home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ двадцять сьомий

Удома Фанні одразу ж піднялася нагору, щоб сховати несподіваний та сумнівний дар у Східній кімнаті, в одній коробочці, де вона зберігала свої скромніші скарби; але, відчинивши двері, вона з подивом побачила там Едмунда, який щось писав, сидячи за столом. Такого не траплялося ще ніколи, і тому їй було настільки ж дивно, наскільки й приємно це бачити.

— Фанні, — одразу ж мовив він, підвівшись і відклавши перо та тримаючи щось у руці, — вибач, що я прийшов без твого дозволу. Я сподівався побачити тебе тут, але, почекавши трохи в надії, що ти скоро прийдеш, вирішив скористатися твоєю чорнильницею, щоб пояснити, чого я приходив. Ти прочитаєш початок записки сама; але тепер я можу все тобі розповісти. Я прошу тебе прийняти оцю дрібничку — ланцюжок для Уїльямового хрестика. Ти мала б отримати його ще тиждень тому, але так уже сталося, що мого брата не було в місті на кілька днів довше, ніж я очікував, і я лише тепер отримав ланцюжка в Нортгемптоні. Сподіваюся, він тобі сподобається, Фанні. Я постарався врахувати простоту твого смаку; та в будь-якому разі я знаю, що ти будеш поблажливою до моїх намірів і вважатимеш їх тим, чим вони є насправді, — знаком любові одного з твоїх найдавніших друзів.

І, промовивши це, він поспішив вийти з кімнати, перш ніж Фанні, у сум'ятті болючих і радісних почуттів, спромоглася заговорити; але в стрімкому пориві найдужчого з усіх бажань вона вигукнула:

— О, кузене, почекай хвилинку, прошу, зажди!

Він повернувся до кімнати.

— Я просто не знаю, як тобі дякувати, — продовжувала вона схвильовано. — Будь-якої подяки буде замало. Я відчуваю більше, ніж можу висловити. Ти такий добрий, що отак потурбувався про мене, це надзвичайно…

– І це все, що ти хотіла сказати, Фанні? — Він усміхнувся і знову хотів іти.

— Ні, ні, не все. Я хотіла з тобою порадитися.

Майже несвідомо вона почала розгортати пакуночок, який він щойно поклав їй у руку, і, побачивши перед собою майстерно зроблений футляр і в ньому — простого золотого ланцюжка, скромного, проте тонкої роботи, вона не змогла стримати свого захоплення:

— О, він справді чудовий! Саме про такий я мріяла! Тільки такої прикраси я й могла бажати. Він так пасує до мого хрестика. Їх треба завжди носити разом. І головне, що він надійшов так вчасно! О, кузене, ти навіть не уявляєш, як він мені подобається.

— Люба Фанні, ти надаєш цьому надто вже велике значення. Я дуже радий, що ланцюжок тобі подобається і що ти вчасно його отримала, та це надто незначний привід для такої вдячності. Повір, для мене немає нічого приємнішого, ніж зробити приємне тобі. Ні, я можу відверто сказати, що це для мене найповніша, найглибша радість, бо її ніщо не затьмарює.

Після такого вияву почуттів Фанні могла б іще годину не казати ні слова; але Едмунд, трохи зачекавши, змусив її спуститися з небес на землю, мовивши:

— Але ж ти хотіла про щось зі мною порадитись?

Фанні справді хотіла поговорити про кольє, яке тепер будь-що прагнула повернути, і сподівалася, що Едмунд схвалить такий намір. Вона розповіла йому про свій візит до пасторату, і на цьому її щаслива омана розвіялася, оскільки Едмунд був так приємно вражений вчинком міс Кроуфорд, так задоволений схожістю їхніх намірів, що Фанні ясно бачила: це для нього справжня радість — «найповніша й найглибша», хоч, можливо, й дечим затьмарена. Минуло кілька хвилин, перш ніж вона змогла привернути його увагу до свого плану і почути щось у відповідь; поринувши у світлі мрії, він лише час від часу мимохіть промовляв кілька слів похвали; та коли він пробудився від своїх марень і все зрозумів, то вельми рішуче постав проти її наміру.

— Повернути кольє! Ні, люба моя Фанні, ні в якому разі. Це глибоко скривдить міс Кроуфорд. Навряд чи щось може бути неприємніше, ніж коли нам повертають річ, подаровану із щирим бажанням порадувати друга. Чому ми маємо позбавити її радості, на яку вона так справедливо заслуговує?

