодай мимохіть не помітити, що містер Кроуфорд приділяє увагу, і навіть не просту увагу, його племінниці, і не зміг утриматись — може, й несвідомо для себе — від того, щоб саме завдяки цій обставині приймати запрошення Грантів ще з більшою охотою.

Однак готовність, з якою він згодився пообідати в пастораті, коли Гранти зрештою наважилися запросити сера Томаса з родиною до себе (а цьому передували нескінченні суперечки та сумніви в доцільності такого запрошення: «Адже сер Томас начебто не дуже до нас прихильний, а леді Бертрам так неохоче вирушає з дому!») — ця готовність була лише наслідком гарних манер та небажання когось образити і жодним чином не стосувалася містера Кроуфорда, бо сер Томас вважав його просто одним із приємних світських співрозмовників; але під час самого візиту він уперше завважив, що хтось із отих добродіїв, які мають звичку знічев'я витріщатися на інших, міг би подумати, наче містер Кроуфорд упадає за Фанні Прайс.

Зустріч видалася всім надзвичайно приємною; у товаристві було порівну і завзятих балакунів, і тих, хто не менш охоче їх слухає; а обід був вишуканим, щедрим, як то завжди велося у Грантів, і догодив уподобанням кожного настільки, що задоволені були всі, окрім місіс Норріс, яка не могла спокійно бачити неосяжний стіл, рясно заставлений незліченними тарілками, щохвилини чекала якогось підступу від слуг, які проходили за її спиною, і зрештою зробила разюче відкриття, що з такої безлічі страв хоч одна та прочахне.

Увечері, як і передбачали місіс Грант та її сестра, дехто побажав зіграти у віст, проте лишалося й досить багато учасників для кругової гри; і останні радо на це погодилися, як те зазвичай роблять люди, позбавлені права вибору. Майже одразу після вісту влаштували гру у «спекуляцію», і леді Бертрам потрапила у вельми скрутне становище, бо їй запропонували обидві гри на вибір, і тепер вона вагалася, чи обрати їй віст, чи ні. Її мучили сумніви. На щастя, сер Томас був поруч.

— А ви як гадаєте, сер Томас? Віст чи спекуляція — що мене розважить більше?

Сер Томас роздумував недовго — і запропонував «спекуляцію». Він був непоганим гравцем у віст і, певно, відчув, що сам він не зможе як слід розважитись, маючи її за партнера.

— Ну то й добре, — задоволено мовила її світлість. — Тоді «спекуляція», гаразд, місіс Грант? Я цієї гри не знаю, але Фанні повинна мене навчити.

Тут Фанні втрутилася в розмову, стривожено протестуючи і зізнавшись у своєму невігластві: вона ніколи не грала в цю гру і в житті не бачила, як у неї грають; і леді Бертрам знов на мить завагалася, але всі взялися запевняти її, що це простіше простого, що це найлегша гра, а Генрі Кроуфорд звернувся до неї з люб'язним проханням, щоб йому дозволили сісти між її світлістю та міс Прайс і вчити їх обох, і все владналося; сер Томас, місіс Норріс, доктор і місіс Грант зайняли почесні місця за одним столиком, призначеним для світлих умів, а інші шестеро за вказівкою міс Кроуфорд розташувалися навколо другого столу. Генрі Кроуфорду пощастило вмоститися біля Фанні, і невдовзі він уже розпоряджався картами двох своїх сусідок так само вправно, як і своїми власними, оскільки, хоч Фанні засвоїла правила гри в перші три хвилини — а іншого від неї не можна було й сподіватися, — він усе одно мусив заохочувати її грати сміливіше, пробудити в ній бажання ризику, загартувати її дух, що було нелегко й само по собі, а тим паче — коли вона мала грати проти Уїльяма. А щодо леді Бертрам, то Кроуфорд весь вечір був захисником її честі та володарем її долі; він спритно перешкодив їй зазирнути в карти на початку гри і мусив підказувати їй, що й до чого з тими картами, вже до самого кінця. Він був у чудовому гуморі, робив усе із щасливою легкістю і випереджав усіх гравців своєю жвавістю, кмітливістю та азартною відвагою, що було лише на користь грі; і атмосфера за круглим столом приємно відрізнялася від холодної стриманості та мовчазного спокою гравців іншого столу.

