home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ третій

Першою важливою подією в сім’ї стала смерть містера Норріса; Фанні на той час було близько п’ятнадцяти років. Це горе спричинило неминучі зміни. Місіс Норріс, покинувши дім парафіяльного священика, спершу переїхала до Менсфілд-парку, а згодом — до маленького білого будиночка в селищі, який належав серові Томасу; у горі від втрати чоловіка вона втішалася думкою, що може чудово дати собі раду й без нього, а прикрощі від зменшення її річного прибутку вирішила побороти за допомогою суворої економії.

Посада священика мала перейти до Едмунда; і якби його дядько помер на кілька років раніше, її віддали б комусь із знайомих — на той час, поки Едмунд не досягне належного віку. Але марнотратство Тома, вчинене незадовго до цієї події, завдало родині таких збитків, що звільнену посаду довелося віддати іншому священикові, який претендував на неї; таким чином, молодший брат мусив розплачуватися за розваги старшого. Існувала ще одна родинна парафія, що її, власне, й тримали для Едмунда; але, хоч ця обставина певною мірою заспокоювала сумління сера Томаса, він вважав таке рішення несправедливим і намагався схилити до такої ж думки старшого сина, сподіваючись, що його батьківське слово цього разу буде вагомішим за все, що він говорив досі.

— Мені за тебе соромно, Томе, — сказав він із надзвичайною гідністю, — соромно за те рішення, до якого ти мене змушуєш, і шкода, що ти так поставився до свого брата. На десять, двадцять, тридцять років, а може, й на все життя ти позбавив Едмунда більш ніж половини того прибутку, який належав йому по праву. Можливо, в майбутньому я чи ти зможемо — принаймні я дуже на це сподіваюся — покращити його становище; та не забувай, що наша допомога все одно не відшкодує йому нинішньої втрати, і жодна з майбутніх можливостей не буде рівною тій нагоді, якої ми позбавляємо його зараз, щоб сплачувати твої борги.

Том слухав, трохи присоромлений і засмучений; та, поквапившись зникнути з батькових очей, він невдовзі безтурботно розважив, що, по-перше, він заборгував і вполовину не так багато, як дехто з його приятелів; по-друге, його батько досить-таки нудний; а по-третє, хоч би яким був цей новий священик, він, цілком можливо, також не забариться померти.

Після смерті містера Норріса його наступник, доктор Грант, одразу ж поселився в Менсфілді; це був дужий сорокап’ятирічний чолов’яга, що начебто мав розчарувати сподівання містера Бертрама-молодшого. Ба ні, — «це такий собі апоплексичний черевань з короткою шиєю, і якщо він і далі напихатиме собі черево, то довго не протягне».

Дружина священика була молодша за нього років на п’ятнадцять; дітей вони не мали; і це статечне й доброзичливе подружжя невдовзі завоювало справедливу прихильність сусідів.

Настав час, коли, як сподівався сер Томас, його своячка мала й собі потурбуватися про долю племінниці; зміна у становищі місіс Норріс, а також вік Фанні, здавалося б, не тільки не являли собою перешкоди для їхнього сумісного життя, але й дуже цьому сприяли; і, оскільки його власні справи останнім часом трохи погіршилися, бо на додачу до марнотратства старшого сина він зазнав значних збитків у Вест-Індії, нагода позбавитися витрат на утримання племінниці та обов’язку забезпечувати її в майбутньому була для нього вельми втішною. Твердо переконаний, що так і станеться, він зауважив про це дружині; і, якось згадавши цю розмову, коли Фанні була поруч, леді Бертрам спокійно мовила:

— Отже, Фанні, скоро ти нас покинеш і житимеш у моєї сестри. Як ти на це дивишся?

Фанні була так приголомшена, що тільки й спромоглася повторити тітчині слова.

— Я вас покину?

— Так, люба; що тут дивного? Ти жила в нас п’ять років, а моя сестра завжди вважала, що візьме тебе у свій дім, коли не стане містера Норріса. Але ти повинна і там гідно триматись і не забувати, чого я тебе навчила.

Ця новина була для дівчини так само прикрою, як і несподіваною. Тітонька Норріс ніколи не була добра до неї, і тому Фанні не могла її любити.

— Мені дуже шкода вас покидати, — жалібно промовила вона.