— Якби кольє подарували мені першій, — мовила Фанні, — я б і не думала його повертати; та якщо спершу це був братів подарунок, хіба не розумно припустити, що вона б не хотіла з ним розлучатися, якщо мені він не потрібний?

— Вона не повинна запідозрити, що кольє тобі не потрібне, чи що тобі, зрештою, неприємно його мати; а те, що це братів подарунок, взагалі не має значення, — якщо це не завадило їй запропонувати його тобі, а тобі — його прийняти, отже, не причина й для того, щоб повернути його назад. Безперечно, це кольє красивіше від мого ланцюжка і більш підходить для балу.

— Ні, не красивіше, воно взагалі анітрохи не красивіше, а мені й зовсім не личить. Твій ланцюжок настільки краще виглядатиме з хрестиком, що навіть порівняти не можна.

— Це ж на один вечір, Фанні, всього лише на один вечір, і навіть якщо це жертва — я певен, ти скоріше згодишся принести цю жертву, ніж засмутити ту, хто так потурбувався про тебе. Міс Кроуфорд дуже до тебе уважна, — звичайно, на інше ти й не заслуговуєш, і я ніколи б не подумав, що може бути інакше, — і відповісти на таку увагу тим, що можна прийняти за невдячність (бо я ж знаю, бути насправді невдячною ти не можеш) — це не годиться. Надягни кольє, як ти й обіцяла, завтра ввечері, а ланцюжок, купівля якого ніяк не стосувалася балу, нехай лишається для менш урочистих подій. Ось що я тобі пораджу. Я б не хотів допустити бодай тіні відчуження між тими двома, чию близькість мені так приємно бачити і чиї натури мають так багато спільного у своєму істинному благородстві й природній делікатності, що незначна розбіжність, спричинена хіба що нерівним становищем, не може перешкоджати справжній дружбі. Мені б не хотілося допустити, щоб бодай тінь відчуження, — повторив Едмунд трохи тихіше, — постала між тими двома, хто для мене найдорожчий на землі.

З цими словами він вийшов, а Фанні щосили намагалася опанувати себе. Вона — одна з двох найдорожчих для нього істот, і це має її підтримати. Проте інша — перша! Вона ще ніколи не чула, щоб Едмунд говорив так відверто, і хоч він сказав не більше, ніж вона давно вже помітила сама, почути про це з його вуст було для неї справжнім ударом. Усе вирішено. Він одружиться з міс Кроуфорд. Це був убивчий удар, хоч і довгоочікуваний; і Фанні довелося невпинно повторювати собі, що вона — одна з тих двох, хто для Едмунда найдорожчий у світі, перш ніж вона змогла це осягнути. Якби вона могла повірити, що міс Кроуфорд його варта, тоді було б… о, наскільки все було б по-іншому, наскільки легше було б із цим примиритися! Але він обманюється у своїй обраниці; він приписує їй ті чесноти, якими вона не володіє; усі її вади лишилися незмінними, та він їх більш не бачить. Фанні довго плакала, перш ніж змогла потамувати свій розпач; і туга, що огорнула її потому, вилилася в палких молитвах про його щастя.

Вона вирішила — оскільки вважала це за свій обов'язок — намагатися побороти все те у своїй прихильності до Едмунда, що було надмірним, майже себелюбним. Називати чи уявляти це втратою або розчаруванням було б зухвалістю, для осуду якої вона навіть не знаходила досить суворих слів. Думати про нього так, як на те має право міс Кроуфорд, було б для неї просто безумством. Для неї він за будь-яких обставин не може стати чимось більшим від друга. Чому в неї виникла така неприпустима, недозволена думка? Цього навіть уявити собі не можна. Їй слід бути розсудливішою, щоб заслужити право справедливо судити про вдачу міс Кроуфорд і щиросердо піклуватися про Едмунда.

Вона з героїчною несхитністю збиралася виконувати свій обов'язок; проте безліч почуттів, притаманних юності та її вдачі, дали їй змогу не здивуватися тому, що, попри всі ці намагання володіти собою, вона схопила аркушик паперу, на якому Едмунд почав писати до неї, немов скарб, на який не могла навіть сподіватись, і, з ніжною любов'ю прочитавши слова: «Люба моя Фанні, будь така ласкава, прийми від мене»… — замкнула його разом із ланцюжком, як найдорожчу частину дарунка. Це був перший лист, чи щось схоже на лист, що Фанні отримала від нього в житті — і, можливо, він лишатиметься єдиним; не може бути, щоб він іще колись написав до неї листа, і зміст, і стиль якого були б їй такі приємні. Жодному славетному авторові не щастило написати двох рядків, що заслужили б такої похвали, жодне відкриття не радувало так прихильного біографа. Закохана жінка уважніша від будь-якого біографа. Для неї є благословенним уже вигляд самого почерку, незалежно від змісту. Ніякі письмена, будь-коли створені людиною, не могли зрівнятися з простим почерком Едмунда. Цей поспіхом накиданий зразок красного письменства для неї був бездоганним; і таке щастя таїлося в самому вигляді перших трьох слів: «Люба моя Фанні», — що на них вона могла б дивитися вічно.