Сер Томас двічі цікавився самопочуттям та успіхами своєї дружини, проте марно: будь-яка пауза виявлялася надто короткою для його неспішної манери говорити, і він перебував у безвісті щодо жінчиних успіхів, доки місіс Грант після закінчення першого робера не підступила до неї з люб'язностями:

— Сподіваюся, ваша світлість задоволені грою.

— О, звичайно, любонько! Це справді дуже цікаво. Трохи дивна гра. Я навіть не збагнула як слід її суті. Я тільки не повинна заглядати у свої карти, а все інше робить містер Кроуфорд.

— Бертраме, — сказав Кроуфорд трохи згодом, скориставшись невеличкою перервою у грі, — я вам так і не розповів, що зі мною трапилося вчора.

Того дня вони полювали разом, і посеред ловів, на деякій відстані від Менсфілду, побачивши, що його кінь загубив підкову, Генрі Кроуфорд був змушений кинути полювання і чимшвидше вирушити додому.

— Я вам уже розказував, що заблукав, проминувши оту стару ферму, обсаджену тисами, бо терпіти не можу питати дороги; але я не розповідав, що мені, як завжди, пощастило — бо я ж ніде й схибити не можу без того, щоб це не вийшло на краще, — отже, поблукавши скільки належить, я натрапив на те місце, яке віддавна хотів побачити. Я тільки об'їхав якесь похиле та горбкувате поле — і раптом опинився в малому селі, загубленому поміж пологих пагорбів; попереду струмок — невеликий, що його перейдеш убрід; праворуч, на такому собі пагорбку, церква — для такого місця напрочуд велика та гарна; і жодного пристойного будинку, що хоч би чимось нагадував оселю джентльмена, — хіба лише біля церкви щось подібне до пасторату. Коротко кажучи, я опинився в Торнтон-Лейсі.

— Так, скоріше за все, — мовив Едмунд. — Але куди ви звернули, проїхавши ферму Сьюела?

— Я звичайно не відповідаю на такі недоречні та підступні запитання; та навіть якби я погодився вдовольнити вашу цікавість, то, розпитуйте хоч годину, ви б усе одно не довели, що це не Торнтон-Лейсі — оскільки це було саме Торнтон-Лейсі.

— То ви все-таки когось спитали?

— Ні, я ніколи не питаю. Але я сказав якомусь добродію, який підстригав живопліт, що це Торнтон-Лейсі, і він погодився.

— У вас чудова пам'ять. Я вже й забув, що колись так багато розповідав вам про це місце.

У містечку Торнтон-Лейсі він мав невдовзі оселитися, і міс Кроуфорд дуже добре про це знала; тому зараз вона почала надзвичайно азартно торгуватися з Уїльямом за його валета.

— Ну то як, — вів далі Едмунд, — сподобалось вам те, що ви побачили?

— Так, дуже. Ви просто щасливчик. Тільки, щоб довести до ладу цей дім, доведеться років із п'ять над ним добре попрацювати.

— Та ні, все не так страшно. Скотний двір, звичайно, треба перенести; але я не певний, що слід робити щось іще. Будинок загалом непоганий, і коли перед ним не буде того подвір'я, до нього відкриється цілком пристойний під'їзд.