— Ну, звичайно ж, шкода; це так природно. Гадаю, навряд чи комусь на світі щастить зазнати так мало клопотів, як тобі, відколи ти увійшла до цього будинку.

— Сподіваюся, я не була невдячною, тітонько, — скромно сказала Фанні.

— Ні, моя люба; певно, що ні. Я завжди вважала тебе доброю дівчинкою.

– І я ніколи більше тут не житиму?

— Ніколи, моя люба. Але не сумнівайся, тобі й там буде добре. Я не бачу для тебе особливої різниці, де жити, — в цьому домі чи в іншому.

Фанні вийшла з кімнати зажурена; вона не вірила, що ця різниця буде такою вже непомітною, і думки її про життя з тітонькою Норріс були аж ніяк не веселі. Зустрівши Едмунда, вона розповіла йому про своє лихо.

— Кузене, — мовила вона, — у моєму житті має статися одна зміна, і дуже неприємна! І, хоч досі твої слова часто змушували мене примиритися з тим, що спершу було мені осоружне, цього разу ти не зможеш мене переконати. Я мушу переселитися до тітоньки Норріс.

— Справді?

— Так; тітонька Бертрам сьогодні сказала мені про це. Вони вже домовилися. Я маю покинути Менсфілд-парк і жити в Білому будиночку, мабуть, щойно вона туди переїде.

— Що ж, Фанні, якби це рішення не було таке прикре для тебе, я б міг його лише схвалити.

— О ні, кузене!

— Усе свідчить на його користь. Тітонька вчинить дуже розумно, якщо візьме тебе до себе. Вона шукає друга і компаньйонку саме там, де слід, і я радий, що її любов до грошей цьому не завадила. Ти будеш для неї тим, чим повинна бути. Сподіваюся, це не надто тебе засмучує, Фанні?

— Навпаки, дуже засмучує! Не можу я цьому радіти. Я люблю цей дім і усе в ньому; а там я нічого не любитиму. І ти знаєш, я завжди почуваюся з нею незручно.

— Не будемо говорити про те, як вона поводилася з тобою, коли ти була дитиною; вона і з нами так поводилася — чи майже так. Вона ніколи не вміла бути привітною з дітьми. Але зараз ти в тому віці, коли до тебе потрібно ставитися краще; і, як на мене, вона вже так і робить; а якщо ти станеш її єдиною компаньйонкою, вона цінуватиме тебе по-справжньому.

— Мене ніхто ніколи не цінуватиме.

— А що цьому заважає?

— Усе! І моє становище… і те, що я така нерозумна, незграбна…

— Щодо твоєї нерозумності та незграбності, люба моя Фанні, повір мені, в тобі немає й сліду подібних рис; або ж ти неправильно їх називаєш. Немає жодної причини, з якої ті, хто тебе знає, не змогли б тебе оцінити. Ти маєш здоровий глузд і щире серце, і я певний, що ти ніколи не відплатиш невдячністю за чужу доброту. Я не уявляю, хто б міг бути кращою за тебе подругою і компаньйонкою.

— Ти надто добрий до мене, — мовила Фанні, зашарівшись від такої похвали. — Не знаю, як тобі й дякувати за те, що ти про мене такої гарної думки. О, кузене, якщо мені доведеться поїхати, я пам’ятатиму твою доброту завжди — до останньої хвилі мого життя!

— Авжеж, сподіваюся, у такій далині, як Білий будиночок, ти не забудеш про мене. Ти говориш так, наче їдеш звідси за двісті миль, а не на інший бік парку; але ж ти все одно будеш з нами — майже так, як була досі. Обидві сім’ї зустрічатимуться щодня; єдина зміна, що на тебе чекає, — це необхідність самій приймати рішення; але тобі потрібно цього навчитися. Тут тобі завжди є за кого сховатися; а з тітонькою ти вже сама відповідатимеш за себе.

— О, не кажи так!

— Я повинен — і дуже радий це сказати. Місіс Норріс тепер значно більше пасує піклуватися про тебе, ніж моїй матінці. Такий у неї характер: вона може чимало зробити для тих, до кого справді прихильна; і вона привчить тебе цінувати твої природні риси, як вони того варті.

Фанні зітхнула.