Навівши хоч якийсь лад у своїх думках і заспокоївши почуття цією благотворною сумішшю розважливих міркувань і слабкості, вона змогла вчасно спуститися вниз, взятися до своєї звичайної роботи поруч із тітонькою Бертрам і виявляти до неї таку ж увагу та послужливість, як завжди, нічим не виказуючи душевного неспокою.

Настав четвер, що обіцяв надію та задоволення; і з самого початку він приніс Фанні набагато більшу радість, ніж то зазвичай буває в отаких норовистих, непокірних днів, оскільки невдовзі після сніданку Уїльямові принесли дружню записку від містера Кроуфорда, у якій він сповіщав, що завтра має на кілька днів поїхати до Лондона і був би радий супутникові; тому, якщо Уїльям погодиться покинути Менсфілд на півдня раніше, ніж передбачалося, він може запропонувати йому місце у своєму екіпажі. Він сподівається прибути до міста о звичайній порі дядькового пізнього обіду і тому запрошує Уїльяма пообідати з ним в адмірала. Пропозиція видалася Уїльямові надзвичайно приємною; він радів нагоді проїхатися екіпажем, запряженим четвіркою, та ще й маючи такого приязного, цікавого товариша; і, порівнюючи цю поїздку з важливим відрядженням, він захоплено розписував усі її радощі та переваги, які тільки міг уявити; а Фанні, хоча й з іншої причини, була також цілком задоволена: адже досі вважалося, що Уїльям виїде з Норттемптону поштовим екіпажем завтра ввечері, і він не зміг би перепочити й години перед тим, як сісти на портсмутський диліжанс; і, хоча запрошення Кроуфорда розлучало її з братом на багато годин раніше, їй було радісно думати, що воно вбереже Уїльяма від надмірної втоми, а все інше — то байдуже. Сер Томас схвалив цей план з інших міркувань. Те, що племінника буде представлено адміралові, може стати йому в нагоді. Адмірал, звичайно ж, має впливові зв'язки. Отже, записка ощасливила всіх. Фанні півранку раділа їй, знаходячи потаємну втіху ще й у тому, що автор сам мусить їхати.

А щодо балу, який усе наближався, то в неї було стільки тривог та страхів, що вона чекала його з набагато меншою радістю, ніж була б повинна і ніж гадали про неї інші молоді леді, які очікували цієї ж події значно спокійніше, бо для них тут не було нічого нового, особливо цікавого чи приємного, що мала звідати Фанні. Міс Прайс, відома половині запрошених лише за ім'ям, повинна була вперше з'явитися перед ними в ролі королеви вечора. Хто міг бути щасливішим за міс Прайс? Але її не готували з дитинства до виходу у світ, і якби вона знала, чим, на загальну думку, мав стати цей бал для неї, це остаточно позбавило б її спокою і вона б іще більше боялася в чомусь схибити чи привернути до себе увагу. Потанцювати, зостаючись непомітною, не дуже втомитися, мати сили та партнерів десь на половину вечора, потанцювати трохи з Едмундом і не надто багато — з містером Кроуфордом, бачити Ушьяма веселим і примудритися не потрапити на очі тітоньці Норріс — це було вінцем її сподівань і, на її думку, найбільшим можливим для неї щастям. Ці мрії були надто сміливі, щоб вона могла вільно їм віддаватися; і протягом усього довгого ранку, проведеного головним чином із двома тітоньками, нею часто заволодівали й не такі радісні передчуття. Уїльям, вирішивши досхочу порозважатися в останній день свого перебування в Менсфілді, пішов стріляти бекасів; Едмунд, як вона мала всі підстави вважати, був у пастораті; і, полишена вислуховувати буркотіння місіс Норріс, що лютилася на покоївчині розпорядження щодо вечері, і не маючи змоги так щасливо уникнути зустрічі з нею, як те зробила покоївка, Фанні невдовзі зовсім занепала духом, усі ці бальні клопоти стали їй осоружні; і коли їй так само роздратовано звеліли йти одягатися, вона рушила до своєї кімнати так неохоче, з такою байдужістю, наче це не її чекали веселі розваги.