— Двір взагалі треба прибрати, а замість нього посадити дерева, щоб сховати з очей кузню. Дім має виходити фасадом на схід, а не на північ; парадний вхід і головні кімнати повинні бути зі східного боку, де вид справді чудовий. Я не сумніваюся, що це можна зробити. От звідти й під'їзд буде ліпший — на місці нинішнього саду. Вам слід розбити новий сад із того боку будинку, який поки що є заднім. Це буде найгарніший сад у світі, — уявіть собі, як він плавно спускається на південний схід. Земля там ніби для того й призначена. Я проїхав п'ятдесят ярдів алеєю, від церкви до будинку, щоб роздивитися довкола; і ясно побачив, як усе можна змінити. Це дуже просто. Оті луки за майбутнім садом — та й за нинішнім також, ті, що розкинулися обабіч алеї, на якій я стояв, і збігаються на північному сході до головної дороги, що йде через селище, — треба, звичайно ж, об'єднати; прекрасні луки, прикрашені мальовничими купами дерев. Вони, напевне, належать парафії, а якщо ні, ви маєте їх придбати. Потім цей струмок, — із ним також слід щось зробити, я поки не вирішив, що саме. У мене є дві-три ідеї.

— У мене також є дві-три ідеї, — мовив Едмунд, — і одна з них — що далеко не всі ваші плани щодо Торнтон-Лейсі буде втілено в життя. Мені слід вдовольнитись меншою красою та пишністю. Гадаю, що будинок та його околиці можна зробити зручнішими та надати їм вигляд оселі джентльмена, не вдаючись до надмірних витрат, і цього для мене буде досить; і, сподіваюся, досить для всіх, кому я не байдужий.

Міс Кроуфорд видалося неприємним та дещо підозріливим і те, як Едмунд говорив, і те, як він скоса поглянув на неї, висловлюючи цю надію; і вона поспіхом припинила обмінюватись картами з Уїльямом Прайсом і, непомірно дорогою ціною викупивши його валета, вигукнула:

— Ось, я поставлю на карту останнє, як жінка, здатна боротися! Холодна розважливість не для мене. Я не звикла сидіти, чекаючи з моря погоди. Якщо я програю, то не тому, що мені забракло сили змагатися.

Вона виграла, але перемога обійшлася їй надто дорого. Знов почався обмін картами, і Кроуфорд вдруге завів розмову про Торнтон-Лейсі.

— Мій план, можливо, не найкращий; у мене не було часу все обміркувати. Але роботи вам вистачить. Місце того варте, і ви не будете задоволені, якщо зробите менше, ніж потрібно. (Вибачте, ваша світлість, вам не слід заглядати в карти. Отак, лишіть їх лежати на столі.) Місце того варте, Бертраме. Ви кажете, йому слід надати вигляд оселі джентльмена. Це можна зробити, позбавившись від скотного двору; бо взагалі, якщо не брати до уваги цю прикру перешкоду, я ніколи не бачив, щоб будинок виглядав так шляхетно, щоб він так відрізнявся від звичайного пасторського дому, мешканці якого мають якихось кілька сотень на рік. Це не жалюгідне скупчення кімнат із низенькими стелями, де дахів не менше, ніж вікон; у його вигляді немає відчуття тісноти, як в отих фермерських квадратних будинків; це солідний, просторий дім, що схожий радше на особняк; так і здається, наче в ньому жили покоління за поколінням члени шанованої родини, що оселилася тут не менше двохсот років тому і зараз один із них має дві-три тисячі фунтів річного прибутку.

Міс Кроуфорд мовчки слухала, а Едмунд кивнув на знак згоди.

— Саме тому ви не зможете зробити його ще більш схожим на оселю джентльмена, хоч би що ви там змінювали. (Дай я подивлюся, Мері. Леді Бертрам пропонує дюжину за цю королеву; ні, ні, дюжина — це забагато. Леді Бертрам не дасть дюжини. У неї не буде чим відповісти. Продовжуйте, будьте ласкаві.) Такі покращення, що я їх вам запропонував (я ж не силуватиму вас прийняти мої пропозиції, хоч, між іншим, сумніваюся, що хтось вигадає краще) зможуть просто підкреслити красу будинку. Ви можете перетворити його на справжній маєток. Із звичайної оселі джентльмена він, завдяки розумним покращенням, перетвориться на дім людини освіченої, із сучасними звичками та вишуканим смаком, із добірними знайомствами. Усе це позначиться на будинку, і він набере такого вигляду, що кожен перехожий вважатиме його власника за багатого дворянина; до того ж поблизу немає справжнього дворянського маєтку, який міг би його перевершити; ця обставина, між нами кажучи, робить його розташування іще більш вдалим, якщо зважити на всілякі привілеї та незалежність. Сподіваюся, ви зі мною згодні, — люб'язно звернувся він до Фанні. — Ви бачили це місце?