— Я не можу так дивитися на ці речі; але вірю, що ти, певно, судиш про них вірніше за мене, і дуже тобі вдячна, що намагаєшся примирити мене з ними. Якби тільки я могла думати, що тітонька справді мене полюбить, це було б чудово — відчувати, що я комусь потрібна! Я знаю, тут я не потрібна нікому; і все-таки я дуже люблю це місце.

— Але ж ти його не покидаєш, Фанні, ти розлучаєшся тільки з будинком. Ти зможеш, як і раніше, гуляти в парку чи в саду; навіть для такого вірного серденька, як твоє, це зміна невелика. Ти будеш гуляти тими самими алеями, брати книги в тій самій бібліотеці, і бачитися з тими самими людьми, і кататися на тому самому конику.

— Так, справді. Мій старенький сірий поні! О, кузене, коли я згадую, як боялася їздити верхи, як страшно мені було слухати, коли казали, що це піде мені на користь, — варто було дядечкові заговорити про коней, я вже тремтіла з переляку, — і коли думаю, як ти хотів завжди розвіяти мої страхи, умовляв мене не боятися й переконував, що мені сподобається їздити, я відчуваю, що ти завжди правий, і сподіваюся, що твоє судження справдиться й цього разу.

— А я цілком певний, що життя з місіс Норріс буде так само корисним для твоєї душі, як прогулянки верхи — для здоров’я; до того ж воно зробить тебе щасливою.

Так завершилася їхня розмова, яка, хоч і могла зарадити Фанні, та була зайвою, позаяк місіс Норріс не мала ані найменшого бажання взяти Фанні до себе. За обставин, що склалися, вона думала лише про те, як цього уникнути. А щоб на це ніхто й не сподівався, вона обрала для себе такий будинок, що був цілком пристойним, проте найтіснішим у Менсфілдській парафії; у Білому будиночку вистачало місця лише для неї самої та слуг, а одна вільна кімната лишалася для гостей, — місіс Норріс вважала це конче необхідним. За життя її чоловіка в домі ніколи не було вільної кімнати, але тепер місіс Норріс ніяк не могла існувати без неї. Проте така обачлива поведінка не завадила іншим запідозрити її в доброму намірі; а може, саме її розмови про вільну кімнату змусили сера Томаса зробити хибне припущення, що ця кімната призначається Фанні. Леді Бертрам невдовзі висловила таку думку, безтурботно зауваживши місіс Норріс:

— Гадаю, сестро, тепер нам уже не потрібно тримати міс Лі, адже Фанні житиме в тебе.

Місіс Норріс здригнулася.

— Зі мною, люба леді Бертрам? Що ви маєте на увазі?

— А хіба вона не переїде до тебе? Мені здавалося, що ти вже про все домовилася з сером Томасом.

— Я?! Ні, ні! Я ніколи не говорила про це з сером Томасом, і він зі мною також. Щоб Фанні жила зі мною! Та я й уявити собі такого не можу, і ніхто, знаючи нас обох, не зміг би цього бажати. Господи милосердий! Що ж я робитиму з Фанні? Мені, бідній, самотній удові, дай Бог хоч самій собі якось дати ради, а не піклуватися про п’ятнадцятирічну дівчину! Вона в такому віці, коли особливо потрібні увага й турбота, і навіть найстійкіша душа має бороти життєві спокуси; та ні, звичайно, сер Томас просто не обміркував усе як слід! Сер Томас — мій щирий друг, він не став би про це говорити серйозно! Той, хто зичить мені добра, не може мені таке пропонувати. І чого це раптом сер Томас завів з вами таку розмову?

— О, та я справді не знаю. Мабуть, він гадав, що так буде краще.

— А що саме він говорив? Адже він не міг отак прямо сказати — що хоче, аби я взяла Фанні! Певна, у глибині душі він не може цього бажати!

— Ні, він тільки сказав, що вважає це ймовірним; і я теж так подумала. Ми обоє думали, що це тебе втішить. Але якщо ти не згодна, тоді про це й говорити не варто. Нам вона не завдає жодних клопотів.