Поволі підіймаючись сходами, вона згадувала учорашній день; саме о цій порі вона повернулася з пасторату і знайшла Едмунда у Східній кімнаті. «Ану, як він буде там і цього разу!» — промайнула в неї мрійлива думка.

— Фанні, — почулося цієї ж миті зовсім поруч. Здригнувшись, вона підвела очі і побачила, що Едмунд стоїть у другому кінці передпокою, через який вона щойно пройшла, на верхній сходинці. Він рушив до неї.

— У тебе дуже втомлений вигляд, Фанні. Ти, мабуть, надто далеко ходила.

— Ні, я взагалі не виходила.

— Тоді ти забагато клопоталася вдома, а це іще гірше. Ти б краще пішла погуляти.

Фанні, з її нелюбов'ю скаржитися, легше було змовчати; і хоч він дивився на неї із звичайною добротою, їй здалося за мить, що він уже не думає про її вигляд. Він вочевидь був не в гуморі; його засмутило щось інше, до чого вона не мала стосунку. Вони разом піднялися сходами, їхні кімнати були на одному поверсі.

— Я йду від Грантів, — зрештою мовив Едмунд. — Ти, певно, вгадала, для чого я туди ходив, Фанні. — І він подивився на неї так серйозно, що Фанні могла подумати тільки одне, і в неї навіть не стало сили відповісти. — Я хотів домовитися з міс Кроуфорд про перші два танці, — провадив він далі, а Фанні, відчувши, наче знову повертається до життя, і бачачи, що від неї чекають відповіді, навіть спромоглася спитати, чи мав він успіх.

— Так, — відповів він, — два перші танці були мені обіцяні; але (і він гірко посміхнувся) вона каже, що танцюватиме зі мною востаннє в житті. Це вона не серйозно… гадаю. Я сподіваюся, навіть певний, що вона говорила не серйозно, та краще б мені того не чути. Вона каже, що ніколи не танцювала зі священиком — і ніколи цього не робитиме. Щодо мене, я взагалі не хочу ніякого балу саме зараз, коли… тобто я мав на увазі, саме на цьому тижні, в оцей день; адже завтра я їду.

— Мені дуже шкода, — насилу вимовила Фанні, — що тебе все це засмучує. Цей день мав бути таким радісним. Дядечко дуже на це сподівався.

— О, так, так! Він і буде радісним. Усе йтиме так, як належить. Мені просто на якусь мить стало прикро. Не те щоб я насправді вважав цей бал невчасним; яка різниця! Але ж, Фанні, — він спинив її, втримавши за руку, і заговорив тихіше і серйозніше: — Ти розумієш, що все це значить. Ти все бачиш і могла б мені розповісти — може, ще й краще, ніж я тобі, — що мене так засмучує. Я хочу дещо тобі сказати. Ти завжди так гарно слухаєш. Мені було дуже прикро бачити її поведінку сьогодні вранці, я просто не можу заспокоїтись. Я знаю, вдача в неї така ж легка й добра, як у тебе, та, мабуть, колишнє оточення наклало на неї такий відбиток, що в її розмові і в думках, які вона висловлює, часом вчувається щось негарне. Вона хоч і не думає поганого, але погане говорить, говорить наче жартома; і хоч я розумію, що це жарти, мені боляче таке чути.

— Це все виховання, — обережно мовила Фанні.

Едмунд не міг з цим не погодитися.

— Так, оті її дядечко з тітонькою! Вони скалічили прекрасну душу; бо іноді, Фанні, скажу тобі щиро, мені здається, що це не просто манера поводитись; здається, скалічено саму її душу.

Фанні подумала, що він хоче почути її судження, і тому, якусь хвилю поміркувавши, мовила:

— Якщо ти хочеш, щоб я просто тебе вислухала, кузене, я до твоїх послуг; але щось тобі порадити я не можу. Не питай моєї думки. Я не можу про це судити.

— Це лише справедливо, Фанні, що ти відмовляєшся давати мені поради; та не бійся. Про це я ніколи не став би радитися; у таких речах не слід питати чиєїсь поради, її питають дуже рідко — тільки тоді, коли хочуть заручитися підтримкою в боротьбі проти власної совісті. Я ж хотів лише поговорити з тобою.

— Тоді подумай іще про одне. Вибач мою зухвалість, але будь обережним, розмовляючи зі мною. Не кажи нічого такого, про що зможеш пошкодувати згодом. Можливо, настане час…

Вона зашарілася, промовивши ці слова.