Фанні коротко відповіла «ні» і спробувала приховати свій інтерес до цієї теми за пильною увагою до брата, який відчайдушно блефував, намагаючись ввести її в оману; але Кроуфорд не відступився:

— Ні, ні, вам не слід віддавати королеву. Ви купили її задорого, а ваш брат пропонує вам менше ніж півціни. Ні, ні, сер, руки геть, ваша сестра не віддає королеви. Вона вже вирішила. Ви виграєте, — знову звернувся він до Фанні, — ви, безперечно, виграєте.

— А Фанні було б приємніше, якби виграв Уїльям, — мовив Едмунд, усміхнувшись до неї. — Бідолашна Фанні! їй не дозволили обманутися, як вона хотіла!

— Містере Бертрам, — сказала міс Кроуфорд за кілька хвилин, — знаєте, Генрі завжди пропонує такі розумні покращення, що ви просто не зможете впоратися з Торнтон-Лейсі без його допомоги. Лишень подумати, яку користь він приніс у Созертоні! Лишень подумати, які грандіозні зміни спричинила одна поїздка тої спекотної серпневої днини, коли він оглянув парк і дав такі геніальні поради! Ми лише з'їздили туди й повернулися додому; а що він там напридумував — цього ж просто не описати!

Погляд Фанні на мить звернувся до Кроуфорда — не просто серйозний, а навіть докірливий погляд; але, зустрівшись з ним очима, вона одразу ж відвернулася. Він, певно, щось збагнув з того погляду — бо, подивившись на сестру, похитав головою і відповів, сміючись:

— Я не можу сказати, що з мене була якась користь у Созертоні: день був жаркий, і ми всі блукали одне за одним, немов очманілі. — І, щойно шум загальної розмови заглушив його слова, він додав тихіше, звертаючись лише до Фанні: — Мені було б прикро, якби ви оцінили мою здатність щось планувати лише за тим днем у Созертоні. Нині я на все дивлюся зовсім по-іншому. Не думайте, що я такий, яким ви побачили мене тоді.

Слово «Созертон» порушило щасливий спокій місіс Норріс, яким вона насолоджувалася після майстерної гри, проведеної разом із сером Томасом проти козирів доктора і місіс Грант; і вона з надзвичайною жвавістю вигукнула:

— Созертон! Так, оце, скажу я вам, не абищо; і ми провели там чудовий день. Уїльяме, тобі не пощастило; та коли ти приїдеш наступного разу, сподіваюся, наші любі містер і місіс Рашворт будуть вдома, і я певна, я ручуся, що вони будуть раді тебе бачити. Твої кузини не з тих, хто забуває родичів, а містер Рашворт — дуже приємна людина. Вони зараз у Брайтоні, ти знаєш; живуть в одному з найкращих будинків, — так воно й личить при такому багатстві, як у містера Рашворта. Я точно не знаю, яка там відстань, та по дорозі з Портсмута, якщо це не дуже далеко, ти зможеш до них заїхати і засвідчити свою повагу. А я передам з тобою невелику посилочку, — хотіла б надіслати дещо твоїм кузинам.

— Я був би радий стати вам у нагоді, тітонько; але ж Брайтон лежить майже коло самого Бічі-Хед, і якби навіть я міг заїхати так далеко, не думаю, що в такому розкішному місці зрадіють бідному неотесаному гардемаринові, як я.

Місіс Норріс взялася гаряче запевняти його, що він може очікувати на гостинний прийом, але сер Томас перервав її, владно мовивши:

— Не раджу тобі їхати до Брайтона, Уїльяме, бо певен, що ти невдовзі зможеш зустрітися з ними за зручніших умов, хоч мої доньки були б раді бачити своїх кузенів усюди; і ти впевнишся, що містер Рашворт схильний ставитися до всіх наших родичів так само, як до своїх власних.