— Люба сестро, подумай — як вона може мене втішити, коли я отак поневіряюся в житті? Я нещасна, згорьована вдова, втратила чоловіка, що був для мене всім на світі, і підірвала здоров’я в невпинних клопотах про нього; серце в мене розбите, я вже ніколи не матиму душевного спокою, і моїх статків ледь вистачає на життя, що повинна його забезпечити жінка шляхетного походження, аби не ганьбити світлої пам’яті померлого, — то ж хіба можу я взяти на себе такий тягар? І хіба може Фанні стати для мене розрадою? Якби навіть я могла бажати цього для себе, я нізащо не вчинила б так несправедливо з бідною дівчинкою. У вас вона має гарний нагляд, і нема сумніву, що й надалі все буде з нею гаразд; а мені хоч би якось перебутися на цьому світі.

— Отже, ти не проти самотнього життя?

— Люба леді Бертрам, що ж мені ще лишається, окрім самотності? Сподіваюся, час від часу в моєму скромному будиночку гостюватиме хтось із друзів (я завжди триматиму для них вільну кімнату); та загалом мої дні минатимуть у повній самоті. Мені б хоч якось прожити, — на більше годі й сподіватися.

— Гадаю, сестро, тобі не доведеться бідувати. Сер Томас каже, в тебе буде шістсот фунтів на рік.

— Я й не скаржуся, леді Бертрам. Я знаю, що вже не зможу жити так, як раніше; мені доведеться багато в чому собі відмовляти і постійно заощаджувати. Досі я була, безперечно, не надто ощадливою, але тепер не соромитимуся економити. Моє становище змінилося так само, як і мої прибутки. Ніхто ж не чекатиме від мене тих благодіянь, які бідний містер Норріс, як служитель церкви, вважав за свій обов'язок. Навіть уявити собі важко, скільки всілякого наброду годувалося з нашого столу! У Білому будиночку треба буде краще за цим стежити. Я повинна заощаджувати, інакше буду просто нещасною; і, щиро кажучи, мені буде дуже приємно, якщо я зможу зробити більше — тобто щось відкласти до кінця року.

— Гадаю, що зможеш. Ти завжди це уміла.

— Моя єдина мета, леді Бертрам, — бодай чимось прислужитися тим, хто зостанеться після мене. Я хочу бути багатшою лише заради блага ваших дітей. Мені більш нема про кого турбуватися; але я буду дуже рада, якщо зможу лишити їм якусь дещицю, — вона ж не буде для них зайвою.

— Ти дуже добра, але можеш про них не турбуватися. Вони будуть забезпечені як належить; сер Томас про це подбає.

— Так, але коли ваші землі на Антигуа і надалі даватимуть такі мізерні прибутки, справи сера Томаса можуть погіршитися.

— О, це невдовзі владнається. Сер Томас уже написав про це, я знаю.

— Гаразд, леді Бертрам, — мовила місіс Норріс, збираючись іти, — я можу сказати лиш одне: єдине моє бажання — бути корисною вашій родині; і якщо сер Томас ще коли-небудь заведе розмову про те, щоб я взяла Фанні до себе, ви можете сказати йому, що при моєму здоров'ї і душевному стані це річ неможлива. До того ж у мене справді немає для неї місця, адже я повинна тримати одну кімнату вільною для гостей.

Леді Бертрам передала її слова чоловікові, і цього було досить, щоб переконати його, якої він хибної думки був щодо намірів своєї родички; і відтоді остання могла не боятись жодних сподівань або натяків з його боку. Він лише дивувався з її небажання хоч щось зробити для племінниці, якою вона нібито так хотіла опікуватись; та оскільки вона вчасно дала йому та леді Бертрам зрозуміти, що вся її власність призначається їхній родині, він невдовзі змирився з її дивацтвом, яке, послуживши на користь його сім'ї, водночас змушувало його забезпечити Фанні із власних коштів.

Фанні невдовзі дізналася, що її страхи були марними, і так щиро цьому зраділа, що Едмунд, розчарований у своїх сподіваннях щодо зміни, яку він вважав такою корисною для Фанні, також радів разом з нею. Місіс Норріс переселилася до Білого будиночка, Гранти переїхали до пасторату, і, коли все це владналося, життя у Менсфілд-парку знов потекло спокійно, як завжди.