— Люба моя Фанні! — вигукнув Едмунд, притискаючи її руку до вуст майже з такою ніжністю, немовби то була рука міс Кроуфорд. — Ти — сама обачливість! Та в цьому зараз немає потреби. Цей час не настане ніколи. Та мить, на яку ти натякаєш, не прийде. Я починаю думати, що це просто неможливо; на це лишається все менше надії; а навіть якби це сталося, не буде нічого такого, про що тобі чи мені було б прикро згадувати, бо я ніколи не став би соромитися своїх вагань, і якщо їх буде подолано, то лише завдяки тим змінам, що стануться з нею і виглядатимуть ще більш благотворними при згадці про її колишні вади. Ти — єдина людина у світі, кому я можу в цьому зізнатися; але ж ти завжди знала мою думку про неї; ти можеш підтвердити, Фанні, що я ніколи не був засліплений. Скільки разів ми з тобою говорили про її дрібні вади! Тобі не слід боятися, Фанні; я майже відмовився від будь-яких серйозних намірів щодо неї; та нехай хоч що на мене найде — я був би просто несосвітенним бовдуром, якби зміг подумати про твою доброту й співчуття без щирої вдячності.

Він сказав досить, щоб похитнути переконання вісімнадцятирічної дівчини; досить, щоб зробити Фанні щасливішою, ніж вона була останнім часом. І, вмить просяявши, вона відповіла:

— Так, кузене, я певна, що ти на таке не здатний; хоч, напевне, в інших це буває нерідко. Я можу не боятися слухати, що б ти мені не розповів. Можеш бути зі мною відвертим. Кажи все, що хочеш.

Вони були зараз на другому поверсі, і поява служниці перешкодила подальшій розмові. Для Фанні було навіть спокійніше, що бесіда завершилася так вчасно: адже якби вони поговорили ще кілька хвилин, Едмунд, безперечно, не втримався б і розповів їй про всі вади міс Кроуфорд та про свою зневіру. Але вийшло все якнайкраще — і він, прощаючись, дивився на неї з вдячною теплотою, а її сповнювали найніжніші почуття до нього. Вона не відчувала нічого подібного вже багато годин. Відтоді як розвіялася перша радість, викликана запискою містера Кроуфорда до Уїльяма, її душевний стан був цілком протилежним: вона не знаходила ані розради ні в чому довкола, ні надії — у своїй душі. Тепер усе навкруги наче засяяло. Вона знову подумала про щасливу нагоду, яка випала Уїльямові і здавалася зараз іще важливішою, ніж спочатку. А ще цей бальний вечір — яка втіха чекає її попереду! Тепер їй все було в радість; і вона почала одягатися в щасливому збентеженні, з яким і слід чекати балу. Усе йшло чудово; її цілком задовольнив власний вигляд; а коли настав час надягати кольє, виявилося, що їй і тут пощастило: кольє не проходило у петельку хрестика. Фанні чесно збиралася надягти кольє, щоб порадувати Едмунда, але ж воно справді було завелике. Отже, вона надягне Едмундового ланцюжка; і, з щирою втіхою з'єднавши ланцюжка з хрестиком — ці згадки про тих двох, кого вона любила всім серцем, дорогоцінні знаки любові, наче створені одне для одного і в дійсності, і в її уяві, — вона надягла їх на шию і, наче побачивши й відчувши, як багато в них від Уїльяма та Едмунда, тепер без жодних вагань могла надягти й кольє міс Кроуфорд. Вона розуміла, що так буде краще. Міс Кроуфорд має на це право; і якщо цей дарунок вже не надає їй інших, важливіших прав, як свідчення більш істинної доброти, вона може віддати їй належне, і навіть з приємністю для себе. Кольє справді було дуже гарним; і Фанні зрештою вийшла зі своєї кімнати, втішена й задоволена собою та всім довкола.

Її тітонька Бертрам, з такої нагоди наче раптом прокинувшись, згадала про племінницю. Їй спало на думку, що Фанні, одягаючись перед балом, буде рада скористатися допомогою когось вправнішого від звичайної служниці; і вона, коли сама вже була вдягнена, послала до Фанні свою камеристку — звичайно ж, надто пізно, щоб це могло чимось допомогти. Місіс Чепмен саме піднялася нагору, коли міс Прайс вийшла зі своєї кімнати, повністю вдягнена, і вони тільки й могли, що люб'язно розійтися; але Фанні була майже так само зворушена тітчиною увагою, як сама леді Бертрам або місіс Чепмен.


Розділ двадцять шостий | Менсфілд-парк | Розділ двадцять восьмий



Loading...