— Як на мене, то краще б він був особистим секретарем першого лорда Адміралтейства, — тільки й відповів Уїльям — стиха, щоб цього не почув хтось інший; і на цьому розмова скінчилася.

Поки що сер Томас не побачив у поведінці містера Кроуфорда нічого особливого, та коли після другого робера гравці у віст вийшли з-за столу, він, покинувши доктора Гранта і місіс Норріс обговорювати їхню останню гру, почав спостерігати за іншим столом і помітив, що його племінниці приділяють увагу, і навіть, можна сказати, незвичайну увагу.

Генрі Кроуфорд був у захваті від свого плану щодо Торнтон-Лейсі; і, зазнавши поразки в намаганні зацікавити ним Едмунда, він взявся із щирою серйозністю викладати свої ідеї прекрасній сусідці. Він збирається зняти для себе цей будинок узимку, щоб мати поблизу власне житло і, як він одразу ж їй пояснив, користуватися ним не тільки під час мисливського сезону (хоч ці міркування також були важливі, позаяк він, незважаючи на гостинність доктора Гранта, не хотів завдавати йому зайвого клопоту, розмістивши в його стайні своїх коней); але його прихильність до цієї місцини залежить не тільки від сезонних розваг: він усім серцем бажає віднайти тут затишний притулок, до якого зможе потрапити коли завгодно і яким зможе розпоряджатися на свій власний розсуд, де проводитиме увесь вільний час, щоб підтримувати, зміцнювати й розвивати дружбу та близькість із менсфілдською родиною, яка що не день стає для нього дорожча. Сер Томас, почувши про це, не образився: словам молодого джентльмена не бракувало ввічливості, і Фанні відповіла на них так люб'язно і скромно, так спокійно і без тіні кокетування, що її поведінка здавалася просто бездоганною. Вона говорила мало, лише зрідка висловлюючи своє схвалення, нічим не давала зрозуміти, наче схильна віднести хоча б частину компліментів Кроуфорда на свою адресу, і не заохочувала його в намірі оселитися в Нортгемптонширі. Помітивши, хто за ним спостерігає, Генрі Кроуфорд звернувся до сера Томаса з тим самим повідомленням, у буденнішому, проте такому ж сердечному тоні.

— Я хочу стати вашим сусідом, сер Томас; певно, ви чули, як я сказав про це міс Прайс. Чи можу я сподіватися на вашу згоду і на те, що ви не будете переконувати вашого сина відмовити такому орендареві?

Сер Томас, люб'язно вклонившись, відповів:

— Це єдине заперечення, сер, яке я маю проти такого сусідства. Але сподіваюся й вірю, що Едмунд сам побажає оселитися в Торнтон-Лейсі. Едмунде, я не сказав нічого зайвого?

Едмунд, почувши ці слова, вперше збагнув, про що йдеться; але, зрозумівши питання, не забарився з відповіддю.

— Звичайно, сер, я не маю нічого проти. Але, Кроуфорде, хоч я й мушу відмовити вам як орендареві, приїздіть до мене як друг. Вважайте цей будинок наполовину своїм кожної зими; стайні ми розширимо за вашим планом, з урахуванням кожної ідеї, яка вам спаде на думку цієї весни.

— Ми де в чому програємо, — вів далі сер Томас. — Його від'їзд, хай навіть усього за десять миль, означатиме вельми небажану втрату для нашого сімейного кола; але мені було б дуже прикро, якби мій син погодився на менше. Цілком природно, що ви не подумали про це як слід, містере Кроуфорд. Але в парафії є свої права й потреби, які може знати лише пастор, що мешкає там постійно, і які не може задовольнити належною мірою ніхто, крім нього. Едмунд міг би, власне кажучи, виконувати свої обов'язки в Торнтоні, не покидаючи Менсфілд-парку; він міг би їздити туди верхи щонеділі, у будинок, начебто обжитий, і служити відправу; він міг би ставати пастором Торнтон-Лейсі кожного сьомого дня, на три-чотири години, якби його це влаштувало. Але йому цього не досить. Він знає, що людська натура потребує серйознішого уроку, ніж їй може дати недільна проповідь, і що, не живучи серед своїх парафіян, не довівши їм свою прихильність та турботу постійною увагою, він робитиме надто мало і для їхнього, і для власного блага.