Гранти, показавши себе людьми доброзичливими й товариськими, сподобалися більшості своїх нових знайомих. Але вони мали й деякі вади, про які місіс Норріс дуже скоро дізналася. Доктор Грант любив поїсти, і йому щодня подавали аж надто розкішні обіди; а місіс Грант, замість того щоб намагатися вдовольнити його пристрасть скромнішими засобами, призначила своїй куховарці таку саму щедру платню, як у Менсфілд-парку, і сама не обтяжувала себе клопотами по господарству. Місіс Норріс була не в змозі говорити спокійно про таку прикру недбалість, як і про те, скільки масла та яєць витрачалося в домі нового священика. Вона, мовляв, також була щедрою, гостинною господинею і ненавиділа скнарість, і за її часів у пасторському домі, певно ж, ніхто не потерпав від недостатнього комфорту, ніхто не міг поскаржитися, що йому чогось бракувало; але таке господарювання — даруйте, тут вона чогось не розуміє. Вельможній пані нема чого робити в сільській парафії. Місіс Грант не завадило б зазирнути до комори в Білому будиночку. Адже всіх, кого вона розпитувала, кажуть, що місіс Грант ніколи не мала більше п'яти тисяч фунтів!

Леді Бертрам слухала ці палкі промови без особливої цікавості. Їй було байдуже до необачливого хазяйнування місіс Грант, але її гідність колишньої красуні була жорстоко скривджена тим, що геть не вродлива місіс Грант так добре влаштувалася в житті; і вона висловлювала свій подив з цього приводу так само часто (хоч і не так багатослівно), як місіс Норріс своє обурення з приводу іншого.

Проте не минуло й року від цих розмов, як у житті сім'ї сталася нова зміна, досить важлива, щоб привернути до себе увагу сестер. Сер Томас вирішив, що необхідно поїхати до Антигуа, аби краще владнати там свої справи, й узяв старшого сина з собою, сподіваючись припинити його небажані знайомства вдома. Вони покинули Англію з наміром повернутися за рік.

Необхідність такого рішення, викликана матеріальним становищем сера Томаса та бажанням подбати про синове благополуччя, змусила його примиритися з розлукою і довірити виховання доньок, що досягли такого небезпечного віку, турботам інших. Він знав, що леді Бертрам не здатна його замінити або хоча б сумлінно виконувати свої власні материнські обов'язки, але, доручивши дівчат невсипущому нагляду місіс Норріс та розважливості Едмунда, він міг не боятися за їхню поведінку.

Леді Бертрам була дуже невдоволена, що чоловік її покидає, але не тому, що надто за нього тривожилася: вона належала до тих людей, для яких не існує жодної небезпеки чи труднощів, поки ці речі не торкаються їх особисто.

Ставлення обох міс Бертрам до цієї події було варте співчуття, — не тому, що вони сумували, але тому, що насправді зовсім не були засмучені. Батько не викликав у них щирої любові; він ніколи не потурав їхнім примхам, і тому його відсутність, на жаль, була для них вельми зручною. Відтоді як він поїхав, дівчата могли ні в чому себе не обмежувати; і, не прагнучи тих розваг, які сер Томас, певно, мав би їм заборонити, вони одразу ж відчули, що можуть жити на власний розсуд і робити, що душа забажає. Фанні відчувала таку ж полегкість, як її кузини, але, усвідомлюючи це, соромилася власної невдячності і сумувала через те, що не сумує. Сер Томас так багато зробив для неї та для її братів, а тепер він поїхав і, можливо, ніколи вже не повернеться! А вона, розлучившись з ним, і сльозинки не зронила! Це ж сором, що вона така безсердечна. До того ж в останній день перед від'їздом він висловив надію, що наступної зими вона, певно, знов побачить Уїльяма, і наказав їй написати братові та запросити його до Менсфілду, тільки-но стане відомо, що його ескадра прибула до Англії. Він такий уважний, такий добрий!.. І якби тільки він, кажучи ці слова, усміхнувся до неї чи назвав її «любою Фанні», вона б одразу ж забула про його колишню суворість. Та насамкінець сер Томас глибоко її скривдив, мовивши: «Якщо Уїльям справді з'явиться у Менсфілді, сподіваюся, він зможе пересвідчитись, що за ці роки ти змінилася на краще… проте, боюся, він побачить, що в шістнадцять років його сестра в чомусь лишилася такою, як була в десять». Вона гірко плакала, згадуючи ці слова і після того, як дядько поїхав; а кузини, побачивши її заплакані очі, запідозрили її в лицемірстві.


Розділ другий | Менсфілд-парк | Розділ четвертий



Loading...