Містер Кроуфорд кивнув головою.

— Отже, підбиваючи підсумок, — мовив сер Томас, — я можу сказати, що Торнтон-Лейсі — єдине місце в окрузі, де я б не хотів бачити містера Кроуфорда в ролі постійного мешканця.

Містер Кроуфорд вклонився, виражаючи подяку.

— Сер Томас, — мовив Едмунд, — без сумніву, розуміє обов'язки пастора. Слід сподіватися, що його син також їх розуміє — і зможе це довести.

Невідомо, як вплинула коротка промова сера Томаса на містера Кроуфорда, проте вона неприємно збентежила двох інших осіб, що слухали його з найбільшою увагою, — міс Кроуфорд і Фанні. Одна з них, лише тепер усвідомивши, що Торнтон так скоро й остаточно стане для Едмунда домівкою, опустивши погляд, замислилася, як це буде — не бачити його щодня; інша, пробуджена від втішних марень, що були навіяні описом Торнтона, почутим від брата, більш не могла викреслити з уяви церкву та пастора і бачити тільки елегантний сучасний будинок, куди час від часу наїжджає багатий джентльмен, і тому майже зненавиділа сера Томаса, звинувативши його в загибелі своєї мрії і найбільше страждаючи від необхідності стримуватися, до якої спонукали його вдача та манера поведінки, та ще від неможливості відвести душу у глузливих докорах. Приємну гру, що точилася в її уяві, було завершено. Настала мить відкласти гру, бо залунали слова проповіді; і вона була рада нагоді трохи розвіятися, змінивши місце й сусіда.

Головні члени сьогоднішнього товариства з'юрмилися біля каміна, настав час прощатись. Фанні та Уїльям опинилися неподалік від них. Вони лишалися удвох за картярським столом і любенько гомоніли, не думаючи про інших, поки хтось інший не подумав про них. Генрі Кроуфорд першим посунув до них свого стільця і кілька хвилин сидів мовчки, спостерігаючи за ними; а тим часом за ним спостерігав сер Томас, що стоячи розмовляв з доктором Грантом.

— Сьогодні у нас бальний вечір, — мовив Уїльям. — Якби я був у Портсмуті, то, певно, пішов би на бал.

— Але ж ти не хотів би зараз опинитися в Портсмуті, Уїльяме?

— Ні, Фанні, не хотів би. Мені ще вистачить і Портсмута, і танців, коли я не зможу бути з тобою. До того ж не знаю, що приємного в балі, коли в тебе немає партнерки. Портсмутські дівчата вернуть носа від усіх, хто не має звання офіцера. Гардемарин для них — порожнє місце. Та він і справді порожнє місце. Пам'ятаєш дівчат Грегорі: вони стали справжніми кралями, але зі мною й розмовляти не хочуть, бо до Люсі залицяється лейтенант.

— Ох, який сором! Та не журися, Уїльяме. (Але сама вона спалахнула від гніву.) Не звертай на це уваги. Це тебе не принижує; адже таке пережив свого часу будь-хто із славетних адміралів. Ти маєш про це пам'ятати; спробуй звикнути до думки, що це одне з випробувань, які чекають кожного моряка, — подібно до штормів і тяжкої праці, хіба лише з тією перевагою, що цьому настане кінець і прийде час, коли тобі не доведеться зазнавати таких прикрощів. Коли ти станеш лейтенантом… тільки подумай, Уїльяме, коли ти станеш лейтенантом, тебе більш ніколи не хвилюватимуть такі дурниці.

— Я вже починаю думати, що ніколи не стану лейтенантом, Фанні. Усі отримують підвищення, окрім мене.

— О, любий Уїльяме, не кажи так; ти не повинен зневіритися. Мій дядечко нічого не каже, але я певна, він зробить усе можливе, щоб тобі дали офіцерське звання. Він так само, як ти, розуміє, наскільки це важливо.

Вона загнулася, побачивши дядечка несподівано близько від себе, і кожний розважив за краще змінити тему розмови.

— Ти любиш танцювати, Фанні?

— Так, дуже; тільки я швидко втомлююся.

— Я б хотів піти з тобою на бал і побачити, як ти танцюєш. Невже у вас в Нортгемптоні не буває балів? Я хотів би подивитися, як ти танцюєш, і сам потанцював би з тобою, якби ти захотіла; адже тут мене ніхто не знає, а мені б хотілося ще раз побути твоїм кавалером. Ми з тобою раніше частенько гопцювали, пам'ятаєш? Коли на вулиці грала шарманка? Я начебто непогано танцюю, але ти, напевно, краще. — І, звернувшись до дядечка, що зараз стояв майже поруч, він спитав: — Хіба Фанні не чудово танцює, сер? Фанні, украй збентежена таким нечуваним запитанням, не знала, куди сховати очі, як пережити відповідь, що мала прозвучати. Суворий докір чи то принаймні крижана байдужість засмутить її брата, а її саму зганьбить на віки вічні. Але, проти очікування, вона не почула нічого подібного.

— Шкода, що я не можу відповісти на твоє питання. Я ніколи не бачив, як Фанні танцює, відтоді як вона була малим дівчатком. Але ми обоє можемо бути певні, що вона нас не розчарує, коли їй трапиться нагода себе показати; а це невдовзі має статися.

— Я мав щастя бачити, як танцює ваша сестра, містере Прайс, — мовив Генрі Кроуфорд, схилившись до них, — і беру на себе сміливість відповісти на всі ваші запитання з цього приводу. Але мені здається, — перервав він себе, побачивши, що Фанні засмучена, — що це краще зробити іншим разом. Тут є одна особа, якій неприємно, коли говорять про міс Прайс.

Правду кажучи, він лише одного разу бачив, як Фанні танцює; але зараз він готовий був щиро хвалити її легку ходу та чарівну грацію її рухів, хоч насправді нізащо у світі не зміг би пригадати, як вона танцювала, і скоріше погодився б просто повірити, що вона там була, ніж згадав бодай якісь подробиці, пов'язані з нею.

Усі, однак, подумали, що він захоплюється її вмінням танцювати; а сер Томас, безперечно, цим задоволений, підтримав розмову про танці взагалі і з таким захопленням розповідав про бали на Антигуа і слухав оповіді племінника про різні танці, які йому доводилося бачити, що навіть не почув, як оголосили, що екіпаж подано, і вперше дізнався про це з галасливого втручання місіс Норріс:

— Ну-бо, Фанні; Фанні, що це ти собі думаєш! Ми їдемо. Ти що, не бачиш, твоя тітонька готова їхати! Хутчіше! Я терпіти не можу, коли доброго старого Уілкокса змушують чекати. Завжди пам'ятай про візника та коней. Любий сер Томасе, ми домовилися, що екіпаж повернеться по вас та Едмунда з Уїльямом.

Сер Томас не міг цього заперечувати, оскільки то було його власне розпорядження, про яке він сповістив дружину і її сестру; але місіс Норріс, здавалося, геть про це забула і щиро вірила, наче вона владнала все сама.

Останнім, що приніс Фанні цей візит, було розчарування, оскільки її шаль, яку Едмунд хотів узяти у служника, щоб накинути їй на плечі, перехопила спритна рука містера Кроуфорда, і Фанні мала бути вдячною його більш демонстративній увазі.


Розділ двадцять четвертий | Менсфілд-парк | Розділ двадцять шостий



Loading...